«Раптом буде контрнаступ, ви ж нас сховаєте?» Про стосунки з росіянами та про те, хто в Маріуполі дійсно радіє окупації

Пані Світлана майже ніколи не виходить за межі власного подвір’я. Каже, що для неї бачити все, що зараз відбувається в Маріуполі, - це біль. А ще вона боїться людей, своїх сусідів, боїться розмовляти на вулиці із незнайомими. 

«Останні декілька місяців у нас тут почалася хвиля якогось «стукачества». Можливо воно і раніше було, але я з цим стикнулася декілька місяців тому, коли до одного з моїх сусідів прийшли денеереівці у поліцейській формі і забрали на підвал. А наступного дня в будинок, де він мешкав, заселився інший чоловік. І навіть не приховував, шо це він настукав. Не знаю, що він казав в поліції (хто ж про це скаже), але результат ми тут всі побачили.

І таких випадків стає все більше. Хтось просто зводить рахунки, хтось бажає отримати чуже житло. У кожного свої мотиви. Але більшість людей в Маріуполі зараз живуть у страху від своїх сусідів.

Тому я і сиджу дома і виходжу лише на ринок за продуктами. Тільки там, на ринку, можна купити місцевих – нормальних – продуктів. 

Я ховаюсь за своїми стінами, тому що не хочу отримувати російський паспорт. Звісно, я оформила російську пенсію, бо інакше не вижити. Але вона для тих, хто має лише український паспорт, - мінімальна і не переглядається в бік збільшення. Це рахується навіть не як пенсія, а як соціальна допомога. Тож грошей мало, все дуже дороге, але мені байдуже. 

Я піду за російським паспортом тільки в тому випадку, якщо до мене в двері постукають люди зі зброєю і  скажуть – а де ваш паспорт, жіночка. От тоді, для того щоб убезпечити себе, піду. Але поки ніхто до мене не стукає, я сиджу у себе дома тихенько.

Просто живу. Їм, сплю, доглядаю за своїм будинком, і чекаю».

Інколи пані Світлані доводиться спілкуватися з російськими будівельниками.

«Вони, дійсно, трохи божевільні. Чи то взагалі жінок не бачили, чи то їм так подобається в Маріуполі, але майже кожен, з ким я спілкувалась, казали, що хочуть одружитись на місцевій жінці і тут залишитись. Уявіть, навіть до мене, 60-річної, сватався тут один.

Я у нього спитала, навіщо ви сюди взагалі їдете? Тут руїни, війна поруч. Життя небезпечне. А він мені каже: «Я ж з Новосибірську. У нас там клімат поганий. А грошей таких, як в Маріуполі,  я там ніде не зароблю. Тут ми у відрядженні, разом з доплатами – 200 тисяч рублів на місяць. Ніде немає у нас там таких зарплат».

Я у нього питаю, а якщо війна повернеться? Якщо Україна сюди повернеться, що будеш робити? А він мені посміхається і каже: «Ну ви ж мене сховаєте?» Навіть не знаю, що у тих росіян в голові».

Ці російські будівельники різних національностей потроху ремонтують приватні будиночки в її селищі. Роблять дахи, вставляють вікна.

«Я живу в такому приватному секторі, де дуже багато алкашів всіляких живе. Вони ж до війни в халабудах жили. Пиячили, не працювали, будинки свої не доглядали. У нас же чому більша частина будинків без дахів стоїть? Не тому, що прильоти по ним були. Ракета десь поруч падає, а стріхи в будинках – гнилі, ось вони і складалися від першого ж поштовху.

І ось уявіть, що прийшли до цих алкашів росіяни і встановили легкі металеві стріхи, накрили новеньким шифером, вікна вставили металопластикові. Оті віконця у них були 30 на 30 сантиметрів, так і їх замінюють на металопластик.

Да ті алкаши ніколи б в житті самі собі такого не зробили. І тут раптом таке щастя – будинок їм полагодили. От вони і є найбільші щасливці від приходу росіян. Радіють, голосять «росія навсєгда». Не хочеться на них навіть і дивитися. Дно, яке піднялося на поверхню».

Інколи пані Світлана все ж таки виходить прогулятися містом. Дивиться, як ремонтують старі будівлі в центрі Маріуполя, історичні пам’ятки.

«Боляче дивитись на те, що росіяни роблять з нашими історичними пам’ятками.  Тут би реставратора запросити, але ні. В будівлі старовинній, де розміщувався технічний ліцей, ракета пробила дах, зруйнувала частину цегляної стіни. Там цегла 19 сторіччя. Її треба зібрати, ту, що вціліла, укласти наново. Але ні – просто привезли нову цеглу, стару викинули на смітник, зараз закладають, декор знищили. Ось і весь ремонт.

А будинок із левами! Там теж був дах пошкоджений. Дах відремонтували, а потім взяли, повитягали старовинні вікна і вставили білий металопластик! У будівлю 19 сторіччя – металопластикові вікна! Ну просто неможливо дивитися. Ось і вся реконструкція. Ліпнина, яка була вся у тріщинках, напівзруйнована, – так і залишилась. Нікому наша історія, наша архітектура не потрібна».

Коли пані Світлана дивиться на росіян, кількість яких щодня збільшується і збільшується у місті, коли спостерігає за масштабами їхньої діяльності, яку вони у Маріуполі розгорнули, їй стає сумно.

«Я, звісно, не перестаю вірити у те, що Україна повернеться, але дуже боюся, що я цього вже просто не побачу. Не дочекаюся…»

ЧИТАЙТЕ також: Як змінилось життя у Маріуполі за рік окупації. Розповідь маріупольчанки