Боєць бригади Азов, колишній військовополонений Геннадій Харченко розповів в інтерв'ю Radio NV про перебування в російському полоні, де він провів більше двох років і нещодавно повернувся додому.
— Користуючись такими зустрічами, коли до нас приходять українці, наші герої, звільнені з полону, вже стандартно запитую про те, що вони знаходились у певному інформаційному вакуумі. Повертаючись в Україну, вони можуть подивитися на те, що відбувається зараз, на стан українців ніби збоку. В нас був правозахисник Максим Буткевич, який два роки був у полоні, він говорив, що він як мандрівник у машині часу, повертається і може побачити щось інше. А що ви побачили? Ви буквально місяць зі хвостиком на волі, нарешті в Україні.
— Абсолютно погоджуюся з такою думкою, вважаю, доречне і дуже вчасне запитання, бо, дійсно, країна змінюється. Змінюється наше суспільство, прогресує. Нам усім хотілось би, аби це відбулося максимально швидко — становлення середнього класу, впровадження демократичних інституцій, подолання корупції. На жаль, це дуже складний процес.
Місяць, рік перебування людини в полоні може бути дуже довгим терміном. Але навіть 100 років для таких поступових тенденцій, поступових явищ як формування нації - для історії це дуже короткий проміжок часу. На жаль, ми зараз не маємо того часу і мусимо самі прискорювати його, робити свій голос, наш голос, наш час швидшим. Бо знову ж, є загроза існуванню держави, суспільства, нашої нації.
Так само шкода, що цей процес відбувається з надзвичайно великими жертвами, дуже дорогою ціною. Ми раділи, що дуже легко здобули незалежність, але ми її тільки проголосили, а лише зараз виборюємо.
Дуже сподобався Київ. Переважна більшість містян зберігає віру, позитив. Дуже приємно. Я зараз знаходжусь у санаторії в Конча-Заспі, виходжу на зупинку, навіть не по формі, а в цивільному вбранні, проїжджаючі машини знають, що тут проходять лікування і відновлення військові, зупиняються і пропонують підвезти. Запитують, підбадьорюють. Це дуже приємно. Дуже приємно те, що майже скрізь у Києві чути українську мову.
— Не всюди, на жаль, але так.
— Порівняно з тим, що було навіть три роки тому, набагато більше. Можливо, це кожного дня не так помічається, але це відчутно. І відчутно, що люди роблять це абсолютно свідомо, навіть ті, хто не володіє українською, тим виказують і свою громадянську позицію, і намагання внести свій вклад. Бо ця війна гібридна, Не лише військова, але війна за самовизначення і власну національну гідність.
Так само мені дуже сподобалось, що у Києві відкривається дуже багато цікавих кафе, тих, де можна відпочити, перекусити швидко. Думаю, навіть в умовах війни налагодження сервісу, відпочинок, протести, свята — абсолютно доречні і свідчать про те, що країна бореться, формується, суспільство живе повноцінним життям.
Дуже велика кількість людей, із ким я спілкуюся, в той чи інший спосіб знаходять можливості переказувати гроші, допомагати, брати участь у якихось волонтерських проєктах. Не абсолютно всі, такого, щоби прямо всі були свідомі патріоти, 100% не буде. Вважається, що якщо 20% суспільства є пасіонаріями, — це вже здорове суспільство. У нас цей показник набагато вищий. Я в цьому переконався. Це те, що не може не тішити.