Дива Марії та Олександра. Про 120 днів в окупації, зраду колег і відновлення у мистецтві

Подружжя Сладкових відомо маріупольцям як автори українського культурного контенту. На багатьох заходах, котрі проводив “Український дім”, запам’ятовувалися яскраві виступи представників їхнього творчого хабу “Сучасна Україна”. Марія та Олександр пережили у місті 120 діб боїв та окупації Маріуполя, бо не змогли одразу виїхати через поранення чоловіка. А зараз в Павлограді не просто відновили власну активність, а і своєю творчістю мотивують інших не складати руки з відчаю та втоми. 

Нові виклики — студентство та п’єса у віршах

Дніпропетровщина прийняла маріупольських митців щиро та гостинно. Попри постійні повітряні тривоги, відключення світла та наближеність регіону до війни, тут кипить творче життя. І для Марії та Олександра у Павлограді розпочався символічний новий етап — з викликами, котрі подружжя сприймає з оптимізмом. 

“Це як страшний сон, який закінчився, і тепер треба йти далі, - говорить пані Марія. -  Наша позиція чітка: якщо людина хоче, вона знайде можливість розвиватися та творити”.  

Творчо пристосовуватися до зміни реалій для Сладкових не новина. Карантин через пандемію змусив митців шукати свою авдиторію поза глядацьким залом — у всесвітньої мережі можна побачити чудові мініфільми з віршами та піснями авторства Марії та Олександра.  

“Попри те, що вся наша команда творчого хабу роз’їхалася, ми продовжуємо співпрацювати онлайн. І радіємо, що ніхто  з наших не поїхав до рф чи Криму, жоден не працює в окупації. Нещодавно ми написали пісню, передали нашій співачці, яка у Німеччині, де вона зможе записати її у студії”. 

Але вони відкриті й до нових стосунків: цього травня планується прем’єра авторської п’єси- феєрії у віршах. Репетиції вже розпочалися — ставити її буде місцевий фольклорно- обрядовий молодіжний театр “Вертеп Марії”.  Вона називається “Від папірусу до гаджета”, і змушує розмірковувати глядачів про важливість джерел інформації, які людині потрібні для життя. Артистів вже запросили до Прикарпаття, у Франківськ та Київ, але прем’єра буде у Павлограді для місцевих мешканців та переселенців.  

“Як нам сказали, тут 150 людей, з них 17 дітей, з Маріуполя. І ще багато переселенців з інших населених пунктів. Сподіваємося, що це буде цікаво землякам. Зараз ми репетируємо у розважальному Центрі “Мир”. То сирени, то світла немає, але рухаємося. Раді, що знайшли нових друзів”, - коментує пані Марія. 

А ще цього літа подружжя вступило на заочне відділення Маріупольського державного університету, який переїхав у столицю. Тепер вони студенти, навчаються на магістратурі за спеціальністю культурологія. Водночас проводячи онлайн конференції зі студентами різних вишів, яких цікавить творчість митців. 

“До 2014 року ми були звичайними приватними підприємцями, але несподівано Олександр почав музику писати, а я вірші. Такі дива відбулися у житті, і на той момент здалося, що все інше неважливе. Нас взяли працювати у сферу культури тоді без спеціальної освіти, це теж трохи про дива, але зараз ми вже намагаємося заповнити цю прогалину”, - пояснює пані Марія. 

Мотиваційні виступи та вірші на “Українському радіо” 

До речі, авторська програма, з якою подружжя побувала у багатьох регіонах країни, називається саме “Дива”. Це історія - творчий доробок про їхнє становлення як працівників культури та своєрідна арттерапія для тих, хто зараз перебуває у складному стані, потребує допомоги. 

“Показуємо на зустрічах у різних містах та містечках України. Надихаємо та надихаємося самі, - розповідає пані Марія. -  Наша мотиваційна програма “Дива” створена за участю психологів. До прикладу, 18 березня відвідувачі культурного хабу “Донеччина” у рамках програми слухали авторські вірші та дивилися відеоматеріали про наше життя під час окупації Маріуполя”.

Про свої 120 днів в окупації вони зняли дуже щемкі відео. Марія згадує, як доводилося жити у підвалі будинку райадміністрації, яку розстріляли російські танки. Як чоловіки тримали інструменти, щоб самостійно відкопуватися, якщо треба буде вибиратися з-під завалів. Як рятувалися звідти, коли верхні поверхи вже палали. І як повернулися у власну квартиру, де вже не було вікон, але можна було тихенько слухати радіоприймач на хвилі “Українського радіо”, поки з сусідських гучно волали російські новини. 

“І я не повірила своїм вухам — в етері “Українського радіо” маріупольські діти читали мій вірш “Маріуполь - моя Україна”, який я написала ще у 2014 році. Це було неймовірне відчуття, це дало нам сили триматися і вірити у краще”, - розповідає ще про одне диво пані Марія.  

Вони не змогли одразу виїхали з Маріуполя — Олександра поранило в ногу і певний час він взагалі не міг ходити. Це трапилося, коли у квартиру на першому поверсі залетів уламок, пробивши дві двері. Пощастило, каже Марія, що не сталося зараження, бо лікувати не було кому, довелося самостійно загоювати рану. І тільки згодом друзі допомоги виїхати родині на Дніпропетровщину. 

Болюча зрада та реалії окупації 

“Але найважче було бачити, як колеги зголошувалися співпрацювати з окупантами. Не під автоматами — дехто добровільно, працюючи багато років у сфері культури, чомусь навчаючи молодь, стали свідомими колаборантами. Це було боляче, - зізнається пані Марія. -  І вони не просто звичайні працівники, ці люди керували різними закладами культури!” 

Приєднатися до “нової команди” пропонували й подружжю Сладкових. На День захисту дітей треба організувати захід. Для Марії та Олександра ця пропозиція була принизлива — у їхньому закладі всі знали, що вони продукують 100% український контент. І пані Марія щиро дивувалася - пропонуючи їм взяти участь, невже вони не розуміли їхньої позиції? 

“Ти ж вмієш писати російською, то яка тобі різниця, уявляєте? Бо для нас є велика різниця, - емоційно розповідає пані Марія. - От так буває: людина наче жива, а ти її морально втрачаєш назавжди”... 

Вони відмовилися. І те, що їх не забрали “на підвал”, теж можна вважати певним дивом. Тоді по місту вже активно шукали волонтерів, ветеранів, причетних до правоохоронних органів. Можливо, просто не дійшли ще до культурних діячів. 

Водночас з самого початку окупації у Маріуполі розгорнули різні види пропаганди: по місту їздили великі машини з телевізором, з яких просто не можна не почути інформацію — з ранку до вечора вони транслювали звернення, агітацію та дикі фейки про Україну.

“Від цього може реально з'їхати дах! - з сумом каже пані Марія. - Знаю, що росіяни ходили по домівках, багато людей здавали колеги, сусіди, знайомі. Хтось не встиг видалити щось з телефонів, і через це потрапляв у неволю. Наприклад, біля нас був блокпост “кадирівців” — могли у будь-кого подивитися телефон, запитати, чи є з родини хтось у ЗСУ”. 

Життя в окупації подружжя згадує, як суцільний жах: лікарів не було, скрізь руїни. Магазини почали працювати не одразу, спочатку з’явилися стихійні ринки, але їх постійно розганяли окупанти. Потім вони навіть запропонували оформляти статус так званого “ індивідуального підприємця” тим, хто хоче якось працювати. Але треба було їхати до  Мангуша — на фільтрацію, яку не кожен міг дозволити собі проходити.  

“Бо за позицію, що відрізняється від тотальної підтримки “руського міру”, карали та ув’язнювали, - каже пані Марія, якій вдалося виїхати, оминувши ці фільтраційні табори, - Що вже казати, коли там навіть дитячі психологи у садочках та школах зобов’язані розпитувати малечу в ігровій формі — а що кажуть вдома батьки... На щастя, ми вже не там, але від людей, котрі залишилися в окупації, можна почути різне...”

Мрії про повернення та курси з розмінування 

Наразі, будівля, де до окупації був розташований “Український дім”, в аварійному стані — приміщення розстрілювали з танків, грабували мародери. Знаходитися там небезпечно. Ремонтувати його окупанти не збираються, але одразу, звісно, змінили назву — тепер це за документами Будинок культури металургів, а ніякий не “Український дім”.

“А ми плануємо повертатися до Маріуполя. Так написали навіть у анкеті, яку заповнювали як мешканці міста. Знаєте, навіть пройшли онлайн курси розмінування та отримали сертифікат, щоб зрозуміти, як жити на території, яка багато років буде наповнена небезпечними предметами. Коли буде дозвіл туди повертатися, поїдемо першими. Якщо ми не зможемо там жити, то, може так статися, вирішимо поїхати де-інде. Але самі хочемо обрати, а не тікати, бо  нас змусили загарбники. Це має бути наш вибір”, - пояснює плани родини пані Марія.  

І додає, що дуже важливо розуміти, як на деокупованих територіях має відбуватися трансформація у сфері культури. Бо будинки, інфраструктура, то, звісно, важливо, але без культури не буде сформовано те, що має стримувати вплив російської пропаганди і ніколи не буде справжнього українського Маріуполя. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube