Перша колона машин вирвалась із заблокованого Маріуполя 5 березня. Сталі відомі нові факти

Наталя Бойко з родиною вирвалась із заблокованого Маріуполя 5 березня. У колоні, яка вирушила з міста, було близько 200 машин. До цього часу ми мали факти про те, що перші колони маріупольців змогли залишити Маріуполь лише 14 березня. Тому свідчення Наталі Бойко дуже цінні, бо розкривають нові факти блокади міста.

«Земля дрижала так, що ми задихались від пилу у підвалі»

Наталя з чоловіком та двома синами мешкала на Лівобережжі, у  приватному секторі на східній околиці Маріуполя.

«Для нас повномасштабна війна розпочалась одразу після другої години ночі 24 лютого. Коли центр міста ще спав, у нас почались обстріли. Ми з чоловіком підняли дітей і одразу спустилися у підвал. Проте росіяни бомбили так, що земля в підвалі дрижала. Гул стояв. Діти кричали від страху. А потім від цього трясіння піднявся такий пил, що ми не могли дихати в тому підвалі. Сиділи з чоловіком у думали, що робити. Залишитися в підвалі неможна (ми просто задихалися), і виходити не можна, бо нагорі безкінечні обстріли», - розповідає Наталя Бойко.

Так вони просиділи до 14 години, а потім чоловік сказав: «Все. Досить. Я швидко виходжу, заводжу машину, поки вона ціла. Хапаємо документи і їдемо у центр».

Так вони і зробили. Поїхали до родичів на площу Кірова. Там вони оселились  в 9-поверхівці, розташованій одразу за нічним клубом «Клеопатра».

Зараз цю багатоповерхівку окупанти вже демонтували. А 24 лютого вона прихистила родину Бойко.

«Коли ми приїхали в центр, ми були вражені. Там було спокійне  життя, немов і немає війни. Ніхто нікуди не поспішає, мамочки прогулюються з колясками. Ми були просто шоковані. 

Проте і тут ця ідилія швидко закінчилась. До 2 березня тут ще були світло, вода, газ. Ми наповнили всі ємкості  водою. Купили ще хліба в магазині. Підготувались. 2 березня почались обстріли вже площі Кірова.

З того часу ми практично жили у під’їзді, в квартиру не заходили. В підвал теж не спускались. Чоловік раз спустився і зрозумів, що там знаходитись неможна. Повно п’яних людей, які, так би мовити, знімали стрес, над головами висіли труби, відокремлені такі приміщення всі були зайняті, а інші – дико холодні і заповнені ось тими п’яними людьми. Тож вирішили сидіти в під’їзді.

4 березня в будинок прилетіли дві ракети. Одна потрапила у 9 поверх, в сусідній під’їзд. Я навіть не знаю, що там було, і чи загинули люди. А друга  - в перший поверх нашого. Діти орали так, що це неможна було чути. Перелякані були дуже. Там загинули люди на першому поверсі. І стало абсолютно зрозуміло, що треба уходити. Але куди?

5 березня. Евакуація

Я піднялась на 9 поверх і спробувала впіймати зв’язок. І о диво, МТС спрацював. Я почула голос своєї подруги, яка розповіла про гуманітарні коридори. Вона попередила, що завтра можуть збирати людей для евакуації, але скоріш за все ніякої евакуації не буде. Що це пастка. І якщо люди будуть ходити і збирати  - не слухайте. Проте чоловік сказав: ми поїдемо. Що тут гинути, що в дорозі. Треба вибиратись з міста.

Вранці 5 березня ми зібрали речі. В цей час по квартирах  стала ходити голова ОСББ будинку і скликати всіх, у кого є машини, збиратися біля драматичного театру для організованої евакуації з міста. Але ми з чоловіком вже знали, що нікого не будемо чекати. Будемо їхати на свій страх.

