Олександр Гуділін: "Я заново вчусь жити". Перше інтерв'ю після полону

Олександр Гуділін  – в мирному житті журналіст видання 0629.com.ua, а після 24 лютого 2022-го – солдат ТрО - мав тримати під прицілом відведений йому сектор на проспекті Металургів, біля будівлі суду, в Кальміуському районі Маріуполя.  Щоб зайняти гарну позицію з хорошим обзором, він зайшов у стару «хрущовку» на третьому поверсі. Квартира була порожня, стара, обшарпані стіні, які роками не бачили ремонту, брудні радянські меблі, і в центрі цього – складовані нові телевізори в упаковці, різна побудова техніка і їжа. Сашко вже декілька днів не їв майже нічого, і дивлячись на такі запаси продуктів, дуже хотілося ухопити хоча б щось.

Командир категорично забороняв брати в квартирах їжу. Але ж тут явно була квартира мародерів. Тож Сашко не втримався - схопив шматок сиру, однією рукою тримав автомат і периметр проспекту, а іншою  - сир, який ковтав поспіхом. Був кінець березня 2022 року. Місто палало і дуже швидко перетворювалось на руїни.

Все, що відбувалося навколо, здавалося Сашку чимось схожим на американський бойовик, і дивно було бачити себе у якості дійової особи фільму. 

Проте це було не кіно. І в цьому не кіношному, а справжньому пеклі гинули його друзі, побратими. 

«Війна – це лотерея. Справжні воїни,  які були дуже професійними військовими і дійсно робили неймовірні речі, гинули, а у мене, ТрОшника, який вперше взяв до рук автомат, - лише один шрам на пальці. Це можна пояснити лише дивом», - каже він.

Насправді,  автомат Сашко тримав не вперше. Він записався в маріупольську Тероборону, як тільки вона почала створюватися у місті. І підписав контракт одним із перших. Але навчань для ТрОшников встигли провести вкрай мало, до тактики їх проведення було багато зауважень. Тому, по факту, військову науку доводилося проходити в бою. 

«Я відчував, що війна наближається. Ми постійно варилися в новинах, і вони були тривожні. Тож коли на роботі, в редакції 0629, ми обговорювали, хто і як буде діяти, раптом Росія почне повномасштабний наступ, я точно знав що буду робити, – піду захищати країну».

24 лютого 2022 року  Олександр Гуділін  отримав наказ з’явитися у штаб ТрО в Маріуполі. Так все і почалось. 

В перші дні повномасштабного вторгнення було багато хаосу – в керівництві, підпорядкуванні підрозділів .

Олександра направили охороняти військовий шпиталь.

«В перші дні у шпиталі оперували тільки військових, але потім туди стали привозити і приносити поранених цивільних. Люди були страшенно налякані. Лікарі зшивали розірвані тіла вдень і вночі. Не встигали. Ми намагалися їм допомагати. Пам’ятаю першу людину, якій я надавав допомогу. Це був літній чоловік. У нього була поранена нога. Треба було підтягнути турнікет, накласти шину. Я спитав, чи пам’ятає він час, коли йому поставили турнікет. Він був переляканий. Коли почув, що я місцевий, маріупольський, трохи заспокоївся. Я надав йому першу допомогу – першій раз в житті, і подумав, що не дарма вчився і щось таки вмію», - пригадує Олександр.

Деякі люди приходили в госпіталь із сусідніх будинків в надії знайти там прихисток. «Якщо ми у вас будемо переховуватися, це ж безпечно? Вони ж не будуть стріляти по лікарні, так?» - питали люди. Але гуманізм росіянам не притаманний. Скоріше навпаки. Виявилося, у військовому шпиталі люди були ще в більшій небезпеці, ніж у себе вдома. 

9 березня це підтвердилось – російський льотчик скинув дві авіаційні бомби в район лікарні. Перша впала поруч, на дах плавбасейну «Нептун», а друга – безпосередньо на госпіталь.

«Я добре пам’ятаю цей день. Спочатку був «Нептун». Туди як раз завезли гуманітарну… 

В госпіталі бомба впала на те крило, де знаходився операційний блок. В той момент там нікого не було – пощастило, ніхто не загинув. Але були поранені. 

Бомба впала буквально в 50 метрах від мене, але я вцілів, і це – справжнє диво, якому немає пояснень».

Після обстрілу лікарні керівництво шпиталю вирішило перевозити поранених на територію комбінату імені Ілліча. ТрО залишала напівзруйновану лікарню останньою. 

Оточення

Кільце навколо Маріуполя стискалось, і всі це розуміли. Серед військових та лікарів постійно ходили чутки, що ось, якась бригада йде на прорив оточення до Маріуполя, і треба почекати. Була версія про військовий корабель, який зайде з моря і забере людей, казали, що турки допоможуть. Але в реальності ситуація погіршувалась щодня.

Війна в оточенні створювала специфічний настрій у бійців і море чорного гумору – грубого, часто злого, але саме такий гумор дозволяв триматися.

«Ми жартували, що в оточенні класно воювати, тому що не треба паритися, в який бік стріляти, куди не стрільнеш – у ворога влучиш», - пригадує Сашко.

Спочатку ТрОшників на бойові позиції не брали. Вони як без військового досвіду  були в охороні, допомагали лікарям, тягали ноші. Але згодом людей стало не вистачати. І одного разу до них звернувся командир, хто хоче  - на бойові позиції.

«Ми з Олександром Глущенко, моїм побратимом, визвалися. Хотілося щось робити, а не просто стояти в охороні і чекати. Страх? Звичайно було страшно. Але це такий адреналін, коли ти повертаєшся із завдання і розумієш – вижив! Зміг! Вцілів! Цей адреналін – реально, діє як наркотик.

Одного дня мене послали в командний пункт, який був розташований в будівлі колишнього Промінвестбанку. Це був величезний «палац» з червоної цегли, який вже багато років стояв покинутий. Я журналістом намагався потрапити всередину і зробити репортаж, як виглядає така величезна і помпезна «заброшка», але мені це не вдавалося. І треба ж таке  - війна, і ось я на позиції всередині будівлі».

На початку квітня група Маріупольського гарнізону на території ММКІ фактично опинилася у подвійному кільці: одне – навколо міста, інше – навколо ММК ім. Ілліча. Ситуація сильно погіршилася після того, як 510 батальйон морської піхоти здався ворогу. За словами Олександра Гуділіна, після цього оголився фланг, и їх почали «гасити з двох боків», а гранатами з ворогом наші бійці почали просто закидати один одного через паркан.  

«Командування шукало шляхи, як нам вирватися із оточення. Було два варіанти – прориватися на «Азовсталь», або спробувати пробитися в бік Запорізької траси. Вирішили спробувати другий варіант. В цій спробі я брав участь. Але нам не вдалося прорватися. Транспорту, який міг би нас підхопити після прориву, не було, і ми відступили на попередні позиції, - розповідає Олександр. - Через декілька днів ми повторили спробу прориву. Командування вирішило діяти за тим самим планом, рухатися тим самим маршрутом. Звісно, росіяни вже чекали. Друга спроба прорватися скрізь оточення видалася ще більш невдалою – ми втратили біля 700 людей в одній атаці!

Ситуація перестала бути контрольованою, ми дуже були злі на морпіхів, і потім, вже зустрічаючи їх в полоні, не приховували свого роздратування. Але коли я поговорив з одним сержантом, він сказав, що здаватися – не було його рішенням. І взагалі, ніхто у підрозділі  не обирав здаватися. Це було рішення їхнього командира, який не залишив їм вибору.

23 квітня наше командування повідомило нам, що ми складаємо зброю. Я так само, як і морпіхи, не впливав на це рішення. Отримав наказ особисто від нашого командира Макарова. 

Нам сказали, зброю не псувати, мовляв, це бісить росіян. Але я все ж таки витяг обойму з автомата і викинув».

Полон

Сашко з побратимами виходили з укриттів і дивилися в очі тим, хто прийшов їх вбивати. Очікували зустріти лише презирство, але було всяке. Хтось дійсно кидав в обличчя образливі слова, а хтось, навпаки, виказував захоплення.

«Росіяни, мабуть, думали, що тут б’ються з ними спецназівці одні, а коли побачили, що їм вперто протистоять колишні металурги, журналісти, вчителі, то сильно здивувались», - згадує Гуділін.

Спочатку росіяни всіх везли в Оленівку. Там українських бійців зустрічали «гаряче» - грабували, забирали все цінне, що було, навіть обручки стягували з пальців. У Сашка в кармані залишилися ліки від застуди, вертухай знайшов, забрав і жорстоко побив.  

«Тут я і зрозумів, що ніяких женевських конвенцій в полоні не буде», - каже Сашко.

В Оленівці він був недовго, і почалися безкінечні етапи: Камишин, Таганрог, знову Оленівка, Кіровське. На кожному пункті – все по колу: обшуки, побиття, допити, знущання.

«В Оленівці ми сиділи в камері, яка розрахована на двох, а нас туди напхали 22 чоловіка. Ми сиділи впритул, хтось під нарами, хтось прямо біля туалету. Я сидів на верхніх нарах, і не мав права, як і всі інші, лягти. Від сидіння згорбленим затікала спина, боліли руки, ноги, шия. На доданок у мене піднялась температура. І я боявся звертатися до лікаря. Там всі боялися звертатися, бо виходило лише гірше. І від того, що я не лікувався, не було води, у мене розпочався жар і з’явилися галюцинації. Ніколи не думав, що в такому стані я ще можу зробити 720 присідань!

 Ми намагалися не провокувати тюремщиків. Задача кожного в тюрмі – вижити. Але вони постійно знаходили привід для того, щоб побити нас, покарати. Одному здалося, що я підняв на нього очі, і він дуже жорстко помстився, хоча я не дивився на нього.

Нам одразу роздали папірець з текстом російського гімну, ще декількох радянських пісень і змусили вивчити на пам’ять, щоб потім хором співати. У мене хороша пам’ять, тож для мене це не було проблемою. Але люди всі різні, і декому було важко запам’ятовувати багато тексту – росіяни дуже жорстоко їх били за це.

Ми ходили коридорами низько нахиляючись вперед і високо задраними руками за спиною. І росіяни отримували задоволення від того, що змушують нас страждати.

Особливою забавою для них були банні дні. Там відбувалося все що завгодно – побиття, катування струмом. Розливали мило на підлогу і змушували голих чоловіків на слизькій підлозі присідати. Якщо падаєш – тебе б’ють».

А ще – безкінечні допити. Сашка викликали на них 27 разів і постійно питали, ну що, залишаєшся (малось на увазі в Росії або на окупованих територіях – ред.) або полон і обмін, який невідомо коли буде. На допитах бійцям Тероборони було легше – більшість російських слідчих не зовсім розуміли, що таке – ТрО, і вважали, що це просто клуб колишніх пекарів і пахарів і не сильно чіплялись. Головне – не підсвітити свої знайомства в «Азові», або «компрометуюче фото» поруч із Білим домом у США.

«Проте були і розумні серед русні. Дехто розумів, що якщо звичайні люди мирних професій беруться за зброю, то саме такі і є ідейними ворогами. І з такими слідчими на допитах бувало дуже важко. На щастя, розумних серед вертухаїв було небагато», - посміхається Сашко.

Їх з побратимом Олександром Галущенко, з яким вони разом були у ТрО, а потім  пройшли всі етапи полону, перехресно перевіряли, чи правдиву історію вони розповідають про себе. 

«Насправді, я старався не брехати там, де це можливо. Тому одразу сказав, що працював журналістом, що мене мобілізували 24 лютого 2022 року, а до того я до військової служби не був причетний. А ще сказав, що за освітою психолог і починав кар’єру психологом у СІЗО. Ото ж був кумедний випадок, коли в СІЗО у Горлівці мене раптом покликали співробітники колонії і попросили написати замість них тест, який проводила російська федеральна служба покарань для перевірки співробітників на профпридатність. Довелось допомагати», - сміється Сашко.

Останній його етап був у Кіровському (нова назва міста  – Хрестівка) на Донеччині. Туди полонених терміново евакуювали із Горлівки  влітку 2023 року. Фронт дуже близько підійшов до міста. Полонені в колонії щодня чули постріли гармат, дослухалися до цих звуків із сподіванням на звільнення. На жаль, фронт покотився у зворотному напрямку.

Проте полонені у Кіровському відчули полегшення свого становища. Після жорсткого розпорядку попередніх місць утримання, там були більш м’які умови, кажуть хлопці, чого вартує те, що гімн Росії дозволили не співати щоранку, а лише слухати.

Правда, з харчуванням, як і всюди на Росії, було не дуже. Один пакетик чаю вони тричі заварювали, потім висушували на батареї, а потім заварювали ще один раз. Тим не менше, цей пакетик чаю у полонених з’явився, і це вже була розкіш.

«Я отримав змогу читати книги. З другом почали підтягувати англійську (правда, у нас не було ані ручок, ані паперу, але ми вчили усно, і вже зараз, після звільнення, я пройшов практичне випробування своєї англійської, коли на пристойному рівні переписувався з американським журналістом). І головне  - нас перестали тягати на допити. Таке враження було, що перші півтора роки вони кожного намагалися зламати, щось отримати, добитися інформації, дізнатися, а потім в якийсь момент вони, мабуть, свою задачу виконали і залишили нас у відносному спокої».

В те, що сьогодні він на свободі, Сашко і досі не вірить. Каже, за останні три роки настільки звик до поганих новин, що в перші дні на волі відчував ступор і емоційну глухоту. 

«Інколи мене накривають флешбеки з війни і полону, інколи  стає соромно, що мене обміняли, а багато моїх побратимів поїхали далі на Рашку страждати, а я – додому.  Зараз мені комфортно лише з такими, як я – колишніми полоненими», - каже він.

Перший вихід в магазин став для Саші випробуванням, бо з’ясувалося, що йому дуже важко, коли поруч багато незнайомих людей. Він забув, як користуватися грошима. Фактично таким простим і зрозумілим речам йому доводиться вчитися заново. 

Днями їздив до Вінниці на медичне обстеження. Там проходила акція на підтримку полонених, звісно, він долучився, але коли повз стали їхати машини і сигналити на підтримку мітингувальників, Саша відчув, що кожен такий різкий звук – як постріл в голову, і вимушений був залишити площу.

«Я відчуваю, що процес відновлення не буде швидким, проте з кожним днем нейронні зв’язки оживають, звички і навички життя поступово повертаються. Ми тут, в реабілітаційному центрі, отримуємо і психологічну, і медичну допомогу – все це є. І я навіть вже отримую пропозиції щодо майбутньої роботи. Розглядаю можливість  залишитися у війську, але в соціально-психологічному супроводі. 

Одне точно можу сказати: я залишаюся в Україні. Позитивно дивлюсь у майбутнє. Попереду складний, але цікавий шлях. Головне, що у мене є моя свобода, моя країна і моя нація».

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube