Вона під бомбами виписувала засвідчення про смерть своїм сусідам. 60 діб в окупації алерголога з Маріуполя, - ФОТО

Антоніна Сумарокова приїхала до Маріуполя “зеленим” інтерном після закінчення Дніпропетровського медичного інституту. Перший чоловік був моряком, а Маріуполь - портом його приписки. Так лікарку на усе життя й пов’язало з містом на морі. Аж до поки країна-сусід не “звільнила” її від житла, роботи, гарних спогадів та життєвої рівноваги. Перебуваючи у Чехії після двох місяців окупації, пані Антоніна намагається повернути хоча б душевний спокій. 

Біда промислового регіону 

Пані Антоніна, як і її перший чоловік та син, народилася у Бердянську на березі теплого лагідного моря. Вони любили рідне місто, мали багато друзів, займалися спортом — пані Антоніна разом з атестатом про закінчення школи отримала звання майстра спорту з художньої гімнастики. А потім почався “маріупольський” етап життя.

- Інтернатуру в Маріуполі я проходила на базі 2 міської лікарні, нас було кілька інтернів, майже усі - з Донецька, а я одна - з Дніпра. Кожен день на роботу їздила з Бердянська, - згадує пані Антоніна. -  Аж поки наді мною не зглянулися й не виділили місце в сімейному гуртожитку на бульварі Шевченка. Там, у маленькій кімнаті я з трирічним сином чекала чоловіка з рейсів. Але ми все одно, часто їздили до Бердянська, бо там залишалася велика батьківська квартира.

Через певний час вони купили омріяну кооперативну квартиру, почали обживатися. Перший шлюб не склався, а з другим чоловіком-художником Антоніна прожила цікаве життя: в домі часто були творчі гості, вони їздили на виставки та експозиції, завжди були в курсі культурного життя. На жаль, з 2014 року вона вдова. 

А тоді. Після інтернатури, Антоніна отримала роботу терапевтки у 3 міській лікарні. А згодом перейшла до вузької спеціалізації — стала лікувати алергію. 

- У нас промисловий регіон, тому дуже багато людей з ураженням легенів та слизових оболонок через вплив забрудненого повітря, - пояснює пані Антоніна актуальність її спеціалізації. - А Маріуполь —  найзабрудненіше місто України. Багато випадків бронхіальної астми, ринітів, що супроводжуються цілорічною чи сезонною закладеністю носа. Особливий період для алергіків, а значить, для алергологів, друга половина літа, коли через цвітіння бур’янів загострюються та дебютують різні алергічні реакції. Алергологія вимагає мультидисциплінарного підходу, бо поруч з нами мають консультувати й гастроентерологи, пульмонологи, дерматологи. 

Після окупації Донецька, в Маріуполі відкрилася вакансія обласного спеціаліста з питань алергології, на якій й почала працювати пані Антоніна, котра на той момент мала вже багатий досвід і тисячі вилікуваних пацієнтів. Потім відбулася реорганізація, і лікарка разом з більшістю обласних спеціалістів, офіційно потрапила до Маріупольської обласної лікарні інтенсивного лікування. Хоча кабінет, де вона проводила консультування, для зручності пацієнтів, так і залишився у її рідній 3 міській лікарні. Періодично пані Антоніна вела навіть телепередачі  “Подзвоніть доктору” на місцевому ТБ. 

На місто йдуть танки

У кожного маріупольця в пам’яті залишилася своя версія того останнього мирного вечора. Пані Антоніна поїхала до родини сина, який жив на Лівому березі. Там у приємній молодіжні компанії не хотілося думати про ті чутки, які ходили містом. Але під час консультації телефоном мама 10-річної дівчинки, котру пані Антоніна вела вже не один рік, сказала: краще б вам повернутися додому. А вдома. Дивлячись на зоряне небо, жінка не могла повірити, що насправді існує небезпека для всього міста. Але пізно, майже вночі, їй зателефонувала ще одна пацієнтка, сповістивши, що траса може бути вже зачиненою: на місто йдуть танки. 

