Картини про біль. Маріупольська художниця через творчість розповідає про трагедію та надію, - ФОТО

Олена Мурашкіна після виїзду з Маріуполя зупинилася у Хмельницькому. Щоб подолати стрес від усвідомлення того, що відбулося з рідним містом, вона почала малювати серію картин, які присвітила Маріуполю. І це стало порятунком у найважчі часи життя. Але майстриня зізнається, що бачить багато земляків, які й досі бояться про це говорити або брати участь у будь-яких активностях, які можуть нагадати про їхній досвід.

Навіть виходити на вулицю було важко

Дізнавшись, що про її діяльність напише саме маріупольський сайт, пані Олена зраділа: каже, дуже приємно і важливо. Бо, на жаль, комунікувати з земляками їй подекуди доволі складно: на пропозиції створити, взяти участь чи просто підтримати виставку або дискусію щодо Маріуполя радше зголошуються люди з інших областей.

«А то й з інших країн. Домовитися з ними легше, ніж коли я намагаюся щось зробити разом з маріупольцями, - каже художниця. - Я розумію, що йдеться про травми, наслідки яких дуже довго впливатимуть на життя людини. І мені дуже шкода, бо, як на мене, життя деяких людей через це зараз навіть не на павзі, а «у мінусі». З іншого боку, я їх дуже розумію». 

Власна історія втрати рідного міста художниці Олени Мурашкіної почалася в перший день повномасштабного вторгнення. Вона виїхала з міста ще зранку разом з сім’єю брата, бо дивилася на події тверезо та очікувала загострення ситуації. Вирішили зупинитися у Дніпрі, щоб у разі необхідності швидко повернутися у Маріуполь, де залишалися близькі. 

«Але тепер усі знають цю історію, яка сталася з Маріуполем... Достатньо довгий, а для мене нескінчений, період часу, ми зовсім не мали зв'язку з нашою родиною - з батьками та іншими родичами, - згадує пані Олена. -  Ми ще сподівалися, що вони зможуть самі доїхати до Дніпра, бо були такі історії, що люди вибиралися. Але нічого такого не сталося...» 

І вони вирішили їхали далі. У Олени було до кого звернутися за підтримкою у Хмельницькому, і в перших числах березня вона приїхала у місто, де залишається досі. До моменту, коли у червні з Маріуполя змогли виїхати батьки, вона не могла думати ні про роботу, ні про якесь майбутнє. 

«Якщо чесно, навіть виходити на вулицю було важко, - зізнається жінка. - Але я достатньо сильна особистість, яка націлена на дію. Тому вже тоді почала думати, що треба щось намалювати, хоча це було просто нереально складно для мене».

Драмтеатр як символ

Перша картина, яку художниця взялася малювати після виїзду з Маріуполя, далася дуже нелегко. Олена, яка зазвичай працює доволі швидко, малювала її майже півтора місяці. Бо Драмтеатр, який вона взялася писати, був для неї дуже особливим та символічним. 

«Це надзвичайно емоційно потужна робота. Фарби передають емоції, які вкладає митець, і якщо це правдиві та чесні емоції, ви їх теж відчуваєте, коли будете дивитися», - каже художниця. 

Останні 3,5 роки Олена Мурашкіна працювала саме в Маріупольському драматичному театрі - художницею-оформлювачкою театралізованих постанов. Вона слідкувала за інформацією, яка по крихтах доходила з міста і усвідомлювала, що саме в театрі зібралося дуже багато людей, волонтерів, працівників самого закладу, яких вона знала особисто. 

«Це було моє життя... Бо театр, думаю, це треба пояснити, - не звичайна робота, театр - це окреме життя... Мені іноді здається, що люди, що живуть та творять всередині театру, взагалі не знають, які правила існують поза ним, - каже пані Олена. - І тому для мене це був дійсно страшний моральний удар. А ще — злочин росіяни скоїли 16 березня, у день народження моєї мами, з якою на той час я не мала зв'язку»...

Перше, що знищили росіяни під час бомбардування, був саме цех під дахом - величезний простір, де малювали декорації для вистав. Там в Олени залишилося багато важливих речей. Там же згоріли усі її фарби.

«Тож, мені починати малювання і через це було дуже важко. Коли ми виїхали, в мене був тільки наплічник. І всю цю історію я прописала в першій картині, каже жінка. - Коли я нарешті намалювала театр, я так трошки ожила».

Про Кобзар, що подарувала бабуся 

Пані Олена відчувала, що має відшукати свою роль у допомозі країні та рідному Маріуполю. І свій вклад вона побачила саме в інформуванні людей про злочини, які коїли окупанти в місті. Звісно, найбільш ефективно вона могла це робити через творчість. 

«Я не шукала тоді роботи, але моєю роботою стало поступове створення серії картин, які розказували про Маріуполь, - розповідає пані Олена про те, як розпочався її шлях. -  Але певний час я паралельно брала участь у різних культурних заходах, на яких ми збирали кошти для допомоги армії». 

На заходах вона намагалася достукатися до людей, які не знали усієї правди про схід України, жили під впливом стереотипів, і тому не могли сягнути справжнього пекла, яке відбувалося у Маріуполі. 

«Бо, знаєте ж, як про нас досі багато хто думає — зросійщені, мало патріотичні, - пояснює Олена. - Я приймаю такий відбиток реальності, але не погоджуюся з ним. Тому часто просто розповідаю про нас — які ми є. У мене, наприклад, є родинна історія: перша книга, яка стояла на моєму столі, був Кобзар Тараса Шевченка. Його мені подарувала бабуся, котра родом сама з росії. Але вона все життя ненавиділа ту росію, яка її й вбила, врешті решт — у Маріуполі». 

Оленчина бабуся жила на Східному мікрорайоні. Там обстріли почалися раніше, ніж по всьому місту. За деякими даними, літня жінка загинула 18-19 березня.

«А дізналися ми набагато пізніше, коли вже там була окупована територія і  з’явився хоч якийсь зв'язок, - з сумом розповідає Олена, згадуючи моторошні деталі.  - Коли мої батьки зрозуміли, що сталася біда, міст був підірваний і дістатися до бабусі було неможливо. Відбулося майже пряме попадання у квартиру, тобто, згоріло все вщент. Залишилися тільки кістки на ліжку, які ще дуже довго там так і лежали. А потім їх просто кинули до так званої «братської» могили. Думаю, що ми, на жаль, вже ніколи не знайдемо останки, щоб перепоховати»...

Кричати про місто — через творчість

Але згодом Олена усвідомила, що просто розповідати про те, що пережили маріупольці, недостатньо. З картинами, які в неї з’являлися, Олена почала їздити по різних містах України. На виставках пояснювала значення кожного символу, який можна знайти на картинах. За рік це стало головною ідеєю — розповідати правду, привертати увагу, кричати про своє місто.

«У моєму житті, чим би я не займалася, головне - творчість. Бо будь-яка діяльність пов'язана з мистецтвом, - пояснює художниця. - Тому я вирішила саме за допомогою картин  розказувати історії мого міста. Наприклад, є картина, де намальована банка, в який схована наша Вежа. То я пояснюю, що Вежа – єдине, що залишилася біля театру. І навколо неї дуже багато знищених будівель, церков, а вона стоїть. І ми маємо вистояти, як вона».

Пані Олена каже, що таким чином хоче ще й попередити людей — якщо не допомагати армії, не готуватися до спротиву, то подібне може статись з будь-яким містом. І навіть якщо це неприємно чути чи боляче бачити, про це варто пам’ятати. 

«Не можу сказати, що вдається все на 100%. По-перше, найменша кількість людей, які приходять на мої виставки, це саме маріупольці. Люди кажуть, що це надзвичайно боляче дивитися. Хоча для мене мої роботи не виглядають «монстрами», бо, навпаки, заспокоюють, коли весь біль передаю через малювання. Але для інших це може бути тригером, - каже пані Олена. -  Я бачила сльози й навіть істерики, а потім хтось підходить і каже: можна вас обійняти!»  

Ще пані Олена каже, що помітила особливість: у кожного міста була якась своя улюблена картина. Це для неї було трохи дивно, але цікаво — чому той чи той малюнок більше «заходив» в різних містах. Наприклад, картина зі зруйнованою посередині будівлею відгукувалася дніпрянам, які мали схожу будівлю. Хоча, на жаль, подібні «сюжети» зараз можна знайти чи не в кожному місті України. 

«Але я вважаю, що це мотиваційно, бо хоч йдеться про дуже важку тему, в кожній картині завжди є щось позитивне, - каже художниця. - Наприклад, небо там завжди буде чисте, блакитне, щоб оку було де відпочити». 

Пані Олена каже, що поки не готова говорити про продаж чи дарування комусь тематичних картин з циклу про Маріуполь, хоча жінка на разі не має постійної роботи та стабільних доходів. Ці картини були створені не для популяризації себе, не для пафосних історій, а для збереження пам’яті про Маріуполь. Вони написані у перший рік великої війни і колись будуть важливими свідками тих подій. 

«Вони завжди поряд зі мною, якщо не експонуються. Це наче мої діти, яких я вистраждала», - каже вона. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube