Чому досі там? Історія родини, яка залишається в окупованому Маріуполі і має на це свої аргументи

Оксана і Михайло вже немолоді люди. Все своє життя прожили в Маріуполі. Найстрашніші бомбардування – теж там. Вони виростили дітей, побудували дім і завжди знаходили спільну мову. Проте зараз гаряче сперечаються. Оксана хоче поїхати з Маріуполя, тому що жити серед російських триколорів для неї важко. Михайло їхати не хоче, хоча теж підтримує Україну і дуже дратується тим, що зараз відбувається у місті.

Ми поговорили з подружжям і про те, чому вони попри обставини вирішили залишитись під окупацією, і про життя напівзруйнованого Маріуполя, і про настрої людей, які живуть поруч з ними. 

«Якщо все по порядку, то починати треба з 25 лютого, коли ми вирішили, що дочку треба вивозити подалі з міста», - розповідає Оксана. 

Дочка Оксани та Михайла, Віка, доросла самостійна жінка, але вона залишилась в місті зовсім одна, коли її чоловік та син пішли захищати Україну. І їй потрібна була допомога.

«Віка дуже вмовляла нас не повертатись в Маріуполь. Вона була впевнена, що зараз буде зовсім інша війна, не така, яку ми бачили останні вісім років. Віка була переконана, що в Маріуполі буде небезпечно. Але ми не повірили їй. Залишили її в Запоріжжі, а самі повернулись до дому.

Доїхали до Орєхова близько другої ночі, вирішили трохи відпочити, щоб уранці бути у Маріуполі. Зупинилися біля заправки, за годину під'їхали поліцейські, напевно, ми їм здалися підозрілими. Здивувалися, що їдемо до Маріуполя, мовляв, всі звідти, а ми всупереч здоровому глузду туди. Сказали нам, що нібито під Маріуполем з боку Бердянська висадився десант, і запропонували нам добре подумати, чи варто повертатись, - згадує пані Оксана. - Мені здалося, поліцейські з нас кепкують. Відповіла їм, що нам нема чого боятися, їдемо до рідного міста. Але поганий осад залишився на душі, коли під'їхавши до Маріуполя, побачили порожній блокпост», - згадує Оксана.

«26 лютого в'їхали рано-вранці в місто, і вже через 2 години Маріуполь закрили, - підхоплює розмову Михайло.   – Ми, власне, не думали залишатись. Збиралися подивитися обстановку, зібрати речі та виїхати. Якщо пам'ятаєте, спочатку пророкували, що це затягнеться від сили на тиждень. Але, на жаль, не так сталося, як гадалося. 

Заправки не працювали, а в нас на машині газовий двигун від народження із заводу. Залишки газу витратили на заряджання телефонів. Тож наші плани про виїзд виявились нереалістичними».

 Два наступні дні в Маріуполі Михайло та Оксана чули лише канонаду вдалині. 

«Жодної інформації від місцевої влади. Здавалося, що місто просто покинули. Обстріли почалися за кілька днів, і дуже сильні. Але найстрашніше, коли почала бомбити авіація, скидаючи на Маріуполь напівтонні бомби,  від яких залишалися воронки у три людських зрости, а багатоповерхівки просто складалися».

«Сумніву, що це російська авіація, у нас не було, -  продовжує розмову Михайло. - На той час усі знали, що над містом літають лише росіяни. Ми живемо на 17 мікрорайоні, тому нам дісталося одним із перших. Всі обстріли ми були в квартирі, ховалися в коридорі. Це потім, коли бойові дії пішли до проспекту Миру, і ми вийшли з будинку, пройшлися містом і побачили Митрополитську, зрозуміли, що ніяка стіна несуча нас не врятувала б від прямого влучання.

 Бомбили з перервами, ми помітили, що починають десь о шостій ранку. Години дві бомблять, потім перерва до дванадцятої. Наступний захід до двох. Потім увечері, до дванадцятої ночі та перерва до ранку. Найстрашніший обстріл був, коли бомби рвалися у нас у дворі, будинок хитався при кожному вибуху, шибки сипалися. Хоча всі тримали вікна відчиненими. Страшно було, коли ракета потрапила до другого під'їзду та почалася пожежа».

«У нас четвертий під'їзд, я стояла біля вікна і весь час виглядала, чи не дійшло полум'я до наших вікон, підхоплює розмову пані Оксана. - Я молитися не вмію, але дві години я бурмотіла "Господи, врятуй і помилуй". Не знаю звідки це спливло в голові. 

Потім, коли три російські танки стали в нас на подвір'ї і вели вогонь прямо у нас під вікнами, теж було дуже страшно. Знову відчуття, що будинок ось-ось звалиться. Коли запитали танкістів, навіщо ви поставили танки у дворі, адже прилетить обратка, вони відповіли, щоб ми не хвилювалися, українці сюди не стрілятимуть. Але ми не витримали і пішли в квартиру дочки, поряд із вулицею Зелинського, там до того часу вже все спалили, і стало тихо». 

На території від мікрорайону Західний до площі Свободи вже з кінця березня росія почала вибудовувати окупаційну адміністрацію. Бомби не летіли. Замість бомб в людей «полетіла» російська пропаганда, російська гумдопомога, а пізніше і російські гроші.

Багато з тих, хто залишився до тогу часу в місті, швидко перевзулись і радо вітали окупантів. Хтось психологічно зламався під час обстрілів і був готовий дякувати будь-кому, навіть вбивцям, лише за цю тишу та шматок хлібу. Хтось чекав на «своїх» навіть сидячи під бомбами у підвалі.

І для тих, я для інших «не стріляють» - то вже стало справжнім щастям.

Проте життя не покращувалось. В місті не було води, світла, газу. До цих проблем влітку додався трупний сморід, сміття, що гниє… 

«Ми на початку свято вірили, що війна триватиме не більше як тиждень. Саме тому повернулись у місто 26 лютого. Вирішили перетерпіти. Все-таки вдома  - це вдома. Але зараз, після всього, що пережили, розуміємо, що то була помилка.  Треба було, звісно, залишитися у Запоріжжі, не повертатись. Напевно, ми не до кінця розуміли глибину загрози», - каже Оксана.

Після того, як бої відійшли, а росія окупувала весь Маріуполь, Оксана повернулась до розмови про евакуацію. Стала знову вмовляти чоловіка поїхати до доньки. 

«Я не можу тут жити, - каже жінка. - Мені важко. Я дуже, дуже хочу поїхати. Я коли дивлюсь на ці всі прапорці російські – мене нудить. Особливо не можу дивитись на молодь, яка обвішала себе георгіївськими стрічками та триколорами і ходить по місту. Вони ж такі молоді! Де вони цього понабирались, я не розумію. Важко це бачити. І постійно боюсь, щоб щось не те сказати, не відповісти комусь зайве.

Ось нещодавно в черзі не змогла промовчати, коли знову почали клясти «Азов» за те, що не відійшов  від міста, не здався, не залишив Маріуполь. Не витримала. Кажу, ото б вас улюблений Сталін почув, він всіх би поставив до стінки. Ви ж прославляли подвиги дідів своїх, Сталінградську битву, будинок Павлова, де за кожну кімнату, кожну цеглинку бились. А зараз хочете все здати? Не битись? Але вони не розуміють. Неможливо з людьми розмовляти. І дуже важко жити в таких умовах. Я прямо відчуваю, як косо дивляться на мене.

Але і поїхати не можу через чоловіка. Він категорично проти. Не хоче залишати своє майно, все що заробив за багато років важкої праці».

«Ну так, не хочу. Що я буду робити, якщо поїду? Це головне питання. Сяду на шию доньці, щоб вона нас годувала і квартиру нам оплачувала? Я так не можу і не хочу. Пенсія у нас з дружиною маленька. На неї не прожити, якщо ще треба квартиру знімати. Тому і не хочу їхати... – намагається пояснити Михайло. -   У нас  тут наша квартира, є квартира доньки, яку  треба доглядати, ремонтувати, бо вона пошкоджена під час обстрілів. Ще є мої інструменти – я ж не можу їх з собою вивезти, я їх усе життя збирав, і залишити мені їх шкода. Тут все це пограбують. 