- Я вийшла на балкон і прислухалася. Десь далеко можна було почути дивні звуки. Думаю, це був скрегіт ворожої техніки, - згадує лікарка. - Вранці мене розбудив дзвінок: сестра у Дніпрі, разом з якою жив наш 92-річний батько, теж відчула початок війни. Я не повірила. А вона порадила увімкнути радіо чи телебачення. Бо вже бомбили аеродроми багатьох великих міст, зокрема Дніпра. 

Коли пані Антоніна зателефонувала сину, він теж не повірив. Йому треба було по роботі їхати містом — він працював торговим агентом. Пані Антоніна взяла з нього обіцянку у разі небезпеки приїхати до неї, і вийшла з квартири — подивитися, що відбувається в її районі. 

- Я не поїхала на роботу, бо за графіком мала працювати у другій половині дня. Але одразу відчула неприродну тишу, наче все у місті завмерло. Пішла в аптеку, побачила там багато людей, - розповідає жінка про перший день великої війни - У нашій поліклініці я теж побачила великі черги — до банкоматів. Стало якось незатишно, я попросила син привези щось з продуктів, про всяк випадок. Але в нього був вже майже порожній бак — черги на заправках били усі рекорди. А ввечері, коли він нарешті до мене доїхав, ми вже знали — повернутися на Лівий берег він, скоріше за все, не зможе — почалися сильні обстріли.

На межі виживання 

Їхати з міста одразу вони не ризикнули також: син другого чоловіка Антоніни, який виїхав у бік Бердянська, сказав, що проїзду майже немає. Синова дружина з дитиною змогли виїхати, а пані Антоніна з сином залишалися у Маріуполі довгі 60 діб.  

- В нас ще з 2014 року були складені “тривожні” рюкзаки: з документами, ліками, бинтами, набором натільного одягу. Ми думали, що це вже ніколи не знадобиться, але вийшло зовсім по-іншому, - каже пані Антоніна. - Домовилися з сестрою намагатися тримати один одного в курсі події. Але 2 березня не стало зв’язку. І ми опинилися у справжньому вакуумі...

Навколо вже було дуже гучно, почалися влучання у будинки поруч. Було дуже холодно, спати можна було навіть у квартирі тільки в одязі та взутті. Разом з сусідами почали думати, як вижити, коли немає води, газу та світла. 

- Такий лютий холод для березня взагалі не характерний. Але нам ще з цим “пощастило”, - каже лікарка. - Хлопці з нашого будинку почали майструвати мангал з цеглин, щоб можна було поставити 4-5 каструль. Так почалося наше нове життя. 

Воду, з ризиком для життя, вони брали з невеликої річки, де з-проміж цегли бігли маленькі струмки води. Щоб збільшити потік води, чоловіки вставили труби. Воду кілька разів кип’ятили, але осад, каже пані Антоніна, був на два пальці. 

- Але то було щастя., - зізнається пані Антоніна. - Перші кілька днів ми ночували у підвалі найближчої аптеки, це було наче сховище. Нам не було чим митися, замість туалету - відро, на 24 людини, яке кожного разу ми виносили під обстрілами. Вода як золото, їжі не було взагалі. Вже потім хлопці ходили в розбиті магазини. І, як це не прикро, забирали там продукти. Вони мали переступити через себе, щоб таке зробити, але нагодувати людей. Я згадую, як ми раділи солодким напоям!

Люди у підвалі спали на піддонах, які застилали картоном. Місце пані Антоніни і сина було напроти дверей — і вона зрозуміла, що у цих умовах дуже швидко ризикують смертельно застудили нирки. 

- Інколи ми залишалися вдома, бо у підвалі було дуже холодно. Коли було занадто гучно, хапали свої рюкзаки та сиділи в тамбурі. Перестукувалися по трубах з сусідами, чи живі, - каже пані Антоніна. -  Страх - це мало сказати. Це такий стан... Знаєте, коли людина замерзає, то не може розігнути руки-ноги. У нас все тіло було сковане страхом.

Сусідів поховали за домом 

Потім снаряд прилетів в шахту ліфта, де застрягли люди. Але дізналися про це набагато пізніше, хоча вибуховою хвилею зірвало вікна та двері. Пані Антоніна каже, що ніколи не чула такого страшного звука, як той, що довелося запам’ятати на все життя. 

- Колеться скло, немов розрізають скляну гору, - описує це пані Антоніна. - 

Кожний наш день починався з вибухів. У дворі знали, що я лікар, тому запрошували допомагати пораненим. У 1 під’їзді уламок потрапив у куприк, довелося робити тампонаду та перев’язку. У дитячому садочку поруч жили кілька сімей, один з чоловіків надихався диму, коли рятував речі зі згорілої квартири. Але у тих умовах яке лікування, коли немає ані ліків, ані обладнання. Довелося згадувати рецепти народної медицини, яким навчив мене другий чоловік — він на цьому знався непогано. 

За ці дні у власному дворі вони поховали четверо з під’їзду. Пані Антоніні, як єдиній лікарці, довелося  засвідчувати смерть сусідів — дві людини пішли з життя через хвороби, а двох вбило біля під’їзду - через залізні двері уламки потрапили до грудної клітини. 

- Хлопці з під’їзду, які ніколи не мали справу з померлими, зносили тіла на простирадлах, копали ями під обстрілами. Я у всьому цьому брала участь, бо більше навколо не було медиків... 

На 60 день осади, сусіди отримали картку так званого “Феніксу”, які почали роздавати окупанти. Пані Антоніна каже -  не пішла брати сама, бо не могла змусити себе.

-  Душа не сприймала всього цього, що відбувалося. І всіх цих солдатів... - каже жінка. - Дала номер телефона сестри, щоб їй сказали, що живі. А сама несла казанок за мангал, а вони кричать: вертайся, зараз буде дзвонити сестра. Той казанок випав з рук, я впала без свідомості.

Пам’ять відмовляється це зберігати 

Сестра пообіцяла організувати виїзд. Але це було саме в той час, коли дві колони з людьми були розстріляні. Сусіди запропонували вивезти у бік Таганрога — щоб врятуватися, їм довелося погодитися на ці умови. 

- Ми пройшли приниження фільтраційного табору, у тих наметах теж не було навіть де помитися. Кілька разів вже там я втрачала свідомість, - каже пані Антоніна. - У записній книжці були телефони, де був номер знайомої, яка жила у Таганрозі. Пожежники з Донецька дозволили їй зателефонувати : доїхавши до неї, вони нарешті змогли вперше за два місяці помитися та напитися води.

- Деякий час приходила до тями, прала одяг, що був на нас. Ми й зараз одягнути з чужого плеча, - каже пані Антоніна. - А потім через країни Балтії виїхали до Чехії, де зустрілися з дружиною сина — вони змогли туди евакуюватися раніше. Деякий час жили у літньому таборі, потім переїхали до Праги, де вже нарешті зібралися усією родиною.

Пані Антоніна зізнається, що після всього пережитого, її стала дуже підводити пам’ять. Наче хоче викреслити з її спогадів страшні місяці облоги та окупації, той холод, ті звуки, ті відчуття. 

- Я була соціально дезорієнтована. Боялася виходити з дому, мій психічний стан потребував консультації лікаря-психіатра. У Маріуполі я втратила двох близьких друзів,  - каже пані Антоніна. - Зараз я маю гарного лікаря, також діти допомогли познайомитися з групою підтримки, таке собі жіноче коло, де всі розповідають кожне своє. Вуха, які готові чути, там можна пожалітися та поплакатися.

Жінка не знає, як планувати майбутнє - чи то буде можливість повернутися в Україну, чи треба намагатися облаштуватися вже тут. Поки вона не працює, бо підтвердження лікарського диплома українського зразку  — справа важка та довга. Можливо, каже, спробує займатися чимось іншим. Раніше, наприклад, дуже любила робити щось руками - віночки, рамки, в’язала. Може, думає вона, вийде влаштуватися, до прикладу, флористом.

- Але час від часу я вже проводжу консультації. Пам’ять потрошки повертається, - каже лікарка. - Про мій фах знає місцевий лікар, він теж інколи консультується щодо пацієнтів з алергіями. Якщо це потрібно людям, треба допомагати! 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube