Який бізнес залишився у Маріуполі. Інтерв'ю з Дмитром Дресвянниковим

Те, що зараз відбувається з малим та середнім бізнесом Маріуполя, неможливо назвати релокуванням. Бо стрімке оточення міста не дало можливості людям вивезти обладнання або сировину. Що зараз відбувається з маріупольськими підприємцями, де можна отримати кошти на відновлення бізнесу і що треба робити з колаборантами — у відвертому інтерв’ю з Дмитром Дресвянніковим, виконавчим директором Маріупольського міського центру підтримки та розвитку малого та середнього бізнесу та керівником благодійного фонду “Я Маріуполь”.

Змушені починати з нуля

- Пане Дмитре, скажіть, що зараз відомо про малий та середній бізнес Маріуполя? Скільки підприємців залишилося в окупації, скільки виїхало, чи вдалося комусь релокуватися, відновитися чи розпочало новий бізнес в евакуації?

- До війни в Маріуполі налічувалось понад 21 тисяч ФОПів, але це  включає як ті, що працюють, так зареєстрованих підприємців, котрі не ведуть діяльність за якихось причин. На сьогодні ми маємо поверхневу статистику, тому що, на жаль, в нас нема зв'язку з усіма 21 тисячами підприємцями, які були зареєстровані.

Фото - Вільне радіо

Місяця 3-4 тому ми провели опитування через наші гуманітарні центри, які відкрито в 16 містах України. Відгукнулося лише 280 підприємців, які змогли про себе щось розказати. Але назвати це релокованим бізнесом взагалі не можна, тому що більшість з них починає усе з початку. Захоплення Маріуполя було дуже стрімким і люди не змогли вивезти ніякого обладнання чи сировини. Тому усі ті, хто відповідав на наші запитання, зізнаються: вони починатимуть усе з нуля.

Тобто, релокації маріупольського бізнесу, у класичному розумінні цього слова, не відбулося зовсім. Ніхто не думав, що буде така складна ситуація, тому люди не підготувалися. А навіть якби і підготувалося, гуманітарні коридори були не повноцінні, можливо було вивезти хіба що  себе та родичів.

Але ми маємо приклади, коли підприємці відновлюють свою роботу, тому допомагає наявність грантів міжнародних організацій і державних програм типу є-робота. Те, що зараз згадалося, підприємець Станіслав Пащенко. Він займався виробництвом товарів з натуральної шкіри і зараз в місті Черкаси отримав грант та відновив виробництво. В нього є мініцех. Є ще одна підприємниця, вона мала великий, по мірках малого бізнесу, цех з виробництва дитячих іграшок та одягу. Зараз вона в Дніпрі, також частково відновилася. Із середнього бізнесу - це підприємство “Інгаз”. Воно у Маріуполі займалося виробництвом інертних газів. У них була філія у місті Одесі, тому ця історія не про релокацію, а про подовження бізнесу. Маю ще пару прикладів. У місті Дніпрі підприємці з нуля відновили роботу кав'ярні, наприклад. Але, повторююсь, не релокування, а відновлення бізнесу за допомогою грантових проєктів або власним коштом. 

 -Куди частіше за все люди їхали? В Закарпаття чи в Дніпро, щоб ближче? 

- По-різному. Ті 280 людей, які відгукнулися на наше анкетування, більш-менш рівномірно розподілені по Україні. Тобто, сказати, що є якийсь окремий регіон, куди маріупольські бізнесмени виїхали, не можна: мотивація відновити бізнес не прив'язана до якогось конкретного регіону. Бо, скоріше за все, прив'язка до зв’язків: де знаходяться близькі, родичі, друзі. Тому це історія не про маркетинг, їхали без аналізу ринку або ситуації в тому чи іншому регіоні. Єдиний підприємець, про якого я знаю, зараз на стадії відновлювання потужних цехів у місті Славутичі. Вони там опинилися саме за власним вибором, тому що в них був грантовий проєкт від USAID щодо перероблення овочів. Вони шукали приміщення, що підходять під цех, бо там є певні вимоги. До речі, довго шукали, а Славутська громада змогла допомогти у цьому питанню, і тому вирішили переїхати саме туди. І це не обласний центр, але близько до обласного центру, тому з логістикою все нормально.

На фото - Марія Бубнова у місті Славутич, у цеху, де має розпочати  роботу лінія з виробництва супів

Варто чітко визначитися з розумінням колаборації 

- Чи знаєте ви тих, хто залишився і працює в окупованому місті? Чи збираєте ви таку інформацію, чи передаєте в СБУ? Яка загальна позиція бізнесменів з Маріуполя щодо колаборації: маленький ФОП, що вставляє вікна, - допомагає ворогу чи мешканцям, які опинилися в заручниках окупантів?

- Так, я знаю таких, безумовно. І це дуже складне питання і його, я вважаю, все ж краще задавати правоохоронним органам — чи є у цьому бізнесі складова колаборації чи ні. Ми ж розуміємо, що на жаль, у багатьох людей були певні причини залишитися у Маріуполі. І це питання виживання: треба працювати, заробляти гроші, щось їсти, якось лікуватися. Тому я не готовий надавати таку оцінку, чи є у підприємців ознаки колаборації, чи ні. Але, якщо вони сплачують податки, які йдуть на фінансування тієї ж загарбницької армії та якихось каральних органів на окупованій території, то це можна вважати ознакою колаборації.

Але є приклади прямої колаборації. Я, наприклад, чув про те, що один з власників торговельного центру “Примор'є” та новобудови бізнес-центру переоформив все це за російськими законами. Але не володію чіткою інформацією, тобто це на рівні чуток. Ви ж розумієте, поки ми самі не побачимо в певних російських реєстрах, що це зареєстровано, там є такий-то номер, є такий-то підпис, що це особа ідентифікована, стверджувати про те, що це так є насправді, дуже складно.

Від 0629. Насправді, російські реєстри відкриті, і там містяться дані про пана Потапенка, власника торгівельного центру «Примор’є», який переєстрував свій бізнес у Маріуполі за російськими законами.

Є ще одна відома людина у Маріуполі, власник  молокозаводу, місцевий виробник. Він, як кажуть, засвітився на певних подіях, які проводила місцева так звана влада і на нього заведена справа. 

Я вважаю, що, по-перше, у будь-якій демократичній країні право на репресію має тільки влада. Тому влада повинна визначити - що для бізнесу є колаборація, а що ні. Поки це чітко не визначено на законодавчому рівні, будуть емоції, на які суспільство має право, безумовно. Бо окрім закону, є ще поняття справедливості. Це більш емоційне питання, тому що це ніяк не може бути формалізовано в рамках закону. Але, повторюю, суспільство має право на  емоції. І суспільний тиск важливий.

Коли Маріуполь буде деокуповано, у певній частині суспільства будуть питання до цих підприємців. І це буде сприяти ворожнечі, тому я й акцентую, що це повинна зробити, по-перше, держава... Правила повинні бути зрозумілими для усіх: якщо це колаборація, то суспільство має відноситися до них як до колаборантів.

Але у 2014-му році також був великий запит частини суспільства з проукраїнською позицією, але правоохоронні органи нічого не робили. Скільки колаборантів залишилися не покараними! Це - привод для великої суспільної дискусії, першим кроком для якої має бути певна стратегія влади. 

Щодо бізнесу в самому Маріуполя зараз... Є розуміння того, що окрім торгівлі нічого з інших видів підприємства особливо не розвивається. Тобто, це притаманно для усіх промислово розвинутих міст - розвиток торгівлі та простих послуг типу косметологічних чи перукарських, ремонт взуття чи одягу. Але в Маріуполі були певні програми, які підтримали саме розвиток виробництва середнього бізнесу і ми дуже швидко рухалися в цьому напрямі. Саме для розвитку малого та середнього бізнесу і було створено Маріупольською міською радою Центр підтримки. 

А зараз ми спостерігаємо, що знов шанс на існування мають тільки найпростіші послуги та торгівля, про виробництво не йдеться взагалі.

Повернення — шляхи та ризики

- Які перспективи, на ваш погляд, повернення бізнесу в Маріуполь? Чи це вже про інший формат, нових підприємців, які “заточені” на відновлення?

- Є системна робота Маріупольського виконкому, до якої також залучений наш центр. Проєкт «Маріуполі Reborn» поділений на 12 підпроєктів. Один з них стосується саме відновлення малого та середнього бізнесу. Він поділяється на два важливих етапи.

Перший етап – це, що має робочу назву - план негайних дій. Тобто, це про те, що ми повинні зробити в перші шість місяців після проведення деокупації. Ми розуміємо, що в цей період не може йтися про розвиток: ми маємо зробити аналіз, що є, чого нема і що потрібно зробити в середньостроковій перспективі. Наприклад, наявність комунікацій, потужності електромережі, наявність тієї ж каналізації тощо. Бо треба проаналізувати наявність умов для подальшого розвитку малого та середнього бізнесу.

Потім ми створюємо програми підтримки малого та середнього бізнесу коштом місцевого бюджету. Звісно, це паралельні програми, які будуть діяти разом з різними грантовими проєктами міжнародних організацій. Але ми, наприклад, будемо пропонувати компенсацію відсотків по кредитах. Як і раніше, приблизно 10 тисяч доларів для стартап-проєктів, тобто для підприємців, які хочуть створити вперше власний бізнес. У нас буде підтримка ре-релокації, тобто якщо хтось побудував справу в евакуації, ми будемо пропонувати грошову допомогу на зворотню релокацію, якщо так можна назвати.

Безумовно, ми знов робитимемо наголос на розвитку виробничого потенціалу нашого міста. Ми розуміємо, що як мінімум одного заводу вже немає і наче власник казав, що, скоріше за все, відновлюватися не буде, бо це економічно невигідно. Але є певні проєкти, більш глобальні. Наприклад, я був присутнім на виконкомі, де ми заслуховували плани у різних сферах. На території Азовсталі є причал, і з ним пов’язаний один з амбітних проєктів, який не обійдеться без залучення великих інвестицій.  Планують створити на цьому місці територію для вантажних контейнерів. Це те, чого не було у Маріупольському морському порту. І це важливо, бо основна торгівля та перевезення товарів здійснюється саме в контейнерах. Це може бути такий собі логістичний хаб для розвитку як власного малого й середнього бізнесу, як мінімум для усього півдня України. 

- Багато людей виїжджали з міста в дуже складних умовах і у них залишились геть неприємні спогади. Чи, на ваш погляд, люди повернуться до Маріуполя?

- Є різні оцінки, я можу стверджувати про своє коло спілкування: у моєму оточенні більшість планує повертатися до міста, процентів 90.  Але я погоджуюся з тим, що певна кількість людей, на жаль, не повернуться до Маріуполя. І причин до цього дуже багато, не тільки трагедії, свідками та учасниками яких вони були. Якщо людина десь вже має гарну роботу або підприємець - певну кількість клієнтів, то, повертаючись додому, прийдеться знов починати з нуля.

Плюс велика кількість людей зараз асимілюється за кордоном, не забувайте. Вони також не всі повернуться. Я, наприклад, спостерігаю за деякими дуже активними людьми через їхні соціальні мережі, і розумію, що вони зараз роблять все, щоб залишитися, наприклад в Німеччині. І вони навряд чи повернуться до України в цілому, а не тільки до Маріуполя.

Але зараз ще важко робити якісь висновки, прогнози щодо кількості людей, але знову ж таки в рамках проєкту Reborn були залучені дуже відомі експерти, урбаністи, які мають певні досвіди. До війни в Маріуполі налічувалось понад 480 тисяч людей. Зараз вони прогнозують, що перші 5 років після деокупації в місті Маріуполь буде не більше 250 тисяч людей. Це й ті, хто зараз там мешкає, і ті, хто повернеться.

- Ви будете повертатися?

- Так, ми особисто плануємо. Хоча ми теж виїхали не одразу. Основна маса людей виїжджала 15-16 березня. Ми - 16 березня, спочатку не поїхали одразу на Бердянськ та Запоріжжя, а виїхали на пригород:  у знайомих був пансіонат на берегу моря і ми там залишились на тиждень приблизно. Бо були величезні черги — до восьми кілометрів Подумали, що все одно ночувати прийдеться в полі, тому ми залишилися у знайомих пансіонаті.

Коли ми поїхали далі, черги вже були менші, але все одно — ми простояли 12 годин. Це був перший день, коли росіяни застосували фільтрацію. Правда, нам пощастило, що це ще була міні--фільтрація була, тобто нас не тримали у спеціальних таборах, але у мене взяли відбитки пальців, фотографували, опитували спецслужби. Так, ми видаляли соціальні мережі з телефонів. Тобто ми готувалися до цього. 

В мене був паспорт, тому просто надавав документи: бажання щось розказувати про себе більше, ніж запитують, звісно, не було. Для мене було декілька ризиків, наприклад, я колишній військовий Збройних сил України. Але на той момент так глибоко не копали — шукали молодь з татуюванням, а я мав вже інший вік, тому насправді не дуже зацікавив перевіряльників.  

Пощастило. Бо я знаю приклади, коли колишня співробітниця не може виїхати, бо її мама працювала у бухгалтерії СБУ. До жінок не застосовують жорстоких репресій, але й не випускають з Маріуполя, навіть після фільтрації.

Як і більшість маріупольців, ми не виїхали одразу, бо були впевнені, що Збройні Сили України зупинять ворога. Ми з дружиною були впевнені, що наші зупинять десь, умовно, по лінії Мангуша. Ми розуміли, що будуть бойові дії, але місто втримають, про нас знають. Але за три дні місто було оточене, ніяких евакуаційних коридорів не було. У багатьох інших містах, які також дуже сильно постраждали, у мешканців хоча б були шляхи відходу. А коли люди почали самостійно на свій ризик виїжджати, це було дуже небезпечно. Я навіть знаю приклад наших знайомих, в них дитина була поранена під час такого хаотичного виїзду. 

Спочатку бої були далеко, ми у центрі не одразу відчули ці жахливі події. Ці тижні ми завжди були у квартирі. Наш дім має три поверхи, а навколо — вищі будівлі, тому ми мали таке помилкове відчуття безпеки. Хоча дім уцілів, трошки посічений.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube