Дві історії волонтерів, які сто днів провели в Оленівці, - ФОТО

Наприкінці березня у Маріуполі затримали близько 30 волонтерів, які возили в блокадне місто їжу та евакуювали цивільних. Частину з них під приводом "фільтрації" етапували до колонії в Оленівці, що під контролем так званої ДНР, де утримували понад три місяці. 

Волонтери розповідають про нелюдське поводження та приниження: спати доводилось по черзі, води та їжі практично не давали, у кращому випадку, двічі на добу виводили в туалет. Били за зайві рухи та примушували співати російських пісень. Волонтерів звільнили на початку липня, за кілька тижнів до трагедії, в якій загинули понад 50 військовополонених з "Азовсталі". Один волонтер досі залишається в Оленівці. Суспільне записало історії двох волонтерів, розповідає Суспільне.

Костянтин Величко, волонтер з Маріуполя

24 лютого я вивіз рідних з Маріуполя до Запоріжжя і потім закордон. Це розв’язало мені руки, я вже не боявся їздити на непідконтрольні території. Багато співробітників ІТ-компанії, в якій я працював, застрягли у блокадному Маріуполі. Тому моє волонтерство почалась зі спроб допомогти їм виїхати. Згодом я почав "обростати" контактами.

Ми з друзями створили групу у месенджері, через яку налагодили логістику евакуації спочатку з Маріуполя до Бердянська, а потім на підконтрольну Україні територію. Поступово прийшло розуміння, як спілкуватись із російськими військовими та представниками "ДНР". Як правильно рухатись у колоні під час обстрілу. Ми збирали колони по 7-8 автомобілів та вели їх маршрутом до Запоріжжя. Нам вдалось вивезти понад 200 людей.

Якщо на блокпостах були військові "ДНР", все обходилось відкупом — брали цигарками, станками для гоління та енергетиками. На блокпостах із росіянами було складніше: вони примушували роздягатись, перевіряли, чи на підошвах не було залишків пороху, а на руках — збройного мастила. Часто погрожували, але за нас вступались пасажири, зазвичай жінки.

28 березня нас зупинили на блокпосту перед Маріуполем та звинуватили, що ми таємно вивозимо з міста українських військових. Зрештою нам під дулами автоматів наказали сісти в автобуси та вивезли у Нікольське.

Там я чув розмову двох військових, що, мовляв, вони затримали ще партію волонтерів, і можливо, це нарешті відіб’є у нас бажання їздити у Маріуполь.

Далі маршрут був таким: добу ми провели у Старобешеве, потім — допит у відділку поліції у Донецьку, доба у донецькому ізоляторі й зрештою колонія в Оленівці. Усе це супроводжувалось постійними побиттями, здається, навіть тварин краще перевозять. В автозаки нас "затрамбували" по трьох на одне місце. Очі та руки були зав'язані скотчем, рухатись забороняли.

Так званий "прийом" у колонію теж був жорстким: нас посадили навшпиньки, потім поставили у позі "ластівки". Якщо неправильно сидиш або стоїш — отримуєш удар. Не можеш триматися і падаєш — теж удар. В камерах розрахованих на п’ять людей нас тримали по 20. Згодом, коли вони розібрались, то цивільних та волонтерів поселили окремо від військових. Спати доводилось по черзі. Води та їжі нам практично не давали. До туалету виводили у кращому випадку двічі на добу.

Будівля колонії в Оленівці, де стався вибух., АР

В Оленівці нас не вважали за людей, при тому, що ми потрапили туди нібито як на "фільтрацію", тобто якась гіпотетична наша провина не була доведена. Практично кожен день на нас тиснули фізично та психологічно.

Були наглядачі, які роздавали нам слова пісень "Смуглянка" або "Катюша", примушували їх вчити, потім виводили у двір та вимагали співати. Між собою вони сперечались, хто краще заспівав і тому видавали кілька цигарок.

Ті, хто мав нижчі звання у колонії, так звані "вертухаї", були наскрізь "промиті" пропагандою. Щиро вірили, що Україна вісім років обстрілювала Донбас, а тепер вони можуть поплатитись. Що стосується адміністрації колонії, то вони були цинічніші й чудово розуміли, що утримують нас, цивільних, незаконно.

Там, у колонії, я бачив людей у відчаї, які втратили віру, що їх звільнять, людей на межі божевілля, їх ізолювали в окремих камерах, аби вони з собою нічого не зробили. Спостерігаючи за цим, я розумів, що має залишатись щось, що допоможе мені протриматись. Разом із тим я усвідомлював, що восени чи навіть взимку нас не звільнять. Тому я здивувався, коли одного дня, 4 липня, почув: "Збирайте речі!" Нас вивели за ворота, кожному вручили ксерокопію документа, що слідчі так званої ДНР не виявили причин, аби нас далі утримувати.

Володимир Гнатовський, волонтер з Одеси

Коли війна лише почалась, я думав, це на тиждень максимум, але поступово зрозумів, що надовго. За професією я електромонтер, але з 24 лютого почав волонтерити: зустрічав евакуаційні потяги з Харкова, шукав людям тимчасове житло в Одесі. Пізніше переключився на Миколаїв — своєю автівкою вивіз звідти близько 30 людей. Коли ж до Миколаєва почали курсувати евакуаційні автобуси, зрозумів, що можна обрати інший напрямок. Так я потрапив до Запоріжжя. Там біля "Епіцентру" збирали водіїв, які погодились вивозити людей з Маріуполя.

З Мангуша до Маріуполя ми поїхали з жінкою, яка добре знала місто та погодилась показати нам дорогу. Ми роздавали гуманітарку та забирали тих, хто погодився на евакуацію. Таких набралось людей 15. Я вивіз їх до Мангуша і знову повернувся до Маріуполя. Вдруге мені вдалось вивезти ще 17 людей. В кабіні сиділи брат з сестрою, їхня бабуся та собака. Було так тісно, що я не міг переключити передачу, тому всю дорогу їхав на першій.

З Мангуша до Запоріжжя їхати вирішили не всі. Хтось залишався, хтось хотів до родичів у Росію. Зрештою, охочих назбиралось людей 15. Я вивіз усіх, це була моя перша й остання успішна евакуація. Під час наступної мене забрали російські військові.

Наступного разу, 29 березня, вже під Маріуполем, нас зупинили на блокпосту і сказали їхати у Нікольське, щоб отримати реєстрацію. Я подумав, що такі нові правила, а виявилося, що відправили нас прямо у відділок поліції.

Допит був з погрозами й побиттями. Їхня перша версія була такою, що я нібито привозив гуманітарну допомогу ЗСУ. Я говорив, що допомагаю цивільним, на що один з росіян приставив мені до голови пістолет і сказав, що не вірить.

Друга версія була такою, що я начебто виводжу військових з "Азовсталі". Сказати, що мене били — це нічого не сказати. Кожна моя відповідь їх так чи інакше не влаштовувала, за це я отримував удар кулаком, ногою, прикладом. Часом не розбирав чим саме, бо просто намагався згрупуватися. Зрештою, нам зв’язали руки та завантажили в автобус. Я хотів подивитись, куди ми їдемо, підвів голову, за що отримав два рази у ребра. Тоді я найбільше переймався за дідуся з Мангуша, який мав бути моїм провідником у Маріуполі, а тепер його разом зі мною кудись везли. Як виявилось, у Старобешеве. Це був свого роду етап. Нас вивели, поставили на коліна та повторно оглянули всі речі. Звідти повезли у Донецьк, в так зване управління боротьби з організованою злочинністю. Весь цей час я сподівався, що це все помилка.

Вже наступного дня нас етапували до колонії в Оленівці: по дорозі виводили та вимагали сидіти навшпиньки, аби п’ятки не відривались від землі, а голова була нахилена донизу. Неправильно сидітимеш — удар. У колонії нас відправили до дисциплінарного ізолятора, де знову примусили сидіти у такій позі. В якийсь момент я не витримав і сів на землю. Охоронці одразу підбігли й почали "виховувати": удари сипались з усіх сторін. При цьому нам так і не пояснили, за що нас затримали. Разом з тим у колонії ми почули про фільтрацію і що нам доведеться її пройти, інакше не вибратись.

Нас розвели по камерах, було ще доволі холодно. З речей у мене була весняна курточка, кофта та футболка і ще одна кофта — її мені віддав чоловік, якого я вивіз з Маріуполя. Я був йому вдячний. Певний час мене та ще 30 в'язнів утримували у камері, розрахованій на 15-х. Там не те, що спати нігде лягти, там боїшся пройти й не зачепити іншу людину.

Згодом нам запропонували працювати, начебто це може прискорити звільнення. Здебільшого це дрібні ремонтні роботи на території колонії. Потім нас перевели до бараків і навіть дозволили отримувати передачі від рідних. Коли до колонії привезли полонених військових з "Азовсталі", їх поселили у бараках, а нас знову перевели у тісні камери. До речі, на тих російських відео після нібито обстрілу показали, що полонені спали й загинули у бараках у промисловій частині колонії. Але за увесь час, поки ми там були, я не бачив, щоб когось там утримували — вони були пусті.

У колонії був наглядач на прізвисько Кортік — садист найвищого рівня. Щодня, з п'ятої ранку, він заводив людей до себе у кабінет, а потім звідти лунали крикита і прохання зупинитись.

Про звільнення заздалегідь ми нічого не знали. Нас вивели, вручили документ, сказали підписати, і все. Грошей при собі у нас не було, а дістатись потрібно було спочатку до Донецька, потім через Нікольське — і до Бердянська. Дякувати Богу, знайшлись волонтери, які нас довезли. Найважчою була дорога з Бердянська до Запоріжжя. Нас посадили до бусів таким чином, аби змішати з жінками та дітьми, яких евакуйовували. Хоча це і не завадило російським військовим тримати нас на блокпостах, але думаю інакше нас би просто не випустили.

Читайте також: Замість пам’ятника загиблим маріупольцям – монумент Олександру Невському. Окупанти назвали меморіал фонтаном і демонтують, - ФОТО