Символи морського міста. Як родина захисників Маріуполя відкрила майстерню в Івано-Франківську, - ФОТО

Микола Воропай та його донька Марія Гльоза втратили у Маріуполі не тільки власний будинок, а й фотостудію та майстерню з усім обладнанням, а також підготовлений до відкриття магазин — тричі російські снаряди потрапляли в їхню нерухомість у перші тижні великих боїв за місто. 

Але родина, в якій два захисники, вирішила не опускати руки та відновлює виробництво, в якому обов’язково будуть присутні маріупольські символи -  майстерня ARTнація запрацювала в Івано-Франківську. 

Краса по-сімейному 

Проєкт, який зараз має назву Art.нація, започаткував голова родини — пан Микола, який до 2014 року був успішним підприємцем, а з початком російської агресії став морським прикордонником. У 2021 році він демобілізувався і з головою занурився у власне виробництво з дерева та фанери. Ветеран отримав фінансування від фонду підтримки, купив нове обладнання, на якому робив багато красивої та корисної сувенірної продукції: пано з масиву бука, підставки під гаряче чи для телефону з лого прикордонної служби, які з задоволенням замовляли ветерани, колеги та товариші по військовій частині. На тому етапі вироби “розліталися” між своїми та їхніми знайомими, а потім Марія почала вести сторінку майстерні в Інстаграмі. Але всі дуже чекали на відкриття власного магазину, для якого поряд з будинком приготували приміщення.  

“А я увесь цей час працювала фотографом, робила випускні альбоми, допомагала татові зі створенням символіки для виробів з фанери та дерева, - розповідає Марія, яка зараз, вже у новій майстерні, усім керує самостійно. - Батько дуже любить працювати з деревом, у нього був фрезерний верстат, який він зібрав сам, лазерний верстат, котрий ми купили грантовим коштом”.

Жили, каже жінка, дружно усі разом у великому будинку: Марія з чоловіком, теж прикордонником, та маленької донечкою, батьки, брат, бабуся. У кожного була своя роль у невеличкому сімейному бізнесі, і геть не хотілося думати про можливість втратити все, що роками налагоджували всією родиною. 

“Але у лютому чоловік, який кілька тижнів жив виключно у казармі, сказав: Марічко, збери валізку. Краще її потім розбереш, ніж будеш у критичний момент не підготовлена. Я щось запакувала. Зараз розумію, що треба було обладнання брати, а не одяг. Фотоапарат вивезла,  все інше - згоріло. А тоді я й не думала, що це знадобиться так швидко: у власний день народження отримала такий собі “подарунок” — прокинулася під звуки обстрілів та оголошення великої війни. Поклали ту валізку у машину і разом зі свекром, мамою, донькою та 15-річним братом вирушили у село в Дніпропетровській області до родичів, де розраховували перечекати пару тижнів, щоб не налякати дитину гучними обстрілами.

В результаті прожили там три довгих місяці”.

Руїни та полон 

Пан Микола, як резервіст першої черги, одразу пішов до своєї частини, де узявся виконувати обов’язки з захисту Батьківщини. А чоловік Марії деякий час був на заводі Ілліча, де 9 квітня отримав важке кульове поранення, а 12 квітня потрапив в полон...

“У частині мене сповістили, що чоловік поранений. Але не було ніякої інформації, що з ним та де він знаходиться — зв’язку з підрозділом не існувало. Це був пекельний жах невідомості. Я трималася, як могла — в мене дитина була ще на грудному вигодовуванні, мала триматися... - зі сльозами розповідає Марія. - Потім друзі переслали мені скріншот з відео якогось пропагандистського донецького каналу. Мовляв, подивися — це, бува, не Андрій? Це був сюжет про полон бійців 36 бригади і прикордонників. Я впізнала чоловіка - його несли на руках. Я знала про кулеве поранення в ногу, на фото це теж можна було побачити. Подзвонила у частину, там перевірили, його впізнали й товариші, тож, Андрія додали до списків полонених”.

Марія зізнається, що переносити тишу перших тижнів було надскладно. Вже потім усі дізналися, що спочатку чоловік був в Оленівці, де взагалі не дозволяли телефонувати рідним. Саме про цей період полону Андрій відгукувався, як про найважчий — він щогодини втрачав багато крові, лежав на землі, голодував, був виснажений та зневоднений, ніхто не знав, що буде далі. Але його хоча б не били через важке поранення —  за його словами, більшості хлопців діставалося сильно. 

“Трохи пізніше, на прохання лікаря, Андрія перевели до донецької лікарні, бо він міг померти у будь-який момент. Як він потім казав, там було трохи легше: принаймні, хворих годували та тримали у теплі. Згодом чоловіку вдалося нам зателефонувати, - каже Марія. - До кінця травня він був у лікарні, а потім їх підготували на обмін: посадили до автобусу і кудись повезли. А через 100 метрів несподівано зупинили: мовляв, українська сторона зірвала обмін і тому їх повертають назад. Але це було більше схоже на шоу для російського телебачення, де на камери хотіли показати, хто винний у тому, що полонених не передають”.

Їх привезли в іншу лікарню, де панував набагато суворіший режим: Марія чекала, що чоловік зможе подати хоч якусь звісточку на рік дитині, але навіть цього він не зміг зробити. Жінка переживала, бо не знала, наскільки довго чоловік може перебувати в таких умовах: каже, що читала історії полонених, котрі знаходяться у неволі вже по 8 років... І було дуже страшно, що ніхто не може вплинути та припинити незаконні дії окупантів. 

“А 29 червня Андрія звільнили, він потрапив на перший обмін, коли повернули важкопоранених”, - видихає Марія. 

Поки перебували у Маріуполі, чоловік та батько у різі дні навідувалися до їхнього будинку — але бачили тільки згарище. Батькові пощастило — під час його приїзду до нього вийшла бабуся, яка після третього влучання переховувалася у сусідів. Вона залишилася вдома, бо не вірила, що місто будуть аж так бомбити. Її вдалося вивезти в інший район Маріуполя. На щастя, один з сусідів під час займання встиг витягти з підвалу навіть її документи, тож у 20 числах березня бабуся з іншими людьми змогла перетнути усі блокпости та виїхати до родини.

Символи міста із запахом моря

Спочатку літа родина вирішила переїхали до Івано-Франківська: у селі не було можливості працювати, і всі вже розуміли, що до Маріуполя повернуться не скоро. А життя йде, і треба намагатися якось відновлювати себе для його продовження. 

“Ми багато разів відпочивали на заході країни, але не могли вирішити, куди б хотіли переїхати. От Львів — перспективний у плані сувенірного бізнесу, але вже дуже перенаселений. У Закарпатті теж свої мінуси та плюси. А на Франківщині ніколи не були, але чомусь ми подумали — це те, що треба! Тож, місто фактично нас обрало і запросило до себе”, - розповідає Марія. 

Там родина орендувала житло, після полону саме в Івано-Франківськ приїхав чоловік. Пройшовши курс реабілітації, він повернувся на службу, але інвалідність заважає йому воювати на передових позиціях, тож він намагається бути корисним, де може. 

“Поки чоловік не повернувся з полону, в мене була повна апатія до всього, - згадує Марія. - Але потім я зрозуміла, що опускати руки не можна! Влітку приїхав тато, ми написали проєкт та отримали грант на фотообладнання, освітлення, щоб я почала працювати як фотограф. Вже зробила кілька проєктів: фотосесії для маріупольських дітей військових, щоб розрадити та зробити приємно батькам та дітям. Розумієте, багато хто виїжджав так, що не залишилося нічого... Навіть дитячих фото”. 

Потім вони виграли конкурс проєктів від Ветеранського фонду на розвиток бізнесу, закупили обладнання зокрема й нове, якого не було у маріупольській майстерні. 

“Придбали вишивальну машину, будемо робити шеврони, - розповідає про плани Марія. - Стикнулися з проблемою, що чоловік довго не міг знайти собі потрібні - то немає, то не такого кольору. Я планую навчитися вишивати, а брат — розробляти дизайн, щоб програмувати машину”.

Також, з нового -  УФ-принтер для повнокольорного друку, який можна наносити на все: пластик, дерево, скло. У Маріуполі вони могли робити тільки гравіювання, а тепер - переносити кольорове зображення. Більшість з сувенірів — на патріотичну тематику або з маріупольськими лого, тож майстри сподіваються, що земляки будуть замовляти собі товари на згадку про рідне місто. Поки розвивати продажі Марія планує в Інстаграмі, де на сторінці майстерні можна побачити приклади виробів та замовити комусь чи навіть собі презент.  

“Продовжимо випускати вже перевірений асортимент — підставки, органайзери, рамки, індивідуальні замовлення — картини, пазли з ваших фото. Готуємося робити будиночки для тварин - українці люблять своїх домашніх улюбленців, хочемо робити красиві годівнички для птахів, хом’ячків, різних тваринок, - каже Марія. І з сумом додає — Наші тваринки загубилися у Маріуполі, бабуся сама не змогла врятувати... Це неймовірно складно — втрачати друзів, тваринок, усе своє минуле”... 

Марія зізнається, що дуже сумує за морем. Франківськ - гарне місто, але тут не має моря. «Одного разу пройшли тут на річку, але це не те», - з сумом каже жінка.  

«Запах моря, крики чайок... Як всього цього не вистачає! - зітхає вона. - Але ми бачимо, що наші чоловіки не дуже хочуть повертатися. Бо саме там, в Маріуполі, відчули стільки горя, страху, побачили страждання та смерті. Пережили занадто всього, тож їм вже не дуже хочеться там жити. Та й мені завжди тепер страшно бути там, де поряд росія. Хочеться жити якомога далі від цієї країни”. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube