2022 рік. Ми перебуваємо в стані шоку. Біль від трагедій – великих і величезних – накриває нас так, що ми втрачаємо здатність реально оцінювати світ. Ми кричимо про свій біль, про наругу над нашим життям, про руйнацію всього, на чому тримався цивілізований світ. І нам здається, що нас чують.
В Європі плачуть разом із нами, коли чують виступи представників України. Штати аплодують стоячі українському президенту, вітаючи мужність і стійкість всього українського народу. І здається, що цивілізований світ як ніколи міцний у намірах захистити свої цінності.
2023 рік. Ми живемо в очікуванні української перемоги. Цю перемогу нам обіцяє українська влада, українські спецслужби. Очільник Головного управління розвідки обіцяє літній сезон у деокупованому Криму. Ми живемо очікуванням. Ми ловимо сигнали. Ми втрачаємо терпіння – ну коли ж.
А потім виявилося, що ми готувалися занадто довго. Що наші партнери не надали зброю, яку обіцяли. А от росіяни встигли перегрупуватися, набрати контрактників, побудувати фортифікації і замінувати весь наш степ. В результаті - жертви, втрати, розчарування.
Але ми все ще вірили, що зможемо відбитися. Що перелом у війні не за горами. А Росію разом з усім її кровожерливим народом чекає на трибунал.
2024 рік. Щодня Україна втрачає кілометри своєї землі і віру у можливість досягти повного звільнення всіх окупованих українських територій. Нам не вистачає людей, не вистачає зброї. Але головне – нам не вистачає західної підтримки.
Ті люди у США, які плакали разом із нами в 2022 році, сьогодні просять Україну змінити попередню резолюцію ООН, де Російська Федерація названа агресоркою.
Здається, це і є найбільший удар по нас – усвідомити, що тисячі вбитих військових і цивільних, тисячі воєнних злочинів, стерті з мапи міста, пограбовані родини, викрадені діти – всього цього можна більше не помічати, все можна пробачити і звинуватити у диктатурі не країну-вбивцю разом із її кривавим тираном Путіним, а знекровлену Україну і її президента.
Коли найбільша демократія у світі відмовляється бути демократією і співає оди диктаторам, стає страшно нам. Коли найбільша демократія погрожує Україні (а не агресорці Росії), що допоможе диктатору Путіну перемогти у війні, тут вже має стати страшно не тільки нам, а і громадянам цієї найбільшої демократії, бо таким чином вони перетворюються на співучасників злочину.
Не знаємо, чи американці це усвідомлюють, але у третю річницю повномасштабної війни Росії проти України ми опинилися у світі, який більше не хоче карати зло. Наша віра у міжнародний трибунал похитнулась. Природно, що в такий момент зневіри у справедливий суд, багато хто в Україні відчуває жагу помсти.
Олена Золотарева, маріупольчанка, каже, що хоче помсти з літа 2022 року - з того моменту, як пройшов перший шок від того, що росіяни зробили з Маріуполем.
«Я хочу, щоб вони відчули на собі те, що зробили з нами, фізично. Хочу помсти на рівні Старого Заповіту: око за око, зуб за зуб.
На наших очах ті, кого я вважала оплотом справедливого світу, руйнують гуманістичні ідеї і міжнародне право, не залишаючи нам жодного способу захисту, крім як бути сильними і спалювати всіх, хто нас вирішив знищити».
На фото - зруйнований Маріуполь, травень 2022 року
Максим Бухтіяров родом із Харцизьку, невеличкого міста на Донеччині, яке росіяни окупували ще у 2014-му. В 2015 році він залишив рідний дім і переїхав до Києва. Він жив всі ці роки, починаючи з 2015-го, мрією про повернення додому. Максим засвоївся у столиці, встиг вдруге одружитися, купити квартиру, виховує сина. Але мріє – про степи.
«Я об’їздив всю Україну, але все одно мрію повернутися до рідного міста і зануритися у степовий запах полини», - каже він
Чоловік на Донеччині в 2014-му бачив, як починалась гібридна агресія, бачив Іловайськ, тому сприймав початок війни без паніки. Купив бензин, продукти – це допомогло врятувати родину у лютому 2022 року під час наступу російських військ. Але зараз і він, і його дружина у розпачі, у глибокому моральному занепаді, як він сам каже.
На фото - Харцизьк після обстрілу
«Минуло вже три роки війни, і зараз я розчарувався в ідеї справедливості – її просто немає. У Києві до останнього життя мирно тривало: працювали бутіки та ресторани, у Буковелі люди катаються на лижах і ніжаться в чанах, а на сході гинуть люди та триває війна. Якийсь сучасний сюрреалізм, в якому ми живемо. І після всього побаченого та пережитого, я багато чого не розумію: як і чому допустили цю війну, чому не підготувалися, чому людей, які в перші дні війни пішли добровольцями на фронт, позбавляють пільг, чому провалена державна програма мобілізації, чому повністю провалена програма адаптації та підтримки для тимчасових переселенців, тощо!? Чому влада майже повністю втратила довіру та повагу? Чому, чому, чому?!
І тепер я навіть не знаю, як впоратися з відчуттям – навіть не помсти, а ненависті: з одного боку, я люто ненавиджу путіна, а з іншого – мене мучить ненависть до ТЦК-ашників, які витягують чоловіків з автівок, не даючи можливості навіть попрощатися. До поліціянтів, яких влада забронювала у повній кількості і змушує виконувати злочинні накази замість того, щоб стояти на варті закону та порядку. До СБУ, яка майже щодня показово «пачками» знаходить агентів Кремля та зрадників Батьківщини та встигає прослуховувати команду журналістських розслідувань, але ніяк не може розібратися з корупцією на найвищому рівні, включаючи закупівлі для військових потреб. До цієї влади, яка за 10 років конфлікту і 3 роки війни не змогла побудувати нормальні та довірчі стосунки зі своїми громадянами, а корупція, кумівство й безкарність стали нормою останнім часом. Серед моїх колег та знайомих явно відчувається втома та вигоряння — деякі навіть не витримують цього морального тиску й, зневірившись у найближчій перспективі закінчення війни, приймають рішення нелегально перетнути кордон, очікуючи там отримати той «допінг свободи», якого тут зараз їм не вистачає.
В підсумку мені хочеться лише одного – щоб усе це якнайшвидше закінчилося, щоб перестали гинути люди і встановився мир та спокій. Усі гасла та обіцянки відійшли навіть не на другий план, а на п'ятий і у глибині душі я хочу вірити, що історична справедливість все ще існує, що скоро все зміниться - винні будуть покарані та принесуть вибачення, а ми засвоїмо уроки з минулого та сьогодення, щоб запобігти повторенню подібних несправедливостей у майбутньому».
Таких настроїв чимало чутно після трьох років боротьби. Чим довше триває війна, тим гучніше люди починають ставити питання, а як же так сталося, що ми виявилися неспроможними підготуватися до війни.
«Прагнення помсти за три роки не стало більшим, бо більше вже нікуди. Інше питання, кому мститися. Росії? Як? Українським високопосадовцям, які навмисно чи по дурості профукали підготовку до вторгнення і заколисували нас обіцянками? Трампу та його команді, які руйнують рештки мирового порядку і хоч якоїсь моралі в міжнародній політиці? – розмірковує маріупольчанка Світлана Кузмінська.
24 лютого 2022 року, роздавивши свої рожеві окулярі, я ще зберігала надію на якусь Вселенську або Божу справедливість. Зараз вона майже вся розтанула. Відчуття, що наш Всесвіт опускається в прірву, що хтось здер завісу над світом, що є театром, а за нею - велика сіро-чорна діра.
А ще скажу як біженка з Маріуполя: з кожним днем я з жахом розумію, що всі ти тисячі, десятки тисяч наших загиблих земляків залишаться непомщеними, не оплаканими, а дехто і непохованими. І нікому у всьому світі нема діла до страждань мертвих та живих, бо світ від нас вже втомився. Саме так сказала мені одна канадська журналістка при особистому спілкуванні: «Люди вже не хочуть нічого ані чути, ані читати про Україну». І тут мені захотілось, щоб світ хоч трохи, хоч на дві хвилини відчув те, що відчували наші люди у підвалах, під завалами багатоповерхівок, у своїх квартирах, коли мріяли про швидку смерть під час чергового нальоту російських бомбардувальників. Писати і казати можна багато, але хто нас почує окрім нас самих?!»
На фото - зруйнований Палац культури "Іскра", Маріуполь
Після трьох років повномасштабної війни, людей розриває на шматки розпач, відчай, сором, неспроможність змінити ситуацію.
«На третій рік війни маю відчуття сорому. Я приїхав до Варшави задовго до війни, маю тут юридичну практику. Для того вчився. Коли почалася війна, запитав товариша, як бути. Товариш, полковник, сказав, що треба бути там, де я є. Ми розселяли сотні українців, наші співробітниці ридали, як бачили тих дітей... Тепер виходить так, що наші діти воюють, бо я неміч з «титанами» і навряд чи до тієї посадки добіжу. Тому і соромно, бо маю п’ятдесят і вже старий», - пише Ігор Татарчук.
«Я роблю те, що можу – працюю, доначу на ЗСУ. Не нию, не скаржусь. Не думаю про майбутнє. Просто працюю щодня. Але мене плющить від думки про те, що я не можу набити піку тій людині, яка заселилася у мій дім у Маріуполі. Цей незакритий гештальт не дозволяє мені заспокоїтися. Я не вірю, що справедливість колись буде відновлена аж у таких дрібних випадках. І це спалює мене зсередини», - каже Олена Петрів.
Мабуть, коли є можливість відплати вже зараз, тоді легше миритися з втратами.
Євген Ануфрієв в Маріуполі втратив матір. В лютому 2022 року він вмовляв її разом із братом виїхати з міста. Але вона не дослухалась поради, була впевнена, що все буде добре.
«Я знав, що буде повномасштабка. Мій тип особистості дозволяє мені в натівний спосіб робити аналіз. До того попередні події у житті позбавили ілюзій щодо людей, себе. У 2014-му я втратив значну кількість тих ілюзій, що залишались. У 2019-му я зрозумів, що мені ще є що відкривати у своєму погляді на світ. Конкретно після 2022-го практично нічого не змінилось.
Коли я переписувався з матір'ю на початку березня 2022-го, вона казала, що все буде добре і бог все влаштує. А я знав, що за сукупністю факторів їм кінець. Вона помирала 5 діб з уламком у лобній долі, який попав, коли вона сиділа на другому поверсі шахматного клубу. Вона не захотіла йти у підвал. Це було хибне рішення, яке майже коштувало життя брату і точно коштувало йому психічного здоров'я.
Так, були емоції, але разом з тим була і моя відповідальність, і мої діти.
Але кожен раз, коли мені боляче, я конвертую це у роботу над собою. В мене є можливість помститись, і рахунок помсти далеко не нульовий. Це тішить. Технічно та с холодним розумом. Я дякую всім, хто реалізує це у полі.
А справедливість - це не те, чого варто було б очікувати від створіння, яке винищило 70% біологічного розмаїття», - написав Євген.
Проте якась частина українців все ще вірить у справедливий суд. Можливо, на це впливає культура країн, в яких вони перебувають, як от на маріупольчанку Олену Попову.
В Маріуполі Олена викладала англійську, вела англійський розмовний клуб, мала власний блог і взагалі вела дуже активне соціальне життя.
Зараз, після блокади Маріуполя, опинилася у Великобританії і каже, що ця релігійна країна взагалі не сприймає таке поняття, як помста. Там люди вірять справедливий суд, якщо не на землі, так вже точно на небі. І ці переконання британців приймає на себе і українка.
«Тут, у Британії, де на одному квадратному метрі безліч релігійних конфесій, і всі говорять про кохання та прощення, ідея помсти заперечується в принципі. І не підтримується жодними конфесіями у світі. Я живу в країні, де править Закон за всіх складнощів і проблем.
Тому я чекаю на Суд над усіма злочинцями. Справедливий та чесний суд. Чи можливий він? Не знаю, але хочу вірити, що це можливо».
Боротьба добра зі злом не закінчиться сьогодні, вважає пані Олена, а значить, колись все одно справедливість буде.
«Дуже хотіла б відкритий судовий процес над тими, хто допустив війну і хто її почав, хто не евакуював вчасно населення, не підготував укриття, безбожно п*л гроші на війні, хто кричав що винні у всьому російськомовні (ну, цих, напевно, просто потрібно лікувати…), хто обмежив виїзд людей за кордон під час війни тощо. За три роки я остаточно переконалася, що ми своїй країні точно не потрібні, точніше потрібні, але трохи в іншій якості. Та я в принципі, ніколи не ставила питання про те, що мені щось повинні, поки не побачила, як буває в інших країнах, які тобі по суті були чужими, але від яких ти отримав стільки підтримки, скільки не отримував від своїх ніколи. Українці, як дитбудинку діти, які ніколи не знали нормального людського ставлення, звикли до того, що є, і вважають це нормою. Висновок, який я зробила: треба перестати шукати правду і справедливість, їх немає і не буде; настав час вже витерти соплі, встати з дивана і влаштовувати своє життя з оглядкою тільки на себе», - написала Аліна Стайловська.
Але далеко не всі мають сили, сміливість, впертість, наполегливість, щоб знову і знову розпочинати все з нуля. Не мають сили відпустити своє минуле – у минуле.
«На третій рік повномасштабної війни я тепер чітко розумію, що дім більше не побачу. Я двічі переселенка - з Луганська, потім з Сіверськодонецька. До повномасштабки в мені ще була надія побачити рідне місто, тепер немає. Я лише вдячна за свою роботу і те, що я мала можливість з 2018 року мандрувати українською Луганщиною та бачити, яка це неймовірна земля. І тепер іноді сумувати над фотографіями. Шкодую, що до 2014 року в мене не було технічної можливості робити знімки Луганська і думалося, що ще встигну. Не встигла», - написала Марина Терещенко
На фото - Сіверськодонецьк в окупації
У цій скорботі за минулим багато хто з нас дуже схожі на собаку Хатіко із відомого фільму, каже Тетяна Шумейко.
«У собаки було щасливе життя, поки її хазяїн-професор не вмер. А потім йому пропонували різні способи існування, і він майже міг стати щасливим із дочкою професора, але Хатіко вибрав чекати - чекати професора, чекати той час, коли він був щасливий… Багато разів йому казали, що професор не повернеться, а він все одно чекав! І дочекався наприкінці життя (остання сцена)!
Так і ми: багато з нас, хто вибирає чекати без надії! А життя минає повз...»
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube