“Знайомі нас вже поховали”. Поранена маріупольська вчителька вибралася з пекла і тепер допомагає американським дітям з особливостями

Все життя Тетяна Бурак було пов’язане зі школою №40, куди багато десятиріч тому привела її мама у перший клас. Саме там вона працювала викладачкою англійської мови, звідти готувалася випустити свій, на цей момент, останній 11 клас у 2022 році. Родина врятувалася з Маріуполя в середині квітня, наслідки поранення доводиться лікувати досі — перебуваючи в Америці, куди вони потрапили по спеціальній програмі на два роки. 

Вчитель — покликання, а патріотизм — вибір 

Дев’ять годин різниці у часі: вітаючись, вона бажає гарного вечора, а ми їй — доброго ранку. Пані Тетяна тільки закінчила онлайн урок — для її учнів, яким вона допомагає опановувати англійську, це додаткові заняття після школи чи університету. Щоб їм було зручно, вчителька викладає за європейським часом, щоранку просинаючись до сходу сонця. 

“Знаєте, вчитель - це не професія, це покликання з народження, - зізнається пані Тетяна, як відповідь на прохання розповісти про себе. - Ми практично все життя з чоловіком працювали вчителями. На два роки їздила до Америки, бо виграла грант на навчання. Коли повернулася, працювала з дітьми-сиротами у приватному фонді. Але потім все одно повернулася до школи, де й працювала до повномасштабного вторгнення”.

Пені Тетяна розповідає про те, як змінилася її життя у Маріуполі після 2014 року — разом з чоловіком брали участь у різних акціях, допомагали військовим, возили воду та їжу на блокпости, усі ці вісім років до повномасштабного вторгнення завжди були на зв'язку з волонтерами.

“ Ми себе не вважаємо волонтерами, скоріше, помічниками. Але теж їздили по частинах, які під Маріуполем стояли, допомагали, збирали кошти, брали участь у всіх акціях патріотичних, - згадує пані Тетяна. - Але у школі ми почувалися трохи самотніми. Бо, звичайно, там була така компанія людей, яка всі ці роки казала, що це українська армія обстрілює.  Спочатку вони були тихцем, потім — голосніше. Я навіть декілька разів підходила до нашого директора і попереджала, що це треба припинити, принаймні у навчальному закладі. Директор, в принципі, завжди висловлював свою українську позицію, тому тримав під контролем. Але нова заступниця, коли у жовтні 2014 року були сильні обстріли міста, навіть питала мене, чи залишуся я викладати, якщо в Маріуполі буде “ДНР”. Я кажу — ні, бо для мене немає ніякої такої структури, як “ДНР”. Вона дуже дивувалася, мовляв, яка різниця — зарплатню ж будуть платити”....

Але потім, згадує пані Тетяна, коли фронт перемістився за Широкине, такі люди вже не були такими активними, хоча періодично можна було спостерігати “загострення” — диванні аналітики завжди поспішали звинуватити українську армію в обстрілах міста. Кілька людей, серед яких і пані Тетяна, не боялися висловлювати свою патріотичну позицію, але більшість намагалися просто виконувати освітні вимоги й не наголошував на переконаннях. Поки не прийшла велика війна...

Невдала спроба виїхати 

В лютому 2022 року пані Тетяна перебувала на лікарняному: трохи підвело здоров’я. Але вона постійно підтримувала зв’язок зі своїми учнями — школа працювала дистанційно, тому хвороба не заважала спілкуванню. Тим більш треба було організувати важливу подію — фотосесію для випускників, світлини з якої, на жаль, ніхто так і не побачив...

А 22 лютого не втрималася вдома — разом з чоловіком пішла на мітингу біля драмтеатру, де востаннє зібралася фактично уся патріотична спільнота міста.

“І, звісно, ми були налаштовані на боротьбу, але ніхто не очікував, що це буде настільки апокаліптично та руйнівно. Ми звикли до війни — у 2015 році я бачила обстріл Східного. Тоді аж будинок затрясся, я вискочила на балкон, а в нас 11-й був поверх,

і бачила все те, що там відбувалося... - згадує пані Тетяна. -  Мабуть, багато людей думали: навіть якщо щось почнеться, як попереджали наші європейські та американські друзі, буде як у 2014 - пострілюють, потім до чогось домовляться, а далі - хто знає, як буде. Навіть наш син казав: у мене друзі в “Азові”, все під контролем, ми захищені. І ми хотіли в це вірити, звісно”...