Нас було три родини. Розмістилися в двох машинах і рушили. Їхали біля пологового будинку, далі – з пр. Нахімова повернули на проспект Будівельників. Коли їхали повз МДУ, там побачили групу автівок, які також збиралися виїжджати. Я запропонувала  зупинитись разом з усіма. Мені здавалося, що разом не так страшно. Але чоловік сказав, що ми нікого не чекаємо. 

На перетині з бульваром Шевченка повернули ліворуч. І тут я перелякалась. На бульварі, там, де чотири полоси руху, широка дорога, не було жодної автівки. Я стала репетувати, мовляв, раз тут нікого немає, значить, сюди їхати не можна. А ми їдемо! Але чоловік сказав: «Буде як буде» і поїхав уперед.

На виїзді в бік Нікольського (Володарське) стояв український блокпост, але там був лише один літній чоловік, військовий. Більше нікого не було. Ми зупинились. За нами було ще 3-4 машини. Цей військовий  подивився на нас і сказав: «Їдьте, діти, але будьте дуже обережними. Нікуди не звертайте. Не рухайтесь в машині, сидіть прямо. Руки тримайте так, щоб їх було видно. Вас будуть бачити, за вами будуть стежити. Якщо зупинять – виконуйте все, що вам скажуть».

Ми були перелякані. Стали питати, хто скаже, хто зупине. Ми нічого не розуміли, що відбувається. Проте вже через декілька сотень метрів ми побачили блокпост. І там були орки!»

«Вирвалися!» 

Наталя пригадує, що це був справжній шок – вони сидячи в центрі Маріуполя навіть не уявляли, що ворог вже так близько, що він практично під Маріуполем.

«На цьому блокпосту стояли росіяни, буряти. І була серед них одна жінка у військовій формі. Вона точно була наша, маріупольська. І саме вона до нас поставилась найгірше. Стала дуже по-хамськи питати, куди це ми зібрались. І нащо нам у Запоріжжя. Стала розпитувати, де ми мешкаємо в Маріуполі. Було очевидно, що вона знає місто. Поводила себе дуже грубо, ображала нас. Але в кінці кінців нас пропустили. 

Так от, на тому короткому проміжку шляху від Маріуполя до Нікольського нас зупинили 15 разів!

До речі, перевіряли тільки паспорти. Ми ж зі страхом повидаляли всі фото з телефону, але мабуть в той час їм ще було не дуже до людей. Тож перевіряли документи, реєстрацію. Інколи просили грошей, щось хотіли. Грубили. Але пропускали. Так ми дістались розвилки на Федорівку. І тут ми побачили величезну чергу з автомобілів. Десь машин 200, не менше.

Ми проїхали до початку колони, щоб з’ясувати, що відбувається, чому машини стоять і їх не випускають. І там ми побачили 5 російських військових з автоматами, котрі сказали, що нікого не пропустять, бо у них наказ нікого з Маріуполя не пропускати, а всіх повертати назад у місто.

Це була моторошна картина. Дехто стояв перед цими військовими на колінах. Вони молили пропустити. Дехто повертав назад. Були декілька чоловіків, які залишили свої автівки дружинам, а самі пішки пішли назад, у пекло Маріуполя, майже на смерть, бо ми бачили, що саме в той час орки почали гатити по західному блокпосту, через який ми виїжджали. В той бік рушили танки. Ми все це бачили.

Люди зі зброєю намагались нас розігнати, прогнати з дороги. Але ми всі були як один – якщо поїдемо в бік, нас вже нікуди не випустять.

Так ми простояли до 16.00 і потім все ж таки були вимушені повернути у село.

Наші три родини розмістилися у мого дядька, який мешкав у Федорівці. Я взагалі-то не була з ним близько знайома, тільки знала, що він там живе. Але нас прийняли як рідних. Взагалі люди в Федорівці чудові. Вони виходили з дворів, забирали до себе всіх, хто був там у тій довжелезній автомобільній черзі. 

Частина людей таки погодилась на пропозицію росіян розміститися в Старченково, в будівлі школи. 

