19 листопада 2024 року минає рівно 1000 днів з моменту, коли Росія розпочала повномасштабну війну проти України. За цей час ми пережили втрати, біль і руйнування, які важко виміряти словами. Кожен день цієї війни став випробуванням для всіх українців — на стійкість, на силу духу, на віру в перемогу.
1000 днів війни зробили нас сильнішими, більш згуртованими і рішучими. Це час втрат, але також і час надії — на мирне майбутнє, за яке ми боремось. Це доказ, що свобода і гідність важливіші за все.
0629 спитав у соцмережах у своїх читачів, чи змінилися вони за роки повномасштабної війни, та як себе відчувають далеко від дому.
Маріупольці дають різні відповіді, однак є у відповідях щось спільне. Втома і виснаження змушує людей чітко виставляти кордони і пріоритети. Багатьом стало простіше казати “ні” Дехто втратив можливість займатися справами, звичними до 24 лютого 2022-го. Багато хто втратив здатність планувати. Та й узагалі перестав занурюватися в минуле й майбутнє, живучи одним днем.
Маріупольці зауважують, що у багатьох відбулася зміна соціальних контактів. Одні відпали через різницю у цінностях, інші зародились. Є й такі люди, які запевняють, що жодних змін не відчули – мовляв, як викладалися на перемогу до останнього, так далі й триває.
Дехто з маріупольців признається, що їх більше не лякає смерть, натомість страшно не встигнути допомогти і не приносити користі. Інші ж навпаки дізналися більше про свої страхи і визнали, що бояться ракет і куль, тож тепер на першому місці – турбота про дітей і виживання.
Дехто з маріупольців перейшов на українську. Дехто виїхав з-під обстрілів і знайшов себе у іншій країні, не втративши при цьому української ідентичності. Дехто виїхав і повернувся, зрозумівши, що жити може лише у Маріуполі. Дехто перевів цивільну професію на військові рейки. Для декого досягнення – вижити і зберегти здоровий глузд. Всі вивчили «правило двох стін», типи ракет та різницю між російськими “Кинджалом” та “Смерчем”.
Проте об’єднує маріупольців ненависть до російських загарбників та віра про повернення у деокуповане місто.
Маріупольська активістка Діана Берг, згадує артпростір “Платформа ТЮ”, який вона створила у далекому 2016 році. До окупації міста завдяки платформі Тю у Маріуполі відбувалися різноманітні культурні заходи та перфоманси.
Понад тисячу днів повномасштабної війни продемонстрували нашу надзвичайну силу. Ми стали сильнішими, ніж могли уявити. Це стало очевидно не лише для нас самих, але й для всього світу, включаючи ворога. Війна затягується, але ми вчимося не просто виживати, а жити в її умовах. Навіть після непоправних втрат ми знову піднімаємося. Ми освоюємо навички надання першої допомоги, вчимося використовувати зброю, копати окопи, керувати транспортом, збирати дрони, і вивчаємо англійську, щоб бути готовими говорити про Україну з іноземцями. Зрештою, ми вивчаємо історію і досвід попередніх поколінь. У нас немає вибору окрім як бути сильними і постійно зростати. Ми не знаємо, як довго триватиме війна і яким буде її завершення. Але ми впевнені, що після довгої ночі настає ранок, і після безкінечних “1000 днів 24 лютого” буде переможна весна.
Оксана Зайцева:“1000 днів не вдома. Болить. Сумую за друзями, за морем, за рідними вулицями, де кожен куточок нагадував про щастя. Сумую за відчуттям впевненості у завтрашньому дні, за тим, коли мрії здавалися такими досяжними.
Тут, у новому житті, все ніби добре, але серце завжди прагне туди, де почуваєшся справжнім собою. Інша культура, інші звичаї, інше все… І я знаю, що навіть у найкращих умовах завжди бракуватиме дому.
Живу зараз зі словами Скарлетт О’Хара: “Я подумаю про це завтра”. Сьогодні лишається тільки жити, допомогати ЗСУ, триматися і вірити, що одного дня ми повернемося до рідного Маріуполя. До нашого дому. Хоча розумію, що вже все буде не те і не так. Але я повинна повернутися хоча б для того щоб відвідати могилки моїх пращурів!