У мене тут є підробіток – моя машина. Я не хочу їхати. Не хочу, і все. Тут все моє життя… Я кажу дружині, якщо вона так хоче, то нехай їде. Я її не тримаю і не ображусь на неї».

«Але як я можу залишити чоловіка самого? Він захворіє і навіть ліків сам не знайде. Все життя разом. Ну куди я без нього поїду, - сумно каже Оксана.  - Ми залишаємось».

Їхнє рішення залишатись у місті визрівало довго. Спочатку, десь у середині березня, вони все ж таки думали їхати. І навіть робили невдалу спробу. Але потім у місті перестали стріляти, і люди якось стали прилаштовуватись до життя в окупації.

«Спочатку ми думали, що швидко все закінчиться, потім думали, що не закінчиться, і треба їхати, але не було газу для заправки машини до травня місяця. Потім почалися перевірки і ці фільтрації. Потім денеерівці стали деякі квартири розкривати, якщо господарів немає. Розкриті квартири почали грабувати. Ну як тут їхати!  Потім сказали, що в квартири, де немає господарів, заселятимуть російських військових і денеерівців. Після цього мій чоловік сказав, що нікуди не поїде, доки це все не вляжеться. 

Я чоловіка розумію, але не схвалюю: все життя він працював, щоб забезпечити сім'ю. Квартири, наша та Віки, ремонт у них, машина, і не одна, це все його заслуга. І тепер треба поїхати, це все пропаде. Заробити все наново він уже не в змозі за віком», - ділиться Оксана.

Сьогодні їх життя неможна назвати легким, але воно для них стало зрозумілим.

«Мій день починається о 4-5 ранку, - каже Михайло. -  Роблю відразу в двох у квартирах ремонт, тому що Вікиній квартирі більше дісталося від ворожих ракет.  Після 8 години ранку їду так би мовити на роботу (шоферую), на своїй понівеченій бомбардуваннями машині. Машина була нова, бізнес класу, шикарна, а тепер називаю її БМП т. к. купа пробоїн. О 22.00 починається комендантська година, поспішаємо додому. Купа побутових проблем, які нам влаштували окупанти, теж займають багато часу і сил».

Багато з цих проблем лягає на плечі дружини.

«Води немає, носимо на п'ятий поверх, звичайно в нашому віці це дуже важко. Зробити треба сім-вісім підйомів, - розповідає Оксана. -  Це лише технічна вода: вмитися, випрати, помити посуд, прибрати, змити каналізацію. Питну воду купуємо окремо. Її також треба підняти на п'ятий поверх. Є будинки, де воду дали, але вона здіймається до другого-третього поверху. Світло вже є в багатьох будинках, але дуже часто відключають. Не витримує напруги мережа. 

Продукти отримуємо через гуманітарний пайок. Рис, макарони, пшоно по 2 кг. Тушонка та рибні консерви по три-чотири банки. Їх їсти неможливо - віддаємо тваринам. Цукор та борошно по два кг. Весь цей набір надається на місяць. Так, ще 5 літрів питної води та буханець хліба. На місяць! Звісно, цього не вистачає, купуємо інше на базарі. 

Ринки стихійні, повна антисанітарія, організувалися на початку травня. До цього взяти продукти не було де. Видають пайки на Метро. Всі стоять під палючим сонцем по три-чотири години, по три-чотири дні. За день отримати нереально. 

Гроші  дали як пенсіонерці 7800 рублів. Але одразу за чотири місяці. Чоловіку поки що не дали. Вдалося зняти українську пенсію у хакерський спосіб. Звичайно, за грабіжницьким курсом, але виходу не було. Російські 7800 рублів – це такий мізер. Курс офіційно знизили 1:1.5. На них не прожити ну ніяк. Як виживає молодь – взагалі не знаю, бо у них, на відміну від нас, пенсій немає. Роботу пропонують лише не кваліфіковану. Прибирання вулиць, розчищення завалів, прибирання та перепоховання трупів. Звичайно, є маріупольці в адміністрації, але тут починається совок - будь-яка секретарка поводиться як небожитель. 

Дефіцит у всьому, навіть щоб отримати картку Фенікс, ми стояли три доби і так і не отримали. Причому ніхто особливо не приховує, що отримують з чорного ходу. Тут все так – корупція, на всьому заробляють гроші, все через задні двері»

«Страшно жити»

Звісно, що ніякого щастя в місті немає, каже Михайло. Відчуття власного дому допомагає все це терпіти, але не дуже.

«Я кожного дня боюсь сказати щось зайве і через це потрапити на підвал. І дуже боюсь, що дружина моя щось скаже, бо її дуже все дратує і важко стримувати себе.

Ми дуже обережні. Ні з ким не розмовляємо. Але сусіди все про нас знають і дуже косо дивляться. 

Питаннями здоров’я, комунальними проблемами я не дуже переймаюсь, а ось безпекою – так.

Найбільший мій страх – що наші більше не повернуться…»

«А я боюсь, що раптом стане погано із здоров’ям, а лікуватись нема чим і нема у кого. Ось зараз у чоловіки нирки стали боліти. Щось йому призначили. Але у мене немає довіри до цих лікарів. Раніше ми мали лікарів, у яких лікувались роками. Я довіряла. Зараз в основному не місцеві - приїхали, поїхали. Ніякої відповідальності. І взагалі мені психологічно важко до них звертатись. Є якась огида. Хоча ліки вони видають безкоштовно, це правда.

Но ми, якщо є потреба, в аптеку в Новоазовськ їздимо. Там вибір більше. В Маріуполі асортимент медикаментів дуже поганий».

Територія беззаконня

«ДНР» - це дно. Тут, в Маріуполі, кожна людина про це знає. Нема таких, хто б із симпатією ставився до «ДНР». Ми за 8 останніх років на то денере надивились. І зараз тільки ще більше переконуємося в цьому.

По місту машини їздять – кожна друга без номерних знаків. Половина народу  - на крадених автівках. Зламують гаражі, крадуть – і нікому нічого. Для бандюків – справжній рай. А ще для алкоголиків. Бо складається враження, що тут кожний другий – п’яний.

Квартири грабують, все виносять.

А ще людей крадуть, а потім у рідних гроші вимагають. Про такі речі теж всі знають. Якщо у тебе є гроші – доведеться поділитися. Це правда, - розповідає Михайло. Тому…

В Маріуполі не хочуть в «ДНР» - хочуть в росію

Це теж правда. Більшість тих, хто залишається в місті, - розповідає Михайло, - мріють саме про те, щоб стати частиною Ростовської області росії. 

І це не ідеологічний момент, це про гроші і вигоду. Більшість все ще вірить у могутність росії і слабкість України. Тому такі погляди, такі настрої. Думають, росія прийде і їм тут побудує рай. Чекають на референдум про приєднання до росії. А щоб совість не дошкуляла щодо тисяч вбитих росією у Маріуполі, вони з легкістю проковтнули ці байки про «Азов», нацистів. Кожна тітка у під’їзді «бачила на власні очі» українських снайперів. Ну ви розумієте.

Хоча знаєте, я тут почув від росіянина одного таке: «Який ви референдум чекаєте? Ви вже голосували у 2014-м. Ви і так частина «ДНР», а про росію поки що забутьте». Але наскільки ця людина знала про що каже – не знаю. Просто почув».

Про запасний аеродром

«Ми сподіваємось на диво. Чекаємо на повернення наших, - розповідає Оксана. – Вже все продумали. Якщо знову почнуться бої за визволення міста, ми виїдемо, перечекаємо за містом, потім повернемось. Ми про все подумали. Головне, щоб це відбулось».

«Але якщо дива не станеться… Мабуть, все ж таки поїдемо. До Вроцлава. Я колись там десять років пропрацював. Польську знаю краще, ніж поляки. Тож мабуть туди. Але так не хочеться їхати... 

Хай буде диво!»

P.S. Імена героїв змінені на їхнє прохання.