Ми всі домовились один з одним, що завтра вранці всі збираємось з двох селищ і їдемо разом.

О 5 ранку 6 березня ми з чоловіком вже були готові. Вийшли на вулицю і стали чекати на інших. Але нікого не було. Ми були дуже нервували.

Коли раптом, а це було вже близько 10 години ранку, з’явились декілька місцевих хлопців зі Старченково і сказали нам швидко збиратись. Ми сказали, що нікуди не поїдемо, бо нас мають пропустити зараз через блокпост.

«Ніхто вас нікуди не випустить. Ви що, не зрозуміли? Але є дорога, полями, в об’їзд блокпосту. Ми вас вивеземо».

Уж я не знаю, як цих хлопців звати. Але колись я повернусь туди, розшукаю їх і віддячу за те, що вони зробили для всіх нас!

Ми їхали великою колонною. Попри те, що напередодні частина машин таки повернулась назад у Маріуполь, нас було дуже багато. Я не рахувала, але точно більше 100 машин. Ми їхали на великій швидкості, тому що всі ці місця прострілювались. Їхати було небезпечно.

Аж раптом водій перед нами вирішив збавити темп,  мовляв, там ями! Через це ми та велика кількість автівок – всі, що були за нами – відірвались від основної колони.

Ми не знали дороги. Ми не розуміли, куди їдемо, пил стояв такий, що ми за метр від себе нічого не бачили. Але треба було рушити. 

Коли ми піднялись на великий пагорб, перед нами відкрилась жахлива картина. На полі, це вже було за Розовкою, яка була захоплена ворогом, як ми зрозуміли, все було утикане підбитими танками, іншою військовою технікою і тілами загиблих. Вони були всюди. Загиблі лежали прямо посеред дороги, по якій ми їхали, але ми переїжджали через ті тіла, не зупиняючись. Це було жахливо!»

Нарешті вони дістались Пологів. Пологи в той час були під Україною. Але на першому ж блокпосту з українськими прапорами їх зупини і попросили з’їхати в бік.

«Виявилось, там тривав танковий бій, і їхати прямо було неможливо. Але ми чекали недовго, десь хвилин 20, і нас пропустили. Все! Далі був Орехів, Запоріжжя. Україна!»

«Те, що ми вирвались – це неймовірне везіння»

Наталя Бойко вважає, що те, що вони і разом з ними сотні інших людей вирвались 5 березня з Маріуполя – це неймовірне везіння.

«Ми вирвались, тому що не стали нікого чекати. Ми перетнули блокпост Маріуполя приблизно о 10 ранку, і я знаю, що за нами вже нікого не пускали, а після того, як ми виїхали, російські танки увійшли на Західний. Мікрорайон палав!

Якщо б ми за тримались біля МДУ, якщо б затримались хоча б на пів години – все, ми б залишились в Маріуполі.

Якщо б не ці неймовірні хлопці зі Старченкова – ми б вимушені буди повертатись в Маріуполь.

Це просто щастя, везіння. Всі живі.

Коли ми їхали вже в напрямку Запоріжжя, зустріли гуманітарну колону, яка рушила в Маріуполь. Там було багато машин швидкої допомоги, фури, автобуси. Ми ледве розминулись з ними на вузькій селищній дорозі. Дуже багато людей чекали на цю колону в заблокованому Маріуполі. Але на жаль, її так і не впустили у місто.

Ну а нас в Запоріжжі чекали волонтери. Ми були дуже здивовані  тим, що в Запоріжжі знали, що велика колона машин виїхала з Маріуполя. Гаряча їжа, теплий одяг, ночівля. Нас чекали, нам були раді. Нам протягнули руку допомоги. І це було так неймовірно!»

Зараз Наталя Бойко з родиною мешкає у Кропивницькому і мріє повернутись тією ж дорогою, якою виривалась з міста, щоб віддячити всім, хто допомагав їм на цьому страшному і важкому шляху. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube