«Вивозимо людей і тварин». Як волонтери вже п’ятий місяць поспіль рятують людей в Маріуполі, - ФОТО

Ти можеш бути топовим ведучім на телебаченні, або працювати в автосервісі, або займатись власною справою, а потім приходить війна, і ти дивуєш сам себе, бо відкладаєш всі свої мирні справи і щодня рятуєш людей.

Саме так вчинив Денис Мінін. Ви знаєте Дениса? Да точно знаєте, якщо жили колись в Маріуполі. Бо багато років його «Шоу кучерявых» на каналі МТБ допомагало прокидатись маріупольцям вранці. А ще ви мали змогу познайомитись з ним на «М-фестах», які були найгучнішою музичною подією на Азовському узбережжі.  Денис був незмінним ведучим фестивалю.

В 2017 році Мінін переїхав жити та працювати до столиці. Війна застигла його саме там з зубною щіткою у роті. Він почув повідомлення про початок «спеціальної військової операції» і чекав, коли про початок війни повідомлять українські керівники держави, але так і не дочекався. Натомість отримав пропозицію долучитись до національного телемарафону на телеканалі Рада.

«У мене був вибір – заскочити у цей потяг загальнонаціонального визнання або поїхати до Одеси, де перебували мої дружина та маленька донечка, і врятувати їх, вивезти подалі від війни. Я обрав друге. І вже наступного дня виїхав до Одеси. Через декілька днів мені вдалося завдяки друзям забрати родину і вивезти їх до молдавського кордону.  Я дуже не хотів, щоб моя дівчинка чула сигнали повітряної тривоги, вибухи і всі ті жахіття, які дарують нам наші так звані брати».

Потім Мінін повернувся до Одеси і став жити новинами. Багато хто так жив в перші тижні війни.

«Ти дивишся в телефон, гортаєш стрічку новин, відкладаєш в сторону, а через хвилину знову хапаєш телефон і починаєш читати новини. А потім почався Маріуполь…»

В місті у Дениса залишились батьки. Вже 28 лютого в їх будинку зникло світло і газ. А 1 березня зник повністю зв’язок з містом.

«Ти не знаєш, що відбувається, чи живі твої рідні. Ти тільки отримуєш новини, що на місто скинули ракету, потім ще  одну, ще і ще. І ти нічого не можеш подіяти з цим. А потім ти бачиш фото або відео в свого будинку в Телеграм-каналі і намагаєшся роздивитись, чи вціліло твоє вікно. І це заповнює все твоє життя.

Саме тоді я почав шукати людей, волонтерів, які могли б допомогти і вивезти з охопленого вогнем Маріуполя батьків. Моя заявка напевно була стотисячна. І я подумав, що теж можу спробувати робити те ж саме».

Його волонтерство – то був еволюційний процес. Не так щоб одразу бац – і ти волонтер з власними бусами. Спочатку Денис перезнайомився з великою кількістю волонтерів, які їздили в Маріуполь,  збирав інформацію про те, які шляхи існують для того, щоб пробратися в заблоковане місто. Потім почав вести власний Телеграм-канал «В Мариуполь из Запорожья», де розповідав людям про два основні способи допомогти рідним у Маріуполі.

«Було два способи. Першій – це скористатися волонтерським транспортом. Другий – сідати за кермо власної автівки і їхати в Маріуполь. І саме цим людям, які вирішили рятувати близьких самотужки, потрібна була допомога. Бо бажання їхати у людей було, але вони не знали ні про шляхи, ні про загрози.

Я розповідав, як краще їхати, де можна дати хабар, щоб не було проблем, як убезпечити себе з телефоном тощо. Найскладніше, що у всій цій історії не було людей, які б могли надати мені універсальну інструкцію. Всі ці правила і поради, які я давав – це був результат практики. Тільки практичний досвід давав розуміння, як робити краще, а ціна помилки - жахлива».

Денис Мінін скооперувався з дівчиною із Запоріжжя Анною Гармашовою, яка кожного ранку біля торгового центру «Епіцентр» в Запоріжжі зустрічала колону водіїв на власних авто і проводжала їх в Маріуполь. Щодня від 30 до 90 машин їхали в місто, щоб евакуювати маріупольців з-під вогню. 

«Це була не евакуація, бо для справжньої евакуації потрібна згода двох воюючих сторін. А у випадку, коли Україна просить про зелений коридор, а росія його давати не хоче, то ніяка організована евакуація неможлива. На жаль, цього не розуміли деякі люди в Маріуполі. Але це було дійсно так.

Мені на другий день, як я почав організовувати колони, подзвонила відома в Києві особистість Гарік Карагодський, запропонував допомогу. Потім передзвонює мені і каже: телефонував в Офіс Президента. Там почув, що співпраці щодо евакуації з боку росії немає. І що для приватної ініціативи тут місця нема. Проте я все ж таки вирішив займатись вивезенням людей як приватна ініціатива».

Евакуація маріупольців стала українським Дюнкерком, коли порятунок людей став справою саме приватної ініціативи. До 100 машин на день відправлялись в Маріуполь. Тисячі людей були врятовані завдяки саме приватній ініціативі. Багато хто з водіїв, коли вже вивезли власну родину, повертались в Маріуполь знову і знову, бо вони бачили смерть, бачили жах в очах і людей і не могли не повертатись, як би ризиковано це не було.

«Мабуть, можна порахувати точну кількість людей, яких врятувала наша приватна ініціатива. Після кожного рейсу ми збираємо списки тих, кого вивезли. Але рахувати я буду після війни, зараз на такі речі не вистачає часу», - каже Деніс.

Його діяльність почала змінюватись після того, коли неочікувано він отримав на картку велику суму грошей в якості допомоги на добру справу від одного маріупольського підприємця.

«Я принципово не брав гроші до того моменту. Розумів, що якщо починати збирати кошти, то треба нести відповідальність за витрачене, треба звітувати. І тому ніколи не просив надсилати допомогу. Але з часом грошей стало надходити все більше. І я зрозумів необхідність виходити на новий рівень діяльності. Ми з друзями зареєстрували громадську організацію «Вивеземо»                                         . Я став збирати мікроавтобуси, для того щоб мати змогу вивозити більше людей, почав збирати команду», - розповідає Денис.

Зараз костяк його організації – це чотири людини: сам Денис, ще є Саша, який займається ремонтом транспорту. «Начальник транспортного цеха» - так жартуючи називає його Денис. Сергій Михайлов  займається гуманітарним напрямком – адресною допомогою мешканцям прифронтових сіл Запорізької області. І Саша Сосновський, який очолив напрямок, яким до цього часу ніхто не займався – це порятунок домашніх тварин, що загубились в місті  під час евакуації. І якщо хтось вважає це другорядною справою, він дуже сильно помиляється. Бо втрата улюбленця на війні для багатьох людей – як втрата члена родини. 

Найскладніше в цих історіях порятунку – знайти тваринку в розбомбленому місті.

Олександр Сосновський розповів, що для розшуку кішки Жужи відомого маріупольського лікаря знадобилось підняти на вуха десятки людей. Кішку шукали по чатах, каналах, пабліках, сусідах, тих, хто поїхав з міста і тих, хто там залишився.

Шукали Жужу два з половиною місяця, але знайшли. Питання вивезення вже було справою техніки, розповідає волонтер.

На фото - та сама Жужа

Хоча на справді саме ця суто технічна частина «спецоперації» - завжди найбільш ризикована. Ніхто ніколи не знає, як будуть розгортатися події. Чи повернуться волонтер, чи ні.

«Наші водії готові до будь яких ситуацій, - розповідає Денис Мінін. – у кожного в машині є запас води, їжі. Але головне, кожен з них свідомий того, що ризикує. Ці люди – справжні герої».

Денис обіцяє, що колись, після війни, він розповість про кожного з тих, хто ризикуючи життям, рятував людей та тварин з Маріуполя. Наприклад, водій Діма, батько чотирьох дітей, який проїхав 1000 км, щоб довезти людей з Мангушу до Запоріжжя. Його не пускали – він оминав блокпости, його знову не пускали, а він знову шукав окільні дороги.   1000 км! Але він довіз, врятував людей.

Або водій Саша, колишній військовослужбовець, який врятував дружину і немовля свого колеги. Він приїхав до Маріуполя разом з режисером-документалістом Мантасом Кведаравічюсом. Мантас весь час знімав місто. Це була помилка. Їх побачили окупанти. Вони завели режисера і водія Сашка в будинок. У Саши була легенда і документи. Він – працівник порту, приїхав по родину з дітьми. Пожаліли – відпустили. А Мантаса – ні. Потім його знайшли мертвим. А Саша збирав весь вечір людей по Маріуполю, вранці рушив на Запоріжжя, але потрапив у Нікольському у фільтраційний табір. Звідти втік і мчав разом з маріупольцями, які довірили йому своє життя, на швидкості 160 км на годину на старенькому бусі, щоб не кинулись шукати, не наздогнали орки. 

«Після кожного рейса я переводжу водіям трохи грошей. Це не плата. Це – ВДЯЧНІСТЬ. Бо людям треба якось жити і годувати свої родини», - пояснює Денис.

Взагалі, це грошове питання  - дуже чутливе. Його волонтерська організація ніколи не бере гроші з людей. Волонтерів  підтримують міжнародні організації, різні українці, які донатять. Дуже допомагає Запорізька військова адміністрація. Пропонував допомогу і радник міського голови Маріуполя Андрющенко. Але Денис Мінін вважає, що Маріупольська міська рада мала б бути більш активною в допомозі, бо його організація виконує саме ту роботу, яку б мали виконувати вони.

«Зовсім без грошей неможна організувати допомогу. Тому що треба заправити машини. Їх треба ремонтувати майже після кожної поїздки. Треба підтримувати водіїв.

 З іншого боку, є люди, які заробляють на тому, що вивозять маріупольців. Я не засуджую. Я сприймаю це як природній процес. Якби ми могли допомогти всім, не було б попиту на платні послуги. Тому люди заробляють, але і допомагають. 

Але мені дуже прикро, коли на цьому горі з’являються справжні мародери. Нещодавно ми забирали з Бердянська літню жінку. Перевізник взяв з неї за дорогу Маріуполь – Бердянськ 20 000 грн. Це і є справжнє мародерство. Це просто скотина.

Ще гірше, коли на горі наживаються шахраї. Часто це люди з місць позбавлення волі. Вони дають оголошення, фотографію свого буса. Беруть передплату. Потім висилають фото, немов в дорозі і потрапили в складну ситуацію, просять доплатити, дозаправити авто. Тобто витягують з людини останнє. А потім зникають. Я щиро бажаю цим покидькам, щоб кожна сльоза повернулась їм, щоб вони відчули на собі, що таке справжнє горе і справжні втрати…»

Потік людей, які хочуть залишити Маріуполь, не скінчується. Щодня Денис Мінін отримує повідомлення від земляків. Кожне з них – благання про допомогу. Люди рятуються через неможливість вижити в місті, неможливість лікуватись там. 

Нещодавно волонтери врятували з Маріуполя дитину, у якої два тижні була температура 40, і місцеві ескулапи не могли допомогти дитині. Волонтерську машину в Запоріжжі зустрічала бригада швидкої допомоги. Українські лікарі врятували дитину.

А раніше волонтери вивозили літню жінку з гепатитом, яку не хотіли лікувати в Маріуполі, а на блокпостах не хотіли пропускати взагалі. Команда Мініна жінку таки вивезла. На жаль, вона померла. Але донька дякувала хлопцям за те, що завдяки їхнім зусиллям змогла побути з мамою останні дні, проводити її в останню путь.

Таких сумних історій в багажі Дениса Мініна чимало. Він би дуже хотів, щоб це було не так, щоб його послуги перестали мати попит. Але з іншого боку він щасливий, що в ці скрутні часи може бути корисним.

P.S. Денис про це не просив, але ми вважаємо це важливим: допомогти організації Дениса Мініна можна за посиланням - https://choko.link/sosmrpl

Читати також: Чому досі там? Історія родини, яка залишається в окупованому Маріуполі і має на це свої аргументи