Без документів, грошей, роботи та громадянства. Як 230 маріупольців потерпають в російському місті Уфа, - ФОТО

За Уралом, в російському селищі Мелькомбінат що під Уфою, проживає 230 вимушених переселенців із Маріуполя. Точніше, вже 231 – нещодавно з'явився немовля. Але навіть новонародженим на території Росії російське громадянство не забезпечене. Що вже казати про дорослих, які за півтора місяці свого перебування в росії, де їм обіцяли можливість повернутися до нормального життя, люди не можуть навіть влаштуватися на роботу. Бо так і не отримали обіцяних документів. І далеко не всім видано гарантовану допомогу в 10 тис. рублів.

 Як живуть ці люди зараз, чого сподіваються і чого гостро потребують, написали не ми. Про це написали самі росіяни. Тож ті, хто вважає, що українські журналісти – упереджені, не мають в цьому випадку приводу для сумнівів. Все так і є. Читайте репортаж  російського видання із Уфи Пруфи.рф.

Початок. Дзвінок волонтера

Кореспондент Пруфи.рф вирушив до вимушених переселенців з Маріуполя після їх звернення за допомогою до благодійного фонду «Ізгелек» (Ізгелек башк. — Добро; Пруфи.рф та фонд «Ізгелек» – партнери). Біженців зараз активно підтримують уфимські добровольці, допомогли знайти одяг, якісь предмети побуту, але громадянське суспільство не може забезпечити тих, хто потребує всіх необхідних.

Волонтер, який дзвонив у «Доброфонд», повідомив, що переселенці потребують лікарських препаратів, предметів гігієни, послуг медиків і навіть просто якісного харчування.

Біженців, 230 осіб, зокрема близько 70 дітей, поселили у дитячому таборі у селищі Мелькомбінат наприкінці квітня. З того часу дітей побільшало, одну з матусь нещодавно виписали з пологового будинку, друга чекає на появу малюка з дня на день, є й інші жінки при надії.

Крім того, серед біженців і люди з хронічними захворюваннями, що загострилися під час перебування в притулку, інсультники, є чоловік із осколковим пораненням голови. У таборі є лікарі, які надають невідкладну допомогу, але ліки пацієнти мають купувати самі. Ну чи питати у волонтерів. Власне, це і стало головним проханням біженців, які звернулися до благодійного фонду.

У той же час в адміністрації Уфи, за словами добровольців, їм відповіли, що нібито на лікарське забезпечення виділено 300 тис. рублів. Передбачається, що препарати мають видавати до ПВР безкоштовно за призначенням лікаря.

Перше знайомство

До дитячого табору «Зв'язківець» від розв'язки на Південному виїзді з міста 14 км. Ця відстань долається за 15 хвилин, якщо не стояти у пробках у години пік. Табір охороняється, але потрапити всередину виявилось не складно - ворота відкриті, шлагбаум піднято, в будці охоронця якщо і був хтось, то не з’явився.

На в'їзді стояли кілька припаркованих автомобілів. Як з'ясувалося пізніше, це машини співробітників та добровольців, які щодня везуть посильну допомогу біженцям. «КПП» став ще й місцем зустрічі – незнайомому з локацією недовго і заблукати на вузьких доріжках, з обох боків закритих високими розлогими ялинками – гілки скидають перехожим за комір вантажні краплі дощу.

Журналістів біля воріт ніхто не чекав, але пощастило побачити попереду групку людей, які поспішають на головне цього буднього вечора місце дійства – в їдальню.

Містка зала зі столами (квадратними – на чотирьох і витягнутими – на шістьох) гула голосами. Час близько 19:30, ще не у всіх спорожніли тарілки з вечерею (подавали плов, чай та яблуко), а у імпровізованого «офісу» з принтерами юрмилися люди: одні брали бланки та ручки для їх заповнення, інші – поспішали здати вже списаний папір. і розійтися по кімнатах. Так проходив збір даних для переліку потреб біженців. Пізніше списки потреб через волонтера передадуть до благодійного фонду.

Здавалося, що в ці хвилини люди зосереджені на виживанні. Не бажаючи їх відволікати, ми вирішили почекати на дворі.

Балакуча матуся

На п'ятачку перед їдальнею прогулювалася молода жінка з дитиною в колясці. Світловолосий хлопчик з серйозним виглядом гриз яблуко, випльовуючи жорстку шкірку на асфальт.

— Привіт, малюку, як тебе звати?

— Лука перестав розмовляти, — відповіла за сина жвава та усміхнена мама (ім'я хлопчика змінено на прохання матері. — Прим.ред.). — Раніше говорив окремі слова, а після цього перестав. А ви знаєте, він зірка, його по телевізору показували! До нас тут приїжджали з телебачення, мій син сподобався.

— Я помітила в їдальні поліцейського, і на вулиці ще одного. Вони тут постійно?

— Так, охороняють нас. Ми ж, знаєте, звичайні люди, як усюди. І між собою, буває, конфліктуємо. А як ви думаєте, привезуть мені мультиварку та фен? Мені дуже потрібні мультиварка та фен.

Питання дещо здивувало. Здається, люди дуже потребують інших речей. 

На вулиці бриніли дітлахи. Діти, від дошкільнят до молодших підлітків, грали в м'яч, бігали в наздоганяння, бризкалися з водяних пістолетів. З їдальні виходили люди. Різні люди: старенькі бабусі, молоді доглянуті красуні, чоловіки в розквіті сил і старі. Одному, з сивиною і зморшками пенсіонера-початківця, на двох милицях, було складно відчинити двері самому. Але він майже впорався, коли нарешті з'явилася підмога. Хтось забирав їжу до себе в кімнату. 

Мама Луки дочекалася, коли у «офісу» у їдальні стане просторіше, і пішла заповнювати список потреб для себе та сина.

Євген

Євген та його сім'я теж із Маріуполя, а в таборі чоловік став кимось начебто активіста.

Євгену Сафонову 27 років, він є електрогазозварником. Як і половина мешканців Маріуполя, він працював на одному з двох металургійних заводів.

— Коли ми приїхали сюди, нам привозили студентів, котрі займалися з дітьми. Спочатку обіцяли, що з червня місяця будуть дитячі садки, а сьогодні сказали, що до садків підуть лише діти тих, хто працевлаштований, — Євген, як справжній громадський діяч, більше розповідав за всіх, ніж за себе та свою сім'ю. — А ось як, наприклад, працевлаштується одинока мати? У мене знайомий у Ленобласті, там у ПВР близько двохсот людей, і всі вони отримали документи за місяць. У нас тут із 230 осіб за півтора місяці оформили довідку про тимчасовий притулок лише для 30.

Євген навів і інші приклади, коли біженцям видали довідку протягом місяця. Усі вони – поза Башкирії. В Уфі можна ризикнути влаштуватися на роботу і без цих документів, але тоді права працівника виявляються незахищеними, працевлаштування неофіційним.

Сафонові приїхали вчотирьох. І саме в їх сім'ї ніхто не отримав не лише документи, а й обіцяні 10 тис. рублів державної допомоги. Благо, годують у їдальні, нехай і якість їжі влаштовує не завжди і не всіх. Зараз Сафонови живуть на заощадження та заробіток Євгена на рідкісних «шабашках».

— Сьогодні нам сказали, що за законами Російської Федерації ми можемо тут перебувати лише півроку. А потім – як хочемо. Вони почали складати списки тих, хто повернеться до Маріуполя. Я б і сам повернувся, але чи є там кудись повертатися? — Євген зізнався, що охоче залишився б в Уфі, головне для нього знайти роботу.

Активіст Євген говорив з нами швидко, коротко та виключно у справі. Він поспішав повернутись до сім'ї, але допоміг знайти інших героїв для репортажу.

Катерина та Володимир

Володимиру Хабарову 54 роки, його дружині Катерині Рашевській – 38. Пара справляє враження впевнених у собі та щасливих разом людей, вони дивляться один на одного з особливою увагою. У ході нашої бесіди Володимир не втримався і зізнався: «Я шукав таку, як Катя, все своє життя». Просити їм явно не до вподоби.

— Ми потребуємо роботи. Деякі речі потрібні, звичайно, ми це написали, але ми краще самі купимо, я хочу роботу, — Володимиру вторить Катерина, і їм віриш. Вони розповіли, що зверталися до служби зайнятості, але там їм допомогти не змогли через відсутність документів.

Катерина має повнолітню доньку. Дівчина страждає на захворювання щитовидної залози, через яке вона залежить від гормональних препаратів. Але вони закінчилися за три тижні до виходу із бомбосховища. У Росію сім'я в'їхала вчотирьох, із нею була мати Катерини. У Таганрозі змогли знайти потрібні ліки. Туди ж приїхав із-за кордону наречений дівчини. Він вмовив батьків відпустити з ним наречену і відвіз її до себе разом із бабусею. Катерина із Володимиром залишилися вдвох.

— Служба зайнятості порадила пошукати роботу на «Авіто». Я перегорнула оголошень 20, і все через агентство. Але в агенції теж просять повний пакет документів, — Катерина та Володимир розповідають майже одночасно, то перебиваючи, то доповнюючи одне одного. З їх слів стає зрозуміло, що ще в Таганрозі вони змогли оформити ІПН та СНІЛЗ. — Навіть прибиральницею влаштуватися, потрібні документи. Катя – медик вищої категорії, медсестра. Уфі що, не потрібні медсестри? А документи у нас усі згоріли, тільки диплом лишився.

Для працевлаштування через агенцію є й інша перешкода – гроші. За словами Володимира, з них попрсили 5 тис. рублів «за навчання» та ще 40% від першого заробітку.

— Тут такі ціни на продукти, — Катерина притискає долоню до грудей та хитає головою. - А вже житло, я взагалі мовчу. Не купити -  навіть орендувати дорого.

- Дорого все, проїзд теж, - повторює Володимир. — Дайте бодай на півроку, ви нас сюди привезли, дали притулок. Ви можете сказати, щоб з нас при пред'явленні українського паспорта не просили грошей.

У розумінні чоловіка, який усе життя пропрацював на металургійному виробництві слюсарем і вже вийшов на пенсію, для біженців необхідно організувати гуртожиток (переселенці ще не бачили місцевих платіжок за житлово-комунальні послуги). При цьому Володимир та Катерина поки що не вирішили, чи залишаться вони в Уфі.

— А хто Маріуполь підніматиме? Ще не знаємо, ми думаємо. Маріуполь теж потребує наших рук, — резюмує пара хором.

Антоніна

Антоніні Герман 56 років, вона покинула Маріуполь разом із братом, чоловіком та дочкою. Антоніна досить довго і терпляче чекала осторонь своєї «черги» для інтерв'ю. Коли з'явилася можливість, вона заговорила сама, без запитань, і одразу ж її горло стиснули сльози.

У сім'ї Герман працюючих не було, жили на пенсії та допомоги по інвалідності. Дочка в Антоніни з особливостями психіки, вона почувається в безпеці лише поряд із рідними та у знайомій обстановці. Жінка розповіла, що дитина боїться транспорту і навіть просто погуляти виходить дуже рідко, майже весь час проводить під замком. Пізніше нам вдалося миттю побачити дівчинку: підліток із милою привітною усмішкою. Батькам вдалося запастись заспокійливими для неї.

- На облік тут не поставили. У поліклініку, як я зрозуміла, теж самим їхати треба, — дорога для Антоніни окрема та велика проблема, в тому числі через гроші на проїзд. - Ми тут нічого не знаємо. Нам кажуть, і ми йдемо стежкою, куди нам скажуть. Але хочемо якнайшвидше, повинні ж бути і пенсії, і допомога на дитину. Ми не знаємо, на що розраховувати, чи зможемо ми винайняти житло. Сьогодні нам сказали: "Вам же не терміново". Як це не терміново? Нам пенсію, допомогу не платять. У ЛДНР зараз усі платять, виплачують навіть те, що ми не отримували з лютого, доки у підвалах сиділи.

Допомога у 10 тисяч Герман отримали, але не всі. І навіть тут не обійшлось без накладок. Через те, що допомогу від держави для дитини-інваліда було зараховано на картку матері, банк наклав обмеження на видачу накопичених раніше гривень. Виявляється, на переведення в готівку української валюти поширюється ліміт. З часу перетину біженцями кордону курс впав з 2,5 до 2 рублів за гривню.

— У Запорізькій, Харківській області видали такий закон, що людям не треба платити 3,5 тисячі при отриманні російського паспорта, а нам дали по 10 тисяч допомоги та заберуть держмито з кожного. А пенсію дадуть, тільки коли ми оформимо громадянство, — Антоніну лякає майбутнє, вона не уявляє, як їм виживати, але дуже сподівається на російське громадянство (жінка поки що не знає, що таке «підтвердження інвалідності» в уфимських поліклініках). — Сьогодні вони нас консультували щодо громадянства. Що ми маємо самі тепер оформляти документи, самі їздити туди. Сьогодні люди поїхали, а їх повернули, бо щось неправильно написали. А це ж гроші, 30-35 рублів проїзд. Тут, виходить, якийсь глухий кут. Ми не знаємо, що нам далі. Я так розумію, і вони не знають. Ми зрозуміли одне сьогодні, що ми нікому не потрібні.

Людмила Портна

Людмила Портна - одна з небагатьох, кому вдалося знайти роботу. Щоправда, назвати це везінням складно. Людмилі 41 рік, вона перукар. В Уфу приїхала з сином та старенькою мамою.

— Я ніби працюю, а толку немає. Якщо й зароблю щось, купую дитині їжу. Він у мене їсть молочку, фрукти та овочі. Нічого цього тут у їдальні не дають, тому все харчування тільки покупне чи від волонтерів, — Людмила, як і решта наших співрозмовників, дивується цінами в магазинах. — Я мати-одиначка і можу або годувати сім'ю, або винаймати житло, а поєднувати — це для мене зовсім нереально.

У сім'ї Кравців 10 тис. рублів теж ніхто ще не отримав. Але вони мають проблему ще й з одягом: Людмила досить велика жінка, і з того, що привозили волонтери, їй нічого не підійшло. У той же час на роботу в будь-чому не поїдеш, до погано одягненого майстра просто не сядуть клієнти.

Від табору йде безкоштовний автобус, він довозить пасажирів до зупинки на трасі Уфа – Оренбург (самі біженці кажуть «до Меги» або «до Ашану»), де треба пересідати на громадський транспорт. Але безкоштовний автобус від'їжджає від «Связіста» двічі на день, о 7:00 та о 12:40. Робочий день Людмили має починатися об 11:00, але з урахуванням розкладу транспорту до майстерні вона потрапляє лише до кінця обіду. І закінчує не о 21:00, а на годину раніше, щоби встигнути на автобус назад. Але й до цього часу їдальня вже закрита, вечеря для Людмили її мати приносить до кімнати.

— Одного разу мама принесла з їдальні. Я ввечері повернулася, а їжа вже прокисла, як і кілька інших жінок, Людмила не надто задоволена якістю харчування. — Моїй дитині потрібний сир, олія. Таке він їсть, а те, що дають у їдальні – ні. Я купувала б молочку, але зберігати ніде, холодильник один на всіх, місця не вистачає. Йогурти нам давали, так і ті з набряклими кришками.

Як виявилося, той плов, який ми бачили у їдальні на початку нашого візиту, лише виглядав апетитно. Людмилі дісталася порція із недовареним рисом. Слухаючи біженців, раптом розумієш, що вони не їли домашньої їжі вже кілька місяців. Саме тому мами просять мультиварки – вони хочуть готувати для сім'ї самі. А їжа в їдальні, за їхніми словами, більше схожа на безсмачні лікарняні страви.

ЧИТАЙТЕ НАС В ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІ МАРІУПОЛЬ 0629. ОБГОВОРЮЙТЕ НОВИНИ В НАШІЙ ГРУПІ В ФЕЙСБУЦІ МАРУПОЛЬ МІСТО-ГЕРОЙ