«Мені сказали в військкоматі, що він загинув». Історія маріупольчанки, яка вже 8 місяців чекає чоловіка з полону

Це була доля. Він зателефонував, тому що помилився номером. Якийсь чужий чоловік телефонує, але раптом ти відчуваєш, що це – твоя людина. Буває ж таке! Поговорили, попрощались. Потім ще раз зателефонував. Потім ще раз. А через два місяці запропонував жити разом. Так Віта, що народилася на Запоріжжі, опинилась в Маріуполі.

«Коли я їхала до Валери, щоби жити разом, я ще не знала, що він – військовий. Він приховував це від мене. Чомусь боявся, що я через його роботу не захочу бути разом. Сказав це мені, коли зустрів вже в Маріуполі. І який же він був щасливий, коли я сказала, що навпаки пишаюсь тим, що він  - військовий. Ми одружились в 2017-му, але мені здається, що ми разом усе життя. Я не пам’ятаю себе без нього і не уявляю своє життя не разом», - каже Віта.

В вересні минулого року у них народився довгоочікуваний малюк – Олексій. Цей хлопчик став сенсом їхнього життя.

«Народжувала важко. Валера був у відрядженні, але коли дізнався про новину – кинув все і примчався до нас. Я з сином була в реанімації. Не пускали. Але він прорвався. Зробив фото сина, а потім і мені то фото показав. Ось такий він у мене…»

Вони були дуже щасливі в своїй затишній квартирі на Східному. Вона була затишною попри періодичні звуки пострілів, які на Лівобережжі добре чутно було. 

«Ми не вірили у війну. У таку повномасштабну страшну війну, яка розпочалась 24 лютого. Чоловік завжди заспокоював мене. Казав, Віта, не хвилюйся. Не буде війни. Вона нікому не вигідна. Повномасштабна війна забирає стільки грошей. Росія на це не піде»,  - переконував мене чоловік.

Минулого року він перейшов на службу до Тероборони. Це новий напрямок, новий підрозділ. Пошук приміщень, формування тренувальної бази, багато організаційних питань було.

«Фактично, вони тільки в січні отримали приміщення, почали повноцінно працювати, - пригадує Віта. – Не знаю, але вся ця робота мене якось заспокоювала. 

Вже в лютому, коли всюди в новинах стали писати, що може бути велика війна, моя сусідка підійшла і спитала про це у мене. Я відповіла, що впевнена – нічого страшного не буде. Сусідка дуже заспокоїлась. Вона мені так і сказала, мовлялв, ми дивимось як ти гуляєш з дитиною у дворі, і не хвилюємось. У тебе чоловік військовий. Раз він дозволяє родині тут залишатись, значить, все буде добре. Ну і ми залишаємось.

Але 23 лютого Валера повернувся з роботи з рацією. Я спитала – навіщо це. Він відповів: на всяк випадок.

О другій ночі я підвелась, щоб погодувати Олексійка, і патом почула вибух. Він був потужним, не таким, до яких ми на Східному звикли. Я вклала дитину спати не в його ліжечко, а між нами, а сама довго не могла заснути. О 5 ранку почалось…»

Віта каже, що вибухі були такі потужні, що їх багатоповерхівка закачалась. Небо навколо було багряним, стіни дрижали. Грохот. Вий сирен. 

«Валера став збиратись на роботу. Я спитала його, що нам робити. Він відповів: «Терміново збирай речі і їдь до матері». Мама моя живе у  Гуляй Полі. Ми подумали, що там буде безпечніше.

Але спочатку я як гарна господиня зібрала речі чоловіку, приготувала йому їжу Чоловік пішов, а я стала читати новини. І тут мене накрила паніка. Бо я побачила, що росіяни атакували з усіх боків. А потім подзвонила сестра із Запоріжжя і сказала, що у них вибухи. І я зовсім розгубилась.

Поспіхом зібрала речі. Завантажила все в машину. Сіла за кермо і поїхала. Дорогою з Лівого вже неподалік розірвався снаряд. У людей почалась паніка, а на дорогах були пробки.

Дуже важко і нервово я дісталась «ПортСіті» на виїзд на Запорізьку трасу, але мене звідти розвернули. Траса була закрита.

Я була в розпачі. Не знала що робити. Зателефонувала чоловіку. Він сказав не панікувати, а їхати до тітки, яка жила на «Жигулях» (назва відомого магазину та району в Маріуполі, західна частина міста - ред). Так я і зробила».

Віта з Олексієм прожили у тітки до 4 березня. Спочатку там здавалось безпечно, але на початку березня саме в тому районі розпочались дуже сильні обстріли. Після 10 березня бої тривали навколо обласної лікарні. 14 березня росіяни захопили лікарню, оставили біля неї один танк і один БТР і стали систематично протягом доби розстрілювати багатоповерхівки навколо. Цілили якраз в район «Жигулі». Там мало що залишилось вцілілого. Тож то було вірне рішення – тікати кудись подалі.

«Ми з ріднею спочатку хотіли їхати на їхню дачу біля Мелекіно, але не змогли виїхати. Страшні обстріли були. Тож пригадали, що у нас є друзі в селищі Моряків. Поїхали до них.

Я весь час думала про Валеру. Я нічого не знала про нього. Зв’язку не було. Я коли бачила наших військових, бігла до них, просила дати мені скористатись рацією, хотіла розшукати чоловіка. Але вони тільки кричали на мене, щоб бігла в укриття, що небезпечно.

Я не могла наважитись їхати кудись, бо думала, а як же чоловік розшукає мене, якщо я не можу повідомити йому, де ми поділись. Але ситуація ставала такою, що вибору у нас не залишалось.

На Моряках поруч з друзями вони знайшли покинуту хату. Стара, маленька, всього дві кімнатки. Жодного підвалу, укриття, проте була піч. І ось там нас 12 дорослих і маленькій Олексій і переховувались до 18 березня.

Нам було тепло, бо ми гуртувались навколо печі. У нас була можливість приготувати на тієї печі їжу.  Поряд ми знайшли джерельце, звідки брали воду. І все було непогано, але обстріли наближались. Снаряди падали все ближче. Не знаю, чи то можливо через те, що наша хатинка була така маленька, але вона стояла в той час, коли навколо палали великі приватні будинки.

Ми обклали будинок по периметру дошками, всім, чим можна було, що знайшли, щоб трохи забезпечити себе від уламків снарядів. Але звісно, це неможна було назвати безпечним середовищем.

Було дуже страшно. Коли до нас стали регулярно навідуватись російські літаки, здавалось, що кожна бомба – остання.

За весь цей час чоловік зміг один раз заскочити до нас. Якимось дивом розшукав нас. Приїхав разом з колегою. Той спитав, чи можна до нас завезти дружину і доньку, бо у них зруйнований будинок і вони живуть в гаражі. Ми, звісно сказали, що можна. Це було 11 березня.

Валера нічого не казав про службу, про ситуацію. Сказав тільки, що навіть не уявляв, що в місті стільки патріотів, готових захищати свою країну. Закликав мене їхати звідси, як тільки буде можливо. І побіг. Більше я його не бачила.

Ну а ми залишились виживати. 

У мене пропало молоко, і я намагалась годувати дитину дуже рідкою кашкою, супами. Але він не хотів того їсти. Закінчились памперси і майже закінчилась марля. Було зрозуміло, що так ми довго не протримаємось, коли біля джерельця люди підказали, що росіяни відкрили коридор і можна їхати до Бердянська.

Для мене це не було гарним рішенням. Я всім сказала: я дружина військовослужбовця. Мені до Бердянська неможна. Там окупанти. Але всі вмовляли мене. Треба було якось зорієнтуватись, яка взагалі обстановка, чи можна їхати далі, на Запоріжжя. Де наші, де вороги – ми нічого не розуміли, бо були в повному інформаційному вакуумі. І я побігла до дев’ятої лікарні. Добрі люди підказали, що там можна впіймати зв’язок. 

Прибігаю туди – а там один сидить на дереві, інший лежить на землі – і розмовляють. Я теж впала на землю прямо біля дороги і – о Боже! – зловила. Додзвонилась сестрі в Запоріжжя. Ми не чули одна одну з кінця лютого! Вона кричала в трубку, щоб я терміново виїжджала до неї, там Україна.

Я повернулась в наш будиночок з твердим наміром – їхати наступного ж дня.

Проте не всі мене підтримали. Боялись потрапити під обстріл. Але в ночі таке почалось, літаки літали, небо палало, було так страшно, що вранці їхати далі вирішили вже всі».

Вони виїхали вранці 19 березня, і близько 21 години того ж дня потрапили до Запоріжжя. З тих пір – там. Залишаються попри все.

«Ми будемо чекати нашого тата тут», - каже Віта. 

Вона намагалась дізнатись про долю чоловіка всіма можливим и способами. Питала в штабі тероборони в Запоріжжі і в Дніпрі, розпитувала знайомих і родичів знайомих, хто воював. Нічого! Коли раптом 6 квітня пролунав дзвоник з незнайомого номеру. Підняла слухавку – і почула таке рідне: «Ви де?»

«Коли дізнався, що ми змогли виїхати з Маріуполя, сказав, що йому аж дихати легше стало. Сказав, тепер він може почуватися спокійно. І став розповідати, що охороняє військовий шпиталь на території комбінату імені Ілліча. Що в підрозділі майже не залишилось людей, які здатні йти в бій. Не залишилось боєприпасів. Дуже багато поранених і він сам поранений. Але, мовляв, ти не хвилюйся. Все добре.

Після цієї розмови я стала  повідомляти про ситуацію в Маріуполі до Тероборони та військкомату, але в військкоматі стали мені ставити дивні питання, а чи я впевнена, що мені телефонував мій чоловік? А чи не здогадалась я спитати у нього якесь перевірочне питання? А потім  кажуть: ваш чоловік загинув. Ваш чоловік – 200-й. Я як закричу на них: да як це загинув, я тільки щойно з ним говорила. Він живий. У них там біда. Їм терміново потрібна допомога.

У підсумку мені вдалося їх переконати. Стали мене заспокоювати, казали, передай чоловіку, щоб протримались 1-2 дня, і прийде допомога. Але коли я поклала слухавку, я вже розуміла – ніякої допомоги не буде.

12 квітня вранці зателефонував чоловік. Він став прощатися зі мною. Сказав, що вони вирішили йти в останній бій. Просив, щоб я берегла сина і виростила його справжнім чоловіком.

Ви уявляєте, як це – чути таке від коханої людини? Я не знала, що робити, як допомогти. Це був відчай.

Я взагалі-то дуже мирна людина. Колись чоловік взяв мене на полігон на стрільби, так я втекла, бо не могла чути зброю. Я не люблю зброю.  Але в той момент, коли я почула прощальні слова чоловіка, зрозуміла – я готова взятись за зброю. Я сама готова вбивати. І не тільки росіян, а і всіх любителів руського миру. Нікому не пробачу».

Через декілька годин після тієї розмови Віта дізналась, що чоловік потрапив у полон. Наступного дня вона побачила підтвердження цього в російських соцмережах.

На жаль досі вона не отримала офіційного підтвердження від російської сторони, що Валерій знаходиться в російському полоні. Він досить проходить по списках як зниклий без вісті. Але 6 червня сталася дивна історія, як підтвердила, що він саме в полоні.

«Раптом задзвонив вайбер. Я включилась, кажу «алло», а там – йде розмова. Я почула голос чоловіка і одразу зрозуміла, що сталась технічна помилка. Що треба мовчати і слухати.

Тривав допит. Чоловіка допитували. Все проходило спокійно. Я чула, що його не б’ють. Питали, що він буде робить, якщо вони його обміняють. Він сказав, що планує повернутись в Україну. Йому стали казати, що він Україні не потрібен, і взагалі, такі, як він – не потрібні. На що мій чоловік сказав: «Я потрібен своїй родині. Вони чекають на мене, і саме до них я буду повертатися».

Потім зв’язок раптом зник. Здається, вони помітили, що щось не те. І через декілька хвилин мені зателефонували з невідомого номеру. Це був чоловік. Сказав, що він в Оленівці. Що тут дуже багато людей, багато жінок, поранених. Питав про Олексійка…»

Це була остання їхня розмова. Віта і маленький Олексій кожного дня чекають на тато. Кожен обмін Віта каже хлопчику: сьогодні ми не будемо дивитись мультики. Сьогодні ми будемо чекати, що подзвонить тато.

І так щоразу. Сьогодні теж так було…

 На жаль, серед тих 60 захисників, які повернулись до дому 6 грудня, не було захисника Маріуполя Валерія М., який охороняв військовий шпиталь на території ММК ім Ілліча і вже 8 місяців перебуває в ворожому полоні.