Але коли все почалося, перша думка була, що треба все ж їхати, зізнається пані Тетяна. Зі складнощами, але вдалося зняти трохи грошей в банкоматі та купити паливо. Але прямо на заправці машина зламалася, і полагодити її у тих умовах не вийшло. Так вона і залишалася біля будинку майстра, поки не згоріла вщент під час чергового обстрілу. І родина залишилася без засобів пересування.  

У 12-поверховому будинку, де все на електриці, жити стало складно вже у перші дні, коли зникло світло. Тож, подружжя взяло валізку з документами, ноутбук та кота і пішли до друга, у якого був будинок з великим підвалом та навіть генератор. Згодом знайомий запропонував завезти їх у центр — пані Тетяна домовилась з подругою зустрітися у “Халабуді”, щоб разом рухатися далі. Але по дорозі автівку обстріляли — водій, пані Тетяна та її чоловік отримали серйозні поранення. 

“Добре, що поруч були пости наших військових, які допомогли та викликали Швидку. В мене перебило вену на передпліччі та руку. Чоловік був поранений в обличчя, була розтрощена щелепа, водій мав поранення голови, - згадує страшні моменти пані Тетяна. - Нас відвезли у 17 обласну лікарню, там прооперували, і після цього ми понад 40 діб були там, аж поки змогли вибратися з Маріуполя”.

Лікарняна пастка 

Пані Тетяна розповідає, що російські військові зайняли лікарню 11 березня. Вони ходили по всіх поверхах, шукали військових. Але практично всіх змогли вивезти до військового шпиталю. Але було декілька хлопців, яких перевдягли у цивільне. А була там така лікарка — Чехова, якій зараз вже офіційно висунули обвинувачення саме завдяки свідченням пацієнтів, що перебували тоді у лікарні. 

“Ми чули, як медсестричка з якогось відділення розповідала, що ця здала хлопців окупантам. При чому, її навіть не питали — це була її особиста ініціатива. Тоді разом з трьома молоденькими військовими забрали й лікаря-інтерна та медсестру, які робили їм перев’язки. Про долю цих людей ми нічого не знаємо, - каже пані Тетяна. 

На початку квітня, коли подружжя залишило лікарню, там усюди були окупанти, нового головного лікаря привезли з Донецька, а дехто з пацієнтів недобре дивився на сім’ю, яка радо віталася з хлопцями з тероборони. 

“І ми вирішили, що нема чого там робити, - пояснює жінка. - Ми просто сиділи у підвалі, звісно, де не було жодного лікування, і згодом нам просто сказали йти геть. Молодший син з родиною перебрався у будинок, що недалеко від лікарні, і ми пішли до них”. 

Актуальної інформації про евакуацію не було, але хтось їм сказав, що у Нікольському є евакуаційні автобуси на Бердянськ, бо від лікарні шли автобуси тільки на Донецьк. І вони ризикнули поїхати на автівці родича невістки. Вдалося виїхати через Старий Крим, але пропустили їх до Нікольського тільки “завдячуючи” травмам та перев’язкам — на усіх блокпостах водій розповідав, що везе людей у лікарню. 

Ризики фільтрації 

Але з’ясувалося, що евакуаційні автобуси з Нікольського теж йшли тільки у Донецьк, а ще - до Ростова. І навіть цей неприйнятний для родини шлях був зачинений — бо пройти його можливо було тільки через фільтрацію. Яку пані Тетяна з чоловіком навряд чи б пройшли спокійно — у мережі багато їхніх світлин на патріотичних та волонтерських заходах. 

“Нам підказали, що є місце, де кожного дня о сьомій ранку збираються приватні перевізники, які довезуть до Бердянська, - згадує маріупольчанка. - Переночували ми у будівлі райадміністрації — там на підлозі лежали матраци, які можна було застелити куртками та лягти. А зранку ми домовилися з водієм, що вивезе через села, а не через Мангуш, де також треба було проходити фільтрацію”. 

 Після того, як виїхали на трасу  до Бердянська, довелося проходити безліч постів. Десь не дуже перевіряли, бо задовольнялися цигарками чи пляшкою алкоголю, яку давав перевізник, а десь змушували роздягатися навіть пораненого та у перев’язках чоловіка. 

“У Бердянську вже був зв’язок, і ми змогли сказати усім родичами та друзями, що живі.

Бо багато друзів з інших міст та країн зізнавалися, що подумки вже поховали нас — бо знали, що поранені, і більше ніякої інформації, - розповідає пані Тетяна. - Маючи зв’язок, ми змогли знайти контакти таксиста, який вивозив на місце, де можна було сісти в автобус для виїзду у Запоріжжя. Але за 80 кілометрів від Бердянська нас зупинили — у бік Маріуполя йшла величезна колона російської військової техніки. Ми годину стояли та дивилися, як йдуть БТРи, танки російські з “Z”. У той день ми повернулися назад, вони нікого не пропустили”.

Наступного дня водій зміг вивезти їх до Запоріжжя іншим шляхом. З Бердянська до першого українського блокпоста довелося пройти 18 ДНР-івських. На одному з них розлючені “днр-івці” під час перевірки розстріляли мобільний телефон хлопця, в якому навіть не було нічого крамольного.

“Хлопець зайшов до автобуса переляканий, аж білий, каже, ну слава богу, хоч не в голову стрільнули, а тільки в телефон, - згадує жінка. - А коли ми доїхали до першого нашого блокпоста, побачили український прапор - автобус весь плакав. Хтось сидів у селі, хтось у Бердянську, а більшість була з Маріуполя — люди не могли повірити, що вибралися, врятувалися”. 

У Запоріжжі біля Епіцентру пані Тетяну з чоловіком зустріли волонтери, серед яких були й знайомі з Маріуполя. І одразу ними зацікавилися іноземні журналісти, які були вражені, що врятовані з пекла давали їм інтерв’ю англійською мовою. 

Шлях до безпеки 

Таких інтерв’ю з іноземними журналістами потім було кілька — у Львові, куди їх відправили евакуаційним потягом. Подружжя затрималося на кілька місяців. Їм потрібна була фахова медична допомога, довелося пережити ще по дві операції. 

“Бо чоловікові тільки зашили щоку у Маріуполі, і все. А розтрощеною щелепою ніхто не займався - щелепно-лицьових хірургів у тій лікарні не було. Мою кістку на руці склали, а потім виявили, що там все було розірване, щоб відновити рухливість, треба було оперувати”, - пояснює жінка. 

В них було багато друзів у Сполучених Штатах, які запропонували приїхати за програмою United for Ukraine - на два роки. Спочатку жили у друзів, продовжували лікуватися, потім змогли знайти  роботу. 

“Чоловік працює в ресторані, а я працювала у будівельній компанії за комп'ютером, а зараз  починаю працювати у школі. Через тиждень починається навчальний рік, буду спочатку помічником вчителя, а потім, коли зроблю всі документи для отримання ліцензії, тоді можна буде шукати роботу вчителя”, - пояснює пані Тетяна. - Тут у штаті Нью Мексико є невеличка українська спільнота, але таких, як ми, практично не маємо. Тож, школа звичайна, американська, працювати я буду з учнями з особливими потребами. Такий досвід я мала, коли працювала у приватному центрі реабілітації дітей. Там теж були дітки з інвалідністю. Думаю, якщо чогось не знатиму. Мені обов’язково допоможуть”. 

Пані Тетяна часто згадує своїх маріупольських випускників, половина з них виїхала за кордон, одна дівчина залишилась в Маріуполі з батьками, а п’ятеро учнів з батьками виїхали до Росії.

“ В Україні тільки одна учениця - у Львові, вже вчиться в університеті. Коли останній раз поцілили по Львову, вона була у гуртожитку, там неподалік. Я переживала, зв’язалася з нею, добре, що все гаразд”, - каже жінка. 

Про повернення до Маріуполя пані Тетяна зараз не думає. Колись, після перемоги, планує туди поїхати. Але навряд чи схоче там залишитися — каже, вік вже такий, що вже спробують почати щось нове тут, в Америці. Та й повертатися, фактично, немає куди — їхній будинок зараз “реставрують”, але жити у такому “відновленому” житлі вона навряд чи б ризикнула. 

“Наша квартира без вікон, зірвало балкон, міжкімнатних стін немає, воно все завалилося, зруйновано. А ці будівельники сказали, що будуть якось там відновляти стіни.

Навіть, якщо вони щось відновлять, я б, наприклад, у цій квартирі не хотіла жити, знаючи, як все це робиться, то, мабуть, на голову це і завалиться, - пояснює жінка. - А по-друге, ми втратили все. Школа, де я працювала, зруйнована, загинули учні та вчителі. Більшість людей, з якими я працювала, товаришувала -  виїхали, чи будуть вони повертатися, питання. Тож, зараз дуже складно це сказати”.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube