Рік повномасштабної війни. Є декілька думок

В 2014 році я готова була рити окопи, чергувати у живих ланцюгах і навіть кидатися на російські танки, лише б не допустити окупації Маріуполя.  Я дивилась на Донецьк, я спілкувалась з друзями, які вимушені були тікати з міста, і егоїстично думала: яке щастя, що це не з нами. Яке везіння, що путін зупинився, не пішов далі.

Маріуполю дійсно дуже пощастило. Тисячі людей, які виходили в 2014-м на мітинги з українськими прапорами, рили окопи, годували, одягали та озброювали добробати,– всі ці люди виграли для Маріуполя 8 щасливих років життя. Одвоювали у темряви. 

Місто скористалось цим часом. Маріуполь оновлювався. Ремонтувались школи, лікарні, парки, дороги. Ми отримали новий міський транспорт. Нас багато що не задовольняло в цьому місті, але ми відчували (я впевнена в цьому, коли кажу ми), що впливаємо на ситуацію. Наша боротьба за Міський сад тому найкраще підтвердження.

Зараз ми опинились в ситуації донетчан. Ми дивимось на мешканців інших, не зруйнованих міст України, і ставимо собі таке саме питання, як колись, мабуть, ставили мешканці Донецька: чому саме ми? 

Чому нас спіткала така доля – стати другим Алеппо, символом нескореності, стати великою жертвою в ім’я порятунку України?

Ми не хотіли бути символами. Ми просто хотіли жити. 

Ніхто не заслуговує на смерть, навіть той, хто сидячи в українському Маріуполі, всі останні роки мріяв про росію, сильну руку, російський порядок і «великий могучий». Навіть той, хто ліг під окупантів у вилізує їхні смердючі дупи. Ніхто не заслуговує на смерть.

Проте вона прийшла по всіх – і винних, і невинних. І ця її невибірковість порушує саму основу справедливості. Війна взагалі дуже несправедлива штука. І схоже, вона буде тривати доти, поки справедливість не буде відновлена. Бо навіть після того, як ми поборемо зовнішнього ворога, без перемоги над  внутрішніми ворогами ми не зможемо казати про перемогу. Не зможемо заспокоїтись.

Ми тепер хочемо справедливості для всіх. І для тих, хто відверто підтримував росію, і тих, хто перевзувався в польоті, і тих, хто зрадив країну вже після початку повномасштабного вторгнення. Ми хочемо законного суду.  

Всі останні 8 років ми відчайдушно намагалися не помічати наших внутрішніх ворогів. Влада, яка заперечує загрозу війни. Бабусі, які ненавидять Україну. Журналісти, які з легкістю погоджуються не називати війну війною. Заводчани, які вірять у щасливе повернення Радянського Союзу. Закохані жінки, які вважають путіна альфа-самцем. Вчителі з лікарями, які думають, що тільки росія може дати їм гідну заробітну плату. Про всіх цих людей ми думали приблизно так: «Ну що взяти зі старих... А цей молодий  - він ще просто дурний, зелений… А той чоловік таку фігню молотить, але ж у нас вільна країна, де кожен має право на власну думку.  Ну не сваритися же з кожним…»

Війна змусила всіх визначитись, на чиєму він боці. Нема більше полутонів. Є тільки чорне і біле. Неможна стояти над окопом – ноги порвуться. Тому дуже смішно спостерігати, як деякі люди за звичкою останніх восьми років доводять з піною у роті, що у знищенні Маріуполя всі винні, стріляли з обох боків,  правди немає, а тому ми не за наших, і не за ваших. Такі заяви вже нікого не введуть в оману: люди, які так говорять, – вороги. Майже такі самі, які ті, хто прийшов до нас зі зброєю вбивати нас, наше життя, наше місто. Вороги, хоча і з українським паспортом та реєстрацією в Маріуполі. 

Але не вони визначають нашу долю. Зовсім інші люди. Дмитро Чичера, справжній герой, який в найстрашніші години зумів згуртувати навколо себе велику кількість людей, щоб рятувати, випікати хліб, розвозити їжу і воду. Діма зник без вісті. Молимось, щоб був живий. Валерія Карпиленко, керівниця пресслужби Донецького прикордонного загону, яка прийшла до військомату 24 лютого і вступила до лав «Азову». Досі перебуває у полоні. Василь Богач, автор декількох книг про Маріуполь, який став на захист міста ще в 2014-м і загинув в травні 2022 року на території «Азовсталі». Маленька Аліса, яка залишилась без мами. Її відірвали від матусі, тому що  жінка лікувала поранених українських військових. Тільки за це її кинули за російські ґрати. Оксана Стоміна, яка своєю поезією розносить біль Маріуполя по світу. Іван Станіславський з Андрієм Василенко, які збирають фото нашого Маріуполя, щоб зберегти його таким, який він був – район за районом, хоча б у зображеннях. Наталка Дєдова, яка щодня записує трагічні історії маріупольців, щоб зафіксувати ці свідчення людей про російські злочини. Оксана Канещук, яка втратила в Маріуполі все, але як тільки вирвалась із маріупольського пекла, почала годувати біженців, волонтерити, допомагати тим, кому гірше за неї.

Маріуполя немає більше. Але він є. Ось такий парадокс. Він живе завдяки зусиллям людей, що його люблять. Любили. Завдяки великим світлим людям (їх десятки тисяч!), які його досі тримають на своїх плечах, як справжні титани.

Ми всі разом і є душа нашого міста. Зараз ми носимося по темному тунелю в пошуках світла, поки наше місто в комі. Але скоро, вже скоро приїде реанімаційна бригада.

 «Розряд! Ще розряд! Є серцебиття!» Тук-тук-тук…

Заб’ється наше сердечко. Маріуполь почне довгий шлях реанімації. Ми впораємось, я знаю, бо ми титани, так вже склалось, нічого не поробиш.

Анна Романенко