Пам'ятаємо кожного маріупольця, кого вбила російська воєнна агресія
Лариса Володимирівна Абакумова загинула від авіаудару, який нанесла росія 13 березня 2022 року – бомба прилетіла на подвір’я житлового будинку в Лівобережному районі за адресою пр.Перемоги 32/42. Від отриманих поранень Лариса загинула. Її поховали у воронці на дворі.
Донька Лариси Абакумової з сумом каже: «Моя біль ніколи не стихне. Рідна моя матуся, моє життя без тебе – існування! Мені тебе не вистачає».
БільшеАбоян Петро Іванович проживав з родиною у Маріуполі. Добрий сім’янин, творчий, активний, працьовитий, він був гарним чоловіком, батьком, дідусем. Роки приносили радісні успіхи сина, щасливі події життя рідних.
З початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, його життя, як і життя кожного маріупольця перетворилося на безкінечний жах. Ворог без пощади проторював шлях окупації. Всюди паніка, розруха, пожежі, смерть.
71-річний Петро Абоян потребував допомоги. Через обстріли мешканці залишались без води, їжі, тепла, газу, електроенергії, належної медичної допомоги, захисту. Обстріли не вщухали. Бойові дії наблизились в центральні райони міста. Як повідомив Антон Абоян, 16 березня 2022 року його батько, Абоян Петро Іванович «загинув від уламків у дворі свого будинку 95 по проспекту Будівельників». Разом з ним була його улюблена собака – спаніель, чорного кольору, по кличці Ксеня. Антон надіється, що батька буде поховано на кладовищі, поряд з матір’ю.
БільшеМєлине Авагян трагічно загинула в Маріуполі разом зі своєю сестрою страшною смертю. В період окупації міста російськими загарбниками сім’я Мєлине перебувала в місті. Вони жили на Східному, що з перших днів повномасштабного вторгнення опинився під прицілом ворога.
У той день 07 березня 2022 Мєлине Авагян разом з сестрою Саргсян Ані та батьками перебували в своїй квартирі. Розпочався черговий обстріл, у результаті якого російський снаряд прилетів у кімнату, де знаходилися дівчата. Сестрички не мали шансів вижити – їх тіла розірвало.
Батьки Мєлине Авагян та Саргсян Ані буквально за частинами збирали тіла дітей та складували у пакети. Довгий час не було змоги навіть захоронити дівчаток, бо росія регулярно обстрілювала Маріуполь.
У 31-річній Мєлине Авагян було 3 діток та чоловік, який постраждав під час обстрілу, але вижив.
БільшеДовоєнне життя Маріуполя вражало розвитком в різних напрямках. Змінювалося місто, змінювались люди. Антон Авдієнко, як і багато молоді, залишався в рідних краях, здобуваючи професію, отримуючи можливість розвиватися, втілюючи свої мрії в життя.
Російська повномасштабна війна докорінно змінила все. Ворог наступав від околиць до центральних районів міста. Антон залишався в місті. Разом з іншими маріупольцями чоловік боровся за виживання в нелюдських умовах, створених російською армією.
17 березня 2022 року Авдієнко Антон Олександрович загинув. Його серце, серце цивільної людини зупинилося від кулі в окупованому Маріуполі.
БільшеБерезень 2022 року був пекельним для маріупольців. Більшість людей з початком повномасштабного наступу росії залишалися в місті. Але коли стало зрозуміло, що ситуація стає дедалі складною, люди вже й не мали можливості евакуюватися. Знаходячись під цілодобовими обстрілами, у холодних підвалах, без нормальної кількості води та їжі, без медикаментів та допомоги, маріупольці намагалися вижити.
Вікторія ВолодимирівнаАвксєнтьєваувесь березень важко переживала воєнні події. Але хвороба брала верх – через відсутність медичної допомоги та необхідних ліків, вона померла 02 травня 2022 року в окупованому Маріуполі
БільшеВалерій Євгенович Авраменко проживав з рідними у Маріуполі. Насолоджувався можливістю заслуженого відпочинку на пенсії. Людина позитивна, активна, творча. Тішився спілкуванням з рідними та друзями.
Коли розпочалася повномасштабна російська війна, чоловік не виїхав з міста. Як і інші маріупольці, Валерій Євгенович потрапив у вороже пекло, створене окупантами. Смертельна небезпека від холоду, нестачі води, їжі, постійних обстрілів загрожувала всюди.
19 березня 2022 року Авраменко Валерій Євгенович загинув від осколкових поранень. Син Олексій поховав батька на кладовищі в Мангуші. Війна забрала життя 68-річного чоловіка, який міг би допомагати виховувати внуків, жити в любові рідних.
БільшеЗ 2014 року земля, народ України відчувать ужас навали російської армії. Але 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну в Україні. Маріуполь став одним із форпостів на шляху рашистської навали.
Рафаель Агаєв – ветеран війни на Донбасі, став на захист міста в складі свого підрозділу Морської Піхоти України. Бої були важкими, виснагливими. Ворог бомбив житлові будови, знищував інфраструктуру міста, вбиваючи мирних людей.
«Рафаель Агаєв загинув в Маріуполі, виконуючи бойові завдання з оборони міста», - повідомив його друг та ветеран війни на Донбасі Леонід Остальцев.
Він розповів, що саме Агаєв колись давно навчив його готувати піцу, що дуже змінило життя Леоніда. Побратим був поруч, коли в грудні 2015 року була відкрита перша в Маріуполі піцерія Pizza Veterano. Сіть піцерій була задумана, як спосіб створення нових робочих місць для ветеранів війни на Донбасі. Бо ветерани зіштовхнулися з труднощами у цивільному житті. В піцерії було правило «підвішеної» піци, коли хтось із відвідувачів міг оплатити піцу. Нею згодом безкоштовно пригощали ветеранів війни на Донбасі, які приходили у заклад.
«Не просто російські солдати, а саме р@сня. Вся ця недокраїна із всім своїм «недонаселенням». Мені шкода, Раф. Дуже», - написав Леонід Остальцев.
БільшеВладислав Агібалов з мамою Катериною загинули в Маріуполі 11 березня 2022 року – на їхній будинок близько 7.00 російський літак скинув авіабомбу. Під завалами там загинуло щонайменше 90 людей.
Владику було 9 років. Його мамі – 28. Вони жили в багатоповерхівці на проспекті Миру, 127. У березні в цьому районі точилися страшні бої. Людей обстрілювали з важкого озброєння, житлові квартали накривали авіаударами. Під час чергового обстрілу 11 березня мама та син були в квартирі, кілька днів уже ночували в коридорі.
Від авіаудару по будинку спалахнула пожежа, він загорівся та завалився. Ймовірно, мама з сином згоріли, адже їхні тіла так і не вдалося знайти.
«Моя мама жила в квартирі навпроти. Коли почали розбирати завали, кожен день ходила туди, показувала фото Каті, Владика. Але, на жаль, це ніяк не допомогло», – розповідає Марія, подруга Катерини Агібалової.
Владик народився у Маріуполі. Ходив у 4 клас місцевої школи №25. Обожнював свого собаку Зару, кицю та рибок. Разом із бабусею любив готувати млинці, а з хлопцями у дворі – майструвати шалаші.
«Це незвичайної душі дитина. З ним можна було говорити годинами. Був дуже допитливим, не по роках розвиненим, думав, як дорослий. Разом бабусею та мамою брав активну участь в різних добрих акціях. А як він любив розповідати про своїх рибок, про свою собачку, про козаків», – згадує знайома сім’ї Альона Домашева.
«Вони були дуже дружньою родиною. Бабуся, мама, дядько, маленька двоюрідна сестричка. Він дуже всіх їх любив. Часто їздили в гості до прабаби – Владик там і курочок годував, і по господарству допомагав», – сказала подруга родини Альона Романська.
БільшеКатерина Агібалова проживала в Маріуполі. Після закінчення школи навчалася в Харьківському національному університеті міського господарства імені О. М. Бекетова, де вивчала Економіку підприємства.
Працювала бухгалтером навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Донецької області. Разом із сином допомагала матері Тетяні, волонтерили, допомагали переселенцям після подій 2014 року, многодітним сім’ям, старим одиноким людям. Нажаль, мати померла від ускладнень СОVID-а. Донька продовжувала волонтерську справу мами.
Катерина дуже любила сина, багато часу проводила з ним. В дні повномасштабного вторгнення російських військ в Маріуполь, вони залишалися в місті, проживали в багатоповерхівці на проспекті Миру 127. Всюди було небезпечно. Катерина з синочком ночували в коридорі.
11 березня 2022 року близько 7.00 години російський літак скинув авіабомбу на цей будинок. Почалася пожежа, а потім обвалювалися стіни, завалився весь будинок. 28-річна Катерина загинула разом з сином Владиславом Агібаловим, якому було лише 9 років. Тіла мами та сина не знайшли. Там під завалами загинуло щонайменше 90 людей. Мирні люди, які могли б насолоджуватися щасливим життям, загинули від російської авіабомби під час окупації Маріуполя російськими військами.
БільшеАртур Азаров загинув 14 березня 2022 року від російського авіаудару по приватному будинку у Маріуполі. Чоловікові було 32 роки. Він із однорічним сином і дружиною жили в мікрорайоні «Східний», який російські військові обстріляли 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабної війни. Тоді сім’я переїхала до будинку матері Артура – у селище Волонтерівка Кальміуського району. Утім і звідти родина виїхала, адже там зникли вода і світло. До того ж чоловік вважав, що в центрі міста буде безпечніше. Також була надія на «зелений» коридор та евакуацію. Так уся родина опинилася у приватному будинку знайомих на вулиці Матросова у Центральному районі. 14 березня сталася трагедія. «Після чергового авіанальоту сусіднього будинку вже не було, тільки три тіла. Вибуховою хвилею знесло й частину нашого будинку. Я не встигла з сином попрощатися. Він загинув миттєво. Я знаю, що таке гробова тиша. Це – коли ти не чуєш своїх дітей», – розповіла мати загиблого Ірина. Артур закінчив Приазовський державний технічний університет за спеціальністю «Технологія машинобудування». Працював на металургійному комбінаті «Азовсталь» майстром дільниці цеху ремонту рухомого складу. Згодом – логістом у компанії «Кришталева питна вода». «Сина поважали. Він мав багато друзів і завжди летів на допомогу. Від початку бойових дій говорив: «не переживай, мамо, я впораюся, все буде добре. У мене разом із серцем відірвали крила», – сказала Ірина. 15 березня від обстрілу на тій ж вулиці загинула дружина Артура – Надія. Разом вони були з 2019-го року. Надії було 33. В Артура Азарова залишилися маленький син, брат і батьки. Поховали чоловіка на Старокримському кладовищі у братній могилі.
БільшеНадія Азарова загинула 15 березня 2022 року внаслідок російського обстрілу приватного будинку у Маріуполі. Жінці було 33 роки. Вона з однорічним сином Данилом і чоловіком Артуром жили у мікрорайоні «Східний», який російські військові обстріляли вже 24 лютого – у перший день повномасштабної війни. Тож сім’я переїхала до будинку матері Артура – у селище Волонтерівка Кальміуського району. Проте звідти теж довелось виїхати – адже там зникли вода і світло. До того ж чоловік вважав, що в центрі міста буде безпечніше. Була надія і на «зелений коридор» та евакуацію. Так уся родина переїхала до приватного будинку знайомих на вулицю Матросова у Центральний район. 14 березня під час авіаудару по сусідньому будинку від вибухової хвилі загинув чоловік Надії, Артур. Його мама з молодшим сином отримали поранення і потрапили до лікарні. Наступного дня, 15 березня, загинула Надія. «Надя сиділа біля вікна, коли обстріляли будинок. Від снарядів, що скрізь вибухали, їй розірвало голову… Надюшу закопали у дворі мого дому», – розповіла свекруха Ірина. У квітні 2019 року Надія і Артур одружилися. Жінка працювала на комбінаті «Азовсталь». Під час повномасштабної російського вторгнення перебувала у декреті. На той момент її синові Данилу був 1 рік і 3 місяці. «Надюша завжди чогось прагнула. Була люблячою мамою, дружиною і просто розумницею. Мала два червоні дипломи, які тепер катаються зі мною по світу. Данилу вже 3 роки. І він мене називає бабусею і мамою, а в мене ще сильніше розривається серце. Діти так і не встигли почути ці довгоочікувані «мама» і «тато»…», – додала Ірина. У Надії Азарової залишилися син, брат, батьки, свекр і свекруха.
БільшеНавесні 2022 року, під час окупації Маріуполя російськими військовими, загинув 19-річний Сергій Володимирович Азарченков. У березні він перебував у Лівобережному районі, коли під вікном його будинку впала й розірвалася ворожа бомба. Сергій отримав важкі поранення та загинув. Його поховали на придворовій територій школи №55, де він навчався раніше.
Сергій Азарченков був талановитим, юним ІТ-шником. Ще у шкільні роки в 2018 році він приймав участь в Регіональній студентській науково-технічній конференції, де зайняв 3 місце (секція комп’ютері науки).
Після закінчення школи Сергій не пішов навчатися в університет, але вибрав інший шлях – юнак спробував себе в гейм-деві, а у віці 18 років вже працював у ААА проекті. 3D для нього була не просто робота чи захоплення, це було його життя, його пристрасть.
Антон Єременко, керівник МОЯ ШКОЛА, засновник iTalent, познайомився с Сергієм на фіналі всеукраїнського конкурсу юних ІТ талантів. Антон згадую, що юнак «просто "виніс" усіх рівнем своєї 3D роботи». Він двічі перемагав на конкурсі та отримав гран-прі.
У пам’ять про загиблого Сергія, Антон Єременко каже: «Ми пам'ятатимемо тебе. Росія не просто напала на нас, вона краде наші таланти, вона хоче вбити наше майбутнє. Забрати, знищити та перемолоти все світле що в нас є на багнюку та морок, в яких сама звикла жити. Росія - це нащадок нацизму, і як колись нацизм - вона має бути знищена, витерта з Землі та історії. Російський герб та триколор - мають бути заборонені, як колись свастика, а сама росія - розділена на народні держави. Ми пам'ятатимемо тебе Сергій і твій талант. І ми змусимо їх відповісти. Ми заберемо їх майбутнє».
БільшеМолода красива маріупольчанка вивчала курс Управління персоналом та економіку праці в Міжрегіональній Академії Управління Персоналом. Навчалася в Beetroot Academy.
Регіна творчо працювала, розвивалася, допомагаючи клієнтам робити бізнес більш ярким та успішним. «Особливо радують твої дотошність та терпеливість. «Завжди готова довести розпочате до ідеалу, який порадує і нас, і тебе», «Твій дизайнерський смак завжди тішить», - так оцінювали роботу Регіни молодої web-дизайнерки. Відзначають її професіоналізм, творчий підхід, відмінний результат виконаного замовлення.
Регіна проживала в Маріуполі, вул. Короленко, буд.3. Під час воєнних атак російських загарбників, разом з багатьма ховалася в бомбосховищі механіко-металургійного технікуму (вул. Гугеля 10). Постійний холод, голод, обстріли, нестача свіжого повітря, відсутність ліків сприяли захворюванням. Регіна померла в окупованому Маріуполі від пневмонії. Лише у вересні брат знайшов та перезахоронив сестру.
БільшеМирне життя Ольги Іванівни та її родини проходило на березі Азовського моря. Вона працювала у Виноградненській гімназії зі структурним підрозділом початкової школи. Жінка зарекомендувала себе відповідальною, працьовитою, яку поважали та цінували в гімназії. Ольга Іванівна виконувала обов’язки прибиральниці службових приміщень.
З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну, ворог беспощадно обстрілював Маріуполь та його околиці. Російські війська намагалися оточити місто, знищуючи все на своєму шляху.
Як повідомили колеги, Аксьонова Ольга Іванівна загинула в період російської окупації Маріуполя.
БільшеВолодимир Акусов загинув у Маріуполі 15 березня 2022 року. На той час окупанти вели жорстокі обстріли усіх районів міста. Відомо, що Акусов Володимир був працівником металургійного комбінату.
БільшеНіна Михайлівна Алдакімова – корінна маріупольчанка. У віці 73 років їй довелося переживати жахливі події у рідному місті, які розвернулися через російських загарбників. Вона загинула внаслідок ворожих обстрілів – один з чисельних снарядів влучив у будинок по вул.Казанцева, де мешкала Ніна Михайлівна. Виникла пожежа та жінка не встигла вибратися з палаючого будинку. Загинула в своїй квартирі. Сусіди поховали її разом з іншими загиблими на дворі.
Ніна Михайлівна Алдакімова мала освіту фармацевта і все своє життя працювала в аптеках міста Маріуполь. Була корінною маріупольчанкою, світлою, освіченою і дуже доброю людиною. Крім основної професії, дуже полюбляла творчість: вона своїми руками любила шити ляльок і гарно вміла вишивати бісером. Робила чудові українські обереги, гарно впоралася з бісером, вишивала неперевершені картини.
Її подруга Канєвська Марі Петрівна згадує: «Світла, добра, освічена і ще багато людяних рис були присутні в Ниночці.... Це жах і біль, сльози і сум, коли знаєш, що її більш нема... ». Разом жінки дружили 52 роки…
БільшеІгор Анатолійович - лікар-стоматолог вищої категорії, працював у медичному центрі "Адастра". Пацієнти полюбляли його за професіоналізм та увагу, яку він приділяв кожному. Цінували його ввічливість та добру душу.
Алімпієв Ігор трагично загинув 27 березня 2022 р., коли намагався вивезти з міста свою сім'ю - неподалек від його автівки розірвався снаряд. Поранення стали смертельними для лікаря.
БільшеОлег Альохін загинув навесні 2022 року в Маріуполі, коли російські окупанти знищували українське місто. Відомо, що він був працівником конверторного цеху металургійного комбінату.
БільшеАльохіна Людмила Сергіївна померла у Маріуполі під час окупації міста російськими військовими. Через страшні події, які була вимушена переживати, Людмила Сергіївна отримала серцевий напад. Бабуся померла 3 квітня 2022 року, не витримавши жаху, який відбувався навколо.
БільшеАнжела проживала в Маріуполі, закінчила школу-гімназію №1, де старанно навчалася, була активною, життєрадісною. У неї завжди було багато друзів. Анжела мріяла досягти високих показників у професії перекладача. Закінчила Горлівський інститут іноземних мов «Донбаського державного педагогічного університету», де навчалася на кафедрі «Теорія та практика перекладу».
Вийшла заміж, народилися донечки Марія та Софія. Дівчатка росли у любові та турботі рідних. Анжела приділяла багато часу розвитку маленьким ангелочкам сім’ї.
24 лютого 2022 року всі плани щасливого майбутнього багатьох українців вбила війна росії проти України. З кожним днем російського повномасштабного вторгнення росії в Маріуполь боротьба за життя була кожну мить. Анжела, як могла, захищала донечок. Вони ховалися в підвалі дев’ятиповерхового будинку №61 по вулиці Московській. Навкруги було небезпечно: масовані обстріли, розриви мін, вибухи, пожежі, страшний їдкий чорний дим. 22 березня 2022 року 35-річна Анжела та її маленькі донечки загинули від вибуху під плитами, в підвалі будинку 61 на вулиці Московській (Лівий берег), де ховалося багато людей.
З глибоким болем Світлана Слеза, мати Анжели, каже, що вони завжди дарували рідним, друзям, знайомим і незнайомим людям любов і щастя.
А щастя їх сім’ї вбила люта війна росії.
БільшеМарія Амельчакова, якій було лише 11 років, загинула під завалами дев’ятиповерхового будинку на вулиці Московській, 61 в Маріуполі. Трагедія сталася в період окупації міста російськими військами. Як і багато інших мирних мешканців, Марія ховалася від постійних обстрілів разом з мамою Анжелою, сестрою Софійкою та подругою сестри - Єлизаветою. Всі там загинули після завалу будинку від обстрілів та вибуху.
Марійка росла в любові та турботі рідних. Активна, красива, старанна, весела, добра дівчинка. «Там, де ви з’являлися, завжди сяяло все навкруги, ви як сонечко, як веселка, як спів пташок, як морський прибій, як краплинка роси на квітці», - з великим болем каже бабуся Марійки, Світлана Сльоза.
Російське військове повномасштабне вторгнення в Україну принесло непоправні втрати, людські жертви та страждання.
БільшеВід обстрілів російських окупантів в Маріуполі, під завалами зруйнованого будинку разом з іншими людьми загинула Соня Амельчакова, тендітна 8-річна дівчинка. В підвалах будинків ховалися мешканці, тому що бомбосховищ було дуже мало. Разом з Софійкою загинули мама Анжела, сестра Марія та подруга Єлізавета. Ця трагедія сталася на вулиці Московській, будинок 61, коли після вибуху будинок завалився.
До війни Софія грала в театрі «Концепція» в Маріуполі. Маленька артистка проявила свій талант, коли грала головну роль Люссі в спектаклі «Лев, Чаклунка, Платяна шафа». В театрі їх пам’ятають талановитими, світлими, добрими, кращими подругами.
Бабуся Світлана з любов’ю та глибоким болем каже, що «всі були надзвичайно добрі, веселі, розумні, гарні, талановиті».
Соня могла б бути відомою актрисою, бо мала гарні творчі здібності. Але російські ворожі обстріли вбили дітей, вбили їх щасливе майбутнє.
БільшеАнацького Сергія Миколайовича не стало 3 березня 2022 року.
53-річний чоловік проживав у Маріуполі та залишався у рідному місті, коли російська армія віроломно напала на Україну.
Будинок 161 на вулиці Олімпійській, де проживав Сергій Миколайович, розташований у мікрорайоні Східний, біля відомого базару «Денис». Сюди прилетіли перші снаряди та міни «освободітєлєй». Постійна небезпека, переживання за життя, за стан рідних, нерозуміння самої ситуації – все руйнувало здоров’я. Страх смерті переслідував постійно. Серце Сергія Миколайовича не витримало окупації в Маріуполі.
БільшеВулиця Ракетна, 132 будинок – місце в Маріуполі, де проживав Віктор Васильович Андрєєв . Це Кальміуський район, який знаходився під постійними обстрілами ворога від початку російської повномасштабної війни. Чоловік залишався в цей важкий час у місті. Він би міг спокійно жити на заслуженому відпочинку, якби не нагрянула війна. Але вона знищила всі надії, знищила саме життя.
11 березня 2022 року 70-річний Андрєєв Віктор Васильович загинув біля свого будинку в окупованому Маріуполі. Тіло забрали МНС, як розповіли сусіди. Рідні намагалися знайти його.
БільшеЖиття Людмили Анельчук обірвалося у місті Маріуполь Донецької області. 31 березня 2022 року вона була у своїй квартирі у мікрорайоні Черемушки, де отримала смертельне осколкове поранення. Людмилі було 63 роки. Народилася і жила у Маріуполі. Багато років працювала у торговому порту рідного міста. Вільний час присвячувала родині – няньчила онуків і всім довкола намагалася допомагати. «Мама жила у Приморському районі Маріуполя. Усі знали її, як хорошу, чуйну, доброзичливу людину. Вона завжди приходила на допомогу», – сказала донька Марина Анельчук. У Людмили залишилися син, донька, брат і троє внучок.
БільшеПоліну Анікіну знали багато людей. Вона була активною, впевненою в собі, працьовитою. Красива молода жінка загинула в Маріуполі 28 березня 2022 року, в період окупації міста російськими військами.
Горе та жах переживали найрідніші її люди, коли знайшли тіло дорогої донечки Полюшки 12 березня 2022р. Жінку поховали під номером 07 травня в загальній могилі. «Скільки кругів пекла пройшли , щоб перепоховати її», – згадують рідні. Батькам неймовірно важко переживати втрату свого дитя, своєї донечки.
Більше4 березня 2022 року в місті Маріуполь померла місцева мешканка Таїсія Аніпченко. Жінка була госпіталізована у 9-у міську лікарню та лежала там під кисневим апаратом. Проте під час наступу росії, через бомбардування центральної підстанції, відбулося відключення електропостачання, тому подача кисню була припинена. Таїсія Аніпченко померла від браку кисню.
Жінці було 81 рік і вона вже давно була на пенсії та вела спокійне життя у Маріуполі. Її онук Данило Герич дуже любив бабусю: «Добра та світла людина, яка завжди була готова допомогти іншим». Її згадують з теплотою, рідні з трепітом зберігають єдине фото, на якому бабуся з улюбленим котом. У ТаїсіЇ Аніпченко, окрім онука, залишилася донька.
БільшеБагато професій потрібні суспільству, але є такі особливі, надзвичайно відповідальні, як робота з дітьми. Батьки знають, як важливо привести вранці свою дитину в дитячий садочок і мати можливість працювати. Довіряємо вихователям найважливіше – життя дітей. Впевнені, що в дитсадочку діти в безпеці, розвиваються, навчаються, спілкуються, відпочивають.
Наталя Сергіївна працювала вихователькою в дитячому садочку в місті Маріуполі. Вона любила свою роботу, любила дітей. Здобула досвід роботи, використовувала різноманітні нові методи виховання.
Якби не війна, то ця чудова вихователька ще багато доброго зробила б у своєму житті. Але війна принесла багато горя.
Після повномасштабного вторгнення російських військ в окупованому Маріуполі були постійні обстріли, бої, бомбування. Аннікова Наталя попала під обстріл, вибуховою хвилею її відкинуло. Вона отримала важку травму внутрішніх органів.
Через тиждень ця чуйна, добра, відповідальна, працьовита молода жінка померла.
Більше26-річний житель Маріуполя Іван Антипенко загинув 11 березня 2022 року в підвалі багатоповерхівки, яку обстріляла російська армія. Той удар по будинку відібрав також життя його донечки, дружини, мами, тітки і її чоловіка. Іван із мамою й молодшим братом мешкали у Гнутовому на Донеччині. У 2014 році, з початком бойових дій, родина переїхала до Маріуполя. Іван працював охоронником в одній із торгових мереж. Його пригадують розумним, відповідальним, добрим і чуйним. «Ваня дуже любив свою донечку Орину, часто розповідав про неї. Був комунікабельним, його цінували в колективі. Якийсь час він був моїм сусідом, допомагав мені. Але потім переїхав на вулицю Митрополитську. На жаль, там і загинув разом із усією родиною», – розповіла знайома родини Світлана Ольшанська. Коли почалася повномасштабна війна, Іван із донечкою, дружиною, мамою, тіткою і її чоловіком переховувалися в будинку на вулиці Митрополитській. Коли стало дуже небезпечно, перейшли до підвалу сусідньої багатоповерхівки. Ці території російські військові інтенсивно обстрілювали від початку березня. Вся родина загинула 11 березня 2022 року. Під час удару ракети вони були в одній із кімнат підвалу. «Теща приїжджала їх шукати, розпізнавати тіла. Розмовляла зі сусідами, які теж були у тому підвалі, але в іншій кімнаті. Тіла Вані і його дружини Христини не знайшли. Тільки документи… Теща впізнала лише Арішу», – розповіла Світлана Ольшанська. В Івана Антипенка залишився молодший брат.
БільшеОрині Антипенко було три роки, коли вона загинула в Маріуполі. 11 березня 2022 року дівчинка разом із рідними ховалася в підвалі багатоповерхівки. Обстріл житлового будинку відібрав життя дитини, її батьків і бабусі. Орина народилася в Маріуполі 26 жовтня 2018 року. Була центром притягання всієї родини. Зростала жвавою і розумною дівчинкою. «Сім'я, яка випромінювала світло. Дуже благополучна та перспективна родина. Була. Орина – просто диво-дитина. Вірші читала вже у два роки! Любила сумочки й окуляри», – розповіла сусідка родини, Наталія Бєляєва. Коли почалася повномасштабна війна, Орина з батьками та бабусею переховувалися у багатоповерхівці на вулиці Митрополитській, де й мешкали. Потім там стало дуже небезпечно і сім'я перейшла до підвалу сусіднього будинку. 11 березня 2022 року близько 17:00 в цей дім влучила російська ракета. «Їхній сусід сказав, що за кілька хвилин до удару вони покликали донечку до цієї кімнати. Можливо, збиралися годувати… Ніхто не вижив», – розповіла сусідка Світлана Ольшанська. В Орини залишилися дядько й одна із бабусь. Коли почали розбирати завали, вона намагалася знайти тіла доньки, зятя й онуки. Однак знайшла тільки останки Орини.
Більше24-літня жителька Маріуполя Христина Антипенко загинула 11 березня 2022 року в підвалі багатоповерхівки, по якому вдарила російська ракета. Поряд загинули її донечка, чоловік, його мама та інші родичі. Христина народилася й виросла в Маріуполі. Дуже любила свою родину. Її пригадують доброю, спокійною, усміхненою. «Христина перебувала в декреті, займалася вихованням донечки. У листопаді 2022-го Орині виповнилося би 4 рочки. Сторінка в інстаграмі Христини підписана так: «Щаслива дружина і мама», – розповіла знайома родини Оксана Чаус. Коли почалася повномасштабна війна, Христина та її родичі переховувалися у багатоповерхівці на вулиці Митрополитській. Згодом там стало дуже небезпечно і вони вирішили перейти до підвалу сусіднього будинку, що на Митрополитській, 98. 11 березня 2022 року туди влучила ракета. За словами сусідки Людмили Момот, брат якої був очевидцем подій, удар стався близько 17.00. Христина з родиною загинули. «Брат сказав, що ракета прилетіла прямо в підвал, все зразу почало горіти. Христина з родиною були в тій кімнаті, куди вдарила ракета. Хлопці витягували з вікон квартир стареньких… А коли через кілька годин пішли до підвалу, то живих там нікого вже не було», – розповіла Людмила Момот. У Христини Антипенко залишилася мама. Коли почали розбирати завали, вона намагалася знайти тіла донечки, зятя й онуки. Знайшла лише останки маленької Орини.
БільшеВ мирному Маріуполі люди мали в житті свої радощі, свої труднощі. Хтось дуже переймався тим, що спізнився кудись, хтось радів гарній оцінці в навчанні та інше. Навіть повірити зараз важко, що так чудово жили люди в Маріуполі, що такими незначними були труднощі. Але з 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, маріупольці мале єдине бажання – вижити, зберегти життя рідних, знайомих. Хто як міг, намагався знайти більш безпечне місце, щоб захиститися від смертельних ворожих обстрілів, які були постійними. Неможливо було завжди сидіти в холодних сирих підвалах, бо життя вимагало елементарного: води, тепла, їжі, медикаментів.
«29 березня 2022 року в результаті обстрілу, від осколкового поранення, загинув наш любий Дідусь і Батько», – з великою любов’ю та глибоким болем розповіла Наталя Антіпова про важку втрату в сім’ї. Чоловік міг би радіти життю разом з чудовою родиною, тішитися їх досягненнями, але російські обстріли мирного Маріуполя цинічно забрали його життя.
БільшеМайбутній лікар вчився у Донецькому державному університеті ім.М.Горького. З 1981 року вів медичну практику. У Маріуполі Сергій Миколайович працював урологом у Міській лікарні №4. Він мав багато інтересів - професійно займався альпінізмом, підкорював вершини. Також він займався музикою, був добрим та життєрадісним, вірним другом та надійним колегою. Але головне, був справжнім лікарем з великої букви - до останнього виконував свій обов'язок та допомагав людям. Сергій
Миколайович трагічно загинув під час ворожого обстрілу в Маріуполі 4 квітня 2022 р.
БільшеОлександр Васильович Антонов загинув, знаходячись в Маріуполі, 18 березня 2022 року. Чоловік переживав період окупації. Близькі шукали його та родину в соцмережах, писали, що він проживав на проспекті Металургів, 149.
Олександр Антонов працював на металургійному комбінаті в відділі управління автоматизації.
БільшеЮлія Артвіх – яскрава, молода жінка, що полюбляла життя.
8 березня 2022 року Юлії виповнилося 42 роки. Назавжди. Через 5 днів 13 березня 2022 року вона отримала поранення. Її доставили до 4 міської лікарні, але від отриманих ушкоджень жінка загинула.
Юлія Артвіх працювала робітницею зеленого будівництва. Вона обожнювала тварин – собак, котів. Часто гуляла на бульварі Морському та біля моря.
Її квартира розташовувалася на бул.Меотиди, 4. Цей будинок був повністю знищений росією, та пізніше взагалі розібраний як і весь район поряд. Зараз тут пустир. Тут загинуло дуже багато людей через масові обстріли, яки вела росія.
БільшеСтаніслав навчався у Краматорську в 10-ій та в 16- 1й школах. Потім поступив у Краматорський фаховий коледж промисловості, інформаційних технологій та бізнесу Донбаської державної машинобудівної академії. Серед 2000-ої студентської сім’ї Артем знаходив своє місце, активно займався професійним боксом. Цей вид спорту він потребує мужності, наполегливості, витривалості.
У 2020 році Станіслав пішов служити до полку «Азов», який розташовувався у Маріуполі. Тут знайшов однодумців. У складі «Азову» став на захист Маріуполя з 24 лютого 2022 року, коли почалася війна, повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. Окупанти нещадно вбивали людей, знищували інфраструктуру, житлові будинки - все, що ставало на їх загарбницькому шляху поневолення країни. Постійні обстріли, бомбардування, важкі бої - так виживало місто. Виконуючи розпорядження командування, разом з побратимами Станіслав опинився у полоні.
Лише після звільнення групи українських військовополонених 21 вересня, підтвердився факт загибелі Артеменко Станіслава, бійця полку «Азов». «Пройшов 7 кругів аду, війну, бої на Азовсталі, полон та віроломне коварне вбивство в Оленівці», - так про трагедію життя свого підопічного розповів відомий український тренер по боксу Валентин Головко.
Станіслав загинув від рук російських окупантів, захищаючи нашу країну від російської навали.
БільшеПід час окупації Маріуполя особливо важко було пенсіонерам, інвалідам. Люди не мали змоги нормально існувати – не було води, їжі, медикаментів. Не кажучи вже про жахливі обстріли, які здійснював ворог.
Провівши 2 місяці в окупації, в Маріуполі загинула 91-річна пенсіонерка Марія Іванівна Архіпова. Останні місяці свого життя через російську навалу жінка провела в бомбосховищі. Її організм просто не витримав таких знущань.
Марія Іванівна була похована в братській могилі за містом.
БільшеПовномасштабне вторгнення російських військ в Україну змінило все в житті народу. Особливо важко було тим регіонам, де мешканці не змогли або не встигли виїхати вчасно. З початком російських обстрілів Маріуполя у людей майже не було можливості виїхати з міста. Окупанти могли обстріляти машини з людьми, вбити всіх, хто в них знаходився. У дворах, на вулицях багато машин стояли розбитими. Жах, страх смерті витав у повітрі.
З глибоким болем Малика, мати Азізбека розповіла про загибель сина: «Мій син Аскаров Азіз помер в лікарні номер три дитячої хірургії. 15 березня зробили операцію, а 16 березня помер від осколкових поранень».
Величезна непоправна втрата для рідних. Від російських обстрілів загинув 28-річний юнак, який мав своє право на щасливе майбутнє у вільній країні.
БільшеІван Георгійович Афанасіаді став одним з жертв війни, що охопила нашу землю. Його життя припинилося 13 березня 2022 року, коли авіабомба впала на подвір'я будинку в Лівобережному районі Маріуполя, одночасно забравши ще 30 маріупольців.
Разом зі своєю дружиною Наталією, Іван приховувався у підвалі будинку. Того фатального дня Наталія разом з двома подругами пішла на другий поверх, сподіваючись на хвилину відпочинку на ліжку.
Іван планував зайти до магазину, але коли він вийшов на вулицю, стався жахливий вибух. Усі, хто знаходився на подвір'ї та у підвалі, загинули. Ця трагедія забрала життя 28-30 маріупольців. Тіло Івана не знайшли…
Іван Афанасіаді народився в Узбекистані, але знайшов свій дім у Маріуполі. Він був успішним підприємцем, мав салон оптики. Іван відзначався своєю харизмою, принциповістю, наполегливістю та керівницькими здібностями. Він був люблячим батьком, чоловіком та другом, завжди прагнув досягти своїх цілей.
Своєю працелюбністю та прагненням до розвитку, Іван став прикладом для своїх дітей і оточуючих. Він завжди віддавав перевагу сімейним цінностям та зрозумів вагу близьких стосунків. Іван підтримував свою дружину, дітей та онуків, надаючи їм мудрі поради та безмежну любов.
Його непереборна воля та життєрадісність вражали всіх, хто мав змогу побувати поруч з ним. Іван завжди знаходив час і для друзів, бо він розумів важливість підтримки та спілкування у важкі часи.
БільшеЖиття літнього Афімченко Олександра було спокійним, врівноваженим на заслуженому відпочинку. Тішився можливістю більше спілкуватися з друзями та проводити час з рідними. Так би і радів, якби не повномасштабна російська війна. Враз змінилося все в житті: окупанти знищували місто, піддаючи постійним обстрілам, залишили цивільних мешканців на вимирання.
27 березня 2022 року 76-річного Афімченко Олександра не стало. Війна безжально назавжди розлучила з ним рідних та друзів.
БільшеОлег Афонін загинув 11 квітня 2022 року під час наступу російських військових у Маріуполі. Його на бульварі Хмельницького пострілом у спину вбив снайпер. Олегу було 54 роки. Олег жив у Маріуполі, до 2000 року працював вогнетривником на комбінаті «Азовсталь», потім через стан здоров’я був безробітним. Сусідка Вікторія розповіла, що Олег був майстром на всі руки та завжди допомагав сусідам. Садив квіти на клумбі біля під'їзду, прибирав листя. Виконував дрібні побутові роботи у пенсіонерів. Захоплювався риболовлею. Був не байдужим до громадського життя. «Він був сміливий, рішучий, справедливий, запальний. Не боявся висловити свою думку», – розповіла сусідка Вікторія. В Олега залишився син Віталій, який багато років мешкає у Санкт-Петербурзі (РФ). В Україні залишився двоюрідний брат з родиною.
БільшеПісля 24 лютого життя українців поділилося на «до» та «»після». Особливо життя маріупольців. Вони, як ніхто інші, з першого дня відчули на собі всі жахи російського «визволення». За різними даними кількість загиблих становить більше 100 тисяч маріупольців.
Афонько Валерій Михайлович загинув під час окупації Маріуполя 20 березня 2022 року. Чоловік знаходився в своїй квартирі за адресою вул.Волгодонська, 3. Черговий ворожий обстріл прийшовся на його будинок. Він отриманих чисельних поранень Валерій загинув. Як відомо, тіло сусіди винесли. Але рідні так і не знають, де похований Валерій Михайлович.
У мирному житті Валерій захоплювався рибалкою та збиранням грибів. Останній раз рідні чули батька по скайпу 2 березня…
БільшеСергій Ахтирський загинув у Маріуполі, коли росія пішла штурмом на місто. В мирному житті Сергій мав роботу – працював на металургійному комбінаті «Азовсталь» у теплоелектроцентралі. На момент загибелі Сергію було лише 45 років.
БільшеНа початку війни Євгенія проживала в Маріуполі та була студенткою 3 курсу першого (бакалаврського) рівня вищої освіти спеціальності 226 Фармація, промислова фармація заочної форми навчання медичного факультету Херсонського державного університету. Вона мріяла про щасливе майбутнє після закінчення університету, про створення своєї сім’ї.
В березні 2022 року в Маріуполі було важко, майже неможливо знайти продукти. Багато магазинів уже були розбиті, пограбовані, не було електроенергії, води, газу, зв’язку. Ринки мали в залишках деякі продукти. Євгенія пішла на гуртовий ринок «Каліфорнія», який був недалеко від самого центра міста. Там ще були якісь овочі, фрукти. Гучні незрозумілі вибухи були постійні. Ніхто не міг знати, куди і коли прилетять кляті бомби, міни, снаряди. Раділи, що живі після вибуху.
9 березня Євгенія пішла за продуктами на ринок. 20-ти річна дівчина загинула від осколочних поранень, несумісних з життям, під час авіаударів по гуртовому ринку «Каліфорнія» в окупованому Маріуполі. «Життя таке жорстоке часом, розірвало наші обійми, і кинуло на страждання»,- з глибоким болем пишуть рідні Евгенії.
БільшеПоложення мирних людей у Маріуполі навесні 2022 року було страшним. Ворог наступав, жорстоко руйнуючи місто з різних видів зброю. А головне – гинули ні в чому не винні люди. Неймовірно важко було пенсіонерам та людям похилого віку – умови постійного стресу через обстріли, холод, брак води та їжі, медикаментів.
Віталій Ігнатович Бабарикін був 82-річним пенсіонером, і не мав би переживати таки страшні воєнні події, як і будь яка людина. 21 березня 2022 року його серце не витримало усіх жахів окупації. Віталія Ігнатовича поховали на дворі будинку за адресою бул.Шевченко, 74.
БільшеАліна Бабіченко та її сім’я проживали в Маріуполі. Дівчина завжди приємно вражала рідних та друзів життєрадістю, позитивним мисленням. Вона добре навчалася в школі №40 м. Маріуполя. Здобула вищу освіту в Приазовському державному технічному університеті. В навчанні, в роботі, в подружньому житті проявлялася її відданість, цілеспрямованість в досягненнях конкретних планів. Сім’я разом проводила вільний час, подорожі, відпочинки, прогулки. В період масштабної війни родина боролися з нелюдськими умовами виживання.
11 березня 2022 року Бабіченко Аліна загинула від осколкового поранення у дворі свого будинку, як повідомила Альона. Трагедія сталася внаслідок обстрілів, які були постійними у місті під час спроб росії окупувати Маріуполь. В пам’яті та люблячих серцях рідних і друзів мати, донька, дружина, подруга Аліна назавжди залишиться «веселою, красивою».
БільшеМаріуполь – місто, де молоді люди мали можливість навчатися, розвиватися, відпочивати – жити щасливо, мріючи про майбутнє.
Віталій – один з таких маріупольських юнаків. Він любив активне життя, дбав про здоров’я, займався спортом, зустрічався з друзями. Навчався в Приазовському державному технічному університеті на економічному факультеті.
Під час децентралізації в Україні, місцевою радою Маріуполя створювали сучасні центри надання адміністративних послуг (ЦНАПи). В мирний час Віталій працював в такому закладі, де потрібні були такі якості, як працьовитість, теоретичні знання, уміння уважно працювати з документами та інше.
24 лютого 2022 року, з початком вторгнення російських військ в Україну, Маріуполь відчув на собі всі ужаси війни. Хтось зміг виїхати з міста, хтось не мав можливості виїхати, а хтось вважав, що перечекає, бо не вірив у можливі звірства росії. З кожним часом змінювалося все. Місто піддавалось постійним обстрілам з різних видів зброї, життя мирних жителів перетворювалося в ад. Потрібно були вижити: найти безпечне місце, воду, ліки, їжу... Під прицілом окупантів багато людей були приречені.
Віталій попав під черговий обстріл із «Градів» району Маріуполя біля площі Кірова. Він загинув 24 березня 2022 року.
БільшеОксана Баділ проживала в Маріуполі. Колеги по роботі, знайомі та друзі знали її, як світлу та добру людину. Працьовита, щира, вона раділа успіхам рідних.
Коли розпочалася повномасштабна російська війна, Оксана Григорівна залишалася в місті. Багато цивільних маріупольців надіялися, що війна не торкнеться їх. Хотілося так вірити, адже вже 8 років поряд з Маріуполем була «сіра зона», іноді було чути стрільбу.
З початку війни ворог з несамовитою люттю вів прицільні обстріли по житловим будинкам, знищував критичну інфраструктуру. Не багатьом вдалося вижити в тому пеклі.
19 березня 2022 року у віці 49 років загинула Баділ Оксана Григорівна. Війна забрала її життя, не дала можливості радіти онукам, тішитися досягненням рідних.
Більше24 лютого 2022 року Маріуполь відчув на собі всі жахи війни від вторгнення росії в Україну. Люди намагалися виїхати, сховатися, шукали якісь порятунки від смертельної навали російських окупантів.
31-річний Євген Баєв в кінці лютого під обстрілами вивіз свою матір із Лівобережного району, де з самого початку були важкі бої. У нього була своя машина та паливо, тому Євген надіявся, що зможе виїхати із своїми близькими з пекла оточеного міста. Надіявся, як і багато інших місцян, на зелений коридор. Але інформація була лише про обстріли машин, які намагалися евакуюватися. Тому він залишався удома. Спочатку разом із знайомою Таїсією та її синами переховувалися в тамбурі на другому поверсі свого будинку. В районі не було води, газу, тепла, зв’язку, електроенергії, тому 2 березня переїхали в центр міста, до сестри знайомої Таїсії. Разом згуртовано знаходили їжу, воду, дрова, готували на вогнищі. Але бої наближалися до центру міста. Обстрілів ставало більше.
16 березня Євген з Таїсією, та ще з двома чоловіками піднялися в квартиру за речами, їжею, але почався сильний обстріл. Снаряд російського танку попав в кімнату, де знаходився Євген. Як розповіла сусідка Наталія, Баєв Євген загинув миттєво під завалами будинку. В цей день там загинули ще троє людей.
Рідні та друзі дізналися про загибель сина через публікацію Наталії. Лише через місяць тіло Євгена ДСНС витягнули по частинах.
«Це дуже велика для всіх нас втрата, яку важко навіть пояснити словами»... – з великим горем каже мама Євгена, Віра Миколаївна.
БільшеВідомо, що Денис Базікало загинув у Маріуполі 14 березня, коли російська армія окупувала місто. Чоловік працював у рейкобалковому цеху МК «Азовсталь».
БільшеПовномасштабна війна росії проти України нагрянула в Маріуполь на світанку 24 лютого 2022 року. Від околиць бойові дії просувалися до центру.
Сергій Байдуков залишався у рідному місті. Люди тікали хто куди міг: їхали з міста, шукали родичів чи знайомих в тих районах, де було безпечно, ховалися в підвалах, в бомбосховищах. Були і такі, хто не знайшов нічого кращого для сховища, ніж свій рідний будинок. В березні російські війська вели наступальні бої, обстрілювали будівлі, скидали бомби.
17 березня 2022 року 59-річний Байдуков Сергій Анатолійович загинув під час воєнних дій в Маріуполі. Його донька Любов повідомила, що це горе сталося внаслідок «прямого влучення в будинок»... Такою жорстокою може бути лише війна.
БільшеТамара Василівна Бакай загинула в Маріуполі 2 квітні 2022 року, коли росія окупувала місто. Жінці було 86 років.
Син Тамара Василівні, Юрій, розказує, що мати загинула у себе вдома. З початку березня вона знаходилася вкрай важких умовах. Через постійні обстріли, жахливий холод, брак їжі та неможливість виїхати, маріупольці опинилися в пастці, яку створила російська окупація.
Більше61-річна жителька Маріуполя Наталія Балахчі загинула 22 березня 2022 року внаслідок танкового обстрілу будинку. Під час повномасштабного російського вторгнення Наталія залишалася у своїй квартирі у багатоповерхівці неподалік комбінату «Азовсталь». Жила одна. До підвалу спускатися не хотіла. Казала сусідам: якщо судилося загинути, то нехай це станеться у її квартирі. 22 березня 2022 року після обстрілу російським танком будинок загорівся. У надії врятуватися Наталія вистрибнула зі свого помешкання на четвертому поверсі й упала на балкон третього. «Коли запитували, чому вона вистрибнула, Наталя відповідала, що не змогла відкрити двері. Ймовірно, їх заблокувало бетонною плитою. У її квартирі від пожежі на нижніх поверхах не було чим дихати… Підвестися з того балкону Наталія не змогла. Мабуть, отримала переломи. Приблизно пів години вона кричала, кликала на допомогу. А потім, імовірно, задихнулася або померла від отриманих травм чи больового шоку», – розповів очевидець подій, сусід Олександр Ткаченко. Наталія жила в Маріуполі. Працювала кранівницею на металургійному комбінаті. Власної сім’ї не мала. «Сестра була асом у своїй роботі, любила її. Наталю цінували. Вона була чуйна, справедлива. Любила життя. Завжди відкрита, світла. Її поважали всі, хто знав», – розповіла сестра загиблої, Людмила. «Наталія була позитивною, чесною, дуже оптимістичною», – додав сусід Олександр. Де похована Наталія – невідомо. У неї залишилася сестра.
БільшеГалина Олександрівна Балика загинула в березні 2022 року в Маріуполі під час окупації міста росіянами. Жінка перебувала у власній квартирі, була лежача та не могла сховатися десь. Під час обстрілу міста окупантами снаряд влучив у квартиру, розпочалася пожежа. Тіло Галини Олександрівни залишалося під завалами.
Рідні розповідають, що кохана бабуся трошки не дожила до 86 років, дитиною пережила події Великої Вітчизняної війни.
БільшеЄвген Миколайович Баль був підводником, флагманським штурманом дивізії ракетних підводних човнів стратегічного призначення, капітан 1 рангу у відставці. Вже після завершення військової кар’єри став займатися журналістською справою та писати книги. Відома його книга — про події 2014 року в Маріуполі очами собаки.
Євген Миколайович був активний громадський діяч — голова Маріупольського громадського комітету з порятунку Азовського моря, голова комітету водопостачання в Мелекіно.
Був арештован окупантами 18 березня. Тоді вони вірвалися в його будинок, та після обшуку вивезли кудись, де проводили тортури - жорсто били довгий час. Пізніше він перебував у камері в Мангуші, а 19 березня його перевели в Докучаєвськ.
Євгена Миколайовича дуже сильно били по голові та тілу, зломали ребра, довели мозок до струсу, завдали незліченну кількість травм. 20 березня його привезли до Мангушу та бросили. Через знайомих вдалося повідомити про це доньку, яка забрала батька з Мангушу. Останні дні Євген Миколайович не вставав та згодом помер від завданих травм.
Більше67-річний Гаврило Барабуль загинув 15 березня 2022 року під час обстрілів із танка по будинку в Маріуполі. Гаврило був жителем селища Сартана, що під Маріуполем. Працював електриком. 24 лютого 2022 року російські війська бомбардували його рідне селище. 27 лютого син Гаврила вивіз його із мамою до Маріуполя в квартиру знайомих. 15 березня у підвалі багатоповерхівки на вулиці Зелінського, де вони зупинилися, ховалися від обстрілів близько 60 людей. «У підвалі цього будинку були дві великі кімнати. В нашу 15 березня о 13:00 поцілив танк. Чоловік загинув одразу. З ним – ще 10 людей. Ще четверо – померли згодом від поранень… Мій чоловік був дуже працьовитий, чесний, порядний. Виховав трьох дітей та трьох онуків. Любив їх дуже. Хвилювалася за них. Любив садибу, теплиці, городи та свій сад», – розповіла дружина загиблого Наталія. Гаврила Міновича поховали біля будинку, а через місяць перепоховали. Втім де – невідомо. У загиблого залишилися дружина, троє дітей та троє онуків.
БільшеВолодимир Баранов мешкав та працював у Маріуполі. Зовсім скоро мав би насолоджуватися заслуженим відпочинком на пенсії. Але життєві мрії, сподівання достеменно знищила повномасштабна російська війна. Ворог штурмував місто, намагаючись миттєво оточити його. Як і інші маріупольці, що залишалися у місті, Володимир Баранов намагався зберегти життя в страшних умовах війни. Це було важко.
58-річний Баранов Володимир Вікторович загинув в окупованому Маріуполі 5-6 березня 2022 року. Його знайшли у власній квартирі. Поховати не було можливості.
Більше2022 рік міг бути таким роком у житті Олександра Баранова, коли людина знаходить нові сили, нові емоції, нові відчуття життя. Це 80-річчя з дня народження. Доля складалася так, що він брав на себе багато справ, щоб рідні відчували його турботу та любов.
Важке післявоєнне дитинство загартувало, навчило вірити, перемагати. Люди цього покоління завжди казали: «Лише б не було війни». 24 лютого 2022 року біда прийшла з росії повномасштабною війною. Разом з дружиною Ольгою знаходилися в Маріуполі. Як і інші місцяни, подружжя виживало без води, газу, електроенергії, медикаментів, зв’язку. Та 14 березня 2022 року Баранов Олександр та його дружина загинули. Як повідомив син, ворожий снаряд потрапив у їх квартиру, вони згоріли заживо. Війна назавжди відібрала батьків.
БільшеВіра Олександрівна Баранова загинула на початку повномасштабного вторгнення росії. Так звані «визволителі» наводили жах з перших днів – бомбили житлові квартали спочатку на околицях, а вже через кілька днів прильоти були по всьому Маріуполю. Безпечних міст не було, новини були жахливі, усі сподівалися, що все швидко закінчиться, але становилося дедалі гірше.
Віра Олександрівна Баранова проживала одна. З першого дня дуже болісно та схвильовано переживала події, які розгорталися в місті. Жінка померла у власній квартирі 27 лютого, через три дні з початку війни.
БільшеВіра Олександрівна Баранова загинула на початку повномасштабного вторгнення росії. Так звані «визволителі» наводили жах з перших днів – бомбили житлові квартали спочатку на околицях, а вже через кілька днів прильоти були по всьому Маріуполю. Безпечних міст не було, новини були жахливі, усі сподівалися, що все швидко закінчиться, але становилося дедалі гірше.
Віра Олександрівна Баранова проживала одна. З першого дня дуже болісно та схвильовано переживала події, які розгорталися в місті. Жінка померла у власній квартирі 27 лютого 2022 року, через три дні з початку війни.
БільшеОльга Іванівна Баранова проживала зі своєю сім’єю в Маріуполі. Все своє життя турбувалася про те, щоб рідні відчували її любов, турботу та тепло. Створювала затишок вдома.
Будучи на заслуженому відпочинку, разом з чоловіком споглядали за досягненнями рідних, раділи за них, допомагали.
24 лютого 2022 року Ольга Баранова залишалася з чоловіком у місті. Разом долали всі труднощі, виборювали право на життя. Обстріли та авіабомбування російських військ безжально руйнували житлові будівлі, критичну інфраструктуру. Люди гинули. Під масованими обстрілами, без надії на допомогу.
Нажаль, як повідомив син, батьки загинули 14 березня 2022 року: ворожий снаряд попав у квартиру, Баранова Ольга Іванівна та її чоловік Олександр згоріли заживо.
БільшеГанна Олександрівна багато років віддано працювала вчителем, викладачем в навчальних закладах Маріуполя: в школі №41, в Механіко-металургійному технікумі, в Маріупольському інституті МАУП.
ЇЇ праця – формування успішних професіоналів, виховання та навчання тих, хто буде створювати майбутнє країни. Разом з колективом інституту втілювала новаторські методи в організації освіти.
17.03.2022 року загинула в Маріуполі, в своїй квартирі на вул. Московській. Від ворожого обстрілу квартиру завалило плитами.
У неї було багато знайомих, друзів.
Більше49-річний В'ячеслав Барковський загинув 22 березня 2022 року в підвалі житлового будинку в Маріуполі. Під час обстрілу обвалилася частина під'їзду багатоповерхівки. В'ячеслав народився та виріс у Маріуполі. Останнім часом працював вантажником на ринку. Разом із 40-річним братом Олександром та мамою Ганною жив у Лівобережному районі Маріуполя. Лівобережжя з початку повномасштабної війни потрапило під цілодобові обстріли. Виїхати звідти було неймовірно складно. Сім’я Барковських залишалася вдома. Коли на початку березня зникло газопостачання, вони шукали їжу та воду, дрова, аби приготувати щось на багатті. Було дуже холодно. Барковські чекали на евакуацію… «Сини жили разом із мамою. 17 березня вона загинула, того дня ночувала у своїй квартирі на восьмому поверсі. Було попадання у верхній поверх і її завалило плитами. Олександр та В'ячеслав були в підвалі», – розповіла Олена, колишня дружина брата загиблого. В’ячеслав та Олександр загинули через кілька днів після смерті мами – 22 березня 2022 року. Тоді російські війська вкотре обстріляли будинок на вулиці Московській. Під завалами загинули й сусіди родини. У В'ячеслава Барковського залишився племінник.
БільшеКоли почалася повномасштабна війна росії проти України, Маріуполь опинився на шляху загарбників. З 24 лютого 2022 року постійні російські обстріли лунали з усіх сторін міста. Загарбник знищував житлові будинки, об’єкти цивільної інфраструктури, щоб досягти основної мети – оточити Маріуполь. Як виїхати з міста, так і залишатися в ньому було небезпечно для життя. Смерть чатувала повсюди. Більшість мешканців знаходили прихисток у звичайних підвальних приміщеннях, де було сиро, холодно, страшно.
22 березня 2022 року 40-річний Олександр Барковський разом з братом В’ячеславом та іншими мешканцями загинув під завалами у підвалі житлового будинку в Маріуполі. Горе сталося внаслідок російського обстрілу будинку.
В мирний час Олександр після школи закінчив механіко-металургійний технікум, здобувши фах помічника машиніста. Сім’я проживала в Лівобережному районі Маріуполя. Але російська війна забрала життя Олександра, його матері та брата.
БільшеВійна, яку принесла росія, забрала в Маріуполі десятки тисяч невинних душ.
Ігор Олегович Баскаков жив у Маріуполі, працював монтажником 4 розряду в ЖКП ММР «Житло «Центр». Був порядним, щирим та добрим.
Російські загарбники нещадно обстрілювали Маріуполь, не було такого району, на який не впали бомби та снаряди ворога. Березень був пекельний, люди помирали від обстрілів, голоду, холоду.
27 березня 2022 року, коли росія окупувала рідне місто, Ігор перебував у своїй квартири у Центральному районі за адресою пр.Мира 10/20. Чергова атака росіян прийшлася на будинок Ігор – від уламкових поранень він загинув на місце.
Його близькі кажуть: «Як тяжко та болісно переживати цю втрату. Нам тебе не вистачає!».
БільшеТак склалася доля Лідії Іванівни, що з 24 лютого 2022 року війна вдруге ставила свої виклики її життю. Російська навала безжально нищила рідний Маріуполь, в якому перебувала літня жінка. Мешканці міста шукали безпечні місця, де можна б сховатися від постійних обстрілів.
Жінці пощастило сховатися у бомбосховищі. Таких у місті було мало. Тут люди намагалися допомагати, підтримувати один одного.
25 березня 2022 року 84-річної Баталіної Лідії Іванівни не стало. Вона померла в бомбосховищі в окупованому Маріуполі.
БільшеГалина Яківна Батаргіна переховувалася від окупації в Маріуполі в квартирі сина за адресою пр.Металургів, 67. Не дивлячись на те, що це Центральний район міста, ворог знищував усе, навіть житлові квартали. Рідні повідомляють, що Галина Яківна тут і померла. Її поховали на цвинтарі після ексгумації. Жінці було близько 90 років.
БільшеАльбіна Миколаївна Батищева загинула в Маріуполі 07 травня 2022 року під час російської окупації міста.
За 87 років життя жінка пізнала дитинство воєнних років при німецьких фашистах, важкі роки післявоєнного становлення країни. Завжди працювала, намагалася зробити все, що могла, для щастя рідних. Приділяла увагу як мати, бабуся та прабабуся. Якби не війна, раділа б щастю рідних, відчуваючи від них турботу та любов.
Війна не дала можливості доживати вік з рідними. Місто знаходилося під масованими обстрілами, які несли розруху, смерть. Допомоги не було, сховатися було нікуди. Альбіна Миколаївна старалася зберегти життя, але війна безжально знищила всі її мрії та сподівання.
БільшеАндрій Миколайович Бахмутський загинув у Маріуполі від вогнестрільного поранення в серце, яке отримав на порозі своєї квартири. Йому було 48 років.
Андрій Бахмутський дуже любив свою родину, цінував рідних. Близькі розповідають, що він був добрим, щирим, працьовитим та чуйним. Мав гарну родину, якою пишався.
У мирному житті Андрій Миколайович працював головним інженером виробничого відділу робіт на об'єктах капітального будівництва заводу «Азовсталь».
БільшеПавло Семенович проживав у Маріуполі по вулиці Талалихіна, будинок 55. Коли розпочалася російська повномасштабна навала, чоловік не покинув місто. Можливо, надіявся на те, що цивільним нічого не може загрожувати. 80-річний Павло Семенович, як і інші маріупольці, намагався знайти безпечне місце, коли обстріли досягли центрального району. Місто залишалося без належної медичної допомоги, без елементарних умов для життя, під постійними обстрілами та авіабомбуваннями. Чоловік перемагав труднощі нестачі води, їжі, тепла.
12 березня 2022 року Бацилев Павло Семенович загинув під час надзвичайно сильного обстрілу будинку в період ворожої окупації Маріуполя. Російська війна вбила чоловіка, який вижив у II світовій війні, гідно турбувався за рідних, вірив у щасливе майбутнє.
БільшеЩо може принести більше радості, ніж щасливі очі рідної дитини? В Маріуполі було багато цікавих новинок у навчанні. Нові програми, нові класи, цікаві підручники, по-новому проводились уроки в школах. Діти почали думати і жити вільніше. Маріуполь розвивався, прикрашався новими парками, атракціонами. Батькам було де цікаво проводити вільний час з дітьми. В місті ріс, навчався і Гліб Беверакі.
Все було добре до 24 лютого 2022 року. Повномасштабне вторгнення російської навали в Україну відчули на собі мирні жителі Маріуполя. Дорослі не могли справитися з тим, що творилося в місті. Паніка, жах. Багато людей не мали можливості виїхати в безпечне місце. Не вірилося, що масовані обстріли, цілеспрямовані авіабомбування заженуть людей в темні, бруді, холодні підвали. У когось і підвалів не було.
Запаси їжі та води скоро закінчились. В березні в місті вже не було газу, води, електроенергії, теплопостачання, зв’язку. Батьки намагалися захистити дітей, зігрівати, заспокоювати. Придумували якісь ігри, розповіді. Але діти бачили жахи.
Беверакі Глеб теж був в підвалі. «Страх, переживання, підвал. Не витримало його сердечко», – з важким болем кричить серце матері. Окупація вбила маленького доброго хлопчика, завдала невимовного горя матері та всім рідним.
БільшеКерівниця івент-агенції "31 июня", авторка проектів майданчик театру свята «Крібле-Крабле», сімейного клубу «Облака» та інтерактивного шоу для дітей «Однажды Шоу». Талановита режисерка та сценаристка, бізнес-тренерка та коуч.
На будинок, де перебувала родина Асі, 23 березня впала ворожа ракета. Саме у той час вони з колишнім чоловіком Денисом Блохіном перебували у своїй квартирі, піднялися щоб забрати деякі речі. Життя Асі та Дениса обірвалось. Двоє їхніх дітей залишилися сиротами.
БільшеМій будинок – моя фортеця. Так, або майже так, думає кожна людина, коли будує дім, створює затишок у квартирі. Це може бути великою часткою правди, якби не війна...
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, то не було пощади нікому. Нелюди воювали не на полі бою, а знищували всіх і все на своєму загарбницькому шляху.
Безднікова Валентина Іванівна, як розповіла її донька Анжела, «заживо згоріла у своїй квартирі на вулиці Полтавській, будинок 7» у Маріуполі.
Вона була чудовою мамою, бабусею та прабабусею.
Напевно ніхто не дізнається про те, скільки ще таких мирних добрих людей загинуло під час російської окупації в Маріуполі.
БільшеСімейний лікар – професія, яка потребує багато сил, самовідданості, професійних навичок. Це фахівець первинної ланки надання медичної допомоги. Він є лікарем загальної практики та сімейної медицини з багатопрофільною підготовкою, до сфери обслуговування якого входять діти, дорослі та літні люди будь-якої статі.
Таким лікарем була Ірина Леонідівна. Навчалася в Кемерівському медичному інституті. Практичний медичний досвід мала з 1977 року. Працювала в Маріуполі сімейним лікарем 1-ої категорії на Східному мікрорайоні, в ЦПМСП №5 (амбулаторія №6). З цієї сторони Маріуполя ввійшли навалою російські війська в 2014 році, а потім – 24 лютого 2022 року. Багато її пацієнтів ставали не просто гарними знайомими, а були і друзями.
Безобразова Ірина Леонідівна загинула під час окупації Маріуполя, коли в місті йши запеклі бої, масовані обстріли, 12 березня 2022 року.
Подруга Токій Надія згадує про Ірину Леонідівну: «Вона жила для всіх, але забувала про себе».
БільшеВсі професії почесні, але не кожен може бути в рядах тих, хто готовий прийти на допомогу в складних умовах. Державна служба України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) – служба, яка забезпечує захист населення і території. Денис Безрукавий свідомо вибрав для себе роботу рятувальника ДСНС і виконував свої обов’язки в Маріуполі. Син пишався батьком. Навіть у мирний час ця робота потребує мужності, відданості, гарної фізичної підготовки. А з 24 лютого 2022 року, коли росія вторглася на територію України, робота рятувальників стала ще більш важливою. Маріуполь знаходився під масованими обстрілами російських загарбників. Палали приватні будинки, багатоповерхівки, об’єкти цивільної інфраструктури. Кожен виїзд рятувальників був смертельно небезпечним, бо ворог безжально знищував все в місті.
15 березня 2022 року при виконанні службових обов’язків рятувальника ДСНС загинув Безрукавий Денис Костянтинович. Як розказала Ніна, чоловік загинув внаслідок прямого попадання снарядом в машину рятувальників. 37-річного Дениса вбили російські загарбники тоді, коли він спішив рятувати мирних людей.
БільшеОлег Белінський – молодий маріуполець, який опинився в горнилі повномасштабної російської війни.
33-річний чоловік планував своє життя так, щоб бути щасливим, успішним. Навчання, професійний ріст, творча натура, працелюбність – все давало надію на краще майбутнє.
Але прийшла російська навала та розчавила всі надії. Майже місяць Олег виборював у долі своє право жити. Холод, голод, відсутність води, електроенергії, зв’язку молодий організм зміг би подолати. Але цивільні люди не могли захистити себе від постійних обстрілів із моря, суші, неба.
Белінський Олег загинув 23 березня 2022 року в окупованому Маріуполі. Назавжди залишиться 33-річним. Рідні не знають місце поховання Олега.
БільшеЛюбов Афанасіївна Белорусова загинула в Маріуполі під час окупації міста російськими військовими в ході їх повномасштабного наступу на Україну. Зі слів рідних, вона померла від холоду та голоду, знаходячись за адресою вул.Горлівська, буд. 6, кв.45. На той час Любов Афанасіївна була похована біля будинку.
БільшеВалентина Василівна – жителька Маріуполя. Багато мешканців міста знали цю чуйну душевну жінку з великим професійним досвідом, яка працювала фельдшером Швидкої допомоги. Її життя – постійні виклики до хворих.
Коли почалася повномасштабна російська війна, Валентині Бельченко вже виповнилося 83 роки. В такому віці важко наважитися на виїзд, на те, щоб залишити свою домівку. В центрі Маріуполя, де знаходився її будинок, сильні обстріли почалися в березні. Ворог люто знищував житлові будинки, об’єкти критичної інфраструктури. Людей очікувала небезпека смерті від холоду ,голоду, від нестачі ліків, від ворожих обстрілів.
Бельченко Валентина Василівна загинула 16-18 березня 2022 року від осколкового поранення внаслідок обстрілу під час російської окупації міста. Війна забрала її життя у дворі будинку 86, по проспекту Миру, де проживала та, що багато років рятувала життя іншим.
БільшеВіра Бєляєва належала до покоління тих, хто відчув жахи воєнного та післявоєнного дитинства, складнощі відродження життя після війни. Такі люди часто казали, що можна витерпіти багато, тільки б не було війни.
Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, жінка знаходилася в Маріуполі. Крок за кроком, знищуючи все на своєму шляху, ворог намагався підкорити місто та його мешканців.
20 березня 2022 року Бєляєва Віра Пантеліївна загинула в своєму будинку. Після обстрілу будинок загорівся, 77-річна жінка не мала змоги на порятунок, стався інсульт. Горнило війни не дало можливості жити у мирі та радості.
БільшеВійна росії проти України розпочалася в Маріуполі повномасштабним вторгненням ворожих військ 24 лютого 2022 року. Зимовий ранок примусив мирних людей зразу шукати вихід із міста, шукати більш безпечні місця для збереження життя.
«Абсолютно беззахисна людина похилого віку, страждаюча хронічною хворобою Паркінсона, у неї тремтять ручки, стан міг погіршитися через стрес», - писала її донька, розшукуючи любу матінку Людмилу Олександрівну Бескоровайну серед тисяч маріупольців. Жінка не могла сама боротися з воєнними труднощами. Їй допомогла сестра Інна, тому разом вони знайшли прихисток в центрі міста, в Драмтеатрі. Тут була можливість отримати їжу, яку готували для всіх, хто переховувався від російських обстрілів. Їжу, воду, медикаменти привозили волонтери та українські воїни.
Але 16 березня 2022 року російські війська цілеспрямовано скинули бомбу на Драмтеатр. Тут Бескоровайна Людмила Олександрівна загинула разом з багатьма маріупольцями.
Похована разом з сестрою Онищенко Інною на Старокримському кладовищі Маріуполя.
БільшеПовномасштабний наступ росії перевернув життя українців. Одними з перших ворога відчули маріупольці – жителі міста біля моря прокинулися 24 лютого від розривів снарядів. Це було пекло. перші дні війни люди сподівалися, що все минеться, та нічого страшного не станеться. Але вже пізніше стало зрозуміло, що ворог націлений жорстоко.
Владислав Бєдняков, 26-річний чоловік, залишався в місті, з надією на краще. Але 10 березня, під час готування їжі, він зазнав смертельних уламкових поранень через розвив снаряду. Серце Владислава перестало битися. Відомо, що у нього залишилася мати.
БільшеАнатолій Савелійович Бєлов проживав у Маріуполі, де і настигла його російська повномасштабна війна. Уже колись війна пройшлася важким дитинством по його долі. Але мужньо чоловік витримав, плекав надію на тиху мирну старість на заслуженому відпочинку. Весною дружня родина могла б вітати його з 80-річчям. Але теплу очікувану весну затьмарила російська навала. Окупанти руйнували все, що десятиліттями створювали мирні мешканці Маріуполя.
Від усіх рідних Тетяна дякує любому батькові, чоловікові, дідусеві за його постійну любов, увагу, турботу. Але каже про це з невимовним болем та скорботою, бо війна забрала життя Бєлова Анатолія Савелійовича 31 березня 2022 року. В той воєнний час у Маріуполі було майже неможливо зберегти здоров’я, зберегти життя.
БільшеБистрай Віталій помер у Маріуполі під час окупації міста російськими загарбниками.
Навесні, коли ворог нещадно атакував місто, люди опинилися в пастці. Втративши зв’язок, електро-, водопостачання, залишившись без тепла та постійному холоді, здоров’я багатьох сильно постраждало. Особливо тяжко було пенсіонерам та старикам – вони вмирали не тільки через обстріли, а й холод, брак їжі та води.
В таких страшних умовах знаходився й Бистрай Віталій Володимирович. Тяжко переживаючи усі жахи війні, чоловік помер від хвороби серця, яка усугубилася холодом та небезпекою навколо. Йому було всього 64 роки.
БільшеНіна Бичкова загинула 18 березня 2022 року біля підвалу Маріупольського будівельного коледжу. «Розповідали, що її розстріляли, а потім виявилось, що це були численні осколкові поранення. Та достеменно невідомо. Через деякий час тіло мами забрали. Попередньо – для поховання у братській могилі, де саме – не знаємо», – розповіла донька Юлія. Ніні Бичковій було 69 років. Народилася у Брянській області Росії. Закінчивши школу, переїхала в Україну – у Маріуполі здобула фах будівельниці. Одружилася. У пари народилося двоє дітей – спершу син, а потім донька. Ніна працювала у Маріупольському будівельному коледжі. Додатково ще підпрацьовувала, щоби дати своїй сім’ї все найкраще. «Мені здається, що вона постійно працювала і робила це заради дітей. Вона дуже опікувалась нами навіть тоді, коли ми вже були далеко не діти. До неї можна було звернутися по допомогу. Звісно, ми це робили рідко, щоб не хвилювати, але її материнське серце завжди відчувало, коли щось не так. Вільного часу у мами майже не було, а коли зʼявлявся, то весь віддавала дітям і онукам. Вона була суворою матірʼю, їй потрібно було все контролювати, а от коли з'явились онуки – то любила їх по-іншому, дуже балувала», – розповіла донька Юлія. Останній раз донька розмовляла з мамою 2 березня, коли та була на роботі у коледжі. Днями туди якраз прилетіло. Уже 3 березня зв'язок із Ніною було втрачено. Коли у квітні Юлії вдалося вибратися з міста, вона шукала будь-яку інформацію про маму. «Через те, що міст підірвали та йшли активні бойові дії у районі Азовсталі, потрапити до неї було неможливо. Я почала шукати рідних через соціальні мережі, бо зв'язку з ними не було... Одного дня пролунав дзвінок. Мені повідомили, що мамуся загинула 18 березня 2022 року біля підвалу Маріупольського будівельного коледжу», – сказала Юлія. У Ніни Бичкової залишилися донька, син та онуки.
БільшеРуслан Білич загинув у Маріуполі в віці 36 років. Молодий чоловік втратив життя через пулю снайпера. Трагедія сталася 29 березня 2022 року під неподалік від будинку, де мешкав Руслан – на вулиці Азовстальській. Цей район постійно знаходився під обстрілами ворогів
До війни Руслан багато років працював різьбяром в ТЛЦ на заводі ««Азовсталь», мав стабільну роботу.
Рідні Руслана написала: «Боляче навіть думати, що ми його більше не побачимо. Братику, ти залишив цей світ, але в наших серцях назавжди залишишся молодою, сильною, доброю, чуйною, повною життя людиною, найкращим братом і сином. Любимо безмірно. Стільки планів та невиконаних бажань... ».
Руслан Білич був захований на Троїцькому цвинтарі.
БільшеМирне життя Ольги Борисівни було наповнене дитячим сміхом, бо жінка працювала в дитячому садочку №59. Важка, відповідальна, дуже важлива праця, спрямована на виховання поколінь.
З початком повномасштабної війни росії проти українського народу, Маріуполь опинився в центрі бойових дій. Білоштентова Ольга залишалася в місті разом з матір’ю. Всіма силами вони боролися за виживання, коли місто залишилося без критичної інфраструктури. Ворог знищив її, знищував і житлові будівлі. Мирні люди гинули в рідному місті.
23 березня 2022 року Білоштентова Ольга Борисівна загинула у себе вдома від влучання снаряду. Невдовзі померла й її мати, бо не витримало серце.
Сусіди поховали їх біля будинку 138 по проспекту Будівельників в окупованому Маріуполі.
БільшеДанило дуже любив життя, був добрим та мужнім, обожнював свою сім’ю. Через рік він повинен був закінчити навчання, планував влітку одружитися з коханою дівчиною. Але все обірвалося…
13 березня Данило перебував разом зі своїми рідними в підвалі, будинок був розташований у районі магазину «Жигули».
У цей період окупанти цілодобово завдавали ударів – працювала авіація, літали міни, била важка артилерія. У момент удару по будинку, Данило побіг до квартири, щоб врятувати тата й бабусю, що знаходились там. Але ще один снаряд влучив через вікно у той момент, коли він намагався відчинити двері. Нажаль, Данило опинився у самому небезпечному місці та загинув у той самий час. Бабусю та батька вдалося врятувати через вікно.
Наступного дня спробували дістати тіло Данила, але його сильно засипало. Тіло пролежало два місяця і лише за допомогою спецтехніки Данила вдалося дістати. Останні гроші сім’я віддала, щоб захоронити сина та брата в окремій могилі. Йому було лише 22 роки.
БільшеБірюк Галина Василівна загинула приблизно 10 березня 2022 року в окупованому Маріуполі, за адресою вулиця Якова Гугеля, 14. Лежала біля підвалу, біля Нової пошти №3. Через потужні обстріли жінку не змогли поховати.
Галині Василівні виповнилося 74 роки в ті дні, коли в місті йшли важкі бої, коли російські загарбники продовжували повномасштабну війну. Всіма силами вона боролася за виживання в нелюдських умовах тогодення. Лівобережний район міста постійно обстрілювали. Палали зруйновані будинки, гинули цивільні люди.
БільшеЗ початку повномасштабної російської війни проти України маріупольські захисники мужньо стали на захист Батьківщини. В нерівних боях гинули патріоти. Ворог нещадно руйнував місто, свідомо нищив критичну інфраструктуру, залишаючи цивільне населення без життєво необхідного.
Олена Бірюкова, як і всі мешканці міста, намагалася вижити. Врятуватися від постійних прицільних обстрілів було майже неможливо.
14 березня 2022 року Бірюкова Олена Данилівна загинула під час ворожих обстрілів у окупованому Маріуполі. Жінка не встигла добігти до підвалу свого будинку, щоб сховатися від смерті. Її поховали у дворі будинку. Долю доброї, чуйної, життєрадісної Олени жорстоко обірвала війна.
БільшеІгор Костянтинович Блещинський залишався в Маріуполі, коли російські війська вдерлися в місто під час повномасштабного вторгнення. Він не спішив покидати домівку, бо переживав за своє нажите добро. Ширилися чутки про мародерство у місті. Всім було важко врятуватися від війни, яка знищувала місто та його мешканців. Постійні прицільні обстріли, авіабомбування майже не давали шансу на порятунок.
15 березня 2022 року 59-річний Блещинський Ігор Костянтинович загинув на подвір’ї власного будинку під час російської окупації Маріуполя.
БільшеВ період важких боїв у Маріуполі Владислав Блохін проживав у місті. Нажаль, молодий чоловік загинув 22 березня 2022 року, коли окупанти перетворили життя людей на неймовірні страждання. Під постійними прицільними обстрілами, авіабомбуваннями потрібно було десь дістати воду, їжу, ліки. Без тепло-, газо-, електропостачання, без зв’язку люди допомагали один одному.
22 березня Владислав загинув. Він гасив вогонь палаючого від обстрілів будинку за адресою Малофонтанна, 69-71, рятував життя жінки та маленької дитини. Як повідомила Ірина, її любий брат отримав осколкові поранення. Вчасної медичної допомоги не було, в лікарні на 17 мікрорайоні залишалося його тіло. У рідних неме інформації про поховання Блохіна Владислава Миколайовича.
БільшеРазом з колишнею дружиною Асею Бегляровою заснували у Маріуполі івент-агенцію "31 июня", пізніше ще театр свята «Крібле-Крабле». Був підприємцем, працював ведучим на весіллях, звукооператором. Разом із Асею вони ввели новий формат весіль, який назвали антитамада. Їхній підхід кардинально відризнявся від конкурентів. Пізніше вони стали активно працювати у сфері дитячих свят.
Денис разом з Асею піднялися до своєї квартири 23 березня, щоб узяти потрібні речі. Але у той час розпочалася ракетна атака і вони зазнали смертельних поранень.
Більше23 березня 2022 року, в період окупації, Ірина Володимирівна Бобкова отримала поранення. Обстріл, який прийшовся на район 1 школи міста Маріуполя, забрав життя Ірини. Хоча жінка боролося за життя та потрапила в лікарню в Донецьк, 15 квітня її серце перестало битися.
Ірина Володимирівна була вчителем математики, працювала в «Маріупольській загальноосвітній школі №57». Ірина дуже полюбляла свою роботу, завжди намагалася дати дітям більше не тільки знань, але любові, навчити мислити та дати ті навики, що будуть потрібні в повсякденному житті.
БільшеБерезень та квітень здавалося були найжахливішими в житті маріупольців – російська окупації тримала місто в страху, люди гинули через обстріли, брак їжі, холод, відсутність медичної допомоги. Але й в травні життя навіть тих, хто вижив, було вкрай складним. Також люди вмирали по різним причинам. Трагічною була смерть пенсіонера Георгія Вікторовича Боброва, який загинув 19 травня у власній квартирі. Причиною стала пожежа, від якої дідусь отримав чисельні опіки, несумісні з життям. Про це розповіла донька Олена. «Він був гарний батько та дідусь», - з сумом ділиться Олена.
БільшеТяжкою смертю гинули люди в Маріуполі під час окупації міста російською армією. Трагічною та нелюдською була загибель Валентини Василівні Бобрової. Літня жінка, якій в червні мало виповнитися 85 років, була вбита у власній квартирі 16 березня внаслідок ворожого обстрілу. Через те, що в будинку розпочалася пожежа, тіло Валентини Василівни згоріло. Про це з біллю розповіла донька Олена. «Вона була гарна жінка та матір», з неймовірним сумом згадує Олена.
Більше11 квітня 2022 року від отриманого уламкового поранення загинула Олена Бовкун. Повномасштабне вторгнення росіян вона зустріла в Маріуполі, намагалася вижити, допомагала іншим. Але черговий обстріл ворога забрав життя прекрасної жінки. Трагедія сталася за адресою вулиця Азовстальська, 7. Цей район особливо нещадно винищувався загарбниками, тому що був розташований поруч з заводом «Азовсталь», де переховувалися захисники міста.
На момент загибелі Олені Бовкун було 55 років.
БільшеВ Маріуполі добре відомий згорілий будинок Маріупольської управління СБУ в центрі міста. Він міг повідати про те, хто на цій території боронив вільну Україну в травні 2014 року. Були загиблі, були поранені, хтось зник завчасно. Разом з «Азовом» майор Богач зачищав місто від «всякої проросійської наволочі», - згадує колишній радник заступника міністра оборони України Василь Будик. Поряд було багато зрадників в погонах. Тому в 2015 році проти Богача Василя Володимировича була сфабрикована карна справа, потім – непрості 3 тижні в Бахмутському СІЗО. Добре, що справа розбилася в пил, та вже підполковником Богач продовжував виконувати службові обов’язки.
24.02.2022 росія лавою смерті вторглася в Україну, в Маріуполь. Богач Василь та ще 2 співробітники залишилися в місті, продовжували працювати. Коли місто опинилося в оточенні, Василь з колегами стали на оборону Маріуполя разом з «Азовом». Бої були смертельні.
4 квітня він отримав важке поранення, довго був лежачим в шпиталі на «Азовсталі». Територія обстрілювалася. Навкруги пекло, біль, страждання, запеклі бої. 08.05.2022 року в результаті авіаударів було знищено шпиталь «Азовсталі». Там загинув і мужній патріот підполковник СБУ Василь Богач.
У нього залишилися двоє дітей, дружина, мати.
БільшеЯк і більшість українців, молодий активний Григорій розвивався, формуючи світогляд у мирному Маріуполі. Серед його захоплень була кінологія, що свідчить про його цілеспрямованість, небайдужість, витримку, твердість характеру, наполегливість. Бо саме такі риси потрібні для виховання собаки, догляду за нею.
Під час повномасштабного вторгнення російської армії в Україну Григорій проживав у Маріуполі. Всі жахи війни випали на долю міста та його жителів. Кожен мав надію врятувати своє життя, намагався допомогти тим, хто опинився в такій надскладній та небезпечній ситуації. Поряд були рідні, сусіди, чужі люди, голодні тварини. Від 24 лютого 2022 року з кожним днем ставало все важче роздобути воду, їжу, медикаменти, обігрітися, знайти безпечне місце, бо ворог оточував Маріуполь, залишаючи мешканців без елементарних умов життя.
15 березня 2022 року, в трагічні дні російської окупації, загинув Багаченко Григорій Степанович. Наталія Багаченко з невимовним болем каже, що Григорій «загинув від осколкових поранень». Це сталося під час російських обстрілів, які масовано велися по житловим та іншим будинкам у Маріуполі. Так безжально війна обірвала щасливе життя молодого чоловіка.
БільшеОлександр Володимирович Богдан загинув у Маріуполі навесні 2022 року, коли російська армія прийшла «визволяти» українців. Чоловік пережив страшний березень, коли постійні обстріли, холод, бра їжі та води забирали життя десятків тисяч людей. Росія використовувала авіацію – жахливі бомби падали на житлові будинки та не залишали шансів.
У квітні 2022 року Олександр Богдан попав під обстріл – вибуховою хвилею його відкинуло. Чоловік отримав чисельні поранення, не сумісних з життям. Буквально місяць до цього, 6 березня, йому виповнилося 61.
Олександр Богдан працював митником. Чоловік полюбляв спорт та вів здоровий спосіб життя.
Олена, донька Олександра розповідає, що її батько був надзвичайно добрим. Він дуже піклувався нею та намагався оберігати від поганих новин. Олександр був завжди оптимістично налаштований, дуже любив життя. З рідних у нього залишилося тільки донька.
БільшеРоман Богданов загинув 5 березня 2022 року, коли росія наступала на Маріуполь. Він отримав поранення та лишився життя через неможливість дістатися до лікарні. На той момент у місті майже не було зв’язку та викликати швидку не вдавалося. Рідні повідомляють, що Роман був похований, але вони досі не можуть дізнатися де саме та коли. В жодному журналі немає даних про Романа Богданова.
Дружина Романа, Валентина, розповіла, що чоловік працював муляром у жітлово-комунальному підприємстві, багато працював, щоб забезпечити свою родину всім необхідним. «Роман дуже полюбляв своїх дітей, любив життя. Він був добрим, чуйним, завжди приходив на допомогу іншим – просто не мі пройти повз чужої біди», - розказує Валентина про коханого чоловіка. Роман Богданов також дуже полюбляв тварин, особливо собак породи німецька вівчарка.
БільшеОборонними важкими боями зустрів Маріуполь початок російської повномасштабної війни проти України. На підступах до міста захисники робили все можливе, аби стримати ворога.
Як і багато маріупольців, Олександр Богодиця залишався в цей час у місті. З перших днів точилися важкі бої на підступах до Маріуполя. Нестерпними були потужні обстріли, які з кожним днем ставали щільнішими. Цивільні мешканці гинули в неймовірно важких умовах існування. Більше ставало постійних авіабомбувань окупантів по місту.
Як розповів Павло, 22 березня 2022 року Богодиця Олександр Вікторович, людина найдобрішої душі, «загинув під час обстрілу, від осколків бомби в районі іллічівського райвиконкому».
Поховали Олександра Вікторовича біля церкви за будинком райвиконкому.
БільшеБойко Елеонора – красива, яскрава, добра. В її очах була радість та щастя. Доки в рідний Маріуполь не пришли російські визволителі.
Елеонора працювала інженером КП "Маріупольгорводоканал" – мала стабільну роботу, де займала своє місце та комфортно себе почувала. Мала сили, щоб жити, строїла плани, була активна та життєрадісна.
У березні 2022 російська армія проводила атаки на Маріуполь, не дивлячись на те, що в місті були сотні тисячі мирних жителів. Нещадно знищувались житлові будинки, під приводом, що там ховаються "нацисти".
26 березня під час чергової атаки росіянами, Елеонора Бойко загинула. Їй було 46 років.
БільшеЛариса Бойко загинула в Маріуполі під час окупації міста російською армією. Коли ворог почав наступ 24 лютого, Лариса Віталіївна разом з чоловіком перебували в місті. Пізніше в Маріуполі настала тяжка ситуація з їжею та водою. Тоді Лариса набирала воду для людей з джерела, що знаходилося за адресою вул. Підгородна, 12.
17 березня Лариса знов допомагала людям, як розпочався обстріл та снаряд упав поряд. Лариса Бойко загинула одразу. Сестра жінки розповіла, що знайшла сестричку без голови на дорозі…їй було усього 55 років.
Рідна сестра згадує, що Лариса була найкращою, дуже доброю та турботливою, намагалася завжди дбати та допомагати.
БільшеПочаток повномасштабного вторгнення росії в Україну супроводжувався наступами ворожих військ на різних напрямках. Маріуполь став форпостом на шляху російських окупантів. Багато цивільних залишалося в місті. Юрій Бойко – один з багатьох маріупольців, котрі намагалися вижити в окупації. Вижити в холоді, без води, їжі, медикаментів. Не було зв’язку, тому люди не мали можливості дізнатися про стан рідних та знайомих. Десь в окремих місцях міста вдавалося знайти тимчасовий зв’язок.
Бойко Юрій Олексійович загинув у березні 2022 року в окупованому Маріуполі. 47-річний чоловік отримав смертельне осколкове поранення, коли шукав зв’язок. Тіло лежало у дворі будинку 85Б по проспекту Миру.
БільшеЄвген Бойчук загинув у Маріуполі навесні 2022 року, під час окупації міста російськими загарбниками. Він працював на металургійному комбінаті в цеху експлуатації УЖДТ.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року повномасштабне російське вторгнення несло смертельну загрозу кожному маріупольцю. Через бойові дії навколо міста люди шукали безпечні місця, допомагали один одному, як могли. Болгов Анатолій разом із сім’єю залишалися в Маріуполі. В цей період ворог знищив критичну інфраструктуру, залишивши цивільне населення без тепла, води, газу, електроенергії та зв’язку. Як вижити? Шукали воду в криницях, в пожежних колодязях. Але це було небезпечно.
9 березня 2022 року Болгов Анатолій Володимирович загинув, коли пішов за водою. З ним був син Дмитро, який теж загинув внаслідок смертельних осколкових поранень в голову.
БільшеСвітлана Іванівна Болобова загинула в Маріуполі 13 березня, коли росія скинула велику авіабомбу у район вулиці Грибоєдова, 38. Від отриманих поранень вона померла. В березні сусіди її поховали на городі біля будинку, а згодом тіло ексгумували та перепоховали на цвинтарі.
Син Світлани, Олександр, з сумом розказує: «Мама була неймовірно люблячою. Вона залишила в мене лише теплі та позитивні спогади. Безкінечно та всім серцем люблю її».
Світлана Іванівна Болобова працювала в мирному житті в міській лікарні №2.
Більше18 березня 2022 року російські військові обстріляли багатоповерхівку на проспекті Металургів, 117 у Маріуполі. Від влучання снаряду загинув 75-річний Євген Бондарев, його старша донька Юлія й онук Євген. Євген Бондарев народився у Краснодарському краї РФ. Коли був ще дитиною, сімʼя переїхала до Маріуполя. Вищу освіту за спеціальністю інженера-механіка здобув у Приазовському державному технічному університеті. До виходу на пенсію працював керівником цеху та директором підприємства «Азовзалізобетон». Колеги поважали Євгена. Він мав багато друзів. Із початком повномасштабного російського вторгнення в Україну Євген із дружиною Валентиною переїхали з Лівобережного району Маріуполя на проспект Металургів, 117 – до квартири старшої доньки Юлії, яка мешкала там з сином. Перед цими подіями 75-річний чоловік переніс операцію на серці й спускатися в укриття не міг. 18 березня 2022 дружина Євгена, Валентина, не була в помешканні доньки – вона пішла до їхнього з чоловіком дому на лівому березі, щоби взяти ліки. Євген із донькою та онуком саме були в квартирі, коли в багатоповерхівку на проспекті Металургів поцілив снаряд. Він пройшов через дах та 9-й поверх і дістався 8-го – саме там перебувала родина. Тіла загиблих згоріли, їх розчавило плитами. «Завдяки татові ми завжди відчували себе захищеними. Він був «центром тяжіння» нашої родини. У шлюбі з мамою прожив майже 52 роки. На роботі був талановитим організатором. У житті часто знаходив цікаві інженерні рішення, які сам реалізовував. Створив багато проєктів в агропромисловій та будівельній галузях», – розповіла про батька молодша донька Ольга Коншина. У Євгена Бондарева залишилися дружина Валентина, донька Ольга та троє онуків.
БільшеВ мирному житті Володимир формувався, як і багато інших українських дітей, які старалися досягти своєї мрії: школа, автодорожній технікум, закінчив бакалаврат ХНАДУ за спеціальністю інженер-механік. Вихованням хлопця найбільше займалися бабуся та дідусь.
З 2017 року служив у НГУ розвідником-снайпером, ветеран бойових дій. У серпні 2021 року пройшов курс молодого бійця та вступив до лав окремого загону спеціального призначення полку «Азов» Національної гвардії України Маріупольського гарнізону.
З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну стояв на захисті Маріуполя. Разом з побратимами старший солдат мужньо стримував російських загарбників. Надважкі умови, пекельні бої витримували українські воїни, захищаючи «Азовсталь», Батьківщину. Врятував декількох побратимів, доправивши їх на завод. 24 березня 2022 року старший солдат Володимир Бондаренко загинув у бою з російськими окупантами. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня.
«Відважний, рішучий, неймовірно добрий (попри його суровий вигляд), завжди позитивний, усміхнений і такий мужній. Вова завжди готовий був прийти на допомогу, навіть на відстані. Вже в окупованому Маріуполі казав, що все буде добре і заспокоював», - розповіла Вікторія, кохана загиблого героя.
Поховали Володимира Бондаренко у рідному селищі Краснопавлівка.
Більше12 березня 2022 року жителька Маріуполя Ірина Бондаренко отримала поранення в дворі свого будинку на лівобережжі міста. 16 березня вона померла в лікарні. Менш, як два тижні, жінка не дожила до 62-річчя. Ірина народилася та мешкала в Маріуполі. За фахом була кондитеркою. Під час пенсії працювала прибиральницею виробничих приміщень металургійного комбінату «Азовсталь». Разом із молодшим сином жила неподалік цього підприємства. Коли почалася повномасштабна війна, виїздити не планували. Сподівалися, що обстріли скоро припиняться. Після поранення 12 березня 2022 року Ірина ще два дні залишалася вдома – через потужні обстріли поїхати до лікарні не було змоги. «У неї була відкрита рвана рана стегна, пробита стегнова артерія. По сусідству жила медсестра, вона намагалася зупинити кровотечу. 14 березня синові вдалося відвезти маму до лікарні, але поранення виявилися несумісними з життям... Мама була щирою, доброю, працьовитою людиною. Виростила без чоловіка трьох дітей. Завжди приходила на допомогу. Дуже любила дітей та онуків, все для них робила. Нам її дуже бракує», – розповіла донька загиблої Оксана. В Ірини Бондаренко залишилися троє дітей і двоє онуків. Місце поховання загиблої невідоме.
БільшеМихайло Олександрович Бондаренко загинув у Маріуполі зранку 24 березня, коли готував їжу на вогнищі на подвір’ї будинку по вул.Миколаївський, 82. У той час він отримав уламкове поранення в спину. Свідками трагедії стали дружина та друзі. Разом з Михайлом від обстрілу загинуло ще 3 людини.
Через щільні обстріли поховати чоловіка не було можливості. Тіло Михайла Олександровича віднесли до автостоянки неподалік, вклавши до кишені дані про загиблого.
Більше24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь був одним із тих форпостів, куди ворог гатив з перших хвилин. Окупанти обстрілювали місто, руйнуючи критичну інфраструктуру, житлові будинки, відбираючи життя мирних мешканців. Люди страждали в постійній боротьбі за виживання в нелюдських умовах, створених росією.
2 березня 2022 року Бондаренко Раїса загинула під час війни в Маріуполі.
Жінка була пенсійного віку, могла б насолоджуватися життям на заслуженому відпочинку, тішитися становленням онуків, проводячи більше часу з сім’єю. Війна обірвала її життя.
Більше15-річний Данило Бондарєв загинув в Маріуполі навесні 2022 року, коли під час обстрілів окупантів снаряд влучив у підвал, де він з рідними ховався. Це трапилося в Центральному районі, по вулиці Зелінського, 98. Разом з Данилом загинула його молодша сестричка 6-річна Ксенія Нагуляк.
БільшеТетяна Сергіївна Борецька загинула в Маріуполі внаслідок отриманого уламкового поранення. Навесні 2022 року російська армія щільно обстрілювала місто, не даючи людям змоги ані виїхати, ані сховатися десь. Також майже не було медичної допомоги.
Близькі Тетяни Сергіївни розшукували, де похована їх рідна душа.
БільшеСім’я Тетяни Євгенівни Борисенко (Церковної) проживала в центральному районі Маріуполя, за адресою проспект Будівельників, будинок 62. Тут сусіди жили дружньо та завжди підтримували один одного.
Коли в ході російського повномасштабного вторгнення почалися бойові дії в Маріуполі, люди надіялися на будь-яку можливість вижити. Шукали безпечні місця, діставали воду, разом готували найпростішу їжу, зігрівалися біля багатть, допомагали медикаментами.
Але в тому жахітті обстрілів, пожарів людям похилого віку було тяжко. Зі слів сусідів стало відомо, що Борисенко Тетяна Євгенівна померла 9 або 10 березня 2022 року в своїй квартирі. Сусіди поховали жінку у дворі її будинку навпроти 8 під’їзду.
БільшеНадія Федорівна отримала від долі немало труднощів. Післявоєнне дитинство, юність в різні періоди становлення економіки країни. Пенсійний вік давав надію на те, що жінка зможе тішитися щастям своїх дітей, онуків.
На жаль 80-річній Надії Федорівні пройшлося виборювати право на життя під час повномасштабної російської війни. Маріуполь був під шквальним ворожим вогнем. Цивільні мешканці залишалися в окупації без життєво важливого.
22 березня 2022 року Борисова Надія Федорівна загинула в підвалі свого будинку за адресою проспект Будівельників, 92 в окупованому Маріуполі. Війна не пожаліла літню жінку. Місце її поховання не відомо.
БільшеВ ті часи, коли Ніна Власівна раділа успіхам та щастю своїх рідних, будучи в пенсійному віці, росія віроломно напала на Україну. Жінка не змогла виїхати з Маріуполя, який знаходився на дорозі загарбників. З перших днів у місті почалися масовані обстріли, важкі бої. Перевага в живій силі та техніці була на стороні ворога, але українські воїни захищали місто, стримуючи наступ окупантів. Всім мешканцям Маріуполя було страшно, адже допомоги не було. Літнім людям було важче пересуватися, знаходити воду, їжу, підтримувати стан здоров’я.
Ніна Власівна Бортнік похована 30 березня біля дитячого садка 129, що по вулиці Котляревського, 10 у Маріуполі. Як повідомили рідні жінки, вона «загинула в результаті бойових дій».
БільшеАнна Бочарова загинула 4 березня 2022 року в Маріуполі. Їй було 33. Під час бойових дій у місті Анна перебувала в 17 мікрорайоні. У її молодшої донечки 4 березня – день народження. Подруга Олена розповіла, що попри небезпеку, Анна шукала подарунок для дочки. Коли вдалося купити іграшку, вона була дуже щаслива. Та вийшовши з магазину, Аня не дійшла додому – прилетіла ракета. Осколки поранили її в живіт. Лікарі не змогли врятувати життя Анні, того ж дня вона померла. Анна Бочарова була мешканкою Маріуполя. Працювала на металургійному комбінаті імені Ілліча. Любила життя, була турботливою матусею для двох донечок. «Вона була дуже доброю, чуйною. Дбайливою і ніжною мамою для своїх двох крихіток Арішки і Кірочки», – написала про загиблу подруга Олена. В Анни Бочарової залишилися дві маленькі донечки та мама.
Більше
Війна, яку розпочала росія проти України 24 лютого 2022 року, принесла багато лиха в Маріуполь. Мирні люди надіялися перечекати якось період вторгнення російської армії, але це були не тільки бої, це були постійні обстріли, авіаудари по цивільним будинкам, по інфраструктурі.
Почалися важкі часи окупації міста. Сховатися було майже неможливо, бо бомби влучали так, що зносили цілі будинки, де гинули від поранень, у вогні та під завалами мирні мешканці.
Бражников Володимир – один із тих, хто наважився виїхати з міста в безпечне місце. Шансів було мало, але залишатися було дуже небезпечно.
11 квітня 2022 року при спробі виїхати з окупованого Маріуполя під обстрілами загинув Бражников Володимир Миколайович та його жінка Валентина.
«Він був справжнім старшим братом – турботливим, люблячим, уважним. Ніколи не забудемо та не пробачимо», - безмірно горює сестра Ольга.
БільшеРазом з чоловіком Володимиром, Валентина знаходилася в Маріуполі в ті страшні часи російської навали в Україну. Місто здригалося від авіаударів, які заганяли людей в підвали. Ті, хто був у підвалах, надіялися врятувати своє життя від обстрілів, але такі місця не могли врятувати від авіабомб. З 24 лютого 2022 року в Маріуполі точилися запеклі бої в різних районах міста. Знеструмлений Маріуполь без газу, без тепла, без води, без їжі, без допомоги, в повній ізоляції від України знаходився під масованими обстрілами з суші, з моря, з повітря. Дуже мало людей виїхали до початку окупації.
Але кожен день хтось намагався виїхати, вивезти рідних з пекла російської навали. Зелених коридорів не було.
При спробі евакуюватися від маріупольської церкви загинула під обстрілами Бражникова Валентина Володимирівна та її чоловік Володимир Миколайович. Вони знаходилися на набережній, коли потрапили під масований обстріл. Мирні люди, які їхали, щоб врятувати своє життя, загинули від війни, яку розпочала росія проти України. Про подробиці цієї трагедії розповів Ользі Божко (сестрі Володимира) священик, який чудом вижив в цій трагедії.
«Розумом розумію, що їх більше нема, а серце не приймає», - в розпачі говорить Ольга Божко.
БільшеЛітнім людям Маріуполя, як і у всій Україні, надзвичайно важко виживати в період війни. Усіма своїми стараннями, наполегливою працею вони заслуговують на те, щоб радіти щастю та успіхам рідних дітей, онуків.
Але цинічну жорстоку війну проти України росія розпочала з ранку 24 лютого 2022 року. Маріуполь страждав від постійних ворожих ударів по житловим будинкам мирних жителів. Через розбиту ворогом критичну інфраструктуру місто залишилося без життєво важливих умов: без води, газу, електрики, тепла, медикаментів.
Браславська Ніна Володимирівна важко переживала окупацію, воєнні дії в місті. «24 березня 2022 року зупинилося серце нашої мамочки...» - так з невимовним болем, з великою любов’ю розповіла Анна, донька Ніни Володимирівни. Війна забрала у рідних найдорожчу людину.
БільшеРаїса Олександрівна Брегеда загинула в Маріуполі 17 березня 2022 року, коли російська армія штурмом захоплювала місто. Разом з сім’єю вона проживала на пр.Миру, 123-а. Цей район щільно обстрілювався та в будинок були попадання. Раїса Олександрівна разом з чоловіком перебралися в підвал сусідньої багатоповерхівки. Вона хворіла на цукровий діабет, дуже слабкувала через стрес, обстріли, втрачене житло. Потім знепритомніла та впала. Скоріш за все, у Раїси Олександрівни стався серцевий напад, після якого вона померла.
Рідні – чоловік Іван Сергійович та зять Олександр Романенко – змогли поховати її тільки 27 березня, під обстрілами, на території 2-ої міської лікарні.
Брегеда Раїса Олександрівна була пенсіонеркою. У минулому працювала бухгалтером у Маріупольській дистанції сигналізації та зв'язку Донецької залізниці.
Донька загиблої, Вікторія Іванівна, згадує: «Вона була добра матуся, любляча бабуся, кохана дружина. Співчутлива, чесна, порядна».
БільшеВ’ячеслав Іванович Брезицький проживав у Маріуполі зі своєю родиною, тут і працював. Мріяв більше часу проводити з сім’єю на заслуженому відпочинку. Але повномасштабна російська війна все змінила.
З перших днів ворожого вторгнення маріупольці опинилися заручниками окупаційних намірів російських військ. В’ячеслав Брезицький, як і всі маріупольці виборював у долі право вижити під постійними обстрілами, авіабомбуваннями, при зруйнованій критичній інфраструктурі.
27 березня 2022 року 62-річний Брезицький В’ячеслав Іванович загинув в окупованому Маріуполі.
БільшеСпортсмени – люди особливі своєю витривалістю, працелюбством, силою духа, стремлінням до перемоги, цілеспрямованістю. Таким був Валерій Брюхов. Його життя сповнено жаги до перемог, до подолання перешкод на своєму шляху життя. Таким він був в ті роки, коли піднімаючи штангу, ставав чемпіоном . Його рекорд не завжди могли подолати інші спортсмени. Чоловік працював над собою, був прикладом для інших.
Нажаль, в період свого життя, коли мав би насолоджувати досягненнями рідних, друзів, знайомих, тішитися спілкуванням з сучасниками, вдерлася в Маріуполь російська війна. Окупанти не щадять нікого, їм байдуже до чемпіонів. Їх завдання – оточити Маріуполь. Постійними обстрілами, авіабомбуваннями російські загарбники вбивали, знищували все, що траплялося на їх шляху, нищили інфраструктуру, житлові будинки. Як може витримати людина присутність такого агресора, постійний страх смерті?
22 березня 2022 року Брюхов Валерій Андрійович загинув в Маріуполі, окупованому російськими військами. Євгенія каже, що у чоловіка «не витримало серце». Навіть серце спортсмена не витримало... Війна зупинила його прагнення жити.
БільшеУ березні 2022 року Маріуполь не насолоджувався весною, бо уже побачив, відчув біль, горе, відчай війни, російської навали. З 24 лютого Маріуполь обстрілювали, бомбили, підпалювали, знищували. Люди в розпачі, в паніці, в безвиході. В місті було зовсім мало бомбосховищ, не вистачало їжі, ліків, води. Не було газу, електроенергії, тепла, зв’язку. Часто старі немічні одинокі люди були залишені напризволяще. Якщо залишалися живими їх рідні, то прийти на допомогу не могли через постійні масовані обстріли. Немало було випадків, коли діти намагались провідати рідних, допомогти їм, але в дорозі самі гинули від російських обстрілів.
26 березня 2022 року в Маріуполі загинула пенсіонерка Валентина Булгакова. Вона проживала на вулиці Сурикова, 28. ЇЇ життя забрала пожежа, яка спалахнула від влучання російської ракети в будинок.
Після закінчення Ставропільського педагогічного інституту, Валентина Петрівна працювала вихователькою, вчителькою. Любила і знала свою роботу. «Моя мама дуже любила дітей. Працювала в дитсадочку, викладала в педагогічному училищі в Дніпрі. Світла, доброзичлива людина», - з глибоким болем згадує донька загиблої, Марина Булгакова.
БільшеВіталій Бураков проживав у Іллічівському районі Маріуполя, коли російські війська атакували Україну, розпочали повномасштабну війну. Мешканці міста всіма силами захищали себе та своїх рідних, шукаючи безпечні місця в бомбосховищах чи інших укриттях.
Ворог штурмував місто, постійно обстрілюючи територію з моря, з повітря та з суші. В результаті обстрілів горіли, руйнувались будівлі, гинули цивільні мирні маріупольці. Виїхати з міста було важко та небезпечно.
В такі часи загинув 48-річний Бураков Віталій. Трагедія сталася 17 березня 2022 року в центральному районі окупованого Маріуполя.
БільшеЖиття Тетяни Олександрівни було тісно пов’язано з обраною професією вихователя.Вона дуже любила дітей, старанно готувала різні методичні розробки для цікавих заходів у дитсадочку. Батьки та колеги поважали, шанували Тетяну Олександрівну за її відданість та щирість у роботі, у чуйному ставленні до дітей.
Все було б чудово, можна б насолоджуватися життям, якби не війна... 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, розрушуючи все на своєму загарбницькому шляху. В цей страшний період окупації, руйнівних смертоносних обстрілів в Маріуполі померла Бурдак Тетяна Олександрівна.
Іннеса, кума жінки, розповіла, що не було вчасно надано медичну допомогу, лікування, відсутність медикаментів та наслідки війни, - все це привело до загибелі Тетяни Олександрівни.
БільшеВіра Єлізарівна Бурдєєва померла в Маріуполі 19 травня 2022 року, не перенісши усі жахи окупаційного життя в Маріуполі. Жінка була ветераном Великої Вітчизняної війни, вона народилася в 1926 році.
Навесні 2022 року, коли росія пішла війною на Україну, маріупольці опинилися в край важких умовах. Не було електропостачання, води, не вистачало їжі, в місті не було медичної допомоги, люди виживали, як могли.
БільшеЯк і будь-яка мати, Ольга Никифорівна раділа своїй родині. Турботлива, любляча, вона завжди була поряд. Донька Наталія каже, що і в радості, і в важкі часи мати підтримувала своєю любов’ю, добротою, увагою. В дитинстві жінка пережила важкі повоєнні поневіряння, тому мріяла, щоб її родина була дружна, терпелива та любляча.
Страшна війна не давала людям можливості допомогти рідним, захистити їх. Розрухи, пожари, смерті, голод, холод, хвороби, які принесла російська окупація, вбивали людей. Літнім людям було важко без належної медичної допомоги. Через прицільні обстріли мешканці міста не могли переміщатися, а без зв’язку навіть інформації не було.
28 березня 2022 року маріупольчанки Буркут Ольги Никифорівни не стало. З невимовним болем донька каже, що не могла врятувати рідну неньку від цієї проклятої війни.
БільшеБагаторічна праця Бурлаченко Людмили Олександрівни була покликом її життя. Як вчителька початкових класів, вона намагалася навчати та виховувати дітей різнобічно. Перші вчителі мають неабиякий вплив на подальший розвиток дитини. Людмила Бурлаченко працювала в Маріупольській спеціальній школі №37. Її любили учні, поважали в колективі, цінували професіоналізм та вчительський досвід.
В період російської окупації Маріуполя Людмила Олександрівна залишалася в місті. Надзвичайно важко виживали мирні мешканці під сильними обстрілами, в холоді, при нестачі їжі, води, медикаментів, при відсутності тепла та електроенергії.
Пенсіонерки Бурлаченко Людмили Олександрівни не стало у січні 2023 року. Причиною став голод, фізичне виснаження, страх смерті під обстрілами. Не витримало серце.
БільшеФедір Леонидович Бурлаченко працював у Маріуполі в КП «МТТУ» водієм тролейбуса. Мав чудову родину, у нього були діти та онуки, які його обожнювали.
Федір залишався у місті Маріуполі, коли розпочалася війна. Спочатку люди не вірили, що може статися щось жахливе. Але вже у березні, коли зникле світло, газ, вода, зв’язок, жителі розуміли, що все дедалі гірше.
10 березня 2022 року Федір Леонидович отримав сильне уламкове поранення. Його доставили у міську лікарню №2. Але, нажаль, його не змогли врятувати.
Російські загарбники відібрали життя доброго, світлого чоловіка.
БільшеСергій Буров – справжня людина-легенда міста Маріуполя. Він відомий письменник, історик, краєзнавець, кінематографіст, який присвятив своє життя вивченню історії рідного краю. Народився у 1937 році, закінчив Маріупольський металургійний інститут, працював на «Азовмаші», став кандидатом технічних наук. Сергій Давидович присвятив промисловому виробництву понад 40 років, а після роботи вивчав історію Маріуполя, любов до якого прищемила йому мати Олександра Петрівна.
«Мариуполь. Былое», «Маріуполь та маріупольці» – його краєзнавчі книги, які зібрали багатий правдивий, точний, достовірний матеріал про живі історії минулого Маріуполя. «Інтелигент і чуйний історик, дуже скромна людина та справжній маріуполець», – так згадує про Бурова С.Д. Олена Калантай, головний редактор газети «Приазовский рабочий».
Він створив 983 випуски передач про Маріуполь, які вечорами дивилися місцяни на телеканалі «Сігма», відкриваючи для себе невідомі сторінки минулого Приазов’я.
Почесний громадянин Маріуполя, член Союзу журналістів України, Союзу кінематографістів України, літературного об’єднання “Азов’я” Сергій Давидович жив Маріуполем і в свої 84 роки став жертвою російської окупації в Маріуполі, коли масовано обстрілювали, вбивали, рушили будинки, рушили історію та культуру нашого міста. Племінник Сергій Черних повідомив, що Сергій Давидович помер після важкої хвороби, через декілька днів після смерті своєї дружини Валентини, на початку квітня 2022 року в блокадному Маріуполі.
Буров Сергій Давидович робив усе, аби пам’ять про Маріуполь не зникла.
БільшеВалентина Бурова загинула в Маріуполі у власній квартирі 16 березня 2022 р. Через ненадання медичної допомоги зупинилося серце.
У пекельному березні Валентина Іванівна виживала разом із чоловіком, Сергієм Буровим, відомим краєзнавцем, письменником, журналістом, Почесним громадянином Маріуполя. Подружжя жили в багатоповерхівці на вул. Троїцькій. До підвалу не спускалися. Переховувалися у квартирі. 16 березня Сергій Давидович підійшов до супруги. Вона сиділа в кріслі, навпроти телевізору. Доторкнувся до її плеча. Але жінка вже була холодною.
"Я змогла дістатися їхнього будинку наприкінці березня. Зустріла сусідів. Вони і сказали, що тьотя Валя померла 16 березня. Її винесли на подвір'я. Положили до розбитої автівки. Там ще були трупи. 19 березня їх вивезли, але куди - досі не відомо. Я шукала тьотю. Проте результату - жодного. Місце поховання невідомо", - розповідає племінниця Ганна.
Пані Валентина допомагала Сергію Давидовичу писати репортажі про Маріуполь. Була соавторкою книг "Мариуполь. Былое", "Мариуполь и мариупольцы". Вони дихали одним повітрям. І не уявляли життя один без одного. Разом Валентина Іванівна та Сергій Давидович прожили 60 років. Чоловік пережив дружину на 15 днів. 31 березня його серце також зупинилося.
"Валентина Іванівна, наша тьотєчка Валечка, була для нас взірцем людини, фахівця, жінки, дружини. На її день народження завжди було багато людей. Родина, друзі, колеги, знайомі. Телефон 2-3 доби міг не замовкати. Це і не диво. Жіноча мудрість, доброта і, водночас, життєва стійкість та професіоналізм приваблювали оточуючих. Великою підтримкою та сенсом життя був її чоловік, Буров Сергій Давидович, відомий металург та краєзнавець Маріуполя. Так разом і пішли в березні 2022 року. Через відсутність медичної допомоги, через стрес та холод", - згадує племінниця Ганна Іванова.
БільшеІвана Миколайовича Бурцева добре знали жителі Лівобережного району, де був Хлібозавод, бо він був головою гаражного кооперативу «Лада».
Багато років займався справами кооперативу, сумлінно та старанно керував справами, допомагав власникам гаражів, завжди тримав руку на пульсі. Був активним, добрим та відкритим.
Іван Миколайович проживав неподалік кооперативу «Лада», за адресою вул.Ломізова, 14. У березні, коли російські загарбники нещадно знищували місто, він перебував тут, у районі, що розташовувався поблизу заводу «Азовсталь». Росіяни не залишали тут живого місця – будинки палали, люди вмирали у підвалах через масові обрушення, не було змоги дістати воду, їжу. Це було справжнє пекло.
У березні, коли люди почали намагатися евакуюватися своїми силами, таку спробу зробив й Іван Миколайович. Але через обстріли, це не вдалося. Невдала спроба відбилася на здоров’ї – через хвилювання, страх, він зазнав сердечний напад.
Після усіх подій росіяни прибирали докази своїх злочинів – вони зносили усі дома у цьому районі. Наразі за долю гаражного кооперативу «Лада» воюють ті, хто мав там гаражі. Люди намагаються повернути права на свою власність та не дозволити забрати в них останнє.
БільшеЗ початку повномасштабного вторгнення росії в Україну маріупольці жили у розумінні, що від них зараз нічого не залежить. Найбільше, що зміг зробити Володимир Бутт, який знаходився в той страшний час у місті, знайти безпечне місце для захисту життя. З часом стало зрозуміло, що так захистити себе було майже неможливо. Від 24 лютого 2022 року Маріуполь знаходився під постійними обстрілами. Від них завалювалися будинки, гинули люди.
Володимир тимчасово мешкав у друзів у мікрорайоні «Черьомушки», де виживав сам та допомагав іншим. 4 квітня пішов на Піщанку до брата Сергія, щоб принести води. Дорогою, на вулиці Латишева, потрапив під російський мінометний обстріл, 53-річний чоловік загинув разом з іще п’ятьма людьми.
«Його особу встановили за візитками в кишені. Разом з десятками інших маріупольців він лежав на складі поштової компанії на «Черемушках». Де його поховали – невідомо», – розповіла племінниця загиблого Поліна Бутт.
В мирний час Володимир народився та проживав у Маріуполі. Жителі знали та цінували його творчість, в якій немає вигадок. Музикант, засновник культового маріупольського гурту «Тіллоттама», він співав, грав на барабанах та гітарі, знімав кліпи, записував пісні.
«Справжній у всьому», «любив життя і брав від нього все», – так згадують про нього рідні, друзі, які пам’ятають талановитого музиканта, сильною та хорошою людиною.
БільшеОльга Яківна Бухтоярова живцем згоріла у власній квартирі в 4 будинку по Морському бульвару. Це сталося о 6 ранку 20 березня 2022 року, коли російські загарбники наносили удари по житловим будинкам у Лівобережному районі. П’ятиповерхівка загорілася, й люди не були спроможні спастися. Такою страшною смертю росіяни вбили 82-річну пенсіонерку Ольгу Яківну Бухтоярову.
Більше24 березня 2022 року загинув Вагнер Микола Андрійович.
Він проживав у Маріуполі. Коли розпочалася повномасштабна російська війна, не виїхав із міста. Місяць воєнних дій – місяць виживання мешканців Маріуполя. Російські війська знищили критичну інфраструктуру. Ворог вів постійні масовані обстріли, безжально знищував все. Цивільні люди знаходились під смертельною небезпекою.
Микола Вагнер загинув у дворі свого будинку за адресою вулиця Лютнева, будинок 24, від мінометного обстрілу. Встиг нагодувати сусідку (жінку похилого віку), але не встиг дійти додому, коли дві міни упали поряд з ним. Мирний чоловік, який робив добро, був убитий ворожою міною.
БільшеОлександр Вайчуліс жив та працював у Маріуполі. Був монтажником санітарно-технічних систем та устаткування 4 розряду в ЖКП Азовжитлокомплекс.
Російське вторгнення Олександр зустрів у місті. На початку березня, коли обстріли становилися все сильнішими, зникле енерго-, водопостачання, пропав зв’язок, чоловік пішов із собакою за водою. Але так і не повернувся.
Вайчуліс Олександр загинув 2 березня 2022 року в Маріуполі під час бойових дій.
БільшеП'ятирічна Єлизавета Вакуленко загинула в Маріуполі 20 березня 2022. Ліза народилася в місті Пологи Запорізької області. З часом мама разом із нею переїхала до цивільного чоловіка, який мешкав у Маріуполі. Подруга сім’ї Вікторія розповіла, що Ліза любила прогулянки. Мала подружок у садочку. Часто їздила з мамою на море. Дівчинці подобалось бігати навколо фонтану в Театральному сквері. Вона мріяла про те, як буде ходити до школи. Разом із мамою Ліза мешкала на лівобережжі Маріуполя, яке з перших днів повномасштабної війни потрапило під щільні обстріли. Безпечно вибратися звідти було практично неможливо. Дівчинка з мамою ховалися від обстрілів у підвалі п’ятиповерхівки на бульварі Меотиди, 8. 20 березня, коли будинок загорівся, мати з донькою вибігли на подвір'я і потрапили під мінометний обстріл. Разом з ними загинули ще 4 людей. Єлизавета з мамою поховані у селі Виноградне. У дівчинки залишилися бабуся та дідусь.
Більше25-річна Яна Вакуленко загинула 20 березня 2022 в Маріуполі. Поряд загинула її 5-річна дочка Єлизавета. Яна Вакуленко була родом із міста Пологи Запорізької області. Там закінчила школу. «У школі Яна була активною, спортсменкою. Мала багато друзів. Була доброзичливою. Яна любила куховарити й вирішила навчатися на кухарку. Після закінчення Пологівського професійного ліцею вийшла заміж, народила донечку Лізу», – розповіла подруга Вікторія. Із першим чоловіком Яна розлучилася, а опісля познайомилася з чоловіком із Маріуполя. Переїхала до нього. Яна жила на лівобережжі Маріуполя, яке від перших днів повномасштабної війни потрапило під масовані обстріли російської армії. Безпечно вирватися звідти в інші райони міста було практично неможливо. Місцеві переховувалися у квартирах та приватних будинках, у підвалах багатоповерхівок та сховищах Міського палацу культури, в лікарнях і школах. Напередодні трагедії Яна з маленькою Лізою були у підвалі будинку на бульварі Меотиди, 8. 20 березня, коли дім загорівся від обстрілів, мама з донькою вибігли на подвір'я. Там їх накрив мінометний обстріл. Поряд загинули ще четверо людей. У Яни Вакуленко залишилися батьки та цивільний чоловік.
БільшеГанна Вакулюк працювала продавцем у магазині «Швабра». Вона залишалася в Маріуполі, коли російська армія віроломно напала на Україну. Разом із сином Іваном жінка намагалася зберегти життя. Вони підтримували одне одного, піклувалися, як могли. Потужні обстріли, авіабомбування приносили розруху та страждання. Люди ховалися в холодних сирих підвальних приміщеннях. Через відсутність води, газу, електроенергії готували з сусідами їжу у дворі, на багатті.
13 березня 2022 року 50-річна Вакулюк Ганна загинула внаслідок обстрілу, коли готували їжу біля під’їзду. Загинув там і її син Іван.
Сусіди поховали матір із сином у дворі будинку. Пепепоховані в червні 2022 року на Старокримському кладовищі.
Більше24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Ворог цілеспрямовано зруйнував критичну інфраструктуру Маріуполя, загнавши голодних людей у підвали. Оскільки Вакулюк Іван залишився в цей час в окупованому місті, то намагався разом з матір’ю вижити. Їх любов та турбота допомагали зберігати надію. Окупанти залишили місцян без води, тепла, їжі, газу, електрики.
13 березня 2022 року Вакулюк Іван загинув у дворі свого будинку 44 на вулиці Троїцькій, коли готували їжу біля під’їзду. Внаслідок обстрілу Іван отримав смертельні поранення, у нього відірвало ногу. Ганна – мати хлопця, загинула одразу. Їх 5-поверховий будинок згорів. У червні 2022 року перепоховані на кладовищі у Старому Криму.
До війни 31-річний працелюбний, відповідальний хлопець працював у телекомунікаційній компанії «Формат». Був старшим зміни у відділі технічної підтримки.
БільшеНаталія Андріївна працювала маневровим диспетчером на залізничній станції «Маріуполь-Порт». Відповідальність, уважність та працьовитість – якості, які допомагали їй організовувати та виконувати робочі завдання. У вересні 2021 року Наталія прийняла важливе для себе рішення: почати новий етап життя, вийти на пенсію. Надзвичайно любила свою родину, мріяла більше часу проводити з онучкою.
Але війна вбила всі мрії. Російські війська окупували Маріуполь, в місті багато людей були вбиті осколками мін, снарядів. Відсутність води, їжі, газу, тепла, електрики, зв’язку, медикаментів, постійні обстріли, бомбування, руйнування, смерть, страждання, біль людей – такою була весна в Маріуполі 2022 року.
«28 березня Наталія Андріївна вийшла з під’їзду забрати чайник, там ще дві сусідки стояли. Прилетіла міна, усі троє на місці загинули», - повідомила колега загиблої. Хлопці з двору зібрали розірвані тіла та поховали.
«Незадовго до загибелі Наталія купила машину, склала іспит на права, почала одразу ж їздити, будувала плани...»,- згадує колега. Всі мрії, плани Наталії вбила війна.
Більше24 лютого 2022 року російські загарбники відкрили повномасштабний наступ на Україну. Одним з перших ударів зазнав Маріуполь – красиве, квітуче місто на березі Азовського моря. В березні, коли зник зв’язок, електроенергія, водопостачання, не було тепла, підвозу продуктів – люди опинилися в пастці. Постійні обстріли росіянами усіх районів міста забирали життя дітей та дорослих – ворог нікого не шкодував.
Любов Олексіївна Вантула була пенсіонеркою. Людям похилого віку переживати події тієї пекельної весни було особливо важко. Жінка загинула 29 квітня 2022 року, за 2 години до евакуації – покинута у власній розбомбленій квартирі на пр.Нахімова, 104.
БільшеВарава Віктор – молодий 31-річнний чоловік, який проживав у Маріуполі та трагічно загинув зі своїм батьком Геннадієм під час масових обстрілів росією.
Віктор мав сім’ю, виховував дитину. Був добрим, відритим, працелюбним. Намагався дати сім’ї все необхідне, був старанним батьком та чоловіком.
14 березня, коли росія вела черговий обстріл, Віктор та його батько отримали смертельні поранення. Обидва загинули.
Ворог відібрав життя цивільного чоловіка, у котрого усі шляхи були попереду.
БільшеГеннадій Іванович – маріупольчанин, який прагнув жити. Працьовитий, добрий, світлий. Він мав гарну роботу, працював у КП «МТТУ» водієм автотранспортного засобу. Любив свою роботу, намагався її виконувати сумлінно.
Під час бойових дій залишався з родиною у Маріуполі.
14 березня 2022 року трагічно загинув разом із 32-річним сином Віктором Варавою через обстріл. Вони зазнали смертельних поранень, знаходячись на дворі будинку. З ними також загинула Вінцковська Наталя.
БільшеМеланія Василівна Васєва загинула в Маріуполі внаслідок обстрілу росіянами багатоповерхівки, де вона проживала. Жінка була в своїй квартирі за адресою вул.Черноморська, 20, але 5 березня по будинку було багато влучань. Після цього пенсіонерка більше не відчиняла двері сусідам. Ймовірно, саме в той день трагічно обірвалося життя Меланії Василівни. Але рідні досі не знають точну причину. Хоча й так зрозуміло, що якби не війна, яку розпочала росія, Меланія Василівна проживала б роки свого життя зовсім інакше.
Більше місяця тіло Механії Василівни пролежало в квартирі. Пізніше її поховали на Старокримському кладовищі.
БільшеЗ перших днів повномасштабної російської війни Маріуполь був одним з тих міст, що опинилося на шляху загарбника. Лють ворога виливалася в масованих обстрілах, авіабомбуваннях, які знищували житлові будинки. 82-річна Світлана Васєкіна залишалася в окупованому місті. Цивільні мешканці були в розпачі, шукали безпечні місця, намагалися виїхати із пекельних умов. Людям похилого віку було важко. Допомоги не було.
10 квітня 2022 року Васєкіної Світлани Іванівни не стало. Війна безжально прискорила закінчення її життя.
БільшеНаталія Василівна Василевська загинула в Маріуполі 11 березня 2022 року, коли ворожий снаряд прямим влучанням знищив її будинок. Наталія отримала несумісні з життям травми та загинула на місці.
Наталія Василевська в мирний час працювала медичною сестрою в комунальному закладі «Маріупольська загальноосвітня школа I-II ступенів №18 Маріупольської міської ради Донецької області».
Ті, хто знав Наталію з сумом згадують: «Світла, добра пам’ять. Назавжди залишиться в наших серцях». Вона була чудовою, світлою жінкою з великим серцем.
БільшеКоли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, Маріуполь став лакомою територією для ворога. Почалися цілеспрямовані масовані обстріли по житловим будинкам, по критичній інфраструктурі. Вони приводили до загибелі цивільного населення.
Родина Сергія Василенка, як і інші маріупольці, намагалася зберегти життя в умовах холоду, голоду, без води, зв’язку та медикаментів.
10 березня 2022 року Василенко Сергія Борисовича не стало. Він загинув на своїй вулиці, коли допомагав гасити пожежу, яку спричинили обстріли.
Похований у дворі 1-ої міської лікарні в окупованому Маріуполі.
БільшеСергій Василенко загинув у Маріуполі 10 березня 2022 року. У будинок, в якому переховувався Сергій, сталося пряме влучання снаряду. Сергій перебував разом зі своїм другом Хотиєнко Романом, який теж трагічно загинув. Обох чоловіків перепоховали на Старокримському кладовищі.
До війни Сергій Василенко працював у цеху експлуатації УЖДТ заводу «Азовсталь». Близькі та колеги згадують його як доброго, працьовитого та надійного.
БільшеЯк розповіли рідні, Володимир Дмитрович багато років самовіддано працював вчителем. Виховував своїх дітей, щиро ділився знаннями з іншими. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, чоловік залишався в рідному Маріуполі. Ворог нещадно руйнував усе, що затримувало його на шляху до окупації міста. Палали будівлі, гинули люди.
9 березня 2022 року під час обстрілу Володимир Васильєв був поранений у дворі. В лікарню його не взяли.
13 березня 2022 року Васильєва Володимира Дмитровича не стало. Був похований у дворі будинку 274 по бульвару Шевченка в окупованому Маріуполі.
Більше37-річна Надія разом з родиною мешкала в Маріуполі. Це був чудовий період життя для втілення своїх мрій, для реалізації задумів.
З 24 лютого 2022 року всі мрії та надії зникли з початком повномасштабної російської війни. Маріуполь не міг вберегти своїх жителів. Надія, її родичі, як і багато людей, залишалися в місті. Надіялися на скоре закінчення воєнних дій. Та обстріли не вщухали, посилювалися авіабомбування.
14 березня 2022 року Васильєва Надія загинула при прямому попаданні в будинок на 9 поверсі, на 23 мікрорайоні в окупованому Маріуполі. Разом з нею загинула мати Віра та дядько Мітя.
Похована Надія на Старокримському кладовищ
БільшеВенедикт займався професійно кікбоксінгом, ходив до місцевої дитячо-юнацької спортивної школи. Виступав на чемпіонаті України з кікбоксінгу серед дітей, юнаків та юніорів, де зайняв 3-те місце.
Венедикт перебував разом із рідними у себе вдома по вул.Троїцькій б.32, родина жила на 9-му поверсі. 12 березня був сильній обстріл та хлопець разом з батьком зазнали тяжких поранень. Батько Венедикта помер одразу, а хлопця сусіди доставили своїми силами у лікарню. Нажаль, через тиждень 19 березня Венедикт помер у лікарні.
БільшеНаталя Васильченко працювала практичним психологом в «Маріупольській загальноосвітній школі I-III cтупенів №29». Активна життєва позиція відчутно проявлялась і в основних напрямках її роботи в колективі. Хотіла допомогти кожному учаснику освітнього процесу.
Всі мрії, плани, сподівання Наталі обірвала повномасштабна російська війна. Ворог наступав з усіх сторін Маріуполя, постійно обстрілював місто. Цивільні мешканці залишалися вдома, але дуже скоро російська армія залишила людей без води, електроенергії, тепла, зв’язку.
Васильченко Наталя Володимирівна загинула під час виїзду із окупованого Маріуполя навесні 2022 року. Автівка, в якій вона їхала, підірвалася на міні біля с. Василівка.
БільшеСергій Миколайович – мешканець Маріуполя, який не зміг виїхати з міста, коли 24 лютого 2022 року страшними обстрілами нагрянула російська повномасштабна війна. Все навкруги лякало, бо від обстрілів спалахували, руйнувалися будівлі.
7 березня 2022 року внаслідок ворожих обстрілів Сергій Миколайович Василюк отримав поранення, від якого 21 березня загинув. З глибоким болем каже донька про важку втрату в сім’ї: «... ми б сиділи в теплому сімейному колі та раділи зустрічі, згадували б минуле та ділились враженнями від нового, якби не той фатальний день, коли батько отримав поранення». Російська війна принесла горе в родину, забрала найдорожче – життя рідного любого батька.
БільшеВіктор Вікторович Васіліка в мирному житті працював водієм автотранспортних засобів у комунальному підприємстві «Маріупольавтодор». Чоловік переїхав у Маріуполь близько 25 років потому, а сам походить з Сокирянщини (Буковина).
З початком війни Віктор перевіз родину до Чернівецької області, але сам пішов на фронт. Для нього було вкрай важливе захистити рідні землі від російського наступу. Навесні 2022 року Віктор загинув поблизу села Кам’янка, що в Донецькій області. Йому було 49 років.
Поховали Віктора Васіліку 31 травня в рідному селі Кулішівка. У героя залишилася дружина, донька та мама.
БільшеСергій Станиславович Васькін загинув у Маріуполі, отримавши уламкове поранення від снаряду, який впав неподалік. У березні 2022 року окупанти нещадно знищували усі райони міста – житлові будинки постійно були під обстрілами, люди не мали можливості переховатися.
26 квітня 2022 року Сергій йшов додому від своєї матері, коли окупанти нанести удари. Це були рокові поранення. Рідні пізніше поховали Сергія Васькіна на Старокримському кладовищі.
Більше«Він все вмів, був рукастий, кмітливий, безвідмовний, комунікаційний, чуйний, хозяйновитий, компанійський, уважний, вдячний, позитивчик – це все назавжди залишається в пам’яті”, - каже Наталія, мати Веленгури Івана. Чоловік намагався допомагати у бомбосховищі, котре прихистило Івана, знаходилося у будинку 75б по проспекту Миру в Маріуполі. Там постійно щось було потрібно, бо тут багато людей знайшли надію вижити від війни. Він допоміг зробити у дворі 3 печі, котрими всі користувались аж до липня, (правда дві з них були розбиті ворожими снарядами). У дворі, як і у всьому місті, було дуже небезпечно, але люди дружньо готували їжу для всіх, хто перебував у бомбосховищі. Це було життєво необхідно, бо в Маріуполі з 24 лютого 2022 року йшла загарбницька війна росії проти України.
Спочатку бойові дії та сильні обстріли були, в основному, на околицях міста. Але поступово ворог оточував Маріуполь, наближаючись до центру міста, руйнуючи все і всіх на своєму шляху.
Авіабомбування, масовані обстріли лунали скрізь. Вони несли смерть та розруху мирним жителям.
16 березня 2022 року Веленгура Іван Миколайович загинув внаслідок авіаудару в будинок, де він знаходився в бомбосховищі (проспект Миру 75б).
У дворі цього будинку його і поховали. Наталія з невимовним болем каже про любого сина Івана, що він був «люблячий, чистий, добрий, турботливий, уважний, вірний».
БільшеЄвгенія Олександрівна Венглінська померла через 14 березня 2022 року – через чотири дні після трагічної загибелі її доньки Ольги.
Відомо, що 10 березня 2022 року ворожий снаряд розірвався та уламком вбив доньку, коли та готувала їжу біля під’їзду.
У Маріуполі донька Євгенії Олександрівни, Ольга, була керівницею благодійної організації «Благодійний Фонд «Хесед Мікол Анашама». Фонд займався допомогою євреям.
БільшеОльга Ігорівна Венглінська загинула в Маріуполі 10 березня 2022 року. Жінка готувала їжу на вогнищі біля під’їзду свого будинку, коли розпочався обстріл та її смертельно ранило уламком снаряду.
Відомо, що через 4 дня, після трагедії, загинула мати Ольги – Венглінська Євгенія.
У Маріуполі Ольга Венглінська була керівницею благодійної організації «Благодійний Фонд «Хесед Мікол Анашама». Фонд займався допомогою євреям, та представляв їх інтереси у місті – багато заходів проходила за участю «Хесед Мікол Анашама».
БільшеОлена Вергун загинула в Маріуполі 4 квітня 2022 року, коли російська окупація намагалася захопити місто. Переживши пекельний березень, в жахливих умовах, під обстрілами, в холоді, Олена Вергун намагалася жити. Їй було усього 51, коли трагічно обірвалося життя.
До війни Олена Олександрівна працювала вихователем-методистом у комунальному дошкільному навчальному закладі Ясла-садок № 76 «Весняночка». Обожнювала діток, свою роботу, була чудовою вихователькою та людиною.
БільшеВсе на що здатна російська армія, це вбивати невинних людей. Такою була смерть 72-річний пенсіонерки – Верескун Галина Ємельянівна померла 26 березня у холодному підвалі через серцевий напад. Серце жінки не витримало таких переживань та страшних умов перебування. Холод, брак води та їжі – остаточно підірвали здоров’я Галини Ємельянівні.
Добра, чуйна, любляча, життєрадісна – вона була вогником для близьких та рідних, обожнювала та зігрівала своїм теплом.
БільшеЖиття наповнюється новим змістом, якщо в родині спілкуються, радяться, проживають разом щасливі емоції, хай навіть маленьких, перемог кожного. Лідія Василівна проживала у Маріуполі в часи нападу росії на Україну. З початку повномасштабної війни маріупольці жили у відчутті постійної загрозі смерті. Масовані обстріли, пожежі, відсутність тепла, води, їжі, медикаментів – все це прискорювало розвиток захворювань, приводячи людей до загибелі.
Марина Чуйко, донька Лідії Василівни, розповіла, що її мати мужньо пережила березневі воєнні жахи холоду, розбиті вікна без скла і без рам, приліт осколків. Але боротися уже не було сил і 7 квітня 2022 року Вересової Лідії Василівни не стало.
БільшеПроживання в приморському місті Маріуполі давало можливості отримати бажану професію, фізично та творчо розвиватися. Для сім’ї Вихрицьких, як і для всіх мешканців, були доступні спортивні зали, парки відпочинку, морські пляжі, різноманітні гуртки та багато іншого, що сприяло вихованню дітей. В 55 років голова родини, як вправний керманич, вів сім’ю у щасливе майбутнє.
З 24 лютого 2022 року всі плани обірвала повномасштабна війна, яку розпочав «братський» народ росії. Вижити, зберегти життя рідним – це стало головним. Люди ховалися в підвалах, зрідка – в бомбосховищах. Ворог знищив об’єкти критичної інфраструктури, залишивши місто без води, газу, електроенергії, зв’язку.
Лунали вибухи, палали будинки... В такі важкі часи загинув Ігор Вікторович Вихрицький. З болем Ольга Вихрицька каже про своє горе, про те, що без доброго, чуйного, дорогого Ігоря пусто жити.
БільшеОлег Миколайович Вініченко загинув від кулі снайпера 1 квітня 2022 року в Маріуполі. У той день Олег збирав дрова для багаття біля приватного будинку на вул.Лісовий – тут вони з сім’єю переховувалися у знайомих від окупації. Після загибелі Олега його дружина Світлана поховала коханого неподалік. Але дуже скоро в будинок загорівся через постійні обстріли, тож Світлана зі свекрухою були вимушені шукати інший прихисток. Але дорогою вони потрапили під обстріл, та отримали смертельні поранення.
Олегу Вініченко було 54 роки. Він працював на заводі "Азовсталь". Мав чудову сім’ю, роботу.
Друг сім’ї Вініченко, Валерій, розповів: «Нас потоваришували наші діти, які навчалися в одній групі технічного ліцею. Діти вже виросли і мають свої сім'ї, а наша дружба з роками ставала все міцнішою та міцнішою. Майже рік у рік літній відпочинок ми проводили разом. Разом ходили на концерти та у кіно. Водночас відвідували мітинги на підтримку України. Новий рік, дні народження, та й просто якісь свята ми були разом. Востаннє ми бачилися 16 березня 2022 року, коли ми перед евакуацією з Маріуполя прибігли до них додому попрощатися... Обнялися та пообіцяли один одному, що обов'язково поїдемо разом на Червоне море, як і планували...Добрий, чуйний, вдумливий, мислячий і розважливий. Любив сюрпризи та вмів доставляти радість оточуючим. Таким ми його пам'ятаємо».
Зусиллями доньки, за великі гроші, Олега та Світлану перепоховали Старокримському цвинтарі.
БільшеСвітлана Вініченко загинула 2 квітня 2022 року в Маріуполі. Вона отримала смертельне осколкове поранення під час обстрілів міста. Напередодні загинув чоловік Світлани, Олег. Родина переховувалася в приватному будинку знайомих. Першого квітня чоловіка Світлани, який пішов по дрова, вбив снайпер. Будинок, де вони ховалися, загорівся через обстріли. Світлана прикопала чоловіка і разом зі свекрухою пішла на пошуки нового прихистку. Минули кілька будинків і потрапили під обстріл, який забрав життя Світлани. Її поховали у найближчому дворі на вулиці Лісовій. Набагато пізніше завдяки зусиллям дочки Світлану вдалося перепоховати на Старокримському цвинтарі поряд із коханим чоловіком. Світлані було 53 роки. Вона жила в Маріуполі, працювала на підприємстві з ремонту гірничо-металургійного обладнання. Друзі із теплотою пригадують її. «Добра і весела, прекрасна людина з великою душею. Наші сім'ї дружили, багато часу проводили разом. Ми планували у квітні 2022 року спільний сімейний відпочинок, але не склалося. Саме Світлана зі своїм чоловіком допомогли нам із продуктами, коли ми вимушено перемістилися зі Східного на проспект Будівельників», – розповів друг сім’ї Валерій. У Світлани залишилися дочка, свекруха та брат.
БільшеКатерина Вінниченко та її мама загинули в Маріуполі 15 березня 2022 року.
Коли пролунав вибух, вони готували їжу на багатті. Поряд загинули ще четверо людей: двоє сусідів та двоє перехожих.
Каті було 13 років. Мамі – 52. Родина мешкала в п'ятиповерхівці за адресою – провулок Трамвайний, 10.
З початку березня цей район щільно обстрілювали з різних видів озброєння. Залишатися там було вкрай небезпечно. Втім Ірина з молодшою донькою нікуди не поїхали – по сусідству жила літня матір і залишити її одну жінка не могла.
«Останній раз ми приїхали до них 8 березня. У подарунок привезли їжі. Я просила, щоб вони менше ходили вулицями. Мама з Катею до нас підійшли. Ми обійнялися, поцілувалися. І все», – згадує Олена Світлична, старша сестра Каті.
14 березня Олена зі своєю родиною та братом Денисом виїхали з Маріуполя. Про загибель Ірини та Каті вони дізналися наприкінці березня, з телеграм-каналу.
Смерть Каті та Ірини була миттєвою. На дівчинці не було помітно подряпин, лежала ніби жива, згадують очевидці. Сусіди накрили загиблих простирадлами.
Їхні тіла залишалися на подвір'ї до 30 березня, поки російські військові не відвезли до моргу №1 в Кальміуському районі.
Олена припускає, що її рідні поховані в селищі Мангуш. Утім, під якими номерами, невідомо.
Катя Вінниченко була восьмикласницею. З шести років займалася в цирковому гуртку Палацу культури металургів. Виступала на змаганнях, святах, концертах. У свої 13 вже допомагала викладачам навчати малечу. Також Катя опановувала стрільбу з лука. Любила малювати та ходила до художньої школи. Зберігся портрет матусі, який вона намалювала.
Катя мріяла здобувати освіту в медичному виші. Обожнювала коней і дуже хотіла навчитися їздити верхи. Загалом любила тварин.
БільшеНадія Вінокурова проживала в Маріуполі. Любила свою родину, намагалася допомагати, при нагоді – порадити, якщо така можливість. Коли почалася повномасштабна російська війна, жінка залишалася в місті. Їй виповнився 71 рік, тому не наважилась залишати рідне місто, рідну домівку. З кожним днем обстріли міста були більш потужними. Після них залишався над містом важкий дим пожеж, мучив нестерпний душевний біль.
21 березня 2022 року Вінокурової Надії Кузьмінівни не стало. Її життя обірвала російська війна.
БільшеВ 35 років Наталя Вінцьковська відчувала всю повноту, радість життя. Чуйна, життєрадісна дружина, мати, Наталя тішилася сім’єю. З радістю йшла на роботу, щасливою спішила додому.
На жаль, все життя змінило повномасштабне російське вторгнення в Україну. З 24 лютого 2022 року рідний Маріуполь опинився у вогні ворожих обстрілів. Від бойових дій страждали всі. Цивільні мешканці, які надіялися на скоре завершення обстрілів, стали заручниками жорстоких окупантів. Зберегти життя під обстрілами важко, майже неможливо.
14 березня 2022 року Вінцьковська Наталя Олегівна загинула. Молода жінка отримала поранення біля будинку, її змогли доправити в лікарню, але врятувати не вдалося. Похована в Мангуші.
Більше24 лютого 2022 року маріупольців розбудили страшні вибухи, почалася повномасштабна російська війна проти суверенної України.
Родина Власових, як і багато інших цивільних мешканців, залишалася в місті. Люди не могли представити весь ужас, в який ворог перетворить їх життя. Тимофію Власову виповнилося 19 років, він відчував відповідальність та намагався допомагати сім’ї. Молодий хлопець ріс у дружніх родинних стосунках.
Зі слів сусідів, Власов Тимофій Павлович загинув разом з мамою та бабусею в окупованому Маріуполі, на Новоселівці. Війна забрала його родину, лишила його щасливого мирного життя.
БільшеНадія Олександрівна була в тому чудовому віці, коли людина найбільше тішиться своєю дружньою родиною. Діти, онук любили її, завжди в родині підтримували один одного. З радістю проводили вільний час разом.
Коли Маріуполь здригнувся від повномасштабного вторгнення російських військ, родина Власових залишалася у рідному місті. Як і всі мешканці, вони намагалися вижити в пекельних умовах окупації.
Але, як повідомили сусіди, 5 березня 2022 року Власова Надія Олександрівна загинула внаслідок обстрілів на Новоселівці.
БільшеОлена Власова не покинула рідний Маріуполь, коли російська армія розпочала повномасштабну війну проти України. Ворог постійно обстрілював об’єкти критичної інфраструктури, знищуючи все, що дало б можливість маріупольцям вижити.
Родина була разом в ці важкі часи. Підтримували один одного. Але неможливо було сховатися від обстрілів та авіабомбувань. Бомбосховищ не вистачало.
На початку березня 2022 року Власова Олена Андріївна загинула разом зі своїм сином та матір’ю в окупованому Маріуполі на Новоселівці. Жінці виповнилося всього лише 38 років, коли жорстока війна обірвала її життя.
БільшеСергій Володимирович Власюк – лікар-герой, що до останнього рятував життя пацієнтів у Маріуполі. Він загинув 2 квітня 2022 року, коли з важкої артилерії російські окупанти обстріляли лікарню №4 ім.Мацука. Тоді Сергій Володимирович був у приймальному відділенні. Лікар отримав несумісні з життям поранення у грудні клітину та загинув на місці.
Майбутній лікар здобував освіту в Луганському державному медичному університеті. Медичну практику розпочав з 1998 року. Сергій Володимирович Власюк був лікарем УЗД першої категорії.
Указом Президент України Володимира Зеленського Сергій Володимировичу в посмертно нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Він до останнього рятував маріупольців від ворога та спас багато життів.
БільшеВалентина Сергіївна Вовк загинула разом з сином Миколою під час атаки Маріуполі російськими військовими. В будинок, де перебувала Валентина, поцілив снаряд – прямим влучанням дім був знищений. Валентина та її син загинули від отриманих травм.
БільшеСім’я Максима – його дружина Ірина, син Олег та донечка Маланка, проживала в Маріуполі по вулиці Талалихіна в будинку 46.
Через постійні обстріли російських військ під час окупації міста, сім’я знаходилася в підвалі, бо жити в будинку було вкрай небезпечно. Максим дуже переймався, щоб дружина з дітьми не виходила зайвий раз з підвалу. Лише коли обстріли припинялися на короткий час, готували їжу на вогнищі у дворі. Максим займався однією з мирних професій, працював на будівництві. За словами дружини, він був чудовим сім’янином – турботливим батьком і гарним чоловіком.
В трагічний день 12 березня 2022 р були інтенсивні обстріли, в будинку сильно тремтіли вікна. Під час бомбардування Олег з батьком побігли допомогти сусідам гасити загорання будинку. Ірина молилася, вкладаючи донечку спати. Коли трохи стихли обстріли, жінка вибігла на вулицю, хвилюючись про довгу відсутність чоловіка та сина. Їх не було у дворі. На вулиці вона побачила сусідку, яка ридала та кричала, показуючи рукою в бік сусіднього будинку. Там, серед руїн, лежали тіла її сина, чоловіка та двох сусідів. Всі четверо були поруч один одного, а поряд була величезна воронка від бомби. Обстріли почалися знову... Ірина в розпачі забрала донечку і переїхала жити до хрещеної.
Лише через 15 днів з допомогою місцевих безхатченків (сусіди майже всі евакуювались) Ірина змогла перенести тіла. Їх поховали у викопаних ямах біля будинку. Війна принесла страшне непоправиме горе.
БільшеЗ початку повномасштабного нападу росії маріупольці одні з перших відчули на собі жорстокість та лють ворога. Люди були вимушені проживати страшні дні, де кожна хвилина могла стати останньою.
Микола Вовк перебував разом з рідними в будинку по вулиці Салтикова-Щедрина. 22 березня 2022 року в дім стався прильот – Микола загинув разом з матір’ю – Валентиною Вовк. Їх поховали надворі будинку 18.
До війни Микола Миколайович працював на металургійному комбінаті «Азовсталь» в цеху утилізації залізовмісних шламів.
БільшеЖиття 16-річного юнака, який закінчував навчання в школі та активно готувався до вступу в ВНЗ, обірвала війна. Він був «самим відповідальним і добрим помічником для своїх батьків і для всіх близьких. Сама багата та щедра душа, товариш і хресник», - з любов’ю, теплотою та болем в серці згадує про нього хресна мати Кузьменко М. Олег займався на курсах ораторського мистецтва та психології, відвідував спортивну секцію боксу та отримував перемоги на місцевих змаганнях.
12 березня 2022 р. в черговий раз російська армія сильно обстрілювала Маріуполь із важкої техніки. Олег разом з батьком побігли допомогти сусідам гасити пожежу дому - результат обстрілу. Але в цей же будинок прилетіла нова ракета, яка забрала життя Олега, його батька Максима та сусідів.
Через масовані обстріли Ірина – мати Олега лише через 15 днів змогла перенести та захоронити тіла рідних у дворі будинку.
Рідні, друзі, вчителі, знайомі пам’ятають його, як чуйного, здібного, працьовитого, доброго та найкращого сина для батьків.
БільшеМирне життя Просковії Михайлівни було насичене постійною роботою з людьми. Вона працювала провідницею залізничної дороги. Всі знали її щирою, доброю, гостинною. Дуже раділа життю, несла іншим позитив та віру в щастя.
Коли росія розпочала повномасштабну війну, жінка залишалася в рідному Маріуполі, в Приморському районі. Через похилий вік жінка не мала можливості виїхати, щоб врятуватися від ворожих обстрілів.
На початку березня 2022 року Вовк Просковія Михайлівна загинула в своєму будинку на перехресті проспекта Будівельників та провулка Дніпропетровського. Спочатку була похована у дворі будинку. Місце перепоховання знайомі не змогли знайти.
БільшеВіктор Васильович Водостоєв загинув 11(12) березня 2022 року в Маріуполі в період російської окупації.
Чоловік проживав у Маріуполі, не залишив місто в період повномасштабної війни. Як цивільний, Віктор Васильович надіявся, що лихо обійде його стороною, адже він не воює. На жаль, ворожа навала знищувала рідне місто, вбиваючи і його мешканців. Обстріли, авіабомбування тримали в полоні людські долі. Водостоєв Віктор Васильович загинув від осколкового поранення внаслідок ворожих обстрілів за сто метрів до свого будинку.
БільшеІрина Василівна працювала вчителькою молодших класів у спеціалізованій школі №63. Була чудовим педагогом та наставником. Її з теплом згадують колеги та батькі учнів.
Перебувала у себе вдома, коли ворожий снаряд влучив у сусідню будівлю. Ірина загинула від уламкових поранень.
БільшеМарія Михайлівна Возна була інвалідом 1 групи, находилася у тяжкому 1944 році. Під час окупації Маріуполя російськими загарбниками, мешканцям приходилося дуже тяжко, особливо людям похилого віку. Обстріли наводили жах, на початку березня люди залишилися без зв’язку, у місті вже не було води, тепла, електрики.
Марія Михайлівна Возна загинула, знаходячись у себе вдома, у Східному районі міста. Вона була похована в саду за будинком. Пізніше тіло жінки було ексгумовано та перепоховано. Але син Андрій повідомив, що досі не знає, де саме спочиває тепер його мати.
БільшеВалерій Едгарович Войновский трагічно загинув у власній квартирі 20 березня 2022 року, коли росія бомбила Маріуполь. У той час усі райони міста були під обстрілами окупантів, житлові будинки знищувались разом з людьми, які в них перебували. Пряме влучання в кришу будинку 14 на Морському бульварі сталося у квартиру 93, де на той час у спальні знаходився Валерій Войновський. Рідні розповіли, що довгий час тіло Валерія залишалося під завалами зруйнованого будинку.
БільшеРосійська повномасштабна війна в Україні не пожаліла нікого. З 24 лютого 2022 року в своїх смертельних жерновах перемелює чужі життя, долі, історії.
Жителі Маріуполя їхали від домівок, які знаходились на окраїнах міста, до знайомих або до родичів в центральні райони, де обстріли не були такими сильними. Але невдовзі все місто було в їдкому димові від підпалених обстрілами будинків, всюди чатувала смерть від ворога.
В такий важкий час окупації загинула Войцеховська Галина Андріївна. Їй виповнилося 57 років. В мирний час вона раділа життю разом з рідними. Донька Тетяна важко переживає смерть рідної матусі та каже з глибоким болем: «Мені так не вистачає тебе і твоєї любові, ти завжди в наших серцях і пам’яті…».
Війна безжально назавжди забрала дорогу людину від рідних.
БільшеАндрій Волик проживав у місті Маріуполі. Навчався в 21 школі. Він, як і тисячі маріупольців, працював на місцевому заводі. На металургійному комбінаті нелегка праця. Андрій працював на одному із складних цехів, вапняно-палювальному. Вапно – важлива складова в процесі роботи підприємства. В 2018 році меткомбінат «Азовсталь» Групи Метінвест модернізував процес, встановивши 61 фільтр для втягування пилу. Це підвищувало безпеку праці, але цех вважався одним із шкідливих для здоров’я. Андрій Волик, 25-річний юнак мріяв про створення сім’ї, про щасливе майбутнє.
Він був чуйним, активним, працьовитим. «Він спішив жити, спішив усім допомогти, у нього було дуже багато планів на життя...», - з глубоким болем каже мати Андрія, - «готовий був прийти на допомогу знайомим та незнайомим, рідним, друзям, товаришам і всім, хто потребував його допомоги, в будь-який час».
Андрій Волик загинув 24 березня 2022 року під час окупації російськими військами міста Маріуполя.
Похований рідними на цвинтарі у Виноградному.
БільшеІгор Волков загинув у Маріуполі 13 березня 2022 року, росі російські загарбники захоплювали місто.
Рідні пишуть про Ігоря: «Ти був добрим батьком своєму синові, чоловіком, добрим сином і братом». Війна забрала 33-річного Ігоря, у якого усе життя було попереду.
БільшеЛюдмила Семенівна Волкова загинула 17 березня 2022 року, перебуваючи в Маріуполі під час окупації. Трагедія сталася, коли в її квартиру на 6 поверсі в Лівобережному районі влучив снаряд. Ворог навмисно обстрілював житлові будинки, знищуючи все на своєму загарбницькому шляху.
Донька розповідає, що Людмила Семенівна багато років свого життя віддала роботі – працювала вчителькою в школі №61. Неймовірно добра, любляча, щира, завжди готова прийти на допомогу. Непоправна втрата для рідних.
БільшеКоли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Олег Володарський знаходився в Маріуполі. Від околиць ворог стрімко просувався до центральних районів міста. Масованими смертельними обстрілами, знищенням критичної інфраструктури загарбники постійно нагадували про себе. Гинуло багато цивільних людей, які залишалися в Маріуполі.
8 березня 2022 року в тривожні часи російської окупації міста загинув Володарський Олег Ілліч. Чоловік був відповідальним, працьовитим, творчим, чуйним, турботливим. Рідні кажуть, що він був найкращим чоловіком, найкращим батьком, але війна назавжди розлучила їх.
БільшеЖиття виділило Марії Степанівні різними періоди. Дитинство пізнало жахливі воєнні випробування, юність формувала характер під час відновлення економіки, а потім були часи різних змін у країні. 86-річна жінка проживала в центральному районі Маріуполя, на проспекті Металургів, б.86, коли нагрянула російська повномасштабна війна.
Замість того, щоб відпочивати, тішитися зустрічами з рідними, берегти здоров’я, літній жінці прийшлося виживати в російській окупації, під постійними обстрілами. Сердечко не витримало. Волошина Марія Степанівна померла 23(24)березня 2022 року. Рідні розшукували інформацію про неї.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення російської армії в Україну кожну мить приносило горе в сім’ї українців. Маріуполь страждав від систематичних обстрілів, від безчинств російської агресії. Люди панічно шукали порятунок в холодних сирих підвалах та малочисельних бомбосховищах. Підвали не завжди рятували, бо часто бомби, скинуті на житлові будинки, вбивали і мешканців. Невимовно важко розказувати про життя в окупації. До такого ніхто не готувався, бо не вірили в можливість війни росії проти України. Поки були запаси води, їжі, медикаментів, то готували в багатоповерхівках спільну їжу. Дружньо ділилися, допомагали один одному. Чоловіки шукали дрова, воду, бо готували їжу у дворах будинків.
Небезпечність чатувала повсюди. 13 березня 2022 року Воробйов Олексій Ігоревич загинув від прямого попадання снаряду. Чоловік близько 16 години вийшов із під’їзду, щоб знайти дрова. Про цю трагедію розповіла Марія. Йому було всього лиш 46 років.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення російської армії в Україну кожну мить приносило горе в сім’ї українців. Маріуполь страждав від систематичних обстрілів, від безчинств російської агресії. Люди панічно шукали порятунок в холодних сирих підвалах та малочисельних бомбосховищах. Підвали не завжди рятували, бо часто бомби, скинуті на житлові будинки, вбивали і мешканців. Невимовно важко розказувати про життя в окупації. До такого ніхто не готувався, бо не вірили в можливість війни росії проти України. Поки були запаси води, їжі, медикаментів, то готували в багатоповерхівках спільну їжу. Дружньо ділилися, допомагали один одному. Чоловіки шукали дрова, воду, бо готували їжу у дворах будинків.
Небезпечність чатувала повсюди. 13 березня 2022 року Воробйов Олексій Ігоревич загинув від прямого попадання снаряду. Чоловік близько 16 години вийшов із під’їзду, щоб знайти дрова. Про цю трагедію розповіла Марія. Йому було всього лиш 46 років.
БільшеАртур Ворона народився та зростав у Сумах, у родині батьків економістів за професією. Після закінчення школи з математичним профілем, здобув освіту «Економіст підприємства» у Машинобудівному фаховому коледжі Сумського державного університету. Багато часу приділяв спорту, захоплювався українськими письменниками.
Формування світогляду привело хлопця до участі у Революції гідності заради відродження України та народу. У лютому 2015 року Артур докорінно змінив життя, розпочав службу в окремому загоні спеціального призначення «Азов» в/ч 3057 Національної гвардії України з дислокацією у м. Маріуполі.
Опановуючи спеціальність «Менеджмент» у Маріупольському державному університеті, був активним, всебічно розвиненим студентом. Заочне навчання давало можливість служити в «Азові». Старший солдат Ворона Артур (позивний «Ігла») виконував завдання зі спеціальної загальновійськової розвідки та контдиверсійної боротьби.
На початку лютого 2022 року закінчувався його термін служби за контрактом. Артур продовжив службу, розуміючи, що є висока загроза повномасштабної війни росії проти України.
Мужньо, самовіддано, відчайдушно захищав Батьківщину, боронив Маріуполь разом з побратимами. 15 квітня 2022 року (дата смерті відповідно до свідоцтва про смерть) з колоною бійців Артур Ворона з боєм проривався з морського порту до ПрАТ «Металургійний комбінат Азовсталь». За словами побратимів, Артура було важко поранено. Тіло Героя повернули лише у червні 2022 року. Його поховали 24 березня 2023 року на Берковецькому цвинтарі у Києві.
Посмертно старший солдат Ворона Артур нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
В Артура залишились батьки, кохана, друзі та побратими.
БільшеВоронін Андрій жив у Маріуполі, коли почалася війна. До вторгнення росії в Україну Андрій працював електромонтером на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Любив свою роботу, знав всі її тонкощі. «Був дуже роботящим та не сидів на місці», - з теплотою згадує його дружина. Андрій створив міцну сім’ю та турбувався про її добробут.
Як і всі молоді професіонали, мав перспективи на розвиток та стабільний заробіток на заводі.
В період окупації Маріуполя російськими військами в місті було дуже небезпечно через постійні обстріли. Крім того були проблеми з продуктами, з електропостачанням, водопостачанням. Не було газу, тепла, зв’язку, медикаментів. 16 березня 2022 року Андрій пішов у супермаркет «Грація» за гуманітарною допомогою і не повернувся, загинув там разом з багатьма іншими місцянами від обстрілу супермаркету. Залишався під завалами, адже їх ніхто не розбирав.
В Андрія Вороніна залишилася маленька дочка.
БільшеДенис Воронін загинув у Маріуполі під час окупації міста російськими загарбниками. То була жахлива весна, коли люди помирали від ворожих снарядів, не мали змоги евакуюватися, до того ж було дуже холодно, не вистачало медичної допомоги та їжі.
18 березня Денис Воронін знаходився біла 34-школи, коли почався обстріл. Уламок снаряду пробив йому легені. Деніс загинув на місці, допомогти йому не було можливості.
У мирному житті Денис працював у термічному відділенні цеху холодної прокатки заводу ім.Ілліча. Близькі люди з сумом згадують Дениса та розказують, що він був дуже добрий, завжди був готовий прийти на допомогу.
БільшеАліна Вороніна проживала в Маріуполі. Коли розпочалася повномасштабна російська війна проти України, вона не виїхала на безпечну територію. З перших днів ворожої навали мешканці міста перебиралися до знайомих, до родичів, де ще не було сильних обстрілів. З часом обстріли посилилися, заганяючи людей в бомбосховища, в холодні сирі підвальні приміщення.
Люди гинули в зруйнованих будинках, від нестачі медикаментів, від холоду, під обстрілами з моря, з воздуху, з суші. Смерть від війни діставала скрізь.
15 березня 2022 року Вороніна Аліна загинула в окупованому Маріуполі.
Вона назавжди залишиться 34-річною.
БільшеОлексій Воскривенко проживав з родиною у Маріуполі, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Мешканці шукали захист від воєнних дій, від обстрілів. Весь жах війни відчули всі. Намагались допомагати, підтримати один одного, як могли.
22-25 березня 2022 року Воскривенко Олексій Олександрович загинув у дворі будинку 142 на вулиці Куїнджі (Артема), що недалеко від центрального автовокзалу. Внаслідок масованих обстрілів горіли будинки, а Олексій залишився зі своєю бабусею. Про долю бабусі рідні не знають. 46-річного Олексія – любого сина, батька, брата, товариша забрала війна в окупованому Маріуполі.
БільшеІгор Вікторович Востріков загинув у Маріуполі 15 березня 2022 року. Трагедія сталася в результаті прямого влучання в будинок, де він перебував.
Рідні діляться, що загибель Ігоря – непоправна втрата, біль розриває душу…
Ігор Вікторович Востріков працював у котельному цеху металургійного комбінату. Йому назавжди 53.
БільшеАлла Петрівна Вострухова загинула в Маріуполі 16 березня, в страшний період окупації міста російською армією. Онук Віталій розповідає: «Добра і віддана людина, віддавала все останнє заради близьких. Ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Імовірна причина смерті - зупинка серця від переохолодження, був сильний мороз. Царство небесне, спи спокійно бабуся...».
На момент смерті Аллі Петрівні було 75 років.
БільшеМаріуполь – це місто-герой, яке прийняло на себе жорсткий наступ ворога. Починаючи з 24 лютого місто страждало від атак, які становилися дедалі цинічними та руйнівними. Тяжко було людям, які були вимушені перебувати в неможливих умовах – без тепла, світла, зв’язку, їжі та води, під цілодобовими обстрілами.
У середині березня, приблизно 16 числа, коли російська навала нещадно атакувала місто, у своїй квартирі на бульварі Хмельницького загинула Валентина Аврамівна Вусата. Їй було 93 роки. Рідні досі не знають, де похована кохана бабуся.
БільшеГагарін Володимир Олександрович – волонтер, активіст, викладач ПДТУ, дослідник, захисник. Його завжди хвилювали проблеми екології, міста та держави. Володимир був справжнім інтелектуалом, прагнучим до знань.
У 2022 перебував у блокадному Маріуполі та виїхав з родиною у середині березня, доїхавши до Дрогобича. У квітні долучився до лав ЗСУ з власної волі, брав участь у звільненні Херсонщини.
«Йому було не однаково все навколо. Не однаково яке в місті повітря, не однаково що станеться з маріупольськими мозаїками, не однаково якою буде його країна в майбутньому. Говорив українською до того як це стало мейнстрімом. Ще один чудовий маріуполець віддав своє життя, захищаючи нас від росії» - з такими словами згадують Володимира.
Він був завжди спокійний і врівноважений, справжній свідомий патріот України, мужній та вірний своїм принципам. Мав чітку позицію щодо війни та чинив опір російській воєнній агресії своїм життям. Гордість нашого міста.
У Володимира залишилися любляча сім’я – дружина та син.
БільшеІван Гагарін – 11-річний хлопчик, що загинув разом сестрою Ганною від прямого влучання російського снаряду в будинок, де перебувала сім’я. Трагедія сталася 2 квітня 2022 року в Маріуполі під час окупації міста ворогами.
Іванчик ріс добрим та вихованим. Подруга сім’ї згадує, що хлопчик дуже любив гратися з лего, конструювати. Разом з молодшою сестричкою вони добре ладнали та дружили. Під час війни Іван почав писати в зошиті книгу, але він неї нічого не залишилося.
2 квітня разом з Іванчиком загинула його сестричка Ганна Гагаріна – тіла діточок розірвало на шматки. Загинула також їх бабуся Івлєва Раїса Петрівна, яку придавило впалими стінами будинку.
Ось так росія «визволяла» Маріуполь, жорстоко вбиваючи невинних дітей та пенсіонерів.
БільшеМаленькій Ганні було 8 років, коли в Маріуполь прийшла війна. Разом з бабусею Івлєвою Раїсою Петрівною та 11-річним братом Іваном вони переховувалися від обстрілів та намагалися вижити. 2 квітня 2022 року російський снаряд прямим влучанням розбомбив їхній будинок. Усі члени родини загинули. Діточок розірвало, а бабусю придавило стінами будинку.
Ганна Гагаріна була чудовою дитиною, росла дружньо з братом, який дуже нею опікувався та беріг. Усміхнена, добра, лагідна, красива – дитина, у якої усе життя було попереду, якби не російська воєнна агресія.
Маленькому янголятку тепер назавжди 8 років.
БільшеЛюдмила Гайдай загинула від вибухової хвилі у власній квартирі в Маріуполі 14 березня 2022 року. Їй був 81 рік. Після початку повномасштабної війни Людмила залишалась у місті разом із донькою й онуком. Коли перебувати в квартирі стало вкрай небезпечно, ані спускатися до підвалу будинку, ані йти до будь-якого іншого сховища вона не хотіла. «Я хочу померти у своїй квартирі. Ви йдіть, куди хочете», – так сказала мама і більше живою я її не бачила», – розповіла донька Ірина. Із 10 до 16 березня вийти зі сховища Ірина з сином не могли – були дуже сильні обстріли. У квартиру вони змогли потрапити тільки 17 березня. «Наш будинок горів… Я дуже боялася дізнатися, що з мамою. На подвір'ї була величезна яма від авіаудару. Вікна і двері в будинку – вибиті. Мама лежала у квартирі на підлозі, обличчям униз. Нам допомогли її винести. У ковдрі. Потім тіла перенесли до торця будинку. Мені дозволили туди підійти, щоби впізнати маму», – сказала Ірина. Однак тіло рідним не віддали. Окупанти поховали загиблу тільки за 10 днів. Перепоховали її у травні у братській могилі. Під яким номером – рідні не знають. Людмила Федорівна народилася і жила у Маріуполі. Виховувала доньку, раділа онукам і правнучці. До пенсії працювала на машинобудівному заводі «Азовмаш». Була інженеркою-технологинею у цеху № 48. Рідні кажуть, вона дуже любила життя. Захоплювалася в’язанням. Навесні у дворі будинку садила квіти. У Людмили Гайдай залишилися донька, внучка, внук, правнучка.
БільшеСтрашні часи переживали маріупольці навесні 2022 року, коли окупанти атакували місто. Не було цілком безпечних місць – люди ховалися в холодних підвалах, але вони були не придатні в якості бомбосховищ.
Так у 20-х числах березня після чергових авіаударів росії по будинку на вул.Металургійна, 19 , стався обвал підвалу. Більше 40 людей опинилися в пасці та загинули від плит, що рухнули. Серед них була й Гайдук Лариса Олексіївна, 71-річна пенсіонерка. Рідні досі не можуть повірити в цю жахливу трагедію.
БільшеНадзвичайна вдача Грача Ашотовича була з ним завжди. Він любив та оберігав рідних, сім’ю, займався улюбленими справами, радо знаходив час для допомоги друзям. Все виходило просто, щиро, з теплотою душі.
З початком російського повномасштабного вторгнення чоловік навмисно не ховався в безпечних місцях, а ночував вдома. Ходив містом, ловлячи мобільний зв’язок, знаходив воду, їжу, допомагав іншим пережити весь ужас російської навали. Всупереч нестерпним окупаційним обставинам, чоловік намагався створити свій захист. Але серце не витримало.
22 березня 2022 року 49-річного Галстян Грача Ашотовича не стало.
Поховали чоловіка у дворі власного будинку по бульвару Шевченка, 64а, в окупованому Маріуполі.
БільшеГалушко Андрій загинув у Маріуполі під час мінометного обстрілу росіянами 24 березня 2022 року. В той день зранку він разом з коханою Паскаль Марією вийшов зі сховища, щоб приготувати сніданок. Розпочався мінометний обстріл та снаряд прилетів у двір будинку по проспекту Металургів, 47. Галушко Андрій та Марія Паскаль загинули на місці.
Місцеві жителі захоронили їх неподалік від автостоянки. А пізніше їх тіла перепоховали на цвинтарі.
БільшеАртем Галькевич – 31-річний лейтенант, патріот, який вірив у щасливе майбутнє своїх рідних. Для цього він робив усе, що від нього залежало.
У 2011-2012 –му роках служив у лавах Збройних сил України стрільцем, старшим стрільцем, снайпером військової частини № 3057. У 2014 закінчив Луганський державний університет внутрішніх справ. Службу в національній поліції розпочав у 2016 році з посади поліцейського батальйону патрульної поліції головного управління Нацполіції Донеччини. Буденний факт про випадок із знешкодження гранати в Маріуполі показав відповідальне відношення Артема до служби, до готовності прийти на допомогу. З 2017 року йому довірили навчати майбутніх захисників правопорядку. Він викладав цикл спеціальних дисциплін в «Академії поліції» - Маріупольському центрі первинної професійної підготовки поліцейських.
«Артем був обдарованою, творчою людиною. Захоплювався поезією, мав хист до декламування. Брав участь в організації акцій за єдність України та волонтерській роботі з забезпечення українських військових. Він самовіддано захищав рідне місто, був патріотом нашої держави, вірив у перемогу, свободу, незалежність та безстрашно боровся за них. Його знали, як добру, чуйну, щиру людину», - розповіли колеги загиблого.
В Артема залишилися мати, дружина та син.
Він загинув 12 березня 2022р від російського авіаудару по Академії поліції в Маріуполі.
БільшеКрасива, зовсім юна дівчина, Аліна минулого року приїхала з лінії зіткнення та щиро раділа можливості навчатися у мирному Маріуполі. Здобувала освіту в Маріупольському державному університеті за спеціальностю «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа».
Як і всі студенти, вона мріяла про щасливе майбутнє. Але красиве місто окутала смерть російської окупації. В Приморському районі Маріуполя, біля будинку № 6 пр. Богдана Хмельницького Аліна потрапила під мінометний обстріл. 13 березня загинула активна, старанна, ініціативна студентка, чуйна та добра людина.
БільшеЗ початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Гапонов Сергій знаходився в Маріуполі, де і проживав. На початку війни центральні райони були ще безпечними, тому мешканці околиць шукали тут притулок. Та зовсім скоро ворожі наступальні дії стали настільки жорстокими, що знищували все на своєму загарбницькому шляху.
В такий страшний період війни, 10 березня 2022 року Гапонов Сергій Віталійович загинув разом зі своєю дружиною Грімані Тетяною Іванівною. Вони згоріли у будинку 65 по вулиці Купріна. Пожежа сталася внаслідок обстрілів, які все частіше знищували місто та його жителів.
Тіло 60-річного чоловіка забрали в братську могилу.
БільшеЗ початку повномасштабної російської війни Любов Олександрівна Гаркуша залишалася в Маріуполі, в Лівобережному районі. Шукала будь-яку можливість зберегти життя. Люди разом готували якусь їжу, шукали воду, ховалися в підвалах від обстрілів.
10 березня 2022 року Гаркуші Любові Олександрівни не стало, не витримало серце. Допомоги не було. Війна. Загинула в підвалі будинку за адресою вулиця Володимирська, 24. Через постійні обстріли поховати жінку не змогли. Знаходилася в гаражі магазину «Ліга».
БільшеЛариса Іванівна Гарматюк загинула 13 березня 2022 року, коли російський танк обстріляв її будинок. Вона була тимчасово захована неподалік, але окупанти ексгумували тіло та невідомо де перепоховали. Рідні досі не можуть знайти могилку Лариси Іванівні.
Лариса Іванівна Гарматюк загинула в віці 83 років – вона вже давно була на пенсії. Вона не мала можливості виїхали з міста та вимушена була переховуватись у себе вдома.
БільшеМарат Гасанов разом з батьками пережив усе пекло подій, котрі відбувалися у лютому-березні 2022 року в Маріуполі. Пізніше він виїхав з рідними на Волинь та був мобілізований, потім батьки переїхали на Гайворонщину.
До війни Марат навчався у 31 школі м.Маріуполя. Закінчивши 9 класів пішов вчитися на кухаря. Пізніше закінчив курси матроса та вже 5 років заробляв на життя завдяки рейсам.
У 2022 року, коли росія розгорнула повномасштабне вторгнення, Марат після евакуації був мобілізований до ЗСУ. Хлопець розумів свою участь на фронті та мужньо став на захист Батьківщини. Він бувнавідником 1 десантно-штурмового відділення 1 взводу десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти військової частини А1965.
Під час служби Марат отримав поранення. Якийсь час він лікувався, але після повернувся на фронт. Нажаль, через тиждень, 10 березня 2023 року, під час бою він отримав смертельне поранення та загинув. Серце Марата перестало битися під Авдіївкою, н.п.Сєверне Донецької області.
Без підтримки у Марата залишилися батьки – він один допомагав їм та піклувався.
Більше16 березня 2022 року росія цинічно скинула дві 500-килограмові авіабомби на Драмтеатр у місті Маріуполь, де переховувалося біля 1000-1200 людей. У наслідку трагедії загинуло не менше 300 людей, серед них – Любов Адамівна Гвозделюк. Пенсіонерка перебувала тут з рідними, ховалася від жахів війни, яку приніс ворог. Жінка померла від отриманих травм на очах онука.
Рідні досі не можуть знайти, де похована Любов Адамівна – одна надія на ДНК, але поки що без результатів.
БільшеРоки життя Мальвіни Федорівни відтворювали непросту історію сьогодення. Другу світову війну та післявоєнну відбудову, розвиток країни, її шлях до незалежності – за цим дитинство, юність, надія. Мріється радіти успіхам молодого покоління, відчувати гордість за здобутки найрідніших, дарувати їм тепло та любов. Мати, бабуся, прабабуся – у всьому її доброта.
Повномасштабна російська війна потребувала неймовірних зусиль для виживання. Умови нелюдських випробувань холодом, без води та їжі, коли не було газо-, електропостачання, випали на долю маріупольців. Без належної медичної допомоги жінці було важко, як і іншим людям похилого віку, протистояти проблемам під час окупації.
Онука Христина, з глибоким болем повідомила, що 15 березня 2022 року її бабуся Гейкіна Мальвіна Федорівна пішла з життя. Війна прискорила розлуку.
БільшеОльга Георгіївна Георгіївська була вже в тому віці, коли люди повинні мати спокійну старість та не переживати про майбутнє.
Усе життя Ольга Георгіївна присвятила сім’ї, а також роботі у школі. Жінка була вчителькою французької мови у школі №55, а також у школі-інтернаті №62.
Повномасштабне вторгнення росії Ольга Георгіївна зустріла у Маріуполі, перебуваючи зі своїм сином за адресою пр.Свободи, буд.100.
У перші дні війни Ольга Георгіївна померла у своїй квартири. Точні обставини невідомі, але скоріш за все у жінки стався серцевий напад.
Ольга Георгіївна була доброю, світлою, чуйною. Своїм теплом та любов’ю вона зігрівала оточуючих усе життя.
БільшеОлександра Федорівна Геращенко витримала важкі випробування другої світової війни. Жінка проживала та працювала у Маріуполі, а на початок повномасштабної російської війни залишалася у місті. Знаходячись на заслуженому відпочинку, в мирний час вона мала можливість більше зайнятися своїм здоров’ям, зустрічами з рідними та друзями.
У воєнний період всі маріупольці важко переживали окупацію. Деяким вдавалося сховатися в бомбосховищах, підвалах. Але не всі мали таку можливість.
У ніч з 13 на 14 березня 2022 року 86-річна Геращенко Олександра Федорівна загинула від ударної хвилі внаслідок обстрілу. Трагедія сталася в квартирі жінки на вулиці Азовстальській, 163. Жінку поховали у дворі будинку біля дитячого садка.
БільшеПід час повномасштабної російської війни Вадим Герич опинився в окупації в Маріуполі. Початок бойових дій казався десь там далеко на околицях міста. Але дуже скоро обстріли досягли всіх районів.
Активний, доброзичливий, відповідальний – Вадим намагався допомагати всім, хто цього потребував. Всі намагалися бути разом, щоб не допустити біди. Тільки війна жорстоко розпорядилася життям чоловіка.
18 березня 2022 року 45-річний Герич Вадим Євгенович загинув в окупованому Маріуполі. Пряме попадання в капот його джипа, не доїхав до Волонтерівки 300 метрів.
БільшеРоки життя Марії Тихонівни були сповнені безмежної любові до рідних. Післявоєнне дитинство було важким. В мирному житті вірилося в те, що життя дітей та онуків буде щасливим.
Але росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь, де проживала Марія Гетьман, був під постійними обстрілами з 24 лютого 2022 року. Важко було всім мешканцям міста, але людям похилого віку була потрібна постійна допомога.
Жінка потрапила в лікарню водників, лікарню №9. У місті велися важкі бої. Можна лише здогадуватися, яка ситуація з потрібними ліками, медичною допомогою була в той час у лікарні.
3 березня 2022 року Гетьман Марія Тихонівна померла в лікарні. Рідні кажуть, що серце перестало битися через недостачу кислороду та потрібної медичної допомоги.
Рідні шукають інформацію про місце поховання своєї бабусі, яку називають найдобрішою, найкращою на землі.
БільшеВасиль Володимирович Гладченко проживав у Маріуполі разом з рідною люблячою родиною в Орджонікідзевському районі. Їх багатоповерхівка знаходилася на вулиці 130-ої Таганрозької авіадивізії. 74-річний чоловік вів активний спосіб життя, приділяв увагу дітям, онукам, яких дуже любив. Почував себе щасливим на заслуженому відпочинку.
Коли розпочалася російська повномасштабна війна проти України, Гладченко Василь разом з дружиною залишалися в Маріуполі. Надіялися, що все минеться, як було в 2014 році.
На превеликий жаль, ворог був нещадний і до цивільних людей, які стали заручниками смерті від окупантів.
27 березня 2022 року Гладченко Василь Володимирович загинув разом зі своєю дружиною Галиною та двома свахами під час пожежі будинку внаслідок обстрілів окупантів. Війна вирвала їх із щасливого мирного життя.
БільшеДружня родина, вірні давні друзі – все обіцяло щасливу спокійну старість на заслуженому відпочинку. Галина Іванівна проживала зі своєю люблячою сім’єю в приморському місті.
Але 24 лютого 2022 року російські війська розпочали повномасштабну війну проти України. Маріуполь став на шляху ворога. На підступах до міста гнівно гуділа техніка окупантів, всюди стелився їдкий дим згарищ будинків від прицільних російських обстрілів. На початку березня ворог знищив критичну інфраструктуру, залишив людей на вірну смерть.
27 березня 2022 року Гладченко Галина Іванівна загинула в своїй квартирі разом зі своїм чоловіком та двома свахами. Російська війна вкоротила життя цивільних людей, не дала їм можливості радіти мирному життю та досягненням дітей, онуків.
БільшеЗ початку повномасштабного російського вторгнення в Україну маріупольці опинилися в пекельних умовах випробування смертю.
Разом з родиною Сергій Гладченко залишався в ті страшні часи в рідному Маріуполі. Російські війська цілеспрямовано нищили критичну інфраструктуру, залишаючи цивільних мешканців без газу, тепла, води, електроенергії, зв’язку. Воду діставали з криниць, шукали всюди, де були хоч якісь запаси. Часто черги людей за водою потряпляли під обстріли.
10 квітня 2022 року 60-річний Гладченко Сергій Михайлович загинув в окупованому Маріуполі. Разом із сином чоловік пішов по воду, але не повернувся. Дружина знайшла чоловіка в списках загиблих.
БільшеОксана Леонідівна Глазунова 18 березня 2022 року загинула в Маріуполі разом з чоловіком, потрапивши під ворожий обстріл біля свого будинку.
Оксана Леонідівна працювала вчителем початкових класів у спеціалізованій школі №4. Вона була професійною педагогинею, яка владувала в діточок усю любов, давала їм необхідні знання та навики. Коли її учні виїжджали з міста, писали улюбленій вчительці листівки з побажаннями мира та скорішої зустрічі. Але російські військові забрали життя Оксани Леонідівни Глазунової, яку вже ніколи не побачать її учні, знайомі та рідні.
БільшеОлена Глазунова проживала та працювала в Маріуполі. Жінка любила свою родину, тішилася успіхами рідних. Вона була гарною подругою, завжди готова була прийти на допомогу.
Коли розпочалася повномасштабна російська війна, Олена Георгіївна залишилася в рідному Маріуполі. Ворог наступав з околиць, намагався захопити портове місто, постійно вів прицільні обстріли.
Приблизно 2-3 березня 2022 року життя Глазунової Олени Григорівни обірвала війна. Рідні шукали тіло в окупованому Маріуполі.
БільшеВід початку повномасштабного російського нападу Маріуполь знаходився під постійним прицілом ворога. Окупанти не пускали в місто допомогу для цивільних, не давали можливості виїхати на українські території. Знищивши об’єкти критичної інфраструктури, російська навала кинула маріупольців на вірну смерть.
У місті було мало надійних бомбосховищ, тому більшість шукала захист у підвалах будинків. Смертельна небезпека переслідувала скрізь.
Приблизно 17-19 березня 2022 року Глебова Наталія Олександрівна загинула в окупованому Маріуполі від ворожого снаряду. Не встигла сховатися.
Рідні назавжди запам’ятають її ніжною, чуйною, найріднішою сестрою, донечкою. Їй було лише 48 років.
БільшеПід час окупації Маріуполя російськими військовими, місцеві жителі опинилися в край важких умовах. Окрім постійних обстрілів, люди були вимушені ховатися в холодних підвалах, не мали електроенергії, зв’язку, готували, ризикуючи життям на вогнищах. До того ж, не було майже ніякої медичної допомоги, бракувало ліків.
Особливо тяжко було людям похилого віку. Так загинув 84-річний пенсіонер Глушко Анатолій Петрович, який отримав травму голови вибуховою хвилею через обстріли. Чоловік помер 17 березня 2022 року в підвалі будинку на пр.Миру, 110. Його тіло підняли до квартири. Поховати Глушко Анатолія не вдалося.
БільшеВ Маріуполі під час окупації насильницькою смертю загинув 72-річний Віктор Ілліч Глущенко. За півроку до смерті він трагічно втратив кохану дружину – Олена Василівна підірвалася на міні, коли вони йшли за гуманітарною допомогою. Тоді чоловік власноруч перевіз її тіло на тачці з узбережжя до будинку та самотужки під обстрілами поховав на кладовищі.
Донька Оксана Глущенко розповіла: «Добу не приїжджала окупантська міліція, щоб зафіксувати смерть і забрати тіло. Моє серце розривалося від того, що він лежить на порозі будинку, і голодні собаки можуть розірвати його тіло. Знайшли тіло сусіди. В Києві, в мене взяли ДНК, і, коли буде де окупація, будуть робити ексгумацію і шукати, де його поховали».
«Вони обидва дуже багато читали, були обізнаними і була жага до життя. Були працелюбні та виховали трьох дітей без умов у будинку і ніколи не жалілися на це. Часто ходили до бібліотеки, ходили до церкви, відвідували комп’ютерні курси і якісь цікаві заходи, мали ще багато планів на життя. Дуже любили тварин. У них було три собаки і чотири коти, з якими вони разом під час бомбардування сиділи в маленькому льоху», - розповідає донька загиблих.
Більше68-річна Олена Глущенко, мешканка Маріуполя, загинула під час війни в Україні. Вона підірвалась на міні, коли разом із чоловіком йшла по узбережжю, сподіваючись знайти гуманітарну допомогу. Трагедія сталась внаслідок нещасного випадку, коли Олена наступила на міну, і вибух забрав її життя.
Донька загиблої, Оксана Глущенко, розповіла, що її батько, 72-річний чоловік Олени, ризикуючи власним життям, намагався допомогти своїй дружині в останні миті. Він посадив її на землю, дав їй води та намагався заспокоїти, але від втрати крові Олена померла на його очах. Після цього батько, під обстрілами, самостійно поховав дружину на кладовищі, де від вибухів повивертало могили. Він зробив все можливе, щоб гідно провести свою кохану дружину.
Олена Василівна пропрацювала півжиття вчителем і разом із своїм чоловіком виховала трьох дітей. Її загибель є великою втратою для родини, колег, учнів та всього співтовариства. Вона залишиться в пам'яті як жінка, що присвятила своє життя навчанню і вихованню молодого покоління. Її внесок у освіту та щедрість душі запам'ятовуватимуться на завжди.
БільшеАндрій Іванович навчався у Донецькому державному університеті ім.М.Горького. З 1998 року займався медичною практикою. У Маріуполі займав посаду завідуючого терапевтичним відділенням лікарні №4. Під час пандемії спас багато життів, був відданий своїй справі. Андрій Гнатюк мав талант від Бога, він походив з династії лікарів. Його батько Іван Гнатюк був головним лікарем пологового будинку № 1 у тодішньому Жданові.
З початком окупації Маріуполя залишався в місті, продовжуючи спасати життя та лікувати постраждалих. 18 березня з іншим лікарем поїхали на автомобілі за водою у район депо-2 у лівобережному районі. Пізніше стало відомо, що Андрія Івановича та іншого лікаря застрелили у автомобілі.
Більше24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь, де проживав Іван Антонович Гнатюк, став форпостом на загарбницькому шляху ворожої армії. Російська навала люто знищувала все, що мішало їй окупати місто. Руйнували будинки, гинули люди. Біль, горе, смерть, голод, холод, пожежі, руїни – картини воєнного міста.
74-річний Гнатюк Іван Антонович загинув 27 лютого 2022 року в Маріуполі в період російської окупації.
Війна забрала у рідних люблячого батька, чоловіка, дідуся, прадідуся. «Час не виліковує, скоріше навпаки – ти розумієш, що його вже ніколи не побачиш і тобі стає ще болючіше...», – каже про важку втрату донька Івана Антоновича.
БільшеПід час окупації Маріуполя російськими загарбниками загинув Сергій Гноєвський. Чоловік отримав важке осколкове поранення після того, як ворожий снаряд розірвався на подвір’ї його власного будинку в Приморському районі.
Сергій Юрійович працював у службі морської безпеки Маріупольського порту, займав посаду керівника зміни. Мав багато друзів, був душею компанії, мав гарне почуття гумору. Сергій був життєрадісним та добрим, будував плани на життя, разом з друзями хотів відвідати Грецію.
Знайомі Сергія кажуть, що він до останнього мав надію, що вдасться вибити ворога з рідного міста, визволити з окупації.
Сергія Гноєвського поховали в Приморському районі, неподалік поліклініки.
БільшеРаїса Миколаївна Гогіна зустріла війну в Маріуполі та як і всі до останнього не вірила, що все так розвернеться. Жінка загинула приблизно 8 березня 2022 року, знаходячись у себе вдома. Про це стало відомо від рідно брата.
До війни Раїса Миколаївна працювала в ККП «Маріупольтепломережа», мала плани на майбутнє. Все забрали вороги з війною. А головне – життя вже не повернути.
Нажаль, рідні не мають інформації що до захоронення Раїси Миколаївни.
БільшеЗ початку російської повномасштабної війни ворог створив справжнє пекло в Маріуполі. Над містом лунали вибухи, гриміли гармати, гули ворожі літаки. Вони несли розруху, смерть. В ці страшні часи Євген Голдак залишався у рідному Маріуполі. У відчаї люди шукали захист від обстрілів, порятунок від холоду, голоду. Але російські війська знищували все, приближаючи оточення міста.
03 квітня 2022 року Голдак Євген Васильович загинув в окупованому Маріуполі. Молодому чоловікові було лише 38 років. Рідні довго не знали точну дату смерті Євгена.
БільшеДо повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Маріуполь жив своїм оновленим життям. Місто стрімко розвивалось, втілювались нові проєкти, створювались нові навчальні заклади, будувались нові дороги, сучасні зупинки для громадського транспорту... Заводи диміли. Люди становилися більш свідомими. Все, як завжди, лише умови для людей покращувалися.
Але 24 лютого 2022 року всіх жителів міста цікавило одне: вижити. Виживали випадково ті, в кого ще не попали бомби, осколки, міни, пулі – все те, що мали на озброєнні загарбники. Виживали ті, хто знайшов воду, їжу, медикаменти, зміг зігрітися, зміг вибратися живим із Маріуполя через всі блок-пости.
Нічого такого доброго не випало на долю Голоднікова Олега Володимировича. 22 березня 2022 року він загинув. Як розповіли рідні, «було пряме попадання в будинок, де він проживав». Навіть невідомо чи поховали чоловіка. Російська зброя знаходила будинки мирних жителів, цілеспрямовано знищуючи їх разом з мешканцями.
БільшеМихайло Петрович – мешканець Маріуполя. З початком повномасштабної війни росії проти України кожен маріуполець, як міг, боровся за виживання в надзвичайно небезпечних умовах. Цілеспрямовані масовані обстріли розрушали житлові будинки, знищували всю життєво необхідну інфраструктуру. Так сталося, що Михайло не зміг виїхати з Маріуполя до початку боїв, жахливих обстрілів міста та навколишніх населених пунктів.
Він постійно допомагав іншим, а в складні часи окупації завжди були ті, хто сміло розраховував на його допомогу, на його готовність бути «опорою та підтримкою». Надія розповіла, що тільки через сім місяців сім’я дізналися точну інформацію про трагічну загибель та місце поховання Михайла Петровича Голубєва. Трагедія сталася 27 березня 2022 року. З глибоким болем Надія згадує, що він був доброю людиною, «дбайливий син, люблячий чоловік, прекрасний батько! Дуже самовідданий товариш, завжди готовий допомогти». Але російська війна нещадно розпорядилася життям такої чудової людини.
БільшеПід лозунгом «визволення», росія вбивала мирних людей в Маріуполі навесні 2022 року. З наступом ворога місто було заблоковано та люди опинилися в пекельних умовах. З одного боку – постійні смертельні обстріли росіян. З іншою – холод, голод, нестача медичної допомоги, зв’язку. Більше 100 тисяч людей загинуло в Маріуполі через окупацію.
Олександр Петрович Голубцов проживав у Приморському районі за адресою вул.Латишева, 39. Після чергового ворожого обстрілу, 2 квітня у будинку сталася пожежа. Олександр Голубцов загинув – чоловік живцем згорів у своїй квартирі. Ось у таких страшних муках помирали маріупольці навесні 2022 року.
БільшеДомініка – маленька дівчинка 4-х років. Вона народилася у люблячих батьків – мами Наталі та татка Артура. Домініка зростала у повній родині, де її обожнювали, балували, як і повинно бути у житті кожної дитини.
Але війна все змінила.
З початком повномасштабного російського вторгнення родина Домініки залишалася у Маріуполі. Ніхто й думки не мав, що таке місто, де сотні тисяч людей, будуть нещадно рівняти з землею.
Починаючи 24 лютого 2022 року з кожним днем у Маріуполі становилося все небезпечніше. Обстріли ставали сильнішими, росія активно використовувала авіацію та бомбила місто цілодобово.
У березні Домініка зазнала уламкових поранень. Разом з мамою Наталею вони перебували у дитячому відділенні міській лікарні №3. Після загибелі їх тіла залишалися у підвалі до захоронення.
Маленька дівчинка загинула разом з молодою мамою через російські воєнні дії.
БільшеНаталя Голякова – молода жінка з яскравою посмішкою та добрим серцем мріяла про щасливе майбутнє своєї родини, про сімейний затишок та тепло. Дарувала любов близьким, було сонечком та всіх зігрівала.
З чоловіком Артуром народили донечку, назвали її незвичайно гарно – Домініка. Жили, мріяли, будували плани.
Через російську воєнну агресію, Наталя разом з донечкою отримали уламкові поранення. Перебували у міській лікарні №3, у дитячому відділенні. Після загибелі їх тіла залишалися у підвалі до захоронення.
Більше18 березня 2022 року російські військові обстріляли багатоповерхівку на проспекті Металургів, 117 у Маріуполі. Від влучання снаряду загинули 51-річна Юлія Гомзякова, її батько Євген Бондарев та син, якого звали також Євген. Юлія народилася в Маріуполі. Навчалася у Приазовському державному технічному університеті на механіко-машинобудівному факультеті. Також здобула другу вищу освіту в університеті в Донецьку – за спеціальністю «економіка». Працювала у податковій інспекції в Маріуполі. Юлія мешкала в багатоповерхівці на проспекті Металургів, 117 разом із сином Євгеном. Із початком повномасштабного російського вторгнення до неї з Лівобережного району Маріуполя переїхали батьки. Тато Євген Григорович незадовго до цих подій пережив операцію на серці і спускатися в укриття не міг. 18 березня 2022 року мама Юлії, Валентина, не була в помешканні доньки – вона пішла до їхнього з чоловіком дому на лівому березі, щоби взяти ліки. Юлія з татом і сином були в квартирі, коли в багатоповерхівку на проспекті Металургів поцілив снаряд. Він пройшов через дах та 9-й поверх і дістався 8-го – саме там перебувала родина. Тіла загиблих згоріли, їх розчавило плитами. «Безмежно люблю та сумую за мамою», – сказала Аліна Гомзякова, дочка загиблої. У Юлії залишилися донька, мама, сестра та інші родичі.
БільшеСвітлана Миколаївна Гонтар загинула в Маріуполі навесні 2022 року, під час окупації міста російськими загарбниками. В мирному житті Світлана працювала в конверторному цеху металургійного заводу.
БільшеІрина Гопанчук із донькою Катериною загинули в Маріуполі 15 березня 2022 року. Снаряд влучив на подвір'я, де вони з сусідами готували їжу. Поряд загинули ще четверо людей: двоє сусідів (дівчина та чоловік) і двоє перехожих (дівчина з хлопцем). Ірині було 52 роки. Каті – 13. Вони жили за адресою – провулок Трамвайний, 10. Тут і сталася трагедія. Тіло Каті, пригадали очевидці, знайшли майже неушкодженим. Ірині відірвало голову. До кишені загиблої сусіди поклали записку з даними про неї та доньку. У дворі тіла пролежали до 30 березня, поки їх не відвезли до моргу. Найімовірніше, Катя та Ірина поховані в селищі Мангуш в окремих могилах. Але де саме – невідомо. Старша донька Ірини, Олена Світлична, розповіла: «Моїй бабусі 80 років. Вона залишилася в Маріуполі, щоби знайти могили доньки та онуки. Одного разу бабуся поїхала до моргу, їй стало погано. Вдруге поїхала. Взяли її дані. Сказали, що зателефонують і повідомлять, коли прийти. Бабуся здала аналіз ДНК». Та за рік від часу трагедії результатів так і не було. Про загибель мами і сестри Олена дізналася у Вінниці. Саме в цьому місті Ірина навчалася та жила в молодості. А народилася й останні роки провела в Маріуполі. Усе життя присвятила дітям: Олені, Денису та Каті. Любила онуків Меланію та Лева. Опікувалася мамою Аллою Миколаївною. Півтора року Ірина працювала в міській лікарні №2, у терапевтичному відділенні. Після початку повномасштабної війни, поки була можливість, щодня бігала до лікарні, щоби принести їжу тим, хто вже не міг потрапити додому. В Ірини Гопанчук залишилися мама, донька, син та двоє онуків.
Більше51-річна Світлана Горбатенко загинула в Маріуполі у другій половині березня 2022 року. У її будинок на вулиці Кальчанській Кальміуського району прилетів снаряд. Поряд загинув цивільний чоловік Світлани, Дмитро Півень. Світлана Горбатенко народилась і жила у Маріуполі. Працювала водійкою трамвая у Маріупольському трамвайно-тролейбусному управлінні. У вільний час любила рибалити разом із чоловіком. «Світлана була щирою, доброю, веселою. Ми з нею почали дружити ще у 1995 році, коли я пішла на роботу в депо кондукторкою. Наші чоловіки товаришували. Світлана – чудова фахівчиня, навчала інших водити електротранспорт. Гарна мама і дружина», – розповіла близька подруга Світлани, Ганна Прихненко. Звʼязок зі Світланою та Дмитром подруга втратила 2 березня 2022 року. Шукала та збирала інформацію про них. Так від сусідів, друзів і близьких людей пари дізналась про їхню загибель.
БільшеБерезнь 2022 року в Маріуполі був пекельний. Ніколи не знаєш, куди на цей раз прилетіть російський снаряд, чи будеш жити завтра. Страшні відчуття безнадійності та відчаю.
Від тяжких уламкових поранень 12 березня загинув Сергій Миколайович Горбачов. Він потрапив під обстріл неподалік від перетину пр.Перемоги та пр.Свободи. отримавши тяжкі поранення, він лишився життя.
Рідна сестра Олена розказую: «Сергій був чудовою людиною, чуйним, добрим та дбайливим». Непоправна втрата для рідних.
БільшеВікторія Горбенко трагічно загинула з двома доньками під час окупації Маріуполя російськими загарбниками. Сім’я переховувалася в приватному будинку на вулиці Грецький, що в центрі міста, неподалік від податкової. 09 березня 2022 року, коли росія вже регулярно наносила удари авіацією по житловим будинкам та інфраструктурі міста, Вікторія Горбенко разом з доньками перебувала у себе вдома. Тоді ворог скинув чергову бомбу на приватний будинок, де ховалися жінки. Після атаки він нього залишився лише кратер… Вікторія та її доньки Яна та Дар’я загинули.
У довоєнному житті Вікторія Горбенко багато років присвятила роботі з діточками – працювала вихователькою дошкільного навчального закладу №163 «Квіточка». Була чудовим професіоналом, діти її дуже любили. Старша донька Вікторії, Дар’я Горбенко, навчалася в МДУ за спеціальністю «дошкільне виховання» та працювала в дитячому садочку №20. Молодша донька навчалася в четвертому класі в 65 школі.
Муратова Тетяна, колега загиблої Вікторії Горбенко, згадує, що «до колежанок ставилася з повагою, завжди щиро пригощала пирогами, тортиками, булочками. Була не тільки гарною вихователькою, але й господинею, доброю людиною».
БільшеДар’я Горбенко проживала в Маріуполі, здобула освіту в Маріупольському державному університеті на факультеті дошкільної освіти. Після закінчення навчання працювала в дитячому садку № 11 «Журавлик». Дар’я, як і її мама, Вікторія Горбенко, любила роботу з дітьми. Готували різні творчі доробки для дітей, проводили цікаві заходи, формуючи творчі здібності, розвиваючи всесторонні особистості вихованців.
Під час вторгненя російських військ в місто, сім’я Горбенків знаходились в своєму будинку на вулиці Грецькій, в центральному районі міста. Починаючи з 24 лютого 2022 року рашисти обстрілювали, руйнували, вбивали все, що було на їх шляху до повної окупації Маріуполя.
2 березня 2022 року російські військові здійснювали черговий авіаналіт на місто. Влучили в будинок Горбенків, де перебувала мама Вікторія та її доньки - Яна і Дар’я. Вони всі загинули.
Дар’я Горбенко мала активну громадянську позицію, планувала брати участь у громадському обговоренні Державного інвестійного проєкту зі створення Музею науки в Маріуполі. В свої 22 роки вона мала гарні плани на щасливе успішне майбутнє.
«Ми так надіялися, що вона жива. Дуже боляче. Назавжди буде в наших серцях і думках», - сказала знайома Дар’ї, Наталія Бушма.
БільшеЖиття Любові Власівни склалося так, що її добре знали у Маріуполі. Вона працювала секретарем в фінансовому відділі міськвиконкому. Знали про її добре відношення до людей, бажання допомогти.
Коли розпочалася повномасштабна війна росії проти України, маріупольці одними з перших відчули варварство «освободітєлєй». Люди надіялися на швидке закінчення масованих обстрілів, авіабомбувань. Окупанти руйнували будівлі, знищили об’єкти критичної інфраструктури, залишивши людей без елементарних умов для життя. 76-річній жінці дуже була потрібна допомога. Але її не було.
Горгола Любов Власівна померла в березні 2022 року страшною смерттю, від голода та обезводнення, в своїй квартирі за адресою проспект Будівельників 181. Сусіди розповіли, що на початку квітня тіло жінки забрали воєнні. Місце знаходження її останків рідні не знають.
БільшеУ лютому 2022 року Раїса Дмитрівна святкувала ювілей – 80-річчя. Жінка проживала з родиною в Маріуполі. Тут раділа життю на заслуженому відпочинку. Намагалася в пенсійний період більше часу проводити з рідними, з друзями. Але вже 24 лютого розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну.
Жінка, як і багато маріупольців, залишалася в рідному місті. Через прицільні масовані обстріли скрізь панував розпач, страх, смерть. Допомоги не було, місто було в російській окупації.
17 березня 2022 року 80-річна Горлачова Раїса Дмитрівна загинула за адресою проспект Металургів, 47.
БільшеГоршкова Марія Іванівна проживала з родиною в Маріуполі. Працювала прибиральницею в незвичному закладі. «Маріупольська школа-ясла-садок №39», новий тип гімназії. Жінка любила дітей, відповідально ставилася до своїх обов’язків.
З початком повномасштабного російського вторгнення кожен маріуполець намагався вижити в нелюдських умовах, які створив ворог. Постійні обстріли знищили критичну інфраструктуру, залишивши людей на страждання та поневіряння.
В цих смертельних умовах російської окупації Горшкова Марія Іванівна загинула від смертельних поранень осколками. Війна забрала життя доброї, чуйної, працьовитої людини.
БільшеНаталія Горшкова загинула під час повномасштабної війни у Маріуполі на Донеччині. 11 березня 2022 року вона разом із донькою Аліною перебували біля підʼїзду будинку на вулиці Пашковського, що в Лівобережному районі міста. У той час, коли жінки підійшли привітатися із сусідами, в двір будинку прилетів снаряд. Унаслідок удару дочка Аліна загинула на місці. Наталія ж отримала поранення та померла через два дні, 13 березня 2022-го. Наталія Горшкова була родом із Маріуполя. Здобула освіту в Приазовському державному технічному університеті. Останнім часом працювала продавчинею у магазині в Лівобережному районі. Обожнювала подорожувати. «Бабуся була дуже доброю, милою. У свій вільний час вона завжди гуляла, любила мандрувати. Постійно літала до теплих країн. Удома застати її можна було не так часто», – розповіла онука Єлизавета Бабіченко. У Наталії залишилися два брати, донька та онуки.
БільшеВ мирні часи Анастасія жила з впевненістю в щасливе майбутнє. Гарна, весела, життєрадісна дівчина любила малювати. Вона була талановитою, старанно навчалася, мріяла, вірила в свої сили. Маріуполь давав молоді можливість розвиватися.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Маріуполь став своєрідним форпостом на шляху ворога. Місто та цивільні мешканці страждали від постійних масованих обстрілів, авіабомбувань, від знищеної інфраструктури.
Разом з рідними Анастасія залишалася в Маріуполі в страшні часи російської окупації.
20 березня 2022 року Горюнова Анастасія загинула. Під час чергового ворожого обстрілу снаряди потрапили у двір їх будинку. Осколками вбито дівчину та інших жителів будинку.
Біль рідних не вщухає. Війна назавжди забрала життя юної дівчинки, не дала їй можливості втілити щасливі мрії.
БільшеОлексій Господінов загинув разом з сином Степаном 13 березня 2022 року внаслідок нанесеного росією авіаудару. Загарбники скинули бомбу з літака на будинок за адресою пр.Перемоги 32/42. У той день загинуло багато людей.
Донька Олексія пише про біль втрати рідних: «Неймовірно боляче це писати, це згадувати та розуміти, що все це правда. Рік минув, а я досі не хочу в це вірити. Ви були найкращими, дякую за виховання та за краще дитинство, за сили, за це життя».
Олексію було 44 роки, а його сину – усього 23 роки.
БільшеСтепан Господінов загинув разом зі своїм батько Олексієм 13 березня 2022 року в Лівобережному районі міста. Трагедія сталася внаслідок нанесеного росією авіаудару. Російські окупанти скинули бомбу з літака на будинок за адресою пр.Перемоги 32/42, де перебували Господінови. Окрім батька й сина, у той день загинуло ще багато людей.
Донька Олексія пише про біль втрати рідних: «Неймовірно боляче це писати, це згадувати та розуміти, що все це правда. Рік минув, а я досі не хочу в це вірити. Ви були найкращими, дякую за виховання та за краще дитинство, за сили, за це життя».
Степану було 23 роки, а його батьку – 44 роки.
Більше50-річний Михайло Гребенецький загинув під час бомбардування російськими військами Драмтеатру в Маріуполі 16 березня 2022 року.
До театру Михайло, його дружина Наталія та син Євген приїхали 5 березня. У місті говорили про «зелений» коридор, а локацією для збору, зокрема, була і Театральна площа. Однак евакуація не відбулася. Родина Гребенецьких залишилася в театрі. До того ж, зламалася їхня автівка.
16 березня о 12.15 на Театральній пролунав вибух. Купол театру впав. У момент удару Наталія зі сином були в ложі, а Михайло – на польовій кухні поблизу театру. «Через вибухову хвилю ми не могли встати. Я почала задихатися. Син перший видерся. Витягнув мене за капюшон. Він отримав контузію, кричав. У мене з потилиці йшла кров. Треба було шукати чоловіка. Вийшли із центральних дверей. Там лежала жінка. Хлопець – на спині. Лежав з розплющеними очима і дивився в небо. Кухня була засипана камінням», – згадала Наталія.
Євген ходив по руїнах, сподіваючись знайти батька живим.
«Якийсь чоловік сказав, що там стирчать руки та ноги. Ноги були не батькові. А руки – знайомі. Впізнати тіло було неможливо. Ти береш один камінь, а згори падає інший», – розповідає Євген. Наталія додає: «Ми побачили обличчя чоловіка. Розкопали тільки голову. На обличчі – чорна кров. Пульсу не було. Завал – метрів 5. Відкопати не могли».
Тіло Михайла родина так і не змогла дістати з-під завалів та поховати.
Михайло Гребенецький народився та жив у Волновасі. Працював водієм таксі. У Маріуполь приїхав 24 лютого 2022 року. «Він був люблячим чоловіком і батьком. Сімейні цінності у нього були на першому місці.
В наших серцях він назавжди залишиться люблячим чоловіком для мене і дбайливим татом для мого сина», – сказала Наталія.
БільшеОлена Гребень – одна з багатьох маріупольців, які залишилися в рідних домівках, коли розпочалася повномасштабна російська війна. 49-річна жінка, повна творчих сил та енергії, опинилася в пекельних умовах окупації. Ворог оточував місто, постійно обстрілюючи його. В умовах війни вмирали мирні цивільні люди.
7 березня 2022 року Гребень Олена Павлівна загинула. Внаслідок обстрілу жінка отримала смертельне осколкове поранення в живіт. Була похована в Приморському парку.
Більше20 березня в Маріуполі загинув Валерій Іванович Григорʼєв. Під чай воєнних дій у його квартиру влучив снаряд, сталася пожежа, що призвело до загибелі Валерія та його дружини. Подружжя не мало шансів врятуватися. Валерій Іванович був пенсіонером.
Більше59-річна Ірина Григорʼєва загинула 13 березня 2022 року від бомбардування російською армією Лівобережного району Маріуполя. За свідченнями очевидців, той ворожий удар відібрав життя близько 30 людей. Із подругами Наталією та Жанною Ірина переховувалася від обстрілів в укритті двоповерхового будинку. 13 березня піднялася з підвалу на другий поверх – до квартири Жанни. Там їх і застав вибух. «Ми з Жанною лежали на дивані. Стіна впала на його бильця. Як вушко голки – я побачила промінчик світла. Почали кликати на допомогу. Коли нас дістали з-під завалів, побачила знайомі капці, штани, куртку. Розуміла, що це моя подруга Ірина. Вона лягла не на диван разом із нами, а на крісло. Там і загинула», – розповіла подруга Ірини, Наталія Афанасіаді. Тоді також загинув її чоловік Іван, син Жанни – Богдан Джелалі, її мама та чоловік Олег. Це бомбардування відібрало життя вагітної жінки з мамою – вони були в підвалі; мами 38 років та дитини 10 років. Приблизне число вбитих – 28-30 людей. Ірина Григор’єва жила в Маріуполі. Працювала завідувачкою магазину. Її пригадують чесною, відкритою, доброю та інтелігентною людиною. «Ніколи не чула від неї поганого слова. Ми дружили близько 30 років. Вона була люблячою мамою. Все своє життя присвятила сину Іллі та онучкам. Уже після її смерті народилася третя онучка. Її назвали на честь бабусі Ірочкою», – сказала Наталія. В Ірини залишилися чоловік, син та онучки.
БільшеЛюдмила Іванівна Григорʼєва загинула разом з чоловіком 20 березня 2022 року. Подружжя переживало окупацію Маріуполя разом з іншими, постійні обстріли, знищення людей, відсутність тепла, брак їжі та медичної допомоги – такими були ті часи. Через влучання снаряду в квартирі Григорʼєвих розпочалася пожежа. Вибратися їм не вдалося.
БільшеПіслявоєнне дитинство Людмили Павлівни навчило цінувати життя, любов рідних, наполегливість у роботі. Вона безмежно раділа сімейним зустрічам. Робила все, щоб діти, онуки були щасливими та людяними.
23 березня 2022 року повномасштабна російська війна назавжди розлучила її з родиною. Йшов місяць важкого виживання в окупованому Маріуполі. Лівобережний район міста знаходився під постійними обстрілами. Намагаючись оточити територію, ворог знищував все, що було перешкодою.
Під час обстрілів «від прямого попадання в будинок по вулиці Пашковського, 99, загинула моя бабусенька Григоревська Людмила Павлівна... Знаю, що навіть з неба, ти мене любиш та оберігаєш», – з глибоким болем промовляє Катерина.
БільшеВ розпал бойових дій російської повномасштабної війни 11 березня 2022 року загинув Григорян Григорій Жирайрович. 58-річний чоловік міг би мирно працювати, тішитися щасливим життям у колі рідних, допомагати дітям та онукам досягати своїх мрій. Він був любим та люблячим чоловіком, батьком, дідусем та братом. Якби не війна...
Григорій загинув від осколкового поранення в голову під час російської окупації Маріуполя.
Більше17-річний Іван Гринько загинув у Маріуполі навесні 2022 року. Будинок, у якому знаходився Іван, був обстріляний, та юнак зазнав смертельних поранень.
БільшеВіталій Миколайович народився в Полтаві, навчався в Харківському національному університеті внутрішніх справ за спеціальністю «Право». Мешкав та працював дільничним у Харкові.
З 2014 року добровольцем брав участь в АТО та ООС, служив у Маріуполі. За 4 роки служби виріс до старшого лейтенанта, був призначений на посаду заступника командира з бойової та спеціальної підготовки окремого загону спецпризначення НГУ «Азов» Національної гвардії України.
З перших днів російського вторгнення в Україну разом з побратимами Грицаєнко Віталій приймав бої з окупантами на узбережжі Азовського моря в районі Маріуполя. Ворог постійно робив спроби прориву оборони, намагався обійти позиції українців з флангу. Наші воїни мужньо та професійно розбили ворожу колону, знищували танки, самохідні артилерійські установки, реактивні системи залпового вогню, БТР-и, 2 ББМ «Тигр», живу силу загарбників. Бої були важкими, нерівними. У ніч на 19 березня 2022 року під час рейду в тил ворога азовці знищили командний пункт, 2 склади, близько взводу живої сили. Але 31-річний офіцер Грицаєнко Віталій зазнав важких поранень осколком в лице, миттєво загинув.
Прощання азовців із загиблим побратимом, Героєм України, удостоєним ордена «Золота Зірка» (посмертно) відбулося 3 листопада 2022 року.
БільшеАртем Грицай – один з тих молодих сучасних маріупольців, котрі жили повним життям, втілюючи свої мрії. Він навчався в Приазовському державному університеті за спеціальністю «Комп’ютерні науки»; закінчив його з відзнакою. Однокурсники пам’ятають Артема «добрим, життєрадісним, завжди готовим прийти на допомогу». Хлопець займався спортом, любив навчання, приймав участь у професійних конкурсах, олімпіадах. Активна участь Артема у науковій та громадській діяльності університету була відзначена іменною стипендією ім. В.С. Бойка.
Артем працював програмістом, будував плани на майбутнє. Але страшна війна росії назавжди залишила його 25-річним. В кінці березня 2022 року, під час обстрілів, Грицай Артем Сергійович загинув разом зі своїми рідними. Це були мати – Тетяна та дідусь – Кисильов Олександр Миколайович. Це сталося біля їх власного будинку у Маріуполі. Родину поховали біля дому, в городі.
БільшеГрідчин Максим – відповідальний, впевнений, професіонал, патріот, який присв’ятив життя служінню Батьківщини.
Він народився 1988 року на Сумщині, в селищі Краснопілля. В 2010 році закінчив у Харькові Академію внутрішніх військ МВС України.
До 2014 року ніс службу в місті Макіївка Донецької області. У квітні 2014 року прихильники «ДНР» разом з представниками силового блоку служби їхньої безпеки неодноразово прибували на КПП військової частини 3057, щоб схилити командування до підпорядкування керівництву «ДНР» і передачі озброєння в їх користування. Але отримали відмову на всю країну, дали рішучій опір.
Грідчин Максим брав участь у бойових діях в Маріуполі, коли звільняли та обороняли місто. Військову службу ніс на посаді начальника відділення бойової та спеціальної підготовки військової частини бригади оперативного призначення Національної Гвардії України у Маріуполі Донецької області. Тут він зустрів своє кохання, тендітну добру Альону Кушнір, яка була медичною інструкторкою Національної гвардії («Азов»). Щасливі готувалися до весілля, але 24 лютого почалося російське вторгнення.
Разом з побратимами Максим і Альона обороняли Маріуполь. 6 березня 2022 року під час ведення запеклих боїв на одному з найтяжчих напрямків оборони міста Максим зазнав смертельного поранення.
7 березня загинув 33-річний підполковник, мужній патріот, люблячий батько, чоловік, вірний побратим Грідчин Максим.
БільшеГірка доля спіткала Тетяну Іванівну, коли розпочалася повномасштабна російська війна. Разом зі своїм чоловіком жінка залишалася в Маріуполі. В надії на допомогу, на можливість виїзду з-під постійних обстрілів евакуаційними силами, багато мешканців не змогли захистити себе від мін, артилерії, авіабомб.
10 березня 2022 року внаслідок обстрілів загорівся будинок 65 по вулиці Купріна, де Грімані Тетяна Іванівна загинула. Було неможливо врятувати людей в ті страшні часи війни. Обгорілі останки поховали у дворі біля будинку 140, на проспекті Будівельників. Сестра жінки розповіла, що в цій пожежі загинув і чоловік Тетяни, Гапонов Сергій Віталійович.
БільшеДуже важко втрачати близьких, особливо, коли їх життя цинічно забирається ворогом. Так було з багатьма маріупольцями, котрі загинули від російських снарядів, а також від наслідків війни.
Громов Анатолій Миколайович переховувався під час окупації в квартирі сина за адресою вул.Московська, 69. В Лівобережному районі з самого початку війни було вкрай небезпечно, а березень став для маріупольців справжнім пеклом. 18 березня Анатолій Миколайович загинув, знаходячись в квартирі. Рідні досі не можуть знайти, де похований «найкращий батько та коханий чоловік». Хоча відомо, були свідки, та при ньому були документи.
БільшеНайважливіше, що варто цінувати, це – життя. Кожна людина це знає, намагається берегти його, та здоров’я рідних, близьких людей.
Хвороби не вибирають час та місце. COVID19 став дуже важким випробуванням для маріупольців, як і для багатьох людей в різних куточках світу. Люди страждали, боролися, хворіли, помирали. В Маріуполі створювали такі умови, при яких полегшувалось лікування, заводи допомагали забезпечити лікарні киснем, держава забезпечувала ліками, додатковими оплатами за роботу лікарів.
Галина Корніївна працювала в урологічному відділенні міської лікарні №1 в Маріуполі. Така робота завжди потребує і фізичних, і душевних сил. Адже важливо підтримати хворих, допомагати їм боротися з недугами.
З 21.02.2022 року вона знаходилася в лікарні №9 Маріуполя. Підтвердився діагноз COVID19. Лікування було до 01 березня, тому що в лікарні не було теплопостачання та електропостачання. Треба було продовжувати лікування вдома. Але з 24 лютого почалася війна, російські війська окупували Маріуполь, тому за життя боролися всі. Без ліків, без тепла, без електрики Громова Галина Корніївна померла 02 березня 2022 року.
БільшеГрудько Юрій Анатолійович – 61-річний чоловік, який проживав у Маріуполі. Активний, цілеспрямований, чоловік любив автомобілі, цікавився технікою. Друзі поважали та цінували його. Чоловік, батько, дідусь – Юрій любив проводити вільний час з рідними.
Щасливі мирні дні маріупольців 24 лютого 2022 року обірвали ворожі кулі, снаряди, бомби, націлені на Україну. Повномасштабна російська війна цинічно руйнувала будівлі міста та життя людей.
17 квітня 2022 року, через день після своїх іменин, Грудько Юрій Анатолійович загинув у Маріуполі від обстрілів в мікрорайоні Мирному.
БільшеСправедливість, громадська позиція, відповідальність за свої вчинки, необхідність допомагати – лиш маленька частина життєвих принципів Гряника Олександра.
Олександр був свідомим учасником Евромайдану від початку і до кінця. З початком війни на Донбасі рвався на фронт, але вдома не підтримували, ще і навчання продовжувалося. Мама зі сльозами вмовляла не йти. «В той рік він з нами практично не спілкувався...був похмурим», – згадує мама. В 2014 році закінчив навчання на факультеті міжнародної економіки і менеджменту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Зразу пішов на курс молодого бійця в «Азов». Пояснював свій вибір тим, що в «Азові» всі вмотивовані, всі за ідею – і не пожалів.
Від 2016 року служив у полку «Азов» Національної гвардії України. Прослужив 6 років. В січні 2022 року написав заяву на звільнення. Поїхав в Карпати, займався фотографією. Але 24 лютого знову пішов захищати Україну. Брав участь у боях за Бучу, Ірпінь та Гостомель як доброволець. 27 березня 2022 року добровільно прилетів вертольотом до Маріуполя, щоб допомогти оточеним військовим, але маршрут розсекретили і гелікоптер підбили. Дивом пробрався до «Азовсталі» та доставив Starlink. В боях Олександр отримав поранення і міг би евакуюватися, але залишився з побратимами, віддавши місце цивільному. Загинув 8 травня від падіння авіабомби на заводі «Азовсталь» під час оборони Маріуполя.
«Зараз в Маріуполі я тоже відчуваю, що правильніше нічого не може бути», – писав Олександр подрузі Ользі.
БільшеАліса Губанова загинула 13 березня 2022 року в Маріуполі. Вона потрапила під мінометний обстріл. Алісі було 32 роки. Аліса з чоловіком Сергієм та дочкою Мирославою, якій на той час було два з половиною роки, переховувалися від обстрілів у багатоповерхівці на бульварі Шевченка. 13 березня Сергій пішов по воду, його не було близько двох годин. «Дружина почала хвилюватися. Разом із дочкою вона вийшла з будинку. У той момент поблизу сусіднього під'їзду впала міна. Аліса загинула миттєво. Дочці поранило руку», – розповів Сергій. 16 березня Сергій із маленькою Мирославою виїхав із міста. Через три дні повернувся. Знайшов домовину, хрест, вінки та поховав дружину. Аліса Губанова народилася та жила в Маріуполі. За освітою – філологиня. Від першого шлюбу виховувала дочку Марту 2012 року народження. Під час повномасштабної війни Марта зі своїм татом були в іншому місті. Аліса перебувала в декретній відпустці. «Вона робила картини з бісеру, малювала, в'язала, захоплювалася фотографуванням. Любила спорт і подорожі. Була життєрадісною людиною», – сказала подруга Аліси, Юлія. В Аліси Губанової залишилися дві дочки, чоловік та сестра.
Більше«Інтелігент» – так Дмитра Губарєва називали в полку «Азов». Цілком виправданий позивний для філософа за освітою (Київський національний університет імені Тараса Шевченка), який вибрав своєю справою фронт. Постійно працював над собою. Мудрість і знання брав із життя та книг.
Він грав на багатьох музикальних інструментах, займався єдиноборствами та спортом, любив туристичні подорожі. Військову службу обрав сам, вважав, що «В «Азові» - є дух, там все серйозно, в «Азові» - найкращі».
З першого дня російсько-української війни солдат окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов» Національної гвардії України Дмитро Губарєв мужньо став на захист батьківщини та Маріуполя. Разом з побратимами перебував на передовій. 22 березня повідомив, що його розрахунок знищив ворожий катер. Останні тижні життя, як військовий медик, евакуював поранених, допомагав хірургам. Коли морпіхи об’єдналися на заводі з азовцями, Дмитро уже виходив на бойові завдання як солдат.
15 квітня 2022 року Дмитро Губарєв загинув при обороні Маріуполя, на заводі «Азовсталь».
«Дмитро родився воїном, він виконав і перевиконав свою судьбоносну місію», – говорить про нього друг Степан. Він вважає Дмитра людиною з чіткою позицією, з правильним світосприйняттям, надзвичайно хоробрим патріотом.
БільшеІлля Девійович Губенко загинув 13 березня 2022 року в Маріуполі в період окупації міста російськими загарбниками. Під час вуличних боїв та штурму мікрорайону на вулиці Троїцькій, Ілля був застрелений російськими військовими.
Губенко Ілля трагічно загинув у віці 52 років. Успішний керівник, підприємець – його знали багато людей. Він був директором відомих компаній «Ітком» (діяльність у сфері безпроводового електрозв'язку) та «Мтранс» (діяльність у сфері транспорту).
Донька Валерія розповідає про батька: «Був наймудрішою людиною для всіх його друзів та всієї його родини. Він був чесний, добрий, порядний і завжди був готовий прийти на допомогу. Його неосяжна кількість знань та вмінь вражала та захоплювала. Він був найкращим чоловіком та найкращим батьком». Його загибель – непоправна втрата для всіх.
БільшеІрина Петрівна проживала в Маріуполі, дуже любила свою сім'ю, була турботливою мамою, бабусею та свекрухою. Любила проводити час разом з сім’єю, мріяти, будувати плани про щасливе майбутнє.
Враз змінилося її життя після віроломного повномасштабного вторгнення росії в Україну, з початком воєнних дій російських нелюдів в Маріуполі.
21 березня 2022 року 53-річна Гудець Ірина Петрівна загинула від авіабомби на вулиці Пушкіна 29 в Маріуполі.
У серцях рідних біль не затихає.
БільшеМаріуполь – одне з тих міст, яке стояло на шляху російських загарбників з початку повномасштабної війни росії в Україні. Вірні захисники мужньо стримували шалений натиск ворога.
Цивільні мешканці намагалися врятувати своє життя, допомагали рідним, друзям, як могли. Окупанти знищували все на своєму шляху. В цей трагічний час Наталія Гудзій залишалася в Маріуполі. З кожним днем війна ставала страшніше: розрушувалися будівлі, гинули люди. Два місяці її існування в холоді, без їжі та елементарних умов життя підірвали здоров’я жінки. У важкому стані вдалося доправити Наталію для лікування в Донецьк. Нажаль, 17 травня 2022 року Гудзій Наталія Олександрівна померла в лікарні м.Донецька. З глибоким болем повідомила про своє горе Аля Базаря, донька Наталії.
БільшеІрина Гуділенко проживала в Маріуполі, де були і її рідні. Життя бурно плило, дивувало новими знайомими, новими здобутками, перспективами, мріями. Вся радість мирного життя враз обірвала повномасштабна війна. 24 лютого 2022 року російські війська віроломно напали на Україну. Маріуполь стояв на дорозі загарбницьким планам окупантів.
Багато тих, хто залишався в місті, не вірили, що «сусіди» будуть вбивати, що можуть бути безжальними. Адже мирні люди не чинили опору, покірно спускалися в грязні сирі підвальні приміщення, щоб сховатися від обстрілів. Хтось знайшов бомбосховища, заводські бункери, тощо. Разом намагалися готувати нехитру їжу, поки були запаси вдома. Обстріли частішали, почались авіабомбування. Будинки горіли, завалювались, люди гинули.
27 березня 2022 року Гуділенко Ірина Миколаївна загинула внаслідок прямого влучання снаряду в будинок. Глибока біль не вщухає, «серце рветься на частинки», – важко переживає втрату любої сестри Олена.
БільшеВіталій Іванович Гук проживав в центральному районі Маріуполя. Чоловік не виїхав із міста, коли розпочалася повномасштабна російська війна проти України. Ворог вів постійні обстріли та скидав авіабомби, міни на критичну інфраструктуру, на житлові будинки. Люди страждали без надії на допомогу.
76-річного Гук Віталія Івановича не стало 22 березня 2022 року, в період російської окупації Маріуполя. Як засвідчили сусіди, у літнього чоловіка не витримало серце. Він знаходився у своїй квартирі по бульвару Богдана Хмельницького, 31. Сусіди змогли поховати Віталія Івановича у дворі цього ж будинку.
БільшеГулаков Олег та його родина знаходились у Маріуполі, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення. 52-річний чоловік, батько трьох дітей всіма силами захищав сім’ю. Зі слів його дружини Юлії, 14 березня Олег намагався після обстрілу гасити пожежу в під’їзді свого будинку. Погано почував себе, але, коли стало краще, пішов шукати зв’язок, щоб зателефонувати друзям в Київ. Надіявся дізнатися про можливість зеленого коридору для маріупольців. 13 березня він повідомив друзям, що Маріуполь бомблять із літаків та обстрілюють із землі. 14-го додому не повернувся.
Гулаков Олег Олександрович загинув 14 березня 2022 року. Забрати тіло чоловіка та поховати його в окупованому Маріуполі не було ніякої можливості. Залишилися без батька троє неповнолітніх дітей. Юлії з дітьми вдалося виїхати із пекла Маріуполя 19 березня.
БільшеКоли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Андрій Гулєєв знаходився в Лівобережному районі Маріуполя. Уже з першими годинами 24 лютого 2022 року ворожі війська впевнено обстріляли мирні квартали, підпалюючи житло та вбиваючи людей. Будинки палали, завалювалися. Скрізь був відчай, страх. Місцяни намагались перечекати у знайомих, родичів, які проживали у більш віддалених районах. Та згодом окупанти вели потужні обстріли, скидали бомби на все місто.
Андрій Гуляєв назавжди залишився 36-річним, бо, як повідомила Оксана, він загинув у Маріуполі, на Лівому березі від кулі снайпера. Жорстока війна забрала у хлопця щасливе життя у любові та радості, не дала йому сповна пізнати батьківство та найкращі почуття у мирі та добрі.
БільшеЯк завжди, дідусі з радістю проводить багато часу з дітьми та онуками. Діляться своїм досвідом, навчають життєвим дрібницям, ходять разом на рибалку. Анатолій Максимович любив спілкуватися з рідними, разом проводити вільний час.
Важко навіть уявити ту біль, яку принесла повномасштабна війна росії в Україну, яка панувала в кожній родині Маріуполя. Російські обстріли, які несли у місто смерть та розруху, майже не вщухали. Люди в паніці шукали безпечні місця, ховалися в підвалах та, іноді, в бомбосховищах, намагаючись вижити. 20 квітня 2022 року Гуменюк Анатолій Максимович помер у підвалі поліцейського відділку Маріуполя, що на вулиці Азовстальській, 22. Рідні кажуть, що тіло їхнього дорогого дідуся так і залишалось у підвалі.
БільшеЛюбов Михайлівна Гуменюк проживала в Маріуполі, працювала, старанно створювала затишок для своїх рідних. Поважний вік давав можливість більше часу проводити з дітьми, з рідними. Радіти їх успіхам, підтримувати в добрих ділах, бути порадником – це те, чим можна було жити щасливо.
Нажаль, російське вторгнення в Україну змінило все життя. Від масованих російських обстрілів Маріуполь палав у вогні, стогнала земля від людського болю та страждань.
Гуменюк Любов, як і багато інших маріупольців, виживала в нелюдських умовах, які створювали загарбники. Без їжі, газу, води, тепла, при нестачі ліків та медицинської допомоги людям було дуже важко. Анастасія написала, що всі рідні любили Любов Михайлівну – свою маму, бабусю, тітку. Але серце літньої жінки не витримало. Вона померла 18 квітня 2022 року в віці 82 років. Нещадна війна розлучила їх назавжди.
БільшеГуменюк Олег, як і багато інших маріупольців, знаходився у місті, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Маріуполь здригався під силами потужних обстрілів, постійного авіабомбування. Бої починалися в передмісті. Та район Лівого берега міцно тримався, мішаючи наступу окупанта вглиб Маріуполя та за його межі.
Ворог нещадно розстрілював житлові будинки, критичну інфраструктуру, знищував усе, що мішало просуватися до своєї мети – до окупації міста.
Олег Анатолійович Гуменюк загинув 21 березня 2022 року від авіаудару на вулиці Гвардійській. Чоловіка поховали у дворі власного будинку.
БільшеЛілія Миколаївна - керівниця юнкорівського обʼєднання в Маріуполі, викладачка журналістики, завідувачка художнім відділом Лівобережного районного будинку дитячої та юнацької творчості. Виховала багато чудових журналістів, завдяки своєму педагогічному таланту.
Загинула під час ворожих обстрілів, знаходячись за адресою бул.Морський, б.10, де проживала зі своєю родиною. Цей район знаходився поблизу "Азовсталі", тому особливо нещадно знищувався окупантами, разом з його мешканцями.
БільшеЗа інформацією однокласниці та подруги, Гутнева Ганна померла в Маріуполі десь 13-15 березня під час постійних бомбардувань району Азовсталі.
У ті дні Ганна знаходилась у підвалі по вул.Лазо. Нажаль, її серце не витримало, стався серцевий напад. Спасти Ганну не було можливості. Фото жінки зашились у окупованому Маріуполі.
БільшеВійна завжди несе зло, горе, смерть, розруху. Мирне населення Маріуполя, як і всієї України, було у відчаї від звістки про початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Почався надзвичайно важкий час для всіх, хто залишався в місті, хто не зміг виїхати вчасно. Вижити – це ставало найважливішим, бо окупація Маріуполя російськими загарбниками залишила мешканців без життєво необхідних речей. Через постійні цілеспрямовані обстріли, авіабомбування ворог знищив критичну інфраструктуру. Холод, голод, відчай, смерть панували всюди.
З 5 на 6 березня 2022 року, коли нестерпний ворог наступав, померла Гоцол Тетяна Романівна, бо не було медикаментів, не було медичної допомоги під час війни. Жінка померла у своїй квартирі по проспекту Миру 10/20, в Центральному районі міста.
Як розповіла Тетяна Тищенко:«Тіло забрала служба «Скорбота» на склади по вулиці Торговій 65 на зберігання. По інформації, пізніше туди були прильоти і всі тіла вигоріли. Із того, що залишилось, взяли проби ДНК і поховали. Чи це правда – незрозуміло. До цього часу не можемо знайти».
Скільки відчаю, болю принесла війна!
БільшеГеоргій Олександрович Гученко – відомий в Маріуполі лікар-хірург, який працював у міській лікарні №4 ім.І.К.Мацука. Він проживав у Лівобережньому районі міста, на пр.Перемоги, 51.
5 березня Георгій Олександрович виїхав на своєму автомобілі ВАЗ світлого кольору в гараж на вул.Волнисту. Відомо, що в той день розпочалися сильні обстріли та Георгій Олександрович вирішив поїхати до лікарні №4. Повідомляють, що тут він і загинув.
Георгія Олександровича поховали ще з трьома лікарями на території закладу. А пізніше перепоховали на цвинтарі.
З великою повагою згадують Георгія Олександровича близькі, колеги, пацієнти. Лікар з великої літери, який все життя присвятив людям.
БільшеВалентина Борисівна та її родина проживали у Маріуполі. Жінка знаходилась на заслуженому відпочинку. Раділа можливості приділяти більше часу своєму здоров’ю. Було приємно спостерігати за досягненнями молодих, мріяти про їх щасливе майбутнє.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Валентина Д’якова залишалася у місті. 84-річній жінці важко було самій вибратися з небезпеки, яку приніс ворог. Без елементарних умов, без зв’язку та медичної допомоги, під постійним страхом смерті від обстрілів серце жінки не витримало. Як розповіла Лариса, згорьована важкою втратою донька, 29 березня 2022 року Д’якова Валентина Борисівна померла в своїй квартирі. Сусіди поховали її на території дитячого садка, поряд з будинком.
БільшеВід прямого влучання ворожого снаряду загинула Марина Євгенівна Давидова. Трагедія сталася 4 квітня 2022 року, коли її будинок у місті Маріуполь за адресою вул.Попова, 7, був зруйнований. Жінка опинилася під завалами та отримала не сумісні з життям поранення.
Близькі люди Марини Давидової розповіли, що у серпні її тіло ще залишалося в зруйнованому будинку.
У мирному житті Марина Євгенівна працювала помічником вихователя в комунальному дошкільному навчальному закладі «Ясла-садок №117 «Юний моряк». Вона дуже любила дітей та дарувала їм свою любов та турботу.
БільшеВійна, яку розв’язала росія, забрала життя більше 100 тисяч маріупольців. Після 24 лютого, хто не встиг виїхати, опинився в пастці. Жахливі обстріли ворога з різних видів зброї, холодні підвали, брак води та їжі, відсутність ліків. Хтось гинув у лютому-травні під час обстрілів, а деякі – згодом, коли здоров’я було вщент зруйновано.
Валерій Леонідович Давидюк загинув 19 червня 2022 року в лікарні через пневмонію. Після складних місяців виживання в Маріуполі, він опинився в руках медиків. Але в окупації допомогти чоловіку побороти хворобу не змогли. Валерій Леонідович загинув у віці 67 років.
БільшеВалерій Давшан загинув 3 березня, в перший тиждень повномасштабного наступу росії на Україну. Чоловік заходився в Маріуполі, в Лівобережному районі. В мирному житті працював на металургійному заводі в цеху ремонту рухомого складу. Йому було близько 39 років.
БільшеЄвген Данилов – один з тих чоловіків, котрий завжди готовий прийти на допомогу, справжній, відповідальний, працьовитий. Повномасштабна російська війна застала його в рідному Маріуполі.
Молодий чоловік не виїхав з міста, залишався в мікрорайоні Черьомушки, де знаходилося його житло. З перших днів ворожого наступу маріупольці намагалися знайти більш безпечні місця, де була надія на захист від обстрілів. В середині березня 2022 року масовані обстріли окупантів накривали вогнем всі мікрорайони. Небезпека чатувала на цивільних жителів.
12 березня 2022 року Данилов Євген загинув у своїй квартирі в Маріуполі під час російської окупації. Поховали 48-річного чоловіка на мікрорайоні Черьомушки, за 17 відділенням «Нової пошти», недалеко від будинку Євгена.
Війна забрала життя чоловіка в його власній квартирі.
БільшеСергій Дашивець проживав у Маріуполі. Місто розвивалося, ставало зручнішим, красивішим. Приваблювали нові локації для відпочинку. Нові робочі місця давали можливість піднімати свій рівень життя, залишаючись поряд з рідними.
Але росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Маріуполь знаходився на шляху загарбника, тому з 24 лютого 2022 року ворог постійно обстрілював місто. Намагаючись зімкнути кільце окупації, російські війська нищили цивільні об’єкти інфраструктури, житлові будинки. Мешканці міста шукали укриття, підвали, виїжджали з міста – робили все для збереження життя.
Про загибель Дашивець Сергія повідомила Ірина, пам’ятаючи його, як добру, чуйну людину. Війна настигла 45-річного молодого чоловіка, відібрала найцінніше – життя.
БільшеДашко Ігор родом із Львівщини, але більше 10 років служив у ДПСУ на Донеччині. Цілеспрямовано йшов до своєї мрії стати військовим. По закінченню Національної академії Державної прикордонної служби України у Хмельницькому, отримав направлення до прикордонної служби Маріуполя. Тут зустрів свою кохану, у подружжя народилася донька.
Ігор завжди відкрито займав проукраїнську позицію. Двічі брав участь у антитерористичній операції на східних кордонах України.
Коли почалося російське повномасштабне вторгнення в Україну, Дашко Ігор був у складі прикордонних підрозділів, які брали участь в Операції об’єднаних сил. Це була його остання ротація на Схід, бо у Ігоря завершався контракт, він готувався до мирного життя.
9 квітня 2022 року у 44-річному віці підполковник Ігор Тарасович Дашко загинув. Ігор був поранений на позиціях, які оточив ворог. Він прикривав відхід побратимів на запасні позиції. Щоб не потрапити в полон самому та не дати ворогу захопити радіостанцію, він прийняв надзвичайно важке рішення - підірвати себе гранатою. Його останні слова: «Слава Україні!»
Завжди позитивний, справжній патріот України, відданий офіцер – так згадують про Ігоря друзі та колеги.
17.04.2022 року Ігорю Тарасовичу Дашко посмертно присвоєно звання Героя України.
БільшеЖителі Маріуполя дуже змінилися від початку російської повномасштабної війни проти України. Змінилося і все, що було таким звичним. В мирні часи далеко не всі знали про тих, які сусіди проживали поряд з ними. А з 24 лютого 2022 року намагалися знати чим більше, бо разом готували їжу, діставали воду, шукали дрова, зігрівалися, як могли, підтримували один одного.
Добре, якщо так могли допомагати, а ще краще, коли поряд були рідні. Бо провідати тих знайомих, чи рідних, які проживали окремо, хворіли, були одинокими, не було ніякої можливості, адже обстріли не вщухали.
Рідні загиблогго 22 квітня 2022 року Дегтярєва Віктора Єфимовича навіть не знають причини смерті чоловіка. Світлана, прийомна донька Віктора Єфимовича, розповіла, що знає лише про те, що «перепохований з дитячого містечка на кварталах. Куди? - не знаємо, не готовий ДНК-тест».
БільшеСергій Володимирович Дегтярьов загинув 10 березня в Маріуполі, коли російська армія активно намагалася захватити місто, велися запеклі бої з ворогом. Відомо, що в мирному житті Сергій працював на металургійному комбінаті в цеху водопостачання.
БільшеАндрій Васильович Дейнега загинув у Маріуполі 19 березня 2022 року. Трагедія сталася під час штурму міста російською армією. Андрій проживав у Лівобережному районі за адресою вул.Воїнів-Визволителів, 88. Його поховали 30 березня 2022 року в Виноградному. Разом з Андрієм в той день загинула його сестра Лілія. А 9 березня 2023 року, через рік з початку війни, не витримало серце їх матері – Дейнеги Людмили Петрівни.
В мирному житті Андрій працював на металургійному заводі в управлінні автоматизацією.
БільшеВалентина Дем’яненко на собі відчула важкі роки післявоєнного дитинства. Життя навчило її до важкої сумлінної праці. В родині панував мир, добро, взаємодопомога.
Під час повномасштабної російської війни 74-річна жінка залишалася в Маріуполі. Окупанти знищували місто, цивільні мешканці майже не мали шансів на виживання.
28 березня 2022 року Дем’яненко Валентина Володимирівна загинула в підвалі лікарні в окупованому Маріуполі.
Рідні шукали хоч якусь інформацію про її поховання.
БільшеНевимовна біль втрати близької людини залишається назавжди. Ще важче сприймати дійсність втрати, якщо знаєш, що в мирний час ще довго можна б разом радіти життю.
Марина Вікторівна проживала в Маріуполі, в затишному районі по Морському бульвару, будинок 20. Війна росії проти України нагрянула смертельним вогнем, окупацією. Жінка хворіла сахарним діабетом та серцевою недостатністю, тому їй потрібен постійний медичний контроль, ліки. Її евакуювали в росію, пройшла фільтраційний контроль та попала в місто Тамбов, де і померла в лікарні. Демченко Марину Вікторівну там же і поховали. Близьким рідним невідоме точне місце її поховання.
Мирна жінка не витримала всі тяготи війни, відсутність необхідних медикаментів та медичної допомоги.
Більше55-річна Алевтина Демченко загинула 18 березня 2022 в Маріуполі. Ворожий снаряд прилетів на вулицю Архітектора Нільсена (колишня Енгельса), де у приватному будинку жив її колишній чоловік. Поряд загинули їхні доньки-двійнята. Матір чоловіка, яка отримала поранення, що спричинили гангрену, померла 2 квітня. «В ніч із 17 на 18 березня ми дуже змерзли в підвалі, де переховувалися від обстрілів. Зранку пішли в будинок, щоби зігрітися. Позносили всі ковдри в одну кімнату. Десь о 8.00 почався обстріл і ми вирішили бігти назад у підвал. Доньки, Алевтина і моя матір пішли вперед, син стояв на порозі, а я виходив останнім. Раптово пролунав вибух. Я вибіг на вулицю, де вже лежали загиблі мої донечки-двійнята. Алевтина була вся посічена уламками, вона ще рухалася… Вижила того дня лише моя матір…», – розповів Сергій, колишній чоловік Алевтини. «Після розлучення Алевтина переїхала в Покровськ, там ще раз вийшла заміж. Та ми не втрачали контакт, я допомагав з дітьми, забирав щонеділі і на свята до себе. Потім вона повернулася в Маріуполь. Купила квартиру, зробила там ремонт», – пригадав Сергій. Коли почалася повномасштабна війна, родина Демченків була в Маріуполі. З Алевтиною Сергій часто ходив до Драмтеатру, де намагалися дізнатися про евакуаційні коридори. Але їх не було. Ті, хто пробували виїхати своїм авто, поверталися і розповідали про розстріли, казали, що російські солдати цілили в усе, що рухалося. Врешті Демченки вирішили залишатися в місті, трималися разом у приватному будинку Сергія, де він жив разом із сином Артуром, який має інвалідність. «Думали, що там буде безпечніше, оскільки я мав підвал», – каже чоловік, який втратив рідних. Разом із сином Артуром Сергій виїхав із Маріуполя після того, як місто потрапило в російську окупацію. Колишню дружину Алевтину, доньок та маму вдалося поховати на Старокримському цвинтарі.
БільшеАнні Демченко було 23 роки. Вона загинула 18 березня 2022-го в Маріуполі на Донеччині. В цей день ворожий снаряд прилетів на подвір’я батьківського дому. Аня із сестрою Ольгою, матір'ю Алевтиною та бабусею Анною бігли у підвал, щоб сховатися від обстрілів. Але не встигли. Загинули усі, крім бабусі. Вона померла згодом через поранення, що спричинили гангрену. «Напередодні ми сильно замерзли в підвалі і пішли в будинок, щоб зігрітися. Позносили всі ковдри в одну кімнату. Десь о 8 ранку почався обстріл, і ми вирішили бігти назад у підвал. Доньки, колишня дружина і моя матір пішли вперед. Вони були на вулиці, коли прилетів снаряд. Його уламки пошматували моїх донечок і колишню дружину. Матір вижила, але 2 квітня також померла через гангрену», – розповів Сергій, батько Анни. Анна Демченко народилася в Маріуполі. У неї була рідна сестра Ольга, вони – двійнята. Дівчата разом навчалися у Маріупольській школі №65 і художній школі. Згодом вступили у польський виш. Навчалися на різних факультетах. Анна здобула фах, пов'язаний із публічним управлінням. За рік до початку повномасштабної війни сестри повернулися додому. Анна влаштувалася адміністраторкою в салон краси. «Вони були з сестрою постійно вдвох, дуже домашні, добрі, ласкаві дівчата. Двійнята, які були дуже різні за характером і навіть зовні. Аня - пишною, а Оля – худорлявою. Аня захоплювалася рок-музикою, любила читати фентезі. Ми постійно відпочивали на дачі неподалік Маріуполя. Любили кататися на лижах на гірськолижних курортах. Після нашого розлучення з дружиною доньки жили з мамою. У моєму будинку був спеціально облаштований для них поверх. У дворі було багато бездомних котів, собак. Доньки дуже любили тварин, постійно їх підгодовували», – розповідає батько. У загиблої залишилися батько і брат.
Більше84-річна Анна Демченко померла 2 квітня 2022-го в Маріуполі на Донеччині через гангрену. Менш ніж за місяць до цього її поранив уламок ворожого снаряда. Анні відірвало частину стопи і роздробило гомілку. Не отримавши належного медичного лікування, перебуваючи в темному підвалі окупованого Маріуполя – серце жінки зупинилося. «В ніч на 18 березня 2022 року ми сильно замерзли в підвалі. О пів на 5 ранку пішли в будинок, щоб зігрітися. Згодом почався обстріл і ми вирішили повертатися назад. Мої доньки-двійнята, колишня дружина і матір пішли вперед, син стояв на порозі, а я виходив останнім. Пролунав вибух. Мати залишилася жива, бо поруч стояла автівка, яка її прикрила від уламків снаряда. Вона вбігла назад в будинок вся обгоріла, волосся диміло. Я швидко поклав її на ліжко. І побіг на вулицю, де лежали мертві мої донечки. Колишня дружини була вся посічена уламками, але ще ворушилася. Через деякий час і її не стало. Я повернувся до матері, у неї з ноги текла кров, частини стопи не було. Ми перетягнули рану, щоб зупинити кровотечу. Мама була росіянкою, мала родичів в росії і загинула через російських солдатів…», – розповів Сергій, син Анни. Анна Демченко мешкала в російській Брянській області. Пережила Другу світову війну. Після її закінчення переїхала на Донеччину. Понад 40 років пропрацювала вихователькою у дитсадку в Маріуполі. Потім вийшла на пенсію. Анна була дуже активною, майже не хворіла. Сенс свого життя бачила у допомозі родині. Допомагала виховувати онуків, готувала, багато читала. У загиблої залишилися син та онук. Їм вдалося вирватися з Маріуполя у Запорізьку область.
Більше23-річна Ольга Демченко загинула 18 березня 2022-го в Маріуполі на Донеччині. В цей день ворожий снаряд прилетів на подвір’я батьківського дому. Оля із сестрою Анною, матір'ю Алевтиною й бабусею Анною бігли у підвал, щоб сховатися від обстрілів. Але не встигли. Загинули усі, крім бабусі, яка згодом померла через поранення, що спричинили гангрену. «В ніч на 18 березня 2022 року ми сильно замерзли в підвалі. О пів на 5 ранку пішли в будинок, щоб зігрітися. Коли почалися обстріли, вирішили бігти назад у підвал. Доньки, колишня дружина і моя матір пішли вперед, син стояв на порозі, а я виходив останнім. Раптово вибухнув снаряд. Я підбіг до них. Донечки-двійнята були мертвими, колишня дружина була вся посічена уламками, але ще ворушилася. Я почав кликати на допомогу сусідів. Та згодом Алевтина теж померла…», – розповів Сергій, батько Ольги. Ольга була однією із сестер-двійнят в родині Демченків. Вона народилася на кілька секунд раніше, ніж її сестра Анна. Закінчила Маріупольську школу №65, паралельно навчалася у художній школі. Потім разом із сестрою вступила в польський виш на факультет менеджменту. За рік до початку повномасштабної війни дівчата повернулися додому. Оля влаштувалася працювала в мережі крамниць електронних послуг «Твій час». Допомагала виготовляти електронні ключі для підприємців та юридичних осіб. Після початку повномасштабного вторгнення Ольга із сестрою, мамою і бабусею перейшли у дім батька в приватному секторі. «Думали, що у мене буде безпечніше, оскільки мав підвал під гаражем за 30 метрів від будинку. Ми сиділи там, поки тривали обстріли. Коли вони стихали, бігли в будинок погрітися. Оля й Аня постійно були вдвох, дуже домашні, добрі, ласкаві дівчата. Хоча і двійнята, але за характером і навіть зовні – відрізнялися».
БільшеГанна Денисенко загинула в Маріуполі під час подій весни 2022 року. Російський ворог напав на мирних людей, вбиваючи маріупольців усіма можливими способами. В пекельний березень, 16 числа, загинула Ганна Денисенко. Відомо, що вона проживала в Приморському районі, на площі Луніна.
Подруга та колега Ганни, з сумом каже: «Спочивай зі світом наш світлий чоловічок, пам'ятатиму тебе завжди! ». Росія забрала життя молодою, цивільною маріупольчанки, у якої усе життя було попереду.
Більше61-річна жителька Маріуполя Євгенія Денисенко разом із 40-річним сином Миколою загинули в середині березня 2022 року у підвалі власного будинку. Під час повномасштабного вторгнення Євгенія Миколаївна разом із сином та мамою жила в Приморському районі, МКР «Черьомушки», у приватному будинку. На початку березня, коли в місті зникло світло, газ, звʼязок, родина почала виживати. Сподівалися, що незабаром розпочнеться евакуація. І можна буде виїхати разом зі старенькою мамою пані Євгенії. Але в середині березня 2022 сталася трагедія. Під час чергового обстрілу снаряд влучив у будинок, де переховувалася родина. Євгенія Андріївна та син загинули під завалами у підвалі. «Знаю, що батьки учня з її класу пропонували виїхати з ними, але вона відмовилася і залишилася вдома. У неї ще старенька мама була», - згадала директорка школи №29 Лариса Бикова. Євгенія Миколаївна самостійно виховувала двох синів. Молодшого вбили до війни. Тому підтримкою завжди був старший син Микола. Євгенія Миколаївна працювала у школі №15, потім перейшла до школи №29. Була вчителькою початкових класів. Директорка школи Лариса Бикова згадує колегу як людину, яка понад усе любила дітей: «Коли вона прийшла в нашу школу, взяла клас, в якому були практично одні хлопці і всього чотири дівчинки. Складно було, але вона завжди горою стояла за своїх учнів. Як учитель – це майстриня, яка могла навчити не лише знанням, але й робила з кожного учня гідну людину, привчала любити рідну мову і землю. Вчитель обов’язково має бути доброзичливим, дружелюбним і толерантним. Саме такою вона і залишилася в пам’яті нашої шкільної родини». Євгенія Миколаївна першою в школі стала працювати з дітками з особливими освітніми потребами. І коли вийшла на пенсію, пішла асистенткою вчителя в інклюзивному класі. Для таких діток вона була справжнім другом і помічником, говорять колеги. Із теплотою згадують учительку і батьки учнів. У загиблої залишилася мати.
БільшеМикола Денисенко загинув навесні 2022 року в Маріуполі під час воєнних подій. У мирному житті Микола працював на металургійному заводі в цеху утилізації залізовмісних шламів.
БільшеЧерез російське вторгнення загинуло близько 100 тисяч маріупольців. Багато людей дізнавалися подробиці про смерть рідних лише через півроку-рік після трагічних подій.
Так сталося з Денисенко Миколою Семеновичем, який потрапив під артобстріл 10 березня 2022 року. І лише через рік пошуків, коли здавалося вже й надії немає, рідні знайшли його дані в базі серед загиблих на перетині пр.Мира та Зелинського. Чоловіку було 55 років.
Рідні з біллю кажуть: «Любимо, пам’ятаємо та будемо сумувати завжди».
БільшеОлександр Миколайович Денисенко загинув 9 квітня в Маріуполі, коли російські загарбники окупували місто. Чоловіку на момент загибелі було 60 років, а через 4 дні був би його день народження. Про смерть батька, який став для неї янголом, повідомила донька Олександра.
БільшеНаталья Іванівна Депта працювала медичною сестрою по догляду в КНП «Маріупольська міська лікарня №4 ім.І.К.Мацука». Коли місто атакувала росія, вона продовжувала працювати, допомагати людям. Через постійні обстріли в місті була велика кількість постраждалих – лікарня була переповнена пораненими та хворими. Наталія до останнього надавала допомогу, піклувалася, виконувала свій обов’язок.
Але черговий ворожий обстріл, який прийшовся на лікарню, забрав її життя. Наталя була вірна людям, намагалася спасти маріупольців. Навесні 2022 року в Маріуполі загинуло багато медиків, особливо в лікарні №4, що в Лівобережному районі.
Відомо, що Наталія Депта була похована біля школи №10.
БільшеМихайло Деркачов загинув під час військових дій в Маріуполі 12 березня 2022 року. Через вторгнення російської армії, люди опинилися в край важких умовах – регулярні обстріли забрали життя десятків тисяч людей.
Михайло Деркачов загинув у своїй квартирі від уламкових поранень, які отримав через обстріл. Чоловіку було всього 35.
Рідні, які втратили Михайла, з біллю пишуть: «Біль втрати не передати, ми досі не можемо прийняти це! Мишенька, Мишаня, нам тебе дуже не вистачає! Спочивай зі світом. Тепер ти наш янгол. Ти назавжди в наших серцях, думках, спогадах. Сумуємо, любимо та пам'ятаємо. Твої батьки, дружина, брат, сестра, син, племінники та хрещеник».
У мирному житті Михайло працював на металургійному комбінаті в конверторному цеху.
Більше27 років Віктор Дєдов – фотограф, оператор та режисер маріупольського телеканалу «Сігма» працював, створюючи такі роботи, які нікого не залишали байдужим. Його очима ми бачили Маріуполь, раділи позитивним змінам, насолоджувалися красою міста. Айна Чагір - журналістка, директорка телеканалу «ТV-7», де працював раніше Віктор, назвала його «оператором від Бога».
Наталя Дєдова – дружина Віктора, відома журналістка Маріуполя. Вона розповіла про страшну трагедію сім’ї – загибель чоловіка. З 10 на 11 березня 2022 року був сильний обстріл. До квартири, де знаходилася вся сім’я, прилетіли дві міни: перша – у спальню, а друга – у кухню. Всі побігли до виходу. Наталя біля ліфта відчула, що Віктора немає поруч, повернулася до коридору та побачила - він лежить вбитий, була перебита сонна артерія. «Це була миттєва смерть. Але я намагалася якось привести його до тями, обливала водою, але це було марно. Я тримала його голову в своїх долонях», - згадує Наталя. Двері в квартиру заклинило, навіть під обстрілами, з чужою допомогою не змогли забрати та вивезти чоловіка. А потім будинок загорівся від російських обстрілів, і сім’я виїхала з пекельного міста.
Пізніше дізналися, що 26 березня в квартиру зайшли «визволителі», винесли Віктора та 31 березня поховали, як невідомого. Дякуючи другові, вдалося розшукати могилу Віктора в Мангуші, де встановив на могилі хрест та світлину.
Президент України Володимир Зеленський оприлюднив у своєму Instagram світлини Віктора Дєдова з Маріуполя. «Таким був Маріуполь до вторгнення російських військ. Гарне півмільйонне місто. Зараз там немає фактично жодної неушкодженої будівлі. Маріуполя немає. І Віктора Дєдова, який зробив ці фото, теж уже немає», - написав Президент.
БільшеЖиття не раз ставило перед Діною Мартинівною різні проблеми, але вона завжди знаходила їх правильне вирішення. Жінка проживала в Маріуполі на вулиці Зелінського, 19. Будучи на заслуженому відпочинку, завжди знаходила час для спілкування з друзями. В колі рідних надихалася їх любов’ю. Онуки вважали її найкращою бабусею.
На жаль 13 березня 2022 року Дємєшевої Діни Мартинівни не стало. Пекельні нестерпні часи російської окупації вбили сердечко літньої жінки.
БільшеРодина Джелалі Олега проживала в Лівобережному районі Маріуполя, по проспекту Єдності, будинок 58. З початку повномасштабного російського вторгнення ворог прицільно вів обстріли по житловим будинкам. Літаки регулярно скидали бомби. Гинули цивільні мешканці.
13 березня 2022 року Джелалі Олег Вікторович загинув у дворі свого будинку внаслідок авіабомбування.
Бомба була скинута на будинок, який знаходився поряд з лікарнею та поліклінікою, де надавали допомогу багатьом пораненим. Олег так і залишався під руїнами. Безжальна війна забрала життя 56-річного чоловіка. Під час авіабомбування загинув також і його син Богдан.
БільшеЛівобережний район Маріуполя, де проживав Богдан Джелалі, відчув ворожі удари з перших днів повномасштабної російської війни. Родина не виїхала з міста.
13 березня 2022 року Джелалі Богдан Олегович загинув у квартирі через попадання російської бомби в будинок 58, за адресою проспект Єдності.
Хлопцю було всього лиш 14 років, але війна враз обірвала його щасливе життя. Тоді загинув і його батько – Олег Вікторович.
Поховали Богдана в братській могилі у дворі будинку.
БільшеЛюдмила Георгівна Дженбаз отримала 8 березня 2022 року уламкові поранення, знаходячись в Маріуполі, в період окупації міста російською армією. Її доставили до лікарні, де намагалися врятувати життя. Але 9 березня вона загинула.
Рідний син повідомляє, що пройшов вже рік зі смерті матері, але він досі не може знайти де вона похована.
Більше24 лютого 2022 року Маріуполь здригнувся від обстрілів, від жаху, від страшних звісток рідних та знайомих про початок війни. Хтось не хотів вірити,хтось сумнівався, бо поряд уже 8 років був ворог, в місті було чути постріли. Але зараз росія почала повномасштабний наступ, розпочала війну з мирною Україною.
Зразу люди почали шукати прихисток подалі від тих місць, де розпочалися бойові дії, деякі встигли виїхати з міста. Але не всі мали таку можливість.
Джулакідзе Гіа Жоржієвич – «інвалід, без однієї ноги, на протезі» намагався виїхати до доньки, але це було надзвичайно важко. Разом з іншими ховався від обстрілів у підвалі будинку 135 на проспекті Металургів. Було дуже холодно. Чоловікові стало погано, але медичної допомоги не було. Він, як каже донька Марго, «повернувся в квартиру і помер. Похований у дворі будинку». Не встиг виїхати до доньки, війна не дозволила.
БільшеВідомо, що Анастасія Олександрівна Дитиненко загинула під час окупації міста Маріуполь російськими загарбниками. 7 березня жінка отримала поранення та була доставлена в Обласну лікарню інтенсивного лікування. Але через важкий стан врятувати Анастасію не вдалося. Її чоловік Ілля також отримав поранення та загинув.
Анастасія Дитиненко працювала в цеху мереж та підстанцій металурійного комбінату.
БільшеІлля Дитиненко загинув 9 березня, коли російська армія штурмувала місто Маріуполь. Відомо, що днями раніше дружина Іллі, Анастасія, отримала поранення та загинула.
Дитиненко Ілля працював на металургійному комбінаті в рейкобалковому цеху.
Більше21 травня 2022 року Дмитренко Тетяни Сергіївни не стало.
Згідно стану здоров’я жінка потребувала медичної допомоги та була прооперована. Операція була важкою. Сердечко літньої жінки не витримало, зупинилося назавжди. Залишилась невимовна біль утрати.
Горе сталося тоді, коли Маріуполь був підданий масованим атакам російських військ в ході повномасштабної війни. Отримати кваліфіковану медичну допомогу було майже неможливо.
БільшеКирило Довгалюк загинув у Маріуполі від уламків міни, яка прилетіла на його подвір’я під час окупації міста. 9 травня 2022 року він зранку робив чай на кухні, коли отримав смертельне поранення – були пробити легені та печінка. Друзі доставили Кирила в лікарню, але через відсутність електрики та медикаментів йому не змогли нормально зробити операцію. В ніч з 9 на 10 травня Кирило Довгалюк помер у міській лікарні №1. Того ж дня друзі забрали тіло та поховали на подвір’ї будинку, де він проживав – бо не було інших варіантів.
Андрій, гарний товариш та однокласник Кирила згадує: «Він був дуже відкритим та порядним. Ніколи не відмовляв у допомозі, навіть малознайомим людям». Кирило Довгалюк працював в компанії, зв’язаної з постачанням до металургійних заводів, цікавився автомобілями.
Більше63-річний Георгій Додон загинув 24 березня 2022 року в Маріуполі Донецької області. На його будинок російська армія скинула бомбу. Георгій разом із дружиною згоріли внаслідок авіаудару. Усе, що залишилися від подружжя – кістки, які знайшла теща Олександра. Георгій Додон родом з Молдови. Там зростав і навчався. Потім поїхав на заробітки на північ росії, де і познайомився з майбутньою дружиною Ольгою. Згодом вони вирушили до Маріуполя – хотіли жити біля моря. Перед тим туди перебралися мати та вітчим Ольги. У Маріуполі Георгій Додон усе життя пропрацював на заводі «Азовсталь». Окрім роботи, займався різними справами по дому. Умів і дах зремонтувати, і двері полагодити. Разом із сином любили рибалити. «Він мав золоті руки і ніколи не сидів на місці. При цьому стриманий, спокійний, справедливий. Ніколи не помічала за ним негативних емоцій. Вивести з рівноваги його було неможливо», – розповідає невістка Світлана. Із початком повномасштабного вторгнення родина Додонів – чоловік Георгій, дружина Ольга та її мати Олександра, протягом місяця через обстріли та бойові дії були змушені пересуватися Лівим берегом від одних сусідів до інших. Підвал в їхньому будинку в районі «Союзу» був дуже маленький, щоб ховатися там від обстрілів утрьох. Машину в подружжя вкрали, тому евакуюватися з Маріуполя вони не змогли. Того дня, 24 березня 2022 року, Олександра залишилася в сусідів, а Георгій та Ольга ночували вдома. Уранці, близько 6:00, на їхній приватний будинок російська армія скинула авіабомбу. У Георгія Додона залишилися син Олександр, невістка Світлана, двоє онуків – Артем і Михайлик, інші рідні.
Більше68-річна Ольга Додон загинула 24 березня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Вранці того дня російська армія скинула авіабомбу на її будинок. Жінка і її чоловік Георгій загинули на місці. Усе, що залишилися від подружжя, це кістки. Їх невдовзі знайшла мама Ольги. Ольга Додон народилася на півночі росії. Там проживала, ходила до школи, навчалася банківській справі, а згодом познайомилася з майбутнім чоловіком Георгієм. Він приїздив туди на заробітки з Молдови. Коли їй було за 20, разом із чоловіком вирішили переїхати до Маріуполя. Спершу туди перебралися мама та вітчим, а невдовзі – Ольга й Георгій. Вони завжди хотіли жити біля моря. У Маріуполі їм подобалося. До пенсії Ольга Додон працювала у банку. Окрім роботи, любила поратися на городі, доглядати квіти. «Колись у них була дача, великий город, але з часом через стан здоров'я були змушені продати. Поралися лише біля дому в Маріуполі. Квіти Ольга Олександрівна дуже любила. Увесь двір у неї був у квітках», – пригадує невістка Світлана. Рідні згадують про Ольгу Додон як про сильну та вольову жінку. Водночас вона була дуже турботливою і доброю до своєю сімʼї. «Мій чоловік Олександр, син Ольги, дуже завдячує мамі своїм вихованням. Вона була вимогливою та справедливою людиною», – додає Світлана. Із початком повномасштабного вторгнення родина Додонів – Георгій, Ольга та її мати Олександра протягом місяця через обстріли та бойові дії були змушені пересуватися Лівим берегом від одних сусідів до інших. Підвал в їхньому будинку в районі «Союзу» був дуже маленький, щоб укриватися там утрьох. Машину у подружжя вкрали, тому евакуюватися з Маріуполя вони не змогли. Того трагічного дня, 24 березня 2022 року, Олександра залишилася у сусідів, а Ольга та Георгій ночували вдома. Уранці, близько 6:00, на їхній приватний будинок російська армія скинула авіабомбу.
БільшеІгор Анатолійович Долгополов був вимушений проживати усі воєнні події, знаходячись в Маріуполі. Під час окупації особливо страшно було переживати обстріли – ніколи не знаєш куди в черговий раз прилетить снаряд та чи залишися живий… Такою була правда того часу – періоду, який забрав життя десятків тисяч людей.
Ігор Анатолійович загинув не від снаряду, не від голоду – його в прямому сенсі вбила війна. Серце чоловіка не витримало усього, що відбувалося під час окупації. Він помер 31 березня 2022 року.
БільшеУ період окупації маріупольці знаходилися в найтяжких умовах. Через цілодобові обстріли, гострий брак бомбосховищ, люди не мали змоги перебувати в безпечних місцях.
28 березня в Лівобережному районі міста за адресою пер.Аносова 12\10 загинув Микола Домінський. Під час обстрілів та влучань, він зазнав смертельних поранень. Микола Миколайович був похований в Виноградному.
Про загибель Миколи Домінського повідомила його сестра.
БільшеАдвокат – це така важлива професія, яка потребує багато різних знань, уміння вислухати, допомогти, захистити людину.
У 2008 році Вадим Домонтович закінчив навчання в Харьківському національному університеті внутрішніх справ. Вибрав для себе гуманну роботу, яка давала можливість надавати професійну юридичну допомогу будь-яким фізичним та юридичним особам, в тому числі захист їх прав та представлення інтересів у суді.
Досвідчений професіонал адвокатської практики, Домонтович Вадим Іванович працював у Маріуполі. Напевно, багато місцян пам’ятають його допомогу.
«Я Вадима знала більше двадцяти років. Завжди всім допомагав, чесний, порядний», - з вдячністю та повагою говорить про нього подруга та колега Баєва Віра Миколаївна.
Домонтович Вадим Миколайович загинув в період воєнних дій в Маріуполі під час окупації міста російськими загарбниками весною 2022 року.
БільшеВ мирний час Україна стрімко розвивалася, міста та села розбудовувалися, люди більше мандрували, вивчаючи свій край та інші країни. Майже всі українці надіялися, що росія не посміє розпочати повномасштабний наступ на територію України. Але 24 лютого 2022 року шаленими смертоносними російськими обстрілами почалася війна. Маріуполь, де проживав Ігор Олександрович, потрапив під масований вогонь російських загарбників. В місті та на його околицях точилися запеклі бої. Мирні люди намагалися допомагати один одному, знаходили прихисток в більш безпечних підвалах.
Виходили на подвір’я вкрай рідко, щоб роздобути воду, приготувати на багатті їжу.
В страшні часи російської окупації в Маріуполі загинув Домрачев Ігор Олександрович. Як повідомила Любава, чоловік отримав вогнепальне поранення. З глибоким болем вона доповнює, що він багато чого не встиг зробити у своєму житті. Якби не російська війна, то в родині разом раділи б досягненням у щасті та мирі.
БільшеДонец Григорій та Донец Тамара зустріли війну в Маріуполі разом. Подружжя пенсіонерів проживало на вул.Латишева, 23. У період з 11 до 14 березня вони загинули, ймовірно, від холоду. Сусіди віднесли їх тіла до найближчого магазину АТБ. Григорію та Тамарі було близько 80 років.
БільшеОлена Павлівна Донченко загинула в Маріуполі, коли авіабомба росіян впала на багатоповерхівку за адресою вулиця Азовстальська, 24, де вона перебувала з рідними. Трагедія сталася 19 березня 2022 року. Під завалами опинилася Олена Павлівна, а також її донька Чередниченко Ганна, її чоловік та донька. Зі слів Ганни, вона з дитиною спаслася. У той день сусіди намагалися допомогти Ганні врятувати рідних, але потрібна була техніка. Через постійні обстріли Ганну з дитиною вивезли в інше місце.
Пізніше, в червні, служби окупантів розбирали завали, але тіло Олена Павлівна Донченко не було знайдено.
В мирному житті вона працювала на заводі «Азовсталь», в цеху рейкових скріплень.
БільшеПід час окупації міста Маріуполь росіянами загинула Олена Михайлівна Дорофєєва. За два дні до повномасштабного наступу вона святкувала свій 39 день народження. 9 березня, коли ворог наносив удари по всім районам міста, Олена потрапила під обстріл в районі пологового будинку №3. Саме в цей день росіяни скинули потужну бомбу на пологовий будинок. Через отриманні осколкові поранення вона померла.
Чоловік Олени з біллю ділиться історією втрати коханої людини, розповідає: «Вона була найкращою дружиною, мамою. Найдобріша, чесний янгол, котрий любив життя».
До війни Олена працювала на металургійному заводі, була машиністом електромостового крану.
БільшеВасиль Дмитрович Дробязко був знайдений вбитим, зі слідами побоїв, у мішку, на подвір’ї свого будинку. Рідні кажуть, що їх тато був звірські вбитий. Точна дата смерті невідома, ймовірно з 11 по 18 квітня 2022 року. Трагедія сталася у період, коли російські загарбники майже захватили Маріуполь.
Василь Дробязко працював у "Азовінтексі". На момент смерті йому було 60 років.
БільшеЛариса Дроворуб померла 13 травня 2022 року від серцевого нападу або серцевої недостатності у 2-ій міській лікарні Маріуполя. Їй було 67 років. Серце Лариси Миколаївни не витримало стресу, який довелося пережити під час наступу російських військ. Особливо жінка боялася жахливих бомбардувань, каже її син Сергій. «Несвоєчасна і невдала медична допомога також зіграли свою роль. А ще – мародерство її квартири, смерть подруги і сусідки Антоніни, недостатнє харчування. Вона розповідала, що не може їсти харчі з гуманітарки, яку роздавали окупанти, що хочеться якоїсь зелені, помідорчика», – розповів Сергій Дроворуб. У дитинстві Лариса жила в Індії, де над будівництвом металургійного комбінату працював її батько. Після 3 класу і до отримання атестату навчалася у Маріуполі. Згодом – у Придніпровській будівельній академії будівництва і архітектури (у ті часи заклад називався Дніпропетровський будівельний інститут). Там зустріла майбутнього чоловіка – Віктора Дроворуба. У пари було троє синів. Лариса працювала на різних посадах – викладачкою, інженеркою, продавчинею, касиркою, вахтеркою, прибиральницею. «Мама мала гарну вдачу. Шанувала батьків і допомагала їм, а також – своїй старшій сестрі. Була трудівницею і творчою особистістю. Любила читати, навчатися, спілкуватися. Допомагала іншим. На все життя залишила спогади і любов до Індії, її культуру і людей. Дуже гарно вміла в'язати та шити. Любила Маріуполь, його архітектуру й історію. Привітність і людяність – це те, чим вона запам'яталась. Мама, як і мій батько, заклала фундамент для формування моєї особистості, мене, як людини», – розповів син. У Лариси Дроворуб залишилися чоловік, троє синів та онуки.
Більше82-річна жителька Маріуполя Зінаїда Дроздова загинула 14 березня 2022 поряд із донькою Інною Церцек. У будинок, в підвалі якого вони перебували, влучив снаряд. Зінаїда народилася в місті Архангельськ (РФ). Після одруження переїхала до українського Маріуполя. Працювала фармацевткою. Її пригадують доброю та уважною до інших. Зінаїда прагнула допомогти знайомим і незнайомцям, які мали проблеми зі здоров’ям. Цікавилася народною медициною. Досліджувала інформацію про здоров’я і методи лікування. Останні кілька років опановувала комп’ютер. «Головною цінністю бабусі була родина. Кожні вихідні всі близькі збиралися в неї на обід і вечерю. Вона любила розповідати історію своєї родини. Бабуся створила міцну сім’ю, де всі люблять, підтримують і поважають одне одного. Разом з родичами написала книгу з історією родинного дерева (яка згоріла в будинку після потрапляння снаряда). Для нас бабуся була найдушевнішою подругою. Її усмішка та сприйняття світу крізь призму доброти завжди заряджали позитивом. Найтепліші спогади про неї – це, як ми дивилися разом бразильські серіали, як вона готувала мені найсмачніші в світі котлети», – розповів онук Олександр. Коли почалася повномасштабна війна, Зінаїда із сином та невісткою переїхали до доньки й онука, які жили в приватному будинку в Центральному районі Маріуполя. Покидати місто тоді не планували. Сподівалися, що зможуть врятуватися у підвалі. «14 березня у будинок влучив снаряд. Інна з мамою Зінаїдою були в підвалі. В одну мить спалахнула пожежа. Все вибухнуло. Вони одразу загинули. Інші врятувалися. Були поранені, але встигли вибратися з-під завалів», – розповіла про ті трагічні події Наталія Зименко, знайома родини. Із найближчих родичів у Зінаїди Дроздової залишилися син та онук.
БільшеІрина Дроздова загинула в Маріуполі 13 березня 2022 року, коли росія наносила нещадні удари по місту з усіх можливих видів зброй. Під час обстрілу Ірину засипало камінням від вибухової хвилі та ще кілька днів вона пролежала під завалами, повільно вмираючи. Врятувати Ірину не вдалося – для розчищення каміння була потрібна важка техніка. За 10 днів до загибелі вона поховала свою матір.
Тривалий час Ірина Дроздова займалася психологічним консультуванням, а також використовувала тілесно-орієнтовану психологію та аромадіагностику для допомоги людям у важкі періоди їхнього життя, зокрема під час горя втрати та для боротьби з тривожністю.
Ірину запам'ятали як життєрадісну та успішну жінку, яка завжди мала оптимістичний настрій та вміла надихати на позитивні вчинки. Вона була обдарованою та мала багатий словниковий запас. Ірина завжди була готова допомогти, відкрито та з розумінням вислухати та порадити, зробити приємно та підтримати.
БільшеЛюдмила Федорівна Другова проживала в Приморському районі Маріуполя, в будинку 114а, квартира 24 по проспекту Нахімова. Коли розпочалася повномасштабна російська війна, вона залишалася в місті. Літня жінка зіткнулася з усіма проблемами воєнного часу. Ворожі обстріли були націлені не лише на поля боїв, а і на цивільні об’єкти.
83-річна Другова Людмила Федорівна загинула в Маріуполі в період російської окупації. Про страшне горе рідним розповіли сусіди жінки. Про її місце поховання сусіди не знали нічого.
БільшеХристина Дубицька зустріла війну в Маріуполі та намагалася укритися з рідними в будинку, розташованому в Центральному районі міста. Але в березні російська армія нещадно обстрілювала усі райони міста, безпеки не було ніде. 11 березня у будинок, де переховувалася Христина, влучив снаряд. Молода жінка загинула разом з бабусею чоловіка. Пізніше рідні перепоховали її в Талаковці. На момент загибелі Христині було всього 23 роки.
БільшеВ період повномасштабної війни росії в Україні маріупольці на собі відчули весь ужас ворожої навали. Місто з перших днів потрапило під обстріли. Дужчали авіаудари, знищуючи все і всіх. Лідія Яківна, як і все цивільне населення Маріуполя, опинилася в пастці окупації. Російська армія поступово оточувала місто, мешканців якого лишила найнеобхіднішого для життя.
Разом з сестрою та племінником жінка ховалася від обстрілів у Лівобережному районі, на вулиці Азовстальській 93, 1 під’їзд. Очікували евакуацію, але за дві години до евакуації 19 березня 2022 року Дублянська Лідія Яківна померла. 81-річну жінку залишили в тому підвалі. Війна так жорстоко закінчила життя людини.
БільшеСергій Дубовий загинув у Маріуполі під час окупації міста росіянами, навесні 2022 року. Йому було близько 37 років. Відомо, що Сергій працював на металургійному комбінату в кисневому цеху.
БільшеВійна, яку розпочала росія 24 лютого 2022 року нападом на мирну Україну, розділила життя кожного маріупольця на «до» та «після». Як і весь народ, мешканці міста не очікували такого жахіття, яке нагрянуло лютими російськими обстрілами. З початку повномасштабного вторгнення агресора в Маріуполь українські захисники хоробро захищали місто. Бої були надзвичайно важкими. Перевага технічного забезпечення приводила до того, що ворог стрімко оточував Маріуполь. При цьому була знищена цивільна інфраструктура, що унеможливлювало виживання людей.
Смерть нишпорила всюди, куди цілилися російські військові.
Яна, сестра Дубовик (Барабаш) Євгенії, повідомила про тяжку непоправну втрату сім’ї – загибель Євгенії 13 березня 2022 року. «До цього часу не можемо повірити в те, що нашої красуні нема з нами. Найдобріша, чуйна та світла», - з болем каже Яна про смерть любої сестри в страшні часи російської війни.
БільшеРаптовий напад російських військ на Україну вранці 24 лютого 2022 року примусив кожного маріупольця шукати порятунок від ворожої навали. Деякі змогли зразу виїхати, хтось шукав надійні укриття, а дехто надіявся, що все минеться, як у 2014 році. Але кожен день російські війська просувалися від окраїн до центральних районів міста, обстрілюючи багатоповерхівки, приватні будинки, цивільну інфраструктуру.
В цей період Сергій Васильович Дубровцев знаходився у Маріуполі. В результаті російських обстрілів, 6 березня чоловік отримав осколкові поранення, несумісні з життям. Його знайшли в мікрорайоні Черьомушки, біля музичної школи. Через постійні обстріли не встигли поховати зразу. Як розповіли очевидці, тіло забрала служба «Скорбота». Рідні, нажаль, цього не бачили, надіються дізнатися про місце поховання любого чоловіка, батька.
БільшеДенис Дудінов народився в Донецьку, але у 1999 році сім’я переїхала в Київ. Як і його старший брат Дмитро, Денис навчався в університеті імені Тараса Шевченка, на юридичному факультеті. Ще у 2014 році брати пішли добровольцями на війну. Денис («Фантом») долучився до «Азову» як військовий перекладач, тому що знав п’ять мов. Служив у полку «Азов» вісім років. Мало хто здогадувався, що Денис мав «білий білет» за станом здоров’я, бо у нього був поганий зір (мінус 6), та аритмія серця.
На момент російського вторгнення в Україну проходив службу в ОЗСП «Азов» на посаді заступника командира 1-го батальйону оперативного призначення по роботі з особовим складом ОЗСП «Азов».
Денис Дудінов загинув 20 березня 2022 року. Він протримався у цілодобових важких боях майже місяць. Писав матері, як «кожні 10 хвилин – авіаналіт, падали бомби, з моря, із катерів гатили ракетами, на суші били танки, йшли вуличні бої». Тарас, побратим Дениса, розповів, що разом з «Фантомом» працювали зі станковим противотанковим гранатометом, але їх накрив російський бомбардувальник. Пораненого Дениса Дудінова доставили до госпіталю на «Азовсталь», але він помер на операційному столі, бо рана була смертельною.
Патріот, вірний син України загинув, захищаючи Батьківщину.
БільшеНіхто не знає точну цифру про кількість загиблих у Маріуполі від початку повномасштабної війни росії проти України. В ці страшні дні не було ніякої можливості захистити людей похилого віку, допомогти їм. Навіть похоронити не могли.
Так сталося з Валентиною Костянтинівною. Вона проживала в Маріуполі. Загинула 26 березня 2022 року під час сильних обстрілів міста російським агресором. Очевидці кажуть, що у жінки, можливо, не витримало серце. Тіло знаходилося біля підстанції за будинком 12 на Морському бульварі Лівобережного району міста.
Про місце поховання невідомо.
БільшеОлександр Дудник загинув у Маріуполі 2 березня 2022 року, врятувавши життя своєму сину. З повномасштабним наступом росії на Україну, Олександр перебув зі своїм сином від першого шлюбу в Лівобережному районі. Його квартира була розташована на бульварі Меотида.
Олександр був віруючим та навіть у складний час зберігав спокій та допомагав людям. У мирному житті він викладав у коледжі.
У день загибелі, Олександр знаходився на подвір’ї разом із сином Даниїлом. День був відносно тихим. Коли неподалік пролунав вибух, батько встиг відштовхнути сина у під’їзд, що врешті решт врятувало життя підлітка. Другий вибув прийшовся на подвір’ї будинка Олександра. Чоловік отримав тяжкі поранення, несумісні з життям, прикривши собою сина.
Також пізніше стало відомо, що жінка Олександра теж загинула, коли намагалася йому допомогти. Син Даниїл отримав важкі поранення, був госпіталізований до лікарні, де йому надали допомогу та прооперували.
Олександр Дудник залишався незабороненим. Рідні досі не знають, де саме знаходиться його тіло.
Більше44-річний Роман Душинов загинув у Маріуполі Донецької області. Чоловіка застрелив снайпер 26 березня 2022 року. Це сталося, коли Роман був біля свого будинку в Кальміуському районі. Йому забракло кількох кроків, щоби зайти в підіʼїзд. «А наступного дня ми мали разом вибиратися з міста, проте, на жаль…», – сказала дружина Тетяна. Роман Душинов народився у Маріуполі, на Лівому березі. У цьому місті він зростав, навчався та провів усе життя. Працював на металургійному комбінаті імені Ілліча, а вільний час проводив із сімʼєю. Рідні пригадують його хорошим, позитивним, людиною з чудовим почуттям гумору. «Він був дуже веселим, добрим, для нас – прекрасний батько і чоловік», – додала Тетяна. У Романа Душинова залишилися мама, дружина і син.
БільшеВідомий маріупольський підприємець, керівник будівельної компанії «Олнайт». Його фірма ремонтувала комунальні заклади, школи, відновлювала історичні частини міста. Вів здоровий спосіб життя, професійно займався спортом. Андрій також мав багато планів у сферах екології, освіти, бізнесу, відродження футболу. У 2019 балотувався як безпартійний у Верховну Раду України. Мав чудову сім'ю та двох доньок.
З початку війни, Андрій залишався у місті та допомагав людям. Йоги життя обірвалося 11 квітня, коли він вивозив на своєму авто людей – жінку та священика. Це сталося на Приморському бульвару: вони зупинилися та вийшли, щоб прибрати гілку дерева, що заважала продовжити рух. У цей час почався обстріл та Андрій зі священиком загинули прямо на місці.
БільшеЮна українська гімнастка, талановита маріупольська спортсменка. Катерина була щирою дівчинкою, з яскравою посмішкою та доброю душею.
12 березня 2022 р. Катерина знаходилася у себе вдома за адресою вул.Троїцька, 32, коли у результаті авіаудару, будівля не витримала та рухнули етажі з 9 по 6. Дівчинка та її батько залишалися під завалами тривалий час.
На момент загибелі Катерині було всього 11 років.
БільшеЧерез місяць неймовірно важкої боротьби за виживання в умовах російської окупації міста Маріуполя 25 березня 2022 року загинула Дяченко Раїса Іванівна. Вона згоріла у своїй квартирі. Страшна трагедія сталася внаслідок обстрілів міста під час повномасштабної російської війни.
77-річна жінка залишалася в Маріуполі, коли розпочався російський наступ на українські землі. Нестерпні умови виживання очікували на всіх мешканців міста. Без газу, електроенергії та зв’язку люди долали холод, голод, але надіялися, що ось-ось всі обстріли, авіабомбування закінчаться.
Війна перервала життя, не дала Раїсі іванівні побачити мирне небо України.
БільшеВ житті ми часто повинні щось вибирати, оцінюючи ситуацію. Звикаємо до цього. Але війна, яку російська федерація розпочала проти українського народу, показала право окупанта вирішувати долі мирних людей. Через цілеспрямовані дії російської армії гинули беззахисні цивільні, що залишалися в своїх домівках. Війна не давала права вибору тим, хто залишався у рідному Маріуполі.
13 березня 2022 року від смертельного поранення внаслідок прямого попадання снаряду загинув Дяченко Сергій. Війна настигла смертю доброго, веселого, чуйного, порядного чоловіка на подвір’ї його власного будинку.
БільшеАнатолій Дячук – молодий активний, цілеспрямований молодий чоловік, який чітко вибрав свою життєву позицію. Він народився, навчався, створив свою люблячу сім’ю та формувався у Маріуполі. Працював на заводі «Азовмаш».
З 2014 року Анатолій свідомо змінив своє життя: пішов добровольцем до батальйону «Артемівськ», де і отримав позивний «Кіпіш». Йшла війна, він брав участь в АТО/ООС, потім розпочав службу в Національній поліції України. Щодня протистояв правопорушенням, брав участь у охороні громадського порядку, боровся зі злочинністю. У 2021 році Анатолій закінчив навчання в Донецькому юридичному інституті МВС України. Любив спорт, мав добру фізичну підготовку, захоплювався бігом, долав дистанції понад 20 км. «Підсадив» на тренування інших колег, пробували «моржувати».
Коли розпочалася повномасштабна війна, Дячук Анатолій був поліцейським роти поліції особливого призначення ГУНП в Донецькій області. Маріуполь знаходився в гуманітарній катастрофі, потребував допомоги, захисту. Старший сержант поліції під обстрілами продовжував допомагати, захищати людей. 21 березня його рідні змогли евакуюватися, але чоловік приєднався до лав «АЗОВа». Попрощався з колегами зі словами: «Зараз я потрібен Маріуполю».
Як командир взводу, ніс службу з гідністю, вміло та хоробро виконуючи завдання. Взвод Анатолія Дячука тримав оборону, маючи наказ зупинити рух танкової навали ворога на територію «Азовсталі» біля шлакової гори. На жаль, отримав поранення несумісне з життям. Загинув, врятувавши життя сотням українців, залишаючись вірним собі та присязі.
Правоохоронець посмертно нагороджений орденом «За мужність» I ступеня. У нього залишилися дружина, дві донечки, рідні, друзі.
Анатолія Дячука поховали у Маріуполі.
БільшеВоєнні дії в Маріуполі розкрили неймовірний потенціал людей. В найтяжчі часи, зовсім незнайомі раніше люди, стали допомагати один одному. Разом шукали воду, дрова. В рідкі хвилини затишшя готували їжу на вогнищі у дворах будинків. Бувало, що ділилися не тільки їжею, але і медикаментами, хоч купити їх було ніде. Розпач панувала скрізь. Всіх об’єднало надзвичайне горе – російська війна.
Місто піддавали масованим обстрілам. Людмила Епік допомагала сусідці, яка проживала напроти , вибратися з квартири, бо двері під час обстрілу заклинило. В той час стався черговий приліт. Умалки смертельно поранили Людмилу, яка собою прикрила сусідку. Епік Людмила загинула. Війна відібрала життя молодої жінки. Тетяна Амеліна каже, що навіть не знає точно дату смерті Людмили.
БільшеОлексій Естрін проживав у Маріуполі. Працював, старався зробити щасливим життя своїх рідних. Друзі поважали його, цінували готовність прийти на допомогу. Коли почалася повномасштабна російська війна, чоловік з родиною залишився у Маріуполі. Намагалися зберегти життя, допомагали та підтримували один одного. Ворог знищував місто, знищував усе на загарбницькому шляху.
21 березня 2022 року 55-річного Естрін Олексія Григоровича не стало. Безжальна війна назавжди забрала життя любого батька, чоловіка, брата, кума, друга.
БільшеЗ 2014 року в Маріуполі всі розуміли, що війна росії проти України не закінчилась. Хотілося вірити, що всі питання вирішаться мирним шляхом. Місто розбудовувалось, розвивалось, ставало дедалі красивішим, безпечнішим.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Петро Григорович не спішив покидати свою домівку. Важкі бої, які велися на підступах до Маріуполя, лунали гучними вибухами, лякали. Люди кудись переміщалися, шукали безпечні місця у знайомих та родичів, які проживали в Центральному та Приморському районах, в близьких селах. З кожним днем російської окупації мешканцям ставало важче виживати без медичної допомоги у холоді та голоді, без зв’язку та елементарних умов.
Протягом місяця нерівних боїв ворог зруйнував багато житлових будинків, лишив життя багатьох маріупольців.
25 березня 2022 року війна забрала в Маріуполі життя Євмененко Петра Григоровича.
БільшеВадим Вікторович Єжов, не дивлячись на вік, мав неймовірну енергію та здоров’я. Тренер з легкої атлетики, майстер спорту, ветеран, Вадим Вікторович приймав участь у чисельних змаганнях міжнародного рівня, ставив рекорди та досягав визнання. Йому було 83 роки, коли російська армія атакувала Україну та окупувала рідний Маріуполь.
Усе життя Вадим Вікторович Єжов присвятив спорту – легка атлетика була для нього улюбленою справою. Тренував у СК "Новатор", СК "Азовсталь". У своїх учнів він вкладав усю душу, намагався навчити їх тому, що знав та вмів, прищеплював любов до спорту та здорового способу життя молоді. Був вчителем з великої букви, «справжнім татом для своїх вихованців до кінця своїх днів, невтомним провідником здорового життя», як охарактеризував Вадима Вікторовича один з його учнів. Він був сильною та красивою людиною.
25 березня 2022 року при спробі евакуації з міста Вадим Вікторович Єжов був застрелений пострілом у голову біля його будинку на вул.Зелинського. Жінка Вадима Вікторовича, яка була свідком цього, не мала змогу навіть підійти до тіла чоловіка – її відганяли пострілами загарбники. Стараннями своїх вихованців був похований на Старокримському цвинтарі.
БільшеІноді життя буває таким щедрим до людей, що дає їм можливість, дар бути гарною людиною, доброю, чуйною, турботливою, люблячою дружиною, матір’ю, бабусею. Такою була Людмила Вікторівна Єлісєєва. Рідні та друзі цінували та любили її. Мирне життя на заслуженому відпочинку приносило жінці невимовну радість спілкування з рідними, з друзями.
Але 18 березня 2022 року російська повномасштабна війна забрала життя Єлісєєвої Людмили Вікторівни. Безвісти пропав і її син. В страшні часи російської окупації Маріуполя рідні не мали ніякої можливості допомогти матері, бабусі.
БільшеТетяна Єлтишева проживала разом зі своєю родиною у Маріуполі. Разом з чоловіком Владиславом виховували трьох чудових дітей. Було нелегко, але робили все, щоб сім’я жила в добробуті та щасті. Працьовиті, турботливі, життєрадісні батьки створили в родині взаєморозуміння, повагу та любов.
24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь опинився під постійними ворожими обстрілами. Дуже скоро була знищена критична інфраструктура, що майже унеможливлювало виживання цивільних мешканців.
Родина Єлтишевих старалися забезпечити дітей всім необхідним.
15 березня 2022 року Тетяна Елтишева разом зі своїм чоловіком загинули під обстрілами, коли очікували чергу в магазин. Безжальна війна осиротила трьох дітей мирної родини.
БільшеПовномасштабна російська війна принесла в Маріуполь невимовні страждання, горе. Багато мешканців змогли вчасно виїхати в безпечні місця. Часто залишались люди похилого віку, які надіялися перечекати бойові дії. Сподівалися, що скоро все закінчиться. Але ворог не щадив нікого, знищуючи все. 81-річний Анатолій Єнін залишався в Маріуполі. Немічним, хворим,самотнім людям випало страшне випробування: подолати холод, голод, вижити без води, без медичної допомоги. Не всі мали такі сили.
5 березня 2022 року Єніна Анатолія Івановича не стало. Війна обірвала його життя, забрала від рідних любого батька та дідуся.
Більше5-річний Артем Єрашов загинув у Маріуполі 10 березня 2022 року. Разом з двоюрідною сестричкою Ангеліною вони отримали поранення та були доставлені в Обласну лікарню інтенсивного лікування.
Артем Єрашов та Ангеліна були поховані в Маріуполі.
БільшеАнгеліна Єрашова – 7-річна дівчинка з Маріуполя, що загинула під час обстрілів міста російськими окупантами 10 березня. В цей трагічний день Микола та Анастасія, батьки Ангеліни, втратили свою дорогу доньку через російську військову агресію.
Разом з двоюрідним братиком Артемом Ангеліна отримала поранення. Дітки були доставлені в Обласну лікарню інтенсивного лікування. Але врятувати їх життя не вдалося.
Ангеліна Єрашова була похована разом з Артемом у Маріуполі.
БільшеДенис Єрмаков проживав у Маріуполі, в районі автовокзалу. Коли розпочалася повномасштабна російська війна, молодий чоловік залишався у місті. Була надія на те, що бойові дії не дістануться центральних районів. Але з кожним днем ворожої навали обстріли наближалися. Загрозливо доносився гул авіабомбардувальників, які регулярно скидали смерть на місто, на Азовсталь; душив дим від пожеж. Обстріли велися постійно.
21 березня 2022 року Єрмаков Денис Вікторович загинув внаслідок прямого попадання снаряда в будинок. Поховали його у воронці від снаряду, у дворі будинку.
В окупованому Маріуполі війна вбила молодого 32-річного чоловіка, який міг би жити у мирі та щасті.
БільшеБудь-які бойові дії створюють проблеми для мирного населення. Але з 24 лютого 2022 року Маріуполь потерпав від повномасштабної російської війни. Люди знаходили більш безпечні місця, намагалися вижити. Місто перетворювалось в руїни, створені масованими обстрілами.
4 квітня 2022 року під час російських обстрілів Дмитро Олександрович Єрмоленко – трошки, якісь два кроки, не добіг до бомбосховища, загинув. Його мати розповіла, що обстріли були настільки щільними, що два тижні люди не могли вийти з бомбосховища. Поховали молодого чоловіка 18.04.2022 року.
БільшеНа період повномасштабного вторгнення росії в Україну Олександр Олексійович Єрмоленко та його сім’я перебували в Маріуполі. Місто мирно відпочивало, коли 24 лютого 2022 року розпочалися прицільні російські обстріли по житловим будинкам та по цивільній інфраструктурі. Як і більшість маріупольців, сім’я шукала безпечне місце для укриття. Під час чергового обстрілу сховалися в бомбосховищі будинку культури «Чайка». Дмитро, син Олександра, загинув поряд з будинком, не встиг добігти. Через дуже щільний російський обстріл два тижні ніхто не міг вийти з укриття.
18 квітня 2022 року, Єрмоленко Олександр Олексійович намагався поховати загиблого сина. Але серце батька не витримало, він помер.
Так безжально війна обірвала життя батька та сина.
БільшеВолодимир Борисович Єсаян проживав у центральному районі Маріуполя, за адресою вулиця Сонячна, 5. Коли розпочалася повномасштабна війна росії проти України, чоловік не зміг виїхати з міста. На його долю, як і на долю інших маріупольців, випали важкі випробування воєнного часу. Люди шукали бомбосховища, підвали, де можна б розраховувати на збереження життя.
Як розповіла Тетяна, під час сильних російських обстрілів району, де разом з іншими переховувався чоловік, він отримав осколкове поранення. Володимир Борисович Єсаян загинув 14 березня 2022 року за адресою вулиця 9-ої Авіадивізії, 34. Похований за цим будинком, приблизно біля 3-го під’їзду.
БільшеЖаренко Тетяна проживала в Лівобережному районі Маріуполя. Жінка хворіла, потребувала постійної підтримки, тому в мирний час завжди хтось приходив на допомогу. Так сталося, що вона не могла евакуюватися із міста. А в Маріуполі йшли важкі бої з російською навалою з 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.
Хвора Тетяна важко переносила постійні стреси, хвилювання через масовані обстріли, бойові дії. В місті не було належної медичної допомоги, навкруги були розбиті спалені будинки. Мирослав, син Жаренко Тетяни Михайлівни з невимовним болем промовляє: «Пробач, моя рідна, що не зміг підтримати». Лежача хвора Тетяна, яка проживала на проспекті Перемоги 105, померла 03 червня 2022 року. Війна не дала рідним можливості бути поряд з дорогою людиною.
БільшеІгор Володимирович Жежеленко – один з тих, кого в Маріуполі добре знали, цінували та поважали. Український учений в галузі електропостачання, доктор технічних наук, професор, завідуючий кафедри ПДТУ, ректор Жданівського метелургійного інституту/ Приазовського Державного Технічного університету, Почеснийгромадянин Маріуполя, Заслужений діяч науки та техніки УРСР, нагороджений Премією імені Ярослава Мудрого, Премією імені Святого Володимира, орденом « За заслуги» 3 ступеня, був членом Нью-Йорської Академії наук, академіком МАТО, почесним доктором вищих навчальних закладів Венгрії та Німеччини, автором більш ніж 460 публікацій, 18 монографій, підручників та навчально-методичних посібників, 20 винаходів. Його праці стали базою для економічних розробок вітчизняних та зарубіжних авторів, загальнодержавних програм розвитку в галузі електропостачання.
Всі свої знання, професійні надбання віддав розвитку рідного краю, країни, навчанню та вихованню спеціалістів для підприємств.
Любячий сім’янин, щира, доброзичлива, творча, талановита людина - ціла епоха розвитку міста, історії університету, Жежеленко Ігор Володимирович помер в окупованому Маріуполі 08.05.2022р.
БільшеКоли людині 33 роки, то перед нею зі всім різноманіттям розкриваються горизонти бажань. Сергій жив та працював в Маріуполі. Як і багато інших навчався, творив, розвивався, мріяв – планував щасливе майбутнє.
Мати з неймовірною теплотою розповідає про сина, який «розбирався в літературі, музиці, кіно, філології, писав вірші і в юності був у групі музикантів, в якій співав свої пісні (група «За межею»). Був талановитим спортсменом у дисциплінах єдиноборств, джентельменом та люблячим сином».
Безпощадна навала російських військ «звільняла» людей від усього доброго, від самого життя. Сергій загинув внаслідок обстрілів Маріуполя 14 березня 2022 року. О 12 годині російський снаряд попав у квартиру на 9 поверсі будинку, розташованого на бульварі Шевченка 305, де проживав Сергій Жилін.
«Він був дуже глибокою людиною, чуйною, дотепною і неймовірно творчою», - каже мати. Таким назавжди його запам’ятають рідні та друзі.
БільшеПодружжя пенсіонерів Жильникових – Володимир Макарович та Раїса Федорівна – загинуло в Маріуполі 18 березня 2022 року. В період російської окупації вони переховувалися разом в своїй квартирі в центрі міста по вулиці Італійській, 85. Через обстріли будинок охопила пожежа та літні люди не змогли вибратися, загинули. Володимир Макарович був 1930 року народження, а Раїса Федорівна 1932.
БільшеВіктор Леонідович проживав з родиною у Маріуполі. Тут і працював. Чуйний, працьовитий, чоловік піклувався про своїх рідних. Будучи на заслуженому відпочинку, він цінував час, проведений з друзями та рідними.
Коли розпочалася повномасштабна російська війна, Жиляєв Віктор залишався вдома, в рідному місті. Всі намагалися зберегти життя від пекельних ворожих обстрілів. Окупанти знищили критичну інфраструктуру. Цивільні мешканці страждали від холоду, голоду під постійними обстрілами.
26 квітня 2022 року Жиляєва Віктора Леонідовича не стало. Війна назавжди розлучила рідних людей в окупованому Маріуполі.
БільшеЖиття в 39 років – це можливість творчого, професійного розвитку, звершення мрій юності, долання кар’єрних висот. На жаль, російська повномасштабна війна жорстоко розпорядились життям цивільних мешканців Маріуполя. Прицільні масовані обстріли, авіабомбування знищували критичну інфраструктуру, житлові будівлі, створювали нестерпні умови для життя цивільних людей.
22 березня 2022 року загинув Жмишенко Владислав Денисович. Трагедія сталася внаслідок смертельного поранення від розриву ворожого снаряду в районі «Метро» в окупованому Маріуполі.
Більше15-річний Микита Жовтневий загинув у Маріуполі на початку березня 2022 року. У приватний будинок, де він разом із батьками ховався від обстрілів, влучив снаряд. Мама і тато юнака також загинули. Микита народився 22 січня 2007 року в Маріуполі. Навчався у 9 класі місцевої школи. «Він був спокійним і лагідним. Любив їздити на велосипеді, захоплювався комп’ютерними іграми, добре навчався, планував вступати до морського ліцею», – розповіла подруга родини Оксана. Разом із батьками Микита жив на Лівобережжі. Після початку повномасштабної війни цей район одним із перших потрапив під щільні обстріли. Коли залишатися у власній квартирі стало дуже небезпечно, родина переїхала до друзів у Центральний район. Там вони переночували, а наступного дня пішли до пустого приватного будинку їхнього знайомого, що поблизу пожежної частини. «Це був останній раз, коли ми бачили їх живими. Наприкінці березня я дізналася, що було потрапляння снаряду в будинок, де переховувалася родина. Тоді ми всі сподівалися, що вони кудись поїхали звідти», – розповіла Оксана. Загиблого Микиту разом із мамою знайшли в червні 2022 року, коли розбирали завали. Тіло батька Олександра забрали раніше. Під час вибуху він був у іншій кімнаті. Там сусіди його і побачили… У Микити Жовтневого залишилися бабуся і двоє дідусів.
Більше24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабний наступ на Україну. Вороги були націлені на Маріуполь. Це місто стало справжнім пеклом для сотень тисяч жителів, що знаходилися там у період лютого-березня-квітня 2022 року.
10 березня 2022 року черговий обстріл ворога прийшовся на будинок, де проживав 84-річний пенсіонер Володимир Жук. Чоловік вижив, але його домівка дуже постраждала – дах провалився. На вулиці було дуже холодно в ці дні, температура опускалася зі знаком «-». Не було чим грітися. Через це Володимир Васильович замерз у ніч 14 березня.
Під час Другої світової війни він втратив своїх батьків, але залишився живим. Через російське вторгнення життя Володимира Васильовича трагічно обірвалося в віці 84-років. Своє життя він провів у Маріуполі, тут працював електриком, мав рідних та близьких.
Пенсіонера захоронили у дворі свого будинку. Рідні з теплом згадують найкращого дідуся у світі.
БільшеКожне життя безцінне. Але, коли росія віроломно вторглася на наші землі, вона не думала про це. Через постійні обстріли по місту, ворог забрав життя більше 100 тисяч маріупольців. Це були цивільні люди, без зброї – пенсіонери, діти, сім’ї.
Так зупинилося життя й 27-річного Євгена Жукова – він трагічно загинув у період окупації міста загарбниками.
Рідна тітка та хрещена Євгена написала: «Пробач, мій рідний, що не вберегли тебе. Серце все не вірить у гірку втрату. Наче ненадовго ти пішов кудись .... Царство Небесне тобі мій найулюбленіший хлопчик, пам'ятаємо кожну секундочку, любимо і дуже сумуємо».
БільшеМарина Жукова загибла під час воєнної агресії навесні 2022 року. Жінка мала добре серце та відрізнялася душевністю.
Навесні 2022 Маріуполь опинився під жорстокою окупацією російської армії. Десятки тисяч мирних людей гинули від снарядів, голоду та холоду.
Марина Жукова мала пристрасть до собак – вона розводила собак породи коргі. Вона дуже піклувалася про життя своїх песиків, коли вони йшли жити в сім’ю, завжди розпитувала як вони, чи все добре. Марина раділа кожній перемозі, яку здобували її собаки на конкурсах.
Відомо, що в березні зв’язок з Мариною був загублений. Але сусіди по будинку, який знаходився за адресою пр.Металургів, 137 казали, що 17 березня ще її бачили. Пізніше стало відомо про її загибель.
У Марини Жукової залишився син та її собаки.
БільшеНаталя Володимирівна Журавель загинула під завалами будинку, який обрушився після прямого влучання російського снаряду.
Наталя Журавель проживала в Маріуполі разом зі своїми батьками. Коли війна прийшла у місто, вони переховувалися у приватному будинку за адресою вул.Седова, 82.
6 березня 2022, коли російська армія постійно обстрілювала Маріуполь, у будинок прилетів снаряд. Уламок забрав життя батька Наталі – Володимира Чайки, а сама Наталя загинула під завалами. Мати Наталі вдалося врятуватися – вона знаходилася в іншій кімнаті та змогла вибратися через вікно.
БільшеСергій Журавель народився в Маріуполі, тут пройшло його дитинство та роки юності. Коли Сергію було близько 20 років, переїхав до села Шевченкове Котелевського району. Тут він створив сім’ю з коханою жінкою, у подружжя народилися дітки.
В грудні 2022 року Сергій вступив до лав ЗСУ, став на захист своєї Батьківщини, боровся з російською нечестю. Перебуваючи на бойових позиціях на Донеччині, отримав контузію. Сергія направили на лікування, а пізніше – на реабілітацію додому. Але через травму серце не витримало – розвилася коронарно-серцева недостатність.
У мужнього захисника залишилася дружина та двоє доньок.
БільшеРосійська повномасштабна війна загнала маріупольців у сирі холодні підвали та підвальні приміщення різних будівель. Бомбосховищ було надзвичайно мало. Журкін Леонід під час повномасштабної російської війни залишався в Маріуполі, намагався знайти безпечне місце, захист від обстрілів.
25 квітня 2022 року Журкіна Леоніда Олександровича не стало. Війна настигла його у підвалі школи №56 в окупованому Маріуполі. Рідні шукали місце його поховання.
БільшеОлександр Забелін народився в Томську, а з восьми років проживав у Маріуполі. В мирний час жив так само, як і більшість однолітків. Навчався в школі, закінчив Маріупольський індустріальний технікум. Деякий час займався ремонтом побутової техніки.
Але з 24 лютого 2022 року російська війна змінила все. Маріуполь оточували ворожі війська, гриміли вибухи, постійно велися обстріли. Мирні люди намагалися вибратися з цього пекла, але не всі мали таку можливість. Всіма способами маріупольці шукали більш безпечні місця для збереження життя. Як могли, допомагали один одному, разом готували у дворах їжу, здобували воду, дрова. Але загарбники все більше приближалися від околиць міста до центральних районів.
62-річний Забелін Олександр отримав важкі поранення внаслідок обстрілів Маріуполя російськими загарбниками. Його змогли доправити в лікарню та зробили операцію, але 27 березня 2022 року після операції чоловік помер у лікарні №4.
Сестра загиблого Ольга Семенишина розповіла про брата: «Саша на вигляд був суворою людиною, але в душі дуже чутливий і вразливий. Любив своїх дітей і онуків, допомагав їм».
Якби жорстока російська війна не обірвала життя Олександра, він міг би радіти щастю дітей та онуків.
БільшеПід час окупації Маріуполя російськими військовими загинуло більше 100 тисяч людей. Це невинні жертви. Люди гинули не тільки від снарядів, але й не витримували усіх жахів того, що відбувається.
4 квітня 2022 року загинув Завгородній Анатолій Сергійович – не витримало серце. Чоловіку було 81. Чудовий дідусь, батько – рідні лишилися дорогої людини через ворожу агресію. Близькі розповідають, що досі не знають, де перепохований Анатолій Сергійович.
БільшеСергій Завгородній загинув у Маріуполі в період окупації міста російськими загарбниками. Це сталося 21 березня 2022 року через інсульт. Чоловік не переніс усіх жахів того, що відбувалося навкруги.
Майже місяць після повномасштабного вторгнення росії Сергій перебував разом з іншими маріупольцями в нелюдських умовах. Регулярні обстріли, авіабомби, лютий холод, нестача води та їжі – все це підірвало здоров’я молодого чоловіка.
БільшеМаленька Даринка Задніпровська загинула разом зі своїми батьками Олександром та Вікторією в підвалі багатоповерхівки за адресою вул.Металургійна, 19. Трагедія сталася 23 березня, коли російська армія нанесла авіаудар по будинку, від яких він завалився. У підвалі знаходилося більше 40 людей – тільки деяким з них вдалося врятуватися.
Більше4-місячний Максим Задніпровский загинув у Маріуполі 23 березня разом зі своєю родиною. У той день сім’я Задніпровських та ще багато людей переховувались у підвалі будинку 19 по вулиці Металургійній. Через влучання снаряду будинок не витримав та завалився. Відомо, що в підвалі знаходилося багато людей, більшість з яких загинула.
23 березня під завалами загинув Максим Задніпровский та його батьки Микола та Катерина.
БільшеЗадніпровський Микола та Задніпровська Катерина загинули разом зі своїм 4-місячним сином Максимчиком в Маріуполі. Трагедія сталася 23 березня, коли від обстрілів завалилася багатоповерхівка по вулиці Металургійній, 19. Більше 40 людей опинилися під завалами в підвалі, тільки одиницям вдалося врятуватися.
Окрім Миколи та його родини, загинула родина брата – Задніпровські Олександр, Вікторія та маленька Дарина.
Микола та Катерина побралися в липні 2021 року, вкладали усі сили та любов в родину, мріяли про щасливе майбутнє. 06 листопада 2021 року народили синочка Максимчика, якого дуже любили. Катерина працювала маркетологінею, а Микола був водієм, як розказують знайомі родини.
Життя щасливої родини забрала російська воєнна агресія.
БільшеЗадніпровський Олександр, його дружина Вікторія та їх маленька донька Даринка загинули під завалами будинку по вулиці Металургійній, 19. Трагедія сталася 23 березня, коли російська армія нанесла удари по багатоповерхівці.
Під завалами будинку опинилися більше 40 людей, тільки деякі з них зуміли врятуватися.
У той день разом з ними загинула й родина брата Олександра – Задніпровські Микола, Катерина та їх 4-місячний синок Максимка.
БільшеІрина Задунайська в мирному Маріуполі мала багато можливостей втілювати в життя свої мрії, натхнення, щоб жити довго та щасливо. Для всіх мешканців та гостей місто створювало цікаві сучасні місця для відпочинку, для занять спортом, для корисних знань. Кожен міг вибрати щось для своїх потреб, бажань, вподобань. Була можливість вчитися, працювати, відпочивати та оздоровлюватися.
Російська війна враз перекреслила мирне життя Маріуполя, як і інших міст та сіл України, розпочавши 24 лютого 2022 року широкомасштабне вторгнення на наші землі. З перших годин ворожого наступу мужні українські воїни хоробро захищали місто. Ворог знищував мирні житлові будинки, критичну інфраструктуру, щоб розчистити загарбницький шлях до оточення Маріуполя. Постійні обстріли, авіабомбування, робота снайперів змушували мирних людей шукати безпечні місця, щоб вижити. А вижити в пеклі, яке створили російські війська, було дуже важко.
З глибоким сумом Юлія Бакай розповіла, що 02 березня 2022 року «Трагічно загинула Задунайська Ірина Олександрівна. Проживала на Волонтерівці (район міста), вулиця Волочаївська».
Загинула в горнилі російської війни молода жінка, яка могла б щасливо жити в любові та мирі.
БільшеОлександр народився та проживав у Маріуполі. Після закінчення школи здобув вищу освіту в Донецькому державному університеті внутрішніх справ. Працював у виконавчій службі Центрального району Маріуполя. З радістю займався спортом – боксом та боротьбою. Коли 24 лютого 2022 року в Маріуполь вторглася російська війна, Олександр знаходився в місті. Це були надзвичайно важкі часи, коли російські війська постійно обстрілювали житлові райони, знищували цивільну інфраструктуру. Переміщатися по місту було дуже небезпечно. Олександр тривожився про донечку, яка знаходилася в той час в Кальміуському районі Маріуполя.
30 березня 2022 року він наважився провідати її. Почався черговий російський обстріл металургійного комбінату імені Ілліча. Олександр загинув від осколкового поранення в живіт на проспекті Нікольському.
Людмила, мати загиблого розповіла: «Доньку він так і не побачив... Бої йшли кілька тижнів, весь час тіло мого сина та тіла інших вбитих жителів (приблизно до 40 людей) лежали просто неба. Їх зібрали тільки через місяць і поховали під номерами у загальній могилі».
У 37-річного Олександра залишилися дві доньки: 6-річна Ясміна та 4-річна Софія. Чоловік дуже любив життя.
БільшеОльга Миколаївна Залєтаєва проживала в Маріуполі. До повномасштабного вторгнення російських військ в Україну вона насолоджувалася повноцінним життям пенсіонерки. Більше часу приділяла своєму здоров’ю, рідним, зустрічам з друзями.
Літня жінка не виїхала із Маріуполя, коли розпочалися жорстокі воєнні будні. Місто не могло захистити своїх мешканців від шалених смертельних обстрілів ворога. Гриміло, гуділо, палало, диміло, плакало, стонало мирне морське поселення. Ольга Залєтаєва проживала в Лівобережному районі, який знаходився під прицільними обстрілами з перших хвилин російського вторгнення.
29 березня 2022 року Залєтаєва Ольга Миколаївна загинула під завалами будинку на вулиці Римського-Корсакова внаслідок прямого попадання. Сусіди не змогли поховати жінку. Так безжально війна розпорядилася долею мирної маріупольчанки.
БільшеДмитро Заморухов загинув у Маріуполі у березні 2022 року. Коли почався обстріл, він готував їжу біля гуртожитка на вулиці Гугеля. Поряд від осколкових поранень обірвалося життя дівчини Анастасії, яка була вагітна. Дмитрові було 32 роки. Народився у селі Саханка Новоазовської громади на Донеччині. Зростав у дитячому будинку. У Маріуполі жив у соціальному гуртожитку у Лівобережному районі. Працював на комунальному підприємстві «Зеленбуд». «Попри дорослий вік, він був майже як дитина. Можливо, через те, що зростав без тата й мами і йому бракувало любові... Він називав мене батьком. Коли ми з сином йшли гуляти до моря, Діма частенько приєднувався. Він був дещо закритим, та все ж звертався за порадами, а коли хотів поділитися тим, що на душі, – приходив до нас. Гарно потоваришував з моїм сином», – розповів друг Дмитра, Володимир Рудик. Він також жив у гуртожитку і був волонтером. Вільного часу Дмитро мав не багато. Він часто шукав підробіток. За потреби – приходив на допомогу мешканцям гуртожитку. Після початку повномасштабної війни та сильних обстрілів Дмитро і його сусіди перейшли до підвалу. Готували їжу по черзі біля вогнища – перед уже зруйнованим помешканням… «І от дійшла черга готувати просто неба до Дмитра. Він із дівчиною Настею, яка була при надії, вийшли у двір. У той момент стався приліт. Вони загинули миттєво. Довго так і лежали, а потім їх трохи змогли відтягнути, проте не поховати. Коли зайшли російські військові, останки загиблих занесли до гаража, який був у дворі гуртожитка», – розповів Володимир Рудик.
БільшеВійна росії проти України виганяла людей із рідних домівок, примушувала шукати прихисток в інших містах та селах, де ворожа лють не мішає щасливо жити. Сергій Занкін проживав у Стаханові Луганської області. Переїхав у Маріуполь, щоб відчувати себе вільним у вільній країні.
Але війна притаїлась, росія почала повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Наймужніші воїни в нерівних боях, ціною свого життя стримували загарбницький натиск ворога на підступах до Маріуполя. Цивільне населення міста виживало у нелюдських умовах, коли була знищена вся інфраструктура. Другий місяць окупанти вели прицільні обстріли, авіабомбування, від чого гинули люди.
04 квітня 2022 року загинув 53-річний Занкін Сергій Михайлович. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. З великим сумом племінниця Яна каже, що, скоріш за все, помер після поранення від зараження крові. Належної медичної допомоги не було. Похоронили Сергія у дворі будинку, де отримав поранення.
БільшеДенис Запорожцев був одним з тих сотень маріупольців, що загинули в Драмтеатрі, коли росія скинула на нього потужну авіабомбу. У березні Драмтеатр став прилистком для тисяч людей – сюди прийшли й пенсіонери, сім’ї з дітьми – була організована допомога один одному, маріупольці готовили їсти, ховалися від бомб у міцних стінах театру.
Але всі пам’ятають той страшний день, 16 березня… літак, бомба, потужний вибух… люди залишались серед уламків місяцями. І навіть при розборі завалів багато людей не вдалося найти серед уламків.
У цей трагічний день у Драмтеатрі загинув і 23-річний Денис Запорожцев. У молодого чоловіка було все життя попереду, як би ж не російський ворог.
БільшеІгор Заріцький проживав у Маріуполі, коли розпочалася російська повномасштабна війна. Ворог намагався оточити місто. Для цього знищив критичну інфраструктуру, обстрілював житлові будинки. Справжнє пекло переживали маріупольці. Допомоги не було. Неймовірними зусиллями цивільні люди намагались вижити.
Разом з іншими молодий чоловік переховувався в багатоповерхівці на вулиці Митрополитський, 108.
13 березня 2022 року Заріцький Ігор загинув у підвалі будинку, який внаслідок ворожого обстрілу обвалився з п’ятого по перший поверх.
Ігор навіки залишився тридцятирічним любим братом, сином.
Більше23-річний Михайло Захаров загинув у Маріуполі 22 березня, коли пішов за водою для жінки з дитиною, що переховувалися разом з ним в підвалі. У той день молодий чоловік загинув від прямого влучання бомби. Шансів вижити не було. Трагедія сталася на Правому березі міста, за адресою вул.Заводська, 33.
Пекельний березень забрав життя десятків тисяч маріупольців, яки загинули від снарядів, обрушень будинків, померли з голоду, не мали змоги отримати медичну допомогу.
БільшеОлексій Захаров, як і багато інших мешканців Маріуполя, опинився в надзвичайно важких умовах життя після початку повномасштабної війни. Він залишався в своєму рідному місті. Росія віроломно напала на Україну, намагаючись окупувати якнайбільше території. Маріуполь знаходився на початку одного з напрямків ворожого вторгнення. Свій план окупації російські війська втілювали не тільки в боях з нашими захисниками. Ворог знищував все, що мішало просуватися до повного оточення Маріуполя. Мешканці потрапили в справжнє пекло обстрілів, руйнувань. Боротьба за виживання в холоді, голоді, без тепла, води, газу, електроенергії загострювалася бойовими діями. Виїхати з міста було майже неможливо.
24 березня 2022 року загинув Захаров Олексій Геннадійович. Як повідомила його сестра, Олексія вбив снайпер. Біль тяжкої втрати безкрайній. Війна забрала життя молодого чоловіка.
БільшеСоціальні мережі багато можуть розповісти про людину сьогодення. На своїх сторінках у соцмережах тренер Захаров Роман часто публікував відео з тренувань у ДЮСШ «Меотида». Радо ділився успіхами своїх вихованців і щиро радів за них.
Маючи вищу спеціальну освіту, Роман працював тренером з боксу 10 років. Спорт був для нього не лише технічним навчанням, навичками. Це і виховання молодого покоління. За словами колег Роман був справжнім патріотом. Діти любили та поважали його. Серед вихованців тренера Захарова Романа були чемпіони України з боксу – Євген Головін, член збірної команди Денис Пантелєєв, і переможці чемпіонатів Донецької області та Маріуполя.
Роману було 49 років. Він займав активну життєву позицію, віддавав всі свої знання, досвід становленню майбутнього покоління українців.
Весною 2022 року в Маріуполі майже всі готували їжу на багатті у дворах багатоповерхівок. Через повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, місто знаходилось під постійними страшними обстрілами, в повній ізоляції, без можливості пересування по місту. Ховалися там, де знаходили прихисток. Роман Захаров загинув у блокадному Маріуполі тоді, коли на подвір’ї будинку готував їжу.
БільшеВолодимир Земських втратив свою 5-річну доньку Олександрину 1 квітня, коли їх будинок був обстріляний. Трагедія сталася близько 4 годин ранку. У 16-тій того ж самого дня Володимир зазнав смертельних поранень від гранатомету. На момент загибелі Володимиру було близько 51-року.
Більше5-річна Олександріна Земських загинула в Маріуполі 1 квітня 2022 року – вранці в результаті чергового обстрілу окупантів снаряд получив у будинок родини дівчинки. Через 12 годин після трагедії з гранатомету був вбитий батько Олександріни – Володимир. У той час дівчинку поховали біля будинку. Пізніше окупантами була проведена ексгумація.
БільшеСергій Сергійович Зиков проживав у Маріуполі. Активний, працьовитий чоловік робив усе можливе для навчання та розвитку донечки. Радість спілкування з онуками, з рідними, з друзями – все давало наснагу жити у любові.
На початок повномасштабного російського вторгнення в Україну, чоловікові було 74 роки. В цей час Маріуполь став перепоною на шляху окупантів. Важкі бої стримували натиск ворога, але сили були нерівні. Загарбники прицільно знищували критичну інфраструктуру, обстрілювали житлові будинки, де могли бути маріупольці. Хтось навіть фізично не міг спуститися у підвал.
28 березня 2022 року Зиков Сергій Сергійович був убитий снайпером у квартирі. Війна підібралася туди, де мало панувати життя.
Зиков Сергій Сергійович похований на Старокримському кладовищі.
БільшеПовномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року зразу відчули на собі мешканці Маріуполя. Місто розташоване близько від росії. Вже з 2014 року постійно була інформація про складну обстановку в так званій «сірій зоні». Але в 2022 році російські війська проводили постійні обстріли, бомбардування мирного міста та його жителів. Люди в неймовірно важких умовах, без їжі, без води, без газу, без електропостачання в холоді намагалися врятувати своє життя. Не всім це вдалося.
12-13 травня ( точної дати рідні не знають) 2022 року Зіменко (Бруєва) Неля померла у підвалі будинку 1/20 на вулиці Волгодонській в Маріуполі, де ховалася від обстрілів. Доньці Яні сказали, що у неї стався другий інсульт, а медичної допомоги не було.
БільшеЗаслужений відпочинок, зустрічі з онуками, неспішні бесіди з друзями, заняття улюбленою справою – таким би мало бути життя літніх людей. Так і було в мирному житті, поки росія не розпочала повномасштабну війну в Україні.
Зіменко Петро Петрович помер від сердечного приступу в підвалі будинку 1/20 по вулиці Волгодонській в Маріуполі. Разом з іншими, цей літній чоловік ховався від обстрілів, від авіабомбувань, які були постійними в місті. Належної медичної допомоги та медикаментів не було. Помер, приблизно, 24-26 березня 2022 року.
БільшеАндрій Зімін – молодий чоловік, який проживав у перспективному сучасному Маріуполі, який розвивався, давав можливість своїм мешканцям наповнювати життя новими емоціями, новими здобутками, новими радощами. Так було до 24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України. З перших хвилин ворожого наступу місто корчилося від наслідків російської агресії, палало в пожежах від обстрілів, стогнало від страждань мирних людей. Важко повірити, що були такі, хто розумів, як буде краще: скоріше виїжджати, чи залишитися в місті. Більшість надіялися, що перечекають, що вони не можуть загинути, адже мирні мешканці не воюють. Виїхати було дуже важко. Люди ховалися в звичайних холодних, сирих підвалах будинків, де не було елементарних умов для перебування. Стрес, паніка, хвороби поселилися разом з жителями.
19 березня 2022 року, в розпал нищівних ударів російських загарбників по Маріуполю, сталося горе у підвалі будинку 92 по проспекту Будівельників. З глибоким болем повідомила Ольга, дружина Зіміна Андрія Вікторовича, що її любий чоловік загинув від зупинки серця. Чоловіка вдалося поховати, але у воронці, що залишилася від обстрілу у дворі будинку біля колишнього магазину «Мрія». Неможливо важкі умови, які створили окупанти, проводили до загибелі багатьох мирних жителів Маріуполя.
БільшеВіталій народився в Устивіці на Полтавщині. Наступного року після закінчення школи пішов на контрактну службу у внутрішні війська, яку проходив у Полтаві. Після закінчення Харківської академії національної гвардії України, за направленням, став викладачем навчального центру нацгвардії у м.Злочів.
З вересня 2020 року Віталій служить в окремому загоні спецпризначення полку «Азов» у Маріуполі. Невдовзі йому присвоєно звання старшого лейтенанта та нагороджено орденом «За безпеку народу».
Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Зінченко Віталій став на захист Маріуполя, на захист Батьківщини. Це були пекельні дні важких боїв з російською навалою. «Азовсталь», де знаходився Віталій, був найгарячішою точкою спротиву російським загарбникам. Бійцю присвоєно звання майора. 5 травня 2022 року у бою, помітивши ворожий танк, що виїхав на пряму позицію, хлопець накрив собою побратима, а сам отримав смертельне осколкове поранення.
24 травня Указом Президента України Віталій Зінченко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня. Поховати сина батьки не можуть, бо його тіло перебуває на території «Азовсталі» - разом з іншими тілами тисяч загиблих, яких не дають вивезти російські окупанти.
Майору Віталію Зінченко було всього 27 років...
БільшеОлексій Зозуля загинув під час окупації Маріуполя російськими загарбниками. Відомо, що він був пілотом, але точної інформації щодо обставин загибелі офіційно немає. Рідні розказують, що Олексій був чудовим батьком, його відрізняла відданість та доброта. Він мав неймовірний дух та волю.
БільшеТетяна Зозуля працювала у місті Маріуполі водієм тролейбуса. Жінка сумлінно виконувала свою роботу, мала плани на життя, мріяла про щасливе майбутнє.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Тетяна перебувала у Маріуполі. Вона продовжувала працювати поки ще було можливо.
28 березня 2022 року Тетяна перебувала у дворі за адресою пр.Миру 143. Тоді прилетів ворожий снаряд та жінка зазнала смертельних поранень.
Тетяна була похована у дворі того ж будинку.
Світла пам’ять про добру, щиру та люблячу душу Тетяни на завжди у серцях близьких.
БільшеАнатолій Якович проживав у Маріуполі та мав гарні можливості не тільки тішитися досягненням рідних, спілкуванням з друзями, а ще й насолоджуватися чудовим Азовським морем. Все було добре до 24 лютого 2022 року, коли росія нагрянула повномасштабною війною.
Як рятуватися, куди звертатися за допомогою, якщо навкруги повний розпач, сльози, страждання, горе, смерть? Люди намагалися допомагати один одному, ховалися в підвалах будинків, готували просту їжу, ділилися ліками.
13 березня 2022 року 67-річного Золотарьова Анатолія Яковича не стало. Серце не витримало такого пекла, війна зупинила життя чоловіка. Він помер в своїй квартирі 19 по вулиці Азовстальській, будинок 170. Похований перед під’їздом будинку.
БільшеПенсіонерка Валентина Анатоліївна Золотарьова загинула в Маріуполі 18 березня 2022 року через авіабомбардування російської армії. В її та сусідній будинок ворог скинув бомби – десь серед завалів залишилася покоїтися Валентина Анатоліївна.
До пенсії вона працювала завідувачкою школи-садка №71, дуже полюбляла діточок, робота приносила їй задоволення та радість. Валентина Анатоліївна Золотарьова була улюбленою бабусею та дбайливо мамою, неймовірною жінкою з великим та добрим серцем.
БільшеДіяльність Світлани була пов'язана з будівництвом та монтажем систем опалення - вона керувала компанією «Жилремонт №3». Рідні та друзі з теплом згадують Світлану як чуйну та добру людину з чистим серцем.
Під час бомбардування окупантами драматичного театру 16 березня 2022 р. Світлана перебувала там. Нажаль, їй не вдалося врятуватися.
Тіло Світлани так і не було знайдено та залишилось назавжди серед уламків театру.
БільшеЖиття 65-річної Олени Золотухіної відібрав авіаудар по Маріуполю 23 березня 2022 року. Вона загинула у власній квартирі. Той обстріл убив також десятьох сусідів жінки. Олена Олександрівна жила у будинку на Лівобережжі разом із собакою Альмою. Після початку повномасштабної війни, коли газопостачання у місті зникло, вона разом із сусідами готувала їжу на багатті. Так було і 23 березня. «Це був сонячний день. Сусіди вийшли з укриття. Розподілили обов’язки: хтось після артобстрілів і авіаударів розчищав територію, хтось готував їжу. Олена зібрала відходи і піднялася на другий поверх до своєї квартири, щоби погодувати Альму. І в цей час на будинок впала бомба. Другий під’їзд завалився, залишивши під собою своїх мешканців…», – розповіла колега Олени, Світлана Канашева. «Будинки у провулку Лікувальному знищені. Удари були точкові. На жаль, допомогти людям, які опинилися під завалами, було неможливо. Там була гора цегли і бетону», – додав свідок обстрілу Олександр Федоровський. Світлана Канашева додала, що очевидці розповідали: тіла загиблих, за яких не заплатили 10 тисяч гривень, окупанти потім вивезли на сміттєвий полігон разом із будівельним сміттям. Так сталося і з Оленою... Олена Золотухіна народилася у Маріуполі. Закінчила педагогічний інститут. Володіла українською, англійською, французькою, російською мовами. Працювала у ліцеї-школі №14, Маріупольському механіко-металургійному коледжі, Маріупольській вечірній школі №11. З 2017 року – у Маріупольському професійному ліцеї сфери послуг і торгівлі. Була черговою у гуртожитку. Брат Олени, Ігор Золотухін, також загинув – це сталося 22 березня. Жінка була вдовою. Дітей не мала. У неї нікого не залишилося.
БільшеВолодимир Зон мав таку сім'ю, в якій його дуже любили. Батьки мали хорошу освіту, були добрими, старалися зробити все для щастя єдиного сина. Вони були шанованими вчителями в школі №26. Багато розмов було про майбутню професію. І дуже добре, що Володимир продовжив династію педагогів. Був передовим самовідданим учителем фізики в школі №52 у Маріуполі.
Всі учні в школі знали учителя фізики. Кожен міг прийти в кабінет після уроків, де можна було дізнатися щось цікаве про сам предмет, або просто поспілкуватися на різні теми. Завжди з натхненням, викладав фізику.
Заслужено отримав кваліфікацію вчителя вищої категорії, відзнаки за досягнення в роботі. Його уроки були на високому методичному і професійному рівні, наповнені любов’ю до дітей.
Коли Володимир Олександрович захворів, допомагали учні, друзі та колеги. Це було щиро, гуманно, без примусів. Учениця Ірина каже про нього: «Людина і Вчитель з великої букви». І так його сприймали в школі багато років. Хвороба відступила. Але в період повномасштабної окупації Маріуполя російськими військами після 24.02.2022 року, хвороба часто нагадувала про себе.
Дуже старалися вивезти Володимира Олександровича із адського воєнного життя в безпечне місце. Не встигли. В травні вдалося вивезти його в Бердянськ, але серце не витримало всіх переживань. Стався інсульт. Зон Володимир Олександрович помер в лікарні міста Бердянська.
Більше24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. З перших днів ворожого наступу Маріуполь стояв форпостом на шляху окупантів. Наступ російських загарбників супроводжувався не лише жорстокими боями, а й постійними обстрілами житлових поверхівок та приватних будинків. Через знищену інфраструктуру місто залишилось без життєво необхідних умов. Маріупольці виживали, як могли. Діставали воду, дрова, їжу; допомагали один одному.
В такі важкі часи війни 29 березня 2022 року, як повідомили сусіди, помер Зорін Віктор Михайлович. Йому тільки що виповнилося 77 років. Чоловік міг би відпочивати на пенсії, але війна змінила все.
БільшеМирне життя дає можливість кожному виборювати щось для покращення сьогодення, здійснення мрій, прискорювання кар’єрного росту, радіти зустрічі з коханими та багато іншого. Це так нормально, так гарно!
Але бувають такі надзвичайні обставини, коли майже все це неможливе і не важливе. Це – війна. Таким горем вірвалось в щасливе життя маріупольців повномасштабне вторгнення росіїї в Україну. З 24 лютого 2022 року найважливішим було одне завдання – вижити.
Едуард Зуєв знаходився в ті страшні часи в Маріуполі. 53-річний чоловік міг би подбати про себе, допомогти іншим. Масовані прицільні обстріли окупантів мали своїми цілямі і житлові будинки. 17 березня 2022 року внаслідок прямого попадання снаряду в будинок Едуарда, чоловік отримав важкі осколкові поранення. Його вдалося доправити до лікарні №4, що на Лівому березі. Нажаль, врятувати маріупольця не змогли. 20 березня 2022 року Зуєв Едуард Юрійович загинув в лікарні №4.
БільшеНазар Зуй загинув разом зі своїми батьками Сергієм та Іриною в будинку за адресою пр.Миру, 127. Трагедія сталася приблизно 11 березня. У цей період росія активно обстрілювала місто. Будинок, де переховувалася сім’я Зуй знаходився в Центральному районі міста, але на виїзді. Цілодобово по місту росіяни використовували міномети, важку артилерію, скидали бомби з літаків. Тут було справжнє пекло. Близькі сім’ї шукали рідних протягом двох місяців. І тільки в середині травня дізналися про непоправну втрату. Тіла були знайдені під завалами будинку. Сім’я Зуй була похована в Макіївці.
БільшеЗуй Сергій та Зуй Ірина разом зі своїм сином Назаром загинули в Маріуполі під завалами будинку 127 по пр.Миру. Сім’я переховувалася тут від бомб та снарядів, якими росіяни атакували місто. Приблизно 11 березня через чисельні ушкодження будинку сім’я Зуй опинилася під завалами.
Близькі шукали інформацію про сім’ю Зуй два місяці. В травні дізналися, що їх тіла дістали з під завалів. Родина Зуй була похована в рідному міста – у Макіївці.
БільшеПід час окупації росіянами Маріуполя загинуло багато мирних жителів. Це більше сотні тисяч невинних душ. Люди вмирали від снарядів, голоду, нестачі медичної допомоги, замерзали на смерть.
Навесні 2022 року війна забрала життя Дениса Васильовича Зюзгіна. Відомо, що молодий чоловік отримав осколкове поранення в грудну клітину та помер у лікарні №4 ім.Мацука. Денис Зюзгін працював електрогазозварником на заводі «Азовсталь». Знайомі розповідають, що він був добрий та чуйний, завжди допомагав усім.
БільшеМарина Ібрагімова – молода жінка, що загинула в Маріуполі внаслідок російської воєнної агресії. Марина була мамою 4-х діток, молодшій доньці на той момент було 1,2 місяці. Мала сім’ю, була щасливою дружиною та коханою мамою, сестрою, донькою своїх батьків.
Наприкінці березня 2022 року Марина їхала в автівці, в районі автовокзалу її машину розстріляли. Жінка загинула від отриманих поранень в лікарні в Новоазовську. Пізніше Марину Ібрагімову поховали в пос.Сартана.
Родина лишилася мати, дружини, яка назавжди залишиться в серцях близьких та рідних.
БільшеНіна Опанасівна мала нелегкий життєвий шлях. На її дитячу долю прийшлося відчути другу світову війну та важкі післявоєнні роки відбудови країни. Доводилось багато працювати. 2022 рік – був би ювілейним 90-им роком з дня її народження. В такому віці рідні оберігають, турбуються, допомагають. А бабуся була завжди рада зустрітися з ними.
Онук Сергій з душевним болем розповів про те, що серце його любої бабусі Іваненко Ніни не витримало всього того жаху війни, яке навалилося з 24 лютого 2022 року. Почалася повномасштабна російська війна. Під масованими обстрілами ворога, без елементарних умов та медицинської допомоги, у повному відчаї закінчилося життя Ніни Іваненко.
БільшеВолодимир Іванович Іваніченко загинув у Маріуполі 17 березня під час окупації міста російськими військовими. В мирному житті він працював на металургійному комбінату в цеху мереж та підстанцій.
БільшеБудинок, де мешкали в Маріуполі Іванови, знаходиться в самому центрі міста.
Коли розпочалася повномасштабна російська війна проти України, вони залишалися вдома. Була надія на те, що бойові дії не можуть дістатися з околиць міста до Центрального району. Сподівалися, що скоро все скінчиться. Але ворог стрімко захоплював територію завдяки масованим обстрілам. Знищував місто, гинули цивільні люди.
Іванов Максим Володимирович та його мати Іванова Людмила загинули 15-17 березня 2022 року в окупованому Маріуполі, на проспекті Металургів, будинок 47, внаслідок російського авіаудару.
Більше66-річний Петро Іванов загинув у Маріуполі 25 лютого 2022 року, коли на подвір'ї школи № 48 вибухнула бомба. Осколок потрапив Петру в серце. Петро був жителем Маріуполя, працював машиністом тепловозу на металургійному комбінаті Ілліча. Любив свою професію, був обізнаний з усіма тонкощами фаху. Петро захоплювався теслярством. Самостійно виготовив із соснового дерева меблі для кухні. Останній період життя був на пенсії, любив проводити час на дачі, ходити на риболовлю, гуляти з дружиною та улюбленим онуком. Коли почалася повномасштабна війна, Петро був у Маріуполі. Його рідне місто потрапило під російський вогонь з перших днів. 25 лютого внаслідок поранення Петро помер у своїй квартирі. Наступного дня його тіло відправили у морг, а далі у місті почалося справжнє пекло. Що сталося з тілом убитого потім – невідомо. «Мій батько – душевна людина з глибоким розумінням світу. Не було жодного завдання, з яким він би не впорався. Завжди доводив розпочате до кінця», – розповіла дочка загиблого Олена Ханрахан. У Петра Іванова залишилися дружина, дочка та онук.
БільшеСтаніслав Іванов ціною свого життя врятував від загибелі своїх діточок. 4 квітня 2022 року в будинок на пос.Моряків, де мешкав Станіслав зі своєю родиною, було 4 потрапляння ворожих снарядів. Чоловік загинув, але спас дітей.
Любляча дружина Ніна каже, що «біль від втрати нічим не заповнити. Це назавжди». Неймовірний батько, який усією душею обожнював дітей та родину, людина з великим, відкритим серцем, завжди веселий, добрий, готовий прийти на допомогу в будь який момент дня та й ночі…
У цивільному житті сумлінно працював – мав вищу освіту, був майстром з ремонтів та газозварювання.
Станіслав був похований сусідами на ділянці його будинку, а пізніше перепохований на Старокримському кладовищі.
БільшеІванова Зоя – пенсіонерка, проживала за Черьомушках за адресою вул.Латишева б.25 кв.3 Сусіди її називали «тьотя Зоя». Жінка була паралізована та не могла з іншими сусідами спуститися до підвалу. Спустили тьотю Зою туди теж не вдалося, бо носилки не проходили через дверний отвір.
Нажаль, бабуся залишилась у своїй квартирі, де без медичної допомоги вона померла. Іванова Зоя була похована 08.06.2022 на Старокримському кладовищі.
БільшеСвітлана Юр'ївна Іващенко загинула 12 квітня в Маріуполі. У мирному житті жінка працювала на металургійному комбінаті в цеху водопостачання.
БільшеДмитро Івченко проживав у Приморському районі м. Маріуполя. Як і багато хлопців морського міста, здобув омріяну професію, пов’язував своє життя з морем. Працьовитий, цілеспрямований, він любив та цінував життя.
Разом з родиною Дмитро залишився в Маріуполі, коли розпочалася повномасштабна російська війна. Ворог обстрілював усі райони, намагаючись оточити місто. Палали будинки, гинули мирні мешканці. Розпач, безпорадність опановували людьми.
6 березня 2022 року під час обстрілу трагічно загинув Івченко Дмитро Васильович. Безпощадна війна настигла його у рідному районі, на перетині вулиць Кавказької, б.38 та Кронштадтскої, б.48. Молодий чоловік загинув на очах у любої матері. Невимовне горе...
БільшеБільше місяця Маріуполь тримав оборону, захищаючи мешканців від російської повномасштабної навали. Боролися воїни на бойових позиціях, боролися люди, ховаючись від ворожих обстрілів. Анатолій Ізмайлов залишався у місті. Надія на допомогу танула зі свистами мін, відлунням гармат та авіабомб. Регулярні скидання бомб давали зрозуміти, що порятунок може бути майже лише від Бога.
26 березня 2022 року Ізмайлов Анатолій Георгійович загинув у своїй квартирі в окупованому Маріуполі. В результаті обстрілу отримав смертельну мінно-взривну травму. Почалася пожежа в квартирі.
Війна безжально обірвала життя чоловіка.
БільшеПовномасштабна російська війна принесла тяжкі страждання, біль, смерть в сім’ї багатьох українців. Багато маріупольців з різних причин залишалися в місті. Люди намагалися вижити в нелюдських умовах. Але ворожа артилерія, мінометні обстріли, авіабомбування наближали горе від околиць – до всіх районів міста.
11 березня 2022 року Ілляшенко Анатолій Дмитрович загинув у Маріуполі біля будинку 100 по проспекту Миру, в центральному районі. Чоловік отримав смертельне поранення від розриву міни біля під’їзду будинку, коли набирав воду. Разом з ним загинув Пастухов Юрій Юрійович. Їх поховали 31 березня під вікнами будинку.
Перепоховали чоловіка на кладовищі в с. Зірка.
БільшеВіталий Ільченко загинув у Маріуполі під час окупації міста 17 березня 2022 року. Чоловік працював на металургійному заводі в теплоелектроцентралі.
БільшеІрина Семенівна проживала у Маріуполі. Працювала прибиральницею у дошкільному навчальному закладі «Ясла-садок №159 «Веселка», що знаходився на вулиці Воїнів-Визволителів. Жінка з ніжністю відносилася до дітей, тому і працювала відповідально, сумлінно. В колективі поважали та цінували Ірину Семенівну.
З початком російського повномасштабного вторгнення в Україну, Ірина Інденко залишалася з родиною в Маріуполі. Її Лівобережний район щільно обстрілювався з перших днів ворожого наступу. Справжнє пекло створили загарбники на території міста.
Інденко Ірина Семенівна загинула в Маріуполі під час російської окупації внаслідок обстрілу будинку.
БільшеТетяна Іноземцева проживала в Лівобережному районі Маріуполя. Разом з рідними насолоджувалася красивими місцями морського берега, відпочинком біля моря.
Коли розпочалося повномастабне російське вторгнення в Україну, рідне місто Тетяни стало своєрідним форпостом на загарбницьку шляху ворога. Вулиця Ломізова, де знаходилась жінка, обстрілювався дуже щільно.
21 березня 2022 року Іноземцева Тетяна загинула від смертельного осколкового поранення внаслідок обстрілу. Похована на вулиці Ломізова, 13.
БільшеЄвгенія Омелянівна Ісаєва вимушена була переживала жахливі події, які розвернулися в Маріуполі з нападом росії. Жінка вже давно була на пенсії та мала щасливо та безтурботно відпочивати, насолоджувались життям. І так би й було, якщо б не окупанти.
24 березня 2022 року серце Євгенії Омелянівни не витримало усього того, що коїлося навкруги. Через постійний стрес, неймовірний холод, нестачу медикаментів, її здоров’я підірвалося від наслідків військових подій. З життя пішла чудова мати, бабуся, прабабуся… Непоправна втрата для близьких та рідних.
БільшеВалентин Леонідович Ісаєвський загинув 1 квітня 2022 року він наслідків війни, яку розв’язала росія в Маріуполі.
Коли ворог атакував місто, Валентин Ісаєвський перебував разом з своєю сім’єю. Перші дні ховалися у своїй квартирі на вул.Волгодонській, 1/20. Але коли обстріли стали ще сильніші, перейшли з дружиною до підвалу, де й перебували з 3 по 23 березня. Одразу зі стресу Валентин відмовився від їжі. Пізніше через обстріли та критичне становище, Валентин з дружиною перейшли до підвалу будинку 36 на бульварі Меотиди. Після цього чоловік відмовився й від води. А 1 квітня помер у підвалі чужого будинку.
Дочка Ірина з білю згадую ці події та розповідає: «Батько дуже любив свою родину». В останні роки життя здоров’я Валентина Леонідовича Ісаєвського похилилося через хвороби.
В мирному житті він працював на заводі «Азовсталь» - був ковшовим у мартенівському цеху. Також захоплювався рибалкою.
БільшеСергій Ісламов загинув у Маріуполі 28 березня під час окупації міста російською армією. У мирному житті чоловік працював на металургійному комбінаті в цеху ремонту рухомого складу.
Більше19-річний Ярослав Кабанов трагічно загинув у окупованому росіянами Маріуполі 14 березня, коли допомагав рідним вибратися з підвалу.
Близькі розповідають, що Ярослав «поспішав жити, поспішав любити». Він був сином, братом, онуком, племінником, другом – життєрадісним та добрим.
БільшеСергій Каверін – маріуполець, що загинув під завалами будинку, у який прилетів ворожий снаряд. Молодому чоловіку було усього 34 роки.
Переживаючи усі жахи війни, Сергій з перших днів повномасштабного наступу перебував у Маріуполі. Звичайно, ніхто й не міг уявити, які наслідки матиме наступ росії. Березень 2022 року був нелюдським – регулярні масові обстріли, робота авіації, нестача води та їжі, люди не мали змоги навіть зігрітися – росія знищувала усіма способами.
20 березня 2022 року Сергій Каверін загинув. У будинок, де він перебував, потрапила ворожа бомба – через вибухову хвилю будинок просто склався. Сергій загинув під завалами.
Рідна старша сестра Сергія з біллю згадує ці жахливі події. Брат для неї був особливою людиною в житті. Працьовитий та дбайливий, людина з великої букви.
БільшеВолодимир Кадурін загинув у Маріуполі 17 березня 2022 року від уламкового поранення, коли намагався розібрати завали сараю, де днем раніше загинули його близькі. 16 березня ворожий снаряд влучив в сарай, в підвалі якого ховалася дружина Володимира Наталя, їх діти Олексій та Юлія разом з бабусею. Вся родина Кадуріних загинула під час окупації міста росіянами.
Більше10-річний Олексій Кадурін загинув 16 березня в Маріуполі, коли снаряд потрапив у сарай, в підвалі якого хлопчик ховався з рідними. Разом з Олексієм загинула його мати, бабуся, а також старша сестра. Наступного дня батько Олексія намагався розкопати рідних та теж був вбитий уламками снаряду, який розірвався неподалік. Уся родина Кадуріних загинула від війни, яку розв’язала росія.
Більше78-річна Марія Яківна Кадуріна зустріла війну, яку розв’язала росія, знаходячись у Маріуполі зі своїми рідними. Сім’я проживала в Лівобережному району, під час обстрілів вони перебралися в підвал сараю. 16 березня черговий ворожий снаряд влучив у сарай та забрав житті Марії Яківни та її близьких.
БільшеЮлії Кадуріній було 19. Вона загинула в Маріуполі 16 березня 2022 року. Поряд загинули також її рідні – мама, молодший брат та бабуся. Юлія народилася та виросла в Маріуполі. Здобула середню освіту в школі-ліцеї №14. Любила співати і в неї це чудово виходило. Після широкомасштабного російського наступу на Україну Юлія разом із родиною переховувалася від шквалу обстрілів у підвалі сараю. Родичі були на території Лівобережного району міста, який ворог нещадно обстрілював із перших днів вторгнення. 16 березня 2022 року снаряд потрапив у сарай, в підвалі якого вони ховалися. Юлія, її мама Наталія, братик Олексій та бабуся загинули. Наступного дня батько дівчини, Володимир, намагався розкопати рідних з-під завалів і теж загинув. Його вбив уламок чергового снаряду, що розірвався неподалік. «Якою була Юлія? Чудовою, м'якою, спокійною, відповідальною. Завжди усміхалася. Могла просто підійти і запитати про мої справи. У неї було гарне довге волосся. Вона була струнка, дуже жіночна», – пригадала колишня вчителька дівчини, Олена Шувалова. «Вона гарно навчалася, була талановитою. Любила Україну. Гарно співала. Любила бути непомітною. Хлопці нею захоплювалися! А її коса – вона сягала нечуваних розмірів і завжди привертала увагу. Одним словом – просто люблю її», – сказав колишній класний керівник Юлії, Ярослав Різниченко. Із рідних у Юлії Кадуріної залишився тільки дядько.
БільшеВіктор Петрович Казаков помер у лікарні в Новоазовську – туди його доставили приблизно 20-23 березня, скоріш за все, під час евакуації, яку проводили росіяни. Точна причина смерті невідома. Рідні кажуть, що є ймовірність що Віктора Петровича поховали на кладовище біля лікарні.
Онука Віктора Казакова з біллю пише: «Серце розривається на шматки, у моєму серці ти завжди залишишся живим. Вибач, що не змогла тобі допомогти чи хоча б попрощатися. Спи спокійно, мій рідний».
БільшеМаксим Казаков загинув у Маріуполі 30 березня, коли йшов від дружини, яка була в пологовому будинку. У той час Вікторія народила дитинку раніше терміну, було приблизно 7 місяців. Через неможливість надати необхідні умови, малюк загинув. Того ж дня пропав зв’язок з Максимом – довгий час його сподівалися найти живим, але сталося непоправне.
У мирному житті Максим Казаков працював у конверторному цеху. Близькі та друзі поховали Максима 13 травня на Новотроїцькому цвинтарі.
Олег Кудлай написав про Максима: «Чудова і добра Людина, чудовий фахівець, хороший друг і товариш, мій напарник і, на певному етапі, наставник. Він завжди був позитивно мислячою людиною, готовою робити зустрічні кроки людям, шукати виходи з будь-яких ситуацій і міг підтримати у скрутну хвилину. У критичних ситуаціях, при загрозі техногенної катастрофи, зберігав самовладання та рішучість, приймаючи рішення, які допомагали рятувати життя колегам та перешкоджати посиленню ситуації».
Максим втратив дитину, на яку вони з дружиною так чекали і втратив життя намагаючись забезпечити виживання сім'ї в Маріуполі, ще 30-31 березня 2022 року, оскільки у них не було можливості покинути місто.
БільшеЗавідучий дитячим інфекційним відділенням №1 Міської лікарні №4. Видатний лікар вищої категорії. Лікар-герой.
З початку війни прийняв тверде рішення залишатися в Маріуполі та допомогати людям. Увесь час перебувал у лікарні, де в тяжких умовах, під обстрілами, продовжував лікувати постраждалих. Загинув 20 березня 2022 р. внаслідок авіаудару. У той момент Анатолій Борисович вийшов на подрір'ї лікарні, щоб закіп'ятити воду.
Лікар був захоронен у дворі рідної медичної установи, якої присвятив все своє життя до останньої хвилини.
БільшеСергій Євгенович Казанцев загинув у Маріуполі 2 травня 2022 року від серцевого нападу. Жінка Сергія, Тамара Дмитрівна, каже, що він ніколи не мав проблем з серцем. Але події, які відбувалися навкруги під час окупації міста росіянами, похитнули його здоров’я.
Тамара Дмитрівна розповідає, що її чоловік був «щирий, доброзичливий, відвертий. У нього було велике почуття гумору. Сергій був неординарний, міг прийняти нестандартні рішення». У мирному житті був металургом, захоплювався електронікою, музикою.
«Він залишив цілий Всесвіт в моєму житті», – з величезною біллю ділиться Тамара.
Сергій Євгенович Казанцев був похований в Маріуполі під номером у траншеї.
БільшеЧерез місяць після повномасштабного російського вторгнення запеклі бої проти загарбників йшли в усіх районах Маріуполя.
Каіка Олександр залишався в ці часи у рідному місті. Він проживав на Лівобережжі, недалеко від моря по бульвару Морському, будинок 48. В мирний час це був чудовий район, але війна зробила з нього пекло розрух та пожеж. Жах смерті панував у всьому місті, в кожному куточку.
25 березня 2022 року 52-річний Каіка Олександр Вікторович загинув у дворі свого будинку внаслідок обстрілу. Там загинули ще троє сусідів. Їх поховали у дворі будинку. Загинули мирні, невинні, цивільні маріупольці.
БільшеТамара Романівна Какацій загинула в Маріуполі 9 березня у власній квартирі – було пряме влучання ворожого снаряду. Жінка переховувалася в військовий час на бульварі Морському, 62 – Лівобережний район з перших днів зазнав ударів окупантів.
Тамара Романівна була вже на пенсії, їй було 75 років. Навесні 2022 року її поховали під вікнами сусіднього будинку.
БільшеВійна, яку розв’язала росія, призвела до смертей сотень тисяч невинних людей. Страшно та важко згадувати, як переживали березень-квітень 2022 року маріупольці. Велике місто було взято в кільце ворогом, який цілодобово наносив удари по житловим будинкам, інфраструктурі, знищував людей, катував голодом, браком води, тепла.
Приблизно в середині березня загинув Олександр Олександрович Какунов. У 58-річного чоловіка не витримало серце усіх жахів того, що коїлося навкруги. Рідні розповідають, що навіть через рік після трагедії не можуть знайти місце поховання дорогої людини, «коханого батька та дідуся».
БільшеТетяна Володимирівна Калагарцева загинула навесні 2022 року в Маріуполі, під час окупації міста російськими загарбниками. Жінка працювала на металургійному комбінаті в теплоелектроцентралі.
БільшеІрина Калачова загинула в Маріуполі 9 березня біла 9 ранку – тоді російська армія в черговий раз обстрілювала місто. Один з снарядів улучив у сусідній будинок в селищі Мирний, та Ірина отримала осколкове поранення. Рідні поховали її біля будинку на земельній ділянці. Під час окупації росіяни провели ексгумацію тіла. Ірина була перепохована на Старокримському кладовищі.
До війни Ірина Калачова працювала продавчинею кондитерського відділу на центральному ринку. Мала освіту кухаря-кондитера.
Рідні Ірина згадують: «Вона була добра людина, прекрасна мати та любляча бабуся двох маленьких онуків».
БільшеПелагія Вікторівна Калгушкіна зустріла війну в Маріуполі з біллю. Жінка, яка мала похилий вік та слабке здоров’я, пережила тяжкий березень 2022 року. Але на початку квітня, коли російська армія вже контролювала більшість міста, вони продовжували активно обстрілювати майже всі райони Маріуполя.
3 квітня снаряд прилетів у квартиру 94 на вулиці Латишева 25, де жила Пелагія Вікторівна. Це було пряме влучання, розпочалася пожежа. Бабуся не вижила.
БільшеВійна, яку розв’язала росія, забрала у маріупольців життя рідних, друзів, знайомих. Втрата дорогої людини – це горе. Тим паче, якщо це смерть від воєнних дій.
Калдарі Анатолій Іванович загинув 8 березня 2022 року в Маріуполі у період окупації міста. Постійні обстріли, відсутність змоги покинути місто, велика кількість руйнувань та жертв – все це було немов сон жахів. Але це була реальність під час якої гинули невинні люди.
Анатолій Калдарі працював на металургійному комбінаті в конверторному цеху. З глибокою біллю донька пише: «Ти найдобріший та найкращій тато в світі!».
Більше23-річний Сергій Калина загинув 24 березня 2022 року в дворі багатоповерхівки на проспекті Металургів у Маріуполі. Сергій готував їжу на багатті й потрапив під мінометний обстріл. Поряд загинули ще п'ять людей. Сергій зростав у багатодітній родині, де було восьмеро дітей. Жив у Маріуполі. За фахом був водієм, автослюсарем. Коли почалася повномасштабна війна, жив окремо від родини в орендованій квартирі в Центральному районі Маріуполя. Наприкінці лютого мама хлопця із шістьма синами переїхали з будинку в селищі Волонтерівка, що на околицях міста, до сховища на вулиці Левченка. Тоді зателефонувала старшому синові. Він просив не хвилюватися. Це була їхня остання розмова. Далі зв’язок зник. Тим часом із квартири у Центральному районі Сергій перебрався до будинку, де жили його друзі, – на проспекті Металургів. 24 березня вони готували їжу у дворі, коли почався мінометний обстріл. Поряд із Сергієм загинули Андрій Галушко, Марія Паскаль та троє сусідів. «Сергій був дуже хорошим сином та старшим братом. Мав плани на майбутнє. Мріяв про власну родину. Він був дбайливим, добрим. Завжди про всіх піклувався. Нам його не вистачає. Ми його любимо і ніколи не забудемо!», – сказала мама. За понад рік від трагедії родині невідомо, де похований Сергій. У нього залишилися мама та семеро братів.
БільшеМирон Калінін от-от мав з’явитися на світ. Його мама Ірина лежала в очікуванні первістка у пологовому відділенні лікарні № 3 в Маріуполі. 9 березня 2022 року на подвір’я медзакладу влучила російська авіація. Вибухова хвиля пошкодила приміщення пологового, уламки скла і цегли сильно поранили Ірину. Рятувальники знайшли її, поклали на ноші, встелені ковдрою із яскравим кавуновим принтом, та винесли з палати. Цей момент задокументував фотограф Євгеній Малолєтка. Його світлина облетіла світ. Ірину Калініну доставили в обласну лікарню в Маріуполі, за допомогою кесаревого розтину з’явився на світ малюк Мирон. Однак він не вижив. Загинула також його матір. Ім'я Мирон батько Іван та матір Ірина вибрали як символ миру. Калініни дуже чекали первістка. Щоби створити належні умови малюку, переселилися в більшу квартиру, облаштовували дитячу кімнату. Мирона разом із матір'ю поховали у її рідному селі поблизу Маріуполя. У хлопчика залишилися батько, бабуся та дідусь.
Більше9 березня 2022 року російська авіація вчергове бомбардувала Маріуполь. Ворожа зброя влучила на центральне подвір’я пологового відділення лікарні № 3. У медзакладі в очікуванні первістка перебувала 32-річна Ірина Калініна. Вибухова хвиля пошкодила приміщення пологового, уламки скла і цегли сильно поранили жінку. Рятувальники й усі, хто був на території, кинулися допомагати вагітним, зокрема Ірині. Її поклали на ноші, встелені ковдрою із яскравим кавуновим принтом, та винесли з палати. Цей момент задокументував фотограф Євгеній Малолєтка. Його світлина облетіла світ. Вагітну Ірину Калініну екстрено доставили в обласну лікарню Маріуполя. За допомогою кесаревого розтину на світ з'явився малюк Мирон. Однак згодом матір і дитина померли. Ірина Калініна народилася в селі поблизу Маріуполя. Коли подорослішала, переїхала в місто, закінчила Донецький національний технічний університет. Працювала менеджеркою магазину одягу, мала багато друзів. Любила відпочивати на березі Азовського моря. У Маріуполі зустріла своє кохання – Івана Калініна. Вийшла заміж, завагітніла. Родина переселилася в більшу квартиру, готували кімнату для первістка. «Ірішка, ти дуже любила, щоб ми тебе так називали. Я хочу запам'ятати тебе красивою, з величезними віями, яскравою, життєрадісною. Мені не віриться, що це могло статися саме з тобою», – написала подруга Юлія Лобода. Ірину з новонародженим Мироном поховали у її рідному селі.
Більше
Вадим Андрійович Кальченко загинув у Маріуполі навесні 2022 року, під час повномасштабного наступу росії. Чоловік був працівником конверторного цеху металургійного комбінату.
БільшеСтаніславу Каменських було 67 років. Він загинув 13 березня 2022 у Маріуполі під завалами будинку на проспекті Миру, 104. Станіслав народився на Уралі в Росії. Ще в дитинстві переїхав із батьками у Маріуполь. Здобув вищу освіту в металургійному інституті, опісля – працював на металургійному виробництві. Одружився, згодом у нього і дружини Світлани народився син. Станіслав змінив роботу – став працювати заступником голови Жовтневої районної адміністрації. Останні роки життя був на пенсії й підробляв у одному із банківських відділень. Поза роботою захоплювався карате, любив плавання і подорожі. «Завдяки Станіславу побудували фонтан у сквері Маріупольського драмтеатру. Він умів дружити і цінувати друзів, був відданий своїй справі і принциповим. Любив свою сім'ю, особливо онука, а ще – своє місто і море. Ми мали улюблене місце на Піщанці. Разом відвідували театр і художні виставки. Усі наші свята відбувалися у надзвичайно теплій атмосфері, але все зруйнувала війна», – розповіла близька подруга родини загиблого Антоніна Сумракова. Дружині Станіслава, Світлані, вдалося вибратися з Маріуполя. Вона оселилася в Ірпені на Київщині і стала волонтеркою, допомагає воїнам ЗСУ. У Станіслава залишилися дружина та син із сім'єю.
Більше15 квітня 2022 року близько 20:30 Олександр Камлук проходив неподалік супермаркету на вулиці Бахчиванджі у Маріуполі. Ймовірно, ішов по воду. Це була вже комендантська година, чоловіка застрелили російські військові. До повномасштабної війни Олександр жив у Кальміуському районі. Але коли почалися бої, прийшов до рідних на вулицю Італійську в Центральному районі. «Ще на початку березня я був у його батьків, застав його. Він прибирав осколки в квартирі. Це був останній раз, коли я бачив Олександра. Потім фронт підійшов до магазину «1000 дрібниць» і вже у тому напрямку пройти не можна було. Скрізь точилися запеклі бої», – розповів троюрідний брат загиблого, Дмитро Федосєєв. Тіло Олександра довго шукали, каже Дмитро. «Моторошна ситуація: Гера, чоловік Сашиної сестри, 19 квітня ішов якраз повз той супермаркет. Бачив убиту людину, накриту брезентом, це і був Сашко, але він не впізнав його», – розповів Дмитро. Олександрові Камлуку було 37 років. Народився у Маріуполі. У 2021-му закінчив Харківський національний університет міського господарства. Працював електриком на металургійному комбінаті. Любив поезію і живопис, захоплювався кулінарією. «Олександр був позитивним, відкритим, ввічливим. Поважав старших. Вірив у добро і справедливість. Мені іноді здавалось, що він старомодний, останній романтик. Багато усміхався – такою своєю непідробною усмішкою. Турбувався про батьків, дуже переймався, коли хворів тато», – згадала Сашка сімейна лікарка Юлія Власенко. «Він був легким і світлим. Іноді надмірно легковажним. Але з ним було завжди тепло. Колись я йому казала, що настав час дорослішати, а зараз думаю, що мені не вистачає цієї дитячості у житті. Для мене він був одним із тих, кого б хотіла бачити завжди», – розповіла знайома Олександра, Тетяна. В Олександра Камлука залишилися мама, сестра і племінники.
БільшеЕдуард Камозін виділявся серед друзів надзвичайною дружньою добротою, готовністю завжди прийти на допомогу. Щедрість, відкритість характеру, широта душі притягували до нього таких же справжніх друзів. Під час повномасштабної війни чоловік залишався в Маріуполі, був з тими, хто потребував допомоги. Його весела вдача піднімала впевненість, давала якусь надію.
Як і інші мешканці міста, чоловік боровся за виживання, терпів, надіявся.
В березні 2022 року Камозін Едуард Миколайович загинув в окупованому Маріуполі. Жорстока війна забрала життя люблячого чоловіка, гарного товариша, якому виповнилося всього лише 41 рік.
БільшеАндрію Капаніну виповнилося 43 роки перед початком російського повномасштабного вторгнення в Україну. Він проживав у Маріуполі. Всі жахи воєнного часу відчув на собі.
10 березня 2022 року Капанін Андрій Вікторович загинув в окупованому Маріуполі. Війна забрала чоловіка в розквіті сил.
У березні ворог уже просувався вглиб міста. Постійно обстрілювали житлові будинки, об’єкти критичної інфраструктури. Люди страждали від жахливих умов життя, від обстрілів. Страх смерті панував скрізь, смерть усюди знаходила мирних мешканців міста.
БільшеОлена Василівна Каплуненко трагічно загинула в Маріуполі від ворожої авіації. Жінці було 96 років. Але через російську воєнну агресію пенсіонерка лишилася життя.
Під час авіаудару Олена Василівна Каплуненко 12 березня 2022 року отримала важку контузію і травми через падіння бетонних уламків. Померла у повній свідомості у підвалі будинку №21а по вулиці Купріна. Поховати не було можливості через постійні обстріли. Тіло жінки залишили в простирадлі обабіч дороги…
Ірина, дочка загиблої Олени Василівни, згадує: «Мати була надзвичайно сильна, вольова жінка, яка нічого не боялася. І навіть помираючи кляла москалів. Моя мама захоплювалася рукоділлям, обожнювала літературу, також писала вірші».
БільшеГеннадія Васильовича знали майже всі жителі мікрорайону Східний у місті Маріуполі. Він багато років працював терапевтом, сімейним лікарем в амбулаторії №5 центральної поліклініки МСП №5 Маріуполя. Закінчивши Донецький державний медичний інститут імені М. Горького, почав допомагати людям. Часто йому приходилося навідувати пацієнтів у них вдома, тому знайомився зі всією сім’єю. Кожен хворий надіявся на допомогу та отримував її. Від діагнозу, який поставить лікар, від призначеного лікування залежало здоров’я людей. Йому довіряли, з ним були відвертими, йому були вдячні. За 55 років медичної практики Геннадій Васильович напрацював багатий досвід.
Велика напруга від роботи, постійних хвилювань за інших людей приводили до виснаження. Але він старався бути активним, цілеспрямованим.
24 лютого 2022 року, коли через мікрорайон Східний вдерлися окупанти, лікарі продовжували працювати, поки були хоч якісь можливості.
Коли в Маріуполі почалися сильні пожежі, розрухи, смерті цивільних мирних людей від постійних масованих обстрілів, від бомбардувань російських військ, йому вдалося виїхати з Лівого берега в більш безпечне місце. Лівий берег був найнебезпечнішим районом на початку повномасштабного вторгнення російських військ. Важкі надмірні переживання підірвали його здоров’я. Перебування у холодному задушному підвалі будинку на проспекті Нахімова, постійний страх смерті привели до загибелі лікаря Капралова Геннадія Васильовича.
БільшеЛюдмила Караєва разом з чоловіком перебувала в місті Маріуполь з самого початку повномасштабного наступу російського ворога. Донька шукала рідних, розповідаючи, що батьки знаходилися 11 березня за адресою вул.Митрополитська, 98. Того дня у під’їзд її батьків сталося влучання, та будівля обвалилася.
У мирному житті Людмила Караєва працювала на металургійному комбінаті в цеху мереж та підстанцій.
БільшеНаталя Анатоліївна Карачевцева – яскрава, чарівна, красива жінка. У свої 47 років працювала бухгалтером КП «Комунальник», мала вищу освіту.
Повномасштабне вторгнення росії Наталя зустріла в Маріуполі. Жінка була патріотом своєї країни, усім серцем хвилювалася за Україну.
Разом дітьми та близькими під час бойових дій перебувала за адресою вул.Відкрита, 23-а. Цей будинок розташовувався неподалік від Української православної церкви, яка була зруйнована навесні 2022 року.
10 березня уночі на будинок, де перебувала Наталя була скинута авіабомба. Споруда, яка була прилистком, не витримала такого удару та будинок завалився. Наталя загинула разом з подругою Оселедько Наталею. Їх діти зазнали тяжких поранень та були доставлені у 3 міську лікарню. Донька Карачевцевої Наталі, 12-річна Софія, загинула від отриманих несумісних з життям травм.
БільшеСофія Карачевцева – дівчинка 12 років, що загинула внаслідок авіабомби, яку скинула російська армія під час окупації Маріуполя.
Трагедія сталася у ніч з 10 на 11 березня, коли Софія разом з мамою Наталею та їх друзями Оселедько Наталею та її сином Дмитром переховувалися за адресою вул. Відкрита, 23-а. Цей будинок розташовувався неподалік від Української православної церкви, яка була зруйнована навесні 2022 року.
У будинок прилетіла бомба та мати Софії з подругою Наталею загинули одразу. Дітей Софію Карачевцеву та Дмитра Оселедько доставили у тяжкому стані у 3 лікарню. Там хлопцю ампутували кінцівки ніг, і пізніше перевели до воєнного госпіталю. Але ще знаходячись у лікарні він не міг ніде знайти Софію, лікарі не відповідали де дівчинка.
Пізніше стало відомо, що від отриманих травм Софія Карачевцева померла. Життя чудової молодої дівчинки жахливим чином відібрала росія.
БільшеЗ початком віроломного нападу російських військ на Україну, маріупольці намагались захистити себе, своїх рідних від смертоносної навали. Війна принесла відчай, безпорадність, горе в сім’ї людей, розруху в місто. В березні в Маріуполі йшли важкі бої, російські загарбники вели масовані обстріли, скидали цілеспрямовано бомби на мирне місто.
28 березня 2022 року загинув маріуполець Олександр Кардаш. У нього залишились дружина та донечка.
Ді війни Олександр працював на аглофабриці металургійного комбінату «Азовсталь».
БільшеСергій Карих працював в Маріуполі на металургійному заводі імені Ілліча. Разом з дружиною проживав на вулиці Зелінського, 23. П’ять років щасливого сімейного життя - роки, сповнені надій на світле майбутнє.
Але 24 лютого 2022 року війна росії смертельною навалою появилася в Маріуполі. Нищила в місті всіх і все. 11 березня в районі, де проживали Сергій та Олена, були сильні авіабомбування. Подружжя ховалося в підвалі будинку. 15 березня похолодало, тому о 7-ій ранку Сергій та Олена піднялися в квартиру за теплими речами та документами. «Саме у той момент російська армія знову почала кидати авіабомби, уламок потрапив Серьожі в артерію. Він загинув миттєво, буквально за дві хвилини стік кров’ю просто у мене на руках», - розповіла Олена.
Через постійні обстріли змогли поховати Сергія на 39 день у дворі будинку.
Зараз невідоме місце перепоховання Сергія Кариха.
БільшеМаріуполь – рідне місто Дмитра Карлаша. Тут була можливість вибрати роботу, рости професійно, творчо, фізично. Місто розвивалося, прикрашалося, манило теплим морем.
38-річний Дмитро залишався у Маріуполі, коли 24 лютого 2022 року на місто повномасштабною війною рушили російські війська. Ворог стрімко просувався в центральні райони, руйнуючи будівлі, вбиваючи людей. Обстріли розпочиналися зненацька, не давали можливості цивільним мешканцям захиститися. З моря, з суші, з неба сипалася смерть на місто.
27 березня 2022 року Карлаш Дмитро загинув в окупованому Маріуполі. Трагедія сталася біля воєнної частини, яка знаходилася в центральному районі, біля міської лікарні №3.
БільшеМарія Сергіївна проживала у Маріуполі. Поряд з нею завжди було багато друзів, які поважали її, цінували її мудрість, доброзичливість. Жінка завжди приходила на допомогу. Вона мала чудову родину, з радістю проводила багато часу зі своєю сім’єю.
Коли розпочалася повномасштабна російська війна проти України, Марія Карпенко залишилася в Маріуполі. 85-річна жінка гідно долала всі труднощі, які приніс російський агресор. Згадувалося важке повоєнне дитинство, але завжди була надія на мир.
Навіть молоді здорові люди важко витримували холод та голод в окупованому Маріуполі. Обстріли прицільно знищували місто та його мешканців.
21 травня 2022 року Карпенко Марія Сергіївна пішла з життя, не витримало серце всіх жахів війни.
Більше24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію мирної України. Війна... З перших днів вона принесла в Маріуполь смерть, біль, розчарування, паніку. Люди надіялися, що зможуть якось перечекати воєнні дії, а потім все владнається. Бо не хотілося вірити, що в наш час може прийти від «сусіда» така жорстока безжальна війна. Артилерійські, мінометні обстріли, авіабомбування були постійними. Російські загарбники підпалювали житлові будинки, знищували критичну інфраструктуру. Воєнні дії дуже скоро перемістилися з окраїн Маріуполя до центральних районів. Мешканці ховалися від обстрілів в підвалах будинків, в бомбосховищах.
В такі страшні часи 19 березня 2022 року Карпенко Олена Валентинівна знаходилася в Маріуполі. «...загинула від осколкового поранення в живіт», - з глибоким горем розповів її син Георгій. Трагедія сталася за адресою проспект Будівельників 107, квартира 83, де проживала жінка.
Більше32-річний майор Нацгвардії Артем Карпов загинув 20 березня 2022 року під час виконання бойового завдання у Маріуполі. Він був на чергуванні на позиції, коли туди потрапив ворожий снаряд.
Артем народився у сьогодні окупованому місті Макіївка на Донеччині. Він закінчив Харківську національну академію Національної гвардії України. У 2014 році його перевели на службу до Донецька. Але після початку російсько-української війни, особовий склад був евакуйований до Маріуполя. Там Артем продовжував служити до початку повномасштабної війни.
На момент вторгнення російської армії до України, майор Карпов займав посаду оперативного чергового. 24 лютого 2022 року його дружину та дітей евакуювали з Маріуполя, а сам Артем залишився, щоб обороняти місто.
Дружина Варвара Каух згадує Артема як творчу людину. Він був гарним співаком, вмів смачно готувати, любив жартувати і надзвичайно кохав свою родину. Він був веселий та щирий.
Майор Карпов був чудовим батьком і проводив усі вільні хвилини зі своєю маленькою дочкою. Його втрата залишить велику порожнечу, яку ніхто не зможе заповнити. Варвара згадує, як Артем мріяв відбити наступ росіян, повернутися додому і приготувати борщ.
Місце поховання Артема залишається невідомим.
Посмертно майор Карпов був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Ця відзнака визнає його великий внесок у захист своєї країни та мужність, з якою він виконував свої обов'язки.
Після загибелі майора Карпова залишилися його дружина та дві доньки, які важко переживають втрату коханого чоловіка і батька. Вони пам'ятатимуть його як відданого захисника, люблячого батька і великодушну людину.
Артем Карпов - справжній герой, який віддав своє життя на захист своєї країни. Його велика мужність та самопожертва слугуватимуть прикладом для майбутніх поколінь, і його пам'ять буде жити назавжди в серцях тих, кому він віддав свою службу та кохання.
БільшеВалентина Афанасіївна Карякіна загинула у власній квартирі за адресою бульвар Морський 15/20, коли російська армія атакувала місто. Трагедія сталася зі слів сусідів 16-17 березня. У цей час окупанти щільно обстрілювали усе місто, ніде не було безпечно.
Рідні розповідають, що Валентина Афанасіївна раніше працювала заступником головного лікаря в міській лікарні №4. Її знало та поважало багато людей.
БільшеУ своєму домі в березні 2022 року під час окупації місто росіянами загинула 92-річна Антоніна Порфиріївна Катаренко. Переживаючи жахливі події, які відбувалися навкруги, жінка померла у себе вдома.
Вторгнення російської навали забрало життя десятків тисяч невинних людей в Маріуполі. Смерті від снаряді, голоду, відсутності ліків та медичної допомоги – те що принесла росія в рідне місто.
БільшеАртем був досвідченим новинарем, а свій останній рік життя очолював медійну службу МБК «Маріуполь» де також працював коментатором баскетбольних матчів. Також це велика втрата для української спільноти яхтсменів. Це була пристрасть Артема, яку він розділяв зі своїм батьком та вони разом здобули чималу кількість нагород у цьому виді спорту. Але для багатьох - це просто добрий хлопець, який завжди верхи на своєму велосипеді кружляє вулицями рідного міста.
29 березня готував їжу біля свого будинку, але почався обстріл та Артем загинув він втрати крові, та і не прийшовши до тями.
БільшеВолодимир Олександрович Катренко загинув у Маріуполі 7 березня 2022 року від отриманих умалкових поранень. На той час його забрали у лікарню, де намагалися врятувати життя. Але Володимир помер. Рідні повідомляють, що навіть через рік після трагедії не можуть знайти тіло.
«Він був золотою людиною, багато кому допомагав. Дуже його не вистачає», – з біллю згадують рідні.
БільшеОлег був корінним маріупольцем у третьому поколінні. Саме дідусь Олега, учасник Другої світової війни, заклав онуку любов до України та зацікавив йог історією своєї країни, яку переповідав дещо інакше, ніж того часу вчили в школі. Олег закінчив Приазовський державний технічний університет, пропрацював на металургійному комбінаті Ілліча майже 10 років.
На війну пішов добровольцем ще у 2014-му - долучився до територіальної оборони, щоб протистояти проросійським найманцям. Також брав участь у павлопільсько-широкінській операції. Влітку 2014 року вступив до лав добровольчого батальйону "Азов". Основну частину провів на передовій, в тому числі багато співпрацював з суміжниками сектору "Маріуполь" бригадами морської піхоти та десантно-штурмовими. Звільнившись за станом здоров'я , присвятив час родині - дружині та двом дітям. Олег полюбляв подорожувати, тому вирішив деякий час пожити з родиною в країні ЄС. На жаль, 24 лютого 2022 року почався повномасштабний наступ і не вагаючись ні хвилини Кельт повернувся в Україну.
Разом із співробітниками ГУР України Олег розробив план, завдяки реалізації якого вдалося на гелікоптері доставити на Азовсталь медикаменти, їжу, зброю та підмогу. Також вдалося вивезти важкопоранених бійців. Але на другий день, по прильоту в Маріуполь, Олег Катрич загинув в бою. Його було посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
БільшеУ своїй родині Галія Хассіянівна була турботливою люблячою матір’ю, бабусею, дружиною. Жінка раділа успіхам онуків. Але з 24 лютого 2022 року рідне місто Маріуполь опинилося в горнилі повномасштабної війни, яку розпочала росія. Маріупольці з 2014 року жили поблизу сірої зони, часто чули звуки пострілів. Не вірилося, що для мешканців міста розпочалися пекельні часи. Життя перетворилося на боротьбу за виживання під прицільними російськими обстрілами, в нестерпному холоді, без зв’язку з рідними, без медичної допомоги.
Галія Хассіянівна Кауфман не витримала жахів російської окупації, померла 7 квітня 2022 року. Війна принесла багато горя в кожну сім’ю маріупольців.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року маріупольські райони знаходилися в епіцентрі бойових дій. Російська навала свідомо спрямовувала обстріли на мирні житлові будинки. Люди не мали можливості надійно сховатися, не мали гарантій на виживання, не мали надії на допомогу. Більшість жителів міста були налякані ворожими атаками, невідомістю, відсутністю інформації. Незважаючи на те, що не було газу, води, їжі, тепла, електроенергії, зв’язку, люди намагалися підтримувати один одного. Разом готували їжу у дворах будинків, допомагали, чим могли.
Нажаль, ворожі обстріли були спрямовані і на будинки, де ховалися люди. 15 березня 2022 року ракетний удар обірвав життя 21-річного юнака Кауфмана Едвіна Руслановича. Місцем трагедії став двір багатоповерхівки, де біля під’їзду мирні мешканці збиралися готувати сніданок. Після обстрілу рідними були знайдені лише фрагменти тіла сина. Едвіна, разом з двоюрідним братом, спочатку поховали у сусідньому дворі, потім перепоховали на кладовищі. Інших загиблих служба забрала та відвезла в невідомому напрямку.
До війни Едвін закінчив 18 школу та навчався в Маріупольському морському ліцеї, в Херсонській державній морській академії, здобуваючи улюблену професію. Впевнено та успішно йшов до мрії, яку вбила безжально війна росії проти України.
БільшеКаушан Валентина загинула в наслідок російської агресії наприкінці березня-початку квітня 2022. Жінці було 71.
Разом з чоловіком Каушан Миколою вони проживали в Маріуполі по вулиці Італійській, що в Центральному районі. Під час жахливих подій, що розвернулися в місті через наступу росії, в будинок, де було подружжя стався приліт. Через пожежу, Каушан Валентина з чоловіком загинули. Їх тіла були знайдені лише через місяць.
Валентині було 71, а її чоловікові – 75 років. У них було троє дітей та онуки.
Каушан Валентина народилася у Маріуполі, навчалася в Приазовському технічному університеті. Після одруження переїхала разом з чоловіком до Донецька. Там вони прожили 20 років. У 2014 році були змушені покинути домівку та перебратися у Маріуполь.
БільшеКаушан Микола загинув у Маріуполі разом з дружиною наприкінці березня-початку квітня 2022. Подружжя проживало по вулиці Італійській, що в Центральному районі.
Постійні обстріли росією Маріуполя призвели до смерті десятків тисяч людей у місті. Не було де ховатися, частіше за всього люди перебували в своїх квартирах та домах. Приліт, пожежа – подружжя Каушан загинуло від російської воєнної агресії.
Дружина Миколи, Каушан Валентина, народилася в Маріуполі. Після одруження, пара переїхала до Донецька, де вони проживали до 2014 року. Коли росія окупувала обласний центр, подружжя перебралося в Маріуполь. Планували спокійно жити на пенсії, займатися городом.
Але все сталося інакше. Каушан Микола загинув у віці 75 років, його дружині було 71. У них залишилося 3 дітей та 4 онуків.
БільшеОлександр Георгійович Кафтанатій – маріуполець, що трагічно загинув під час спроби евакуюватися з міста.
Повномасштабне вторгнення росії та окупацію Олександр зустрів, знаходячись в місті. Він працював начальником ВНС 5 КП "Маріупольгорводоканал" та до останньої можливості виконував свої обов’язки.
Багато хто сподівався й вірив, що нічого страшного не буде, що росія не стане чіпати звичайних людей. Але сталося все інакше. У березні 2022 росії пішла на Маріуполь, постійні обстріли, робота авіації, відсутність зелених коридорів, брак їжі, води – люди гинули по всьому місту.
14 березня, коли лінія фронту змістилася, люди почали їхати з міста на автівках, не дочекавшись офіційних коридорів. З кожним днем все більше людей намагалося покинути пекельне місто.
18 березня 2022 року під час спроби евакуюватися, Олександр Георгійович Кафтанатій загинув, перетинаючи на своєму авто район Центрального ринку, де трамвайне кільце.
Більше36-річний Ігор Кацва загинув у Маріуполі 15 березня під завалами будинку по вул.Шепотинника, 10. Тут він переховувався від обстрілів, шукав безпечне місце, намагався вижити. На момент загибелі Ігорю було 36 років.
Мати пише про сина: «Ти був хорошим сином, найкращим другом, душею компанії і просто чудовою людиною».
БільшеПодружжя Олександр Васильович та Людмила Вікторівна Келембети працювало в депо №4 «Маріупольського трамвайно-тролейбусного керування» м. Маріуполя. Дбайливо обробляли землю, бо проживали у власному будинку в селі Комінтернове. Нажаль, в 2014 році вони на собі відчули жах війни. Внаслідок бойових дій на територїї села, будинок, та все господарство було зруйноване, згоріло.
Велике горе, але залишилися живі, підтримували одне одного, працювали. Людмила Вікторівна була табельницею, а чоловік – майстром.
Дочка розповіла, що 4 березня 2022року о 3год 30 хв під час обстрілу Маріуполя російськими військами, було пряме влучання у кухню їх квартири, за адресою вул Київська, 45, корпус 1. В той період були важкі обстріли, не працювали пожарні. Від влучання снаряду обвалилася стеля, була дуже сильна пожежа. Людмила Вікторівна кричала від болю, просила про допомогу. Але ніхто не міг допомогти. Навіть гасити вогонь не намагалися, бо води в місті не було. Так загинуло подружжя, яке мріяло жити, працювати, прагнули побачити весілля онуків.
«Але трапилася ця проклята війна і моїх дорогих батьків більше немає», - розповіла донька.
БільшеСім’я Олександра Васильовича мирно проживала в селі Комінтернове (Пікузи), Новоазовського району. Було своє господарство, було мирне життя.
В 2014 році в ході воєнних дій російських військ будинок був зруйнований, згорів. Вже тоді Келембети важко пережили втрату господарства, прийшлося переїхати в місто. Проживали на вулиці Київській, будинок 45, корпус 1. Працював майстром в депо №4 «Маріупольського трамвайно-тролейбусного керування». Працьовитий, старанний, відповідальний, Олександр Васильович добре знав свою роботу. Навіть тоді, коли був повномасштабний наступ російських військ на Маріуполь, коли йшли бої на околицях міста, намагались спасти тролейбуси, збирали їх в депо, ніби намагались захистити. Але трампарки були обстріляні, майже вся техніка знищена.
04 березня 2022р о 3год 30хв Келембети Олександр Васильович загинув разом зі своєю дружиною Людмилою під час пожежі, після прямого влучення снаряда в квартиру. Жагу до життя такої мирної трудолюбивої сім’ї цинічно вбила війна.
БільшеВійна росії проти України розпочалася 24 лютого 2022 року. З першого ж дня всі жахи «освобождєнія» відчули на собі мешканці Маріуполя через масовані обстріли, авіабомбардування. Загарбники знищували все, не жаліли людей. Комусь помогла вижити випадковість. Хтось зміг виїхати із міста.
Тамара Костянтинівна не мала сили спускатися в підвал будинку, де вона проживала, по проспекту Будівельників 121. Та і підвал не був пристосований для перебування людей. Онука розповіла, що в квітні було «багато попадань в дах» будинку, люди втікали, як могли, а бабуся залишалася одна в під’їзді. «В результаті попадань деякі перекриття почали руйнуватися, придавило, далі серце не витримало і поранень, і стресу...», - розповіла онука про загибель бабусі.
Син Тамари Костянтинівни зміг прийти до неї лише тоді, коли було невелике затишшя між обстрілами та боями. Але вже було пізно... Син поховав матір десь поряд з її будинком...
БільшеОлександрина Кириллова загинула в Маріуполі 1 квітня 2022 року. В її кімнату поцілив російський танк. Дівчинці було 5 років. Саша з батьками, бабусею та дідусем мешкали у Кальміуському районі міста. 22 березня близькі пропонували їм виїхати, але родина відмовилася. 31 березня, напередодні трагедії, в їхньому районі було дуже гучно. Мама Валерія із дочкою не могли довго перебувати в підвалі, адже дівчинка була алергіком і задихалася від пилу. Тож вони залишалися в квартирі. Валерія думала, що у випадку наближення небезпеки встигнуть добігти до укриття. Вранці 1 квітня будинок, де жила родина Кириллових, розстріляв російський танк. «Було пряме влучення в кімнату Саші. Уламок потрапив їй у сонну артерію. Сусіди казали, що чули такий, наче тваринний рев, побачили бабусю та дідуся з мертвою онукою на руках. Вони поховали Сашеньку в своєму дворі. А потім три місяці, до ексгумації, перевіряли, чи ціла могила», – розповіла тітка дівчинки Анна Дьоміна. 1 квітня загинув також батько Саші, 49-річний Володимир Кириллов. Він відвів поранену дружину до лікарні, а коли повертався, потрапив під обстріл «Градами». Маленьку Сашу пригадують веселою, допитливою. Вона любила танцювати та їздити на автомобілі в дитсадок. «Пам'ятаю, як Сашенька розповідала, що восени піде до школи, навіть портфель собі обрала – рожевий, звичайно. Вона була дуже ніжною – обійме, пригорнеться, поцілує. Завжди говорила – Анюта, Кірюша, бабуся, дідусь. Усіх називала пестливо», – розповіла тітка Анна. Сашу перепоховали на кладовищі селища Мирне. У неї залишилися мама, бабуся, дідусь, дядько і тітка.
БільшеАндрій Кирпиченков загинув 5 березня 2022 року своєму автомобілі, коли їхав до батьків – чоловік попав під ворожий обстріл у мікрорайону Східний. Від чисельних поранень він загинув на місці. Андрія поховали біля батьківського будинку. На початку лютого, усього за 20 днів до війни, Андрій відмічав свій 33 день народження.
Андрій Кирпиченков мав сім’ю та дітей, вдовою залишилася дружина. Втрата люблячого чоловіка та батька – неймовірна біль для сім’ї.
БільшеКожна людина планує своє життя так, щоб у похилому віці мати пенсію, мати своє житло, жити з мирі та любові з рідними. Так жила й Галина Іванівна, так жила більшість людей країни. Всі мрії, надії, сподівання обірвала війна, яку росія розпочала проти України. Повномасштабне вторгнення принесло гарматну смерть. Нелюдські муки терпіли маріупольці, ховаючись у підвалах, шукаючи їжу, здобуваючи воду. Виживання без елементарних умов в оточенні війни.
Таке життя на старості випало на долю 74-річної Галини Іванівни Кисільової в Маріуполі. Більше двох місяців жінка старалася, трималася за соломинку життя. Але 8 квітня 2022 року вона померла. Медикаментів та належної допомоги не було, бо була проклята війна.
Більше49-річна Олена Кисельова загинула 21 березня 2022 року в Маріуполі. У будинок, де вона жила із родиною, потрапив снаряд. Почалася пожежа. Поряд із Оленою загинули її донька, онук, мама та подруга.
Олена Кисельова мешкала у Лівобережному районі. Його російські війська почали обстрілювати з перших днів повномасштабної війни. Дім Олени був розташований у приватному секторі на вулиці Полтавській. «Вони ховалися у своєму будинку. Коли 21 березня туди прилетів снаряд, їх було п'ятеро. Усі згоріли живцем. Вижив лише чоловік Олени. На момент обстрілу він був не вдома. Він ще намагався їх врятувати і отримав численні опіки… В одну мить чоловік втратив дружину, дочку, онука і тещу», – розповіла Олена Курильцева, знайома родини. Олена Кисельова народилася та жила в Маріуполі. Працювала старшою медичною сестрою лікарняного відділення міської лікарні. Була віруючою людиною. «Працювала для своєї сім'ї. Була величезною радістю для друзів та родичів. Завжди знаходила час на відповідь чи пораду. Серце, яке могло вмістити мільйон людей... Такою вона змогла виховати і свою дочку. Олена дбала про свою сім'ю, друзів, господарство, про пацієнтів лікарні. Війна вирвала з життя цінне й дороге – те, що ми не зможемо забути», – сказав друг сім'ї Олег Зайцев. Загиблу родину поховали у дворі на Морському бульварі. Чи перепоховали їх потім – невідомо. В Олени залишився чоловік Олексій.
БільшеЗ перших днів повномасштабного наступу російська армія взялася за Маріуполь. Сучасне, квітуче, живе українське місто на березі Азовського моря не давало їм спокою ще 2014 року.
На початку березня обстріли ворогом міста становилися дедалі сильнішими. 2 березня – це переломний день, коли маріупольці залишилися без зв’язку. На той час вже не було води, тепла, газу і лише мобільний зв’язок хоч якось допомагав людям. Але відібрали і це.
У той же день, 2 березня, загинув Дмитро Вікторович Кисільов. Чоловіку було 52 роки.
До війни він працював на металургійному комбінаті в цеху експлуатації УЖДТ. Рідні пишуть: «Царство тебе небесне братику, ти назавжди залишишся в наших серцях, любимо тебе і пам'ятаємо, і не можемо повірити досі що тебе більше немає на цьому світі, ти був хорошим братом».
БільшеПокоління ровесників Тетяни Олександрівни постійно чуло від тих, хто жив у період Другої світової війни, про жахи фашистської орди в Україні та світі. Пам’ятали гасла про необхідність берегти мир. Таке сприйняття було у всього населення. Маріупольці жили, надіючись, що росія не наважиться на воєнні дії проти Україні. Адже і її народ постраждав у Другій світовій війні. Нажаль, віроломне вторгнення російських військ в Україну розпочалося 24 лютого 2022 року, майже, як і фашистське, вранці, зненацька, коли мирні люди спали.
В Маріуполі почалися важкі дні під постійним прицілом ворога з повітря, з моря, з суші. Від нескінчених обстрілів майже неможливо було вберегтися тим, хто не зміг виїхати з міста. Адже треба було готувати їжу, знаходити воду, дрова, ліки, бо російські загарбники знищили критичну інфраструктуру, залишивши людей наодинці зі смертю.
В таких надзвичайних умовах загинула 53-річна Кисільова Тетяна Олександрівна. З болем у душі Яна Чева каже про цю трагедію: «Загинула зі своїм сином та батьком у дворі власного будинку, там і поховані. Важко пережити втрату...». Вони не мали можливості вберегтися від російської навали навіть у власному домі.
БільшеКостянтин та Оксана Кібенко – життєрадісна дружна сім’я, яка мешкала в Маріуполі, мріяла про щасливе майбутнє дітей, будувала плани свого розвитку. Вони любили проводити разом вільний час, завжди радо зустрічали гостей, друзів, рідних. Якби не повномасштабна російська війна...
Родина Костянтина та Оксани опинилася в окупованому Маріуполі в ті дні, коли ворожі обстріли знищували критичну та цивільну інфраструктуру, доводячи людей до загибелі. Страждали, гинули цивільні мирні жителі.
18 березня 2022 року Кібенко Костянтин, Кібенко Оксана, Кібенко Костик, Кібенко Олег загинули в квартирі в окупованому Маріуполі внаслідок прямого попадання в їх житло. Війна безжально вбила сім’ю.
БільшеНаталія Кійко переживала період окупації в Маріуполі знаходячись на Черьомушках разом зі своїми батьками. Приблизно 3-4 квітня російські окупанти жорстоко обстрілювали цей район, в їх будинок за адресою вул.Новоросійська, 18 були потрапляння. Розпочалася масштабна пожежа. Батьки Наталії загинули через вогонь, а Наталя вистрибнула з 9 поверху будинку. Близькі Наталі повідомили, що тіло жінки знаходилося біля будинку до 1 травня.
Відомо, що Наталя Кійко мала освіту філолога, навчалася у Дніпрі. Сама Наталя була родом з Макіївки.
БільшеКирило Кінаш загинув 28 лютого 2022 року в Маріуполі, через 4 дні з початку повномасштабного наступу росії. 17-річний Кирило помер в Обласній лікарні інтенсивного лікування м.Маріуполь від отриманих бойових поранень.
БільшеГеннадій Кіор трагічно загинув у Маріуполі через отримані уламкові поранення, яких він зазнав від російського снаряду. 13 березня 2022 року на подвір’я будинку, де проживав Геннадій Володимирович прилетів снаряд. Чоловіка доставили у лікарню БСМП, де він помер. Геннадія Кіора поховали в братській могилі в мікрорайоні Парковом. Пізніше був перепохований, але рідні досі не знають де саме.
До війни Геннадій працював зварювальником. У свої 47 років мав люблячу сім’ю, дітей. Дружина Оксана залишилася жива. Вона згадує чоловіка з любов’ю, сумом та величезною біллю: «Добрий,веселий, безкорисливий, люблячий чоловік, батько та дідусь».
БільшеЛюди чекають весну, сподіваючись на відродження, мріючи про добрі зміни в житті. Але з 24 лютого 2022 року весна йшла в сім’ї українців звістками про руйнування, про смерть, які несли гармати, міни, бомби, кулі російської повномасштабної війни.
Світлана Кіріякова, як і багато інших маріупольців, знаходилася в ті часи в місті. Ворог намагався оточити територію Маріуполя та прилеглих сіл, щоб далі загарбувати землі України. Захисники стримували натиск окупантів, але обстріли велися безперестанку. Надзвичайно важко виживали мешканці оточеного міста, яке залишалося без допомоги, без життєво необхідного.
17 березня 2022 року в Маріуполі загинула Кіріякова Світлана. Її завжди будуть пам’ятати як чудову, добру, чуйну людину, життя якої забрала російська війна.
БільшеПовномасштабна війна розпочалася для маріупольців жахливим ранком 24 лютого 2022 року. Гучні вибухи, трескіт кулеметів, пожежі, розпач, паніка – все це на фоні верениці автомобілів, які рухалися кудись подалі від околиць міста. На околицях вже гуділи мотори ворожої техніки. Хтось зі своїх вікон бачив танки, бронемашини. Десь зовсім поряд уже точилися бої...
Кісельов Анатолій Федорович проживав у Маріуполі, не виїхав із міста. Почалися важкі часи для нього, як і для багатьох українців. Маріупольці боролися з холодом, голодом. Та найстрашнішими були обстріли. Залишалася надія, що скоро все закінчиться, але обстріли стали масованими, прицільними.
В кінці березня 2022 року Кісельов Анатолій Федорович загинув у своєму будинку, за адресою проїзд Ленінградський. Людмила Бочкова з болем повідомила, що не знає місце поховання брата, сподівається знайти його могилу.
БільшеОлексій Кісілішин проживав у Маріуполі. Уже в 17 років зробив свій вибір та пішов служити в «Азов». Олексій ріс мужнім патріотом і серпентологом- зоозахисником. Таке поєднання зовсім різних напрямків діяльності багато розповідало про його самовираження. «Якщо ми не вбережемо природу – наші діти житимуть в бетонних джунглях», - цю фразу повторював Олексій «Лев», який віддав життя за Батьківщину. Понад усе він любив Україну та тварин. Після служби відкрив притулок для тварин. Почав лікувати собак, лисиць, птахів, павуків, пітонів. Разом із сестрою мріяв збудувати в Дніпрі реабілітаційний центр для тварин, де можливо б рятувати диких тварин від неблагонадійних власників.
24 лютого 2022 року з початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну разом з батьком пішов боронити країну. Воював з побратимами у лавах полку «Азов», захищаючи до останнього свій Маріуполь в нерівній боротьбі з окупантами. В хвилини тиші між боями на «Азовсталі» розповідав історії про порятунки тварин.
Полон. В Оленівці росія підступно вбила його разом з іншими побратимами, влаштувавши теракт в колонії 29 липня 2022 року.
Посмертно Кісілішин Олексій нагороджений першою Всеукраїнською зоозахисною премією. «У нього була мрія – створити великий центр захисту та притулку для тварин. Сподіваюся, що після визволення Маріуполя так і буде», - каже мати героя Ганна Кісілішина.
Більше16-ти річний Максим Кіщик загинув 18 березня 2022 року під час обстрілу Маріуполя російськими військовими. Юнак був родом із Харцизька Донецької області. У 2015 році його родина уже втікала від російської агресії та в пошуках прихистку зупинилася в Маріуполі. Там юнак навчався у школі №56. Захоплювався футболом, був відмінником. Його пригадують доброзичливим, відповідальним, скромним. «Максим був найкращим», – сказала про сина мама Надія. «Він був одним із трьох претендентів на золоту медаль, якої так і не отримав. Реальний претендент! Дуже розумний, спокійний, виважений, ввічливий», – пригадала вчителька Любов Кирильченко. За тиждень до початку повномасштабного російського вторгнення Максим Кіщик написав у шкільному творі свої роздуми про війну: «Люди пам’ятають про перемогу, але забувають про вміння цінувати мир, а тому іноді чується гасло «Можем повторить», що не є нормою, адже людське життя – найвища цінність. Сьогодні влада Росії є агресором до України, повторюючи те жахіття, що відбувалося, зовсім не засвоївши всієї моралі Другої світової війни». Разом із мамою і старшим братом Максим жив у Лівобережному районі Маріуполя, який потрапив під сильні обстріли з перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну. Юнак загинув у багатоповерхівці на Морському бульварі. Коли розпочався обстріл, він із рідними спускався до підвалу. Через вікно під'їзду влетів осколок та поранив хлопця в артерію внизу живота. «Вийти з будинку було неможливо. Обстріли не припинялися, автівки не було. Менш ніж за годину син помер від втрати крові. Його занесли до квартири. Ми зі старшим сином бігли з будинку, коли його захопили російські війська. Нам обіцяли, що Максима поховають, але він згорів разом із домом. Мені надіслали фото останків...» У Максима Кіщика залишилися батьки і старший брат.
БільшеКленіна Володимира Васильовича вже багато років називають легендарним тренером по боксу.
Він закінчив Жданівський індустріальний технікум, потім – Жданівський металургійний інститут а ще - Київський університет фізкультури та спорту. Прийшов у бокс в 16 років, залишився в ньому назавжди. Бокс був сенсом його життя, важкою працею, щасливими перемогами, значними досягненнями. В 1959 році став майстром спорту СРСР. Видатний спортсмен найбільших успіхів досяг на тренерському поприщі.
«Бокс не признає компромісів. Тільки чесна дружба з ним веде до успіху», - казав Володимир Кленін. Він був першим маріупольцем, удостоєним звання заслуженого тренера СРСР. Це було в 1985 році. Його своєрідний метод роботи зі спортсменами спонукав до перемог. Тренував у вихованців розумову здатність до обдумування, обґрунтування кожного удару на ринзі. Своєю поведінкою на тренуваннях, на змаганнях тренер передавав учням урівноваженість, спокійність, впевненість в перемозі. Кленін Володимир Васильович підготував дуже багато спортсменів. Серед них відомі майстри спорту, заслужені тренери України, призери різних чемпіонатів, кубків світу, Європи; заслужений тренер України, тренер збірної СРСР 1990-1992р, тренер Олімпійської національної збірної 1996р Дворцов Володимир. Всіх не перерахувати. Його справу продовжив син.
Славне життя видатного українця обірвалося в окупованому російськими військами Маріуполі 07.04.2022року.
БільшеМаксим Кліменко зустрів російську окупацію разом з сім’єю, перебуваючи в Маріуполі. Родина Кліменко – патріоти, для яких українська мова та вишиванка – дуже вагомі речі.
Переживали окупацію тяжко, але наприкінці березня евакуювалися на автівці разом із друзями. Дорога була дуже складна, але родина Кліменко дісталася до м.Рівне. Тут й оселилися, а Максим одразу пішов до військомату та став на облік. У листопаді 2022 року став на захист своєї Батьківщини. Але 28 лютого, на день народження дружини, герой загинув у бою на Луганщині.
«Макс був цікавий, смішний, розумний хлопець, з яким було про що поговорити», – розповів Роман Крук, який служив разом із Максимом.
У Максима Кліменко залишилася дружина Ганна та маленький синочок.
БільшеВалентин Тимофійович проживав на території, яку настигла російська навала, що спричинила горе, розруху, біль. Він був одним із багатьох маріупольців, який ріс в післявоєнний час, важко працював, радів прогресивним змінам у місті, сподівався на щасливе майбутнє молодого покоління.
18 березня 2022 р волонтери вивозили людей, намагаючись допомогти, зберегти від окупації. Але обіцяні росіянами коридори для виїзду мирних людей не справдилися. За словами дочки, батька убили на перетині бульвару Шевченка і проспекта Будівельників. Машину, в якій його евакуювали, розстріляли. Валентин Тимофійович був важко поранений. Він помер від поранень на операції в лікарні Бердянська.
БільшеВіктор Кліщ загинув навесні 2022 року в Маріуполі, під час окупації міста російською армією. Чоловік працював у конверторному цеху металургійного комбінату.
БільшеМаріуполь був рідним містом для Галини Петрівни Клок. Немало поневірянь було в її житті. Період будівництва держави, друга світова війна, голодні роки, післявоєнне становлення та відбудова – все відчувалося в сім’ї.
Працьовитість, оптимізм, надія на краще були фундаментом життя для багатьох людей в ті роки.
Після багатьох років праці можна було розраховувати на спокійну старість, допомогу, догляд, відпочинок у колі рідних, друзів. Але вторгнення росії в Україну принесло в Маріуполь багато страждань, горя. Під прицільними обстрілами ворога гинули мирні люди, палали будівлі. Розпач, страх, біль полонили серця людей.
У 86-ий день свого народження, коли у Маріуполі йшли важкі бої, Галина Петрівна Клок померла.
Перепохована на кладовищі.
Більше8-річна Вікторія Клочкова загинула в Маріуполі 7 березня 2022 року, коли окупанти вели вогонь по місту. Про це стало відомо від лікаря "Обласної лікарні інтенсивного лікування м.Маріуполь".
БільшеЗінаїда Кобенко залишалася в Маріуполі під час повномасштабного російського вторгнення. Як і більшість мешканців її віку, жінка не могла представити собі весь ужас окупації. Останні 8 років війна іноді нагадувала про себе звуками пострілів, вибухів із «сірої зони». Але було відчуття, що маріупольців ці події не стосуються. У мешканців міста притупилася уважність, пильність.
Кобенко Зінаїда загинула в Маріуполі у перший день війни, 24 лютого 2022 року. Їй було 69 років. Життя могло б принести радість на заслуженому відпочинку. Сестра пенсіонерки розповіла, що серце Зінаїди не витримало жахів війни.
БільшеУ віці 50 років загинув маріуполець Кобилецький Микола – чоловік пережив страшні часи окупації міста росіянами та помер 25 квітня через відсутність медичної допомоги, ліків, належних умов лікування.
У Маріуполі Микола мав своє кондитерське виробництво – відомий цех «Загадка» розташовувався на вул.Торговій. Кондитерські вироби постачалися в магазини по всьому місту, також пеклись торти на замовлення. Микола Кобилецький дуже багато сил вклав у справу свого життя та роками удосконалював виробництво.
Чоловік також мав хобі, що займало його серце та душу – любов до німецьких вівчарок. Микола розводив породистих собак, приймав участь в міжнародних виставках, його улюбленці займали призові місця. Німецькі вівчарки Миколи Кобилецького розійшлись по всьому світові.
Після трагічної загибелі Миколи його друзі та знайомі в соцмережах з сумом та біллю згадували друга. Про нього писали: «Коля, світла і добра людина»,«завжди був на позитиві», «неймовірним був, таким і запам'ятаємо»,«він був Людиною завжди у будь-якій ситуації», «Коля завжди веселий, добрий душею,що сталося,як так можна. Нема слів,просто великий сум».
БільшеВалентина Іванівна Коваленко була вже пенсіонеркою. У цей час людина вже має право на відпочинок, на щасливу, спокійну старість, на спілкування з рідними.
Але прийшла росія в Маріуполь, і все перевернулося. Пекельний березень пережили далеко не всі маріупольці, дуже важко було пенсіонерам. Загострювалися захворювання через нервове напруження, холод, брак їжі та медикаментів.
25 березня 2022 року не витримало серце Валентини Іванівни Коваленко – у жінки стався інсульт. Її поховали біля будинку за адресою вул.Азовстальська 19/2.
У Валентини Іванівни залишилася донька.
БільшеКоли розпочалася російська навала на українські землі, Віктор проживав у Лівобережному районі Маріуполя. Чоловік якраз був у повному розквіті планів, мрій, сподівань на їх втілення в життя. Але з 24 лютого 2022 року всі сподівалися лише на одне: вижити в горнилі жорстокої війни. Якщо була можливість сховатися, то потрібно було виходити з підвалів за водою, за їжею. Постійні цілеспрямовані обстріли, авіабомбування несли людям смертельну небезпеку.
Як повідомила Ольга, 27 березня 2022 року «любий братик, синочок, дядя загинув від осколкових поранень». Коваленко Віктора Вікторовича вдалося поховати біля його будинку 7, по вулиці Азовстальській. Російська війна вбила мирного мешканця Маріуполя, завдавши невимовного горя його рідним.
БільшеКоли розпочалася російська навала на українські землі, Віктор Коваленко проживав у Лівобережному районі Маріуполя. Чоловік якраз був у повному розквіті планів, мрій, сподівань на їх втілення в життя. Але з 24 лютого 2022 року всі сподівалися лише на одне: вижити в горнилі жорстокої війни. Якщо була можливість сховатися, то потрібно було виходити з підвалів за водою, за їжею. Постійні цілеспрямовані обстріли, авіабомбування несли людям смертельну небезпеку.
Як повідомила Ольга, 27 березня 2022 року «любий братик, синочок, дядя загинув від осколкових поранень». Коваленко Віктора Вікторовича вдалося поховати біля його будинку №7, по вулиці Азовстальській. Російська війна вбила мирного мешканця Маріуполя, завдавши невимовного горя його рідним.
БільшеКоваленко Едуард Іванович проживав у Маріуполі. Знаходячись на заслуженому відпочинку, він радів успіхам рідних, зустрічався з друзями, яких залишалося мало.
Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, ворог атакував Маріуполь. Коваленко Едуард Іванович, як і багато інших маріупольців, залишався у місті. Люди надіялись, що скоро бойові дії закінчаться, а цивільним нема чого боятися. Але ворог не щадив нікого. Під час окупації Маріуполя гинули мирні мешканці від осколків, від прямих влучань, від холоду, голоду, нестачі медикаментів та медичної допомоги.
30 квітня 2022 року Коваленко Едуарда Івановича не стало. Війна прискорила смерть чоловіка.
БільшеНа початку війни сім’я надіялася на те, що зможуть перечекати обстріли, збережуть житло. Лівобережний район, де проживали Коваленки, зазнав найсильніших обстрілів на початку війни. Коли дочка змогла дозвонитися до батьків, вони погодилися виїхати в більш безпечне місце. Але в останню мить батько відмовився, залишився вдома, а жінка виїхала.
Оксана з мамою та родичами ховались у родичів. Але 17 березня у двір попав снаряд. Загинув свекр. Знайшли сховище біля центрального вокзалу, де ховались близько 70 людей на маленькій площі. В кінці березня чоловіки з білими пов’язнами змусили їхати на «евакуацію». «Ми вийшли на вулицю – валялись трупи й шматки тіл, які збирали в один мішок», - розповідає Оксана. Дивом евакуювались у тоді вже окупований Бердянськ.
Оксана довго шукала волонтерів, які б погодилися вивезти батька. Місцеві знайшли Евгена Мартиновича вдома, він лише просив у дочки грошей на їжу. Мати Оксани повернулася до чоловіка. Побачила його опухлим від важких тілесних ушкоджень, з поломаними ребрами. 3 дні з тяжкими ушкодженнями просидів без допомоги (зв’язку не було). Доправили побитого у Донецьк, бо у Маріуполі відмовились лікувати. Чекав на операцію, жалівся жінці по телефону, що у лікарні їх не годують. Там і помер, причину смерті не надали.
В мирний час Коваленко Євген Мартинович працював на «Азовсталі» у конверторному цеху.
БільшеЮрій Вікторович проживав у приморському місті Маріуполі. Коли почалося повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, чоловік мав пенсійний вік. Юрій, як і багато інших мешканців, переживав усі тяготи воєнних дій у прифронтовому місті. Ворог наносив масовані цілеспрямовані удари по житловим будинкам та по інфраструктурі Маріуполя. Обстріли залишили жителів без води, газу, опалення, зв’язку, медикаментів.
Донька Марія Юнгблюд повідомила, що її любий батько, 66-річний Коваленко Юрій Вікторович, загинув 5 квітня 2022 року в окупованому Маріуполі. Пережив важкі події воєнних дій у місті. Якби не війна, то чоловік мав би можливість радіти щастю своїх рідних, більше спілкуватися з друзями, будучи на заслуженій пенсії. А головне – жити.
БільшеВоєнний період березня-квітня 2022 року наклав неймовірний слід на життя маріупольців. Багато з тих, хто дивом вижив, у подальшому помирали від наслідків того часу. Адже стрес через обстріли, умови холоду, нестачі їжі, води, відсутність медикаментів неминуче відобразилися на здоров’ї.
Так 30 квітня, вже коли у Маріуполі стихли воєнні дії, не витримало серце пенсіонерки Коваль Людмили Іванівні. Жінка пережила перші два місяці в окупації, але її здоров’я дуже похитнулося. На момент смерті їй було 80 років. Бабуся, мати – безневинна людина, яка загинула через жахливі часи окупації міста Маріуполя.
БільшеВ середині березня 2022 року Ковальова Валентина загинула в Маріуполі. Вона пішла по воду до джерела, але назад не повернулась, бо була вбита мінометним обстрілом. Холод, голод, розруха, постійні обстріли, страх смерті, що витав у чорному вихрі диму пожарів, – все це картини реалій в місті, яке окупували російські війська.
Про загибель Валентини повідомили друзям незнайомі люди, які зателефонували з номера її телефону.
Неймовірно важко було батькам поховати свою любу донечку. Батько знайшов її тіло, поховали на батьківщині мами, в селі Анадоль Донецької області.
Валентина народилася у Соледарі Бахмутського району. Після закінчення Маріупольського державного університету викладала українську мову в місцевій гімназії. Про молоду вчительку розповіла її колега Ольга: «Валя багато усміхалася, була такою «дівчинкою-іскринкою». Любила прогулянки, фотосесію». Активна, енергійна, товариська, творча дівчина загинула в період війни росії в Україні.
БільшеПоліна Ковальова – 5-річна дитина, що загинула в Маріуполі під час окупації росіянами міста. Трагедія сталася 19 березня 2022 року, коли сім’я дівчинки намагалася евакуюватися з міста. Не було зелених коридорів, люди виїжджали під обстрілами з великими ризиками. Під час спроби покинути Маріуполь, Поліна отримала поранення у голову, коли з рідними знаходилася в автомобілі. Дівчинку намагалися врятувати, але 20 березня її серце перестало битися.
Мати Поліни, Лєбєдь Ірина, з величезною біллю каже: «Вона була моїм життям, це була така розумна і невгамовна дитина». Полінці було всього 5 років.
БільшеПід час окупації міста 26 березня 2022 року в Маріуполі загинув Сергій Павлович Ковальчук. Це сталося внаслідок прямого влучання ворожого снаряду. Трагедія сталася за адресою пр.Металлургів, 219-а.
Сергій мав сім’ю – був коханим чоловіком та найкращим батьком. Рідні досі не можуть прийняти втрату – біль не втихає… Завжди усміхнений, добрий, веселий – Сергій дуже цінував рідних та свою родину, намагався дати їм найкраще. Мав роботу – віддано та сумлінно працював на металургійному комбінаті в цеху експлуатації УЖДТ.
Війна, яку розпочала росія забрала життя чудового маріупольця, Сергія Ковальчука. Йому було всього 35 років.
БільшеЛюдмила Кодітек загинула в Маріуполі 20 березня 2022 року. Відомо, що разом з нею загинув її 8-річний онук Роман Палун.
Людмила Кодітек була матір’ю, бабусею, мала чудову люблячу сім’ю. На момент загибелі Людмилі було 59 років.
Більше81-річна Валентина Кожевнікова загинула в Маріуполі проти ночі 20 березня 2022 року. У будинок, де перебувала пенсіонерка, влучила авіабомба. Поряд загинули її дочка, зять та двоє онучок. Під уламками цього житлового будинку назавжди залишилися 16 сусідів. Валентина Кожевнікова народилася та мешкала в Маріуполі. Її пригадують чуйною і гостинною людиною. Дуже любила готувати. За фахом була фельдшеркою, до пенсії працювала на «швидкій». Мріяла побачити правнуків. «З 1972 по 2017 рік мама працювала на підстанції швидкої допомоги у Лівобережному районі. Світла, добра, дуже розумна. Все своє життя рятувала людей. Мала багато відзнак за працю. Народилася перед війною, тоді вижила, а під час цієї війни – ні», – розповів син Володимир. До повномасштабного російського вторгнення в Україну Валентина жила в Центральному районі Маріуполя, у 23 мікрорайоні. Однак напередодні війни захворіла, мала гіпертонічний криз і опинилася в лікарні Лівобережного району. До 13 березня жінка була там. Та обстріли сильнішали і частішали, стали дуже інтенсивні й пацієнтів відправили додому. Пані Валентина пішла до доньки Наталії Красильникової, яка мешкала на лівобережжі. До 18 березня родичі ще спускалися в підвал, та потім Наталія отримала важке поранення стегна і не могла цього робити. Проти ночі 20 березня вся родина була в квартирі, коли по будинку влучила авіабомба. «Мама ввечері 19 березня ще допомагала людям. Робила пораненій сусідці перев'язку. Сусідці пощастило вижити, саме завдяки їй я багато дізнався про останні години життя моєї матусі та сестри із сім'єю», – сказав Володимир. Тіло Валентини Кожевнікової не ідентифікували. У неї залишилися син та невістка.
Більше59-річний Валерій Козар загинув у власній квартирі в Маріуполі 19 або 20 березня 2022 року. Під час повномасштабної війни Валерій із дружиною жив у Лівобережному районі, який щільно обстрілювали з перших днів. Виїхати до більш безпечного місця змоги не було. Вони залишалися у власній квартирі в багатоповерхівці на Морському бульварі. «Про загибель повідомила дружина. 19 або 20 березня тата вбив снайпер. Точну дату дружина не пам'ятає. Була у шоковому стані. Сусідка покликала чоловіків, вони тата загорнули в якесь покривало і винесли. Поховали у дворі в воронці від снаряду», – розповіла донька Світлана. Валерій Козар народився у Маріуполі. Змінив кілька робіт. Був будівельником, свого часу працював також на великому вітрильному судні в Латвії. Остання посада – оператор рейко-балкового цеху на металургійному комбінаті «Азовсталь». «Тато дуже переймався через екологію та засмічення планети. Багато читав. Вивчав англійську. Дуже любив котиків. Коли ми були дітьми, постійно вигадував казки та міфи для нас, а потім – і моєму синочку. Любив море. Мріяв поїхати в Ізраїль і знову до Латвії. Ми посадили з ним сад і тато так хотів побачити, як всі ті деревця розквітнуть. На свій ювілей хотів посадити ще дерев, але не дожив до цього рівно місяць. Я не встигла сказати йому, що люблю. Я хочу, щоб весь світ почув, як я кричу. Я благаю, щоб ти пробачив мене», – розповіла донька Світлана. Коли у Лівобережному районі почали зносити будинки, сестра загиблого знайшла сусідів, один із яких показав місце, де міг бути похований Валерій. Однак тіла там не знайшли. Родичка неодноразово їздила туди, коли діставали тіла, але його там не було... У Валерія залишилися дружина, двоє дітей та троє онуків.
Більше20-ті роки Маріуполь ставав красивішим, охайнішим, цікавішим та перспективним для активних людей. Нові професії, різноманітні міжнародні зв’язки в різних сферах, цікаві культурні заходи – все працювало на щасливе майбутнє міста та його жителів.
Данило Козлов – фахівець відділу технічних засобів навчання в Маріупольському державному університеті, студент навчально-наукового інституту управління. Молодий хлопець радів, що його цінують, підтримують. Перед ним відкривався світ перспектив та можливостей.
Але жорстока російська куля війни підло вбила Данила Козлова. Талановитому хлопцю не дали здійснити мрії, любити, виховувати своїх дітей, бути успішним та щасливим.
Більше25 березня 2022 року «був убитий Козлов Олександр Анатолійович. «Для нас він живий і десь поряд, в спогадах, в серці, у мріях»... – з невимовним горем каже Діана про свого рідного дорогого Олександра.
Якби він загинув у мирний час, то рідні звернулися б до правоохоронних органів, було б розслідування, наказали б винуватця. Але хто знає про те, скільки вбито мирних невинних людей у Маріуполі з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Адже стріляли із мінометів, танків… цілеспрямовано кидали авіабомби на мирне весняне місто.
Уже ніхто не дізнається про точну кількість замучених, страчених, убитих маріупольців в період окупації міста росією.
БільшеПовномасштабна російська війна нагрянула на територію Приазов’я 24 лютого 2022 року. З перших днів тривали запеклі бої на побережжі Азовського моря. Виноградне, де проживала Олена Андріївна, знаходилося в районі бойових дій. Мешканці страждали від постійних ворожих обстрілів. Російська армія знищувала Маріуполь, намагаючись окупувати місто.
В ці важкі часи російської окупації загинула Козловська Олена Андріївна.
До війни вона працювала прибиральницею службових приміщень у Виноградненській гімназії. Тут її знали, як чуйну, добру, привітну людину та відповідальну колегу.
БільшеАндрій Андрійович Козюберда загинув у Маріуполі 23 березня 2022 року. Майже місяць він виборював у долі право жити, бо навкруги панував страх смерті, голод, холод. Без води, тепла, газу, електроенергії та зв’язку люди згуртовувались, допомагаючи долати перешкоди. Надії на порятунок танули з кожним днем.
Російські війська намагались оточити Маріуполь, просуватися далі по території України. Їх дорога вкривалася розваленими будівлями, пожежами, смертю.
Козюберда Андрій прожив всього лиш 52 роки.
БільшеРоман Колесніков загинув у Маріуполі 13 березня під час обстрілу міста російськими загарбниками. У той день Роман разом з родиною підіймалися з підвалу на 5-поверх будинку до своєї квартири – хотіли узяти сухий одяг. Раптом міна впала біля їх під’їзду. Роман йшов першим – він отримав тяжкі поранення голови та помер за 5 хвилин на руках своєї дружини. Ціною свого життя, прийнявши удар на себе, в живих залишилися дружина з донькою.
Роман Колесніков мав дружню сім’ю, щасливе подружжя ростило донечку, мріяли про майбутнє, будували плани. Роман був моряком.
БільшеОлександр Коломоєць загинув у Маріуполі 24 березня 2022 року, під час військових подій, які принесла в місто росія. Чоловік у мирному житті працював у рейкобалковому цеху металургійного комбінату.
БільшеВасиль Петрович Колоніарі загинув у Маріуполі 12 березня 2022 року. Чоловік переховувався від війни у своєму будинку за адресою вул.Заозерна, 34. Через прямо влучання російського снаряду будинок запалав та Василь Петрович не зміг самостійно вибратися (у нього через похилий вік були проблеми з ногами). В той момент дружина Василя, Марія Іванівна, була на подвір’ї, але не змогла допомогти чоловікові. Вона вижила.
В квітні родину Василя Петровича – дружину, доньку та онука – росіяни евакуювали в Ростов. Звідти родина самотужки дібралися до родичів у Підмосков’ї.
Наталя Миколаївна, родичка Василя Петровича, згадує, що «він був прекрасною людиною, оптимістом, ерудитом, чуйним, добрим, та працьовитим». Вона додає: «Усі, хто його знав, завжди згадують його з теплом».
Під час військових подій Василь Петрович був вже давно на пенсії, йому було 82 роки. У минулому він був підполковником радянської армії. Він був людиною з великої літери.
БільшеВалерій Колосов загинув у власній квартирі в Маріуполі 19 березня 2022 року. Внаслідок обстрілу міста він отримав осколкове поранення, несумісне з життям. Валерієві Олександровичу було 70 років. До пенсії він працював на металургійному комбінаті імені Ілліча. Останні роки багато часу присвячував дітям та онукам. «Дуже добрий був, обожнював онукiв. Допомагав людям, якi до нього зверталися. Був чесною, порядною людиною», – розповіла про чоловіка дружина Олена. Валерiя Колосова поховали у могилi рiдного брата Олени на Старокримському кладовищi. У загиблого залишились дружина, діти й онуки.
БільшеОлексій Кольбедюк загинув у власній квартирі в Маріуполі 16 березня 2022 року. Йому назавжди 50. Олексій народився в Маріуполі. Навчався у школі №25, а згодом – у Приазовському державному технічному університеті за спеціальністю «металургія чорних металів». Працював на металургійному комбінаті ім. Ілліча, поки у 2021 році не вийшов на пільгову пенсію. Олексій грав на гітарі. Чудово кулінарив. Любив виготовляти мініатюрні моделі військової техніки часів Другої світової. Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Олексій із цивільною дружиною Тетяною Амеліною залишалися в місті. За словами Тетяни, на таке їхнє рішення, зокрема, вплинула заспокійлива риторика місцевої влади. Сім'я не сподівалася, що місто можуть чекати настільки страшні часи. Коли ж родина вирішила евакуюватися з Маріуполя, такої можливості не було. 16 березня 2022 року в квартирі Олексія Кольбедюка, що була розташована у будинку на проспекті Металургів, 69, пролунав вибух. Російський снаряд прилетів у житло чоловіка. Там були Тетяна, сусідка Лариса, помешкання якої обстріл знищив напередодні, та Олексій. Він встиг прикрити собою жінок, а сам загинув. «Олексій дуже любив рідне місто, мав енциклопедичні знання з історії Маріуполя, з історії Другої світової війни. Був закоханим у життя. Завжди допомагав людям та мав багато друзів. Кожна хвилина спілкування з ним була святом. Безмежно сумую і люблю його», – сказала цивільна дружина Олексія, Тетяна Амеліна. В Олексія Кольбедюка залишилися батьки, цивільна дружина, сестра, сини та онуки.
БільшеІгорю Комарову було 64 роки. Він загинув у березні 2022-го в Маріуполі на Донеччині. Точні обставини трагедії невідомі. Ймовірно, Ігор загинув від осколкових поранень, коли російська армія бомбардувала місто. «З початком повномасштабної війни Ігор з дружиною Людмилою Щербаковою залишалися вдома у рідному Маріуполі. 10 березня в їхню квартиру в Центральному районі, на вулиці Купріна, 69, поцілив снаряд. Їхня домівка згоріла», – розповіла родичка загиблого. У той період окупанти завдавали масованих авіаударів по Маріуполю, скидаючи бомби на житлові будинки, руйнуючи цивільну інфраструктуру. Подружжю вдалося врятуватися, але згодом вони знову потрапили під вогонь ворога – ймовірно, поблизу кінотеатру «Савона». Ігор Комаров народився та мешкав у Маріуполі. Багато років життя присвятив роботі на підприємстві «Укртелеком». Його поважали і цінували колеги. На момент вторгнення Ігор уже був на пенсії. Його пригадують чесним, щирим та людяним. Ігор був ерудованою людиною, багато читав. Мав енциклопедичні знання з багатьох сфер. Захоплювався музикою. Ігоря Комарова поховали на Старокримському кладовищі в Маріуполі. Його дружина Людмила Щербакова зникла безвісти.
БільшеЗагарбницька війна росії проти України пронизала страхом, болем, відчаєм, смертю весь Маріуполь. Артобстріли, авіабомбування були настільки постійними, що вся красота міста перетворювалася на руїни, згарища, плач, крик про допомогу.
Невелика частина жителів зразу виїхала в безпечні місця. З кожним днем все більше гинуло мирних людей. Ті, що ховалися, з острахом виходили з підвалів, з бомбосховищ, щоб роздобути воду, дрова, їжу, медикаменти. Ворожі атаки безжально змикали кільце навколо Маріуполя, залишаючи мешканців без елементарних умов для виживання, без будь-якої допомоги з боку України. Спланована окупація примусила людей брати гуманітарну допомогу від ворога, який зруйнував і відібрав у них все.
Ольга Токарєва розповіла, що її сусідка Кондалова Лідія Іванівна померла в кінці березня – на початку квітня біля «Метро» в Маріуполі, де чекала в черзі на гуманітарну допомогу. Вона проживала по вулиці Троїцькій, в будинку 32а – 20. Тіло залишилось біля «Метро». При ній були документи.
БільшеЮрій Кондрахін народився та проживав у Маріуполі. Його життя складалося так, як у більшості його ровесників. Після закінчення школи здобув професію помічника машиніста у Вищому професійному училищі №99. Активний хлопець любив туристичні мандрівки, природу. Захоплюючись футболом, став представником маріупольського фанатського руху, вболівав за клуб «Металург». Веселий, життєрадісний, позитивний, зі сміливою позицією патріота України, Юрій шукав друзів-однодумців.
Підписавши контракт, у 2020 році почав службу в «Азові» (окремомий загін спеціального призначення у складі НГУ). Обіймав посаду інструктора з водіння взводу оперативного призначення.
З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, Юрій Кондрахін (позивний «Стів») мужньо став на захист Батьківщини. Разом з побратимами стримували наступ ворога на рідний Маріуполь.
«Завжди мав багато планів на життя. Мріяв після війни зіграти весілля. Завжди міркував не на свій вік. Загинув як справжній воїн – зі зброєю в руках», – розповіла його кохана Софія. Цілеспрямований, відчайдушний, сміливий, справжній патріот – таким його знали друзі.
Юрій Кондрахін загинув 13 березня 2022 року, захищаючи незалежність України, виконуючи свій обов’язок.
Навіки залишився 22-річним.
Молодший сержант Юрій Кондрахін нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку.
БільшеАнатолій Конєв залишався в Маріуполі, коли росія вдерлася повномасштабною війною на територію України. Ворог намагався оточити місто. Для цього знищував критичну інфраструктуру, житлові будинки. З кожним обстрілом збільшувалася кількість пожеж, руйнувань, загибель цивільних мирних маріупольців.
Анатолій знаходився в центральному районі міста, але прицільні обстріли були і тут.
31 березня 2022 року Конєв Анатолій Анатолійович загинув через смертельне поранення осколком міни в голову під час обстрілу. Трагедія сталася біля 2 під’їзду будинку по вулиці Італійській, 141 в окупованому Маріуполі.
БільшеЛюдмила Іванівна Конєва проживала в самому центрі Маріуполя, по вулиці Соборній (Варганова), будинок №1. Це давало змогу краще забезпечити свої життєві потреби: проїзд, покупки, лікування та навіть можливість зручно спуститися до моря. Вона багато років працювала на заводі (ММКІ) в окремому структурному підрозділі (цех електромереж та підстанцій).
Коли розпочалася повномасштабна російська війна, жінка залишалася в місті. 80-річній Людмилі Іванівні довелося відчути на собі всі тяготи російської окупації. Жінка намагалася боротися, але серце не витримало всіх ужасів окупації.
18 березня 2022 року Конєва Людмила Іванівна загинула. Війна не пощадила літню жінку.
БільшеМаксим Коноваленко народився в Маріуполі. Тут він здобув спеціальність машиніста тепловоза. Став приватним підприємцем та разом з матір’ю працював на центральному ринку міста, де продавали інструменти.
Віроломне вторгнення російської армії в Україну застало Максима та його рідних у Маріуполі. Було дуже важко. Ховалися від ворожих постійних обстрілів у підвалі будинку на вулиці Митрополитській, 65, де проживала мати. Під час російського мінометного обстрілу міста Максим не встиг забігти в підвал – пропускав поперед себе сусідів. Мати теж отримала важкі поранення.
Тіло Максима забрали та відвезли в невідомому напрямку. Рідним не вдалося його відшукати.
Його колишня дружина Руслана Коноваленко згадує: «Він був дуже доброзичливим, завжди відгукувався на всі прохання, коли потрібно було прийти комусь на допомогу».
Коноваленко Максиму Олександровичу назавжди 30-ть років.
Війна не дала йому здійснити багато чудових мрій, виховувати донечку, допомагати матері...
БільшеАртур був спортсменом, вів здоровий спосіб життя. Він працював тренером із пауерліфтингу в клубі "Стимул".
З 2021 року Артур був фахівцем із розмінування в Швейцарському фонді протимінної діяльності (FSD). Планував допомогати в розмінуванні регіону й надалі, поки не почалася війна.
Життя Артура обірвалося під час ворожого обстрілу, який прийшовся на його район та будинок. У нього залишилася дружина та син.
БільшеМаріупольці по-різному сприймали інформацію про можливість війни з РФ. Деякі мешканці виїхали з міста. А більшість тих, хто залишився вдома, сподівалися на скоре закінчення конфлікту. В цей час Віталій Кононенко не виїхав з міста. Чоловік намагався допомагати тим, кому було важко. На жаль, війна не пожаліла добру, щиру, чуйну людину.
Кононенко Віталій загинув 25 березня 2022 року біля арки на проспекті Миру. Він отримав смертельне поранення від розриву міни. Мешканці гуртожитка на вулиці Зелінського 19б низько кланяються його памяті, кажуть, що його допомога в окупованому Маріуполі була безцінна.
БільшеРосія принесла в Маріуполь смерті десятки тисяч людей. Невинні жертви, які постраждали внаслідок агресивних воєнних дій росії. Березень 2022 був жахливим – люди виживали, не вистачало води, їжі, не було тепла, електроенергії, не було також і зв’язку.
Катерина Іванівна Коноп була пенсіонеркою. Вона переховувалася в підвалі будинку по вул.Бахчіванджи, 21. Через постійні обстріли, пожежі, смерті, брак тепла та їжі, жінка загинула – в неї стався серцевий напад. Нелюдські умови перебування забрали життя доброї, світлої та люблячої людини.
БільшеВалентина Іванівна Константінова було 87 років, коли росія напала на Україну. Жінка вже давно була на пенсії, до того ж майже не могла ходити. Вона жила в Лівобережному районі, в багатоповерхівці на бульварі Морському, буд.26. Цей житловий район був розташований неподалік від заводу, «Азовсталь» - тут проживало багато людей похилого віку, серед яких і Валентина Константінова.
Через проблеми зі здоров’ям, Валентина Іванівна не могла дістатися безпечних місць, тому була вимушена переживати жахливі події тієї весни у себе вдома. Десь 23-26 березня, коли росія в черговий раз обстрілювала усіма способами цей район, стіна будинку 26 по бульвару Меотиди завалилася, потім розпочалася пожеже. Валентина Іванівна загинула за тяжкими обставинами. Рідні свідчать, що бабуся так і не була похована, але вони сподіваються, що вдасться знайти тіло та по-людські поховати улюблену бабусю.
Валентина Іванівна була неймовірною, дуже доброю та гарною людиною з високими стандартами людяності. Вона завжди приходила на допомогу та багато вклала у своїх дітей, онуків та правнуків.
БільшеРоман Конько трагічно загинув 5 березня 2022 року внаслідок обстрілів, які наносила росія по місту. Згодом від хвороби загинув і батько Романа.
На момент загибелі Роману було 45 років. Він працював у конверторному цеху металургійного заводу.
БільшеВіктор Васильович Корабльов загинув навесні 2022 року в Маріуполі, коли росія розпочала повномасштабний наступ на Україну. Відомо, що разом з рідними він перебував за адресою пер.Сєдова, 34-Б. У мирний час Віктор Васильович працював на металургійному заводі в цеху експлуатації УЖДТ.
БільшеМолодим вчителем Катерина Андріївна приїхала в Маріуполь (тоді м. Жданів) в 60-і роки минулого століття. Всі роки педагогічної праці вчила дітей українській мові та літературі. В різний час працювала в школах №10, №15, №56 та в професійно-технічних училищах Орджонікідзевського району Маріуполя. Її племінниця розповіла, що Катерина Андріївна любила свою роботу, учнів. Була відзначена серед кращих працівників освіти в книзі пам’яті, виданій на честь 25-річного ювілею району.
В період повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, Корнієнко Катерина Андріївна проживала в Маріуполі, за адресою вул. Азовстальська, буд.23, у квартирі 80. По інформації від сусідів вона померла від інсульта, орієнтовно 15-17 березня в своїй квартирі. Був сильний постійний артобстріл. Точного місця поховання ніхто не знає. Скоріш за все, кажуть сусіди, похована в братській могилі.
БільшеКорнілов Едуард зустрів війну разом з іншими маріупольцями. Чоловік перебував у себе вдома, за адресою пр.Миру, 129. Цей будинок був на окраїні міста в Центральному районі. В березні російські військові щільно обстрілювали ці будинки. Під час пожежі, яка виникла внаслідок влучання, Едуард задихнувся. Про це стало відомо зі слів сусідів, що разом переживали період окупації.
БільшеВіталій Олександрович Коробка загинув у Маріуполі навесні 2022 року, під час повномасштабного наступу росії. Він працював на металургійному заводі в відділі лінійного контролю охорони праці.
БільшеСергій Коровін загинув від російського снаряду, який розірвався на подвір’ї його власного будинку. Чоловік помер на місці, отримавши не сумісні з життям поранення.
Війну, яку розпочав ворог, Сергій зустрів у віці 44 років – у січні він святкував день народження. На цей час він не працював, але займався своєю пасікою та городом, вкладав багато сил у своє господарство.
Однокласник Сергія Коровіна розповідає, що той був добрим та тихим, ніколи не коли не чинив зло. Ось так росія насправді «визволяла» Маріуполь.
БільшеОксана Корогод загинула в Маріуполі, коли навесні росія штурмом брала місто. На момент загибелі їй було 45 років. Оксана працювала на металургійному комбінаті в теплоелектроцентралі. Мала сім’ю, коханого чоловіка, чудового сина.
БільшеВ 2022 році Євгенії виповнилося 41 рік. Любила свою роботу перукаря, якій навчила її мати. Євгенія створила на цій основі свій бізнес, відкрила салон.
Подруга Євгенія розповідає, що Женя була творчою людиною, разом вони вели канал на YouTube. Королевська Євгенія виховувала двох дітей і робила все можливе для їх успішного щасливого майбутнього.
«Море було для Жені місцем сили. Вона ніколи нікуди не хотіла, бо дуже любила те, що має – любила своє рідне місто Маріуполь», - розповіла подруга.
Березень не став радісною весною в окупованому Маріуполі. Він був наповненим болем смертей, які відчувалися всюди. 16 березня 2022 року неподалік її будинку в Маріуполі пролунав вибух. У помешканні вирвало вікна. Євгенія отримала поранення та загинула від втрати крові.
У Євгенії Королевської залишилося дві доньки та мати.
БільшеКрасива, молода жінка, Олена Король проживала з родиною в Маріуполі. Залишалася у місті, коли в життя увірвалася російська повномасштабна війна. З перших днів розпочалися бойові дії, постійно гриміли вибухи, від обстрілів руйнувалися будинки, гинули мирні люди.
6 березня 2022 року в окупованому Маріуполі горнило російської війни обірвало життя Король Олени. Так і не пізнала всього щастя повноцінного життя.
БільшеЕдуард Коротков загинув у Маріуполі 16 березня 2022 року. Багатоповерхівку на бульварі Шевченка, де він мешкав, обстрілювали. Почалася пожежа. Він згорів у своїй квартирі, не зміг вибратись. Едуардові було 49 років.
Колишня дружина та дочка Олена жили окремо. Коли в місті припинилися бої та з'явився зв'язок, Олена разом з батьком загиблого почали розшукувати його. Утім тіла так і не знайшли.
Едуард Коротков працював на металургійному комбінаті «Азовсталь», був електромонтером шостого розряду з 1995 року.
«Його багато хто знав, як хорошого фахівця в галузі ремонту електрообладнання. Дуже відповідальний був, грамотний. Взагалі хороший був товариш, хороша людина», – розповів колега Едуарда В’ячеслав.
«Земля тобі пухом, спи спокійно, наш рідний, нам дуже тебе не вистачає», – написала дочка Олена.
В Едуарда Короткова залишилися дочка та батько.
БільшеУ одній з мирних приватних осель, розташованих на Лівому березі, сталася трагедія, яка забрала життя маленького Павла Короткова та його родини. 4-річний Павло загинув 21 березня 2022 року після того, як їхній будинок був протоптаний ворожим снарядом.
У той день, коли життя маленького Паші незрозуміло і непоправно змінилося, всю родину оточувала пожежа, спричинена обстрілом. Разом із Павлом під вогнем опинилися його 27-річна мама Христина, бабуся, прабабуся та її подруга. Ця страшна подія викликала непоправний біль та шок у серцях рідних та друзів.
Тато Христини, який на той момент не був вдома, спробував зробити все можливе, щоб врятувати свою родину, але, на жаль, втратив їх. Він сам отримав численні опіки та зазнав великої фізичної й емоційної травми. У одну мить він втратив дружину, єдину дочку, єдиного онука та тещу.
Родину Павла поховали у дворі на Морському бульварі, біля будинку №56, серед багатьох могил та табличок.
Павло народився у Маріуполі і проживав там усе своє коротке, але насичене дитяче життя. Він був добрим, усміхненим хлопчиком, який не дивлячись на свої хвороби, завжди зберігав радість і позитивний настрій. Павло любив прогулянки, зустрічі з друзями, хоча його хвороба часто робила його втомленим. Завдяки рідкісному синдрому Курраріно, з яким Павло народився, йому довелося зазнати багатьох операцій, щоб мати можливість ходити.
Мама Паші, Христина, працювала медичною сестрою, але грошей на лікування хлопчика завжди бракувало. Однак маріупольці не залишили Христину та Павла наодинці з цією важкою боротьбою. Все місто об'єдналося, щоб зібрати кошти на лікування маленького Павла.
Протягом більшої частини свого життя Павло провів у лікарнях, здобуваючи потрібну медичну допомогу та намагаючись подолати свою хворобу. Від народження і до останніх днів він виявляв неймовірну силу й мужність, борючись за кожен день свого життя.
БільшеСказати, що у період окупації в Маріуполі навесні 2022 року людям було складно, то нічого не сказати. Це був час, овіяний смертю, сльозами, горем, відчаєм… Кожен день, кожну хвилину була тільки одна думка – коли скінчиться цей жах? Але він не скінчався. Росія забирала життя людей, не дивлячись ні на що.
31 березня 2022 року, коли позаду був місяць смерті та болі, у бомбосховищі по вулиці Пашковського померла 96-річна Короткова Марія Зіновіївна. Рідні кажуть, що при наявності медикаментів та допомоги вона ще б жила й жила… «Кохана мати, бабуся, прабабуся… наш янгол, який тепер оберігає нас з небес».
БільшеУ важкі часи воєнного конфлікту, коли життя багатьох невинних людей знаходиться під загрозою, історія загибелі маріупольчанки Христини Короткової відображає безглузду трагедію, яка прийшла до її родини 21 березня 2022 року. Від обстрілів, що обрушилися на їхній приватний будинок на Лівому березі міста, вона разом з членами своєї родини - 4-річним сином, мамою, бабусею та подругою - стала жертвою війни.
Ця страшна подія змінила життя родини Короткових назавжди. Христина була молодою жінкою, турботливою матір'ю і присвятила всю свою увагу та догляд синові Павлу. Вона боролася за його життя, перенесла разом з ним безліч операцій та випробувань. Христина працювала медсестрою, допомагаючи іншим людям, але її доброта й життєрадісність були неповторними для сина і всіх, хто знав її.
Загибель Христини, разом з невинними членами її родини, викликає непереборний біль та обурення. Ця трагедія нагадує нам про недоліки війни та її вплив на життя невинних людей. Втратити кохану дружину, дитину, маму і бабусю - це неможливо описати словами. Серед горя за загиблими, залишаються батько Христини та її дядько, які мають зігрівати один одного своєю присутністю та підтримкою.
Христина Короткова була прекрасною душею, яка завжди намагалася допомогти іншим, несучи в собі любов і турботу. Вона була прикладом справжньої сили та жіночої мужності, здатної протистояти складнощам та випробуванням. Її безумовна любов до сина Павла давала йому силу й надію, що він зможе подолати всі труднощі.
Смерть Христини і її близьких - непоправна втрата для їхньої родини, друзів і всього Маріуполя. Вони залишаються в наших серцях як символ невинних жертв цієї війни, нагадуючи нам про важливість миру і злагоди.
БільшеУ Маріуполі під час окупації міста загинув Марек Корпас. Молодий чоловік зустрів війну в місті, та не мав можливості виїхати. 18 березня він загинув. Рідні з соцмережах розшукували Марека, повідомляли, що він проживав на вулиці Георгіївській.
БільшеНіщо не може бути кращим в житті людини, як молоді мрії, надії. В 16 років молодь будує плани, готується до вибору навчального закладу. Перше кохання, бурі прекрасних емоцій. Чудовий період.
Нажаль цей рік зовсім не такий щасливий, бо 24 лютого 2022 року росія розпочала війну проти України. Діти, молодь Маріуполя, як і всієї країни, повною мірою відчули на собі жахи війни. Люди старалися найти безпечне місце, щоб спасти життя від постійних обстрілів, щоб вижити без елементарних умов.
В такий важкий час окупації, 01 квітня 2022 року помер 16-річний Микита Косих, який проживав в Маріуполі. Надзвичайно важке горе для рідних.
БільшеВся Україна здригнулась від болю та жаху, коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну. В цей час Ігор Коссе знаходився у Маріуполі. Як і всі мешканці міста, чоловік намагався вижити в нелюдських умовах воєнних дій. Ворог знищив критичну інфраструктуру, залишив людей без води, газу, електроенергії під постійними обстрілами. Люди діставали воду, продукти, разом готували їжу на вогнищах у дворах житлових будинків.
13 березня 2022 року 49-річний Коссе Ігор Володимирович загинув в окупованому Маріуполі. Намагаючись допомогти дітям та літнім людям, Ігор поїхав за водою, де підірвався на міні.
БільшеПочаток російської повномасштабної війни розпочався для маріупольців смертельними обстрілами, страшним гуркотом військової техніки. Серед маріупольців почалася паніка, більшість людей намагалися виїхати з міста, переїхати в центральні райони, куди ще не дійшли бойові дії.
Костянтин Володимирович залишався в цей час у Лівобережному районі міста. Ці території ворог нещадно знищував, наближаючись до оточення Маріуполя. Цивільним було важко захиститися від обстрілів.
Приблизно 15-17 березня 2022 року Костенко Костянтин Володимирович загинув. Чоловік отримав смертельне поранення уламком снаряду внаслідок ворожого обстрілу. Його вдалося поховати у дворі між будинками 20 та 26 по бульвару Морському в окупованому Маріуполі.
Більше30 років життя людини – це ще навіть не «вік Ісуса Христа», це час для підготовки фундаменту для свого щасливого майбутнього. Віктору прийшлося бути в Маріуполі під час російського вторгнення на територію Україну. Війна змусила все населення міста та навколишніх селищ жити під постійним ворожим прицілом. З 24 лютого масовані обстріли переміщувалися у всі райони Маріуполя. Оточення міста було усвідомленою ціллю російських окупантів, тому вони наносили постійні масовані удари по житловим будинкам мирних жителів та по критичній інфраструктурі.
10 березня 2022 року 30-річний Костін Віктор Вікторович загинув від осколкового поранення внаслідок обстрілу в Центральному районі міста. Трагедія сталася біля житлового будинку. Мирний чоловік, без зброї, без якихось поганих намірів, який не чинив ніякого зла, загинув від ворожого обстрілу в Маріуполі.
Як повідомила Аліна Миколаївна, поховали Віктора біля будинку 47 по вулиці Зелінського.
БільшеАнастасія Костоманова загинула в Маріуполі 13 березня 2022 року, коли росія скинула бомбу на будинок, де вона проживала. З початком війни Анастасія разом з 7-річним сином та батьками перебувала у квартири в районі магазина «Жигулі». Сім’я жила на 2 поверсі 5-поверхівки. До 9 березня вони переховувалися в квартирі, але коли обстріли ставали дедалі сильнішими, спустилися в підвал будинку. Тут облаштували собі куточок та перебували в відносній безпеці.
13 березня Анастасія з батьком вирішили піднятися до квартири, щоб забрати деякі речі. Але у цей час пролунав вибух – снаряд прилетів прямо в їх будинок. Батько Анастасії чудом залишився живий та пробрався в сусідній під’їзд. Анастасія загинула під час удару. Через обстріл будинок спалахнув та горів ще добу.
Анастасія Костоманова займала посаду провідної спеціалістки відділу судової статистики Донецького апеляційного суду, працювала тут з 2012 року.
У Анастасії Костоманової залишився 7-річний син та батьки.
БільшеКоли почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, ніхто не знав у Маріуполі, де може смерть спіткати невинну людину. Місто стогнало від вибухів після обстрілів, від страждань людей. Після 24 лютого 2022 року Маріуполь весь час знаходився під масованими ворожими обстрілами та авіабомбуваннями. Кожен намагався знайти таке місце для себе та своїх рідних, де можна було б надіятися на безпеку. Скоріш за все це була ілюзія, бо надійних бомбосховищ було зовсім мало. Частіше ховалися в старих сирих підвалах, якщо була змога до них дійти.
Лідія Іванівна Кострикіна проживала в Маріуполі та під час російської війни знаходилася в місті. Як розповіла її донька Інна, в результаті ворожих обстрілів сталося «Пряме попадання в квартиру 87 по вулиці Зелінського, 33», де проживала мати. Лідія Іванівна «померлала в підвалі 30 будинку по Зелінського. Приблизно 20 березня 2022 року. Поклали її на лавку біля під’їзду. Мамі поклали пенсійне посвідчення». Як розповіли доньці очевидці, жінку забирали МНС ДНР. Але рідні шукають місце поховання Лідії Іванівни, яку жорстоко забрала у них війна.
БільшеКоли росія розпочала повномасштабний наступ, більшість людей залишилося в місті. Хтось не мав змоги виїхали, хтось до кінця не вірив у те, буде велика біда.
Так війну в Маріуполі зустріла й Ольга Іванівна Кострубова. Жінка перебувала в Лівобережному районі, переховувалася увесь пекельний березень від обстрілів та жахів війни. Але 7 квітня Ольга потрапила під обстріл неподалік від дому на вулиці Володимирівський. Тіло загиблої знайшли лише 14 травня. Місце поховання так і невідомо.
Похресниця з біллю розказую про втрату хрещеної: «Ти у моєму серці! Я плачу за тобою, я сумую за тобою. Вибач, що не вберегли».
БільшеРосійська воєнна агресія забрала життя десятки тисяч маріупольців. Багато людей й явити не могли, що росія буде рівняти місто з землею. Люди були налякані, безпечних місць для укриття було мало. У березні через постійні обстріли та брак їжі маріупольці виживали як могли.
Володимир Котик зустрів війну в Маріуполі. Він був працівником аглофабрики – добрий, відритий, завжди з посмішкою. З відповідальністю ставився до своєї роботи, був працьовитим та старанним.
Під час бойових дій Володимир переховувався у школі №68, що на мікрорайоні Східний. 21 березня 2022 ворожий снаряд розірвався у дворі будівлі та Володимир отримав поранення. У той день загинули ще люди, які перебували поряд. Життя Володимира обірвалося того ж дня.
Душа компанії, коханий чоловік, батько, син, зять. І просто чудова людина. Таким Володимира пам’ятають рідні та близькі.
БільшеНіна Іванівна проживала в красивому районі Маріуполя. Життя літньої жінки на заслуженому відпочинку давало можливість займатися своїм здоров’ям, улюбленими справами, більше часу проводити з рідними та друзями.
Все так би і продовжувалося, якби в місто не нагрянула російська повномасштабна війна. Спочатку бойові дії йшли на околицях міста. Але дуже скоро потужні обстріли ворога проторили дороги до центральних районів. Розрухою, пожежами, горем заявила про себе війна.
В березні 2022 року Котілевська Ніна Іванівна загинула у своєму будинку на вулиці Зелінського 15, квартира 40 (3 під’їзд).
Жінку поховали за будинком в зеленій зоні.
БільшеТетяна Котлубей родом із Маріуполя. Після закінчення школи успішно навчалася в Приазовському державному технічному університеті на кафедрі компютерних наук. Їй подобалася майбутня професія: приймала активну участь у різних конкурсах і научних конференціях, виборюючи призові місця.
Але почалася війна. Коли російська армія відкрито вірвалась на територію України, сім’я Тетяни переїхала в приватний будинок. Надіялись на більшу захищеність. Як і всі, дівчина дуже боялася війни. Сім’я шукала спосіб виїхати із пекельної облоги. Зв’язку не було, а люди надіялися на зелений коридор. Але його не було. Окупація створювала вбивчі умови для людей в Маріуполі. Тетяна не змогла виїхати, не встигла.
11 березня 2022 року в приватний будинок, де проживала сім’я Тетяни, прилетів ворожий снаряд. Він вбив дівчину, її матір і бабусю.
«Моя донька любила життя, насолоджувалась кожною миттю. Вона була дуже світлою дівчиною», - каже батько Тетяни, важко переживаючи непоправну втрату.
Більше24 лютого 2022 року російські війська розпочали наступ на Маріуполь в ході повномасштабної війни. Алла Миколаївна залишалася в місті, коли бойові дії вже розширювали кордони. Люди важко справлялися з нестачею їжі, води, медикаментів. Без тепла, електроенергії, газопостачання виживали не всі. Жінка шукала в собі сили боротися за життя. Важче переживалися ракетні атаки із літаків, бомбування, масовані обстріли.
Здоров’я 71-річної жінки не витримало. 19 квітня 2022 року Котова Алла Миколаївна померла в лікарні на 17 мікрорайоні в окупованому росією Маріуполі.
БільшеОлександра Іванівна Кочетова проживала та працювала в Маріуполі. Вона тішилася досягненнями своїх рідних. Завжди чекала їх. Похилий вік жінки потребував медичної та фізичної допомоги. Але від 24 лютого 2022 року з початку війни Маріуполь був на шляху російської навали проти України, тому загарбники авіабомбуваннями, масованими обстрілами нищили все на своєму шляху. Мешканці міста як могли, так намагалися сховатися, знайти більш безпечне місце від бойових дій та обстрілів.
Кочетова Олександра Іванівна загинула 15 березня 2022 року від сердечного приступу. «Не витримала люба взривів і побігів в підвал. Похована в саду приватного будинку на вулиці Лазарева», - з глибоким смутком каже онука Марина.
БільшеВ 20-их числах березня 2022 року російський снаряд влучив у будинок, де знаходилась Кочубенко Тетяна з мамою та бабусею. Вони загинули на місці, в своєму домі, разом загинули страшною смертю. Війна настигла їх у рідному місті, у власному будинку.
Коли розбирали завали дому, де проживала Таня, з’ясувалося, що всі згоріли живцем... «Жодна людина у світі не заслуговує на таку болісну смерть», - написала Валерія, однокласниця Тані. «Ховати просто не було що. Від їхньої родини нічого не залишилося. Тому ми з однокласниками зробили табличку на згадку про нашу світлу дівчинку. Дякуємо за всі моменти та спогади! Ми завжди пам’ятатимемо про тебе!».
Скільки ще таких юнаків та дівчаток не закінчили школу, не втілили свої мрії, не відчули повноту щастя батьківства! Ніхто точно не знає. Бо прийшла війною росія, згубила невинні душі мирних людей.
БільшеЗ перших днів війни Маріуполь опинився під вогнем ворога. Російські окупанти нещадно бомбили місто, руйнували житлові будинки, інфраструктуру – нищили усе на своєму загарбницькому шляху.
Маріупольці намагалися сховатися де могли. Так 87-річна пенсіонерка Валентина Григорівна Кочура перебувала разом з сином у підвалі школі №56. Але навіть тут їх життя забрала російська армія. Після чергового обстрілу по школі стіни споруди не витримали та завалися. Валентина Кочура загинула разом зі своїм сином Олександром.
БільшеМаріупольці одними з перших відчули весь жах повномасштабного вторгнення росії в Україну. Мирне приазовське місто очікувало весну, а прийшло горе. Важкі бої велися постійно, але сили були нерівні.
Втікаючи від обстрілів, жителі міста переміщувалися з окраїн у центральні райони, шукали прихисток у рідних та друзів, у більш безпечних підвалах, іноді – у бомбосховищах.
Війна застала Кочуру Олександра в Лівобережному районі Маріуполя. Цей район знаходився під постійними прицілами ворога. В будинках залишатися було небезпечно, бо від обстрілів та авіабомбувань вони рушилися.
Разом з матір’ю та іншими мешканцями Олександр ховався у підвалі школи №56. Нажаль, 19 квітня 2022 року, від чергового російського обстрілу рухнули бетонні перекриття підвалу школи, під якими разом з іншими загинув Кочура Олександр та його мама. Про цю тяжку невимовну втрату розповів Сергій Кочура.
БільшеЗ початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Маріуполь став одним з тих населених пунктів, котрий відчув на собі всі жахи воєнного наступу ворога. Андрій Кравченко, як і переважна більшість, знаходився в місті. Мирні люди не могли уявити собі, що буде справжнє пекло від постійних потужних цілеспрямованих масованих обстрілів, які руйнували житлові будинки, знищували важливі об’єкти інфраструктури. Багато людей гинули від обстрілів, були поранені.
Кравченко Андрій Ігорович загинув 6 квітня 2022 року, під час воєнних дій у Маріуполі. Через 6 днів йому могло би виповнитися 38 років. Але війна залишила його назавжди 37-річним. Він був любим сином, батьком, братом, як пише Анжела. Багато добрих планів не дала йому втілити війна.
БільшеРозруха, пожежі, чорний дим, згарища, вирви від мін, снарядів, бомб, понівечені дороги, електромережі, водопроводи, газопроводи – це частина «картини» воєнного Маріуполя. Таким його зробили російські окупанти, які вдерлися повномасштабною війною на терени нашої Батьківщини. А що вже казати про понівечені душі тих, хто кожну мить відчував на собі страх можливої смерті. Бо знищувалися будинки разом з людьми, якщо вони там знаходилися. А втікати були нікуди, бо росія окупувала місто.
В такому пеклі на землі опинилася Ірина Альбертівна. Жінка проживала в Маріуполі за адресою бульвар Морський, будинок 28, квартира 15. Ця територія постійно обстрілювалася. Кравченко Ірина Альбертівна разом зі своєю матір’ю загинула від авіаудару під завалом будинку.
З часом завали розбирали, але тіло Ірини не знайшли. Пошуки і пізніше не дали ніяких результатів.
БільшеНадію Петрівну добре знали батьки та учні школи №64, де вона працювала. Вона опікувалася молодшими класами. Досвідчена педагогиня, яка любить та знає свою роботу, виконувала обов’язки заступника директора. Учні отримували в цій школі добрі знання. Тут діти мали можливість розвиватися духовно та фізично. Так було в мирні дні.
24 лютого 2022 року повномасштабна російська війна нагрянула на Маріуполь масованими вбивчими обстрілами, пожежами, смертями. Ворог знищив критичну інфраструктуру, намагаючись скоріше окупувати мирне приазовське місто. Цивільні мешканці намагалися врятувати своє життя, допомагали один одному, як могли.
11 березня 2022 року Крамар Надія Петрівна загинула в окупованому Маріуполі під завалами будинку після обстрілу.
БільшеЛюблячий чоловік та батько. Завжди усміхнений та позитивний. Шановний колега та цінний працівник. Все життя віддано працював у рельсобалочному цеху заводу «Азовсталь». Мріяв вийти на пенсію та рибалити, але так і не встиг. Під час війни, ризикуючи життям, під обстрілами відвідував родичів.
Загинув від осколкових поранень біля свого під‘їзду на Морському бульварі. Місце поховання досі невідоме.
БільшеРуслан Вікторович Красильников разом зі своєю родиною загинув у Маріуполі в березні 2022 року. Руслан, його дружина Наталя та їх доньки Ангеліна та Рената переховувалися від війни, з якою прийшла росія, в Лівобережному районі, на бул.Морському, 28. В березні ворог щільно завдавав ударів по житловим кварталам міста, особливо жахливо було тут, де переховувалися Красильникови.
Чергові обстріли окупантів призвели до руйнування багатоповерхівки. Уся сім’я Красильникових загинула.
Красильников Руслан Вікторович працював у "Метінвесті". Дружина Наталя займала посаду начальниці управління "Служби у справах дітей" Маріупольської міської ради. Донькам Руслана та Наталі було 12 та 23 роки.
БільшеМолода, красива, розумна – у Ангеліни Красильникової все життя було попереду.
Закінчила Маріупольський державний університет на економіко-правовому факультеті, до цього навчалася у 10-й школі. Старанна, талановита, щира та добра – дівчина таккож мала хист до малювання.
Ангеліна працювала спеціалістом I категорії відділу виплат управління фінансових ресурсів.
Мала чудову родину – мати Наталя Красильникова працювала в Маріуполі начальницею управління "Служби у справах дітей" Маріупольської міської ради. Батько Руслан працював на металургійному заводі. Також мала молодшу сестричку Ренату. Сім’я Красильникових відрізнялася від інших справжністю, добрими відносинами, щирістю.
Разом з родиною Ангеліна проживала у Лівобережному районі за адресою бульвар Морський б.28. Цей район був неподалік від «Азовсталі». У березні російська армія рівняла увесь Маріуполь з землею, а цій частини міста дісталося особливо.
У березні 2022 року, перебуваючи за адресою проживання, Ангеліна разом з батьками та сестричкою загинули через ворожі бомбардування. Пряме влучання призвело до руйнування будинку.
БільшеНаталя Красильникова працювала в Маріуполі начальницею управління "Служби у справах дітей" Маріупольської міської ради. Вона мала чудову родину – двох доньок-красунь та люблячого чоловіка. Займалася питаннями дітей сиріт – мала велике серце, тому під час бойових дій у Маріуполі займалася евакуацією діточок-сиріт, а також тих, хто був вихованцем будинків сімейного типу. Наталя була вірна своїм підопічним та намагалася врятувати кожну дитину.
Але в березні, коли російська армія рівняла Маріуполь з землею, Наталя загинула разом зі своєю родиною. З чоловіком Русланом, доньками Ангеліною та Ренатою вони перебували за адресою бульвар Морський б.28. Цей район був близько розташований до «Азовсталі», тому він особливо нещадно знищувався. Люди просто не мали шансів вижити. Так нажаль сталося й з чудової сім’єю Красильникових, котрі загинули від рук російських окупантів. Пряме втручання у будинок родини не залишило навіть надії.
Пізніше Наталю Красильникову указом Президента України посмертно відзначили орденом "За заслуги" ІІІ ступеня. Її вірність та самовіддача допомогли врятувати невинних діточок, яких пані Наталя змогла вивезти. Велика втрата для усіх.
Більше12-річна Рената Красильникова загинула разом з батьками Наталею та Русланом, а також старшою сестрою Ангеліною в березні 2022 року. Під час окупації міста родина Красильникових переховувалася на Морському бульварі, будинок 28. Цей район був неподалік від «Азовсталі». Окупанти цілодобово обстрілювали район, палали квартири та будинки. Через чисельні ушкодження сталося руйнування їх багатоповерхівки. Сім’я Красильникових загинула під завалами.
Російська військова агресія забрала життя усієї родини Красильникових – неймовірно добрих, людяних, щирих маріупольців.
БільшеІгор Краснобриж героїчно віддав життя 16 березня 2022 року під час боїв за своє рідне Маріуполь. За день до загибелі йому виповнилося 27 років.
Ігор народився і виріс у Маріуполі і завжди надзвичайно любив своє місто. У 2014 році, разом зі своїми друзями з футбольної фанатської групи, він приєднався до полку "Азов". Він брав участь у Широкинській операції і прийняв собі позивний "Козацький".
Після кількох років служби в армії, Ігор вирішив звільнитися і активно займатися громадською діяльністю. Він одружився на своїй коханій дівчині Еллі, і у них народилася донька Майя.
Проте Ігореві не вдалося тривалий час залишатися цивільним. За рік до початку повномасштабної війни, він повернувся до полку "Азов". Коли російське вторгнення стало реальністю, Маріуполь був на передовій. Ігор, як захисник свого міста, дуже хвилювався за безпеку своєї родини, яка не встигла вчасно евакуюватися.
В день загибелі, Ігор Краснобриж разом зі своїми товаришами потрапив у засідку. Він боровся до останнього подиху, захищаючи своїх друзів, але отримав серйозне поранення та втратив багато крові. Герой загинув на місці подій. Його тіло родина змогла отримати лише через п'ять місяців.
Ігор був посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Після смерті у Ігоря залишились його батьки, дружина Елла та їх дворічна донька Майя.
Ігор Краснобриж залишиться в пам'яті як справжній герой, який віддав своє життя заради волі, миру та безпеки свого міста та рідної України. Його відданість, мужність і самопожертва є прикладом для наслідування для всіх нас. Ігор Краснобриж завжди буде пам'ятатися як герой, чий внесок в боротьбу за свободу і незалежність безцінний.
БільшеМарія Василівна Краснова 20 лютого святкувала свій 83-день народження. А через 4 дні вся територія України була атакована російськими ракетами. Це був повномасштабний наступ ворога. Маріуполь був важливим етапом захвату – саме це місто особливо цинічно знищувалося росіянами.
Навесні 2022 року маріупольці думали тільки про те, як би вижити. Але це не завжди вдавалось – навіть якщо ракети не потрапляли у будинки, люди гинули від холоду, нестачі медичної допомоги, голоду. Особливо тяжко було людям похилого віку, таким як Марія Василівна Краснова. 29 березня 2022 року її серце не витримало жахів війни.
БільшеВижити самому та захистити своїх рідних – напевно це було основним завданням для кожного мешканця Маріуполя тоді, коли відчули на собі весь жах російського повномасштабного вторгнення. Місто не мало можливості захистити кожного, бо саме постійно руйнувалось під масованими ворожими обстрілами.
Олександр Андрійович – активний чоловік, залишався в місті. Але війна не пощадила його, як і багатьох інших. Жахи бомбувань, нерозуміння того, що очікувати, неможливість контролювати хоч трохи ситуацію, постійна боротьба за виживання, страх за рідних – все це та багато інших воєнних ситуацій підірвали здоров’я чоловіка. Серце не витримало такого навантаження.
Як повідомила Наталія Мітіна, 16 березня 2022 року Красновид Олександр Андрійович помер.
БільшеВолодимир Краснокутський загинув у Маріуполі 14 березня 2022 року – в його будинок влучила бомба. За 4 дні до трагедії Володимирові виповнилося 66 років. Володимир з дружиною жили в будинку в Центральному районі міста. Під час обстрілу 6 березня дружина отримала контузію. Володимир, який після інсульту мав проблеми зі здоров’ям, того дня не постраждав. 11 березня черговий обстріл зруйнував кухню подружжя. Вранці 14 березня після обстрілів філологічного факультету Маріупольського державного університету близько 14:00 російські війська почали знищувати житлові будинки. Обстріляли також дім Володимира. «Мама пішла до своєї сестри. Вони не постраждали. А ось батько так і залишився прикутий до ліжка назавжди…», – розповіла його дочка Наталія. Тіло Володимира дістали через півтора місяці. Окупанти поховали його як невідомого на Старокримському кладовищі. У травні рідні знайшли могилу, встановили там хрест і табличку. «Батько дуже любив свою сім‘ю: дружину, дітей та двох онучок. Він був добрий. Завжди всім бажав допомогти. Дуже любив весну. У нього було захоплення – город. Там росло і розквітало все, що він посадив. А восени тато збирав урожай», – розповіла Наталія. Володимир був корінним жителем Маріуполя. Багато років працював водієм автобуса та дуже любив свою роботу. У загиблого залишилися дружина, дві доньки та дві онуки.
БільшеВолодимир Красовський загинув після 20-21 березня 2022 року в Маріуполі. Йому було 66. Разом із дружиною Володимир переховувався у підвалі багатоповерхівки в Центральному районі, на вулиці Куїнджі. У 20-их числах березня тут були щільні обстріли. Володимир отримав поранення, він не міг стояти на ногах. Під обстрілами російських снайперів дружина перекотила його до підвалу сусіднього будинку. «Українські солдати попередили, що тут буде гаряче. Казали, щоби люди залишили і той другий підвал. Мама встигла вибратися з нього, а от тата хлопці не встигли дістати – російські солдати почали обстріл. Хлопцям довелося ховатися від куль у підвалі. Підозрюю, вони теж, як і мій тато, загинули», – розповіла Юлія Красовська, донька Володимира. Точної дати загибелі Володимира Красовського рідні не знають. «Документи та його тіло були в лікарні наприкінці квітня. Тобто він міг померти у проміжку від перших днів обстрілів 20-21 березня і аж до кінця квітня. Однак тато мав такі травми ніг, що міг просто стекти кров'ю за декілька днів… Точну дату ніхто не скаже», – розповіла Юлія. Володимир Красовський народився в Дніпропетровській області, в селі Кременівка. Жив у Маріуполі, працював на металургійному комбінаті водієм в автотранспортному цеху. «Він мав золоті руки та золоте серце. Дуже вправно оброблював дерево. Виготовив чимало столярних виробів. Багато кабінетів були облаштовані його руками. Багатьом допомагав чим міг. Працьовитим був завжди», – сказала Юлія. У Володимира залишилися дружина, донька та онук.
БільшеКривенко Сергій Вікторович – доктор технічних наук, доцент кафедри системного аналізу та інформаційних технологій МДУ, який випустив не одне покоління студентів, відкривши перспективи багатьом спеціалістам.
Сергій Вікторович був доброю людиною з гарним почуттям гумору. Він завжди приходив на допомогу колегам і студентам, був чуйним та добрим, намагався передати свої знання та досвід. Був чудовим наставником і міг ще довго сприяти становленню майбутніх ІТ-спеціалістів. Це непоправна втрата для освітньої та наукової спільноти України, для Маріупольського Державного університету. Війна перервала його життя у 47 років під час бойових дій у Маріуполі.
БільшеГанна Микитівна Кривик загинула в Маріуполі під час окупації міста росіянами. 24 лютого життя маріупольців перевернулося. Люди опинилися в тяжких умовах. Особливо важко було пенсіонерам переживати воєнні події. Через постійні обстріли, холод, брак медикаментів здоров’я багатьох похитнулося.
Так, 5 квітня 2022 року серце Ганни Микитівні не витримало усього, що відбувається. Вона пішла з життя.
Ганна Микитівна Кривик усе життя працювала вчителькою, вона виховала багато достойних учнів в школі №52. Віддала педагогіці більше 40 років – сумлінно, з любов’ю та чуйністю, була вчителем вищої категорії.
БільшеЛівобережний район Маріуполя першим відчув ужас повномасштабного вторгнення російських військ 24 лютого 2022 року. Ворожа техніка гарчала, були чутні обстріли, почалися пожежі. Надія Олександрівна проживала в Маріуполі, залишалася в місті в період російської навали.
Люди шукали безпечні місця, намагалися врятувати себе, рідних. Ті, хто знаходив підходящий підвал, чи підвальне приміщення, разом готували їжу, здобували воду, приносили дрова. Разом долали неймовірний холод, страх, відчай.
Як повідомила донька, її мати – 71-річна Кривонос Надія Олександрівна – «не витримала цей кошмар». Війна забрала її життя 29 березня 2022 року під час російської окупації. Поховали жінку у дворі будинку 30/18 по вулиці Московській у Маріуполі.
БільшеВ’ячеслав Іванович Кривоус проживав у Маріуполі та робив усе можливе для створення щасливого життя рідних. Активний, творчий, працьовитий, чоловік завжди мав добрих друзів, доброзичливих колег. У Маріуполі створювали багато чудових місць для відпочинку, для розвитку кожного мешканця. Тут молоді люди здобували середню спеціальну, професійну, вищу освіту. Місто з кожним днем ставало красивішим, комфортнішим для мешканців та гостей.
Дружня родина В’ячеслава Кривоуса залишалася в місті, коли почалася повномасштабна війна. Ворог просувався від окраїн Маріуполя, руйнуючи все на своїй дорозі, знищуючи всю критичну інфраструктуру. Мужні, самовіддані захисники робили все, щоб стримувати окупантів, проте ворог мав великі переваги в техніці та живій силі. Багато цивільних людей потрапляли під обстріли, під завали, гинули.
25 березня 2022 року, як повідомила Анастасія, не стало найкращого батька, дідуся, чоловіка Кривоуса В’ячеслава Івановича. Війна жорстоко розпорядилася його долею.
БільшеОксана Вікторівна проживала з рідними у Маріуполі. Вона працювала вчителем фізики в школі №19, в Кальміуському районі. Жінка любила свою роботу, учнів, старалася зацікавити дітей. В колективі цінували добру, відповідальну, творчу, активну, чуйну педагогиню.
25 лютого, на 2-ий день повномасштабної російської війни Оксана Вікторівна заглянула вранці на сайт рідної школи... Маріуполь стогнав людським болем, димів пожежами зруйнованих будинків. Повний відчай, страх смерті відчували всі.
Кривошеєва Оксана Вікторівна загинула внаслідок прямого влучання в приватний будинок під час артобстрілу.
Більше24 лютого 2022 року Лівобережний район приморського міста Маріуполя найбільш сильно відчув на собі повномасштабне вторгнення російської армії в Україну. Загарбники цілеспрямовано вели масовані обстріли з моря, з суші, з повітря.
Кривущенко Ксенія Георгіївна загинула 25 березня 2022 року під час пожежі в будинку 34 по Морському бульвару від артилерійських російських обстрілів.
Горюють за нею чоловік, донька, онуки.
БільшеНаталя Григорівна Кривченко проживала в центральному районі Маріуполя, по вулиці Георгіївській, 27. Коли російські війська розпочали повномасштабну війну, жінка залишалася вдома. Будучи на заслуженому відпочинку, вона надіялася перечекати лихі часи вдома. Вважала, що будинок допоможе в будь-якому випадку.
Ворог наступав, оточуючи Маріуполь з усіх боків. Густий чорний дим пожеж будинків після обстрілів наповнював місто страхом. Люди шукали безпечні місця, але російські бомби, снаряди, міни, кулі несли смерть.
18 березня 2022 року Кривченко Наталя Григорівна загинула внаслідок прямого попадання в її будинок під час обстрілу. Тіло жінки не знайшли та не поховали.
БільшеРозуміння цінності життя особливо загострилося в період повномасштабного російського вторгнення в Україну. Враз все змінилося. Стало незрозумілим, як так сталося, що в мирне життя маріупольців смертельною навалою вторглися ті, хто постійно твердив про підтримку. Люди намагалися врятувати себе, своїх рідних, допомагати один одному. В лютому панувало непорозуміння, але в березні масовані обстріли, авіабомбування, знищення критичної інфраструктури відкрили справжнє обличчя окупантів. Російські війська цілеспрямовано оточували Маріуполь, знищували все та всіх на своєму загарбницькому шляху.
Люди намагалися виїхати з міста або знайти більш безпечні місця для того, щоб вижити. Під прицільними обстрілами російських військ постійно страждали люди.
В такі надзвичайно важкі часи загинули 37-річна Крижановська (Селезньова) Євгенія та 57-річна Селезньова Наталія. Трагедія сталася на 6 участку, біля території «Азовсталі» в Маріуполі, 15 або 16 березня 2022 року.
Війна вбила їх можливість жити в мирі та щасті.
Більше36-річна Ірина Іванівна Крилова загинула разом зі своїми доньками Софією та Лією, а також матір’ю Надією 23 березня 2022 року в Маріуполі. У будинок, де переховувалася родина Крилових, влучив снаряд. Через отриманні поранення усі загинули. Донькам Ірини було 12 та 19 років.
БільшеЛія навчалася на 4 курсі Маріупольського Державного Університету, за спеціальністю «Туризм». Мріяла сприяти людям знайомству з іншими куточками України та світу, зі створенням умов для того, щоб люди з пізнанням світу могли збагатитися знаннями, і отримати новий заряд енергії. На 4 курсі студенти працюють над кваліфікаційною роботою, готуються до іспитів з улюбленої спеціальності та, з надією, обирають омріяну професію. Але війна обірвала все одразу. У будинок, де знаходилася дівчина та її рідні, влучив ворожий снаряд. Життя Лії обірвалося разом із життям мами (Крилової Ірини Іванівни, 06.07.1985 р.н.), сестрички (Крилової Софії Максимівни, 05.10.2009 р.н.) і коханого чоловіка.
Друзі, рідні, одногрупники, викладачі пам’ятають Лію життєрадісною, світлою, доброзичливою людиною, старанною та розумною студенткою.
Більше12-річна маріупольчанка Софія Крилова загинула 23 березня разом зі своєю матір’ю Іриною, старшою сестрою Лією та бабусею Надією. В той день ворожий снаряд влучив у будинок, де переховувалася родина Крилових. Усі четверо загинули.
БільшеРодина Криницьких дуже раділи життю в Маріуполі, де поряд жили їх батьки та рідні, де були друзі, робота на заводі «Азовсталь», школа, море. Вони купили (7 років виплачували) квартиру на пл. Перемоги. Були щасливі.
Але все змінилося від 24 лютого 2022 року, коли почалася війна, повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. Залишалися в холодній квартирі, готували запаси їжі, замаскували вікна. Бачили чоловіка, який часто був на даху школи (пізніше зрозуміли, що то був корегувальник).
Лише тоді, коли вночі п’ятиповерхівка здригнулася від прольоту ворожого літака, Криницькі побігли у підвал. Там їм не зраділи, бо було багато тих, хто відверто чекав «руський мір». Коли під час боїв у сусідній будинок прилетів снаряд, вирішили шукати більш безпечне місце.
Сусіди взяли Криницьких у свою автівку. Церква «Добрих змін» прихистила їх. Там були продукти і світло від генератора. Церкві допомагали наші військові, привозили їжу або говорили, куди їхати за нею. Тут і їх 12-річному сину Андрію було спокійніше.
13 березня Олексій пиляв дрова для багаття, а потім вирішив побігти до магазину «1000 дрібниць», де іноді був зв’язок. Російська бомба вбила Олексія і весь натовп людей, які намагалися додзвонитися до рідних. Дружині Юлії з сином вдалося виїхати з Маріуполя в безпечне місце через декілька днів після смерті чоловіка.
БільшеСтаніслав Францевич Кріков помер в Маріуполі під час окупації міста російськими військовими. Чоловік з самого початку війни перебував у власній квартирі за адресою бульвар Морський, 58, що в Лівобережному районі міста. В березні росіяни нещадно обстрілювали місто, скидали бомби з літаків. 25 березня серце чоловіка не витримало усього, що коїлося навкруги. Станіслав Францевич помер в віці 90 років.
Рідні розповідають, що він був дуже активним та багато хто знав його, особливо в районі його проживання.
БільшеКрючок Алла Вікторівна, 26.10.1936 року народження, померла 04.03.2022 р. від ускладнень від COVID, бо неможливо було отримати допомогу. Вона відмовилася від їжі, бажаючи померти та не завдавати рідним клопоту із нею та дати можливість евакуюватися.
Тіло забрала маріупольська служба Орфей через декілька днів. Після цього нічого не було відомо.
БільшеМаріупольчанці Валентині Петрівні виповнилося 75 років, коли її життя опинилося в горнилі жорстокої повномасштабної російської війни. Літня жінка важко хворіла, потребувала особливого постійного догляду та медичної допомоги. Сама вже не могла ходити. В період боїв, коли російські війська прицільно стріляли по житловим будинкам, жінці не могли допомогти: пересуватися по місту було вкрай небезпечно.
В 20-их числах березня 2022 року Крячко Валентина Петрівна загинула в своїй квартирі на бульварі Морському, під завалами будинку після чергового обстрілу. Про її поховання невідомо. Життя літньої жінки жорстоко обірвала війна.
БільшеВасиль Ксенофонтов загинув 19 березня в Маріуполі під час окупації міста. Рідні розповідають, що його розстріляли біля нічного клубу в Приморському районі. Трагедія забрала життя чудового молодого чоловіка, якому в лютому тільки виповнилося 30 років.
У мирному житті Василь працював на металургійному комбінаті в доменному цеху. Завжди усміхнений, веселий, добрий – таким залишиться в спогадах рідних та друзів.
БільшеЗа місяць повномасштабна російська війна принесла в сім’ю Ірини Кубай надзвичайно багато горя. Родина знаходилася в Маріуполі, в Іллічівському районі, коли місто було під натиском ворожого наступу. Постійні обстріли, смертельний страх смерті панував усюди. Бої, обстріли, авіабомбування руйнували будинки. Ірина разом з матір’ю та маленьким синочком Михайликом переховувались за адресою вулиця Металургійна, 19. Разом з іншими сусідами, жінки робили все можливе для збереження життя в холоді, голоді, без газу, електрики, зв’язку.
Але 23 березня 2022 року Кубай (Панкіна) Ірина, Михайло Кубай, Надія Кубай загинули під завалами будинку. А 16 березня 2022 року в своїй квартирі за цією ж адресою загинула в пожежі від обстрілів бабуся Ірини.
Війна обірвала життя поколінь.
БільшеОлександр Кудлач перебував у Маріуполі, коли російські війська розпочали повномасштабну війну проти України. Чоловікові виповнилося 57 років. Період життя, коли людина тішиться щастям та здобутками, досягненнями дітей.
Все так би і було, якби в його рідне місто не нагрянула повномасштабна російська війна. Важкі бої стримували шалений наступ ворога. Постійні масовані обстріли знищували будинки цивільного населення, загоняли людей у підвали, бомбосховища.
19 березня 2022 року Кудлач Олександр Володимирович знаходився у будинку доньки. Оксана повідомила, що, внаслідок попадання снаряду в будинок,там чоловік і загинув.
Війна жорстоко обірвала життя чоловіка.
Більше11 березня 2022 року померла Кудрявцева Людмила Миколаївна. Вона та ще одна жінка лежали на вулиці, на території Приазовського державного технічного університету в Маріуполі. Яна, невістка Людмили Миколаївни, дізналася про трагедію від очевидців. Кажуть, що стався серцевий напад. Дивно, що зразу у двох жінок, в одному місці... Ніхто не міг допомогти, адже місто окупували російські війська, йшли бої, були постійні обстріли.
Це сталося в той час, коли війна росії проти України смертоносним жахом проявила себе уже в центральному районі Маріуполя.
Рідні не знають, де похована Кудрявцева Людмила Миколаївна.
БільшеНаталія Кузнєцова була працівницею теплосилового цеху металургійного комбінату. Вона загинула навесні 2022 року, коли російська армія прийшла «визволяти» мирне українське місто.
БільшеОлена Кузнєцова проживала в Маріуполі, працювала у порту та на базарі. З великою любов’ю та турботою виховувала свого 12-річного сина Сашка. Під час повномасштабного вторгнення російських військ в Маріуполь, жінка, як і багато інших місцян, шукала прихисток від обстрілів та бомбардувань. Драматичний театр був більш безпечним. Тут сотні місцян об’єднувались, разом готували їжу, підтримували один одного, допомагали як могли.
Ольга згадує про Олену: «Дуже життєрадісною була Олена, велика трудяга».
В драмтеатрі Ольга колола дрова, готувала їжу, складала списки людей. Вірила, що війна скоро закінчиться, лише треба трошки потерпіти. Сподівалася на евакуацію із Маріуполя, але зеленого коридора російські військові не дали.
16 березня 2022 року, під час готування їжі на польовій кухні в Драмтеатрі Маріуполя, від російського авіаудару загинула Кузнєцова Олена Анатоліївна.
Місце поховання невідоме.
Більше43-річний Петро Олександрович Кузьменко загинув у Маріуполі 20 березня 2022 року, коли повномасштабна російська війна нищівною навалою окупувала його рідне місто. В мікрорайоні Курчатова чоловік отримав кульове поранення в голову. Мирну цивільну людину було вбито.
Петра Кузьменка знали, як активного, працьовитого, цілеспрямованого у всьому. Відповідальний як у колективі, так і в сім’ї.
Залишаючись у Маріуполі, сподівався, що його не зачепить війна. Та ворог не щадив нікого. Під масованими прицільними обстрілами окупантів гинули мирні мешканці.
Кузьменко Петро Олександрович похований на кладовищі у с. Виноградному.
БільшеДмитро Кукс проживав у Маріуполі. З початку російської війни проти України залишався у рідному місті. З перших днів ворожого вторгнення маріупольці намагалися гуртуватися, знаходячи безпечні місця для захисту свого життя. Таких місць було мало. Постійні російські обстріли знищували цивільну інфраструктуру, житлові багатоповерхівки, приватні будинки, заганяючи людей у сирі холодні підвали. Страх смерті витав над кожним, бо війна безжально вбивала всіх, хто потрапляв на її дорогу окупації.
У квітні 2022 року, в трагічні часи Батьківщини, у Маріуполі загинув Кукс Дмитро Анатолійович. Життя молодого чоловіка обірвала російська військова агресія.
Рідні не знають, де похований Дмитро.
БільшеЄвген Кулаков проживав у Маріуполі, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Місто опинилося на шляху окупантів. Від постійних масованих обстрілів страждали цивільні мешканці, які не змогли вчасно покинути територію бойових дій. Ворожі війська намагалися оточити місто, знищили критичну інфраструктуру, руйнували житлові будівлі. Під обстрілами опинилися мешканці міста.
19 березня 2022 року в окупованому Маріуполі загинув Кулаков Євген Вікторович. Життя чоловіка обірвалося по проспекту Металургів, куди наблизилася війна.
Більше6 березня 2022 року Олександр Кулініч отримав важкі поранення біля свого під’їзду на вулиці Лавицького в Маріуполі. Його госпіталізували, проте врятувати життя не вдалося. Олександр помер наступного ранку. Йому було 62 роки. У день трагедії Олександр Кулініч пішов до критої парковки неподалік будинку. Там ховалися від обстрілів місцеві жителі, він поніс дітям цукерки. Опісля повертався додому. Коли Олександр заходив до під’їзду, під його ногами розірвався снаряд. До обласної лікарні Олександра везли під обстрілами. Він кричав від болю. Дружина пригадує, що в приймальному відділенні було дуже багато людей, навколо – крики, сльози, кров. «Операція тривала три години. Я була там, під дверима. Кожну хвилину привозили поранених: російські війська продовжували бомбити і місто, і лікарню. Після операції чоловіка перевели до реанімації. До речі, одна з двох реанімаційних палат вже була розбомблена. Мені дозволили побачити Олександра. Сказали, що надія є», – розповіла Тамара. Однак 7 березня о 5.30 Олександр помер. Не витримало серце. 8 березня його поховали у братській могилі на старому цвинтарі. Влітку тіло ексгумували та перепоховали. Олександр Кулініч народився та жив у Маріуполі. Був пенсіонером, втім працював контролером в охоронній фірмі. Цікавився історією України, відстоював українські цінності та дуже любив українські пісні. «Олександр мав рідкісну душу, був дуже порядним і мені здається, що таких земля вже не народжує. Всі, хто його знав, всі його обожнювали! Справжній у всьому! Єдиний в будинку, хто на свята вивішував прапор України. Ніколи не приховував свого ставлення до Батьківщини. І до останнього не вірив, що прийшла така війна», – розповіла Тамара. В Олександра залишилися дружина, донька та онука.
БільшеПід час окупації Маріуполя особливо важко було переживати жахливі події пенсіонерам та людям похилого віку. Вони не мали змоги бути в безпечному місті, постійно стресували через обстріли, були вимушені перебувати в холоді. Через це здоров’я людей було підірвано.
Так 12 квітня 2022 року в наслідок пережитих подій померла Культікова Антоніна Костянтинівна – у жінки не витримало серце, як повідомили ті, хто був з нею поруч у останні хвилини. Після закінчення бойових дій її перепоховали на Старокримському кладовищі.
Рідні згадують Антоніну Костянтинівну доброю, привітною та чуйною. Її любили рідні та сусіди.
БільшеВасиль Михайлович працював та мешкав у Маріуполі, недалеко від проспекту Металургів, у приватному секторі. Чоловік разом з родиною залишився у рідній домівці, коли російська армія вдерлася повномасштабною війною в Україну. Маріуполь став своєрідним форпостом на загарбницькому шляху.
Як і інші цивільні маріупольці, Василь Кунахов сподівався на скоріше завершення бойових дій, на щасливе мирне життя. Окупанти постійно здійснювали прицільні обстріли із різних видів озброєння та проводили авіабомбування.
15 березня 2022 року Кунахов Василь Михайлович загинув в окупованому Маріуполі, на вулиці Купоросній, від смертельного поранення уламком снаряду внаслідок обстрілу.
БільшеЧемпіон Європи з боксу серед молоді, тренер з боксу, суддя мирового рівня. Отримав ліцензію рівня I зірки Міжнародної боксерської асоціації (IBA). Олексій був порядною ті відповідальною людиною, від відрізнявся принциповістю та життєрадісністю.
Олексій проживав разом із своєю родиною на пос.Садки на вул.Зоологічній (раніше вул. Петровського). Разом із близькими та сусідами, він перебував у підвалі. Але 8 березня 2022 день він вийшов та піднявся до своєї квартири. У той самий час пролунав вибух - ворожий снаряд потрапив у будинок Олексія. Нажаль, від отриманих поранень він скінчався. Олексій був похований у дворі свого дому.
БільшеЗрозуміло бажання людей жити в мирному суспільстві. Купріянова Валентина Петрівна народилася в воєнні часи. Батьки розповідали про важкі умови виживання в той історичний період. Але життя тривало, Валентина Петрівна проживала з сім’єю в Маріуполі, працювала в лікарні швидкої медичної допомоги. Вірила та надіялася, що ніколи війна не буде в її житті.
Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року принесло незчисленне горе. Палали будинки від бомбувань та масованих обстрілів, лунали вибухи. Купріянова Валентина Петрівна загинула навесні 9 березня від осколку біля свого будинку.
«Вона так хотіла жити і жила б іще..» - з невимовним болем каже донька Валентини Анна. Адже не змогли захистити та зберегти рідну маму, тому що місто було у вогні та в аду.
БільшеСвітлана Миколаївна Купцова зустріла війну в Маріуполі, не покидаючи міста. Їй було 80 років, коли російська навала пішла на Україну повномасштабною війною.
Світлана Миколаївна отримала поранення 8 березня 2022 року. Після цього був важкий період – через нестачу своєчасної медичної вона померла 29 березня. Рідні поховали її в Бердянську.
БільшеЗ перших днів повномасштабної російської війни проти України, ворог наступав на Маріуполь. Обстріли знищували все, що стояло на дорозі окупації. Сергій Курєєв, як і багато цивільних, залишався вдома, сподіваючись, що військові не можуть їм зашкодити. Люди намагалися захистити себе та своїх рідних, шукали бомбосховища, підвальні приміщення. Ті, хто проживав біля заводів, надіялися на можливість прихистку в приміщеннях комбінатів.
Курєєв Сергій загинув 23 березня 2022 року від пулі снайпера на других прохідних меткомбінату ім.Ілліча в окупованому Маріуполі.
БільшеВалерія Курильченко загинула разом зі своїм 2-річним синочком Тимофійчиком у Маріуполі 13 березня. У цей час ворог щільно обстрілював усі райони міста, не було безпечних місць для сховищ. Трагічно та цинічно росія забирала життя невинних маріупольців. Валерії було всього 39-років.
Більше2-річний Тимофій Курильченко загинув у Маріуполі разом зі своєю мамою Курильченко Валерією 13 березня 2022 року, коли російська армія атакувала Маріуполь. Знайомі родини розповіли, о Валерія з сином Тимофійчиком проживали в Лівобережному районі міста.
БільшеЗ перших днів повномасштабної російської навали Лівобережний район Маріуполя, де на вулиці Дзеркальній проживав Петро Куркчі, знаходився під постійним обстрілом. Цивільні мешканці не знали, як їм зберегти життя, де знайти захист. Власні домівки з підвальними приміщеннями стали маленькою надією на порятунок. Ворожі обстріли лунали вдень і вночі, знищуючи місто та його мешканців.
22 березня 2022 року Куркчі Петро загинув біля свого будинку. Горе сталося від смертельного осколкового поранення внаслідок обстрілу. Війна забрала життя молодого чоловіка.
БільшеРоман Кусса працював на металургійному комбінаті в товстолистовому цеху. Він трагічно загинув 1 квітня внаслідок російського вторгнення в український Маріуполь.
БільшеПовномасштабна російська війна принесла біль, горе Україні. Маріуполь став одним із форпостів на дорозі окупантів. Місто чинило опір, але сили були не рівні. Ворог знищував всю інфраструктуру, руйнувались будинки, страждали та гинули цивільні маріупольці.
Іван Кутана намагався вдруге вибороти у війни право на життя. Більше місяця 85-річний чоловік справлявся з жахом ворожих обстрілів, в стражданнях від холоду, нестачі води, їжі, медикаментів.
На жаль, на початку квітня 2022 року Кутана Іван Дмитрович загинув. Під час окупації Маріуполя чоловіка розстріляли в машині на вулиці Зелінського. Рідні шукали місце його поховання.
БільшеВалентина Іванівна Куфтова загинула в Маріуполі 11 березня, під час військових дій. У мирному житті Валентина працювала на металургійному комбінаті в конверторному цеху.
Більше9-річна Валерія Куцова загинула від російського авіаудару по житловому будинку в Маріуполі. Це сталося 23 березня 2022 року. Поряд загинули батьки дівчинки – Галина і Вадим. Валерія народилася в селі Хрещатицьке Новоазовської міської громади Кальміуського району Донецької області. Згодом родина переїхала до Маріуполя. Незадовго до повномасштабної війни придбали квартиру в будинку на вулиці Металургійній, 19. Дівчинка навчалася у 3 класі школи №47. «Мама Галя часто приводила на роботу Лєру, не було з ким залишити її вдома. Гарна дівчинка, багато малювала, нікому не заважала, навіть допомагала мамі викладати товар на полиці. Любила навчатися», – розповіла колега мами, Анастасія. Коли почалася повномасштабна війна, сім’я Куцових переховувалася від обстрілів у Центральному районі, 23-му мікрорайоні. Жили у знайомих тата дівчинки – Вадима. Утім невдовзі повернулися до свого будинку на вулицю Металургійну. Там ховалися у підвалі. Як і всі, готували на багатті їжу. Сподівалися, що з часом зможуть виїхати з міста. Напередодні вторгнення саме купити автівку. Але 23 березня 2022 року о 5:40 російський літак із різницею в кілька хвилин скинув на дім дві авіабомби. Одна з них упала саме на підʼїзд, де була родина Куцових. 17 травня 2022 року, коли розбирали завали, знайшли тіла Галини, Валерії і Вадима. Знайомі родини розповіли, що мама і донька загинули в обіймах. Разом із батьками Валерію поховали у селі Хрещатицьке. У дівчинки залишилися тітка, бабуся і дідусь.
Більше34-річна Галина Куцова загинула 23 березня 2022 року від російського авіаудару по житловому будинку в Маріуполі. Поряд не стало її чоловіка і 9-річної доньки.Галина народилася в селі Хрещатицьке Новоазовської міської громади Кальміуського району Донецької області. Із чоловіком Вадимом познайомилися ще у школі. Одружилися. Народилася донечка Валерія.Згодом родина переїхала до Маріуполя. Незадовго до повномасштабного російського вторгнення придбали квартиру в будинку на вулиці Металургійній, 19. Працювала Галина завідувачкою відділу свіжих продуктів у супермаркеті.«Як керівниця – була відповідальною. Персонал її дуже любив. Була на рівні з підлеглими, завжди готова допомогти, якщо не справлялися. Як людина – весела, як мама – дбайлива. Вони з Лєрою часто були у вихідні на роботі. Останнім часом Галина дуже втомилася, хотіла звільнятись або відмовитися від посади – велика відповідальність на ній була», – пригадала колега Анастасія.Коли почалася повномасштабна війна, сім’я переховувалася від обстрілів у Центральному районі, 23-му мікрорайоні. Жили у знайомих Вадима. Утім невдовзі повернулися до свого будинку на вулицю Металургійну.Там ховалися у підвалі. Як і всі, готували на багатті їжу. Сподівалися, що з часом зможуть виїхати з міста. Але 23 березня 2022 року о 5:40 російський літак із різницею в декілька хвилин скинув на дім дві авіабомби. Одна з них упала саме на підʼїзд, де була родина Куцових.17 травня 2022 року, коли розбирали завали, знайшли тіла Галини, Валерії та Вадима. Знайомі родини розповіли, що мама і донька загинули в обіймах.«Галя була у жилетці супермаркету, їх тільки видали, навіть не всім співробітникам вистачило…», – пригадала колега жінки.Разом із донечкою і чоловіком Галину поховали у селі Хрещатицьке. У загиблої залишилася сестра.
БільшеЮрій Куцук – полковник, заступник начальника Донецького прикордонного загону, який трагічно загинув обороняючи Маріуполь від російських загарбників.
Мужній захисник, справжній чоловік, родом з Трускавця. Саме тут він закінчив школу, тут проходило його дитинство та формування особистості з любов’ю до Батьківщини. Батьки Юрія виростити в ньому якості людини з великої букви.
Юрій загинув 12 травня 2022 під час виконання бойового завдання на «Азовсталі». Через неможливість вивезти тіло героя, 15 травня 2022 у храмі Святого Миколая у Трускавці відбулася Служба Божа за упокій душі Юрія.
У нього залишилася дружина та двоє доньок. Батьки Юрія втратили через війну свого єдиного сина. Йому було всього 42 роки.
БільшеАнатолій Григорович Кучер загинув на подвір’ї власного будинку 12 квітня 2022 року. У той час, коли росія нещадно бомбила місто, вибухи лунали по всьому місту. Ворог атакував житлові будинки маріупольців, не даючи людям шансів. Один з снарядів розірвався поряд та уламок вбив Анатолія Григоровича. Йому було 71.
Донька Олена з біллю згадує батька: «Найкращий в світі батько та обожнюваний дідусь, коханий чоловік! Найдобріша та найщиріша людина, надійна опора для всієї родини!».
Анатолій Григорович Кучер обожнював рідне Азовське море та Маріуполь, займався плаванням.
БільшеВ мирний час Дмитро Кучерявенко працював у конверторному цеху на металургійному комбінаті «Азовсталь» у Маріуполі. Разом із сім’єю він мешкав у місті. Про професійну вправність чоловіка колеги казали, що він «майстер на всі руки».
Війна, яку розпочала росія проти України 24 лютого 2022 року все змінила в житті маріупольчан. Неймовірні страждання принесли «визволителі» в снарядах, бомбах, патронах, мінах. Страшні вибухи від обстрілів лунали постійно. Вони стрімко наближалися від окраїн до центральних районів.
Про загибель свого товариша Кучерявенко Дмитра розповів його колега та друг Микола: «Отримав поранення 9 березня від прильоту снаряда, був госпіталізований в лікарню №4, де 15 березня помер». Микола уточнює, що Дмитро проживав по вулиці Павлова в Лівобережному районі, недалеко від магазину «Хуторок». Війна сама розпорядилася життям «друга, гарного чоловіка», мирного, працьовитого, який міг би насолоджуватися щасливим життям на пенсії біля теплого моря.
БільшеБорис Іванович Кучерявий загинув у Маріуполі на подвірії свого будинку, коли російський ворог наносив удари по місту навесні 2022 року. 17 березня, коли загарбники нещадно скидували бомби, Борис Іванович потрапив під обстріл на вул.Казанцева.
Довгий час Борис Іванович працював у Маріупольському міжрайонному відділу Управління поліції охорони в Донецькій області. Він був охоронником об’єктів та публічної безпеки. Мав стабільну роботу, працював сумлінно та чесно. 40 років життя присвятив ще одній улюбленій справі - мав пасіку. Дуже багато читав та мав талант до малювання. Мав чудову сім'ю.
«Борис Іванович був дуже добрим та працьовитим , завжди виконував свою роботу. Це людина честі та слова», - розповів про колегу начальник поліції охорони Донеччини-полковник поліції Олександр Барабаш.
БільшеАльона народилася на Хмельниччині. Ще коли дівчинка навчалася в початковій школі, померла її мати, тому бабуся та батько самі виховували дітей в сім’ї. Альона мала талант до малювання, займалася спортом, але вирішила здобути таку професію, з якою зможе допомогати людям.
Після закінчення Чемеровецького медичного коледжу, працювала медсестрою у шпиталі. Від 2017 р. проходила службу медінструкторкою в батальйоні «Азов» Національної гвардії України. Тут вона зустріла свого цивільного чоловіка Максима Грідчина. Щасливо жили разом у Маріуполі.
В період повномасштабного вторгнення російської орди в Маріуполь, вони стали на захист Батьківщини. Ця тендітна дівчина виявляла мужність, волю, патріотизм, вірність, професіоналізм.
Її коханий Максим Грідчин загинув під час боїв у Маріуполі 7 березня. Альона ще могла евакуюватися, але вважала, що мусить залишитися в Маріуполі. Вона, старший сержант, продовжувала рятувати поранених, розвозила воду та їжу цивільним, які ховалися від обстрілів.
Альона записала відео, в якому закликала про деблокаду міста, просила дати можливість вивезти поранених, захоронити померлих, передати медикаменти. «Ви навіть близько не представляєте масштаби злочинів росії в Маріуполі», - говорила вона, розказуючи страшну правду про окупований Маріуполь.
Вона загинула 15 квітня на «Азовсталі» разом зі своїми побратимами, коли російські терористи скинули чергову 3-тонну бомбу.
БільшеОлександр Кущ загинув у Маріуполі під час окупації міста російською армією 10 березня 2022 року. Під час обстрілу він отримав чисельні поранення та був доставлений в реанімацію. Тут Олександра намагалися врятувати, але поранення були дуже важкі та він загинув.
Близькі та рідні розповідають, що Олександр був професійним акробатом, займався паркуром. «Він був дуже веселим, такий позитивчик», - кажуть друзі. Олександр також грав на гітарі та займався відеомонтажем. Мав канал на YouTube, де робив обзори відеоігр.
БільшеВірі Лабухіній було 58 років. Вона загинула 21 березня 2022 від авіаудару на вулиці на вулиці Пушкіна у Центральному районі міста. Поряд загинули її дочка Юлія та 16-річний онук Іван. Знайомі родини так описали події того дня: «Лабухіна Віра Миколаївна загинула в себе вдома зі своєю донькою Юлією Рудовою та онуком Іваном Рудовим, сусідкою Іриною Мірошниченко і ще кількома людьми. Точне число вбитих невідоме. Від Юлі залишилися тільки рештки тіла. Ванєчку так і не знайшли. Лише капюшон від куртки». Віра народилася та мешкала в Маріуполі. Працювала провідницею, а потім почала власну справа. На Центральному ринку торгувала горіхами й іншими ласощами. «Ми з її донькою Юлею разом навчалися в школі, я бувала у них вдома. Мама Юлі була дуже гостинною. Смачно готувала, пригощала нас... Надзвичайно турботлива була до своєї дочки, балувала її… Дуже боляче…», – розповіла подружка дочки загиблої, Тетяна. У Віри Лабухіної не залишилося рідних, уся її сім’я загинула.
БільшеГеннадій Лавриненко загинув у окупованому росіянами Маріуполі 19 березня 2022 року. Відомо, що в мирному житті він працював у цеху мереж та підстанцій металургійного комбінату.
БільшеОлександр Лавський – молодий чоловік, у якого все життя було попереду. Активний, життєрадісний, сильний – Олександру було усього 46 років, коли росія активізувала наступ на Україну. Маріуполь з перших днів війни відчув на собі ворога. Події розгорталися дуже швидко, армія окупантів наносила удари та нещадно била по житловим об’єктам.
Березень 2022 року виявився дуже складним для маріупольців. У той час Олександр Лавський відчув усі жахи війни – регулярні обстріли, нехватка води та їжі. Люди були вимушені перебувати в холоді, в скрутних умовах.
Рідні Олександра розповідають, що у день загибелі брат пішов у бік свого будинку від мами. Почався обстріл і осколок наніс йому смертельні поранення. На той час Олександр разом з іншими людьми знаходився біля колодязя. У той день тут загинуло близько 8 осіб.
Олександр Лавський у цивільному житті працював електриком на металургійному заводі. Він був працьовитим та старанним. Рідні згадують, що її брат щиро кохав Україну. Але його життя нахабно забрали російські загарбники.
БільшеГригорій Алімович Лапін помер в Маріуполі навесні 2022 року, коли місто окупувала російська армія. Чоловіку було близько 95 років, і він вже не витримав усіх жахів того, що відбувалося навкруги.
БільшеВесь світ, як і наша країна, розвивається, стає кращим завдяки найкращим людям, завдяки небайдужим, працьовитим, розумним, активним та інше.
Але прогрес закінчується, коли приходить війна. Росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України 24 лютого 2022 року. Російські війська впевнено стріляли по мирним житловим будинкам, по критичній інфраструктурі, знаючи про смертельні наслідки своїх дій для населення.
В такій ситуації загинув Ларіонов Олександр Михайлович. 31-річний чоловік допомагав людям врятуватися від обстрілів. Він «загинув від снаряду, рятуючи чужі життя. Загинув як герой. Світлий, добрий, порядний, цілеспрямований» - з невимовним болем каже про молодого чоловіка його тітка Альона Х. Міг би радіти життю, творити, любити, бути щасливим, якби не війна...
БільшеНаталія Ласая загинула в Маріуполі під час окупації міста навесні 2022 року. Про це повідомила колега Наталії. Вона розповіла, що Наталя була чудовою людиною, дуже доброю, милою та завжди усміхненою.
Наталя мала щасливе життя, люблячу родину, друзів, колег. Наталі було 48 років.
Більше24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну. Маріуполь, де проживала Тамара Володимирівна, потрапив під страшні обстріли ворога.
Цивільні мешканці намагалися виїхати на безпечні території, шукали захисток від війни.
88- річній Тамарі Володимирівні був потрібний догляд, медична та фізична допомога. Але російські війська перетворювали життя маріупольців у справжнє пекло.
23 березня 2022 року Ласкова Тамара Володимирівна загинула у власній квартирі 65, на проспекті Металургів 109, в Центральному районі Маріуполя. Трагедія сталася під час пожежі, що розпочалася внаслідок прильоту російської ракети. Ніяких рятувальників не могло бути в ті страшні часи окупації.
Ворог знищив дев’ятиповерхівку, зрівняв з землею сліди злочинства.
БільшеЛатишев Сергій та його дружина Латишева Анна загинули разом з 9-місячною донькою Міланою в Маріуполі 7 березня. У той день через влучання снарядів обвалився будинок по вулиці Зелинського, де переховувалася родина Латишевих. Сергія з дружиною та донькою завалило.
Пізніше родину Латишевих поховали на Старокримському кладовищі. Молодим батькам було по 24 та 25 років.
Більше9-місячна Мілана Латишева загинула разом зі своїми батьками Сергієм Олеговичем (17.08.1997 р.н.) і мамою Анною Сергіївною (28.06.1996 р.н.). Трагедія сталася 7 березня, коли під час обстрілів постраждав будинок по вулиці Зелінського, де переховувалася родина Латишевих.
Мілану з батьками пізніше поховали на Старокримському кладовищі.
БільшеГеннадій Латишєв загинув десь 30 березня в Маріуполі – чоловік вийшов з дому, відправився на пошуки рідних. Але так і не повернувся. У кінці серпня інформацію про нього знайшла у морзі Кальміуського району рідна сестра – Кошелєва Тетяна. Також разом з Геннадієм пішов тесть – Чухно Михайло, про якого досі немає ніяких новин.
До війни Геннадій Латишєв мав все що потрібно – сім’я, робота, будувалися плани на майбутнє, було щасливе мирне життя. Він працював зварювальником у «Метінвесті», мав високу кваліфікацію. Сестра Геннадія каже: «він був для мене самою світлою, рідною людиною, найдобрішої души людина». Російські злочинці забрали ще одне життя невинної людини.
БільшеМаксим Лаукерт загинув 17 березня 2022 року у Маріуполі разом з мамою Лаукерт Ольгою під час обстрілу міста ворогом. Сім’я переховувалася за адресою вулиця Торгова, 38. Через влучання, будинок зазнав серйозних пошкоджень та був зруйнований. Під завалами того дня загинуло багато людей.
З рідних у Максима залишилися батько Володимир та старша сестра Олена.
БільшеОльга Лаукерт загинула в Маріуполі під час окупації міста російськими військовими. Разом з сином Максимом вона перебувала за адресою вулиця Торгова, 38. Через обстріл будинок був знищений та багато людей загинули серед уламків. Жертвами стали також Ольга з сином. Відомо, що чоловік Ольги, Володимир та донька Олена спаслися.
Ольга Лаукерт мала люблячу сім’ю, чудових діточок та коханого чоловіка, мала багато щирих друзів, насичене цікаве життя. Через російське вторгнення загинула чудова матір, дружина, подруга. Рідні досі не можуть оговтатись від трагедії.
БільшеКатерина Лахно загинула 17 березня 2022 року у власному домі в Маріуполі. Авіаудар відібрав тоді життя також її доньки та онуки. Катерині Василівні був 81 рік. Вона жила у селі Білоцерківка на Запоріжжі. Давно була на пенсії, займалася домашнім господарством. Взимку 2022 року донька Алла забирала її до Маріуполя. Родичі жили у приватному секторі Центрального району. Невдовзі до них перебралася й онука Катерини – теж Катя, на честь бабусі. Від обстрілів вони переховувалися у підвалі. Сподівалися, що запасів їжі та води вистачить. «13 або 14 березня чоловік ходив до центру, шукав зв'язок. Дорогою назад зайшов до них забрати на зарядку ліхтарик. Опісля вже так стріляли, що виходити не було можливості», – розповіла родичка Тетяна Тищенко. Обстріли не вщухали, будинки горіли. 17 березня 2022-го на дім, де була Катерина із рідними, російський літак скинув бомбу. «Снаряд потрапив у прибудову, де був підвал. Катерина й онука встигли туди заскочити, проте це їх не врятувало, а Аллу накрило перед порогом, шифером із даху знесло півголови», – розповіла Тетяна Тищенко. Тіла загиблих дістали сусіди і віднесли до кладовища за ринком «Каліфорнія». Тетяна з чоловіком змогли опізнати їх за два тижні, коли обстріли трохи стихли. Там усіх і поховали. У Катерини Василівни із близьких рідних нікого не залишилося.
БільшеВалерій Павлович Лебедєв загинув у Маріуполі 17 березня 2022 року – він потрапив під обстріл разом з другом Пересунько Михайлом, коли вони готували їжу. У цей період росія жорстоко обстрілювала усі райони міста. Багато людей вмирало під час готування їжі – коли поряд розривався снаряд, він наносив смертельні уламкові поранення.
Валерій Лебедєв був працівником металургійного комбінату, трудився в цеху водопостачання.
БільшеЛюбов Сергіївна Левенець 27 березня померла в підвалі будинку 96 по пр.Мира у місті Маріуполь. З перших днів війни жінка переховувалася, намагалася спастися. Цілодобові обстріли, холод, відсутність елементарних речей – води, електрики, газу – умови того часу були вкрай тяжкі. Любов Сергіївна, як і інші маріупольці, жила з початку війни в постійному стресі, страху та напруженні.
Племінниця Любові розповідає, що тітка «була доброю, чуйною, завжди поспішала на допомогу».
БільшеТетяна Левіна жила та працювала в Маріуполі. Донька Марина згадує, що її мати любила свою роботу медпрацівниці в пологовому будинку №3. Професія сприяла народженню нових щасливих людей. Тетяна працювала і тоді, коли в медзакладі вже не було ні води, ні тепла, ні електрики.
12 березня російські воєнні нанесли масований удар по Маріуполю. Такі обстріли були сильними, страшними, постійними. В цей час разом з іншими сусідами Тетяна була біля двору свого будинку на вулиці Зелінського. Серед них була й вагітна жінка. Коли снаряди почали прилітати ближче біля дому, Тетяна прикрила собою вагітну жінку. Врятувала життя їй і тоді ще ненародженому малюку. Але Тетяна отримала важкі поранення, бо осколки порубали її нижні кінцівки. Без необхідної медичної допомоги в той же день вона померла.
«Я дуже пишаюся мамою. Але дуже болить», - згадує Тетяну її донька Марина.
БільшеСвітлана Дмитрівна Левіт загинула 1 березня в Маріуполі від сердечного нападу під час російської окупації міста. Пенсіонерка не витримала пекла, яке було на Морському бульварі, буд.12. Ворог цілодобово обстрілював житлові будинки, знищував інфраструктуру. А головне – гинули невинні. Особливо важко було пенсіонерам та інвалідам.
Світлана Дмитрівна Левіт була, як кажуть рідні, ангелом-охоронцем, вона назавжди в їх серцях, їх пам’яті.
БільшеПовномасштабна війна росії проти мирної України розпочалася для жителів Маріуполя гучними обстрілами. Вороги руйнували житлові будинки, а, згодом, навмисно були пошкоджені ще і життєво важливі об’єкти цивільної інфраструктури.
В цей період Анатолій Левченко знаходився у Маріуполі. Залишатися в місті було так же небезпечно, як і виїхати з нього, тому що авіабомбування та обстріли майже не припинялися. Ті, хто залишався в місті, не мали зв’язку з рідними, не мали можливості допомогти їм, бо небезпека чатувала всюди.
6 березня 2022 року Анатолій Іванович «загинув у своїй машині на перехресті великої та малої вул.Купріна, біля станції переливання крові», – написала Анна. Чоловіка поховали біля дружини, на Старокримському кладовищі.
БільшеВід самого початку повномасштабного російського вторгнення Олексій Левченко знаходився в Маріуполі. Молодий чоловік проживав у Лівобережному районі. Війна дуже скоро наблизилася до його будинку. Ворог не приховував бажання захватити місто. Цивільні мешканці не знали, як врятуватися від масованих російських обстрілів, які настигали скрізь.
4 березня 2022 року 35-річний Левченко Олексій Георгійович загинув. Війна забрала його життя біля під’їзду будинку по вулиці Лютневій. Рідні назавжди втратили життєрадісного, доброго, щирого, любого сина, брата, чоловіка та батька.
БільшеРосійська повномасштабна війна 24 лютого 2022 року змусила маріупольців втікати з міста, шукати безпечні бомбосховища, бо масовані атаки руйнували цілі житлові квартали. Маріуполь мужньо та самовіддано захищали українські воїни, але у них не було достатньо сил, озброєння, щоб перемогти лютого загарбника. Бої були важкими, але таким чином стримувався наступ російського агресора. А мешканці міста в розпачі, обессилені, дезорієнтовані, без елементарних життєво необхідних умов, без зв’язку надіялися на допомогу. Допомогу окупанти не пускали в місто. Навіть із міста людей не завжди випускали. А в самому Маріуполі постійно гинули мирні люди, які потерпали від нелюдських умов та обстрілів.
В 20-их числах березня 2022 року Лесняк Дмитро Олександрович загинув від осколкового поранення в результаті російських обстрілів у Маріуполі. Про трагедію повідомила Анна. Життя молодого чоловіка обірвала російська війна.
БільшеЄвген народився в Маріуполі. Здобув спеціальність інженера, закінчивши Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету. Працював за фахом. У ході війни на сході України, коли в 2015 році обстріляли з «Градів» район «Східний» у Маріуполі, Лєпін Євген пішов до полку «Азов».
Але 24 лютого почалася війна, російські війська почали наступальні бої в Маріуполі. Разом з іншими бійцями Євген самовіддано боронив Україну.
Навала оккупантів нещадно знищувала все на своєму шляху. З 18 березня активні бойові дії перекинулися в окупованому місті на «Азовсталь». Територію меткомбінату контролювали українські вояки, а серед них і Євген Лєпін із позивним «Ліпа».
Важкі бої були постійними. Ворог наступав, розчищаючи дорогу страшними обстрілами, авіабомбардуваннями. Над «Азовсталлю» був постійний вогняний стовп, чорний дим – результат авіаударів. Мати Євгена каже про 7-8 ворожих бортів: «...відстріляються кожні три секунди впродовх 20 хвилин». «Ми сильні, ми справимось. Нам просто потрібна допомога зброєю», - заспокоював Євген дружину, просив, щоб рідні берегли себе.
Загинув старший сержант Євген В’ячеславович Лєпін 15 квітня 2022 року на “Азовсталі» в результаті інтенсивних авіабомбардувань російських військ.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Україні, вірність військовій присязі, Лєпін Євген нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня (посмертно).
БільшеВалерій Лєсной працював пожежником у Маріуполі. Він розумів свою відповідальність за збереження життя людей. Після здобуття вищої освіти виконував обов’язки начальника караулу 23-ої державної пожежно-рятувальної частини 3-го державного пожежно-рятувального загону.
З перших днів повномасштабної війни росії проти України капітан Лєсной Валерій Валерійович залишався в Маріуполі, виконував свої службові завдання. Рятував людей в той час, коли в місті було дуже небезпечно через постійні обстріли. Життєрадісний Валерій мав свої мрії та плани на майбутнє.
11 березня 2022 року капітан служби цивільного захисту Лєсной Валерій Валерійович загинув у Маріуполі під час виконання службових обов’язків, внаслідок ворожого обстрілу 22 державної пожежно-рятувальної частини.
Заступник начальника центру оперативного реагування оперативно-координаційного Центру Головного управління Пишнограєв Сергій розповів, що «Валерій завжди був чесний, відданий роботі. Професіонал, чесний, скромний, завжди готовий прийти на допомогу. Його відвага, сміливість, рішучість та самовідданість будуть надихати не одне покоління рятувальників».
Більше14-річна Анастасія Лисенко загинула 1 квітня 2022 року під час обстрілу російськими військами Маріуполя. Разом зі старшою сестрою Вікторією та бабусею вона намагалася сховатися від артобстрілу в підвалі сусідського дому, але їх завалило стіною. Молодшого брата вбило ударною хвилею. Дідусь також загинув від отриманих травм. Настя разом із рідними жили в будинку на вулиці Злітній у Приморському районі. Батько на той час був у рейсі. 1 квітня 2022 року російські військові відкрили артилерійський вогонь по приватному сектору. «Під час обстрілу вони намагалися виїхати, але не вийшло, оскільки ворота були завалені. Родина вирішила перечекати в сусідньому будинку. Але в той момент в нього влучив снаряд», – розповів знайомий родини, Дмитро. Настя народилася та зростала у Маріуполі. У 2021 році вступила до 8 класу технічного ліцею. Навчалася на дизайнерку. «Настя була сором'язливою. У класі в неї було багато друзів. Вона любила малювати, мала гарне почуття гумору. З уроків їй дуже подобалася англійська. Була доброзичливою і завжди допомагала іншим», – поділився спогадами однокласник Максим. «Ці дітки були чудові, ввічливі, розумні, кмітливі! Займалися айкідо. Багато читали. Батько Олександр учив їх життю і як бути людьми…», – додала знайома родини Оксана. Тіла Насті, її сестри Вікторії, братика Олексія, бабусі й дідуся з-під завалів зруйнованого сусідського будинку відкопали, мама Насті, Наталя, їх ідентифікувала, кожному поклала у кишені документи. Але де їх поховали – невідомо. У загиблої залишилися батьки, бабуся і дідусь.
Більше18-річна Вікторія Лисенко загинула 1 квітня 2022 року під час обстрілу російськими військами Маріуполя. Разом із молодшою сестрою та бабусею вона намагалася сховатися від артилерійських ударів у підвалі сусідського дому, але їх завалило стіною. Це сталося на вулиці Злітній у Приморському районі. Батько дівчини на той час був у рейсі. «Вони намагалися виїхати звідти, проте не вийшло, оскільки ворота були завалені. Родина вирішила перечекати в сусідньому будинку. Але в той момент розпочався артобстріл. Віка, її молодша сестра Настя та бабуся не встигли зайти до підвалу і їх розчавило стіною. Молодшого брата Олексія вбило вибуховою хвилею. Від отриманих поранень загинув і дідусь», – розповів однокурсник Вікторії, Дмитро. Вікторія народилася та виросла у Маріуполі. Була студенткою Київського політехнічного інституту, навчалася на інженера-електрика – факультет електроенерготехніки і автоматики, була на третьому курсі. Дівчину пригадують веселою, компанійською. «Вона була незвично наївною, проте завжди шукала правду та ставила правильні запитання. Завжди намагалася мінімізувати «натягнутість» обстановки. Мала цікавий смак в одязі, не боялася показати свою унікальність. Не боялась осуду суспільства», – розповів Дмитро. У Вікторії залишилися батьки, бабуся і дідусь.
Більше12-річний Олексій Лисенко загинув 1 квітня 2022 року під час обстрілу Маріуполя російськими військовими. Разом зі старшими сестрами, мамою, бабусею і дідусем він біг до підвалу сусідів, але сховатися не встиг. Олексія вбило вибуховою хвилею. Олексій народився в Маріуполі. Навчався у 6 класі школи №15. Разом із родиною жив у приватному будинку в Приморському районі. «Сім’я Лисенків була прикладом дружньої родини. Завжди разом. Були... Льоша був дуже гарним хлопцем. Не по роках серйозний, завжди тактовний, ввічливий. З 5 років займався айкідо. Чудово співав. Був помічником мамі й татові – і на кухні (сам залюбки щось готував), і на городі, і в гаражі. У свої 12 років уже вмів водити машину. Від батька не відходив – усьому в нього вчився. Дуже любив тварин. У них було дві собаки і кішка, яку потім знайшли на уламках будинку… Як і всі підлітки, Льоша любив комп'ютерні ігри. Віка, Настя і Льоша були дуже близькі», – розповіла кума батьків Ірина. У приватнному будинку переховувалися: Олексій, старші сестри Вікторія та Анастасія, мати Наталія, бабуся і дідусь. Батько на той час був у рейсі. 1 квітня 2022 року російські військові відкрили артилерійський вогонь по приватному сектору. «Під час обстрілу вони намагалися виїхати, але не вийшло, оскільки ворота були завалені. Родина вирішила перечекати в сусідньому будинку. Але в нього влучив снаряд. Настя, її старша сестра Віка і бабуся не встигли зайти і їх розчавило стіною, молодшого брата Олексія вбило ударною хвилею, дідусь також загинув від отриманих травм», – розповів знайомий родини, Дмитро. Тіла загиблих із-під завалів відкопали, мати дітей, Наталя, ідентифікувала їх і кожному поклала у кишені документи. «Але в морзі їй сказали, що чекати мінімум три місяці до захоронення. І вона поїхала. А коли повернулася, то не знайшла, де їх поховали», – розповіла знайома родини, Оксана.
БільшеОлена Лисецька – ассистентка кафедри фізичного виховання Маріупольського державного університета. ЇЇ робота відповідала меті життя. Олена завжди була поряд з тими, кому була потрібна допомога. Вона активно волонтерила, допомагала бездомним людям, покинутим тваринам. Рідні та близькі, колеги та студенти пам’ятають її як добру, відкриту, емпатичну, безкорисливу людину з великим любячим серцем.
«Олена... людина з великої букви», «Любляча та дбайлива донька, мати та бабуся», написала подруга Марія Хименко-Бородина. Доброзичливою, з доброю енергетикою, з чарівними руками, позитивною, яка завжди багато працювала, - так згадує про знайому Інеса Лебедєва. Світлою людиної величезної душі називає подругу Інеса Іваночко, проклинаючи росіян, які окупували місто. Олена загинула разом з батьком в середині березня 2022р. В місті не було води, електроенергії, зв’язку, газопостачання, ліків. Вони, як і багато інших мешканців Маріуполя стояли в черзі за їжею в єдиний магазин біля АС №2, недалеко від місця проживання. Під час червого обстрілу і Олена, і її батько загинули від осколочних поранень. У спогадах рідних, колег та студентів залишаться жити вічно.
БільшеВладислав Литвиненко народився у селі в Донецькій області, навчався в маріупольській школі. Згодом сім’я переїхала в Київ, де вже проживав старший син. Мати старалася допомогти Владу вибрати ті гуртки, що йому до душі, тому Влад займався плаванням, різними видами спорту, грав у шахи. У столиці закінчив Київське регіональне професійне училище будівництва. В цей час став учасником Революції Гідності. Був поранений гумовою кулею на Майдані. Вперше відчув несправедливість життя.
У січні 2015 року поїхав на Донбас у складі добровольчого підрозділу. Воював у Пісках. Комісію військову не вдалося пройти, а після тривалої підготовки хлопця прийняли до полку «Азов». «Вектор» (таким був його позивний) брав участь у Павлопіль-Широкинській наступальній операції. В цей час заочно навчався та отримав вищу освіту за фахом дизайнера інтер’єру. Був з рідними в Києві, коли здавав сесії. Мріяв про майбутнє цивільне життя, планував звільнитися. Але познайомився з розвідкою полку, залишився, служив на посаді водія-радіотелеграфіста групи розвідки. У 2019 році через стан здоров’я вирішив повернутися до цивільного життя. Його попросили ще трохи зачекати, бо підготовлених розвідників там дуже цінували.
24 лютого 2022 року почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну. Бійці відчайдушно, мужньо тримали оборону Маріуполя. Азовці вважали місто своїм рідним. Владислав у розмові питав маму про обстановку біля Маріуполя, чи буде допомога. «Я ні про що не жалію», — сказав він тоді. Литвиненко Владислав загинув 23 березня 2022 року під час оборони Маріуполя від російських окупантів. Він був на війні майже 8 років.
Рідні змогли попрощатися із Владиславом лише в листопаді 2022 року. Героя кремували в Києві.
Посмертно старший солдат Литвиненко Владислав нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
БільшеКоли рідні Зінаїди Іллівни (26.03.2022 року) виїхали із Маріуполя, обстріли вже були зовсім поряд з їх будинком. Жінка категорично відмовилася покинути свій дім. Як і багато жителів міста, вона не вірила, що мирні можуть потерпати від російських військ. Повномасштабна війна росії проти України вже продовжувалася більше місяця. Кожна доба приносила смерть, розруху. На початку квітня почалися масовані обстріли, які не вщухали більше тижня.
«В перший день маму поранило осколком, коли вона була в будинку. П’ять днів вона перебувала в пеклі (прямі попадання в будинок), поранена. Чудом вижила. Холодно. Голодно.», - так розповіла Ірина про важке становище, в якому опинилася її мати.
Жінку виявили воєнні, доставили до Мангуша, а потім – в Донецьк, де їй провели операцію по видаленню осколків. В цей час один раз донька поспілкувалася з матір’ю телефоном. Нажаль, серце не витримало, Литвиненко Зінаїда Іллівни не стало 24 квітня 2022 року.
БільшеОлександр Литвиненко – працьовитий активний чоловік, який проживав зі своєю родиною в Маріуполі. Він залишався у місті, коли російські війська віроломно напали на Україну. Маріуполь став форпостом на загарбницькому шляху росії. Цивільні вірили, сподівалися, що війна не може їх зачерити. Та ворог вів прицільні обстріли міста з усіх сторін. Горіли будівлі, гинули люди.
Через смертельне осколкове поранення внаслідок обстрілу, 57-річний Литвиненко Олександр Станіславович загинув 22 березня 2022 року в окупованому Маріуполі. Спочатку чоловіка поховали у дворі будинку. 30 квітня перепохований на кладовищі у селі Виноградному.
БільшеОлена Литвиненко загинула в Маріуполі під час окупації міста російськими військовими. Це сталося приблизно в середині березня 2022 року. Рідні досі не знайшли тіла та не знають, де може бути похована Олена. Під час жахливої війни молода жінка зникла безвісті.
Рідна сестра Олена, Катерина Литвиненко, з сумом згадую: «Вона була добра та щира…». Дуже її не вистачає.
Ось так росія «визволяла» Маріуполь, забираючи життя цивільних жителів.
БільшеСергій Литвиненко загинув 3 березня 2022 року, коли росія атакувала Маріуполь. Відомо, що він працював у конверторному цеху металургійного комбінату.
У молодого чоловіка було все життя попереду – йому б виповнилося 30 років. Але російська навала вторглася в місто та все зруйнувала…
БільшеІгор Литвинов – маріуполець, який любив свою родину, своє місто. Чоловік вів активний спосіб життя, знаходив вільний час для зустрічей з друзями, для сімейного відпочинку. Дім радів дитячому сміху, щирим спілкуванням рідних. Щасливе мирне життя однієї з більшості сімей України.
З початком повномасштабної війни над Маріуполем не чути дитячого сміху. Грозно гуділи літаки, скидаючи смертоносні бомби, свистіли кулі, здригалась від мін земля, горіли від обстрілів будинки. Моторошно чули плач, стогін тих, хто просив, чекав допомоги після поранення, після завалів будинків. Але прийти на допомогу було майже неможливо. Як міг, Ігор Станіславович «усім допомагав до останнього». В такий період російської окупації 5 квітня 2022 року 55-річний Литвинов Ігор Станіславович загинув. Як повідомила донька Олена, батько «помер від втрати крові». Належної медичної допомоги не дочекався.
Для рідних, як каже Олена, батько назавжди залишиться героєм.
БільшеМаріуполь – рідне місто Івана Івановича, стало форпостом на шляху загарбників з початку повномасштабної війни росії проти України. Зразу ж почалися масовані обстріли міста з суші, з моря, з воздуху. Горіли, розвалювалися житлові будинки, що несло смерть, страх, розпач. Люди намагалися знайти більш безпечні місця в бомбосховищах, в підвалах, роздобути воду, їжу, медикаменти. Всім було важко.
19 березня 2022 року Литовченко Іван Іванович загинув під час російської окупації Маріуполя. Чоловік згорів на дев’ятому, крайньому поверсі будинку.
Так безжально, так жахливо розправилася російська війна з чоловіком, батьком, дідусем. Рідні дуже любили Івана Івановича.
БільшеМаксим Лівенков – молодий активний, веселий, життєрадісний, чуйний, повний життєвих сил та енергії хлопець, проживав із рідними у Маріуполі. Хлопець захоплювався грою в футбол. Ще не мав своїх дітей, але вмів та любив бути з ними. Мав багато гарних планів на щасливе майбутнє. Раптове вторгнення російських військ в Україну 24.02.2022 року принесло маріупольцям біль та страждання, гнів та ненависть до загарбників, жагу до вільного життя.
Як розповіла Анастасія, Максим Сергійович Лівенков загинув 10 березня 2022 року від осколкового поранення, отриманого внаслідок російського обстрілу. Всі мрії та сподівання молодого хлопця враз обірвала проклята війна.
БільшеНаталя народилася та жила в Маріуполі. Місто, в якому поряд були найрідніші люди, де пройшло навчання, де радо відпочивала на морі та зустрічалася з друзями. В 29 років чудово жити, мріяти, сподіватися. Місто розвивалося, з кожним роком ставало більш сучасним, красивим.
Наталя стажувалася на заводі «Азовсталь» на посаді електрика. Завод давав змогу розвивати свої професійні здібності. Дівчина часто зустрічалася з подругою Анною Чаплигіною, з якою ділилися переживаннями, планами на майбутнє. Анна згадує, що Наталя була доброю, привітною, стійкою, але не дуже впевненою в собі.
Після 24 лютого 2022року сім’я Наталі вирішила залишитися в місті, де і проживали, на Лівому березі, на Морському бульварі. Напевно, надіялися, що не може бути нічого надзвичайного. Але обстріли ставали дедалі частішими, близькими, страшними. Вони лунали з моря, з неба, звідусіль. Всі шукали безпечні місця. Таких в Маріуполі не було.
10 березня російські війська нещадно атакували Маріуполь. Наталя Лізогуб ховалася від обстрілів в під’їзді житлової багатоповерхівки. Але від одного з ворожих ударів будинок завалився. Жінку придавило плитою. Її не змогли захоронити.
З сумом подруга згадує: «Наталя завжди розуміла мене, вислуховувала, не засуджувала. Радила, як можна вийти з тієї чи іншої ситуації. Дуже не вистачатиме такої подруги...».
БільшеПовномасштабна російська війна принесла в Маріуполь розруху, страждання, горе, смерть. Навіть ті, хто вірив у дружні відносини двох країн, назавжди переконались у ненависті окупантів до всього українського. Ворожі сили жорстоко атакували мирне місто, обстрілювали, бомболи. Від обстрілів руйнувались будинки, гинули мирні мешканці.
Лінійцева Тетяна загинула у себе вдома 4 березня 2022 року. Внаслідок російського авіабомбування було пряме ракетне попадання в її будинок 31 на вулиці Карасівській в Маріуполі. Це призвело до загибелі мирної цивільної жінки.
БільшеНіна Дмитрівна Лісанець проживала у Маріуполі, на березі Азовського моря. Чудовий краєвид, гарні місця, де можна насолоджуватися заслуженим відпочинком рідними та друзями.
У 68 років годі було сподіватися на достатність сил, щоб виїхати з палаючого міста, коли нагрянула російська навала. З початком сильних обстрілів, бомбування, жінка, як і більшість маріупольців, ховалася в непристосованому підвалі свого будинку. Там були знайомі, сусіди. Але її серце не витримало всіх жахів війни.
Лісанець Ніна Дмитрівна померла в підвалі. Сусіди підняли тіло в квартиру на бульварі Морському 38, але навіть не встигли поховати.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення росії на територію мирної України. Маріупольці почули та відчули на собі наступ ворога рано-вранці, коли майже всі жителі мирно спали. Зразу почалися прицільні вогневі атаки по багатоповерхівках, приватних будинках та критичній інфраструктурі.
9 березня 2022 року 34-річний Ліскун Олег Григорович - цивільний беззбройний - потрапив у Маріуполі під міноментний обстріл, отримав поранення. Анна, сестра Олега, розповіла: «Довезли в лікарню на 17 (мікрорайон 17), прооперували, але помер після операції. Тіло залишилось у лікарні, не змогли забрати». Рідні не знають про місце поховання Олега, продовжують пошуки..
Сестра каже що він «допомагав всім, був чудовим батьком, чоловіком, сином, товаришем». Загинув молодий чоловік у пеклі російської навали.
БільшеОлег Миколайович Літашов загинув у Маріуполі в березні 2022 року. Він отримав поранення у спину, коли снаряд розірвався біля під’їзду його будинку. Олег був доставлений в лікарню №4, але загинув від отриманих травм.
Літашов Олег працював у газовому цеху металургійного комбінату.
БільшеТамара Сергіївна проживала в Маріуполі. Гарне сучасне місто розвивалося, створювалися сучасні умови для надання медичної допомоги мешканцям. Розширювалися зони комфортного відпочинку в парках, на морі. Літні люди отримували пенсії, мали соціальний догляд або допомогу рідних.
Але з 24 лютого 2022 року все змінилося, бо росія розпочала повномасштабну війну проти України. З перших воєнних днів люди сподівалися, що потужні вибухи не дістануться до них, до їх рідних. Та з кожним днем ситуація погіршувалася, провідати знайомих чи родичів можливості не було, бо обстріли були дуже потужні. Хтось виїхав із міста, залишивши найрідніших, якщо доїхати до них не могли. Нестерпні страждання від таких втрат.
З тяжким болем Тетяна каже: «...загубили нашу любу маму та бабусю Ліфар Тамару Сергіївну». Горе сталося 04 квітня 2022 року. Звичайно, що рідні не загубили свою дорогу людину. Це війна принесла в родину відчай, який заполонив душу. Тетяна говорить: «При невтомних пошуках, я так і не змогла знайти твій останній притулок, щоб прийти до тебе на могилку. Як жаль, що нічого не можна змінити та виправити.. що не змогла тобі допомогти і спасти».
БільшеПро загибель Олександра Лободи повідомила його вчителька Ірина Вікторівна, вона навчала його у с.Іванівка Волноваського району. Тут він народився та закінчив школу. Пізніше переїхав до Маріуполя, де продовжив навчання.
З початком повномасштабного наступу Олександр разом зі своєю дівчиною залишався в Маріуполі. Під час окупації його стан здоров’я дуже погіршився – Олександр страдав на важку форму діабету. Через відсутність ліків та необхідної медичної допомоги, Олександр загинув. Мати Світлана поховала сина на кладовищі в селі Іванівці.
Вчителька Ірина Вікторівна згадує, що Сашко був дуже спокійним та лагідним хлопцем, гарним та доброзичливим, спішив жити.
БільшеНіна Яківна Логвін трагічно загинула в Маріуполі 15 березня 2022 року, коли російська армія жорстоко атакувала місто. На момент загибелі жінці було 80 років.
БільшеНаталя Логвін-Кадуріна загинула в Маріуполі 16 березня, коли ворожий снаряд потрапив у сарай, у підвалі якого переховувалася її родина. Того ж дня разом з Наталею загинули її діти – донька 19-річна Юлія та синок 10-річний Олексій, а також їх бабуся. Наступного дня чоловік Наталі, Володимир, намагався самотужки дістати тіла рідних, та розбираючи уламки був вбитий снарядом, що розірвався неподалік.
На момент загибелі Наталі було всього 42 роки.
БільшеЖахи війни маріупольці відчули на своєму житті з перших днів початку повномасштабного вторгнення росії на територію України, з 24 лютого 2022 року. Гарматними, мінометними обстрілами, цілеспрямованими авіабомбуваннями з жорстокими боями наступали на Маріуполь російські загарбники. На своїй дорозі вони знищували все і всіх. Коли люди побачили розбиті багатоповерхівки, приватні будинки, об’єкти критичної інфраструктури, то в розпачі шукали більш безпечні місця, ховалися в підвалах. Бомбосховищ було мало, а підвали не були пристосовані для перебування людей.
В такі важкі часи Лоза Геннадій Вікторович, як розповіла Ірина Островська, «26 березня 2022 року виїхав із дому на велосипеді та більше не повернувся. Загинув». Пересуватися містом було вкрай небезпечно, бо російські війська створювали кільце навколо Маріуполя, точилися нерівні важкі бої, були постійні обстріли.
БільшеВ 30-ий рік свого народження Олександр Лосик уже мав свою сім’ю, піклувався про рідних, мріяв про щасливе майбутнє.
Але сталося горе – в Україну вторглися російські війська, розпочавши повномасштабну війну. Залишаючись у місті, родина Лосика намагалася вижити в нелюдських умовах. Окупанти наближалися з околиць Маріуполя до центральних районів. Навкруги лунали потужні вибухи, стелилися важкі темні хмари диму від пожеж. Люди кудись втікали, намагаючись знайти безпечні місця для захисту життя. Діставали воду, їжу, дрова, медикаменти.
15 березня 2022 року Лосик Олександра Васильовича не стало. Війна лишила його життя, щасливого майбутнього.
БільшеСвоє життя Наталія присвячувала вивченню французької мови. Отримала профільну освіту в Горлівському державному педагогічному інституті іноземних мов (1996-2001рр). «Вона мала енциклопедичні знання і знала купу цікавезних історій. ЇЇ французька була бездоганна. Візит жодної французької делегації не обходився без неї, як перекладача»,- згадує її подруга Юлія Кажан. Наталія супроводжувала радника Емануеля Макрона у Широкіному (після обстрілів 2014р). Перекладала під час візиту президента інжинірингової компанії «Beten» Жана Роша до Маріуполя.
Працювала доценткою кафедри німецької філології Маріупольського державного університету. Любила свою роботу, завжди знаходила час на спілкування з однодумцями та популяризацію мови серед учнів. ЇЇ, просту, відкриту, чесну, цінували, любили та поважали. Трагічна смерть Наталії сталася у березні 2022р у блокадному Маріуполі, коли вона, разом з багатьма мешканцями міста, стояла у черзі за водою...
БільшеВ житті Олександра Григоровича завжди знаходився час для рідних, для друзів. Відповідальність, готовність прийти на допомогу, активна життєва позиція – такі риси були притаманні чоловікові.
В той час, коли розпочалася повномасштабна російська війна, Олександр Лотков працював двірником загальноосвітньої школи №1, що в центрі міста. Під час обстрілів він розміщав людей в шкільному бомбосховищі (до 184 людей одночасно).
10 березня 2022 року 61-річний Лотков Олександр Григорович загинув в результаті обстрілу. Він обходив територію садика після нічного обстрілу.
БільшеДо війни Наталія Луговська працювала психологом у реабілітаційному центрі бійців АТО у Соснівці Львівської області. З початком війни на Сході України вона активно волонтерила, бо син передував на фронті в зоні АТО. Її син – снайпер-розвідник із полку "Азов" Юрій Луговський із позивним "Баррет" – загинув у березні 2018 року під Водяним Донецької області від кулі ворожого снайпера.
Після загибелі сина Наталія продовжила його справу і до останнього залишалась з воїнами на «Азовсталі».
Наталія Луговська загинула в ніч з 2 на 3 травня 2022 року в результаті авіанальоту на «Азовсталь» разом з старшим солдатом полку Анастасією Куницькою. Її відкинуло до стіни їдальні, Наталя загинула моментально. Указом президента 24 травня 2022 року Наталія була посмертно нагороджена орденом «За мужність» III ступеня.
БільшеЗ першого дня вторгнення, росія наносила нещадні атаки по Маріуполю. Руйнувалися житлові будинки, інфраструктура, удари наносилися по лікарням, спальним районам міста.
Так 3 березня 2022 року, буквально через тиждень після початку вторгнення, від прямого влучання снаряду в квартиру загинув Луд Василь Іванович. Трагедія сталася за адресою вулиця Пашковського, 64-а. разом з ним загинула й Луд Тетяна Василівна.
У мирному житті Василь Іванович працював у КП "МТТУ", був прибиральником території.
БільшеОлександр Федорович Лук`янчиков загинув у Маріуполі навесні 2022 року, коли місто потерпало від російської окупації. У мирному житті Олександр працював на металургійному комбінаті в товстолистовому цеху.
БільшеВійна не вибирає. Коли росія напала на Україну, люди були налякані, розгублені, мало хто розумів, яких масштабів це набуде. Маріупольці опинилися з перших днів під обстрілами – кожен день життя то було велике щастя. Люди гинули від снарядів, російських авіабомб, холоду та голоду, нестачі медикаментів та лікування.
Через втрату сина похитнулося здоров’я Володимира Олександровича Лук'янова. У розпал воєнних дій, 11 квітня, йому виповнилося 72 роки. Але то було не свято. То було справжнє пекло. А 17 квітня 2022 року Лук'янов Володимир Олександрович помер у лікарні – серце чоловіка не витримало втрати сина. Володимира поховали на Південному цвинтарі в Донецьку.
БільшеСтаніслав Георгійович Лукашевич загинув у Маріуполі приблизно 10 березня. У той день чоловік прибував за адресою вул.Куприна, 69, коли в будинок влучив снаряд. Від отриманих руйнувань будівля завалилася та Станіслав Георгійович згорів. Рідні розповіли, що тіло дідуся довгий час залишалося під уламками. На момент загибелі йому було 86 років.
БільшеГалина Луковка загинула 15 березня 2022 року в Маріуполі. Їй було 64 роки. У місті точилися запеклі бої. Не було електроенергії та водопостачання. Галина з молодшою дочкою та зятем пішли по воду. Біля Іллічівського районного суду на проспекті Металургів почався обстріл. «Вони побігли до підвалу, але матуся не встигла... Загинула на місці, миттєво. Осколкове поранення в голову. Сестра розповіла, що пролунав тріск, а після цього довкола валялося багато металевих кульок, це був касетний снаряд, напевно. Від нього і загинула мама», – розповіла дочка Галини, Євгенія Андріївська. Галина Семенівна працювала на металургійному комбінаті імені Ілліча в залізничному цеху. Виховала трьох донечок, раділа онукам. Любила доглядати за квітами в саду, ходити в театр та подорожувати. «Вона жила для нас, а ми для неї. Моя мама була дуже гарною і доброю людиною. Любила свою родину. Дуже любила життя! Не було жодного дня, щоб я не плакала за нею. Час не лікує. Це такий біль, що словами не описати», – сказала Євгенія. У Галини Семенівни залишилися три дочки та шість онуків.
Більше
Маріуполь – одне з тих міст України, котре 24 лютого 2022 року мужньо протистояло російській повномасштабній війні. Цивільні мешканці не стояли на захисті зі зброєю в руках. Через різні обставини маріупольці залишалися в своїх домівках, коли почався ворожий наступ.
Сергій Луньов проживав у Центральному районі.
В кінці березня 2022 року Луньов Сергій Михайлович загинув за адресою вулиця Кафайська, 18.
Зв’язку не було, тому рідні не мали інформації про Сергія, надіялися, що живий. Адже вулиця одна із найстаріших, де не було підприємств і т.п.
Війна забрала життя 55-річного чоловіка в окупованому місті.
БільшеДо вторгнення російської армії на територію України Маріуполь розвивався, з кожним днем ставав красивішим, ошатнішим. Населення збільшувалося, бо була робота, починали роботу нові навчальні заклади, працювали красиві дошкільні заклади, в школах появилися нові меблі, підручники, технічні засоби для навчання, - була перспектива на щасливе майбутнє.
У літніх людей була можливість отримати належну увагу від держави, а, при необхідності – медичну допомогу. На таку допомогу могла розраховувати Лухманова Євгенія Григорівна, бо в свої 72 роки хворіла, не виходила з квартири.
Але почалася повномасштабна війна росії проти України. Маріуполь був на шляху російської навали, яка безпощадно знищувала обстрілами, авіабомбуванням інфраструктуру міста та житлові будинки.
В ніч з 19 на 20 березня 2022 року будинок 44 по бульвару Морському від обстрілів згорів разом з усіма людьми, які там залишалися: лежачі, хворі та ті, які вже померли раніше. Таке «освобождєніє» російської армії.
Більше71-річна Тетяна Андріївна Луценко загинула в Маріуполі 23 березня 2022 року. Трагедія сталася в підвалі будинку на вулиці Зелінського, коли через ворожі обстріли сталася пожежа. Тетяна Андріївна задихнулася від диму.
Донька повідомляє, що досі не відомо, де похована мати.
БільшеЮрій Лучечко народився у м. Самбір. Проживав у смт Великий Люблінь. Завжди активний, цілеспрямований хлопець багато читав про історичні подвиги, про війни, думав над своєю місією у житті. Круто грав на гітарі, займався пауерліфтингом, гирьовим спортом. Мав досягнення на змаганнях. Юра став ультраправим та борцем за культуру, цінності та порядок.
Закінчив навчання у Львіському державному університеті безпеки життєдіяльності, але не міг усидіти в офісі.
З 2020 року служив у складі окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов». Під час російської повномасштабної війни захищав Батьківщину мінометником у 2 батальйоні 2 роти.
9 квітня 2022 року Лучечко Юрій Васильович отримав смертельні осколкові поранення на бойовій позиції, де з побратимами тримали оборону Маріуполя, мужньо зупиняючи ворожу техніку та піхоту. Його цитата «найгідніша смерть – це загинути в бою» - його кредо життя.
Рідні, друзі, побратими пам’ятають його, як патріота нації та велику людину з великим серцем. Мало говорив, але робив великі справи; добрий, врівноважений, радикальний та справедливий, гідний воїн.
За особисту мужність, самовідданість у захисті України Юрій Лучечко нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня (посмертно).
Юрій назавжди залишається в пам’яті вдячних співвітчизників.
БільшеЮрій Лучечко загинув, захищаючи Маріуполь от російських окупантів. Це сталося 9 квітня 2022 року – під час танкового наступу ворога, Юрій зазнав смертельне поранення. Разом з ним тоді загинули ще побратими. Захисника поховали в Маріуполі. Мужньому герою було 22 роки.
Юрій Лучечко народився в м.Самбір, проживав у Великому Любені. Юрій навчався в Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності на спеціальності кібербезпека. У 2020 році вступив до лав полку «Азов», де був мінометником-гранатометником. Юрій був дуже талановитий – грав на гітарі, складав мелодії. Серед його захоплень – історія та культури різних країн. Був небайдужим до тварин.
Рідна сестра Юрія, Віталія, розповідає: «Брат був завжди стриманий, розумний, мудрий, ерудований. Він задумувався про життя та світ, обдумував всі ситуації». Юрій Лучечко віддав своє життя, захищаючи кожного з нас від російських загарбників.
БільшеРосія принесла багато горя українцям, особливо маріупольцям. Немає таких, у кого не загинула знайомі або рідні.
Через окупантів Волкова Ірина втратила дідуся, який дуже любив своїх дітей, онуків та правнуків. Михайло Миколайович Лушніков загинув навесні 2022 року в холодному підвалі, не витримавши стресу окупації. Він до останнього передавав залишки сухариків своїм правнукам, віддавав свою любов та тепло рідним.
Ірина розповідає: «Наш дідусь був добрим, чуйним, турботливим, щедрим та справжнім. Він так і не дізнався, що його дочка, онучки та правнуки вибралися всі цілими та неушкодженими. Дякуємо, що ти був у нашому житті! Любимо. Пам'ятаємо». Велика біль для родини – втрата дідуся.
У минулому Михайло Миколайович Лушніков працював на шахті та на заводі «Азовсталь». Він мав хист до малювання – вмів передавати усю красу природи в своїй творчості.
БільшеПереглядаючи цікаві фотографії із життя Маріупольської загальноосвітньої школи 1-3-ього ступенів №64, мимоволі посміхаємося радісним обличчям дітей та вчителів. В дружньому колективі школи успішно працювала Лариса Олександрівна. Багато учнів, батьків знали та цінували її, вчителя трудового навчання, технології, ОТМ.
Цікаву роботу – сценарій п’єси-казки «Заяча хата», (за мотивами народної казки) для лялькового театру в віршованій формі, вона створила разом з колегою Павловою Г.О. Роботу опублікували на «Методичному порталі» для широкого застосування. Виховуючи у дітей бажання творити цікаве красиве практичне, вона провела проект, в якому хлопці 7-А класу залюбки вивчили роботу швейної машини та виготовили із старих джинсів різнопланові сумочки для змінного взуття.
Серед 190 педагогів, які подали заявки на участь у конкурсі «Найкращі вчителі Приазов’я – 2019», Львова Лариса Олександрівна ввійшла в список ТОП-50 найкращих спеціалістів в області освіти.
«Найрідніша, люба і дорога людина загинула», - з великим болем каже її донька. Це сталося 10.03.2022 року в тяжкі нестерпні дні війни в окупованому російськими загарбниками Маріуполі.
Більше58-річний житель Маріуполя Олег Любченко загинув у березні 2022 року у Маріуполі. Чоловік жив у Лівобережному районі, який потрапив під ворожі удари у перші ж дні повномасштабного російського вторгнення. Під час чергового обстрілу Олегу поранило ногу. Його відвезли до лікарні №4. Та попри зусилля медиків врятувати чоловіка не вдалося. Олег – колишній військовий. У цивільному житті працював у службі таксі. Був бригадиром, координував роботу водіїв. «Я працювала разом із Олегом. Він був доброю і порядною людиною. Гарно знав свою справу. Був відповідальним, завжди переживав за роботу та намагався не підвести. Не мав шкідливих звичок. Любив тварин. У нього були дві собаки. І він часто ними хизувався. Ще Олег смачно готував, пригощав нас на роботі смаколиками. Любив Україну!» – згадала колега чоловіка Світлана Іванченко. Олег був розлученим. У нього залишилися син і донька, про яких завжди розповідав із гордістю.
БільшеЛівобережний район Маріуполя, де проживав Петро Дементійович, приваблював багатьох. І працевлаштування, і відпочинок на морі, і добре розвинута інфраструктура. Для таких літніх людей, як Петро Люлька,була можливість зустрічатися з друзями в парках, відпочити з рідними. На жаль російська війна нагрянула в Маріуполь. Ворог з неймовірною жорстокістю обстрілював територію, знищував місто.
17 березня 2022 року Люлька Петро Дементійович помер. 84-річний чоловік не зміг витримати жахів російської окупації.
БільшеЖиття таке прекрасне, коли поряд твої щасливі рідні, коли разом будують щасливе майбутнє у мирі та любові. Так жила сім’я Ляшенко Василя Васильовича в Маріуполі. Чоловік працював на заводі «Азовмаш», був начальником цеху. Відповідальний як на підприємстві, так і в родині. Турбувався про добро в сім’ї.
Нажаль, все змінила російська загарбницька війна проти України. З 24 лютого 2022 року в Маріуполі було важко вижити, російські війська оточували місто, лишаючи людей елементарних умов для життя. Йшли важкі бої, велися постійні масовані обстріли. Василь Васильович прийняв важливе рішення: рятувати рідних. Він довіз їх до кордону, розуміючи, що далі вони будуть у небезпеці. Але серце чоловіка не витримало цих неймовірно важких часів війни, він загинув.
З неймовірним горем Лілія каже про Ляшенко Василя Васильовича, що він «був для них усім», «був наймудрішою, найкращою і чесною людиною».
БільшеБерезень 2022 року в Лівобережному районі Маріуполя був жахливим, бо більшість людей просто хотіли вижити. Але вижити в окупованому місті, де йшли важкі бої, де з кожним днем ставало все більше постраждалих від постійних обстрілів, від ворожих вогневих атак було майже неможливо.
Весна була холодною, зі снігом, холодом, а місто потерпало без опалення, без газу, без електроенергії, без зв’язку. Не було медикаментів, їжі, води. Трагічні дні російської окупації забирали надію мирних жителів на допомогу України, Червоного хреста, міжнародних організацій. Хто б повірив, що таке горе настигне людей в мирному місті, в Маріуполі.
Маріупольці любили своє тепле Азовське море, але під час війни там стояли і стріляли російські воєнні кораблі. Під час війни росіі проти України люди брали воду і в криницях біля моря.
16 березня 2022 року 17-річна М’ясоєдова Романа Григорівна загинула, коли йшла по воду. Трагедія сталася в Лівобережному районі, на спуску до моря, біля ресторану «Чайка», що на бульварі Морському. Вона поверталася з водою, але була розстріляна в спину, коли піднімалася вверх.
БільшеЖиття 23-річного хлопця Віталія Мазур обірвала люта безжальна війна 28 березня 2022 року в окупованому Маріуполі.
Хлопець – маріуполець, навчався в школі №11, що знаходилася по вулиці Куїнджі. Активний, життєрадісний, творчий. Навчався в Машинобудівному коледжі в Маріуполі. У нього були постійні вірні друзі.
Під час наступу ворога в період повномасштабної російської війни люди знаходились у постійній небезпеці. Масовані обстріли, регулярні авіабомбування примусили ховатися в підвалах, підвальних приміщеннях, які не були пристосовані для захисту від таких потужних атак.
Віталій загинув у підвалі дитячого садка на правому березі. Там його й поховали.
БільшеВолодимир Мазуренко проживав з родиною у Маріуполі. Маючи гарну освіту, він працював у відомому «Міському палаці культури «Український дім». Шанований в колективі інженер з ремонту професіонально виконував важливу відповідальну роботу.
Володимир Миколайович не залишив місто, коли російські війська вдерлися повномасштабною війною в Україну. Маріуполь став тим форпостом, який стримував шалений натиск ворога. Окупанти знищили всю критичну інфраструктуру, нещадно бомбили місто, постійно обстрілювали. Страждали всі цивільні мешканці. Гинули невинні люди.
Мазуренко Володимир Миколайович загинув під час окупації Маріуполя.
БільшеСтепан Григорович проживав у Бойовому, та працював у Маріуполі охоронником. Чоловік був дуже відповідальним та відданим, тому навіть коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, він продовжував їздити на роботу.
1 березня 2022 року Степан Григорович знов відправився на службу, у той час як донька по телефону благала його залишитися вдома. Але він поїхав. Через загострення ситуації, Степан не змог повернутися додому та залишився у Маріуполі у сина, який проживав у районі Жигулів.
12 березня 2022 рогу Степан Григорович загинув в результаті обстрілу на вулиці Докучаєва – вибухова хвиля відібрала його життя. Степана поховала у дворі дома, а пізніше перепоховали на Старокримському кладовищі.
Він був дуже чуйним, добрим, лагідним батьком, чоловіком, дідусем. Степан назавжди залишиться у серцям рідних та друзів.
БільшеУ свої 26 років Андрій Майборода формувався як вільна людина у вільній країні. Такими були і його ровесники. Покоління, котре свідомо сприймало війну з 2014 року, стрімкий ріст благоустрою у місті, вражаючі позитивні зміни творчої насиченості життя сучасного Маріуполя. Активний, життєрадісний, цілеспрямований хлопець впевнено йшов за своїми мріями.
Але з 24 лютого 2022 року щастя людей обірвала російська повномасштабна війна. Чудовище, яке принесло суцільне безкінечне горе, оповило смертю родини.
30 березня 2022 року в окупованому Маріуполі загинув Майборода Андрій Андрійович. Невимовно важка ноша – втратити чуйного, доброго, люблячого сина. Андрій назавжди залишиться 26-річним.
БільшеПовномасштабна російська війна увірвалася в Маріуполь страшним пеклом 24 лютого 2022 року. 66-річна Олена Майорських залишалася в місті. Від ворожої навали багато мешканців намагалися виїхати з міста. Дехто шукав безпечні місця, щоб перечекати бойові дії, сподіваючись на швидке припинення війни. Але окупанти жорстоко знищували критичну та цивільну інфраструктуру, житлові будинки, створюючи неможливі умови для життя. Обстріли несли розруху та смерть і вдень, і вночі.
13 березня 2022 року Майорських Олена Григорівна загинула внаслідок російського авіабомбування в окупованому Маріуполі. Жінка могла б жити на заслуженому відпочинку, радіючи щастю у колі рідних та друзів.
БільшеКоли розпочалася повномасштабна війна росії проти України, Інна Вікторівна проживала в Маріуполі. Кожен день приносив мешканцям міста страждання від ворожих обстрілів. Безпечних бомбосховищ було недостатньо.
2 березня 2022 року Макаренко Інна Вікторівна загинула у себе вдома. Жінці було лише 55 років. Дім не став захистом, бо в нього націлився ворожий снаряд. Пряме попадання снаряду внаслідок обстрілу в окупованому Маріуполі.
БільшеЛівобережний район Маріуполя першим відчув на собі всі жахи, які несла російська війна в Україну. Люди спішили переїхати до рідних, знайомих, які проживали в більш безпечних місцях. Російська артилерія, танки, міномети розстрілювали житлові будинки, критичну інфраструктуру, залишаючи людей на вірну смерть.
Сергій Дмитрович проживав по проспекту Перемоги, 105. Справжнє пекло для людей створювали окупанти. Через щільні постійні обстріли не було можливості приїхати на допомогу. Сусіди повідомили рідним, що Макаров Сергій Дмитрович загинув після 11 березня 2022 року. Достеменно ніхто не знає, де похований чоловік, а може і не змогли поховати... Ось що робить російська війна.
Більше9 березня 2022 року в квартиру Надії Макєєвої у Маріуполі потрапив російський авіаснаряд. Жінка перенесла чималий стрес. Надія хворіла на рак і під час повномасштабної війни її здоров'я стало різко погіршуватися. Недуга прогресувала швидкими темпами, а необхідної медичної допомоги в місті не було. За кілька місяців хвороба розвинулася до останньої стадії і 18 липня 2022 року Надія померла. Їй було 47 років. «Лікарня, яка залишилася в Маріуполі, не надавала допомогу, яка мамі була необхідна. З міста мама не виїхала через стареньких батьків. Через війну було втрачено час. Хвороба взяла гору і мама померла», – розповіла дочка Анжела. Надія Макєєва 10 років працювала у школі №9 у Маріуполі. Починала з посади прибиральниці, через кілька років працювала вже на позиції заступниці директора з господарської частини. У школі її любили та поважали. І Надія теж дуже любила свою роботу. «Вона була доброю та небайдужою, чесною. Дбайлива, позитивна, любляча матуся і турботлива донька. Завжди могла прийти на допомогу», – розповіла Анжела. У Надії залишилися батьки, дочка та неповнолітній син.
БільшеВарвара Макмак загинула від авіаудару по Маріуполю у квітні 2022-го. Варварі Михайлівні було 92 роки. Онука Олена Дубровська розповіла, що її бабусю забрали до моргу, а поховали лише через два місяці. Де могила – родина не знає. Так само Олені невідомі точні обставини загибелі бабусі. Варвара Макмак народилася на Запоріжжі, проте мешкала у Маріуполі. Була пенсіонеркою. Після початку повномасштабної війни не хотіла покидати місто. Онука Олена з теплотою згадує про дитинство та юність, які минали поряд із бабусею. «Ми збиралися у бабусі вдома, вона смажила чебуреки та пекла кубете – це такий грецький пиріг із м'ясом та гарбузом. Бабуся пережила війну, репресії, голод, Сталіна... Вона була мудрою, доброю жінкою. Її всі любили та поважали. Мені її дуже не вистачає, ми були дуже близькі», – сказала Олена. У Варвари Макмак залишилися донька, троє онуків та троє правнуків.
Більше
Максим Свєтлов загинув у бою під Бахмутом 13.02.2023 року. Непоправна втрата для всіх рідних, друзів, для всієї спільноти. Чуйна, відкрита, вірна, доброзичлива людина, активний громадський діяч, викладач, інструктор з йоги, він спонукав жити в добрі та щасті. Створюючи світлі, творчі проекти, дарував гармонію, світло, любов. Таким став проект « Маріуполь – перлина думки», в якому створювались відомі креативні мурали на стінах будинків. Один із них, як гасло Максима – «Щасливий той, хто щасливий у себе вдома». Його арт-простір «Міський Будда» вчив пізнавати внутрішній світ, жити щасливо, поєднуючи творчість і духовність. В тяжкі гарячі дні 2014 року підприємець Свєтлов Максим став волонтером в маріупольській Самообороні, яка була надійною опорою для добровольців, бійців ЗСУ, НГУ, прикордонників. Разом із воїнами створювали оборону, копали окопи, будували блок-пости, не впустили в Маріуполь «руський мір», що сунув навалою смерті на форпост України. Він вірив в щасливу вільну Україну, тому продовжував свою боротьбу в період повномасштабного вторгнення росії на рідну землю. Хоробрим, самовідданим, справжнім воїном називають його побратими. З великою повагою, вдячністю, любов’ю будемо пам’ятати героя.
БільшеМаріуполець Микола Максимченко залишався у рідному місті, коли розпочалися бойові дії в ході російської повномасштабної війни. 72-річний чоловік не виїхав на безпечну територію. Давалися взнаки роки літньої людини, якась впевненість, що скоро все закінчиться. Не міг представити, що війна торкнеться смертельними лапами і мирних цивільних мешканців.
Маріупольська весна 2022 року наповнювалася не співом птахів, а шаленими масованими обстрілами, прицільним авіабомбуванням російських військ.
Максимченко Микола Васильович загинув у березні-квітні 2022 року та був похований в зеленій зоні біля будинку, де проживав, по бульвару Шевченко 335 в окупованому Маріуполі.
БільшеЗа 33 роки свого життя Сергій бачив, як мінялося, квітло рідне місто. Маріуполь перероджувався, ставав сучасним, красивим, стильним. Молодий чоловік мав свою сім’ю: любих сина та дружину. Життя обіцяло щасливе майбутнє для всіх.
Якби не російська війна, яка жорстоко вдерлася в мирне життя України, принесла страждання, горе, смерть. Важко було всім. Люди вперто боролися з холодом, голодом, з нестачею води, медикаментів. Без зв’язку, без допомоги надіялися, чекали якогось чуда. Чуда не стало.
16 березня 2022 року війна забрала життя Малахова Сергія Анатолійовича в окупованому Маріуполі. Він назавжди залишається в серці своїх рідних.
БільшеПід постійними обстрілами виживали маріупольці з самого початку повномасштабної війни росії проти мирної України. Майже кожен запитував сам себе: чому? Чому вбивають мирне населення, чому руйнують критичну інфраструктуру, житлові будинки, навчальні заклади, храми? Такими безжальними не були навіть фашисти. Російська армія намагалася окупувати Маріуполь, тому знищувала все на своєму загарбницькому шляху.
В лівобережному районі міста російська навала застала Олександра Малєваного. Як і всі маріупольці, його рідні підтримували, підбадьорювали один одного. Треба було вижити. Надіялися, вірили, що скоро закінчиться це пекло. Але чоловік не дочекався тиші. Він загинув за адресою вул. Гур’євська, будинок 26. Олександр був любим братом, чоловіком, батьком, дідусем. Скоро міг би насолоджуватися життям на заслуженому відпочинку, проводити час з рідними, з друзями.
БільшеЧерез потужні обстріли міста 24 лютого 2022 року маріупольці з жахом відчули початок повномасштабного вторгнення росії в Україну. Паніка, страх сковували дії людей. Андрій Малигін залишався в Маріуполі. Тоді хтось намагався виїхати з міста, хтось їхав до рідних, друзів, знайомих, котрі проживали в центральних районах. Цивільні мирні люди не розуміли, не могли реально оцінити становище, в якому опинилися. Офіційної інформації не було.
Дуже скоро ворог знищив критичну інфраструктуру, знищувати місто та його мешканців. Лише якесь неймовірне чудо захищало людей.
22 березня 2022року Малигін Андрій Олександрович загинув в окупованому Маріуполі.
БільшеБагато різних випробувань готувало життя Жанні Вікторівні. Її перші кроки були зроблені в період війни, юність випала на складні роки відродження в країні. Її однолітки завжди мріяли про мир. Будучи на заслуженому відпочинку, жінка раділа зустрічам з рідними, допомагала, як могла, тішилася їх досягненнями.
Під час повномасштабної російської війни вона залишалася в Маріуполі. Тут ворог лютував, намагаючись миттєво окупувати місто. 80-річна жінка проживала в центральному районі, по проспекту Миру, б 110.
11 березня 2022 року Малигіної Жанни Вікторівни не стало. Похована в братській могилі. Війна жорстоко закінчила її життя.
БільшеЗіновій Петрович проживав зі своєю родиною у Маріуполі. Коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, місто мужньо захищали справжні патріоти. Як і багато цивільних жителів, Малиничі надіялися, що вони не на полі бою, тому їм нічого не загрожує. Але загарбники піддавали місто та його жителів постійним прицільним обстрілам, які не вщухали ні вдень, ні вночі. Місяць виживали без води, їжі, тепла, газу, електроенергії. Шукали в підвалі захист від обстрілів.
23 березня 2022 року Малинич Зіновій (Євген) Петрович загинув за своєю адресою проживання, провулок Лікувальний, 9. Поряд з будинком лікарня, «Центр первинної медикосанітарної допомоги №6». Але рятувати було нікого: після обстрілу тіло чоловіка не знайшли.
В невимовному горі рідні, які завжди будуть пам’ятати любого дідуся, батька та чоловіка, «справжнього чоловіка з великої букви».
БільшеВасиль Малиновський народився та проживав у Маріуполі. Як і багато його однолітків, навчався в школі, потім здобував вищу освіту в Приазовському державному технічному університеті. Життєрадісний, цілеспрямований хлопець був активним, любив спорт. Василь вів здоровий спосіб життя та своїм прикладом заохочував інших до цього. З ентузіазмом працював тренером у фітнес-клубі.
«Він брав участь у змаганнях з пауерліфтингу, в чемпіонатах України та Європи. Виборював призові місця, дуже багато нагород було», - згадує Ірина Малиновська, мати Василя.
24 лютого 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, сім’я Малиновських залишалася в Маріуполі. Ворог вів постійні обстріли, авіабомбування міста, залишаючи мешканців без елементарних умов життя. Місто залишалося без води, тепла, газу, електроенергії. Потрібно було якось виживати.
27 березня 2022 року 37-річний Василь Малиновський загинув на подвір’ї будинку на Морському бульварі. Він разом з батьком готував їжу для родини, коли російські загарбники розпочали черговий мінометний обстріл району. Хлопець загинув під час обстрілу від численних осколкових поранень.
З глибоким болем мати каже про Василя: «Мій син був гарною людиною. Люблячий син, батько та чоловік. Його поважали і любили друзі, підопічні».
Війна розпорядилась життям молодого чоловіка, який міг би щасливо жити у сім’ї, радіючи її успіхам.
БільшеВ 35 років життя набирає таких чудових обертів, за якими обов’язково чекає щастя. Час, коли наполеглива праця починає давати результат. Омріяні перспективи збуваються.
Красива молода дівчина опинилася у вирі страшних подій російської війни. Як і багато інших місцян, вона залишалася в Маріуполі тоді, коли страшними обстрілами, бомбуваннями російські війська прокладали собі дорогу до повного поневолення України. В кінці березня 2022 року ворог люто оточував місто, знищуючи все, що давало людям надію на виживання.
Вікторія повідомила, що вона шукала свою подругу Юлію Малікову, та дізналася, що під час жахливих подій російської війни дівчина загинула 27 березня 2022 року в Маріуполі.
БільшеВасиль Малкін разом зі своїми рідними проживав у Маріуполі. Молодий чоловік досяг того віку, коли «пожинаєш урожай» після навчання та становлення на життєвий професійний шлях.
Від початку повномасштабного вторгнення російської армії в Україну Василь залишався в оточеному Маріуполі. Неймовірно важкі часи переживали мешканці міста. В небі зловіще гуділи смертоносні авіабомбардувальники, відлунювали масовані обстріли, гуркотіла ворожа військова техніка, палали зруйновані будівлі. Всюди чатувала смертельна небезпека.
24 березня 2022 року Малкін Василь Вікторович загинув в районі Правого берега, рятуючи рідних від прямого попадання авіабомби в будинок. Чоловіку виповнилося лише 42 роки.
БільшеМаксим був моряком за професією, але присвятив значну частину свого життя спорту. Займався професійно морським веслуванням, море його дуже приваблювало. Також він був у складі збірної команди Донецької області, став срібним призером чемпіонату України, бронзовим призером міжнародних змагань. У грудні 2021-го наказом Міністра молоді та спорту України йому присвоїли звання «майстер спорту України».
З початком війни Максим прийняв рішення встати на захист свого міста, хоча і не мав військової підготовки. Однак він розумів, що це його обов'язок, він не міг ховатися. Але у травні Максим, знаходячись на "Азовсталі" отримав серйозне поранення, яке стало смертельним.
БільшеЛідія Германовна Малюха переживала разом з іншими окупаційний період в Маріуполі. Жахливі події того часу не могли не залишити слід. Не дивлячись на то, що жінка більше місяця війни переживала обстріли, холод, нестачу ліків, 29 березня її організм не витримав – серце Лідія Германівни перестало битися.
Жінка померла в віці 84 років. Якщо б не війна…
БільшеСім’я Мамаєвих – сім’я працелюбних, гостинних, дружелюбних людей. Кожен з них привносив свою любов, свій внесок в щастя та благополуччя сім’ї. Як і більшість місцян, вони працювали, вели активний спосіб життя.
Так було до 24 лютого 2022 року, до того часу, коли на їх рідне місто почався наступ російських військ. Мамаєви проживали в чудовому Лівобережному районі, на вулиці Азовстальській, будинок 21. Ворог прицільно обстрілював як житлові будинки, так і цивільну інфраструктуру. Мало було надійних захисних споруд, здатних захистити населення від авіабомбувань, від прицільних снарядів, від снайперів.
З глибоким болем Наталія повідомила, що вся сім’я їх рідних Мамаєвих загинула 04 квітня 2022 року в Маріуполі під завалами свого будинку, який стався внаслідок ворожого обстрілу.
БільшеУ 20-их роках Маріуполь, як і вся Україна, стрімко мінявся, розвивався, набирав потужні обороти перспективних міжнародних зв’язків. Маріупольська молодь тішилася культурними заходами, які все частіше проводилися в приморському регіоні. Молодій сім’ї Сергія Мамаєва добре жилося вірили щасливе майбутнє.
Але мирне життя вбила російська війна, яка увірвалася в Україну страшними обстрілами. Місто здригалося від них, люди гинули. Допомоги не було і не могло бути, бо місто російські війська окупували, допомогу не пропускали.
4 квітня 2022 року Сергій Мамаєв був з батьками в їх будинку за адресою вулиця Азовстальська, 21. В результаті обстрілів дім не витримав. Як повідомили родичі, сім’я загинула під завалами свого будинку.
БільшеНадія Віталіївна Мамаєва проживала зі своєю сім’єю у Маріуполі. Роки минали у турботі про рідних, про сімейний затишок, про добробут.
Коли важкі випробування повномасштабної війни росії нагрянули в Україну, вся родина була разом. З любов’ю підтримуючи один одного, вони жили надією. Як і багато інших маріупольців, Мамаєви не виїхали з міста. Не вірили, що можуть загинути цивільні люди. Лівобережний район Маріуполя, де на вулиці Азовстальській, 21 проживала сім’я, першим відчув пекло війни. Натиск ворога був з постійними обстрілами та авіабомбуваннями.
4 квітня 2022 року будинок не витримав обстрілу. Під його завалами загинула Мамаєва Надія Віталіївна та вся їх сім’я.
БільшеВалентина Іванівна – активна, працьовита, добра, турботлива жінка, яка проживала зі своєю родиною в Маріуполі. Тут працювала прибиральницею в загальноосвітній школі I-III ступенів №7. Колектив цієї школи – велика дружня сім’я.
З початком повномасштабної російської війни, Валентина Мамотлива залишалася в Маріуполі. Багато мешканців міста надіялися на швидке закінчення бойових дій, на те, що війна не така небезпечна для цивільних. Але ворог безжально наступав з усіх напрямків, знищував усе та усіх на шляху до окупації.
Війна обірвала життя Мамотливої Валентини Іванівни весною 2022 року в окупованому Маріуполі. Жінка загинула, коли в будинок прилетів снаряд, потрапив у її квартиру.
БільшеЛюдмила Григорівна народилася та все життя провела у Маріуполі. Багато років працювала на прокатно-штампувальному заводі, у хімічній лабораторії.
Людмилі Григорівні було 84 роки, коли розпочалася війна. Увесь час вона знаходилась за адресою проживання – на бульварі Морському буд.18. Цей район був розташований поблизу заводу “Азовсталь”, тому нещадно знищувався російськими окупантами. Важка артилерія, танки, авіація – техніка ворогів зрівнювала цей район з землею.
19 березня під час страшних обстрілів у дім Людмили Григорівни було попадання, розпочалася пожежа. У той час вона знаходилася на 4-му поверсі дома. Сусіди разом із сином жінки витягли Людмилу Григорівну з під’їзду що горів. Але на вулиці вона ніби заснула…назавжди. У той день багато людей загинули, але через постійні обстріли поховати їх не вдавалось.
Рідні та близькі пам’ятають її чуйність, тепло та любов, що вона дарувала. У неї залишились діти та онуки, які назавжди будуть берегти пам’ять про дорогу бабусю.
Увесь цей час син Людмили Григорівни, Олексій, знаходився у підвалі. 11 квітня він вирішив нарешті захоронити матір, пішов у гараж за велосипедом. Але там його зустріли російські воєнні. Подальша судьба чоловіка невідома. Сергія так і не вдалося розшукати. Нажаль, фото Людмили Григорівні не збереглись.
БільшеОлександра Мангушева загинула в Маріуполі 3 квітня 2022 року. Разом зі своїм хлопцем та його батьками вона переховувалася від обстрілів міста в підвалі житлового будинку. Туди поцілив снаряд, який відібрав життя Олександри. Її хлопець із батьками також загинули. Олександрі був 21 рік. Вона народилася в Макіївці. Її маму й тата позбавили батьківських прав. Із 13 років Олександра мешкала в будинку сімейного типу в Маріуполі. Навчалася на технолога в Маріупольському фаховому коледжі Донецького національного університету економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського. «Саша була життєрадісною. Уміла за себе постояти. Мріяла стати поліцейською, але не пройшла співбесіду. Потім вступила до коледжу, навчалася на технолога. Чотири роки зустрічалася з Іваном Танурковим», – розповіла вихователька будинку сімейного типу Ольга Романова. «Вона була дуже хорошою, ввічливою, чуйною, працьовитою та цілеспрямованою. Працювала касиркою в магазині на Лівобережжі. Напередодні повномасштабного вторгнення отримала квартиру, як дитина-сирота. Разом із своїм хлопцем майже завершили ремонт… Олександра мала багато планів на майбутнє. Її загибель – велике горе для всіх нас», – сказала Анастасія Попова, соціальна педагогиня Маріупольського міського соціального гуртожитку, де певний час проживала Олександра. Коли почалася повномасштабна війна, Саша Мангушева із Іваном Танурковим та його батьками мешкали в будинку, що неподалік Азовсталі. У березні туди влучив снаряд і вони перейшли в підвал сусіднього дому. Однак 3 квітня 2022 туди також влучив снаряд. Він відібрав життя Олександри та сім'ї Тануркових. Тіла загиблих були під завалами до червня 2022 року. Опісля їх поховали на Старокримському цвинтарі в одній могилі. В Олександри Мангушевої залишилися брат і сестра.
БільшеЛюдям похилого віку, як і Володимиру Прокоповичу, було важко самостійно справлятися з побутовими проблемами. Допомагають рідні, спеціальні державні служби. Під час російської повномасштабної війни ніякі служби не могли працювати, навіть рідним небезпечно було навідати когось. Російські обстріли настигали в різний час, в різних місцях Маріуполя.
Мандра Володимир Прокопович загинув на початку весни 2022 року. 83-річний чоловік помер у Лівобережному районі окупованого міста, на вулиці Голубенко, 6. Війна не пощадила старість.
Більше1 квітня 2022 року в Маріуполі загинув Євген Олександрович Манідічев, потрапивши під мінометний обстріл. Довгий час тіло не було поховано та знаходилося в Лівобережному районі, на пос.Первомайському, вул.Літературна, 17. Рідні Євгена повідомляли, що тіло дуже обгоріло, впізнати можна за відсутність кількох пальців на правій руці – професійна травма Євгена.
В мирному житті Манідічев Євген працював на заводі «Азовсталь»
БільшеКінорежисер, документаліст, археолог, антрополог, оператор-постановник – всі ці напрямки роботи Мантас Кведаравичюс втілював в кінострічках, в фотографіях, в письмових напрацюваннях. Його роботи відомі не тільки в рідній Литві, а і в багатьох інших країнах світу. Вони завжди актуальні, життєво необхідні, впливають на суспільні життєві обставини, несуть фактичну правду.
Такою є його робота «Маріуполіс», яка була розпочата в 2014 році в Маріуполі. Документально-філософські думки при висвітленні історичних подій, в яких багато і про греків Приазов’я.
Литовський кінорежисер працював в Маріуполі в період повномасштабного ннападу росії на Україну. «Маріуполіс 2» - перша документальна картина про російське вторгнення, про виживання людей в окупації, остання робота Мантаса Кведаравичюса, вбитого на цій війні. Фільм уже увійшов в історію. Автор шукав світо життя, вірив у нього, але сам уже не побачить такого світанку, бо його вбили на цій війні.
Як повідомила повноважна Верховної Ради України по правам людини Людмила Денисова, Мантас Кведаравичюс перебував у полоні окупантів, які потім його розстріляли. Тіло режисера викинули на вулицю. Дружина Анна Белоборова з великими труднощами вивезла його в Литву.
БільшеПовномасштабна війна, яка нагрянула з сусідньої росії, забрала тисячі життів в Україні. 24 лютого 2022 року Маріуполь обстріляли російські війська. Ворог громив усе, щоб захватити та окупувати місто. Була знищена важлива інфраструктура, тому жителі залишалися без води, газу, електроенергії, тепла. Виїхати було надзвичайно небезпечно. А будинки ставали пасткою, де часто помирали ті, котрі не могли ходити.
Важко сказати, чи були абсолютно безпечні місця в Маріуполі. Рідні, які проживали в різних місцях, нічого не знали один про одного, бо зв’язку не було, а переміщатися по місту було вкрай небезпечно.
В такий період життя Маріуполя загинула Манькут Марина Вадимівна. Їй було всього 56 років. Жінка – любляча мати, без якої так важко донечці, рідним. Війна розлучила їх назавжди, а біль не стихає.
БільшеВіктор Манюшкін загинув у Маріуполі 10 березня 2022 року, отримавши уламкове поранення від снаряду російської армії. Це сталося біля сусіднього будинку Віктора – він допомагав людям тушити пожежу та виносити вцілілі речі.
Тітка Віктора, Олена, з теплом згадує племінника: «Він був добрий, чуйний, завжди готовий прийти на допомогу. Віктор добре вчився та займався спортом. У нього було багато друзів. Але головне, він був глибоко та щиро віруючий християнин». Віктор Манюшкін був членом церкви "Віфания", де його всі дуже любили.
БільшеПовномасштабне вторгнення росії в Україну змусило кожного мешканця Маріуполя шукати вихід із надзвичайно складних умов проживання у місті. Від 24 лютого 2022 року кожен день приносив від російських обстрілів жахи смерті, руйнувань, страждань.
Маркіна Ліна Миколаївна проживала в Приморському районі міста Маріуполя. Під час воєнних дій не змогла виїхати і тут надіялася на захист рідних стін. Нажаль, 26 березня 2022 року жінка загинула внаслідок ворожого авіаудару. Страшна трагедія сталася біля її власного будинку за адресою вулиця Бахчиванджі, 25.
БільшеРосія принесла в Маріуполі смерть, біль, страждання та розруху. Так виглядає «визволення» мирних жителів.
23 березня 2022 року загинула Світлана Іванівна Маркіна – пенсіонерка не витримала усіх жахів війни, стався серцевий напад. Жінці було 70 років. Вона переховувалася в підвалі свого будинку за адресою вул.Металургійна, 19. Відомо, що 23 березня росія нанесла авіаудар по багатоповерхівці, в результаті чого в підвалі загинуло більше 40 людей. Свідки кажуть, що при розборі завалів тіло Світлани Іванівні не було, та що її виносили померлу ще до обвалення.
Рідні досі не можуть знайти, де поховали Світлану Іванівну Маркіну. Велика біль та втрата для близьких та знайомих – світла, добра людина, кохана мати, сестра, хрещена, подруга.
БільшеКатерина Марковська загинула в Маріуполі 7 квітня 2022 року. Молоду жінку поховали у полі за «Варнаком». Це неподалік від дому, де вона проживала у районі кварталу Азов’є.
Катерина навчалася в МАУП, а також закінчила МГУ. Життєрадісна, добра, чуйна – такою вона назавжди залишиться для рідних та близьких. Нажаль, життя Катерина обірвалося через російське вторгнення.
БільшеОлександр Мартиненко ріс та мужав недалеко від теплого Азовського моря. Його дитинство мало чим відрізнялось від життя однолітків.
Але з 24 лютого 2022 року війна росії проти мирної України змінила все. З перших днів територія Приазов’я була під прицільними обстрілами ворога.
Під страхом смерті виживали мешканці Маріуполя та прилеглих міст та сіл. Хтось намагався виїхати, деякі надіялися, що скоро все погане закінчиться. Та з кожним днем війни ситуація погіршувалася. Обстріли мирного міста посилювалися. Відсутніми були найпростіші умови життя.
Елла Мінних повідомила, що Олександр Мартиненко загинув 7 березня 2022 року. Його поховано у Старому Криму. З невимовним болем мати просить у сина пробачення за те, що не вберегла його. Війна безжально відібрала у неї найдорожче – життя рідного сина, якому виповнилося лише 29 років. Скільки невтілених мрій щасливого життя обірвалося..
БільшеУ Маріуполі 23 березня 2022 року трагічно загинув 18-річний Максим Мартинов. Разом зі своєю матір'ю він проживав у Лівобережному районі, який з перших днів повної війни став мішенню щільних обстрілів. Саме під час прогулянки на свіжому повітрі Максим і його мати стали жертвами ворожого удару.
Незвичайно швидкий приліт снаряду зі східного напрямку ... Максим миттєво загинув, його тіло було страшно покалічене. Матір, Оксану, яка залишилася живою, чоловіки обмотали у покривало та віднесли до лікарні. Однак лікарі нічого не змогли зробити, і вона померла без свідомості. Тіло Максима залишилося лежати поруч з їхнім будинком, а матері його тіло перебувало біля приймального відділення.
Максим народився і виріс у Маріуполі. У 2021 році він успішно закінчив школу №5 і поступив до Приазовського державного технічного університету на факультет інформаційних технологій. На той час він був першокурсником та захоплювався комп'ютерними іграми.
«Максимушка був прекрасною людиною. Він надзвичайно любив свою родину і відрізнявся дружелюбністю. Вони з матір'ю дуже чекали на допомогу того березня», - сказала бабуся загиблого хлопця, Ольга Рубан.
За Максимом залишилися його батько, бабуся та дідусь. До теперішнього часу невідомо місце поховання Максима і його матері.
БільшеУ Маріуполі 23 березня 2022 року сталася непоправна трагедія. 41-річна Оксана Мартинова, яка разом зі своїм 18-річним сином Максимом проживала у Лівобережному районі, стала жертвою жорстоких обстрілів російських окупантів.
Трагедія сталася, коли Оксана і Максим перебували біля свого будинку, поруч з лікарнею №4. Того дня було спокійно, тихо, і вулиця залюбки прийняла сусідів, які вийшли подихати свіжим повітрям. Дехто навіть організував невелике місце для готування їжі на вулиці. Проте раптово все змінилося, коли ворожі снаряди зі «Східного» напрямку вразили їхній під'їзд. Максим загинув миттєво, його тіло було жахливо розірвано. Оксану, яка ще дихала, чоловіки з сусідніх будинків понесли в лікарню, обгорнувши покривалом. Однак, лікар, який спустився до неї, розповів, що це була лише агонія. Вона померла, не повернувшись до свідомості.
Оксана була місцевою жителькою, народилася і виростала у Маріуполі. Вона працювала у навчально-виробничому центрі для робітників металургійного комбінату "Азовсталь" і майструвала у сфері виробничого навчання.
«Якою вона була людиною? Щоб описати її, можна багато епітетів та хороших слів. Але... Коли звучать вибухи, автоматні постріли проступають через повітря, а над головою лунає рев літака, Оксана виявляла неймовірну відвагу. Навіть у такі страшні моменти, вона бігла до своїх близьких від лікарні №4 до центру міста, щоб переконатися, чи живі вони, і поділитися з ними найціннішим - водою. Це була величезна жертва, яку вона несла. Оксана була людиною, яка прагнула до життя, з великими планами на майбутнє. Вона була люблячою і улюбленою мамою для свого сина, а також замріяною дочкою і привабливою жінкою як зовні, так і усередині».
Смерть Оксани стала великою втратою для її батьків, колишнього чоловіка та всіх, хто мав щастя знати її. Вона залишиться в їх серцях назавжди, і пам'ять про неї нагадуватиме про ціну миру і значення життя.
БільшеУ Маріуполі 13 березня 2022 року сталася трагічна подія – загинув 35-річний Євген Марунов. Разом із дружиною Іриною вони підіймалися на оглядовий майданчик у Приморському районі з метою зловити зв'язок та повідомити рідним, що з ними все добре. Зв’язок у Маріуполі пропав з 2 березня та вже 11 днів люди не мали можливості подзвонити один одному.
Євген та Ірина Марунови підірвалися на міні. Їх тіла були знайдені через кілька днів після трагедії. Спочатку їх поховали у дворі приватного будинку, де вони проживали у Приморському районі, але пізніше родину перепоховали на цвинтарі в Маріуполі.
Євген Марунов був моряком, спочатку ходив у рейси, а потім займав посаду диспетчера у Маріупольському морському порту. Рідні та знайомі пам’ятають його, як людину з чудовим почуттям гумору та життєрадісною позицією. Євген дуже пишався родиною, цінував свою сім'ю, кохав доньок та дружину.
За словами знайомої родини Галини Коптєвої, він був людиною, яка допомагала іншим незалежно від часу – удень і вночі. У нього завжди було добре серце.
Після трагедії доньки Євгена та Ірини разом з бабусею залишилися в окупованому Маріуполі.
Більше29-річна Ірина Марунова загинула у Маріуполі 13 березня 2022 року. Вона разом з чоловіком підіймалася на оглядовий майданчик у Приморському районі, щоб впіймати зв'язок та повідомити рідним, що з ними все гаразд. На той час вже понад тиждень у місті не було зв'язку.
Подружжя підірвалося на міні. Їхні тіла знайшли через декілька днів. Спочатку Ірину та чоловіка поховали у дворі приватного будинку, де вони мешкали. Потім подружжя перепоховали на цвинтарі.
До повномасштабного вторгнення РФ в Україну Ірина Марунова працювала у Маріупольському порту прибиральницею. Її пригадують гостинною, гарною господинею, яка дуже смачно готувала. Ірина пекла торти на продаж. Планували разом з чоловіком всією сім'єю подорожувати.
Після загибелі подружжя їхні дві доньки-школярки залишилися в окупованому Маріуполі разом з бабусею.
«Ірина була життєрадісна, турботлива матуся. Мріяла дати гарну освіту донькам», – кажуть про Ірину знайомі.
БільшеОлександр Олександрович Марченко помер 13 травня 2022 року. Після пережитих у Маріуполі подій здоров’я чоловіка було підірвано. У період окупації міста Олександр отримав обмороження, а також сильно голодував. Він переніс дві операції, але так не зміг відновитися.
БільшеВіроломне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року не просто змінило життя людей Маріуполя, воно змусило жителів боротися за життя: виборювати його у стужі, у голоді, без води, без зв’язку, без медикаментів. Надія, звичайно, була у кожного, але з настанням обстрілів, з появою загиблих мирних жителів, вона ледь жевріла.
В такий важкий період війни в Маріуполі загинув 21-річний юнак Маслов В'ячеслав. Він намагався сховатися в бомбосховищі. Але був масований обстріл в районі залізничного вокзалу, де він знаходився. Уламок снаряду попав у голову, коли він поспішав сховатися. Як розповіла знайома, його батька теж застрелили в цьому районі 4 квітня 2022 року.
Місце поховання Маслова В'ячеслава невідоме.
БільшеВіктор Володимирович Маслов загинув у Маріуполі навесні 2022 року, коли російська армія прийшла «визволяти» українське місто. Він був працівником металургійного комбінату, робив в цеху рейкових скріплень.
БільшеМикола народився та проживав у місті Маріуполі Донецької області. Його характер формувався у роки незалежної держави, коли все формувалося по-новому. Хлопець навчався в школі №11, наполегливо займався дзюдо та кікбоксингом, брав участь у численних міських змаганнях. З 2013 року став активним фанатом футбольного клубу «Металург» (Маріуполь). У 2018 році приєднався до лав «Азову». Заочно навчався в Приазовському державному технічному університеті та продовжував службу. Воїн брав участь у боях на Світлодарській дузі в складі артилерійського розрахунку.
Від початку повномасштабної російської агресії сержант Маслов Микола обороняв Маріуполь, стримуючи ворожу навалу, захищаючи Батьківщину. Він був піхотинцем, бо артилерії не було, командував групою побратимів. Вони нищили техніку окупантів, постійно були в жорстоких боях, знищуючи ворога. Коли було найжорстокіше авіабомбування Маріуполя, Микола зміг вивести рідних на «Азовсталь» у більш безпечне місце, провідував сусідів, допомагаючи їм продуктами та медикаментами. Завдяки цьому вони вижили.
Дорогою на позиції 4 травня 2022 року група Миколи потрапила під ворожий артилерійський обстріл. 24-річний старший сержант Маслов Микола Вікторович загинув, захищаючи свій рідний Маріуполь, назавжди залишившись в нашій пам’яті мужнім патріотом, героєм.
Нагороджений орденами «За мужність» 3 ступеня (17.05.2022, посмертно) та «За мужність» 2 ступеня (28.07.2022, посмертно). Похорон відбувся 17.11.2022р.
БільшеРодина Олексія Маслюка проживала в Маріуполі, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Його батьки – люди похилого віку, не були готові покинути рідну домівку. У важкі часи ворожого наступу намагалися підтримати один одного. Разом з іншими мешканцями залишалися в холоді, без води, газу, зв’язку, електропостачання. Смертельна небезпека посилювалась від російських масованих обстрілів та авіабомбувань.
12 березня 2022 року Маслюк Олексій Іванович загинув зі своєю родиною (мати – Вікторія Василівна та батько – Іван Михайлович), на вулиці Троїцькій в окупованому російськими військами Маріуполі. Під завалами знаходились декілька місяців. Місця їх поховань невідомі.
Війна безжально знищила всю сім’ю.
БільшеОлена Григорівна Матвєєва загинула в Маріуполі 23 березня 2022 року, коли у 4 годині ранку росія нанесла авіуадар по житловий багатоповерхівці за адресою вул.Металургійна, 19. Більше 40 людей загинули в підвалі, де переховувались. Довгий час тіла так і залишались там, поки їх не дістали з під завалів.
Донька Олени Григорівни з біллю та сумом ділиться «Найкраща матуся та бабуся в світі. Онук навіть зараз не вірить… Ти так любили життя. Як же хочеться тебе обійняти…».
БільшеМатвієвський Віталій загинув у Маріуполі в пекельному березні, 22 числа. У цей період російська армія атакувала місто з різних видів зброї – важка артилерія, авіація, танки – мирних людей вбивали цілодобово.
Віталій мав родину, був коханим чоловіком та батьком, сином своїх батьків. Мав плани на життя, намагався дати краще своїй родині. Працював водієм у комунальному підприємстві «Комунальник».
Рідні з біллю кажуть: «Тяжка, непоправна втрата... Любимо і завжди пам'ятатимемо».
БільшеЖиття 39-річної Наталії Матвієнко відібрав обстріл Маріуполя 20 березня 2022 року. Близько 17.00 у її будинок на вулиці Тесленка прилетів снаряд. Поряд був син Наталії – 9-річний Ілля, який отримав тяжкі травми. «Уламки снаряда влучили моїй доньці у голову, внаслідок чого вона померла. Іллі відірвало ліве стегно, а у правому – застряг великий осколок. Сусідка поховала Наталю у дворі. Життя Іллі врятували. У нього досі залишаються дрібні осколки», – розповіла Олена, мама загиблої. Наталія Матвієнко народилась і жила у Маріуполі на Донеччині. Навчалася у школі №39. До 2014-го працювала на ринку продавчинею. Потім займалася домашнім господарством, виховувала дітей. Шила зі старого одягу сумки. «Не завжди життя Наталії складалося так, як вона хотіла, зокрема – особисте життя... Донька була гарною, працьовитою. Доброю, щирою, веселою. Люблячою мамою. Я не бачила її мертвою, тому, хоч голова розуміє, та серце не приймає цього», – додала Олена Матвієнко. Де похована Наталія – рідні не знають. У неї залишилися мама Олена і сини Артем та Ілля.
БільшеВ буремний рік повномасштабної російської війни Жанні Сергіївні виповнилося 83 роки. Навіть в мирні часи такій людині потрібна постійна підтримка, медична допомога. Люди старалися підтимувати один одного, як могли. Страшні потужні обстріли руйнували, знищували місто, вбивали людей.
11 березня 2022 року Матюшкіна Жанна Сергіївна загинула в окупованому Маріуполі. Страшна смерть: жінка згоріла після прямого попадання снаряду в будинок на вулиці Купріна 19, де вона знаходилась. Тут загинула і її сусідка з 1-го поверху – Люда.
БільшеЗ початком повномасштабної російської війни проти України, оборонці Маріуполя стали на захист кордонів Батьківщини.
Вадим Матяшов, як і багато інших цивільних мешканців, залишався в цей час у місті.
Ворог намагався якнайскоріше окупувати Маріуполь, щоб просуватися далі. Російська армада не нехтувала ніякими цинічними методами для знищення перешкод. Під постійними обстрілами, при знищений інфраструктурі, смерть переслідувала людей всюди.
19 березня 2022 року 23-річний Матяшов Вадим Юрійович загинув від осколкового поранення. Молодого парубка, який міг би жити у щасті та любові, вбила жорстока російська війна.
БільшеНеймовірно важкі часи принесло повномасштабне російське вторгнення жителям Маріуполя. Анатолій Махавкін, як і багато цивільних мешканців, залишався у місті, сподііваючись на порятунок. Хтось не вірив, що «братній народ» здатний спричинити біду мирним людям. Але війна не вибирала цілі, люди страждали від холоду, від нестачі води, їжі, ліків, через відсутність медичної допомоги. Найбільше горя несли смертельні обстріли, бойові дії.
49-річний Махавкін Анатолій Анатолійович загинув в окупованому Маріуполі 22 березня 2022 року на території Приморського парку (біля ресторану «Диван»). Був похований чоловік на подвір’ї музичної школи.
БільшеСтельян Павлович Махсма – ветеран Другої світової війні помер у віці 95 років через воєнні дії в Маріуполі.
Стельян Павлович разом з сім’єю проживав у пос.Сартана, що поблизу Маріуполя. 24 лютого 2022 року, коли росія відкрила повномасштабний наступ, рідні розбудили дідуся через гучні обстріли. Усі разом перебралися у центральну частину Маріуполя – ховалися на вул.Зелінського, буд.98.
Майже весь час Стельян Махсма провів там разом з рідними, не покидаючи підвал. Окрім постійних обстрілів, бракувало води та їжі, не було ліків. Також березень був дуже холодний, а знаходячись у підвалі люди не мали змогу зігрітися.
Усередині березня, коли лінія зіткнення змістилася, люди почали самотужки виїжджати з міста. Не було ніяких коридорів, люди ризикували.
Ближче до 20 березня сім’я Стельяна Павловича Махсми покинула сховище та направилася додому в Сартану, була відкрита дорога через Новоазовськ. Перебування в тяжких умовах відбилося на здоров’ї дідуся – він дуже погано себе почував.
Після огляду лікарями в Новоазовську, йому дали ще 2-3 дні... Помер Стельян Махсма через 4 дні, 29 березня 2022 року.
Все життя він прожив у Сартані, завідував магазинами у селищах, був начальником. Полюбляв співати, був у хорі – також керував музичною школою. Завжди гарно виглядав та стежив за собою: костюм – штани, піджак, туфлі, був дуже охайним. З початком війни у 2014 році негативно висловлювався про путіна та його дії.
БільшеІгор Іванович Маценко загинув навесні 2022 року в Маріуполі, коли росія вела повномасштабний наступ. Він переховувався у власному будинку, куди прямим влучання поцілив ворожий снаряд.
Відомо, що Ігор Іванович працював у конверторному цеху.
БільшеЗ самого початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Маріуполь потерпав від ворожого наступу. Маштан Степан Степанович не мав можливості виїхати із міста, тому що хворів та, як лежачий хворий, він потребував постійної медичної допомоги та догляду. Внаслідок обстрілу його будинок на вулиці Миру 115 почав горіти. Через масовані обстріли дочка не могла навістити батька, допомогти йому. Чоловіка витягли з полум’я сусіди. Вони доглядали за ним, але кваліфікованої медичної допомоги не було.
20 березня 2022 року Маштана Степана Степановича не стало. В окупованому місті чоловіка не могли поховати, поклали тіло у воронку від бомби на футбольному полі у дворі будинку.
БільшеПоет, історик, економіст, викладач філософії. Чуйний, люблячий син, чоловік, батько. До останнього моменту свого життя залишався відповідальним, мужнім, готовим допомагати іншим у важкі часи життя.
Він закінчив навчання в Донецькому Національному університеті та в Харьківській національній академії міського господарства.
Як професійний вчитель викладав історію та право в Маріупольській загальноосвітній школі 1-3-го ступеня №26.
Різноманітні теми його поетичної творчості до глибини душі тривожать сучасників. В більшості його поезія глибоко філософська. Публікувався в багатьох альманахах, збірниках як в Україні, так і за кордоном. Отримував високу оцінку критиків та любов, повагу та визнання читачів.
Андрій разом з сином Денисом «захищали, годували, ховали, зігрівали, коли ми в 12 градусний мороз лежали на підлозі в підвалі. Добу спасали нас від пожежі під час обстрілів! Дякуючи вам ми живі!» - крик душі дружини, матері. Але обох застрелили 20 березня 2022р, під час боїв у Маріуполі. Застрелили на очах у рідних, які ніяк не могли спасти їх, не могли захистити, навіть не могли вийти з підвалу, тому що страшні смертельні обстріли були безконечні. Тіла забрали з вулиці, заховали, та рідні ще і зараз не знають місце поховання. «Шок, біль не відпускають до цього часу... З вами убили і нас», - горює серце дружини, матері.
БільшеРодина Медведєвих жила дружно, були чуйними, віповідальними один до одного. Коли нависла смертельна загроза життю під час російської повномасштабної війни, вони перейшли у приватний будинок доньки, що знаходився на вулиці Лесі Українки (Парковий). Всі вважали, що через постійні ворожі обстріли знаходитися в багатоповерхівці більш небезпечно. Подружжя проживало на вулиці Купріна, майже на околиці міста.
На жаль, окупанти «воювали» з цивільним населенням. Вони постійно та цілеспрямовано знищували житлові будинки, навмисно вбиваючи людей.
11 березня 2022 року Медведєв Олександр Васильович та його дружина Медведєва Зінаїда Петрівна загинули внаслідок попадання авіабомби в будинок.
Більше60-річна Ніна Мельничук потрапила під обстріл біля свого будинку в Маріуполі. Її евакуювали спочатку до місцевої лікарні, згодом вивезли до Донецька. Там 8 квітня 2022 року Ніна Мельничук померла. Ніна була родом зі села Комарівка на Київщині. Жила в Маріуполі. За фахом була кухаркою, втім працювала у місті водійкою трамваю. «Нас у мами (тато рано помер) було шестеро дівчат. Ніночка була молодшою. Мама її звала «мізинчик». Навколо Ніни завжди було людно: подруги, знайомі, сусіди. Вона була дуже життєрадісною, веселою, справедливою. Любила тварин. У неї завжди жили собака та 3-4 коти», – розповіла Лідія, сестра загиблої. Коли розпочалася повномасштабна війна, сестри просили Ніну виїхати з Маріуполя. Проте вона не погоджувалася. Вірила, що Маріуполь вистоїть. Та й покинути тварин не могла. «Вона залишалася у квартирі. Зв’язок із сестрою зник 2 березня. На останньому фото, яке я отримала від Ніни, був хліб, який вона спекла. Ми довго шукали сестру. Згодом дізналися, що Ніна отримала поранення під час обстрілу. Ракета чи снаряд впав поряд з будинком, в якому вона мешкала. Хто її привіз до лікарні в Маріуполі – не знаємо. Далі сестру відвезли у Донецьк до лікарні імені Калініна, там ампутували ногу. Вона була при тямі, назвала свої дані. А 8 квітня померла. Як сказав лікар, відмовили нирки». Поховали Ніну Мельничук на цвинтарі в Донецьку, біля батьків. У неї залишилися сестри та племінники.
БільшеСтаніслав Мержук загинув у Маріуполі 24 березня під час військових дій. На момент загибелі йому було 29 років, а у квітні Станіславу мало виповнитися 30.
До війни він працював на металургійному комбінаті в управлінні автоматизації.
БільшеСергій Меркулов проживав та працював у Маріуполі. Його 40-річчя прийшлося на важкі часи російського повномасштабного вторгнення в Україну. З 24 лютого 2022 року агресія російських військ стрімко просувалася від околиць міста до його центральних районів. Більшість маріупольців вважали, що зможуть перечекати, десь пересидіти бойові дії, а потім все буде добре. Адже поряд із Маріуполем уже 8 років чути вибухи, роботу автоматів. Іноді вся Україна бачила новини про становище в селі Широкино та інших місцях так званої «сірої зони». Але в таку жорстоку масштабну ворожу навалу не вірили. Постійні масовані обстріли знищували житлові будинки. Під обстрілами, авіабомбуваннями гинули мирні мешканці. Шукати сховища намагалися всі, хто не встиг або не зміг виїхати із пекла, створеного російськими військами.
22 березня 2022 року «забрала підла війна» Меркулова Сергія Вікторівна, так у відчаї каже про його загибель Наталія Твердохлєбова. Багато значать її слова про те, що «більше він ніколи не побачить море, не буде йти на улюблену роботу». Він загинув на манежі «Азовсталь», де шукав безпечне місце для збереження життя.
БільшеРуслан Мерник загинув 19 березня, коли російські загарбники обстріляли район Кірова в Маріуполі. Чоловік був вдівцем та опікався 4-мя дітьми. Його дружина Ольга Мерник загинула в 2020 року від коронавіруса, коли була вагітна. Тоді дитину вдалося врятувати.
Руслан Мерник, перенісши тяжку втрату дружини, самотужки ростив діточок та намагався дати їм все необхідне, забезпечити гідне життя. Тепер, коли росія нахабно вбила його, четверо дітей залишилися сиротами.
БільшеВійна не вибирає того, кому дістанеться більше гуманізма, бо там його нема. 24 лютого 2022 року вона прийшла в Україну з росії масованими обстрілами, авіабомбуванням, руйнуванням, смерттю мирних мешканців. Російські війська зищували інфраструктуру, залишаючи людей без елементарних засобів існування, без надії на допомогу. Кожен намагався знайти більш безпечне мівце, щоб зберегти життя.
8 березня 2022 року Мешалкін Олександр загинув, коли старався добігти до підвалу, який знаходився в магазині «Шанс». Магазин розташовувався в селищі Моряків м. Маріуполя. Смертельне поранення від осколків снаряду.
Похований там же, розповів знайомий Олександр, «під деревом біля труб, як іти на пошту. Разом з ним загинули Джола Олександр і Джола Валентин»
БільшеПовномасштабна війна росії проти України сповнювала весь народ горем та стражданням. Гинули відважні бійці на полях боїв, гинули невинні мирні люди в містах та селах. Маріуполь опинився на початку шляху загарбників української землі. Основним завданням для всіх було одне – вижити в нелюдських умовах, створених безжальною навалою російської армії. Хто не зміг виїхати з міста, той шукав захист десь там, де проживав.
Максим Ігоревич Микикечко проживав у Маріуполі та 4 березня 2022року загинув від осколку внаслідок російського обстрілу в гуртожитку по вулиці Зелінського, 19б.
Як розповіла про трагедію Яна, «встигла забрати тіло служба «Орфей». Де похований невідомо». Про нього пам’ятають, як про «товариша, сусіда і дуже добру людину». Якби не війна, то 36-річний чоловік міг би радіти мирному життю, в красивому сучасному місті.
БільшеБагато маріупольців, як і Наталя Милованцева, не покинули рідний дім, залишились у місті, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. З 24 лютого 2022 року Маріуполь знаходився під постійними обстрілами. Ворог цілеспрямовано руйнував цивільну інфраструктуру, житлові будинки. Безпечних місць для збереження життя було мало. Кожен боровся за виживання, як міг.
15 березня 2022 року Милованцева (Смик) Наталя В’ячеславівна загинула. Трагедія сталася під час авіабомбардування в Маріуполі, в гуртожитку за адресою вулиця Казанцева, 20. Війна відібрала у рідних сестру, матір, дочку, племінницю, куму. Жінці було всього 44 роки.
БільшеУ мирному житті людей завжди має місце питання проживання сім’ї. Немало таких, які мріють збудувати свій дім. Це завжди можливість мати родинне місце, де завжди всім раді, де чекають, допомагають. Вселяючи надію, приказка так і звучить: «Мій дім – моя фортеця». Покоління, яке не знало війни, сподівалося на мирне життя своїх нащадків.
Але з 24 лютого 2022 року повномасштабна війна росії проти України звела нанівець мрії та сподівання мешканців Маріуполя. Безжальний загарбник люто знищував те, що поколіннями створювали люди. Обстрілювалися житлові багатоповерхівки, приватні будинки, об’єкти цивільної інфраструктури. У кого були сили, ті втікали з небезпечних багатоповерхівок в більш надійні сховища, або спускалися в занедбані підвали, які не були пристосовані для проживання.
Жителі приватного сектору не спішили залишати будинки, боялися мародерства, сподівалися, що мирних людей війна омине. Окупанти не так думали, вони нищили все, що було на їх шляху до скорішої окупації міста.
Як повідомив Валерій Кобзарь, 27 березня 2022 року загинула в Маріуполі пенсіонерка Мирна Майя Семенівна. Стало відомо, що жінка опинилася під обломками свого будинку, який обвалився внаслідок російських обстрілів.
Так безжально російською навалою вбита мирна літня жінка, зруйновано її будинок, її життя.
БільшеПо вулиці Межовій, 9 у Маріуполі знаходився дошкільний навчальний заклад «Ясла-садок №124 «Струмочок», де працювала Ганна Ігорівна. Колись вона вибрала професію, яка давала їй можливість реалізувати свої навички та вміння по вихованню і розвитку дітей. Вихованці та їх батьки поважали, цінували старання, самовідданість виховательки.
Коли розпочалася російська повномасштабна війна, ворог спрямував свої війська і на Маріуполь. Дуже стрімко окупанти просувалися по місту, варварськи руйнуючи все на шляху. Оточували місто, залишивши у полоні окупації мирних цивільних мешканців. Ганна знаходилася у Маріуполі.
Навесні 2022 року Мироненко Ганни Ігорівни не стало. Під час обстрілу жінка загинула під руїнами будинку.
БільшеГанна Мироненко загинула в Маріуполі під завалами будинку за адресою бул.Морський, 26. Багатоповерхівка не витримала страшних обстрілів, які вели окупанти по цьому району, та обвалилася. Тут загинуло багато людей, бо не було змоги втекти в безпечне місце, загарбники не залишали людям жодного шансу.
Ганна Ігорівна працювала вихователькою в комунальному дошкільному навчальному закладі «Ясла-садок №124». Була доброю, світлою та чуйною, її дуже полюбляли діти.
БільшеЛідія Миколаївна Мирошниченко загинула 17 квітня 2022 року в окупованому росією Маріуполі.
За прожиті 78 років на долю жінки випало нелегке післявоєнне дитинство. Але жага до життя, радість від допомоги рідним допомагали в різні часи. Племінниця Ірина каже, що Лідія Миколаївна була поряд, і в радості, і коли було важко. Любляча, турботлива, добра, лагідна та уважна, завжди готова прийти на допомогу.
Під час повномасштабної російської війни Лідія Мирошниченко залишалася в Маріуполі. Похилий вік не давав можливості виїхати в безпечне місце. Жінка проживала на Лівому березі, за адресою вулиця Київська, 39. В страшних умовах, створених окупантами, вона мужньо боролася за життя. Війна обірвала його.
Більше«Війна забрала життя мого дорогоцінного єдиного синочка...» - з невимовним болем промовляє Марія Олександрівна, мати Серафима.
30 березня о 6 годині 35 хвилин Михайлов Серафим загинув, «серце не витримало і зупинилося. Він помер в муках».
З 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. З цього дня Маріуполь та його жителі були у постійній небезпеці. Порятунку не було, бо місто знаходилось в окупації російських загарбників. Дорослі важко справлялися з неймовірними труднощами. А дітям, людям похилого віку, хворим було ще важче від результатів постійних масованих обстрілів, авіабомбардувань, від відсутності медикаментів та медичної допомоги. Скільки померло таких, як Серафим, чиє серце не витримало жахів війни...
БільшеНіна Мідловець проживала в Маріуполі, працювала до пенсії на заводі «Азовсталь».
Російська війна знищила її будинок, тому жінка змушена була евакуюватися з родиною із окупованого міста. В Мангуші довелося пройти «фільтрацію».
Ніну забрали для «кращого життя» до Макіївки, в будинок для людей літнього віку. Онука Олеся розповіла, що знайомі бачили жахливі умови життя Ніни. «Бабуся без їжі та ліків і згасла»... А сама завжди була світлою, доброю, «останнє від себе відірве та віддасть тим, хто потребує», - з болем згадує Олеся.
БільшеГеннадій Мілевський загинув у Маріуполі 30 березня 2022 року. Його життя обірвалося від ударної хвилі, коли він захищав мирних людей в Депо-2. У цей час велися ворожі обстріли.
Через 2 дня після початку російського вторгнення Геннадію виповнилося 50 років. Але хіба це було свято…
У мирному житті чоловік працював слюсарем з ремонту рухомого складу в комунальному підприємстві «МТТУ». Мав плани, хотів жити, вруб чудовим другом та колегою, як згадують близькі.
БільшеОлександр Мілєнко – життєрадісний, добрий чоловік, що проживав у Маріуполі. 24 лютого 2022 року він як і більшість маріупольців залишався у місті, не міг й повірити, що можуть статися такі жахливі події.
Олександр працював водієм тролейбуса 3 класу в КП «МТТУ». Мав стабільну роботу, був активним, будував плани на майбутнє.
18 березня 2022 року Олександр отримав уламкове поранення біла під’їзду свого будинку на бульварі Шевченко. Був доставлений у лікарню швидкої медичної допомоги, але він не вижив. Пізніше Олександра поховали в братській могилі.
У Олександра Мілєнко залишилася донька, яка дуже сумує та завжди буде його пам’ятати як найкращого тата серед усіх.
БільшеМикола Мінаков загинув під час обстрілу росіянами Маріуполя 24 березня 2022 року. Це сталося близько 10-30 ранку в центрі міста на перетині вулиці Грецькій та вулиці Фонтанній. Поховали чоловіка лише на 5 день біля Грецького центру – увесь цей час ворог жахливо обстрілював місто.
15 квітні тіло Миколи Мінакова біло ексгумовано та перепоховано в селі Тополине Нікольського району.
У цивільному житті Микола працював у ритуальному бюро "Вечность". Мав сім’ю, кохану дружину, дітей. Кохана Оксана каже, що Микола був люблячим батьком, хорошим другом та доброю людиною.
БільшеСергій Олексійович Мінін загинув у Маріуполі, коли від влучань завалився будинок за адресою вул.Куїнджи, 146. Відомо, що чоловік не зміг вибратися та загинув під завалами.
Сергій Мінін працював двірником у комунальному закладі «Маріупольська загальноосвітня школа I-III ступенів №65».
БільшеЯрослав Мінчев загинув у Маріуполі 29 березня 2022 року, під час окупації міста російською армією. До нападу ворогів на Україну він працював у товстолистовому цеху металургійного заводу.
БільшеПісля довгих років праці Лариса Іванівна раділа заслуженому відпочинку. Пенсійний період давав змогу більше часу приділяти своєму здоров’ю, частіше проводити час з рідними та друзями.
Все змінила повномасштабна російська війна. Жінка залишалася в Лівобережному районі міста Маріуполя, на вулиці Полтавській, 5. Цей район обстрілювався з перших днів ворожого наступу. Масовані обстріли, руйнування будинків, страждання людей. Скрізь панував постійний жах смерті.
Під час російської окупації Маріуполя, 18 березня 2022 року Мірошниченко Лариси Іванівни не стало. Друга війна в її долі назавжди розлучила жінку з рідними.
БільшеМірошниченко Олена загинула в Маріуполі у своєму дворі під час готування їжі. Жінці було 40 років.
Війну Олена зустріла разом із сім’єю в Маріуполі. Олена Мірошниченко була заміжня, виховувала двох дітей. До окупації міста росіянами вона працювала в КП Комунальник, була контролером. Мала стабільну роботу, працювала з віддачею та старанністю.
13 березня Олена разом з дітьми знаходилася у дворі будинку 144 по проспекту Будівельників. У той час росія вже нещадно, регулярно обстрілювала увесь Маріуполь. Черговий снаряд прийшовся на двір, де була Олена Мірошниченко. Жінка загинула на очах у своїх діточок.
Чоловік Олени, Сергій, дуже сумує та з біллю згадую кохану, яка була найріднішою людиною в світі. Каже, що «вона була самою доброю та чуйною, завжди йшла на зустріч людям та відносилася з розумінням. Мати двох чудових діточок».
БільшеРаїса Мірошніченко загинула у своїй квартирі в Центральному районі Маріуполя 21-23 березня 2022 року. Вона не пересувалася самостійно і коли внаслідок обстрілу спалахнула пожежа, не змогла вибратися з помешкання. Раїсі Іванівні було 78 років. Народилася і жила в Маріуполі. Працювала на заводі «Азовмаш», а потім – на кондитерській фабриці. Вийшла на пенсію. У 2010-му році втратила єдиного сина і важко пережила це. Здоровʼя Раїси почало значно погіршуватися з того часу. «Із Раїсою Іванівною ми знайомі багато років. Вона була для мене – і як мама, і як подруга. Дуже чесна людина, чуйна, добра, порядна. Коли згадую, відразу сльози на очах… У неї був папуга Проша, який лагідно називав її Раєчка. Так і для нас всіх вона була Раєчкою. Ми завжди їй у всьому допомагали. Про загибель Раїси я дізналася від сусідів, адже на той час я була поранена і намагалася потрапити у лікарню», – розповіла подруга та сусідка Людмила Бодрова. У Раїси Мірошніченко залишилися внучка та двоє правнуків.
БільшеОлексія Міски застрелив снайпер у Маріуполі 15 квітня 2022 року. У той період російська армія продовжувала наступ на місто, ішли запеклі бої. Олексієві було 75 років. До пенсії він працював на залізниці. Потім захопився бджолярством. Любив щось майструвати на дачі і працювати на пасіці. «Олексій був дуже люблячим та улюбленим чоловіком, батьком і дідом. Любив сім'ю понад усе. Був турботливим, уважним. Нам усім його дуже не вистачає», – розповіла дружина Тетяна. Олексія Міски поховали на Старокримському кладовищі. У нього залишилися дружина, син, дочка і сестра.
БільшеОлександр Геннадійович проживав зі своєю родиною у Маріуполі, в самому центрі міста, по проспекту Миру, будинок 74. Життя на заслуженому відпочинку в приморському місті тішило, умиротворювало. Була можливість займатися улюбленими справами, більше часу проводити з рідними, з друзями.
На жаль мирне життя перервала повномасштабна війна росії, яка вдарила по місту смертоносною зброєю. Цивільні мешканці, як могли, шукали захисток.
Через постійні обстріли це було надзвичайно складно.
16 березня 2022 року 64-річний Мітляков Олександр Геннадійович, разом з дружиною Мітляковою Світланою Володимирівною, загинули біля під’їзду свого будинку. Подружжя отримало смертельні поранення внаслідок обстрілу.
БільшеЖивучи на заслуженому відпочинку, Світлана Володимирівна мала змогу більше уваги приділяти своїй сім’ї, піклуванню про здоров’я, більше часу проводити з родиною та друзями.
Але російські війська прийшли повномасштабною війною в Маріуполь, жорстоко знищуючи всїх та все на шляху окупації. Намагаючись загарбати територію, ворог обстрілював житлові квартали, знищував критичну інфраструктуру.
Внаслідок обстрілу міста 16 березня 2022 року Мітлякова Світлана Володимирівна загинула біля під’їзду свого будинку 74, по проспекту Миру в Маріуполі. З нею загинув і її чоловік, Мітляков Олександр Геннадійович.
Більше13-річний Іван Міхальонок загинув 8 березня 2022 року, отримавши уламкове поранення під час обстрілів Маріуполя російськими військовими. Хлопчик навчався в школі.
Іван один з багатьох дітей, чиє життя нахабно забрала російська військова агресія.
БільшеНема в світі нічого ціннішого за людське життя. Особливо важно боротися за щасливе життя, якщо прогрес допомагає розвивати перспективи радості.
До 24 лютого 2022 року саме на таку щасливу долю розраховували і жителі Маріуполя. Але росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію країни, перетворивши життя на страх та горе. В місті панувала паніка, нерозуміння того, що коїться навкруги. Окупанти намагалися оточити місто за будь-яку ціну, тому немилосердно знищували все, не жаліли нікого.
Люди гинули під силою масованих російських обстрілів. Про загибель Міхно В’ячеслава розповіла Надія Охват: “Помер 27 березня 2022 року від осколків на правому (район Маріуполя), на вулиці 1 Кальчик». Надія бачила загиблого, але, нажаль, поховати не змогла через постійні сильні обстріли. Розповіла про горе молодого чоловіка, бо поряд нікого із рідних не було. Страшні наслідки російської війни.
БільшеМаленька Софійка Міхньова загинула в Маріуполі 10 березня 2022 року. Навесні російська навала нещадно обстрілювала місто, скидала бомби з літаків. Родина переховувалася в підвалі будинку, де вони проживали – це було саме серце міста, всім відомий район «Переходу». Близькі розшукували Міхньових в соцмережах, але згодом стало відомо, що під час військових подій загинула 2-річна Софійка.
БільшеПоліна Іванівна Мішурова проживала в Маріуполі, коли почалася повномасштабна російська війна. Для неї, як і для багатьох людей похилого віку, було надзвичайно важко виживати в нелюдських умовах окупації.
84-річній жінці потрібна була постійна допомога. Навкруги руйнувались, горіли від обстрілів житлові будинки. Воду, дрова, їжу, медикаменти – все треба було знайти, дістати. Без тепла, без зв’язку, під постійним жахом смерті жили маріупольці.
Так виживала і Поліна Іванівна. Але, як сказав Володимир, 4 квітня 2022 року вони загубили свою маму. Війна підібрала страшне слово «загубили», бо саме війна назавжди забрала її у рідних.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року вся Україна страждала від розпочатої росією повномасштабної війни проти нашої мирної країни. В Маріуполі люди страждали, шукали вихід із такої біди, але в місті було надзвичайно складно виживати. Виїхати на територію України було дуже складно, небезпечно, окупанти створювали різні перепони, перевірки. Скрізь лунали вибухи від снарядів, бомб, мін. Окупанти робили все, щоб знищити інфраструктуру, залишаючи жителів всього того, що життєво необхідне. Тому люди шукали захист в більш безпечних місцях: в підвалах будинків, а кому пощастить – в бомбосховищах. Намагалися допомагати один одному, разом готували їжу, шукали воду, дрова. З кожним днем все небезпечніше ставало саме існування людей в пеклі війни.
14 березня 2022 року у Міщенко Едуарда Семеновича не витримало серце. Його безжально проковтнуло горнило російської війни. Чоловік помер на лавочці біля під’їзду будинку 21а по вулиці Зелінського в Маріуполі.
Місце поховання невідомо.
БільшеЛюдмила Іванівна – пенсіонерка, яка проживала в Маріуполі, коли російські війська розпочали повномасштабне вторгнення в Україну. Літня жінка не намагалася виїхати в більш безпечне місце, розуміючи свою миролюбність. Але ворог не пощадив її життя.
9 березня 2022 року, внаслідок мінометного обстрілу, Міщенко Людмила Іванівна загинула біля свого будинку. У місті не працювали магазини, була знищена критична інфраструктура, не було води, їжі. Жінка вийшла на вулицю в пошуках хліба... Окупант відповів обстрілом.
Сусіди поховали Людмилу Іванівну в городі її будинку.
БільшеЖиття завжди ставить багато завдань, щоб людина виконала їх та почувала себе щасливою. Але під час війни все змінюється. Самим головним завданням є одне – вижити. Так сталося з мешканцями Маріуполя з 24 лютого 2022 року, коли росія віроломно розпочала повномасштабну війну. Чомусь ворог придумав, що визволяє українців. Цинічне «освобождєніє» від усього, що людина мала, а головне – від самого життя. Безпечне місце важко було знайти у місті, яке оточували російські війська.
У дворі свого будинку 5 квітня 2022 року загинув Мовчан Володимир Юрійович. Рідні написали, що їх любий чоловік, батько, зять Володимир «загинув від осколків». Війна принесла безмежне горе, відібравши життя 49-річного Володимира.
БільшеЗ початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну багато населених пунктів країни зазнали незліченне горе та страждання. Маріуполь знаходився на передових позиціях наступу ворога, стримуючи просування окупанта по нашій землі.
Роман Мозговий зі своєю родиною, як і багато маріупольців, залишалися в місті. Намагалися ховатися в безпечних місцях. Потужні ворожі обстріли посилилися в середині березня. Окупанти лютували, намагаючись оточити місто.
16 березня 2022 року Роман Андрійович Мозговий загинув у Маріуполі від осколкового поранення внаслідок обстрілу. Війна вбила молодого чоловіка.
БільшеОльга Монастирна загинула у березні 2022 року, коли російські військові вдарили по Будинку звʼязку на проспекті Миру у Центральному районі Маріуполя. Останки Ольги знайшли під завалами через два роки, коли окупанти взялися демонтувати будівлю. Серед кількох десятків загиблих дівчину вдалося ідентифікувати завдяки документам у її сумочці. Ользі було 22 роки. Вона родом із Маріуполя, закінчила місцеву школу №3, а згодом Маріупольський державний університет, зокрема факультет іноземних мов. Працювала репетиторкою – навчала охочих німецької та англійської мов, а також була перекладачкою на фрилансі. Стажувалася у Німеччині і Великій Британії. Обожнювала поезію. «Старанна, розумна, винахідлива – Ольга активно долучалася до заходів на рівні університету, міста й області, виступаючи на дебатах та інтелектуальних змаганнях. Для близького оточення вона була наче промінчик сонця – світла й весела, вміла радіти життю. Перед нею був відкритий весь світ… Проте вона не могла довго перебувати на чужині. Її серце було в рідній Україні поруч із батьками, в Маріуполі», – розповіли у виші, де навчалась дівчина.
БільшеАндрій Моргун мав велику любов до України, патріот своєї країни, мріяв відсвяткувати день перемоги. Свій 50 день народження зустрічав, коли вже 5 днів росія вела повномасштабний наступ на Україну. Маріуполь з перших днів війни зазнав біль. З кожним днем атаки становилися все жахливішими, били по житловим будинкам, люди вмирали у себе вдома. У березні місто опинилося під гнітом окупантів – людям не вистачало їжі та води, а росія активно застосовувала авіацію.
13 березня 2022 року Андрій Моргун знаходився біля під’їзду свого будинку. У мить розпочався обстріл і чоловік отримав серйозні поранення. Його життя обірвалося. Поховали Андрія Анатольовича біля дому, а пізніше рідні перепоховали його на кладовище.
Андрій Моргун навчався в 34 школі. Деякий час працював на Азовсталі. Пізніше став займатися підприємницькою діяльністю. Також мав хобі – ремонтував комп’ютерну техніку.
Люди які знали Андрія кажуть про його доброту, життєрадісність, чуйність. Обожнював домашніх тварин. Сенсом його життя були доньки Анастасія та Єлизавета, які з ним жили.
БільшеВ період воєнного вторгнення російської навали в Україну з 24 лютого 2022 року маріупольці шукали захисток, укриття в підвалах своїх будинків, поряд з тим місцем, де проживали. Масовані обстріли, авіабомбардування в середині березня були постійними. Небезпека всюди чатувала на мирних людей.
14 березня 2022 року від важких поранень при черговому ворожому артилерійському обстрілі загинула Мордан Тетяна Вікторівна. «Трагедія сталася у дворі будинку 3 по вулиці Вузівській в Маріуполі, де вона проживала в квартирі 29», - розповіла Арина.
Тіло молодої жінки забрали військові. Дата та місце її поховання рідним невідомо.
БільшеЛюбов Мордовець загинула в Маріуполі 23 березня через російське вторгнення. Вона перебувала у своїй квартирі за адресою вул.Громової буд.60, коли сталося пряме влучання снаряду через вікно. Любов Миколаївна, яка на той момент знаходилася вдома, лишилася життя.
Син Любові розповідає, що мати була «мудра, дуже добра, чутлива. Вона мала велике любляче серце та завжди намагалася допомогти усім навкруги». Згадує, що мати була особливою в сім’ї – вона об’єднувала усіх членів родини своїм теплом та турботою.
Любов Мордовець була похована через півроку після загибелі рідні.
БільшеЖиття маленької Танюші було безхмарним в рідному місті Маріуполі. Мама любила безмежно свою донечку, робила все для її щастя і сама від цього була щасливою. Шість років, скоро навчання дівчинки в школі.
Але все змінила жорстока війна росії проти України. 24 лютого 2022 року російські війська вторглися на територію суверенної України. З багатьох міст і сіл навала йшла, руйнуючи все на своєму шляху. Маріуполь знову потерпав від обстрілів на бомбардувань. З кожнем днем ставало небезпечніше.
Маленька Тетяна була зі своєю мамою, коли їхній будинок завалився від обстрілів російських військових. Мама з донечкою опинилася під завалами будинку. Яна, мама Тетянки, загинула зразу. А маленька дівчинка намагалася вибратися з-під завалів. Вона боролася, але не мала таких фізичних сил, щоб спастися. Допомогти Тетяні було нікому, бо навкруги були обстріли, всі десь ховалися від російських снарядів, мін, бомб.
Хто б міг подумати, що у двадцять першому столітті шестирічна дитинка загине від зневоднення під завалами свого будинку. Жорстокий час російської окупації прирік Тетяну Мороз, як і багатьох інших маріупольців.
БільшеНапевно немає таких слів, які передадуть силу лютої ненависті людей до війни. 24 лютого 2022 року прийшло величезне горе в домівки мирних жителів України. Маріупольці, як і багато в інших українців, не могли повірити в можливість нападу росії на Україну. Але «братський» народ росії повномасштабною загарбницькою війною вторгся на українську землю. По-різному відреагували місцяни на прихід війни. Більшість людей надіялися, що їх бойові дії не стосуються, адже вони мирні люди. Перечекають вдома.
Мороз Яна, молода мама знаходилася з милою донечкою в Маріуполі. Яна захищала Тетянку, як могла. Вони перебували в своєму домі. На початку березня 2022 року в місті вже були масовані обстріли. Між районами в Маріуполі не було вільного проїзду, тому люди не могли оцінити обстановку в місті. Була паніка, безвихідь.
4 березня рашисти в черговий раз обстріляли місто, попали в будинок Яни. Мама з 6-річною донечкою опинилася під завалами будинку. Але порятунку не було. Яна загинула зразу. Від зневоднення потім загинула і маленька Тетяна, яка намагалася сама боротися за життя.
Вбили щасливу маму та її донечку, які так мріяли про довге щасливе життя у мирному Маріуполі.
БільшеОлександр Олексійович Морозов загинув 7 квітня 2022 року в Маріуполі. Майже 1,5 місяця з початку повномасштабного наступу росії на Україну. Майже 1,5 місяця щоденних обстрілів та терору мирних людей. Олександру було 43 роки. Він працював у конверторному цеху металургійного заводу.
БільшеПід час воєнних дій в Маріуполі люди переживали жахливий стрес. Неможливо було бути спокійним, коли літають літаки та скидають бомби на сусідні дома, коли розриваються міни на подвір’ї, коли вмирають на твоїх очах невинні люди… Такою була весна 2022 року, коли росія вирішила «визволяти українців».
Але люди гинули не тільки від снарядів, але й через стрес. Так 14 березня загинув Анатолій Григорович Мотренко – не витримало серце усього того, що коїлося навкруги… Чоловіку було 64 роки. Рідні розповідають, що Анатолій усе життя працював на заводі «Азовсталь» та «Азовмаш».
БільшеМаксим Моцевик – молодий та енергійний, старанний та дисциплінований. Він народився у Покровську, там і навчався у шкільні роки. Потім поступив до в ДонНТУ, вибрав гірничотехнічний факультет. Закінчив навчання в 2020 році, отримавши диплом магістра.
Максим дуже полюбляв спорт. Він був великою частиною його життя – регулярно приймав участь в університетських і міських змаганнях.
В нього кипіло життя. Він прагнув бути корисним, мати успіх у своїх справах, було багато планів на майбутнє, мрій. Був опорою для своїх батьків, мав багато друзів та однодумців.
24 лютого 2022 року, коли росія напала на Україну, Максим став на захист своєї Батьківщини. Військовослужбовець Збройних сил України захищав Маріуполь від ворога та отримав уламкове поранення. Максима доставили у лікарню, але під час ампутації ніг він помер від больового шоку.
Світлий, добрий, життєлюбний, справжній патріот. Таким Максим назавжди залишиться у серцях.
БільшеСвітлана Олексіївна Мочалова загинула в Маріуполі 26 березня 2022 року, коли російська армія скинула авіабомбу. Світлана отримала чисельні поранення та загинула на місці.
Відомо, що Мочалова Світлана працювала металургійному комбінаті в цеху мереж та підстанцій.
БільшеАртем зробив свій вибір, коли став на захист Батьківщини на початку повномасштабного вторгнення російською навали на територію України. Неймовірної фізичної, моральної сили, професіональних навичок потребували жорстокі бої з ворогом в Маріуполі. З окраїн міста російські окупанти наступали, оточуючи територію, створюючи неможливі умови для виживання жителям. Ракетні обстріли, авіабомбування руйнували будинки жителів та критичну інфраструктуру. З початку березня 2022 року Маріуполь окупувала навала загарбників. Захисники міста об’єднались та продовжували боротьбу на території заводу «Азовсталь». Українські воїни робили все, щоб не дати російським окупантам захватити місто.
На території комбінату знайшли безпечні місця і цивільні маріупольці, діти різного віку. Вони теж потребували захисту, допомоги. Але в боях гинуло багато мужніх воїнів Батьківщини.
8 травня 2022 року на «Азовсталі» загинув захисник Маріуполя Моша Артем. В мирний час він займався боксом, став чемпіоном Києва. Його мати Ірина Єгорченко опублікувала переписку з сином та з глибоким горем каже: «Він загинув гідно, боронячи Україну. Бог забрав його додому, Спасибі всім,хто стояв поруч, молився, постився, боровся....Ти був дуже добрим сином...Дякуємо за мирне небо».
Людська шана матері, яка виховала такого мужнього сина.
БільшеКожна людина планує своє життя так, щоб займатися улюбленою справою, бути щасливим у своїй родині, у своїй країні. Життя Олега Мудрака склалося так, що з 2014 року він свідомо брав участь у воєнних діях на Сході України. В цей час виконував обов’язки командира 1-го батальйону окремого загону спецпризначення НГУ «Азов». Це були важкі випробування для кожного, хто виборював волю для захоплених росією територій.
З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року командир захищав Батьківщину, мужньо обороняючи Маріуполь. Разом з побратимами стримував натиск загарбників, які знищували все на своєму шляху. Постійні обстріли міста та масовані атаки на «Азовсталь», де тримав оборону із побратимами і «Сухар», були пекельними, несли смерть та розруху.
У травні 2022 року разом з іншими воїнами потрапив у полон до росіян, 29 липня пережив страшний російський теракт у Оленівці. Ворог виснажував українських воїнів, намагався знищувати їх дух свободи. 21 вересня 2022 року під час великого обміну Олег повернувся з полону дуже виснаженим.
21 лютого 2023 року на 36 році життя у воїна зупинилося серце.
Чин прощання відбувся 25 лютого в Києві на одній із баз полку за присутності побратимів комбата. Його тіло кремували у Києві 26.02.2023 року.
Племінник Данило з любов’ю каже: «Мудрак Олег Васильович – майор, герой, стальний чоловік, мій дядько, мій брат, моя опора, моя гордість, мій маяк і приклад характеру».
За особисту мужність, високий професіоналізм, самовідданість у захисті України Олег отримав державні нагороди: орден «Богдана Хмельницького» 3 ступеня, медаль «Захиснику Вітчизни».
БільшеОлена Миколаївна Мудрик загинула від наслідків війни, що пережила навесні 2022 року в окупованому росіянами Маріуполі. 10 червня 2022 року в неї стався інсульт. Через неможливість отримати нормальну медичну допомогу, вона загинула. Рідні поховали Олену Миколаївну Мудрик на Старокримському цвинтарі 15 червня.
Донька Олени Миколаївни з біллю згадує маму та розповідає, що вона відрізнялася наполегливістю та працелюбністю.
У Маріуполі Мудрик Олена надавала індивідуальні послуги адвоката. Свою діяльність вона успішно вела з 1998 року, майже 25 років.
БільшеВ той рік, коли росія віроломно напала на Україну, Ніні Михайлівні виповнилося 59 років. Але цей день народження був в окупаційному Маріуполі. Ворожа техніка скупчувалася навколо міста, прицільно обстрілюючи житлові будинки, об’єкти критичної інфраструктури. Літаки з регулярною цинічностю скидали авіабомби на місто. Цивільні мешканці страждали, надіялися на допомогу, не могли повірити в нелюдську жорстокість російських військ. Постійна загроза смерті поширилась на всіх.
19 березня 2022 року Музики Ніни Михайлівни не стало, серце не витримало нелюдських випробувань війною.
БільшеМаксим Мукавоз загинув у Маріуполі 10 квітня біля 31 школи через отримані уламкові поранення від розриву снаряда. Молодому чоловіку було 23 роки.
Працьовитий, добрий, старанний, щирий, надійний – найкращий син своїх батьків та брат своєї маленької сестрички. Мати Максима з біллю каже: «Уламками снаряду загинуло моє серце... мій Синочок... мені без тебе ніяк... життя зупинилося для мене... для тата (рятував тебе всіма силами)...». Непоправна втрата для рідних.
БільшеПовномасштабне вторгнення росії Леонід Олександрович Мулько зустрів у Маріуполі разом зі своїми рідними: донькою та онуком. Сім’я переховувалася від агресії окупантів за адресою вул.Зелинського, 33. Майже весь час перебували в підвалі – стрес від постійних обстрілів, холод, нестача нормальної їжі та води. Точно не відома причина смерті Леоніда Олександровича, але очевидно, що через війну та жахливі події, його здоров’я похитнулося. Можливо, в нього стався серцевий напад – рідні так і не знають точні обставини та місце поховання.
Мулько Леонід Олександрович, був пенсіонером, пережив післявоєнні часи другої світової. Він мав сім’ю, дітей, онуків та нещодавно дочекався першого правнука. Рідні розказують, що останні роки він працював на заводі «Медичного обладнання» - був електриком від Бога.
«Світла і добра людина, завжди хотів усім тільки добра, не дивлячись на то, хто хороший чи поганий», - розказує невістка про Леоніда Олександровича.
БільшеДоля приготувала багато випробувань Вірі Андріівни. Дитинство в період війни, юність у складні часи становлення економіки країни. Приходилося багато працювати. Було щастя в родині, де її любили та поважали.
Повномасштабна російська війна зруйнувала не тільки міста, а і життя українців. Мулькова Віра залишалася у Маріуполі, яке всіма засобами намагалася окупувати російська навала. Літній жінці було важко боротися за життя в умовах суцільної біди, розрухи, обстрілів.
28 березня 2022 року Мулькової Віри не стало В період ворожої окупаціїї змучене сердечко жінки не витримало війни.
БільшеДмитро Муравйов загинув разом з батьком Болговим Анатолієм під час окупації росіянами Маріуполя. Це сталося 9 березня 2022, коли вони разом пішли за водою.
Дмитро проживав у Маріуполі разом з батьками та молодшою сестричкою. Сім’я мала теплі стосунки. Хлопець дуже полюбляв свою 4-річну сестричку Софію, він багато грався з нею, купляв подарунки на відкладені кишенькові гроші. Дмитро Муравйов відрізнявся добротою та щирістю. Хлопець вчився в 8-му класі 48 школи, займався спортом.
9 березня батько та син відправилися за водою, у той час як мати з сестрою Дмитра переховувалися в підвалі. У той час розпочався обстріл, який забрав життя Дмитра та його батька. Мати Євгенія з донькою вижили. Євгенія знайшла рідних померлими, коли все стихло. Вони отримали важкі осколкові поранення, несумісні з життям.
БільшеВажкі часи російської окупації по-різному сприймали мешканці Маріуполя. Але ніхто не жадав крові, горя, розрухи, смерті, які приніс ворог на крилах авіабомбардувальників, стволів різної бойової техніки. Війна цілеспрямовано знищувала місто та його цивільне населення. Люди не воювали, а сховатися від смерті було важко.
Муратова Олена Никифорівна загинула в березні 2022 року разом зі своїм чоловіком Самоніним Володимиром Олексійовичем. Під час обстрілу чоловік та жінка згоріли заживо у своїй квартирі на проспекті Миру, біля головпоштамту, що в центрі окупованого Маріуполя. Так жорстоко війна розпорядилася життям подружжя.
БільшеЛюбов Іванівна 49 років працювала вчителем математики в школі №20 у Маріуполі. Учні пам’ятають її старання дати максимум знань дітям. Жінка любила свій предмет, свою професію. В період російської війни проти України, вона була на заслуженому відпочинку. З середині березня ворог постійно обстрілював місто, тому всі, хто міг, ховалися в підвалах, бомбосховищах.
15 березня 2022 року Любов Іванівна Мурза загинула в підвалі будинку на вулиці Купріна. Очевидці кажуть, що масовані постійні обстріли міста були надзвичайно страшні, гучні. Медичної допомоги не було. Надвечір серце 77-річної жінки не витримало жахливих переживань. Сусіди намагалися реанімувати Любов Іванівну, але її не вдалося врятувати.
Жінку поховали в селі Малоянісоль. З невимовним болем донька Олександра каже, звертаючись до матері: «Любові твого великого серця вистачало на всіх…».
БільшеМирне життя Маріуполя, як і багатьох інших міст та сіл України, перервала російська навала, розпочавши повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Змінювалося все і всі. Найважливішим для населення було одне – зберегти життя. Здорові молоді люди мали більше і фізичних і матеріальних можливостей, думали про себе та про своїх рідних.
Багато в Маріуполі було самотніх літніх людей, яким важко було справитися з проблемами в воєнному пеклі. Такою була Мурзова Катерина Іванівна, яка злягла з інсультом в перші дні війни. Медичної допомоги не могло бути, бо російські окупанти наступали, знищуючи все на своєму шляху. В березні в місті вже не було тепла, води, газу, електрики, тим більше медичної допомоги. В середині березня 2022 року Мурзова Катерина Іванівна загинула в своїй квартирі 69 по бульвару Морському в 44 будинку. Ніхто не міг допомогти, бо місто обстрілювали, захоплювали російські загарбники.
БільшеБогдан Мухін загинув у віці 17 років від російського снаряду. Трагедія сталася 6 березня 2022 року, коли ворог окупував Маріуполь. Богдан знаходився з мамою у родичів у Лівобережному районі міста. У той час росія активно обстрілювала житлові квартали та нещадно знищувала усе на своєму шляху. Богдан загинув під час чергового обстрілу. Його тіло загорнули та віднесли на двір 4 лікарні.
Мати Богдана Мухіна, Ганна Іванівна Рисьєва, з величезною біллю згадує сина: «Він був нашим янголом. Його знали, як порядну людину, відповідальну. Богдан захоплювався футболом, був коханим сином, братом, племінником, дядьком».
Богдан був студентом – навчався в МВМПУ.
БільшеМаріуполь розквітав, все робилось для того, щоб мешканці мали змогу розвиватися, відпочивати, навчатися, залишаючись у рідному місті.
Але 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Морське місто було ласим для ворола, який знищував усе на загарбницькому шляху.
Як і багато місцян, Анастасія Нагорна не змогла вчасно виїхати з міста, опинилася в пеклі війни.
13 березня 2022 року 17-річна Нагорна Анастасія Олександрівна загинула від осколкового поранення в голову. Війна безжально вбила юну дівчину біля будинку 244 по бульвару Шевченко, де вона проживала.
БільшеНаталя Нагорна проживала в Маріуполі. Виховувала сина. Щасливе життя матері, як і багатьох українців, розчавила повномасштабна російська війна. Постійний страх небезпеки, смерті опановував свідомістю при кожному обстрілі. Нестача води, їжі, нестерпний холод та невідомість майбутнього приводили до відчаю. Ворог руйнував місто, гинули під обстрілами цивільні мешканці.
15 березня 2022 року Нагорна Наталя Василівна загинула разом зі своїм сином Даніілом. Добрій, чуйній, життєрадісній жінці було 39 років, а синові - близько 17 років. Вони могли б жити щасливо у мирі та радості, якби не війна, не окупація.
БільшеКоли люди займаються улюбленою справою, то вони щасливі. Результат їх вдалих справ приносить радість іншим. Василя Нагорного друзі називали легендою та душею компанії. «Він продовжував дивувати і притягував своєю гостинністю», - сказав друг Василя Аскольд Квятковський.
Василь Нагорний народився в Маріуполі, закінчив одну з найкращих шкіл - школу №18, проживав у Маріуполі, любив свою сім’ю, любив свою роботу. Чоловік працював шеф-кухарем у кафе-ресторані «CrazyMaam». Він був співавтором цього проекту. Друзі казали, що «він – душа проекту, справжній Профі, Майстер». Багато зробив для створення сучасного ресторану Європейської та авторської кухні. Сучасний екстер’єр, прогресивне дизайнерське рішення. Хвиля радості, справжнього щастя заполонила життя.
Але його радість очернила війна, повномасштабне вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року. Маріуполь обстрілювали, бомбили, руйнували, спалювали. І в ньому страдали та гинули маріупольці.
15 березня 2022 року під час російського бомбардування загинув 34-річний Василь Нагорний. Він мав би і надалі годувати людей, приносити радість в свій дім. Його донька та дружина отримали поранення, але вижили.
Більше6-річна Ксенія Нагуляк загинула в Маріуполі навесні 2022 року, коли під час обстрілів окупантів снаряд влучив у підвал, де переховувалася дівчинка з рідними. Це трапилося в Центральному районі, по вулиці Зелінського, 98. Разом з Ксенією загинув її старший брат 15-річний Данило Бондарєв.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року Маріуполь знаходився під постійними російськими обстрілами. Намагаючись оточити місто, ворог не жалів цивільне населення. Смерть від холоду, голоду, без медичної допомоги чатувала всюди. Військові літаки нахабною чергою кружляли над маріупольцями, скидуючи смертоносні авіабомби. Окупанти атакували місто з моря, з суші, з неба.
16 березня 2022 року Назарова (Аліпа) Наталя Миколаївна загинула в Маріуполі від російського авіаудару.
Жінка проживала в Маріуполі, не покинула рідне місто під час повномасштабної війни. Російська окупація лишила життя доброї, чуйної, доброзичливої людини, принесла горе рідним та друзям.
БільшеБагато людей вбила росія в Маріуполі. Місто-герой стало останнім притулком для більше ніж 100 тисяч маріупольців. Ворог обстрілював місто щодня, цілодобово, починаючи з 24 лютого 2022 року. Не було безпечних районів – прильоти були усюди, люди гинули в підвалах, у своїх квартирах, на вулицях, у лікарнях.
Жанна Петрівна Найдьонова також перебувала весь воєнний час у Маріуполі. Жінка отримала поранення, але близькі змогли її вивезти з під обстрілу. 2 квітня 2022 року вона загинула – серце не витримало жахів того, що відбувається. Жанні було 64 роки.
Більше41-річний Юрій Наришев загинув 12 березня 2022-го в Маріуполі. Поряд загинули його дружина та дві дочки. Сім’я Наришевих жила на вулиці Митрополитській. Неподалік був блокпост. Ця територія перебувала під щільним обстрілом ворога. Сім’я переховувалася в підвалі сусіднього з їхнім будинку. 12 березня російські війська поцілили саме в цю багатоповерхівку, стіни обвалилися, укриття було зруйноване. Родина загинула під завалами. Юрій Наришев народився та жив у Маріуполі. Працював на металургійному комбінаті імені Ілліча. Дуже любив свою сім'ю. «Лілія була для нього мрією життя. Його мама розповідала моїй, що в юності в Юрія тільки й розмов було, що про неї. Коли Юрій повернувся з армії, вони одружилися», – пригадала сусідка Оксана Сушева. Пара виховувала двох донечок-близнючок – Крістіну та Діану. Діана народилася з вадами здоров'я, навчалася вдома. Батьки багато часу приділяли її реабілітації. «Дуже часто я бачила, як вони з дівчатками їхали на море після 16:00. Юра був постійно з ними», – розповідає Оксана.
БільшеДіані Наришевій було 17. Вона загинула в Маріуполі 12 березня 2022 року під час обстрілів будинку, де переховувалася разом із родиною. Поряд загинули її сестра-близнючка Крістіна, мати Лілія та батько Юрій. Після початку повномасштабної війни майже водночас з Лівобережжям ворог почав блокувати й Центральний район Маріуполя. Родина Наришевих жила в багатоповерхівці на вулиці Митрополитській. За тиждень до трагедії там стало дуже гучно. Ворог гатив майже з усіх видів озброєння. Місцеві намагалися виїхати з Маріуполя. Однак офіційно жодного евакуаційного коридору не було й не всі наважувалися вибиратися. Діана з сестрою та батьками переховувалися у підвалі сусіднього з їхнім будинку. «12 березня після влучення у будинок його стіни обвалились, підвал теж був зруйнований. Родина не змогла врятуватися», – розповіла Наталія Сміщук, класна керівниця Діани. Діана Наришева жила в Маріуполі. Була десятикласницею школи №25 у Маріуполі. Через проблеми зі здоров'ям навчалася з дому. «Діана була веселою, товариською. Завжди цікавилася, як справи в школі, що в нас нового. Дуже любила домашніх тварин. У них були хом'ячки, собачка, кіт», – розповіла Наталія Сміщук. У Діани залишилася бабуся.
БільшеКрістіні Наришевій було 17. Вона загинула в Маріуполі 12 березня 2022 року під час обстрілу будинку, де разом із родиною переховувалася в підвалі. Російська армія вбила також її сестру-близнючку Діану, маму Лілію та батька Юрія. Після початку повномасштабної війни майже водночас з Лівобережжям ворог почав блокувати й Центральний район Маріуполя. Родина Наришевих жила в багатоповерхівці на вулиці Митрополитській. За тиждень до трагедії там стало дуже гучно. Ворог гатив майже з усіх видів озброєння. Місцеві намагалися виїхати з Маріуполя. Однак офіційно жодного евакуаційного коридору не було й не всі наважувалися вибиратися. Крістіна зі сестрою та батьками переховувалися у підвалі сусіднього з їхнім будинку. «12 березня після влучання у будинок його стіни обвалились, підвал теж був зруйнований. Родині Наришевих не вдалося врятуватися», – розповіла Наталія Сміщук, класна керівниця загиблої дівчини. Крістіна народилася та жила в Маріуполі. Навчалась у 10 класі. Була активною дівчиною, допомагала у підготовці різних заходів у школі. «Вона була старанною ученицею, завжди усміхненою. У неї ніколи не було поганого настрою. Мріяла стати перукаркою», – розповіла Наталія Сміщук. У Крістіни залишилася бабуся.
Більше40-річна Лілія Наришева загинула 12 березня 2022 року в Маріуполі. Разом із родиною вона ховалась від обстрілів у підвалі будинку в Центральному районі. Після влучання у нього стіни обвалилися. Поряд із Лілією загинули її чоловік Юрій та доньки Діана і Крістіна. Сім’я Наришевих жила на вулиці Митрополитській. Лілія та Юрій виховували доньок-близнючок. Одна із дівчаток, Діана, мала проблеми зі здоров’ям, не могла ходити. Коли почалася повномасштабна війна, район, де мешкала родина, російська армія щоденно обстрілювала. Родина ховалася в підвалі сусіднього з їхнім будинку. Втім 12 березня удар по ньому обвалив стіни, укриття теж було зруйноване. Лілія Наришева народилася та жила в Маріуполі. Працювала на металургійному комбінаті імені Ілліча. «З Лілею ми познайомилися, коли наші діти ходили до реабілітаційного центру. Я тоді ще подумала: яка вона сильна і тендітна! Лілія була відповідальною, доброю. Брала участь у житті своїх дітей і як могла намагалася їх соціалізувати. Її дочка Діана не ходила. Це важко, дівчинку доводилося носити на руках. Лілія була гарною мамою. І справжнім бійцем! Завжди і скрізь була з дівчатами. Дбайлива, працьовита, весела, відповідальна. Все це про неї», – розповіла знайома родини Яна Рогожан.
БільшеНеля Олексіївна Нарожна проживала в Маріуполі та багато років працювала до війни у магазині «Орбіта». ЇЇ добре знали постійні покупці в магазині. Це було до 24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію мирної України. Люди всіма силами боролися проти смерті від ворожих обстрілів, від холоду, голоду та відсутності медичної допомоги. Маріупольці підтримували один одного, як могли.
Знайдені людьми сховища не гарантували повну безпеку, бо обстріли, авіабомбування ворог проводив постійно.
24 березня 2022 року Нарожна Неля загинула від осколкового поранення в груди. У повному відчаї від горя втрати рідної людини Тетяна пише: «Осколок! Чому ти не бродив в місцях безлюдних чи в чистому полі. І чому тебе знову несе туди, де живуть люди, готують їжу, гріють воду?». Болючі питання людей, адже ворог стріляв по будинкам мирного населення, а не боровся з воїнами на полі бою. Неля Олексіївна була вбита біля будинку, куди приходила підгодувати бездомних котів. Російська війна безжально забрала рідну людину.
БільшеВіктор Павлович Неділько загинув у Маріуполі під час окупації міста російською армією 20 березня 2022 року. Разом з дружиною він перебував у своїй квартирі в Лівобережному районі за адресою вулиця Ломізова, 11. Через пряме влучання в квартиру подружжя загинуло. Зі слів сусідів, спочатку розпочалася пожежа, а пізніше увесь будинок до першого поверху рухнув. Віктору Павловичу було 82 роки.
БільшеАльбіна Федорівна Недогонова загинула в Маріуполі страшною смертю – через російську окупацію жінка згоріла в власній квартирі за адресою вул.Куїнджі, 130-а. Це сталося 24 березня 2022 року, коли будинок загорівся внаслідок обстрілу.
Події тієї весни забрали життя більше 100 тисяч маріупольців. У кожного з нас своя біль – рідні, друзі, знайомі, колеги, життя яких нахабно відібрала росія.
БільшеЄлизавета росла чудовою життерадісною дитиною. У неї була незабутня посмішка та щире відрите серце. Родина з теплом та сумом згадує лютий попереднього року, коли вони безтурботно гуляли по пірсу та раділи неймовірним сонячним дням узимку.
У день загибелі родина Лізи зі знайомими-сусідами намагалася вирватися з окупованого міста. За кермом сидів чоловік мати Лізи, спереду біля нього - сусідка, Ліза з мамою. Позаду сиділи чоловік сусідки та двоє їх дітей. Автівка попала під вражий обстріл, коли вони їхали по вулиці Митрополитській, де та перетинається з вул.Купріна.
Мати дівчинки, Крістина та її цивільний чоловік зазнали серйозних травм, їх люди віднесли у лікарню. Сусідка, що сиділа попереду, не вижила. У мати відірвало обі ноги, а чоловік лишився руки. У лікарні вони знаходились два тижні в важких умовах: не вистачало ні ліків, ні води, ні їжі. Через погані умови догляду за пораненими кінцівками, у мати розпочалося зараження. Тоді батьків перевели до лікарні у Макіївку.
Тіло дівчинки не змогли одназу забрати з машини, вона пролежала там більше 10 днів. Дівчинку поховали у Маріуполі, її рідному місті. Наразі мати Лізи знаходиться дуже далеко. Але мріє про одне - приїхати на могилку до свого янголятка.
БільшеНещадні захватницькі дії російських військ в Маріуполі почалися з самого початку повномасштабної війни росії проти України. Місто стогнало від болю, від горя, від розрухи, від обстрілів.
Страшною нелюдською смертю загинув Микола Павлович 20 березня 2022 року. Чоловік знаходився вдома, в будинку 36 на вулиці Харлампіївській в Маріуполі. Російські війська авіаударом вцілили в його будинок, Миколу Неізвєсних розірвало надвоє та викинуло через вікно на вулицю. «Верхню частину тіла на вулиці перемолото танками, останків не знайдено», - розповіли сусіди, які проживають через 3-4 будинки від Миколи Павловича Неізвєсних.
БільшеГалина Немировська загинула разом зі своїм чоловіком у Маріуполі. Трагедія сталася, коли в їхній приватний будинок за адресою вулиця Білоруська, 90, влучив ворожий снаряд. Розпочалася пожежа та подружжя отримало тяжкі травми. Військові намагалися врятувати Галину, доставили її до лікарні. Але від отриманих опіків вона померла.
Відомо, що чоловік Галини, Павло Климентович був художником. У них залишився син Сергій, який мешкає в Києві.
Більше9 березня 2022 року в своєму приватному будинку за адресою вулиця Білоруська, 90, загинув Павло Климентійович Немировський. Через обстріли та влучання в будинок, розпочалася пожежа. Подружжя Немировських загинуло від отриманих травм. 9 березня дружину Павла відвезли військові до лікарні, але від отриманих опіків вона не вижила.
Сусід подружжя розповідає, що Павло Климентійович був художником. Його син Сергій, також художник, проживає в Києві.
БільшеСофія Нестеренко проживала в Маріуполі. Молода жінка виховувала двох чудових діточок. Завжди приділяла максимум уваги дітям, сім’ї. На превеликий жаль, Софія з рідними залишалася в Маріуполі, коли російські війська розпочали повномасштабний наступ на Україну. Нескінченні дні страждань, боротьби за життя розпочалися в місті з перших днів війни. Скрізь вартувала смертельна небезпека: від постійних обстрілів, від недостатньої медичної допомоги, в холоді та голоді.
Софія Нестеренко (Баркова) загинула в окупованому Маріуполі 9 березня 2022 року. Трагедія сталася через попадання в будинок під час обстрілу. Війна вбила молоду жінку, обірвала щасливе материнство. Залишилося двоє чудових дітей.
БільшеГанна Олександрівна Нестеренко загинула внаслідок перенесених під час окупації подій. Їй було 62 роки, коли росія пішла загарбницьким шляхом на Маріуполь. Жінка тяжко переносила військові події та через стрес у неї стався інсульт. Не маючи медикаментів та належної медичної допомоги, Ганна Олександрівна перенесла другий інсульт, він наслідків якого пішла з життя 22 травня 2022 року.
БільшеТаїсія – молода мама, яка виховувала двох чудових синочків, віком 5 та 8 років. Вона народилася, навчалася, потім працювала у відділі інкасації банку в Маріуполі. Старалася зробити все для щасливого життя малюків.
Але навала російської армії в розпочатій війні росії проти України зруйнувала все в житті багатьох мешканців окупованого Маріуполя. Масовані нищівні обстріли вбивали людей, знищували будинки. 38-річна Нестеренко-Сіньківська Таїсія загинула 16 березня у Маріуполі внаслідок прямого влучення танкового снаряда в будинок, де вона знаходилась.
З самого початку війни Таїсія ховалася з дітьми та рідними в різних місцях. Спочатку в підвалі свого будинку, а потім – у центрі міста, де була квартира сестри. Всі разом здобували воду, їжу, готували на багатті. Але обстріли наростали, поле бою перемістилося в центр Маріуполя. 16 березня після влучання снаряда будинок одразу загорівся. Таїсію придавило плитою, але її дістали та доставили в лікарню. Пізніше лікарі розповіли сестрі, що надії на порятунок навіть не було, тому що «абсолютно кожна кісточка була зламана, повністю зруйнований скелет». Жінку ховали служби ритуальних послуг під особистим номером, без імені чи документів.
Знайомі пам’ятають її як тендітну, незалежну, добру, вольову та чуйну жінку.
Більше44-річна Людмила Нестерчук загинула в Маріуполі 19 березня 2022 року під час обстрілу багатоповерхівки в Центральному районі. Вона була в квартирі своєї мами, на першому поверсі будинку. Уламок пробив Людмилі легеню. «Ми попрощалися 24 лютого на роботі, я дзвонила їй 1 березня, вітала з днем народження. Потім зв'язок зник. 20 березня я була вже у Вінниці. Там і дізналася про смерть Людочки. Вона вийшла на кухню, прилетів уламок. Пробив легеню. Напередодні вона відмовилася виїхати на Білосарайську Косу. Людмилу поховали на Білосарайському цвинтарі чоловік із сином. Вони самі викопали могилу», – розповіла колега загиблої Ірина Каменда. Людмила народилася та виросла в Маріуполі. Після завершення школи вийшла заміж. У подружжя народився син Михайло. 27 років Людмила та Олександр були щасливими батьками. Працювала Людмила корпоративною секретаркою в компанії «Укренергочермет». Її пригадують світлою та доброю людиною. «Вона жила для близьких, даруючи їм свою любов, ніжність і тепло! Її любов безмежна, ми навіть зараз її відчуваємо! Людмила була людиною з величезним серцем та відкритою душею!», – сказала за понад рік після втрати двоюрідна сестра загиблої Наталія Вінецька. «Людочка була доброї душі людиною. Спокійна, уважна, чуйна, дуже товариська, вона у скрутну хвилину приходила на допомогу всім, хто її потребував! Вона мала мудрість і до її порад всі прислухалися. Нам її дуже не вистачає! Вона була, є і буде в наших серцях завжди». У Людмили залишилися син, чоловік та батьки.
БільшеОлександр Нечепуренко загинув у Маріуполі 15 квітня 2022 року. В цей час росія майже 2 місяці тероризувала українські території, особливо місто на березі Азовського моря. Маріуполь та його мешканці опинилися в пастці ворога. Довгий час люди намагалися ховатися, але вдавалося це не всім.
Так на пос.Піщаний 15 квітня загинув Сергій. Причиною смерті став уламок снаряду, який потрапив у потилицю.
У мирному житті Сергій Нечепуренко працював на металургійному заводі у центральній лабораторії технічних випробувань. На момент загибелі йому було 53 роки.
БільшеІрина Нечипуренко загинула 16 березня в Лівобережному районі міста Маріуполя від отриманих уламкових поранень, коли поряд розірвався снаряд. Трагедія сталася, коли Ірина пішла набрати питну воду.
До війни Ірина мала щасливе життя, чудову сім’ю, чоловіка та сина. Жили дружньо, підтримуючи один одного, в любові та злагоді. Завжди привітна, усміхнена, добра, працьовита – такою її пам’ятають рідні та знайомі.
У мирному житті Ірина Нечипуренко працювала в конверторному цеху. На момент загибелі їй було усього 42 роки.
БільшеЛюди похилого віку не спішили покидати Маріуполь, коли розпочалася повномасштабна російська війна. Нестерпні умови важко переживали навіть молоді. Всі шукали безпечні місця, де був би захист від обстрілів. В районі Волонтерівка мешканці ховалися в школі №30. Там ховалася і Ніжнова Ганна. В березні 2022 року масовані потужні обстріли постійно накривали місто.
Приблизно 17 березня 2022 року 87–річна Ганна Ніжнова загинула в окупованому місті під завалами школи №30 після прямого влучання.
БільшеНікітченко Володимир Олексійович трагічно загинув навесні 2022 року під час окупації Маріуполя російськими військовими.
Володимиру Олексійовичу було за 60 років, коли розпочалося повномасштабне вторгнення ворога на рідні землі. Чоловік був вже на пенсії, багато років свого життя він присвятив роботі на будівництві. Працював сумлінно та старанно, заробляв для сім’ї.
Під час жахливих подій в Маріуполі перебував за адресою вул.Євпаторійська буд.48. Російські загарбники не давали людям можливості виїхати з міста. Через постійні обстріли люди боролися за своє життя кожної хвилини, не вистачало безпечних місць для переховування.
Черговий обстріл прийшовся на вулицю, де мешкав Володимир Олексійович. Міна розірвалася та чисельні уламки розлетілися в усі сторони. Володимир Олексійович зазнав поранення та перелом стегна. Через значну втрату крові він пішов з життя.
Донька Володимира Нікітченко, Олена Кравцова з сумом згадує трагічну загибель батька та каже, що він був «найкращій тато в світі».
БільшеНа заслуженому відпочинку людина має можливість більше спілкуватися з рідними, зустрічатися з друзями, займатися улюбленими справами, мандрувати, відкриваючи для себе нові красоти. Нічим із цих благ не встиг насолодитися В’ячеслав Миколайович, бо на його долю випали випробування війною. Чоловік проживав у Маріуполі, залишався в ньому і після ворожого російського наступу на місто. Нелегко було всім, а дітям та людям похилого віку ще важче під час ворожих обстрілів, без елементарних життєво необхідних умов. Багато людей не витримували постійні стреси, холод, відсутність медикаментів.
15 квітня 2022 року Нікішіна В’ячеслава Миколайовича не стало. Війна забрала від сім’ї любого батька, дідуся, чоловіка, свекра.
Більше34-річний Денис Ніколаєв проживав у Маріуполі. Активний, дружелюбний, готовий прийти на допомогу, він підкорював знайомих добротою, чуйністю.
Молодий чоловік мав свої плани на щасливе життя. Тогочасний Маріуполь давав можливості здобути знання, розвиватися творчо та фізично, реалізувати свої мрії.
З 24 лютого 2022 року все змінилося. Російська повномасштабна війна обірвала життя Дениса.
9 березня 2022 року Ніколаєв Денис Андрійович загинув у своїй квартирі. Під час чергового обстрілу снаряд потрапив у квартиру, де знаходився чоловік. Російська окупація Маріуполя вбила мрії Дениса, забрала його життя.
БільшеНіколаєва Алла, 56-річна жителька Маріуполя, що загинула 04 квітня 2022 року від кулі російського снайпера.
Алла зустріла війну в Маріуполі, жінка доглядала за своєю старенькою матір’ю, у якої була ампутована нога. Вона не мала змогу виїхати, тому була вимушена переживати усі жахи війни.
Алла Ніколаєва мала улюблену роботу – жінка працювала в Маріупольському морському порту – була тальманом на 3-ому вантажному районі. Їй дуже подобався колектив порту та відношення, почувала себе комфортно та залюбки працювала.
«Алла була милою і доброю людиною – завжди готова прийти на допомогу. Ми довго її шукали… Інформацію отримали від очевидців. Нам розповіли, що вона загинула від кулі снайпера. Це сталося 4 квітня, коли росіяни виганяли мирних людей з укриття. Алла побігла у бік школи №15. Дорогою її не стало», – розповідає колега загиблої Наталія.
Відомо, що мати Алли, пані Наталя, вижила.
БільшеОлександр Вікторович Ніколаєнко загинув у Маріуполі 13 березня 2022 року внаслідок прямого потрапляння міни. У той день чоловік йшов на роботу – він був сторожем у КПН «Центр первинної медико-санітарної допомоги №4 м.Маріуполя», що в Приморському районі міста. Нажаль, через пряме влучання, від тіла Олександра Вікторовича нічого не залишилось. Рідні символічно поховали його в братській могилі на Старокримському кладовище.
Відомо, що дружина, донька та онук Олександра Ніколаєнко вижили та вибралися з Маріуполя.
БільшеАнатолій Ігнатович – відомий прозаїк, поет, публіцист, член літературного клубу «Азов’є», автор 8 книг віршів та прози. Народився в Свердловську. Батьки переїхали в Маріуполь, куди батька (техніка-будівельника) направили на відродження післявоєнного міста. Перші вірші почав писати в 14 років. Після закінчення філологічного факультету Донецького державного університету працював учителем, журналістом. Поціновувачі творчості Анатолія Ніколіна раділи новим творам митця. Він публікувався в колективних збірках та періодичних виданнях Києва, Сімферополя, Маріуполя, Кельна. За книгу «Дельфійські видіння» удостоєний звання «Маріуполець року – 2001».
Творчість Анатолія Ігнатовича – відтворення багатогранності життя, філософські роздуми, історичні екскурси. Про свою творчість Анатолій казав, з неї зрозуміємо, що значить «жити»; як чудово, якщо в житті много того, що іменується «Любити»: «Віршів. Природи. Життя. Просто – Бога». Він дуже любив життя.
В кінці лютого 2022 року Ніколін Анатолій Ігнатович разом з донькою та онучкою загинув у Маріуполі під час повномасштабного російського вторгнення. Війна забрала найдорожче – життя.
БільшеВіктор Федорович Новіков проживав у приморському сучасному Маріуполі. 64-річний чоловік, який робив багато для добробуту своєї родини. Тому Вікторія і каже про нього, як чудового чоловіка, батька, дідуся. Велике щастя мати таку дружню сім’ю. Від кожного наповнюватися любов’ю та ділитися нею з рідними.
24 лютого 2022 року росія настигла Маріуполь повномасштабною війною. Віктор, як і всі в місті, надзвичайно важко переживали постійний страх смерті від обстрілів, від нелюдських умов виживання.
З глибоким болем Вікторія повідомила, що війна забрала від них найріднішу людину. Новікова Віктора Федоровича не стало 29 березня 2022 року в страшні часи російської окупації.
БільшеЄвгену Новікову виповнився 41 рік, коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. Чоловік проживав у Маріуполі, де ворог з першого дня намагався захопити місто, щоб просуватися далі по території країни. Паніка, розпач, страх, горе керували діями людей. Багато маріупольців залишалися в місті та надіялися, що скоро все закінчиться, що мирним жителям не загрожує смерть. На жаль, дуже скоро переконалися, що «освободітєлі» – це загарбники, яким нема діла до того, щоб рятувати цивільних. Справжнім пеклом ставали будинки, які горіли через обстріли та регулярні авіабомбування.
Лівобережжя Маріуполя, де проживав Євген, прицільно обстрілювалося окупантами з усіх напрямків. Як повідомила Наталія, 27 березня 2022 року чоловік загинув у дворі свого будинку 22 на вулиці Володимирській. Війна вбила Новікова Євгена В’ячеславовича уламками міни.
БільшеНовікової Жанетти не стало 8 березня 2022 року. Активна життєрадісна бабуся, мати – жінка проживала в Маріуполі. Важко переживала часи російської окупації. Похилий вік, слабке здоров’я, психологічні нагрузки від воєнних дій зменшували сили боротьби.
Через серцевий напад Жанетту відправили в лікарню № 2, яка знаходилась на 17 мікрорайоні. Але дорогою в лікарню жінка померла, серце не витримало. Її прийняли в морг лікарні. Після обстрілів рідні розшукували Жанетту Новікову, але тоді не знайшли.
БільшеРосія напала на Україну, розділивши життя людей на «до» та «після». Але найстрашніше – сотні тисяч загиблих. Діти, пенсіонери – війна не вибирала вік та статус.
У Маріуполі з перших днів відчули що таке «визволення» по-російські. Людей лишали життя, рідних, домівок, нерухомості – так ворог показував свою перевагу. Страждали мирні маріупольці.
Наприкінці першого місяця весни, 29 березня 2022 року, загинула Людмила Олександрівна Новікова. Вона працювала медичною сестрою в КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5», багато хто пам’ятає її як дитячого масажиста. Людмила Олександрівна була неймовірно щирою доброю та люблячою – її серце було сповнено турботою до кожного. Особливо вона обожнювала діточок та намагалася допомогти їм як професійна масажистка.
БільшеВолодимир Ногаш загинув 17 березня 2022 року в Маріуполі. У квартиру, де він перебував, влучила ракета. Володимирові було 42 роки. Володимир мешкав у Маріуполі. Любив готувати, рибалити та відпочивати на морі. Мріяв про власний будинок, куди діти будуть приїздити вже зі своїми родинами та онуками. Володимир працював старшим майстром на металургійному комбінаті імені Ілліча. Мав відзнаки за працю. «Це – важка робота. Він приймав складні рішення, наполегливо працював для вирішення важливих ситуацій. Неодноразово отримував золоту зірку компанії», – розповіла дружина Світлана. 17 березня 2022 року Володимир був у квартирі своїх батьків, хотів їм допомогти. Затягував вікна в батьківському помешканні плівкою – скла там уже не було. У той час в їхню квартиру на восьмому поверсі влучила ракета: залетіла зі сторони двору, а вилетіла – з іншого боку. Володимир загинув миттєво. «Замало слів, щоби описати мого чоловіка. Він завжди допомагав усім – чим міг і навіть більше. Ніколи не думав про себе, лише про сім‘ю. Чуйний, уважний, дуже добрий, за ним сім’я була – як за стіною, і це не лише слова. Своє життя він віддав за своїх батьків», – розповіла Світлана. Невдовзі мати Володимира померла від хвороби. У нього залишились донька, син, дружина, батько та брат.
Більше24 лютого 2022 року не всі маріупольці вірили в жорстокість дій російської армії після початку повномаштабного вторгнення в Україну. Більшість надіялися, що мирних людей, стариків, дітей, жінок - звичайних цивільних -ніхто чіпати не буде. Адже нема за що.
Але все стало очевидним, коли почалися масовані обстріли, коли гинули люди біля під’їздів, у дворах будинків, в чергах за водою, за їжею, біля вогнищ під час приготування їжі. Крик, плач, відчай – життя в окупаційному Маріуполі.
Об’єдкова Ванда народилася у 1930 році. Під час нацистського Голокосту жінка втратила маму, але сама якимось чудом вижила. «Мама любила Маріуполь. Вона ніколи не хотіла їхати звідси», - згадує її донька Лариса.
Разом з іншими Ванда ховалася від обстрілів в підвалі. 91 рік її життя - це і життя країни. Помираючи в маріупольському підвалі, в холоді і без води, Ванда Об’єдкова хотіла знати лише одне – чому це відбувається?
4 квітня вона померла не від старості у власному ліжку, а як жертва жахливої війни 21 століття, яка вломилася горем в мирне весняне життя Маріуполя. Дочка нічим не могла допомогти. Лише з болем та розпачем спостерігала, як згасає життя матері в нелюдських умовах в темному холодному підвалі.
«В 10 років вона ховалася від німців в підвалі в Маріуполі. Через 81 рік вона померла в підвалі в тому ж місті, ховаючись від російських військ», - повідомляє музей концтабір Аушвиц-Биркенау. Ризикуючи життям, Ванду поховали в парку за кілометр від Азовського моря під звуки постійних обстрілів.
БільшеМаріупольський спортсмен, багаторазовий чемпіон України в складі команди «Іллічівець», капітан збірної України з водного поло.
Загинув 17 березня 2022 р. унаслідок потрапляння умалків від розвиву ворожого снаряду. У момент загибелі перебув вдома на своєму балконі. У Євгена росте неповнолітня донька, яка після загибелі батька залишилася круглою сиротою.
Відомо, що нещодавно Євген переніс важку операцію - він боровся зі складним недугом.
БільшеНа своєму загарбницькому шляху росія не жаліла нікого. З 24 лютого 2022 року маріупольці на собі переживали усі жахи «визволення». Цілодобові обстріли, нелюдські умови перебування в холодних підвалах, брак води та їжі.
16 березня 2022 року, під час окупації Маріуполя росіянами, загинула медична сестра КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2» Наталя Василівна Оболонська. Чудова людина, з доброю душею та відкритим серцем, багато років допомагала людям. Усе життя Наталя прагнула робити добрі справи – як для близьких, так і для незнайомих.
БільшеОбразцова Наталія жила та працювала в Маріуполі. Займала посаду головного бухгалтера КП ММР "Рітуальна служба". Була цінним працівником, мала досвід та знання в бухгалтерській сфері.
24 лютого 2022 року Наталя зустріла в Маріуполі. Жінка залишалася в місті зі своєю мамою Ніною Образцовою (27.01.1949 р.н.) за адресою вул.Куїджі, 98.
Коли російські загарбники у березні продовжували атакувати Маріуполь, Наталія з мамою ховалися в своїй квартирі. 21 березня черговий обстріл забрав життя жінок – будинок постраждав і вони не змогли навіть вибратися з квартири. Там і загинули.
БільшеПовномасштабне вторгнення росії в Україну розпочалося 24 лютого 2022 року. З перших днів війни Маріуполь знаходився під смертельними прицілами окупантів. Овчиннікова Неля Олексіївна проживала та працювала в Маріуполі, де її знали та поважали. Жінка була медсестрою, тому, звичайно, постійно допомагала пацієнтам і всім, хто потребував.
Неля Олексіївна не виїхала із міста, проживала за адресою вулиця Купріна, будинок 65. В свої 80 років вона вже сама потребувала допомоги, адже всюди продовжувалися авіабомбування, масовані обстріли. В страшний час, коли загорівся від обстрілів її будинок, почала горіти і квартира. Вибратися жінка не змогла, «викинулася з палаючої квартири», - з нестерпним горем каже її любляча онука.
БільшеАлла Василівна Огарєва загинула в Маріуполі під обстрілами 13 березня 2022 року. Загарбники нещадно вели обстріли по будинкам, житловим кварталам, де переховувалися мирні маріупольці. Алла Василівна провела ці страшні дні в Лівобережному районі, де про безпеку можна було лише мріяти.
Війна, з якою прийшла росія, забрала життя 68-річній Алли Василівни – коханої сестри, тітки, бабусі.
БільшеВіталій Васильович Озон готувався до щасливого життя літньої людини на пенсії. Весь вільний час проводити з дітьми, онуками в колі рідних. Мати змогу частіше зустрічатися з друзями. Про все це мріялося в 60 років після довгих років праці.
На жаль, повномасштабна російська війна зруйнувала не тільки мрії маріупольців, а і саме місто, життя людей. З перших днів ворожого наступу Маріуполь страждав від масованих обстрілів. Через знищену інфраструктуру мучились через нестачу води, їжі, без тепла, газу, електроенергії та зв’язку.
6 березня 2022 року Озон Віталій Васильович загинув у своєму дворі від поранення осколками снаряду під час обстрілу.
Рідні кажуть, що він був чудовим люблячим чоловіком, батьком, дідусем, братом.
БільшеВ 43 роки життя дарувало Ігорю Олексійовичу багато можливостей як в кар’єрному розвитку, так і в процвітанні сімейного щастя, добробуту. Молодий чоловік любив життя, намагався створювати навколо себе затишок, гармонію відносин.
Всі мрії, надії родини враз обірвала повномасштабна російська війна. Ігор Окроєв залишався в Маріуполі, коли жахливі обстріли руйнували місто. Поступово ворог наближався з околиць до центрального району, де було багато цивільних мирних мешканців. Люди намагалися впоратися з неймовірними труднощами.
Війна забрала життя Окроєва Ігоря Олексійовича 20 березня 2022 року в окупованому Маріуполі.
БільшеПісля 24 лютого маріупольці опинилися вкрай складних умовах. Росія цілодобово обстрілювала усі районі міста та інфраструктуру – житлові квартали також стиралися разом з їх мешканцями. У людей не було можливості виїхати, більшість маріупольців переховувались у підвалах будинків та своїх квартирах.
Навесні 2022 року, коли росія окупувала Маріуполь, загинула Ольга Володимирівна Олексюк. У мирному житті вона працювала медичною сестрою в КНП «Маріупольська міська лікарня №4 ім.І.К.Мацука». Багато років віддала сумлінній роботі з пацієнтами, завжди допомагала іншим.
Більше24 лютого 2022 року росія віроломно напала на Україну, розпочала війну. Маріуполь, в якому проживала Анастасія Тихонівна, був на передньому шляху наступу російських військ. З перших днів повномасштабного вторгнення загарбників місто зазнало нищівних обстрілів, руйнування. Будинки підпалювали, інфраструктуру знищували, люди помирали.
Зі слів сусідів, в ніч з 20 на 21 березня загинула Олейникова Анастасія Тихонівна. В результаті цілеспрямованих обстрілів загорівся будинок 77 по проспекту Металургів, де знаходилася жінка. Вона згоріла разом з квартирою, в якій проживала.
Анастасію Тихонівну поховали на Старокримському кладовищі.
БільшеБудучи на заслуженому відпочинку, Олійнік Михайло Володимирович намагався приділяти більше часу рідним. Чоловік проживав у Маріуполі, радів зустрічам з друзями.
Коли розпочалася російська повномасштабна війна, Михайло Олійник, як і багато інших маріупольців, залишався вдома. Ворог штурмував місто, обстрілюючи, руйнуючи все на своєму загарбницькому шляху. Люди шукали безпечні місця, чекали допомогу, надіялися. Але ситуація тільки погіршувалася.
Олійника Михайла Володимировича не стало 29 березня 2022 року. Війна забрала у нього можливість отримати вчасно кваліфіковану медичну допомогу. Чоловік помер від діабетичної коми, бо не було ліків.
БільшеУ дитинстві та юності Раїси Степанівни постійно було відлуння війни. Нелегкі роки для поколінь.
Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, жінка залишалася в Маріуполі. Пекельні умови, створені ворогом, не давали можливості одиноким людям похилого віку вберегтися від смерті.
9 березня 2022 року Олійникова Раїса Степанівна загинула в окупованому Маріуполі. 85-річна жінка разом з сусідкою ховалися в підвалі будинку по проспекту Будівельників, 70. Під час обстрілу почалася сильна пожежа. Жінки не витримали смертельного чадного диму. В травні 2022 року тіло Раїси Степанівни вивезли. Рідні не знають, де вона похована.
БільшеГанна Оліна загинула в Маріуполі в віці 28 років.
Молода, талановита, красива. Ганна була особливою жінкою – в неї гармонійно поєднувалася приваблива зовнішність та чудові інтелектуальні здібності.
Вона мала вищу педагогічну освіту, яку отримала в Мелітополі в МДПУ ім. Б. Хмельницького. Ганна займалася науковою діяльністю, мала хист до написання віршів та малювання картин. Їй була цікава психологія та все, що з цих пов’язано. Також обожнювала фотографію та неодноразово виступала у якості моделі – цей від творчості її дуже подобався.
Ганна Олександрівна працювала соціальною педагогинею у Маріупольській школі №50. Багато читала та розвивала себе як професіонала. Любила свою роботу та залюбки шукала нові ідеї для втілення.
Незадовго до трагічних подій, Ганна знайшла своє кохання – молодий чоловік Павло Прживальський завоював серце красуні.
З початком повномасштабного вторгнення, Ганна та Павло переховувалися у підвалі приватного будинку, що розташовувався на пос.Мірному. 28 березня в дім було три прильоти. Після першого вони ще були живі, але наступні стали роковими.
Більше32-річна Ольга Ольхова разом зі своєю 12-річною донькою Поліною загинули в Маріуполі в березні 2022 року, коли російська навала брала штурмом місто.
Відомо, що вони останній раз виходили на зв’язок з рідними 2 березня. А після мобільний зв’язок вже був відсутній. У березні російська навала щільно обстрілювала район АС-2, де перебувала Ольга з донькою. Пізніше стало відомо, що вони загинули.
Більше12-річна Поліна Ольхова загинула в березні 2022 року в Маріуполі разом зі своєю мамою. Знайомі розповідають, що дівчинка проживала на «Україні», на відмінно навчалася в школі №47. Була спокійною, доброю, відповідальною.
В останній раз родина виходила на зв’язок 2 березня. Відомо, що вони переховувалися за адресою пр.Миру, 143-а. Цей район у березні жорстоко обстрілювався окупантами.
БільшеЛівобережний район Маріуполя відчув початок російського повномасштабного вторгнення з перших хвилин. З околиць міста нагрянули ворожі війська, гриміла та стріляла техніка, йшли важкі бої. Сили ворога переважали як численістю, так і технічним оснащенням. Дехто із мешканців Лівого берега надіявся перечекати ситуацію вдома, інші шукали безпечні місця.
Дуже скоро війна показала всю свою нелюдську жагу вбивати, знищувати, йти по трупам до основної цілі — окупації міста. Ніякі людські закони не працювали.
В такий важкий час 11 квітня 2022 року загинув Ольчадаєвський Володимир Тодосович. Куля снайпера вбила чоловіка біля готелю «Азовсталь». Рідні розшукували тіло.
БільшеЗ перших днів повномасштабної війни росії проти України Маріуполь був обстріляний, як і інші прикордонні міста. Микола Стефанович проживав у Лівобережному районі. Від самого початку війни тут постійно прилітали ворожі міни, снаряди, бомби, бо через цей район була дорога в центр міста. Наші хоробрі воїни мужньо відстоювали кожен клаптик землі, але сили були нерівні.
Мирні жителі з кожним днем все більше розуміли про жорстокість окупантів. Як могли, мешканці ховалися, виживали в нелюдських умовах. Холодні сирі підвальні приміщення – місця, де було хоч трохи безпечніше. Люди гинули постійно. Лілія Д’яконова розповіла про загибель Омельченко Миколи Стефановича: «Похований за будинком, в палісаднику, під кущем бузку, на тіло поклали пластикову флягу з запискою ПІП та датою смерті».
Російська війна так жахливо розпорядилася життям літньої людини, яка заслуговувала на добрий догляд, медичну допомогу, любов рідних. І скільки ще таких трагічних сторінок!
БільшеМолодий хлопець проживав у Маріуполі. Після закінчення школи навчався в університеті, вивчав IT-технології. Мріяв про цікаву роботу за фахом.
У важкі часи блокади Маріуполя російськими військами, Володимир залишався в місті. В той час уже було багато розбитих будинків. Авіаудари були постійними. Їх доповнювали інші масовані обстріли. 20 березня Володимир йшов провідати маму. Він дуже любив її та переживав, хотів побачитися, допомогти, як зможе. Це було в самому центрі міста, близько 17 години. Він загинув від поранення в голову.
«Для мене Вова був найкращим Сином! Добрим, чуйним дуже багатьом допомагав! Моя гордість! Сенс мого життя! Він і є моє життя!» - ділиться матір загиблого Володимира.
БільшеДмитро Онищенко проживав та працював у Маріуполі. Його робота дещо незвична серед інших професій. Дмитра вважали одним із кращих татуювальником у місті. Це підтверджують роботи майстра. Вони дуже різні: надзвичайно емоційні, творчі, ніжні. В кожній роботі – прояв творчої душі майстра, його філософія життя, індивідуальності, пізнання світу, життєствердження.
Під час російського повномасштабного вторгнення в Україну Онищенко Дмитро Олексійович загинув. Про трагедію в сім’ї сповістила дружина майстра. «Діма був цікавою людиною, приємним співрозмовником та майстром своєї справи», - так згадують про молодого майстра тату в Маріуполі та дякують за «шедевральні роботи».
БільшеМаріуполь та його мешканці страждали від самого початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України, з 24 лютого 2022 року, тому що місто стояло на шляху загарбників. Окупанти безпощадно знищували житлові будинки, об’єкти критичної інфраструктури, змушуючи населення шукати прихисток в підвалах або (кому поталанить) у бомбосховищах.
В 61 рік Інна Олександрівна і сама потребувала допомоги, але знайшла в собі сили потурбуватися про хвору сестру Людмилу, котра багато років страждала на хворобу Паркінсона. Жінки потрапили в Драмтеатр, який розташовувався в центрі Маріуполя та прийняв багато людей різного віку. Тут всі намагалися підтримати один одного, допомагали, як могли. Українські воїни та волонтери привозили їжу, воду, медикаменти. Місто було під постійними обстрілами російських загарбників, під прицільним вогнем. Ворог просувався, намагаючись створити смертельне кільце окупації навколо Маріуполя. Пощади не було нікому.
16 березня 2022 року російські війська скерували важкі авіабомби на Драмтеатр, де величезними буквами було написано «ДЕТИ». Навіть написано мовою ворога, щоб було зрозуміло кожному, що тут ховаються від смерті мирні люди.
Безжальні окупанти про це знали. Серед багатьох загинувших в Драмтеатрі була і Онищенко Інна Олександрівна. Разом з сестрою Безкоровайною Людмилою жінка похована на Старокримському кладовищі Маріуполя.
БільшеОлександр Оношко - майстер спорту України з велоспорту та з морського багатоборства, дворазовий чемпіон України з веслування на ялах. Останні роки професійно займався велоспортом. Олександр мав вищу спортивну освіту. Він працював в ДЮСШ «Меотида» та робив тренером у спортклубі "Стимул". Олександр мав великий спортивний досвід, який залюбки передавав молодшому поколінню.
Знаходячись у окупованому Маріуполі, в березні отримав поранення в ногу через вражі обстріли. Нажаль, Олександр помер від втрати крові недалеко від "Нептуна". У нього залишилась дружина та дві дитини.
БільшеЖиття України кардинально змінилося від 24 лютого 2022 року, коли російські загарбники розпочали повномасштабну війну. Жителі Маріуполя відразу страждали від ворожих обстрілів, які з кожним днем все більше знищували красиве сучасне місто. Важкі бої точилися на околицях Маріуполя, але дуже швидко обстріли перемістилися у всі райони. Мирні люди були в розпачі, бо не розуміли що їм робити, як і не розуміли того, куди йти, як зберегти життя. Російські окупанти знищували місто, оточуючи його. Виїхати з цього пекла було так же небезпечно, як і залишатися в ньому. При обстрілах гинули мешканці міста та прилеглих селищ. У багатьох людей почалися проблеми зі здоров’ям, бо при постійних стресах не було медикаментів, їжі, води, тепла, газу.
28 травня 2022 року, як каже Артем, «не витримало серце» у батька. Життя Олександра Васильовича Оробинського безжально забрала російська війна. Він міг би щасливо жити, радіючи успіхам дітей, онуків.
БільшеВероніка Орфіняк – красива 3-річна дівчинка, яка проживала в Маріуполі разом зі своїми люблячими батьками.
Зростала, дивувала, приносила багато щастя рідним. Як і всі діти, вона відчувала захист, турботу, безмежну любов батьків.
З початком повномасштабного вторгнення російських військ в Маріуполь батьки Вероніки не виїхали із міста. Як і більшість людей, вони ховалися від обстрілів, намагалися вижити всією родиною. Якісь запаси води, продуктів, медикаментів, необхідних речей були в наявності. Можливо надіялися, що війна не торкнеться мирних жителів. Спочатку бої, обстріли, а потім – і авіабомбування були на підходах до міста. Але в березні бої перемістилися в центральні райони. В холоді, без електроенергії особливо вразливі дітки.
Олександр Орфіняк, батько Вероніки, разом з іншими жителями будинку №20а по бульвару Хмельницького готував їжу на вогнищі біля під’їзду. Троє дітей були поруч з дорослими. Весна брала своє, хотілося на свіже повітря. В місті не працювало оповіщення про повітряну тривогу. Тому раптовий мінометний обстріл зразу вбив біля під’їзду будинку 10 людей, серед яких було 3-оє дітей. «Вероніку відкинуло в під’їзд, вона була поранена. Вона загинула, поки ми везли її в лікарню», - розповідає вбита горем бабуся Ірина Орфіняк. Син Ірини, Олександр загинув на місці від вибуху міни при цьому обстрілі в окупованому російськими військами Маріуполі.
Батько та донечка поховані на старокримському цвинтарі в Маріуполі.
БільшеОлександр Орфіняк – 31-річний молодий чоловік проживав у Маріуполі. Був люблячим сином, чоловіком, батьком у щасливій родині. Разом з дружиною в турботі та любові виховували 3-річну донечку Вероніку.
Якщо до 24 лютого багато маріупольців скептично реагували на попередження щодо можливої війни з росією, то з початком масованих обстрілів російськими окупантами цивільних об’єктів все змінилося. Коли не стало тепла, газу, електроенергії, води, тоді почалася паніка, пошуки місць, де можно сховатися від обстрілів, де знайти воду, їжу, ліки.
13 березня 2022 року бої були в різних районах міста. Разом з сусідами Олександр знаходився на бульварі Хмельницького 20а, готували їжу на вогнищі біля під’їзду. Під час чергового обстрілу мінометний снаряд попав в людей, які були біля вогнища. За словами Ірини Орфіняк, її син Олександр, онучка Вероніка та ще 8 чоловік загинули в результаті розриву міни. Там були і троє дітей.
Більше24 лютого 2022 року Маріуполь здригнувся від потужних масованих обстрілів російської армії. Ворог розпочав повномасштабну війну проти України. Осадчий О. І. Залишався в окупованому Маріуполі. Пекельним стало рідне місто для кожного мешканця. Звичайні цивільні люди намагалися знайти безпечне місце від обстрілів, від нестачі води, їжі. Зігрівалися, як могли. Страх смерті переслідував кожного.
18 березня 2022 року не стало Осадчого А.І., не витримало серце. Війна безжалісно вбила чоловіка.
Більше24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь, в якому проживала Олександра Миколаївна, став форпостом на шляху загарбників.
Жінці виповнилося 84 роки. Вона потребувала особливої опіки, медичної допомоги. Але війна не жаліла нікого. В нестерпних життєвих умовах окупації літній жінці було важко захистити себе від постійних обстрілів.
15 березня 2022 року Осадчук Олександра Миколаївна загинула в Лівобережному районі Маріуполя, по вулиці Азовстальській, 95. Тіло жінки залишили у вирві від попадання снаряду.
Страшна війна вбила цивільну літню жінку.
БільшеНаталя Оселедько – красива, успішна, добра та чуйна. Мала стабільну роботу – була співробітницею Департаменту облікових операцій Метінвесту. У свої 43 роки мала багато планів, мрій на майбутнє. Була активною, життєрадісною, мала чарівну посмішку.
Повномасштабне вторгнення росії Наталя зустріла в Маріуполі. Як і більшість, мала надію, що все швидко завершиться.
Коли обстріли стали сильнішими, у будинок, де проживала Наталя та її син Дмитро, був зруйнований. Сім’я Оселедько була вимушена шукати новий прилисток. Вони пішли до подруги Наталі – Каранчевцевої Наталі, яка разом зі своєю донькою Софією проживала за адресою вул. Відкрита, 23-а.
У ніч з 10 на 11 березня були сильні обстріли. Росія проводила масові авіаудари, один з яких прийшовся на будинок Наталі. Жінка разом з подругою отримали несумісні з життям травми. Їх діти були доставлені в 3 міську лікарню. Дмитру, сину Наталі Оселедько, було ампутовано кінцівки ніг, він дуже сильно постраждав.
БільшеСергій Осіпов загинув у Маріуполі 16 березня, коли російська армія відкрила вогонь по українському місту.
Рідні Сергія з біллю кажуть: «Ти завжди залишишся в наших серцях. Немає слів, щоб передати цей біль. Біль втрати не минає.»
У мирному житті Сергій працював в товстолистовому цеху металургійного комбінату. На момент загибелі йому було 37 років.
Більше3 березня 2022 року, мешканець Маріуполя Сергій Остапенко вирішив відвідати свою доньку, але його призначення так і залишилося недосяжним. Того дня він востаннє зв'язався з близькими.
Сергій Остапенко проживав на вулиці Керченській, 2, у Приморському районі Маріуполя, тоді як його донька мешкала у Кальміуському районі міста. Він прагнув провідати її і допомогти з побутовими питаннями, але так і не дістався до неї.
«Ми всі шукали його разом з донькою. Але потім донька повідомила, що він загинув. Точна дата та місце його загибелі залишаються невідомими», - розповіла Ірина Мацухіна, подруга чоловіка.
Сергію Остапенку на той момент було 59 років, і він мав третю групу інвалідності. Він провів усе своє життя в Маріуполі та закінчив місцеву школу №50. Він був розлучений, але займався вихованням своєї доньки та згодом онука.
Більше63-річна Лариса Остапчук загинула 6 березня 2022 під час артилерійського обстрілу вулиці Чорноморської в Приморському районі Маріуполя. У пекельному березні 2022 року виїхати з міста було неймовірно складно і небезпечно для життя. Офіційного «зеленого» коридору, який Україна планувала 5-6 березня, так і не було, а мирних жителів, які їхали самостійно, на трасах розстрілювали російські військові. Тож, хоч у родини Лариси було авто, та вони залишалися в місті. В укриття не ходили, були в своїй квартирі, сподівалися, що дім – це фортеця, яка все витримає та захистить. У неділю, 6 березня, всі були вдома: Лариса Василівна, її доньки, зять, двоє онуків та двоє онучок, молодшій з яких – три роки. «Вибух пролунав поблизу будинку. Саме там, де була розташована спальня Лариси. Вибуховою хвилею її відкинуло. Отриманні поранення виявилися несумісні з життям. Зять Лариси отримав важкі поранення та лікувався у Запоріжжі, онуки та доньки не постраждали», – розповіла подруга Наталія Воробйова. Лариса народилася та жила в Маріуполі. Була вчителькою англійської. Останні чотири роки працювала в 26-й школі. «Її багато хто знав. Була дуже активною, життєрадісною. Грала на гітарі, співала. Обожнювала доньок та онуків. Дівчат виховувала сама. Проте на долю ніколи не жалілася. По життю була оптимісткою», – розповіла подруга Наталія Воробйова. У Лариси Остапчук залишилися дві доньки Оксана і Марина, два онуки та дві онучки.
Більше
З 24 лютого 2022 року Маріуполь знаходився в епіцентрі воєнних дій росіі проти України. Українські воїни відважно стримували ворога, захищаючи Батьківщину. Місто потерпало від цілодобових обстрілів та бомбувань. Небезпека чатувала всюди. Від обстрілів руйнувались та завалювались будинки. Під завалами, від осколків та снайперів гинули люди.
В ці надзвичайно важкі часи Максим Охтирський з батьками знаходився в пекельному Маріуполі, проживав за адресою вулиця Зелінського 17а. В момент прильоту російської авіабомби хлопець намагався заховатися в під’їзді, але не встиг. 22 березня 2022 року Охтирський Максим Сергійович загинув від авіабомбування. Дитина могла б ганяти м’яч, вчитися, грати, бути щасливим...
БільшеМарія Василівна Очеретна проживала в Маріуполі. Важке воєнне дитинство, становлення особистості в часи відновлення країни після 2-ої світової війни, створення своєї сім’ї – все в житті давалося силою цілеспрямованості. Працьовита, життєрадісна, любляча дочка, мати, бабуся – Марія Очеретна була прикладом для багатьох.
Коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, літня жінка опинилася в жахливих умовах бойових дій в Маріуполі. Ворог знищував рідне місто, цивільні мешканці знаходилися під вогневими ударами авіації, артилерії. Молодим було важко вижити в таких умовах, а людям похилого віку ще важче.
20 березня 2022 року російська війна забрала життя Очеретної Марії Василівни в окупованому Маріуполі.
Більше24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Маріуполь зразу відчув на собі масивні обстріли, які несли розруху, пожежі, холод, голод, смерть. В березні мешканці намагалися зберегти життя, ховаючись в бомбосховищах, погребах, підвалах. Вогневі атаки на мирні будівлі, на інфраструктурні об’єкти були такої великої сили, що підвали не захищали людей.
Так під обстрілами російських окупантів вибухнув та обвалився будинок 61 по вулиці Московській у Маріуполі. Під завалами загинули мирні мешканці, які шукали прихисток від обстрілів. Серед них була 8-річна Єлізавета Очкур. З нею загинули її подруга Софія Амельчакова з мамою Анжелою, сестричкою Марією.
Єлізавета до війни була талановитою акторкою театру «Концепція» в Маріуполі. Вона виконувала головну роль Люссі у виставі «Лев, Чаклунка, Платяна шафа». Єлізавету та її подругу Софію пам’ятають як талановитих і світлих дівчаток.
Режисер театру згадує, що вони «Зразу змогли виділитися під час навчання акторській майстерності». Дівчата були доброзичливими, щирими, життєрадісними, світлими, активними. Рідні були турботливими, люблячими, тому Єлізавета несла в собі вогник щастя та радості.
Якби не нищівна війна росії проти України, то Єлізавета мала б щасливе майбутнє.
Більше29 березня 2022 року під час російської війни в Україні загинув П’янковський Віктор Володимирович. Йому було всього 35 років, коли ворожа куля снайпера влучила в молодого чоловіка, лишила його життя. Куля попала в легені, Віктор прожив ще дві години. «Могли б врятувати, якби були лікарі, швидкі та лікарні. Але..», - з сумом розповіла Олена.
Він не був солдатом, не приймав участі у боях. Віктор робив надзвичайно важливу роботу: допомагав рідним та сусідам вижити. В жахливий час масованих обстрілів молодий чоловік став помічником для багатьох, добував дрова, воду... - те, чого лишили мирних людей безпощадні російські загарбники.
БільшеІгор Павлович Павленко проживав у Маріуполі. Мав дружню родину. Відчував радість бути дідусем.
Але 24 лютого 2022 року віроломний напад росії на мирну Україну змінив усе і усіх. Маріуполь перебував під постійним натиском масованого цілеспрямованого вогню російських обстрілів, авіабомбувань. В такі страшні часи російської окупації 13 березня 2022 року від осколочного поранення в голову загинув Павленко Ігор Павлович. Ця смертельна рана настигла мирного мешканця Маріуполя на бульварі Морському, будинок 52.
З глибоким болем Маргарита Павленко каже, що пам’ятатимуть завжди батька, чоловіка, дідуся, свекра, якого всі дуже любили.
Перепоховали Ігоря Павловича на Старокримському кладовищі.
БільшеЛариса Трифонівна Павленко проживала в Лівобережному районі міста, на Морському бульварі б.54. З самого початку повномасштабного наступу ворог наносив удари по Лівобережному району, тут з перших днів було неспокійно.
10 березня 2022 Лариса Трифонівна зустріла останній 59-й день народження… та через 3 дні її серце не витримало. «Заснула, та не проснулась», - з біллю розкажуть рідні. Її поховали неподалік від дому, на території 10 школи. Пізніше окупаційна влада проводила ексгумацію тіл, але рідні так й не можуть знайти, де перепоховали Ларису Трифонівну.
БільшеМарія Павленко – поетеса, відома своїми творами, як у Маріуполі так і далеко за його межами. Її поезія давала поштовх замислитися, радіти, надіятися. Вона була активною в місцевому літературно-поетичному клубі «Рассвет». Жінка проживала в Кальміуському районі, на вулиці Прожекторній, 7. В ті часи, коли російські війська штурмували Маріуполь в ході повномасштабної війни, Марія Євгенівна хворіла після інсульту: погано розмовляла, потребувала постійного догляду та кваліфікованої медичної допомоги.
Життя Павленко Марії Євгенівни зупинилося на початку квітня 2022 року в окупованому Маріуполі. Вона загинула в своїй квартирі після попадання снаряда.
БільшеІван Павловський загинув у Маріуполі 15 березня 2022 року, через війну, з якою прийшла росія на наші рідні землі.
Мати Івана з біллю ділиться: «Ми бачилися з ним востаннє 6 березня. Про те, що він загинув, ми дізналися, коли вже вибралися з Маріуполя, 3 травня. Всі свої дії в бомбосховищі Азовсталі я звіряла з Ваніним напуттям у момент розставання.
За два місяці азовстальського бункера він снився мені 4 рази. Як потім з'ясувалося, у день загибелі, на 9 та на 40 день. Я втратила сина і кращого друга, який розуміє, підтримує і надихає. Мої діти втратили старшого брата.
Світ втратив доброї світлої людини, яка жила турботою про інших. Він не забрав свій магістерський диплом. Ми не знаємо, де його поховано і чи поховано взагалі».
Іван Павловський займався професійно танцями, був дуже талановитий та цілеспрямований. Йому назавжди 22 роки.
БільшеВ кінці березня 2022 року мешканцям Маріуполя було дуже важко витримати нелюдські умови, спричинені російською війною. Над містом гуділи ворожі літаки, які скидали бомби на цивільні будівлі, на заводи, на об’єкти критичної інфраструктури. Вибухи від обстрілів розривали свідомість. Непереборний страх смерті переслідував скрізь.
30 березня 2022 року у віці 57 років зупинилося серце Павлушенко Анастасії Клімовни. Горе, біль важкої втрати назавжди залишила рідним безсердечна війна.
БільшеЄвген Михайлович Падюков отримав поранення в спину 11 квітня 2022 року, коли готував їжу за адресою пр.Будівельників, 83а – російська армія постійно обстрілювала усі райони Маріуполя. Чоловік відправився в лікарню на 17-му мікрорайоні. Але дорогою він знов потрапив під обстріл та загинув від отриманого поранення в стегно. Євген Михайлович втратив багато крові та помер, так і не діставшись до лікарні.
Коли почалася війна, Євген Михайлович Падюков був вже на пенсії. Багато років до цього він працював зварювальником на заводі, працював сумлінно та старанно. "Він був чудовим батьком, дідусем – справжній, порядний, дбайливий. Він жив та працював заради своєї родини, дуже всіх любив " – розповідають про Євгена Михайловича рідні. Це велика втрата світлої душі.
Більше8-річний Роман Палун загинув у Маріуполі під час окупації міста росіянами 20 березня 2022 року. В 2019 році Роман пішов до школи, став першокласником. Відомо, що разом з хлопчиком загинула його бабуся Кодітек Людмила.
Більше13 березня 2022 року Андрій загинув разом з мамою у дворі свого будинку по адресу проспект Перемоги, 32/42 від авіаудару . Район обстрілювався з усіх можливих сторін. На Лівобережному районі в березні йшли важкі бої, велися постійні масовані обстріли, авіабомбардування російськими загарбниками.
Без води, газу, електроенергії люди боролись за життя, жорстока війна приносила багато горя. Намагалися знайти воду, їжу, приготувати щось на вогнищі, щоб вижити. В той час, у двір «банкового» будинку (так називали будинок через те, що колись розміщався в ньому банк) була скинута авіабомба.
В мирні роки Андрій Пампуха навчався в Азовському морському інституті Одеської національної морської академії в Маріуполі. Активно займався спортом. Він любив море, жив морем, ходив у рейси. Про нього згадують, як про дуже доброго та вихованого хлопця, який був помічником у сім’ї, люблячим сином.
БільшеКожне життя – безцінне. Боляче та несправедливо, коли люди втрачають цей дар через війну. Під час бомбардування 13 березня 2022 року в Маріуполі загинула молода 30-річна жінка – Ганна Панасенко та її 9-річний синочок Дмитро.
Ганна була світлою та дуже доброю. Її подруга згадує, що Ганна була «найсвітлішою з усіх, кого я знала». Вона жила та мріяла надати сину гарне майбутнє, у планах було працевлаштування. Вона опікувалася синочком та робила все, об виховати його гідно.
Під час жахливих бомбардувань 13 березня Ганна з сином ховалися у підвалі 2-поверхнового будинку. Нажаль, це їх не врятувало та вони загинули під завалами. Разом з ними трагічно обірвалося життя й татка Ганни, Олександра Панасенко. Лише 1 травня 2022 року, під час розбору завалів, місцеві чоловіки дістали та винесли тіла Ганни, Дмитра та Олександра. Вони були поховані у дворі власного будинку.
Мати Ганни перепоховала рідних на Троїцькому цвинтарі.
БільшеНаслідки жахливої війни – нахабно відібрані життя людей російськими загарбниками. Через постійні обстріли загинули десятки тисяч людей у Маріуполі.
Одними з таких невинно убієнних стали 9-річний Дмитро, його мати Ганна та дідусь Олександр.
Усі разом вони перебували 13 березня 2022 року у підвалі двоповерхового дому, ховалися від постійних ворожих атак. Але чергова авіабомба прийшлася саме на цей будинок, який не витримав та перетворився у гору уламків.
Маленький Дмитро трагічно загинув під завалами. Обірвалося життя невинної дитини, яка повинна була жити, мріяти, веселитися та проживати щасливе дитинство. Але одна російська бомба все перекреслила. Дмитро став янголом.
Разом з тілом хлопчика під час розбору завалів 1 травня 2022 року дістала тіла мати Ганни та дідуся Олександра, що пролежали більше 2 тижнів.
Пізніше бабуся Дмитра, мати Ганни, перепоховала рідних на Троїцькому цвинтарі.
БільшеВулиця Паркова, де проживала в Маріуполі Галина Вікторівна, знаходилася в Центральному районі міста. Відлуння боїв та постійних обстрілів лякали з перших днів повномасштабної війни. В березні російські авіабомбування та обстріли стали щільнішими. Через знищені ворогом об’єкти критичної інфраструктури люди залишились без тепла, води, газу, електроенергії. Було небезпечно, але за водою ходили до річки, до криниць, колодязів.
68-річна Паніна Галина Вікторівна загинула 16 березня 2022 року в окупованому Маріуполі. Вона отримала осколкове поранення під час обстрілу та загинула біля джерела на вулиці Відкритій, коли пішла по воду.
БільшеЩаслива родина, щаслива дитина – так говорили про сім’ю Панкіних у Маріуполі, де народився та розвивався малюк Михаїл. Дитина була довгоочікувана. Хлопчик ріс чемним, спокійним, допитливим. Мама Ірина та батько В’ячеслав багато любові, часу та уваги приділяли синові. Вся рідня любила Михаїла. В дитсадочку мав багато друзів. Рости б йому, як і всім діткам та тішити рідних.
Нажаль, в його долю вдерлася російська війна. З 24 лютого 2022 року сім’я шукала більш безпечне місце для захисту від постійних обстрілів, авіабомбувань мешканців Маріуполя.
Панкіни проживали в приватному будинку в Кальміуському районі, але 15 березня під час боїв їх дім згорів. Переселилися до батьків Ірини, на вулицю Металургійну, 19. У ніч з 22 на 23 березня ховалися у підвалі, бо сильно стріляли в місті. О 5годині 40 хвилин дві авіабомби були скинуті російськими військами на цей будинок. Михаїл з мамою та бабусею Надією загинули...
Ще не придумали такі слова, яких помістилось би безмежне горе та лють людей, у котрих війна розрушила дім, убила батьків, дітей. Хлопчику було всього лиш 3 рочки та 8 місяців.
БільшеЗ початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Олексій Панков свідомо залишався в Маріуполі, розуміючи усі складнощі життя під час війни. Як головний інспектор відділу техногенної безпеки управління запобігання надзвичайним ситуаціям Головного управління ДСНС України у Донецькій області, виконував завдання, пов’язані з захистом цивільного населення та території від надзвичайних ситуацій. Добре знав рятувальну справу, разом з колегами виконував надзвичайно важливу роботу, не піддався паніці, залишився на службі.
10 березня 2022 року майор служби цивільного захисту Панков Олексій Сергійович загинув під час виконання службового обов’язку в результаті ворожого обстрілу та влучання снаряду в адміністративну будівлю Головного управління.
Справжній герой, професіонал, чуйний, енергійний, який залишився вірним присязі – так кажуть про нього колеги. Назавжди залишиться 32-річним...
Більше24 лютого 2022 року жителі Маріуполя з жахом відчули на собі початок повномасштабного вторгнення російської навали в Україну. Місто стало фортецею на шляху загарбників. Воїни мужньо, самовіддано тримали оборону. Ворог наступав, знищуючи все на своєму шляху окупації. Мирні люди майже не мали можливості виїхати в безпечні регіони України. Розпач, страх, горе панували скрізь.
Панова Євдокія Іллівна залишалася в окупованому місті, де вже не було води, газу, електроенергії, тепла, їжі. Постійні масовані обстріли заганяли людей в підвали будинків, бо справжніх надійних сховищ Маріуполь мав недостатньо. На Лівому березі, де проживала жінка, люди знайшли прихисток у підвалі школи №56. Але обстріли були дуже потужними, тому підвал обвалився. Ворог спалив школу. Багато людей загинули, були поранені. Тут, як написала Тетяна, перестало битися серце Панової Євдокії Іллівни, яку так любили рідні.
БільшеДо початку повномасштабної війни росії проти України Сергій проживав та працював у Маріуполі. Про його підприємство більше знали водії, бо чоловік займався технічним обслуговуванням та ремонтом автотранспортних засобів. Він любив цю роботу, знав її, професіонально підходив до найменших дрібниць в організації свого підприємства.
Але повномасштабний наступ російських військ на Маріуполь знищив всі плани сім’ї Папуша Сергія, само підприємство, в яке вкладав чоловік всі сили та знання. Російські загарбники знищували житлові будинки, підприємства, лікарні, школи – все, що давало жити в місті.
Приблизно 13 березня 2022 року в період російських обстрілів у Маріуполі загинув Папуш Сергій Олегович. Євгеній Панькін каже про загибель Сергія, що трагедія сталася «під час арт-обстрілу на території свого СТО. Знайдений під завалами». Євген не знає точно, чи поховали Сергія, допускає, що могли поховати чоловіка на території його СТО на вулиці Гуріївській, 6.
Війна вбила старанного професіонала, його мрії, старання, здобуття.
БільшеПід час воєнних дій в Маріуполі навесні 2022 року загинув В'ячеслав Олександрович Парамонов. Відомо, що він був працівником теплосилового цеху металургійного комбінату.
БільшеПарфьонова Олена Сергіївна проживала в Маріуполі. Чуйну, відповідальну, добру жінку знали у загальноосвітній школі № 25, де вона працювала прибиральницею. Коли Маріуполь зазнав вторгнення ворога в ході повномасштабної російської війни, Олена Парфьонова залишалася в місті. Жахливі події окупації тримали людей в постійному напруженні. Без розуміння того, що відбувається в Маріуполі та поза його межами, люди намагалися зберегти життя, допомогти близьким, рідним, сусідам. Але війна безжальна до всіх.
У лютому 2022 року в окупованому Маріуполі не стало Парфьонової (Філімонової) Олени Сергіївни. Війна забрала її життя.
БільшеМаріуполь – сучасне українське місто, яке прогресивним розвитком створювало мирним мешканцям гарні умови для життя та розвитку. В довоєнному місті будувалися дороги, створювалася сучасна інфраструктура. Були робочі місця в різних галузях, умови для відкриття приватних підприємств, для навчання, відпочинку, тощо.
Але з 24 лютого 2022 року все змінила російська повномасштабна війна, яка накрила жахом смерті, розрухи Маріуполь. Людей, виїхавших із міста до початку вторгнення ворожої навали, було дуже мало. Більшість мешканців не розуміли, навіть не вірили, що таке горе може принести росія. Адже поряд з Маріуполем 8 років було чутно постріли, вибухи. Зараз постійні масовані обстріли, авіабомбування накривали місто та мирних людей.
Пархоменко Іван знаходився у пеклі, яке створили загарбники у Маріуполі. 27 березня 2022 року в період російської окупації «перестало битися серце від пулі снайпера», – так каже Алла, з невимовним болем згадуючи про загибель Івана. «Нашу біль не висловлять слова. Рідний син, ти наша біль та рана», –горюють мати, брат та всі рідні.
Більше15 березня 2022 року Пархоменко Ігор Борисович загинув в окупованому Маріуполі під час повномасштабної російської війни. Люблячий чуйний батько, чоловік, дідусь Ігор Борисович знаходився в центральному районі міста, коли ворог безжальними обстрілами, авіабомбуваннями стискав кільце оточення Маріуполя.
Внаслідок чергового обстрілу чоловік отримав смертельні осколкові поранення, коли йшов до свого дому по вулиці Зелінського, 13. Не дійшов до свого будинку 15 метрів. Пролежав там 33 дні. Був похований неподалік. Потім тіло забрали в морг, але по перепохованню ніякої інформації у рідних нема. Сестра Ігоря здала аналіз ДНК, сподівається знайти поховання брата.
БільшеІлля Олексійович Пархоменко проживав у Маріуполі. В період повномасштабної російської війни знаходився у місті. Різні складнощі виживання випали і на його долю, на долю 85-річного чоловіка. Його дитинство випало на воєнні роки. А у Маріуполі були масовані обстріли, велися важкі бої. Відсутність належної медичної допомоги, постійні стреси вражали здоров’я людей.
Як розповів Карпов Петро, Ілля Олексійович «сидів у бомбосховищі біля 1 воріт завода Ілліча. Помер 22 березня 2022 року, імовірно інсульт».
БільшеПетро Володимирович – життєрадісний, активний, справжній друг, люблячий сім’янин проживав з родиною у Маріуполі.
Російська повномасштабна війна застала чоловіка у рідному місті. Важкі часи ворожого наступу примусили кожного боротися за життя. Важливою була підтримка, чуйність, турбота людей між собою. Разом приходилося і їжу готувати, і воду добувати, і захищатися від обстрілів. Не всі мали змогу врятуватися.
49-річний Пархоменко Петро Володимирович загинув 10 березня 2022 року в окупованому Маріуполі.
БільшеВ мирний час жителі Маріуполя раділи можливості вільно пересуватися по місту громадським транспортом. Інфраструктура розвивалася, ставала сучасною, допомагала створювати комфортні послуги маріупольцям. Але з 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна російська війна, яка прицільним вогнем руйнувала цивільну інфраструктуру міста, руйнувала житлові будинки, несучи горе, смерть. Обстріли були настільки частими, що пересуватися по Маріуполю було небезпечно. Рідні, знайомі не знали про долю тих, хто проживав у другому районі, бо зв’язку в місті не було.
Як повідомила Вікторія, рідні Пархомець Сергія Івановича останній раз були з ним на зв’язку 14 березня 2022року. А 15 березня 2022 року він загинув у пекельних умовах життя в Маріуполі, які створили російськи загарбники. Чоловік міг би жити в мирі та щасті, радіючи спілкуванню з рідними, друзями та їх успіхам, але російська війна обірвала його життя.
БільшеВолодимир Парш мав важке повоєнне дитинство. За 77 років багато чого пережив. Жахливі події повномасштабного вторгнення росії принесли горе, розруху в Маріуполь, де проживав чоловік.
Ворог нещадно знищував усе на своєму шляху до окупації.
Через місяць неймовірної боротьби за виживання, 24 березня 2022 року Парш Володимир Васильович загинув у підвалі стоматології за адресою проспект Миру 49, в окупованому Маріуполі.
Рідні шукали місто поховання Володимира Васильовича.
БільшеКоли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, Іван Іванович не покидав свою домівку. Важко вірилося, що ворожі дії, на території Маріуполя можуть нашкодити цивільним мешканцям. 78-річному чоловікові було важко справитися з тривогою. Потрібно було виживати у надзвичайно важких умовах. Він завжди допомагав іншим, був турботливим батьком, а зараз сам потребував допомоги. Окупанти оточували місто, піддаючи все масованим обстрілам. Люди гинули від переохолодження, від голоду, від нестачі води, ліків та медичної допомоги.
25 березня 2022 року Пасєвіна Івана Івановича не стало. Серце не витримало жахів російської окупації.
БільшеМарія Паскаль була переселенкою з Донецька. З приходом «руського миру» вона покинула місто та перебралася в Маріуполь у 2015 році.
Коли російські окупанти нещадно знищували Маріуполь та бомбили житлові будинки, навесні 2022 року, Марія Паскаль разом з чоловіком Андрієм Галушко переховувалася в Центральному районі по проспекту Металургів, 47.
24 березня 2022 року Марія разом з Андрієм вийшли зі сховища, планували приготувати сніданок. Але ж раптом розпочався обстріл та вони зазнали смертельних поранень. Тоді місцеві жителі поховали їх неподалік від дому. А згодом Марія та Андрій були перепоховані на цвинтарі.
Подруга Марії Паскаль з біллю згадує її як «світлу, працьовиту та активну». Жінці було усього 44.
БільшеПід час окупації міста Маріуполя російськими загарбниками загинув Ігор Олександрович Пастернак. Чоловік працював в цеху експлуатації УЖДТ металургійного комбінату.
БільшеВід початку повномасштабного вторгнення російська армія нещадно руйнувала міські об’єкти критичної інфраструктури, житлові будинки Маріуполя. При цьому масово гинули цивільні. Біда готувала свої пастки від холоду, голоду, від нестачі води, медикаментів.
Пастухов Юрій Юрійович загинув 11 березня 2022 року через смертельне поранення внаслідок мінометного обстрілу. Трагічна смерть настигла чоловіка біля під’їзду будинку 100 по проспекту Миру. Разом з іншими пішов за водою. З ним загинув Ілляшенко Анатолій Дмитрович.
Поховали їх 31 березня під вікнами будинку. Перепохований Юрій Пастухов 21.06.2022 року на Старокримському кладовищі. Так в окупованому місті війна вбила тих, хто хотів набрати води.
БільшеВ той час, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Миколі Олексійовичу виповнилося 66 років. Разом з родиною він проживав у Маріуполі, в Лівобережному районі. Піклувався про своїх рідних, які дуже любили його – свого чоловіка, батька, дідуся та брата. Велика втіха жити в такій родині.
На жаль російська війна назавжди розлучила чоловіка з рідними.
Пастушенко Микола Олексійович загинув в окупованому Маріуполі, в квартирі на вулиці Азовстальська, 103, 16 березня 2022 року.
БільшеВіталій Георгійович багато років свого життя присвятив роботі на Маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча, працював там заступником начальника в відділі автоматизації. Мав великий досвід роботи, був професіоналом своєї справи, його цінували колеги.
Війну Віталій Георгійович зустрів у Маріуполі, на той момент йому було 60 років. 11 березня 2022 року він знаходився у себе вдома по вул.Лазо, коли в будинок сталося пряме влучання. Від чисельних уламків він загинув на місці.
Віталій Георгійович був похований сусідами у дворі свого будинку. Рідні та друзі згадують його з теплом, любов’ю та вдячністю.
БільшеПавло Пахомов загинув у Маріуполі під час обстрілу. Трагедія сталася 12 березня, коли він відвозив у лікарню сусідку, жінці з інсультом потрібна була медична допомога. У цей час на бульварі Шевченко вони потрапили під обстріл. Усі, хто був у машині, згоріли…
Рідні Павла з біллю згадують ці події. Кажуть, що для них він – герой. Чоловіку було усього 44 роки.
Більше26 березня 2022 року Катерина Андріївна Пашко загинула в Маріуполі, в своєму домі. Вона проживала в Лівобережному районі міста, по вулиці Московській, будинок 16. Це був час, коли російські війська всіма нелюдськими методами знищували місто та його жителів. Район обстрілювався постійно, безпощадно. Розстрілювали мирних, хто пересувався по місту пішки, на машинах, готував їжу на вогнищі у дворі, йшли за водою. Бомбили та обстрілювали житлові будинки, інфраструктуру.
Катерина Андріївна загинула в підвалі свого будинку, під час обвалу під’їзду в результаті авіаудару.
«Похована на Старокримському кладовищі серед інших жертв війни»,- розповіла Лариса Кириченко.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року російська повномасштабна війна змінила людей Маріуполя. Всім було важко зберегти життя під масованими обстрілами ворога. Євгенії Пашковій допомагали ті, хто ховався з нею у підвалі будинку 32 на бульварі Меотиди (50-річчя Жовтня), Лівобережного району. Через постійні страшні обстріли російських військ рідні жінки не могли провідати її, допомогти.
29 березня 2022 року Пашкова Євгенія Миконорівна загинула у підвалі, в окупованому Маріуполі. Серце не витримало жахів війни. Сусіди під обстрілами змогли поховати літню жінку, передати родині її документи. Дякуючи добрим сусідам, рідним вдалося перепоховати любу бабусю.
Більше
Наталія Пеленова загинула 13 березня 2022 року в Маріуполі. Разом із чоловіком вона перебувала у квартирі на сьомому поверсі будинку на бульварі Шевченка. Наталя попросила попити, чоловік пішов на кухню. У цю мить у багатоповерхівку влучив снаряд. На Наталію впали три плити. Вона була вагітною. До серпня тіло Наталії так і залишалося під завалами, а тоді сусіди вмовили представників окупаційної влади дістати її. Наталію поховали у братській могилі. Наталія закінчила школу №63 у Маріуполі. Вищу освіту здобула у Донецькому національному університеті економіки та права імені Михайла Туган-Барановського. Працювала на ринку «Космос» у відділені компанії мобільного зв’язку. «Наталя довго не могла завагітніти, з першим чоловіком не виходило стати батьками. Вони розлучилися. Потім Наталія була одна, поки не зустріла нового чоловіка. Пара намагалася завагітніти. Її мрією було народити дитину. Наталя загинула вагітною. Таке горе», – розповіла сусідка загиблої Катерина. Чоловіку Наталії вдалося вижити того трагічного дня. Також у неї залишилися батьки та сестра.
БільшеНавесні 2022 року, під час окупації міста Маріуполь російськими військовими, загинула Пелих Марина Михайлівна. Жінка працювала в котельному цеху металургійного комбінату.
БільшеОлександр Пелих – уродженець Донеччини. Після закінчення школи юнак служив у армії. На захист України Олександр став у 2014 році. Штаб-сержант прикордонної служби, майстер кінологічної служби ВПС «Сартана» військової частини 9937 – учасник російсько-української війни. Він був у строю оборони Маріуполя разом з побратимами. Важкі бої за Україну тривали по всьому периметру міста. За дії під час оборони Маріуполя Президент Зеленський посмертно нагородив воїна орденом «За мужність» 3 ступеня, присвоїв йому звання «майстер-сержант», а його командири стверджують, щоОлександр Пелих загинув 23 березня 2022 року смертю героя.
Ілля Єрошов розказує про нього, свого найкращого друга: «Олександр був людиною свого слова, до кінця його тримав, як в дружбі, так і на фронті. За цих героїв треба мститись! Ніколи не пробачимо їм цього».
В останній шлях Олександра провели в Прилуках, де проживає двоюрідна сестра. Люди стояли на колінах, віддаючи уклін герою.
«Це та мужня, молода, героїчна людина, завдяки якій існує наша держава. Це ті люди, які зупинили ворога і зараз видворяють із нашої території», - розповідає полковник Юрій Шидлюх.
Штаб-сержанту Державної прикордонної служби було 35 років.
БільшеТалановита молода маріупольська спортсменка з важкої атлетики. Аліна була вихованкою Обласної спеціалізованої дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву з важкої атлетики та ученицею Донецького обласного спеціалізованого професійного коледжу спортивного профілю ім. С. Бубки.
Входила до складу спортсменів-кандидатів збірної України. Минулого року на національному чемпіонаті серед дівчат U17 Аліна здобула золоті нагороди. Була перспективною спортсменкою та чудової дівчинкою.
29 квітня 2022 стало відомо про загибель Аліни в окупованному Маріуполі. Ії життя обірвалось тоді, коли вони з матір'ю вийшли з будинку на двір та пролунав вибух. Від уламків вражого снаряду обидві загинули на місці. Услід за Аліною та мамою вибіг і брат, але він теж загинув від пулі російського снайпера.
На момент загибелі Аліні було всьго 14 років.
БільшеКоли ми бачимо дітей з м’ячем на спортивній площадці, тоді радіємо, що підростає здорове щасливе покоління. Дитина та гра з м’ячем – одна з картин миру та впевненості в світлому майбутньому країни. Але не тоді, коли поряд війна...
2 березня 2022 року в окупованому Маріуполі хлопці скористалися невеликим затишшям та пішли грати в футбол на 29 поле. Загарбницька війна росії проти України, постійний страх померти від обстрілів стомлювали всіх. Діти не відчули небезпеку, бо від початку боїв у Маріуполі притупилося відчуття біди, яка чатувала від кожного обстрілу. Хлопці грали в футбол, коли почули звук ракети, яка несла смерть. Всі побігли ховатися.
Нажаль, Пережогін Ілля Сергійович не встиг втекти від ракети. Пораненого, його доправили в лікарню, але там він помер.
Нелюди вбили дитину з м’ячем на футбольному полі...
БільшеОлена Вікторівна працювала вчителькою зарубіжної літератури в маріупольській школі №52. Під час воєнних дій Олена зазнала поранення від вражого снаряду, знаходячись у себе вдома за адресою вул.Троїцька, 26. Її намагалися врятувати, відвезли в лікарню. Але під час ампутації другої ноги вона померла від больового шоку. Її похоронили в Мангуші.
БільшеМихайло Пересунько загинув у Маріуполі 17 березня 2022 року, коли готував їжу на вогнищі біля будинку. Прилетів ворожий снаряд та обірвав життя Михайла та його сусіда.
Михайло мав люблячу сім’ю – кохану дружину Наталю та чудових діточок. Він завжди багато сил та любові віддавав родині – це була надзвичайно дружня та наповнена сім’я. Дружина Наталя з біллю ділиться почуттями: «Ти був найпрекраснішим чоловіком, найуважнішим чоловіком, найдбайливішим татом, найлюблячим сином, найкращим хрещеним, найвеселішим і чуйним другом... можна перераховувати і перераховувати всі твої достоїнства, але... Це непоправна втрата, для всіх нас , Але для мене...
Якби ти знав, як мені тебе не вистачає, яка бездонна яма утворилася в моїй душі, яка величезна, лякаюча порожнеча залишилася.
Але я завжди тебе згадуватиму найтеплішими і ніжнішими словами і почуттями. Такого як ти більше немає, БІЛЬШЕ НІ і ніколи не буде!».
Михайла поховали на цвинтарі в Сопіно. На момент загибелі йому було 46 років.
БільшеОлег Песоцький – маріупольчанин, що загинув у результаті повномасштабного вторгнення росії на територію України.
Олег працював у МКП зеленого будівництва, був техніком на пляжі лівобережного району. Виконував свою роботу сумлінно, був старанним та працьовитим.
Життя Олега Геннадійовича обірвалось 5 березня 2022 року – чолові підірвався на міні. Його тіло було знайдено за адресою вул.Віноградна, 7, в Лівобережному районі.
БільшеКомандир мінометного взводу, старший лейтенант Тарас Петренко народився у м. Суми, зростав та навчався у Білопіллі. У школі запам’ятався сором’язливим, усміхненим хлопчиною, котрий завжди готовий допомогти. Навчався в державному ліцеї-інтернаті «Кадетський корпус» ім.І.Г.Харитоненка, отримав вищу освіту в Харківській національній академії Національної гвардії України. Служив у військовій частині в м. Маріуполі. Учасник АТО.
По закінченню контракту залишився працювати в Маріуполі, який безмежно полюбив, на заводі «Метінвест».
24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, зі словами: «Хто, як не ми, повинні захищати свою країну», – Тарас пішов до воєнкомату. Захищав Батьківщину у складі окремої 109 бригади територіальної оборони у 107 батальйоні та брав участь в оборонних боях за Маріуполь Донецької області. Отримав позивний «Директор».
21 березня 2022 року Тарас Петренко загинув під час виконання службового завдання.
За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом Президента України старшого лейтенанта Петренка Тараса Олеговича нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
БільшеМаріупольці, які залишалися в місті після початку повномасштабної війни, надіялися, що зовсім скоро все закінчиться. Хотілося вірити в те, що бойові дії можуть бути на якихось окремих місцях на околицях, але не прийдуть у місто. Сталося інакше: ворог з перших днів знищував Маріуполь, його критичну та цивільну інфраструктуру, людей, намагаючись окупувати місто.
Ліна Петрик з рідними ховалася від російських обстрілів у підвалі гаража.
2 березня 2022 року Петрик (Геращенко) Ліна загинула внаслідок прямого влучання в гараж. Як повідомила дочка Ліни, 16 березня загинула від втрати крові і бабуся – Петрик Любов.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року Маріуполь намагався захистити своїх мешканців від безжальної навали російського повномасштабного вторгнення. Він корчився зруйнованими будівлями, димів нескінченними пожежами, стогнав, надривався від людського болю. Петрова Е. Я. залишалася в Маріуполі, бо не мала можливості виїхати кудись в поважні 93 роки. Вона вже знала голод, війну. А зараз «сусіди освободжали» так, що навіть молоді не витримували складнощів, в які загнала їх російська окупація. Жінка трималася майже місяць.
23 березня 2022 року Петрова Е.Я. загинула під час обстрілів в своїй квартирі на вулиці Куїнджі, 59. На слідуючий день квартиру засипало уламками. Рідні так і не поховали свою прабабусю, бабусю, маму, бо тіло не знайшли.
БільшеЩаслива родина Петровських проживала на площі Перемоги Лівобережного району Маріуполя. Будучи на заслуженому відпочинку, пенсіонерка Людмила намагалася більше часу проводити з рідними. Вона мала можливість відпочити біля моря, до якого йшлося вздовж тінистого бульвару. Сім’я Петровських залишалася у місті, коли російські війська розпочали повномасштабний наступ. Бойові дії супроводжувалися масованими обстрілами. Зовсім скоро ворог почав авіабомбування та обстріли житлових будинків, руйнуючи їх та вбиваючи цивільних мешканців.
3 березня 2022 року 71-річна Петровська Людмила загинула в своїй квартирі, згоріли заживо разом зі своїм 81-річним чоловіком Юрієм. Страшну нелюдську загибель сім’ї принесла війна.
БільшеЮрій Петровський проживав сім’єю у Лівобережному районі Маріуполя. Тішили рідні місця, де проводив вільний час з рідними, з друзями. Море, парки, вся інфраструктура поряд – приємне життя на заслуженому відпочинку.
Коли російська армія розпочала повномасштабний наступ на Маріуполь, чоловіку виповнився 81 рік. В такому віці важко кудись бігти, щоб зберегти життя від обстрілів та авіабомбувань. Ворог прицільно знищував все, що стримувало його окупацію.
3 березня 2022 року Петровський Юрій загинув у своїй квартирі. Внаслідок обстрілу спалахнув їх будинок, де подружжя Петровських Юрій та Людмила згоріли заживо.
Страшне горе принесла війна в окупований Маріуполь.
БільшеПижову Євгену могло би виповнитися 50 років, якби 24 лютого не почалася повномасштабна російська війна. Чоловік знаходився в цей час у Маріуполі. Ворог наступав, люто знищуючи місто. У відчаї, без допомоги цивільні мешканці намагалися виїхати з пекельної території. Місто постійно піддавалось обстрілам, авіабомбуванням.
17 березня 2022року Пижов Євген Валерійович загинув в окупованому Маріуполі. Війна не дала чоловіку можливості розвиватися, допомагати рідним, жити щасливо.
Більше
Богдан Пилипенко – 16-річний юнак, який загинув у Маріуполі через військову агресію росії.
Хлопець навчався в морському ліцеї, був старшиною. Мав багато захоплень: обожнював читати, займався фотографією, писав оповідання, розвивав свій канал на YouTube. Богдан Пилипенко був розвинений не по рокам, мати пишалася розсудливістю та серйозністю сина. Він вільно володів українською, англійською та французькими мовами. Богдан марив морем та мріяв стати моряком, як дідусь.
Мати Богдана розповідає, що син мав добре серце та піклувався про безхатніх тварин: кошенят та собак, кормив їх та знаходив їм господарів. Чуйний та людяний, Богдан завжди намагався допомогти тим, хто цього потребував.
Коли розпочалася війна, Богдан з матір’ю переїхали до центру міста. Тут хлопець також хотів бути корисним – підготовлював дрова, купляв все необхідне поки це було можливе, заряджав через генератор телефони сусідам, носив цигарки українським захисникам.
11 березня 2022 року ворожий обстріл прийшовся на подвір’я, де жив Богдан. Через стіни будинку уламки снаряду нанесли Богдану смертельні поранення. Хлопець помер на руках своєї матері. «Його поранило в шию ззаду. Єдине, що я встигла зробити, – підклала йому під голову теплу кофту і накрила обличчя рушником», – згадує мама.
БільшеВійна, яка довгі роки нагадувала про себе біля Маріуполя, не здавалася дуже страшною. Адже життя в Маріуполі покращувалося, місто мало нові дороги, суспільний транспорт, розвиток бізнесу, робочі місця.
З 24 лютого 2022 року повномасштабне російське вторгнення знищувало мирне місто, гинули цифільні мешканці.
В страшні часи окупації, 02 квітня 2022 року, у дворі власного будинку на вулиці Краснофлотській, 33, загинула Пилипенко Ксенія Миколаївна. Разом з молодою жінкою загинув її батько – Пилипенко Микола. Їх поховали у дворі будинку.
БільшеМикола Порфирійович Пилипенко загинув 2 квітня у Маріуполі через влучення снаряду в його будинок. Чоловіку було 80 років, коли російська воєнна агресія забрала його життя. Разом з ним загинула і його донька, Пилипенко Ксенія. Вони були поховані разом у дворі свого будинку за адресою вул.Флотська, 33.
Син Миколи Порфирійовича, Ігор, згадує: «Він був добрий і дбайливий батько.Таким і залишився у моєму житті».
БільшеЖиття Дмитра Півня обірвалося у Маріуполі під час повномасштабного російського вторгнення. У другій половині березня 2022 року в його будинок на вулиці Кальчанській прилетів снаряд. За кілька днів до цього чоловікові виповнилося 55 років. Поряд загинула його цивільна дружина Світлана Горбатенко. Дмитро Півень народився і жив у Маріуполі. Працював водолазом. Останній час уже був на пенсії. На дозвіллі любив рибалити. «Діма був гарною людиною. Чудовий чоловік і батько для дітей Світлани. Ми з нею дружиною, а Діма – з моїм чоловіком. Із 1996-го року Дмитро і Світлана жили разом», – розповіла подруга Ганна Прихненко. Звʼязок із Дмитром та його дружиною вона втратила 2 березня 2022 року. Розпитуючи друзів, сусідів та їхніх близьких людей дізналася, що вони обоє загинули внаслідок обстрілу.
БільшеУ перші тижні березня 2022 року, коли тривали запеклі бої за Маріуполь, внаслідок одного з обстрілів згоріла квартира Майї Піддубної у будинку на вулиці Купріна.
Коли через два дні, 11 березня, почався черговий обстріл в Майї стався серцевий напад. У місті була гуманітарна катастрофа, медичної допомоги – не отримати. 54-річна Майя Піддубна померла.
«Не витримало серце жахів цієї війни», – сказала похресниця жінки Ксенія.Окупанти знесли будинок, де жила Майя. Її місце поховання невідоме.
Майя Піддубна працювала в міськводоканалі економісткою. Її пригадують відкритою та позитивною людиною. Майя любила кіно, книги, захоплювалася живописом та архітектурою. Багато подорожувала.
«Моя хрещена була чуйною, доброю, ніжною. Красива завжди. Вона смачно готувала. А ще – грала на фортепіано, ходила в театр, на виставки. Об'їздила всю Європу, в Індії була, в Таїланді. Любила життя і хотіла жити», – сказала Ксенія.
Похресниця присвятила вірш Майї:
«Пішла з життя ти дуже раноІ не знайти тепер спокою,А серцю боляче, серце в ранахВід розлучення з тобою».
Дітей у Майї не було, залишилися чоловік та похресниця.
БільшеПовномасштабна війна росії проти України змінила життя кожного мешканця Маріуполя. На підступах до міста захисники мужньо стримували ворога. Але російські загарбники мали переваги живої сили та техніки.
Розгублені мирні жителі намагалися виїхати, знайти більш безпечні місця, зберегти своє життя, що було надзвичайно важко під обстрілами та авіабомбуваннями.
Андрій Володимирович Пікалов проживав у Маріуполі, відчув на собі весь жах пекла російської війни. Марина Стецова розповіла, що чоловік «загинув 18 березня 2022 року за адресою проспект Будівельників 107, біля під’їзду». Йому було всього лиш 45 років.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року, від початку повномасштабної війни росії проти України, Маріуполь став місцем трагедій для багатьох родин. Російські окупанти впевнено та жорстоко ступали по українській землі. З кожним днем більш інтенсивними ставали обстріли міста, від чого страждали мирні люди. Люті загарбники спрямовували авіабомби, обстріли на знищення ключової інфраструктури, щоб залишити населення без води, газу, електрики, зв’язку, медичної допомоги. Страх, жах, нерозуміння ситуації, очікування якогось чуда серед потужних вибухів панували серед людей. Більшість згуртовувались, намагаючись разом вирішувати проблеми, щоб вижити.
В такий період, 13 березня 2022 року, коли в Маріуполі панували російські окупанти, загинув Пілецький Володимир Вікторович. З глибоким горем Діана розповіла про смерть свого «любого, милого, дорогого» Володимира, кажучи, що він загинув, коли поїхав по воду для дітей та стареньких людей. Намагався допомогти іншим, бо як вижити без води? Війна забрала життя молодого чоловіка, який міг би щасливо жити, втілюючи мрії в доброму мирному майбутньому.
БільшеБагато людей загинуло під час воєнних дій в Маріуполі – ворог, що прийшов на наші землі не щадив нікого. Більше всього страждали звичайні люди, які опинилися в жахливих умовах.
16 березня 2022 року , коли росія цілодобово обстрілювала усі райони міста, від снаряду загинула Пінаєва Наталя Володимирівна. Снаряд потрапив прямо в її будинок за адресою провулок Садковий, 82. Кажуть, що від тіла нічого не залишилося… Поховати просто не було що. Друзі та близькі згадують, що Наталя була весела та життєрадісна жінка. Їй було всього 45 років.
БільшеКостянтин Пічко перебував у Маріуполі, коли ворог розпочав наступ на Україну. З перших днів місто страждало від обстрілів, котрі приходилися на житлові квартали. Цілий місяць з 24 лютого Костянтин переживав жахи війни, окупацію, обстріли, холод, голод. У тяжких умовах підірвалося здоров’я чоловіка – 24 березня він помер від серцевого нападу. Надати Костянтину медичну допомогу не було можливості.
У березні Костянтина Пічко поховали сусіди в воронці від бомби біля його будинку по вул.Менделєєва, 19. В липні рідні провели ексгумацію та по-людські поховали Костянтина на кладовищі.
До війні чоловік був вже на пенсії, на яку вийшов після багатьох років сумлінною служби в міліції.
Дружина з сумом згадує люблячого чоловіка, його життєрадісність та веселий характер.
БільшеТамара Павлівна Плахтєєва загинула в Маріуполі приблизно 7 квітня 2022 року. Як кажуть рідні, серце дорогої людини не витримало бойових дій. Вона ховалася від бомбувань у сусідньому дворі в той роковий день. З початку повномасштабного нападу росі на Україну Тамара Павлівна залишалася в місті. Більшість маріупольців навіть уявити не могли, що події будуть розгортатися так стрімко та жорстоко, що братський народ буде знищувати українців під лозунгами «визволення».
Так під час окупації обірвалося життя Тамари Павлівни – мати, бабусі, прабабусі та самої прекрасної людини для її родини.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року повномасштабна російська війна вдерлася горем у приазовський Маріуполь. Мирне українське місто зазнало великих людських втрат, масштабних руйнувань. Олексій Олександрович Плетнєв не виїхав, залишався у рідній домівці.
Російська армія обстрілювала місто та його околиці з моря, з землі, з повітря. Надії на допомогу не було, ворог всіма силами намагався оточити територію.
У квітні 2022 року Плетнєв Олексій Олександрович загинув від смертельного уламкового поранення внаслідок обстрілу. Трагедія сталася в районі Мирний в окупованому Маріуполі.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року Маріуполь стрімко залишався без води, їжі, тепла, газу, зв’язку та іншого життєвонеобхідного. Люди почали все більше страждати, хворіти, відчуваючи на собі смертельні жахи російської навали. З перших днів повномасштабної війни в Маріуполі лунали масовані обстріли з усіх сторін, ворог створював окупацію мирного міста.
Сховатися від обстрілів було майже неможливо. Як і багато інших місцян, в березні 2022 року Плечкова Ольга пішла за водою, якої не було в мережах через вороже руйнування водопостачання. В мікрорайоні Троїцький жінка була поранена, бо попала під обстріл. Її доправили в лікарню м. Донецька, але врятувати Ольгу Іллівну не змогли. В лікарні вона померла.
Любов Калініна каже, що більше нічого про Плечкову Ольгу Іллівну невідомо. Жорстока війна росії проти України забрала життя мирної літньої людини.
Донька з біллю згадує матір, та каже що вона була «талановита, життєрадісна, комунікабельна», у мирному житті працювала журналістом.
БільшеДитинство Варвари та її сестрички Карини було в люблячій родині Плохіх у місті Маріуполі на березі теплого Азовського моря. Батьки старалися створити всі умови для навчання, розвитку донечок. Працювали, щоб забезпечити можливість дітям отримати гарну освіту в майбутньому. Всі в родині підтримували, допомагали один одному. Разом весело проводили дозвілля.
Нажаль, сім’я опинилася в полоні окупаційних нелюдських умов війни росії в Україні. Вони - мирні люди з малими дітьми - не мали можливості виїхати в безпечне місце. Мали намір при першій же можливості виїхати у місто Дніпро. На початку березня, коли стало важче виживати, вся родина перебралася в погреб приватного будинку дідуся. У них була вода, запас продуктів. Надіялися, що тут легше буде приготувати їжу, зігрітися, бо в місті пропали газ, вода, електрика, зв’язок.
4 березня Тетяна, мати Варвари, змогла повідомити через sms, що вони всі живі. Але виїхати із Маріуполя вже було неможливо. Через постійні обстріли, через бої в місті та випадки розстрілів машин з людьми, ніхто не ризикував їхати.
14 березня 2022 року в підвал, де ховалася сім’я Плохіх, попав ворожий російський снаряд. Мама загинула зразу, а Варварка була поранена. Не зважаючи на смертельну небезбеку, батько доставив поранену донечку в лікарню, надіючись на її спасіння. Нажаль, маленька Варвара загинула на руках у свого батька Іллі в лікарні Маріуполя.
ЇЇ забрали представники Червоного Хреста. Через рік батько повідомив, що захоронена Варварка на Старокримському кладовищі Маріуполя разом з мамою та бабусею.
БільшеТетяна Плохіх (Ростовська) проживала з чоловіком та донечками в Маріуполі. Вона була успішною регіональною директоркою бренду торгової марки жіночої білизни Anabel Arto в Маріуполі. Організувала роботу так, щоб було зручно місце та графік роботи магазину для покупців.
Сім’я Плохіх знаходилася в місті в той час, коли почалася війна, окупація, обстріли, авіабомбування в місті. Але спочатку більшість місцян мали надію, що ніхто не буде вбивати мирних людей. Тому Тетяна відповіла троюрідній сестрі Ірині, що виїдуть в Дніпро зразу, коли зрозуміють, що небезпечно залишатися в Маріуполі. Ірина вмовляла виїхати скоріше, бо в 2014 році вони вже бачили навалу росії в Донецьку та вчасно виїхали на підконтрольну Україні територію.
З часом ситуація в місті суттєво змінилася на гірше. Коли почалися важкі бої, сім’я Плохіх виживала у підвалі приватного будинку дідуся.
14 березня 2022 року, в період масованих обстрілів у Маріуполі снаряд попав у підвал цього будинку, де вони ховалися. 38-літня Тетяна загинула на місці. Колеги називали її життєрадісною іскоркою, цілеспрямованою, життєрадісною. Вона так мріяла про щасливе майбутнє дітей, сім’ї.
БільшеЛюдмила Іванівна Плясова загинула в Маріуполі 9 березня 2022 року, коли місто атакувала російська навала. На момент загибелі їй було 72 роки.
Рідні з біллю кажуть: «Сьогодні рівно рік, як перестало битися серце нашої улюбленої матусі та бабусі. Кохаємо. Сумуємо. Пам'ятаємо. Ти назавжди в наших серцях ... Нам тебе дуже не вистачає ...».
БільшеЛюдмила Аркадіївна Погорельська загинула в Маріуполі під час повномасштабної війни росіїї проти України. Жінка проживала за адресою провулок Весняний, будинок 9 (мікрорайон Садки). Важко навіть уявити всі ужаси, які переживали мешканці міста під час мінометних артилерійських обстрілів, авіабомбувань. У березні 2022 року вони були постійними.
Під час одного з чергових обстрілів було пряме попадання в будинок Погорельських. Він згорів. Донька та син дзвонили, шукали матір, але зв’язку з нею не було.
Приблизно 15 березня 2022 року війна назавжди розлучила матір з рідними дітьми.
БільшеЮрій Подляскін проживав у Маріуполі. Так сталося, що він не виїхав із міста, коли розпочався повномасштабний наступ російських військ на територію України, коли 24 лютого 2022 року розпочалася війна. Паніка панувала всюди. Люди не розуміли причин такого пеклу, який створювала російська навала. Постійно лунали вибухи від обстрілів, від авіабомбувань. Пожежі спалахували в різних місцях: горіли житлові будинки, школи, магазини, дитсадочки, лікарні - все, що траплялося на шляху російських загарбників.
Подляскін Юрій Євгенович, як з важким горем каже його сестра Ірина, «загинув 1 квітня 2022 року за адресою - вулиця Меламеда, будинок 15» у Маріуполі.
Чоловікові було лише 29 років, період, коли створюють сім’ю, будують плани на довге щасливе життя. Якби не війна...
БільшеПід час війни росії проти України, в період російської окупації морського мирного міста Маріуполя, 24 березня 2022 року загинула Подобєдова Оксана. Світлана, сестра Оксани тужить та каже: «Нехай буде проклята ця війна і та людина, яка її почала».
Зрозуміло, що війна завжди приносить страждання мирному цивільному населенню. В Маріуполі більшість людей не вірили, що росія прийде смертельною навалою. Починаючи з 24 лютого 2022 року відкрилася правда про «дружній російський народ», бо міни, снаряди, патрони, бомби несли вірну смерть та розруху.
Світлана каже: «Час іде, а біль не припиняється...». Скільки ще таких, убитих горем від пережитого в Маріуполі під час російської навали? Неможливо перерахувати.
БільшеВіктор Андрійович Пожарський отримав уламкове поранення 13 березня, знаходившись біля гаража навпроти будинку по вул.Зелинського, 27а. Його вдалося доставити в лікарню, де намагалися врятувати Віктора. Але поранення виявилося тяжким. 14 березня Віктор помер.
Відомо, що в мирний час Віктор Пожарський був працівником металургійного комбінату, пароелектровоздуходувної станції.
БільшеЄвгенія Григорівна проживала зі своїм чоловіком у Маріуполі, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Місто опинилося на загарбницькому шляху ворога. Район Лівого берега, де знаходилась квартира Позивних (на бульварі Морському, 16), потужньо обстрілювався. 19 березня 2022 року Позивна Євгенія Григорівна загинула у себе в квартирі.
Під час обстрілу було пряме попадання в квартиру, жінку засипало на місці. Її не вдалося знайти. Володимир Іванович – чоловій Євгенії Григорівни, незрячий, не міг ходити, був у підвалі. Але будинок від обстрілу згорів, коли чоловік залишався там. Допомогти їм не змогли.
Сусіди кажуть, що це були прекрасні люди.
БільшеНелюдські умови переживали маріупольці під час штурму та окупації міста росіянами. Напавши на місто, ворог бив по всім районам. Цілодобово люди були вимушені ховатися по підвалах, хоч якихось укриттях.
У цей період Марія Петрівна Пойденко також намагалася вижити, перебуваючи в підвалі. Їй було 95 років. Але незважаючи на вік, вона б ще жила та жила. Нажаль, під час воєнних дій її серце не витримало – стався інсульт. Допомоги не було… Рідні лишилися найкращої мати та бабусі через війну.
БільшеАнна Василівна Поліщук померла 07 червня 2022 року в період окупації Маріуполя російськими військами. Війна, яку розпочала росія проти мирної України, привела до жахливих умов життя в місті. Без води, без газу, без електроенергії, без нормальної їжі, без медикаментів та медичної допомоги життя людей скорочувало свої терміни.
Неможливо літнім людям справитися з такими жахами війни. В свої 80 років «всіма шанована, любима мати, бабуся, свекруха, бабуся, прабабуся», як каже про неї Олена, могла б разом з рідними тішитися їх досягненням, почувати себе щасливою, жити.
БільшеЛюбов Матвіївну Полознякову добре знали в Маріуполі колеги, учні та їх батьки, бо весь трудовий шлях вона працювала вчителем у школі №25.
Коли розпочалася повномасштабна російська війна, у літньої жінки не було у місті близьких родичів. Вона не виїхала з Маріуполя, переховувалася в підвалі за адресою вулиця Зелінського, 55. Оскільки жінка проживала сама, то їй важче було виборювати життя в російській окупації.
В період з 16 по 25 березня 2022 року Полознякової Любові Матвіївни не стало. Не витримало серце 79-річної жінки, не мала медикаментів від діабету. Війна забрала можливість жити.
Була тимчасово похована біля школи №18.
БільшеОльга Миколаївна Польжок загинула в Маріуполі 1 квітня 2022 року, коли чергова російська атака прийшлася на район її будинку по вулиці Пашковського, 27. Ольга отримала уламкові поранення, від яких скінчалася.
Близькі та рідні розповідають, що Ольга була дуже добра, щира та відкрита, завжди вкладала любов у все, що робили.
Ольга Польжок, до приходу «визволителів», працювала медичною сестрою в комунальному дошкільному навчальному закладі «Ясла-садок №46 «Казка».
БільшеНестерпні страждання випали на долю українців від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. З 24 лютого 2022 року Маріуполь знаходився під постійними прицілами загарбників. Мешканці міста страждали від смертельних обстрілів, намагалися знайти якісь більш безпечні місця, ніж сирі, холодні підвальні приміщення. В Лівобережному районі знаходився комбінат «Азовсталь», на території якого знайшли прихисток цивільні. Але Полюшкіни ховалися в гаражі, який знаходився поряд з морем, недалеко від міста. Здавалося, для чого обстрілювати гараж? Ніхто не відповість.
Як повідомила Лідія Тимофіївна, 13 березня 2022 року «в човновом гаражі (на другому поверсі), під шлаковою горою (Лівий берег) загинули Полюшкін Сергій Михайлович та його мати, Полюшкіна Олена Василівна. Тіла так і залишились під обломками, не поховані».
БільшеОлена Василівна Полюшкіна проживала у Маріуполі, на Лівому березі. Будучи на заслуженому відпочинку, жінка приділяла більше уваги рідним, друзям.
Під час повномасштабної російської війни залишалася з сім’єю в Маріуполі. З перших днів надіялася на такий розвиток подій, при якому цивільним нічого не може загрожувати. Адже бойові дії – це фронт, військові.
Поступово фронт приближався, обстріли прицільно знищували житлові будинки, критичну інфраструктуру. Олена Василівна з сином перебралися в свій човновий гараж, що біля Азовсталі. Тут була морська вода, можна було готувати їжу на вогнищі, легше зігрітися.
Нажаль, 13 березня 2022 року, внаслідок обстрілу, Полюшкіна Олена Василівна та її син Полюшкін Сергій Михайлович загинули під обломками гаража. Тіла там і залишилися, люди не змоги їх дістати, щоб поховати.
БільшеРозвернувши наступ, росія пішла на цинічне вбивство десятків тисяч маріупольців. Це були невинні люди, які не мали змоги сховатися, виїхати, хоч якось себе вберегти від наслідків.
Такою була й Полякова Людмила Яківна – 93-річна жінка мала б щасливо дожити відведені роки. Але російська навала вирішила усе інакше. Без медикаментів та необхідної допомоги вона не витримала та померла 17 березня. А 1 квітня Людмила Яківна мала би святкувати свій 94-й день народження…
Через місяць та три дні після смерті її поховали за домом 25 по вулиці Бахчіваджи.
Більше27 березня Володимир Помєщіков вийшов на двір будинку, щоб набрати дров та прикрити чимось вікна, в яких вибило від обстрілів шибки. «Вуличні бої точилися дуже близько і, видно, десь сидів снайпер», - розповіла Ольга, дружина Володимира. Було чути автоматні черги. «Коли він пішов на вулицю, почали стріляти. Ми подумали, що Володя сховався у підвал, й самі не виходили. Чекали його аж до ранку. А потім я вийшла на вулицю і побачила, що син лежить. Його поранило у голову», - сказала Ніна Помєщікова, мама загиблого.
Через масовані постійні обстріли п’ять днів не могли поховати Володимира Сергійовича. Згодом його поховали у дворі багатоповерхівки.
Лише у середині квітня мама, двоє синів та їхня бабуся змогли виїхати до Львова, де Ольга має родичів.
До війни Володимир 17 років працював на Азовському судноремонтному заводі, потім - в Маріупольському морському торгівельному порту.
З майбутньою дружиною Ольгою навчався в одній школі, потім – в одному університеті. В дружній сім’ї Помєщікових, люблячий батько був авторитетом для синів.
Більше18-річний Дмитро Пономаренко загинув в Маріуполі разом зі своєю родиною – батьками та сестрою. Приблизно 10 березня у будинок, де вони перебували, влучив російський снаряд та розпочалася пожежа. Дмитро та його рідні загинули, відомо, що разом з ними була ще родина Фастовецьких, яка теж повністю загинула.
За 3 дні до повномасштабного наступу росії на Україну Дмитро Пономаренко святкував свій 18-й день народження.
БільшеІрина Пономаренко та її родина – чоловік, син та донька – загинули в Маріуполі, коли ворожий снаряд влучив в приватний будинок, де вони переховувалися (пер.Народний, 8). Розпочалася пожежа, та всі, хто перебував там – загинули.
Відомо, що разом з Пономаренко тут переховувалася родина хлопця доньки Карини – усі вони також загинули.
БільшеКарина Пономаренко загинула разом з рідними в Маріуполі – батьками та братом. Під час окупації міста росіянами приблизно 10 березня в будинок, де перебувала родина Карини, а також сім’я її хлопця, влучив снаряд. Через пожежу ніхто не зміг вижити.
На момент загибелі Карині було 21. Вона навчалася в Донецькому державному університеті внутрішніх справ, вивчала право.
БільшеМикола Пономаренко загинув разом зі своєю родиною – дружиною Іриною, сином Дмитром та донечкою Кариною. Трагедія сталася приблизно 10 березня, коли ворожий снаряд влучив у будинок за адресою пер.Народний, 8. Тут родина Миколи, а також ще багато людей шукали прилисток від обстрілів, які цілодобово вели окупанти. Відомо, що разом з Пономаренко загинула повністю родина Фастовецьких.
Микола Пономаренко працював на металургійному комбінату в цеху експлуатації УЖДТ.
БільшеБорис Михайлович Пономарьов – пенсіонер, що загинув у Маріуполі під час окупації міста російськими військами.
Борису Михайловичу було 80 років, коли росія розпочала повномасштабний наступ на Україну. Він не мав змоги виїхати, тому був вимушений залишитися в місті.
Весь пекельний березень 2022 року Борис Михайлович Пономарьов перебував у Лівобережному району за адресою вул.Горловська, буд.2/13. Це був тяжкий час – було дуже холодно, їжі та води не вистачало, ворог цілодобово обстрілював район та місто в цілому. Пенсіонер помер від наслідків війни, жахливих умов холоду та голоду 2 квітня 2022 року. «Так вийшло, що саме у нашої родини взагалі не було продуктів та запасів води. Ми голодували» - розповідає донька Вікторія. Стан Бориса Михайловича був настільки важкий, що дні перед смертю він навіть не міг говорити. Його поховали біля під’їзду.
БільшеДенис Попов проживав у Маріуполі. Після навчання працював сталеваром в конверторному цеху Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча.
Життя йшло своєю чергою: раділи досягненням, цінували покращення, створені для відпочинку, навчання, розвитку молоді.
Коли росія розпочала повномасштабну війну в Україні, Денис залишався у Маріуполі. Ворог всіма засобами намагався окупувати місто. Для цього знищили критичну інфраструктуру, житлові будинки, унеможливлювали виживання цивільного населення.
23 березня 2022 року Попов Денис Едуардович загинув. Молодий чоловік боровся за життя в період російської окупації Маріуполя. В цьому місяці йому виповнилося 35 років. Назавжди залишився 35-річним.
БільшеВійна принесла в наш дім горе, смерть, відчай, ненависть. У багатьох була розгубленість, чекали хоч якусь інформацію про те, що відбувається навкруги.
Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, окупація Маріуполя, - це як страшний сон, який не закінчується.
На захист міста стали і такі молоді патріоти, які мали великі перспективи в спорті. Серед них Михайло Попов. Ще юнаком став майстром спорту з греко-римської боротьби. Любив життя, планував створити міцну сім’ю зі своєю коханою.
Михайло загинув весною на Азовсталі, в окупованому Маріуполі, самовіддано захищаючи своїх рідних, своє місто. Брат – таким був його позивний. Таке відчуття, що він став братом кожному вдячному маріупольцю.
БільшеВалентина Федорівна Попова померла від мікроінсульта 13 травня 2022 року. Вона пережила в Маріуполі увесь військовий період, починаючи з 24 лютого. Врешті-решт війна підірвала її здоров’я. На момент смерті Валентині Федорівні було близько 87 років.
БільшеТаміла Дмитрівна Попова загинула в Маріуполі від російського снаряду, коли пішла з сусідкою за водою. Трагедія сталася орієнтовно 6 березня 2022 року біля магазину «Шанс». Відомо, що трьох людей, які були з нею – загинули. Рідні не могли одразу забрати тіло Таміли через постійні обстріли. Пішли вранці, але тіло так й не вдалося знайти. То й досі невідомо де похована Попова Таміла.
Жінка була пенсіонеркою, раніше працювала продавцем – закінчила Донецький національний університет економіки і торгівлі. Хресниця Наталія згадує хрещену: «Вона була справедливою, гостиною та товариською».
БільшеКостянтин Миколайович Поронко переживав воєнні події, які розвернулися з нападом росії, перебуваючи в Маріуполі. Чоловік проживав на вулиці Заозерній, буд.10. Відомо, що 28 березня російські військові евакуйовували людей з цього району, та серед них був і Костянтин Поронко. Його вивезли в лікарню до Новоазовська, де на наступний день у нього зупинилося серце.
БільшеОлег Порохін проживав у центральному районі Маріуполя, по вулиці Артема 142. Місто з кожним днем ставало красивішим, охайнішим, світлішим. Люди почували себе в безпеці, будували плани на майбутнє.
Повномасштабна російська війна розчавила не тільки мрії маріупольців, але і саме життя. З перших днів ворожого наступу масовані обстріли жорстоко знищували, спалювали все на загарбницькому шляху. Цивільні мешканці ховалися, намагалися вижити, але це було надзвичайно важко, навіть неможливо.
В ці пекельні часи березня 2022 року загинули в окупованому Маріуполі Порохін Олег та його мати Поліна.
БільшеВ тяжкий період повномасштабної російської війни проти України Валерій Порохнов знаходився у рідному Маріуполі. Чоловік проживав зі своєю дружиною в Іллічівському районі міста (селищі Україна), за адресою провулок Металургійний. Це майже околиця Маріуполя, де ворог жорстоко обстрілював все, розчищаючи шлях до окупації. Гриміли вибухи, горіли будинки, страждали люди.
Приблизно 25 березня 2022 року, як повідомили сусіди, Порохнов Валерій Миколайович загинув у дворі власного будинку від осколків внаслідок обстрілу. Через декілька днів загинула під час обстрілу його дружина Тамара. Сусіди поховали їх у дворі будинку.
БільшеВійна росії проти України заявила про себе руйнівною силою обстрілів Маріуполя вранці 24 лютого 2022 року. Місто здригалось від вибухів, стонало від болю, причаїлось від страху. Кожен шукав відповідь на найважливіше питання – як вижити. Нещадні масовані обстріли заганяли людей в підвали, в укриття, які не були пристосовані до життя. Родичі намагалися провідати хворих, одиноких, проживаючих окремо.
В’ячеслав Поставенський проживав у Маріуполі, а його сестра – поряд з містом, у селищі Старий Крим. Вона хворіла та їй було життєво важливо мати інсулін. Аптеки не працювали, лікарні розбиті, переповнені пораненими, знайти ліки було надзвичайно важко. Поставенський В’ячеслав намагався передати інсулін сестрі. Але, як розповіла Лєра Дівніч, 25 березня він загинув від кулі снайпера в центрі Маріуполя, біля магазину «1000 дрібниць».
Російська війна не дозволила спасти життя сестри, та ще і вбила брата.
БільшеМирне життя мешканців Маріуполя було насичене цікавими подіями, широким вибором навчальних напрямків. Створювались умови для того, щоб кожен знайшов своє улюблене заняття, цікаву роботу, гарний відпочинок.
Іван Потрехальчев проживав з сином та дружиною по вулиці Курчатова. Він працював приватним підприємцем з 2009 року. Мав багато друзів, знайомих.
З початку війни родина була разом. Як могли, виживали під постійними російськими обстрілами, в неймовірно важких умовах. Люди шукали більш безпечні місця, дехто намагався виїхати із міста.
Як повідомила Вікторія, 2 квітня 2022 року «загинули їх друзі та сусіди від прямого влучання із танка по їх квартирі на третьому поверсі. Вони пішли обідати...Загинули від обвалу несучої стіни». Це була дружня сім’я Потрехальчевих: Іван, його дружина Світлана та син Іван, якому було всього лиш 31 рік.
Більше24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Місто Маріуполь з 2014 року знаходилося під загрозою нападу, але багато розмов було про неможливість такої війни.
Люди чудом витримували жахи обстрілів, важкої окупації міста.
05 березня 2022 року Праводєлова Любов Вікторівна, імовірно, померла від сердечного приступу у своїй квартирі на вулиці Новоросійській, будинок 14. Не похоронена. Тіло забрали працівники «Скорботи» на свій склад на вулиці Торговій 65. На 15 березня 2022 року на цьому складі знаходилось багато тих, хто загинув та помер в Маріуполі під час воєнних дій російських загарбників. Зі слів очевидця склад був зруйнований під час обстрілів та бомбардування міста.
БільшеПавло Прживальський трагічно загинув у Маріуполі, коли росія жорстоко вела бої за місто навесні 2022 року.
Молодий, життєрадісний, добрий. Чоловік мав щиру посмішку та палаючі очі. Мріяв побудувати свою сім’ю, жити у мирі та злагоді. Незадовго до вторгнення росії знайшов кохану дівчину – Ганна Оліна була чарівною, красивою та розумною.
Павло працював електромонтером на металургійному комбінаті. Старанно працював, заробляв на життя. Мав багато друзів, полюбляв тренування зі спорту та дбав про свою собаку. Радів, що зустрів гідну дівчину, з якою з любов’ю будував стосунки.
У березні, коли ситуація в Маріуполі була пекельною, Павло разом з Ганною ховалися у підвали приватного будинку в пос.Мирному.
28 березня на подвір’я будинку був прильот. Потім – ще два по будинку. Після першого Павло та Ганна були живі. Але наступні стали роковими. Життя молодої пари обірвалося.
БільшеБільше за все маріупольці бажали миру в Україні – починаючи з 2014 року в місті постійно проводилися акції та заходи в підтримку вільної країни. Маріупольці, не дивлячись на те, що більшість розмовляли російською мовою, були справжніми патріотами. І це дуже розлючувало росіян – Маріуполь з 2014 року не давав їм спокій.
Відкривши 24 лютого 2022 року вогонь по українським містам, росія день за днем особливо нещадно знищувала Маріуполь.
Від прямого влучання в будинок на вулиці Олімпійській загинув Примаков Анатолій Дмитрович. Трагедія сталася 25 березня 2022 року. Чоловіка поховали на подвір’ї будинку 175.
Донька Анатолія з біллю каже: «Татку, люблю тебе дуже-дуже. Вірю, що цих нацистів усіх покарають».
БільшеВолодимир Примаченко – 32-річний молодий чоловік, який проживав у Маріуполі. Майбутнє видавалось добрим, щасливим, бо місто давало можливість жителям навчатися, працювати, гідно відпочивати. Для реалізації мрій створювались гарні перспективи.
Повномасштабна російська війна проти України звела нанівець усі плани, мрії, надії. Ворог обстрілював об’єкти критичної інфраструктури, житлові квартали, заганяючи цивільне населення в сирі холодні підвали, малочислені бомбосховища. Шукали воду, дрова, їжу, медикаменти.
Примаченко Володимир Олександрович загинув у кінці березня – на початку квітня 2022 року на Лівобережжі окупованого Маріуполя, в лодочному кооперативі «Азовсталець». Точний день загибелі невідомо. Його не змогли поховати.
БільшеУкраїнці багато років боролись за своє право жити у вільній країні. Різні покоління по-різному протистояли ворогові. Сьогодення знову показало світові тих, хто ціною життів мирних людей задовільняє плани для «створення єдиного царя». 24 лютого 2022 року російські загарбники розпочали повномасштабне вторгнення на територію України. Безжальна війна розбудила мирний Маріуполь, заставила людей втікати, шукати безпечні місця, намагатися врятувати життя в пеклі постійних обстрілів окупантів. Але як врятуватися звичайній людині від прицільних авіабомб, від російських прицілів?
Пристав Олександр – один із таких маріупольців. Під час запеклих воєнних дій він знаходився у Лівобережному районі міста. Ворог стрімко наступав від окраїн до центру. Російські війська розчищали дорогу смертельними обстрілами, знищенням всіх будівель. «Пристав Олександр Миколайович загинув 13 березня 2022 року під час авіаобстрілу. Знаходився за адресою проспект Перемоги 32/42», - так розповіла про загибель Олександра Мар’яна Яковчук.
БільшеОльга Притула трагічно залинула в Маріуполі 09 березня 2022 року, коли росія розвернула повномасштабний наступ на Україну.
Ольга працювала перукарем в салоні красоти. Обожнювала свою роботу – їй подобалося робити людей красивішими. Вона бачила в людях красу і намагалася її розкрити.
У свої 31 Ольга мала коханого чоловіка й дитину, було багато планів на майбутнє, мрій та бажань. Не чаяла душі в синові, була найкращою матусею.
9 березня 2022 року, коли Ольга разом з рідними нарешті вийшли з підвалу, щоб трішки подихати та погрітися на сонечку, пішли до сусідньої школи, де видавали муку. У той самий час, коли вони були вже на порозі школи, стався обстріл. Ольгу, її чоловіка Артема та їхнього сина Сергія відкинуло в різні сторони. Чоловік Ольги прийшов до тями та побіг до дружини та сина. Сергійчик був живий, але з його вух текла кров та він дуже кричав. Ольга ж отримала важкі поранення та вже не дихала. Обстріли продовжувалися, Артем схватив сина та побіг. Він був змушений залишити Ольгу.
«Мені здається, що наша улюблена матуся, наш янгол, в останній момент встигла зреагувати і закрила нас собою, взяла на себе весь удар», – з біллю згадую чоловік.
БільшеЗ перших днів повномасштабної російської війни в Україні Маріуполь взяв на себе ворожий удар, стримуючи натиск окупантів. Російські військові намагалися чим скоріше захватити Маріуполь та просуватися далі, окуповуючи території України. Місто не зустріло їх хлібом та сіллю. Але багато мешканців намагалися перечекати бойові дії в домівках, ховаючись в підвалах. Обстріли на Лівому березі були постійними, несли смертельну загрозу. Тут по вулиці Гур’євській 50а проживали Сологуб Юрій та Тетяна Приходченко.
Катерина Сологуб повідомила, що 9 квітня 2022 року Приходченко Тетяна Георгіївна загинула під завалами внаслідок обстрілів. Про судьбу батька, Сологуб Юрія, не знає. Жорстока війна.
БільшеБільшість жителів Маріуполя не могли повірити в те, що росія вторгнеться в Україну. Навіть ті, хто розумів, що таке може бути, надіялися, що перечекають у місті. А потім було майже неможливо виїхати. Під час масованих обстрілів ховалися, як могли. Бомбосховищ було надзвичайно мало.
16.03.2022 року Жанна Володимирівна, та ще дві жінки, вискочили зі своїх квартир, бо були сильні обстріли. Шукали більш безпечне місце. Встигли сховатися під сходовим маршем у під’їзді. Сталася біда – пряме влучення у будинок 109 по проспекту Будівельників, третій під’їзд, де вони надіялися на захист. «Сходи впали просто на них. Жінки пролежали там більше ніж місяць... Де їх потім поховали, я не знаю, і, мабуть, вже й ніколи не дізнаюся»,- розповіла з жахом і болем сестра загиблої.
БільшеЛариса Володимирівна Прокопюк загинула навесні 2022 року в Маріуполі, під час окупації міста російськими військовими. Відомо, що 1 квітня Ларисі виповнилося б 60 років. Вона була працівницею цеху експлуатації УЖДТ металургійного комбінату.
БільшеНіна Олександрівна Просвірова загинула 09 квітня 2022 року в Маріуполі, під час повномасштабної російської війни в Україні.
Жінка проживала в приморському місті, де раділа заслуженому відпочинку. Насолоджувалась зустрічами, прогулянками з друзями. Багато часу проводила з рідними.
Щасливе мирне життя маріупольців обірвала російська повномасштабна війна. Кожна мить ставала боротьбою за виживання в окупованому ворогом місті.
Без достатньої медичної допомоги, при знищеній критичній інфраструктурі, під ворожими обстрілами люди ставали мішенями війни.
Більше24 лютого 2022 року Маріуполь здригнувся від жахливих вибухів: росія почала повномасштабну війну проти України. Ольга Протоцька, як і багато інших Маріупольців, знаходилася вдома, не покидала місто. Мирні цивільні люди не розуміли, що їх очікує жах окупації. Ворог просувався від околиць міста, прицільно обстрілюючи житлові квартали, приватні будинки.
02 березня 2022 року Протоцька Ольга загинула внаслідок обстрілу «Градами». Будинок жінки опинився під обстрілом, їй відірвало ногу. Через сутки Ольга померла в лікарні під час російської окупації Маріуполя.
БільшеОлена Олексіївна зустріла свій 66 день народження в Маріуполі, де російські війська проводили бойові дії в ході повномасштабної війни. В той час, коли літня жінка могла б насолоджуватися життям на заслуженому відпочинку, на її долю випала необхідність виборювати існування. Місто не могло врятувати мешканців від холоду, голоду, нестачі медикаментів. Безпечних місць для захисту від постійних обстрілів було обмаль. Стрес, страх смерті, безпорадність, відчай панували серед руїн та пожеж.
16 березня 2022 року серце Порохнової Олени Олексіївни не витримало реалій війни. Кажуть, що поховати жінку не змоги.
БільшеПочаток повномасштабного вторгнення російських військ в Україну став страшною трагедією для маріупольців. Звичайно, такого жахіття не міг очікувати ніхто, навіть ті, котрі чекали «руський мір».
В надзвичайно важких умовах були такі сміливці, котрі під загрозою для свого життя продовжували допомагати потерпілим від обстрілів. Допомагали, як могли.
Серед них був і Олег Прохода. Він врятував багатьох маріупольців, допомагав багатьом сім’ям. Як повідомила Евеліна, 25 березня 2022 року чоловік біля будинку заклеював скло на машині, готуючись відвезти медикаменти та генератор у лікарню. Але не встиг зробити чергову добру справу, бо загинув біля своєї авіртки. Війна забрала життя Олега Сергійовича Проходи, якому в березні 2022 виповнилося всього 34 роки.
БільшеГеннадій Прохоренко, як і вся його родина, проживав у Маріуполі. Активний, цілеспрямований, завжди готовий прийти на допомогу друзям. Як розповіла його донечка Станіслава, в сім’ї розуміли, про неминучість війни з росією. Не уявляли, що це станеться так скоро. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Маріуполь мужньо захищали.
Геннадій вирішив не покидати свій дім, свою матір, сестру. Можливо, чоловік не уявляв на які нелюдські вчинки здатні окупанти.
Донечка виїхала в Нікольське, де не було активних бойових дій. Але ворог дозволяв виїхати тільки на територію росії. Геннадій переживав, що можуть вивести доньку, тому вранці 25 березня 2022 року направився її шукати. Не знайшовши, повернувся ввечері в Маріуполь, але до свого дому на вулиці Толстого не повернувся. Рідні чекали, шукали свого любого батька, сина, брата, товариша. Лише згодом стало відомо, що Прохоренко Геннадій Вікторович загинув в цей день у Маріуполі від осколкових поранень.
БільшеОлександр Миколайович Прохоров загинув у Маріуполі під час окупації міста – на подвір’я його будинку прилетів снаряд. Трагедія сталася 13 березня 2022 року за адресою, де проживав Олександр – вул.Променева (раніше вул.Халтуріна), що в Центральному районі міста.
У мирному житті Олександр Прохоров працював слюсаром-електриком з ремонту електроустаткування в КП «МТТУ», мав 5 розряд. Порядний, добрий, щирий – таким його пам’ятають рідні та друзі. Він загинув у віці 58 років.
БільшеВ’ячеслав Процак народився в Маріуполі. Дуже любив море, тому після навчання став судномеханіком. У 2017 році долучився до лав морських прикордонників. Закінчив юридичний інститут та проживав з дружиною в Маріуполі.
Коли російські війська окуповували місто, В’ячеслав, як і в мирний час, допомагав сім’ї, маріупольцям. Він приносив їжу, воду, ліки в підвал, де ховались від обстрілів люди.
Разом з побратимами захищав місто.
26 квітня 2022 року Процак В’ячеслав Геннадійович знаходився на бойовому чергуванні на спостережному пункті «Гора», на Азовсталі. Загинув від кулі ворожого снайпера.
За життя він отримав відзнаку президента «За участь у АТО». Посмертно старший матрос 23-го загону Морської охорони Маріуполя (позивний «Шкіпер») нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня.
В пам’яті назавжди залишиться оптимістом, добрим, чемним; людиною з великим серцем та водночас міцним, мов кремінь.
БільшеЧерез місяць після повномасштабного вторгнення росії в Україну в Маріуполі продовжувалися важкі бої. Російські війська оточували місто, руйнуючи на своєму шляху житлові будинки, де знаходились мирні люди. Мешканці не мали можливості покинути це пекло. Виживали, як могли.
24 березня 2022 року від вибуху (в результаті обстрілу) загинув Проценко Григорій Михайлович. Це загинув не воїн на полі бою зі зброєю в руках, а мирний 68-річний чоловік біля під’їзду свого будинку. «Наш дорогий батько, любий дідусь, турботливий чоловік, тесть», - з глибоким болем каже про нього Інна Кучеренко
БільшеВалерію Михайловичу виповнилося 76 років, коли в його рідне місто нагрянула повномасштабна російська війна. На його долю прийшлося і важке післявоєнне дитинство. Маріуполь та його мешканці, страждали від ворожих обстрілів.
18 березня 2022 року Пручай Валерій Михайлович загинув біля будинку по проспекту Будівельників, 112.
Чоловік проводжав знайомих, котрі намагалися виїхати із Маріуполя. Зі сторони вулиці Купріна прямо в їх машину прилетіла міна. Приліт був в 1,5 метрах від Валерія Михайловича; помер одразу від осколкових поранень. Його завжди будуть пам’ятати, як найдобрішу, чуйну людину.
БільшеКоли розпочалася повномасштабна війна росії проти України, то Маріуполь відчув на собі всі складності життя в окупації. З самого початку ворог не просто наступав, вів жорстокі бої, але цинічно нищив всі будівлі, вбиваючи людей, які ховалися від обстрілів, не змогли виїхати з міста. Мешканці потерпали від російських обстрілів, страждали від нестачі води, їжі, медикаментів, зв’язку. Як виживали без тепла, газу, електроенергії? Надзвичайні людські старання. Не всі вижили...
12 квітня 2022 року загинув Пугачов Володимир Миколайович. Як розповіла Надія, разом з іншими маріупольцями Володимир ховався в підвалі технікуму на вулиці Лавицького, але там і загинув. Похований в районі технікуму.
БільшеМаріуполь – рідне місто Галини Федорівни. Тут спокійно жилося на заслуженому відпочинку. Зустріч з друзями, спілкування з рідними додавали впевненості в завтрашній день. Але росія вдерлася в Україну повномасштабною війною, почалася окупація Маріуполя.
Перші дні ворожого вторгнення були спокійніші на 17-ому мікрорайоні, де проживала жінка (вулиця Троїцька, 69). Але дуже скоро російська артилерія, авіація почали прицільно обстрілювати критичну інфраструктуру та цивільні житлові будівлі по всьому місту. Люди гинули в пеклі війни.
18 березня 2022 року Пуртової Галини Федорівни не стало. Війна обірвала її життя в окупованому Маріуполі.
БільшеВ мирному житті людина роздумує про старість, як про впевненість у те, що завжди поряд будуть рідні. Це повинні бути ті рідні, яким в молодості теж потрібна була підтримка. З часом бабусі та дідусі чекають до себе маленьких внучат, радіють успіхам дітей. Таке воно маленьке людське щастя. Але росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Війна не думає про мрії людей, про їх надії.
У Маріуполі воєнні дії з 24 лютого 2022 року приносили неймовірні страждання всім. Літнім людям було ще важче, бо з ними був тягар хвороб. Їм життєво необхідна постійна підтримка медикаментами. Масовані обстріли тримали у постійній напрузі жителів міста. Навкруги палали будинки, були постійні вибухи, їдкий дим пожеж накривав місто.
18 березня 2022 року не витримало серце Пускрякової Галини Іванівни, зупинилося від жахів російської воєнної навали. Як розповіла Альона, трагедія сталася на провулку Аеродромному в Маріуполі.
БільшеЄвген проживав у Маріуполі, неподалік заводуправління «Азовсталі». Місце роботи теж було поряд з домом. В період початку війни росії проти України Євген залишався в місті. Лівобережний район був під прицільним вогнем ворога.
В місті йшли важкі бої, постійні обстріли, авіабомбардування. Не було води, тепла, їжі, електроенергії. В кінці травня на зв’язок вийшла колишня дружина Євгена. Вона повідомила, що 23-24 березня чоловік вийшов з дому за водою, але не повернувся і нічого невідомо більше про нього.
У Маріуполі не було зв’язку, тому рідні надіялися пізніше знайти Євгена. Сестра Юлія розповіла: «Лише коли у квітні ми змогли вибратись з міста, то почали пошуки Євгена – дивились списки тих, хто загинув, та тих, хто отримував гуманітарну допомогу».
Через якийсь час до сестри Юлії почала надходити інформація про те, що брат загинув внаслідок прильоту ворожої міни приблизно у районі 17-23 мікрорайону Маріуполя.
«Як нам повідомили, трьох цивільних, зокрема й Женю, розірвало на шматки. Люди зібрали шматки тіл в один мішок, а далі... Більше ми нічого не знаємо», - з великим горем розповіла сестра Юлія про розшуки брата Пшеничникова Євгена Вікторовича.
БільшеСвітлана Вікторівна проживала в Маріуполі. Вона працювала прибиральницею в загальноосвітній школі №15. Тут добре знали відповідальну, чуйну, добру робітницю.
Коли розпочалася повномасштабна російська війна, жінка залишалася в рідному місті. Як і інші маріупольці, вона стала заручницею російської окупації. Люди страждали від постійних обстрілів, від знищеної інфраструктури. Кожен намагався знайти бомбосховище, підвальне приміщення, де було б більш безпечно. Таких місць було мало в місті.
Радімушкіна Світлана Вікторівна загинула через смертельне осколкове поранення внаслідок ракетного обстрілу навесні 2022 року в окупованому Маріуполі.
БільшеБойові дії, які російська армія розпочала в ході повномасштабного вторгнення, дуже скоро захопили всі райони Маріуполя. Люди вже не надіялися на безпечність в центральних районах, намагалися врятувати життя, виїхати із міста. Евакуації на територію України не було, тому їхали, як могли. Хтось просто йшов пішки, вірячи в порятунок. Сергій Радіонов ще залишався в Маріуполі, коли бойові дії, постійні обстріли захопили всі райони. Допомоги не було.
21 березня 2022 року Радіонов Сергій Анатолійович загинув, його життя забрала снайперська куля. Похований чоловік у дворі будинку 106 по проспекту Миру.
БільшеДмитро Радченко залишався у Маріуполі, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Цивільні мешканці опинилися в такій смертельній ситуації, з якою не могли впоратися, не знали як уберегтися від цілеспрямованих обстрілів.
15 березня 2022 року молодий хлопець Радченко Дмитро Віталійович загинув, його тіло знайшли на сходах технікуму. При ньому були водійські права та телефон. Він навіки залишився 24-річним. Війна назавжди обірвала його щасливе життя.
БільшеРосія вбила десятки тисяч невинних людей в Маріуполі. Жахливі обстріли забирали життя людей у власних квартирах, підвали не були бомбосховищами та становилися могилами. До того ж окупанти лишили людей водо, електро-, газо-, теплопостачання, не було і зв’язку.
Але люди хотіли жити. Іван Андрійович Радченко двічі рятувався. У перший раз чоловік убігав від бомбування з вул.Торгової б.42 на вул.Латишева, 42. Це сталося 20 березня. Але вже 4 квітня дім, де переховувався Іван Андрійович, загорівся унаслідок ворожої атаки. Чоловік побіг під обстрілами в Мелекіне.
Іван Андрійович Радченко потрапив до лікарні, що в Новоазовську. Але 9 травня у чоловіка стався серцевий напад – до такого стану пенсіонера довели воєнні події, які він пережив у Маріуполі.
БільшеСергій Радченко працював у Маріуполі вчителем з фізичною культури в школі №63, був майстром спорту зі стрибків у воду. Завжди активний, життєрадісний, любив свою роботу, намагався дати дітям найкраще. Відрізнявся веселим характером, не любив нудьгувати.
Зі слів сусідів та батька з братом, які залишилися в Маріуполі, Сергій загинув 16 березня 2022. Обставини та місце загибелі не відомі. У середині березня окупанти цілодобово атакували місто та житлові будинки, де ховалися люди. Через агресію російської армії з життя пішов і Сергій Радченко.
БільшеМаленький Кирило Раізов, хлопчик, який став жертвою російського вторгнення у незалежну Україну. Родина разом із Кирилом переховувалася під обстрілами в підвалі будинку на провулку Шевченка, 29-а, коли 13 квітня російські загарбники розбомбили його.
Війна забрала маленького дворічного Кирила разом із бабусею, дідом та тіткою, лишивши жити маму, тато та дядьку.
Кирило був дуже активним, любив танцювати, багато балакав. «Розумний та слухняний, завжди ділився тим, що мав», - каже мама Тетяна про Кирила, - «Закривала собою його під час обстрілів, та від фатальної не вберегла». Кирилу було всього 2 роки.
БільшеВійна росії проти мирної України розпочалася для маріупольців масованими обстрілами житлових будинків. Страх, розпач, розруха, пожежі, біль, смертельна небезпека, яка чатувала скрізь – це найменше, що почалося в місті з 24 лютого 2022 року. Хтось намагався виїхати, хтось надіявся, що зможе перечекати вдома. Напевно ніхто не вірив, що російські війська будуть нещадні, йдучи до основної мети – окупації Маріуполя та його жителів.
Рідні Рамазанова Магомеда Меджиновича дізналися, що він помер 12 березня 2022 року у лікарні №2 в Маріуполі. В цей час в Лівобережному районі були постійні обстріли, важкі нерівні бої. Тіло чоловіка вдалося вивезти в Мангуш, де його і поховали.
БільшеАлевтина Анатоліївна Рацкевич загинула 13 березня 2022 року в своїй квартирі по проспекту Єдності у Маріуполі. Трагедія сталася внаслідок попадання російської авіабомби в будинок 58, де знаходилась квартира жінки.
Проспект Єдності розташований на Лівому березі, де ворожі обстріли були найпотужнішими з самого початку повномасштабного вторгнення російських військ у Маріуполь. Алевтина Анатоліївна не змогла евакуюватися, знайти більш безпечне місце для збереження життя. Ворог не жалів цивільних, знищувалось все на шляху окупантів.
Війна не дала жінці змоги насолоджуватися життям, маючи власне житло у чудовому приморському місті. Алевтина Рацкевич так і залишилася під руїнами власної квартири.
БільшеРосійська війна проти України несла з собою лихо смерті, безмежного горя. Мирним маріупольцям спочатку майже не вірилося в те, що російські війська будуть нещадно бомбити їх будинки, залишать без елементарних умов для виживання. Але від 24 лютого 2022 року Маріуполь був під постійними обстрілами. Ворог цілеспрямовано оточував місто, щоб люди не мали ніякої допомоги, ніякої можливості виїхати.
3 березня, коли продовжувались обстріли, Рачинський Володимир Вікторович загинув від осколкового поранення в голову у себе вдома. Ця трагедія сталася за адресою вулиця Айвазовського, будинок 36. Донька Наталія розповіла: «Це сталося на очах у мого брата. Сусіди поховали батька на огороді на території будинку. Він був гарним люблячим чоловіком, батьком, тестем, дідусем і просто людиною «з золотими руками». Завжди приходив на допомогу іншим в важкі часи».
БільшеДмитро Ребро проживав у Маріуполі. Після закінчення школи здобув освіту в Бердянському державному педагогічному університеті.
Коли розпочалися бойові дії, сім’я чоловіка знаходилася у місті. В панічному розпачі багато людей втікали до початку війни, або в перші дні. Розуміючи, що потрібно рятувати своє життя та життя рідних, знаходили дороги, на яких ще не було активних обстрілів. Кожна мить несла можливу смерть.
Анна Заікіна розповіла про важку втрату – загибель брата під час війни в Маріуполі: «02 березня вбили мого брата... Ребро Дмитра Анатолійовича, підірвали машину, але він зміг вибратися, хотів втекти...але вбило його уламком в шию...». Війна обірвала життя молодого чоловіка, обірвала його мрії, надії.
БільшеОлег Ревякін проживав у Маріуполі. У квітні 2022 року мав би святкувати свій ювілей – 55-річчя. Така подія знаменує стабільність у житті, період, коли сформована основна мета, мрії починають здійснюватись, вкладена праця приносить здобутки. Чудовий період, коли в родинах уже самостійні діти. Живи і радій. Але повномасштабна війна не дала Олегу зібрати рідних та друзів на ювілей.
Страшні події переживала Україна. Страждали маріупольці, намагаючись якимось чудом вижити при відсутності газу, електроенергії, води, тепла. Люди були під постійним страхом смерті від артнальотів, авіабомбувань та іншого смертоносного жаху російських загарбників. Ворог намагався окупувати місто, не дозволяв завозити гуманітарну допомогу, виїжджати на території України, де не було бойових дій.
В такі важкі часи, як повідомила Людмила, 24 березня 2022 року Ревякіна Олега Ігоровича не стало.
БільшеКатерина Петрівна Редько проживала у Маріуполі. Коли розпочалося російське повномасштабне вторгнення в Україну, жінка залишалася в рідному місті. Літнім людям важко було вижити в нелюдських умовах, в яких опинилися невинні цивільні мешканці. Постійні ворожі обстріли, авіабомбування нищили будинки, вбивали маріупольців.
14 квітня 2022 року в окупованому Маріуполі загинула 73-річна Редько Катерина Петрівна. Небайдужі люди поховали її в Приморському парку окупованого Маріуполя.
Більше16 березня сталася страшна трагедія у місті Маріуполь. Катерина Реуцька загинула від час спроби евакуюватися з міста. У той день вони їхали разом зі знайомими – водій з дружиною та їх дитиною сиділи попереду, поруч сиділа й Катерина. Чоловік Денис з дітьми сидів позаду.
У ті дні лінія фронту змістилася, окупанти вже заходили зі сторони Порт Сіті, захватили лікарню на 17 мікрорайоні. Коли Катерина з сім’єю та друзями їхали, вони потрапили чи під обстріл, чи наїхали на міну. Водій залишився без ноги, його дружині відірвало обидві ноги, їх донька загинула. Катерина Реуцька отримала чисельні поранення, але ще була жива. Чоловік Денис разом з сином віднесли її до лікарні, яка вже була під окупацією, сподівалися що її життя можна врятувати. Допомогти жінці не змогли – лікар тільки констатував смерть.
БільшеДмитро Решетняк – чудовий, добрий, відкритий. Коханий чоловік, люблячий сон своїх батьків. Йому було всього 32.
Дмитро працював слюсаром-електриком з ремонту електроустаткування в КП «МТТУ», мав 5 розряд.
З початком війни залишався з родиною у рідному Маріуполі. Під час запеклих боїв перебував за адресою вул.Купріна б.19. Цей район дуже постраждав він російської армії – він постійно обстрілювався, зазнавав авіаударів.
11 березня 2022 року Дмитро разом з його батьком Сергієм, та бабусею (1939 р.н.) загинули від чергового авіабомбардування. Через люти обстріли їх змогли поховати лише 28 березня. Пізніше дружина перепоховала Сергія та близьких.
БільшеОлег Костянтинович Рибалка завжди завзято працював, щоб створити затишний відпочинок у пенсійному віці. Він проживав у Маріуполі, коли 24 лютого 2022 року в життя його родини вломилася російська повномасштабна війна. Важкі бої велися на всіх околицях міста. В Кальміуському районі масовані атаки ворога відчувалися майже з перших годин вторгнення окупантів. Цивільним мешканцям важко було знайти безпечне місце, куди б не прийшла смерть від російських загарбників.
На початку березня 2022 року в окупованому Маріуполі, по проспекту Нікопольському, 15, загинув Рибалка Олег. Чоловікові виповнилося лише 64 роки.
БільшеОлександр Володимирович Рибалкін загинув у Маріуполі навесні 2022 року, коли місто атакувала російська армія. До приходу «визволителів» Олександр працював у конверторному цеху металургійного комбінату.
БільшеВ мирні часи Вадим Рибалко проживав з батьками у красивому сучасному Маріуполі. Його життя – це навчання, люблячі батьки, молодість, сповнена мрій про щасливе майбутнє. Україна давала багато можливостей для фізичного, творчого та професійного розвитку молоді. Але з 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, принесла горе, страждання, біль, смерть. Майже неможливо вижити, коли місто під постійним прицілом російських окупантів, коли всюди горять будинки, зруйнована інфраструктура, розгублені люди в розпачі та тривозі.
В такі важкі часи російської навали 3 березня 2022 року загинув Рибалко Вадим Анатолійович. Батьки втратили єдиного сина.
БільшеЛюбов Василівна працювала та проживала у рідному Маріуполі, в Іллічівському районі. В місті мешкали і її рідні. Будучи на заслуженому відпочинку, жінка мала можливість більше часу приділяти своїм вподобанням, зустрічатися з рідними, спілкуватися з друзями. Так було б ще довгі щасливі роки, якби не нагрянула російська армія, розпочавши війну проти України. Маріуполь давав мужній опір загарбникам, які бомбили, обстрілювали, випалювали все на своєму шляху. Ворог не щадив нікого.
Внаслідок займання будинку від російських обстрілів мирна жінка-пенсіонерка Рибалко Любов Василівна згоріла у своїй квартирі по вулиці Маміна Сибіряка в Маріуполі. Поховали її на Старокримському кладовищі.
БільшеЛариса Олексіївна Рижих загинула в Маріуполі навесні 2022 року, коли росія знищувала рідне місто. Пенсіонерка переховувалася у власній квартирі за адресою пр.Будівельників, 74.
Черговий обстріл прийшовся на її будинок. Снаряд влучив у квартиру Лариси Олексіївни, розпочалася пожежа. Жінка не могла вибратися з палаючого приміщення та задихнулася.
Відомо, що Ларисі Олексіївні Рижих було близько 80 років. У минулому вона працювала вчителькою з математики.
БільшеПовномасштабна російська війна проти України зламала людські долі, розучила сім’ї, розтоптала мрії, забрала найцінніше – людські життя.
16 березня 2022 року Рижков Михайло та його кохана дівчина Гусейнова Маша загинули в Маріуполі. Вони народилися у 1997 році. Окрилені почуттями, сповнені добрих мрій, молоді люди планували щасливе спільне майбутнє. Рідні підтримували наміри дітей, раділи за них.
Але жорстока війна забрала життя Михайла та Маші, лишила їх можливості насолоджуватися щастям, будувати сім’ю, виховувати діток.
БільшеВійна не питає. Війна не вибирає. Війна не дає шансів.
Коли війна пришла у Маріуполь, усі очікували, що це буде недовго, ніхто і думки не мав, що росія буде знищувати звичайних людей.
Максим Романов разом з матір’ю проживав за адресою вулиця Ломізова буд. 3. Піклувався та дбав про неї, як люблячий син. Його сестра разом з сім’єю неподалік – на бульварі Морському, 20. Цей район розташовувався поряд із заводом «Азовсталь», де знаходилося багато захисників.
К середині березня 2022 цей район перетворився на пекло. Люди десятками гинули у підвалах від завалення будинків, згорали заживо у своїх квартирах, їх вбивало, коли вони виходили на вулицю, щоб зробити поїсти. Це було жахливо.
19 березня 2022 року велися страшні обстріли. Але людям потрібно було щось їсти. Максим постійно допомагав рідним та сусідам: ризикуючи життям він ходив за водою на зруйнований хлібозавод, приносив десь роздобутий хліб сестрі та її чоловіку. В той день Максим ще зранку приготував обід на вогнищі. Пізніше мати просила його більше не виходити, бо обстріли велися постійно. Але він знов пішов допомагати сусідам з вогнищем. Пролунав свист…Вибух… Снаряд розірвався біля під’їзду, де вони готували їжу. Максим отримав смертельні поранення.
У той день його тіло завернули в плащ та залишили неподалік від вогнища.
Лише 28 березня 2022 сестра разом з чоловіком змогли поховати брата неподалік від квартири, де він жив з мамою.
БільшеРоманов Олег Євгенович загинув у Маріуполі під час окупації – він перебував у Лівобережному району, на вулиці Ломізова, 9. Цей район дуже щільно обстрілювався – загарбники використовували важку артилерію, танки, авіацію. Снаряди та бомби падали цілодобово. В березні тут було знищено все. Багато людей згоріли заживо в своїх квартирах, інші гинули під завалами та на вулиці, коли готували їсти або йшли за водою.
26 березня 2022 року трагічно обірвалося життя Романова Олега. Близькі з біллю кажуть: «Моторошно навіть писати дату. У серці назавжди».
Романов Олег працював у Маріуполі екскаваторником у комунальному підприємстві «Маріупольводоканал». На момент загибелі чоловіку було 51.
БільшеОлена Вікторівна Романова загинула в Маріуполі навесні 2022 року, коли російська армія пішла з війною на Україну. Вона переховувалася від обстрілів у власній квартирі за адресою пр.Будівельників, 108. Рідні кажуть, що скоріш за все через влучання снаряду в квартиру Олена Вікторівна загинула. Влітку донька шукала, де можливо поховали її матір.
БільшеПід час повномасштабної російської війни мешканці Маріуполя всіма силами боролися за можливість вижити. Допомагали, наскільки могли, один одному. В Лівобережному районі бойові дії почалися з 24 лютого. Ворог обстрілював район з суші, з моря, з неба.
Ніна Харитонівна проживала за адресою Морський бульвар 42, 3 під’їзд. Як і інші жителі, жінка скооперувалася з сусідами. Місто залишалося в холоді, без їжі, води, газу, електроенергії, зв’язку. Масовані прицільні обстріли загрожували смертю кожному.
Романюк Ніна Харитонівна не витримала, загинула 23 березня 2022 року під час повномасштабної російської війни в Маріуполі. Безмежна біль сина, рідних.
Більше40-річна Яна Роменська загинула у Маріуполі 11 березня 2022 року. Вона перебувала в укритті у будинку, на який російський літак скинув бомбу. Внаслідок удару вона опинилася під завалами. Яну знайшли лише через два місяці після трагедії. Вона була вагітною. Поряд також загинув її чоловік Володимир зі своєю сестрою та її родиною. Яна Роменська родом із Донеччини. Закінчила педагогічне училище, а потім університет у Словʼянську. Згодом поїхала працювати у Донецьк. Коли ж у 2014 році російська армія окупувала місто, Яна перебралася до Маріуполя. Там спершу працювала у кафе, а пізніше в ломбарді. Дуже любила малювати. «Малювання було її улюбленою справою. Дуже багато картин залишилося… Яночка – добра, щира, справедлива, весела людина. Любила тварин, мала багато друзів і дуже хотіла жити. Вона втекла від війни з Донецька, а вона її наздогнала в Маріуполі…», – розповіла мама Олена Сердюк. Напередодні загибелі, 10 березня 2022 року, Яна з чоловіком хотіли виїхати з Маріуполя, але російські війська їх не випустили… У Яни Роменської залишилися батьки.
Більше45-річний Володимир Роменський загинув у Маріуполі 11 березня 2022 року. Він перебував в укритті будинку, на який російський літак скинув бомбу. Внаслідок удару чоловік опинився під завалами. Його знайшли лише через два місяці після трагедії. Поряд із Володимиром загинула вагітна дружина Яна, а також сестра Оксана з родиною. Володимир Роменський народився 3 березня 1977 року в Маріуполі. Навчався в школі №14, а потім закінчив будівельний технікум. Збирав марки, мав чималу колекцію. Був підприємцем. У рідному місті мав магазин «Славутич» – саме за адресою проспект Миру, 127, у підвалі під яким вони з рідними ховалися від обстрілів... «Дуже порядна і чуйна людина. Він мав багато друзів і все своє життя прожив у Маріуполі. Вони з моєю Яночкою тільки одружилися 21 серпня 2021 року», – розповіла теща Володимира, Олена Сердюк. Напередодні трагедії Володимир із Яною ще планували виїхати з міста, але російські військові їх не пропустили… У Володимира залишились мама і двоє дітей від першого шлюбу.
БільшеЖитель Маріуполя Володимир Рослов загинув від авіаудару 17 березня 2022-го. Йому було 47 років. Родина Рослових мешкала у приватному будинку, що за близько кілометр від «Азовсталі», яку російські військові щільно обстрілювали. 17 березня 2022-го Володимир, дружина Наталія та доньки Поліна і Варвара були на подвірʼї, коли почули звук літака. Вони не встигли сховатися. Вижив лише старший син, якого під час авіаудару не було вдома. Наприкінці березня він прийшов на місце трагедії. Накрив куртками тіло батька. Під завалами були мати і сестри, але відкопати їх тоді не вдалося. Володимир народився на Донеччині. До 2014-го жив із рідними у Донецьку. Із початком російської агресії переїхали до Маріуполя. Тут Володимир працював на металургійному комбінаті. «Володя багато працював. Був доброю і порядною людиною, дбайливим батьком і люблячим чоловіком», – згадала знайома Надія Ісаченко. «У них була дружня родина. Володя завжди допомагав і підтримував Наташу», - розповіла колега дружини Марина Мостова. «Володимир – мій однокласник, сусід із першого поверху. Наші батьки були вчителями. Ми жили в дитинстві у вчительському домі в селі Новокраснівка. Володимир був чудовим товаришем. У Маріуполі він водив доньок на гімнастику. Дуже любив своїх дітей і пишався ними», – додала Наталя Шевцова. У загиблого залишилися старший син, брати й інші родичі.
БільшеРослова Варвара Рослова Поліна – сестрички, що загинули в Маріуполі 17 березня 2022 року. Варварі було 14 років, а молодшій Полінці – 11.
Відомо, що в загиблих був старший брат Микола та матір Наталя.
БільшеНаталія Рослова загинула від російського авіаудару по Маріуполю 17 березня 2022 року. Наталя, її чоловік Володимир, дві доньки Поліна та Варвара були на подвірʼї свого приватного будинку, що за близько кілометра від «Азовсталі». Почувши звук літака, побігли до підвалу. Проте сховатися не встигли. Вижив із родини старший син Микола. Під час авіаудару його не було вдома. Наталії було 47 років. Жила у Маріуполі, куди переїхала разом із чоловіком у 2014-му. Виховували трьох дітей. Наталя працювала бухгалтеркою, її пригадують хорошою фахівчинею та доброю людиною. «Наташа дуже любила своїх дітей, родину. Всю свою душу віддавала дітям», – згадала колега Марина Мостова. «Із Наталією ми були знайомі зі школи. Вона була цілеспрямованою, відповідальною, чуйною. Гарною спеціалісткою. Бралася за мережевий маркетинг. Намагалася заробити, щоб забезпечити трьох дітей. Вона була чудовою мамою. Це була зразкова, показова сім'я», – розповіла знайома родини Надія Ісаченко. У Наталії Рослової залишилися мама, старший син, молодша сестра і молодший брат та племінниця.
БільшеІрина Володимирівна Рослякова проживала в Маріуполі, на вулиці Ломізова, будинок 9, що в Лівобережному районі.
Коли почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, жінка залишалася вдома. Маріупольці страждали під масованими обстрілами загарбників. Палали зруйновані будинки, кудись втікали люди. Місто не було готовим до війни, мешканці страждали від нестачі води, відсутності газу, електроенергії, зв’язку. Неможливість дістати бензин, їжу, ліки приводили до повного відчаю.
Ірина потребувала постійної медичної допомоги, бо страждала на епілепсію. Та війна внесла свої корективи в життя кожного мешканця міста.
31 березня 2022 року Рослякова Ірина Володимирівна померла в окупованому Маріуполі, через відсутність ліків, від епілепсії. Таке кощунство війни. Рідні шукають інформацію про місце поховання Ірини Володимирівни.
БільшеРостовська Жанна проживала в Маріуполі. Поряд з нею були її доньки, внуки.
Життя чудове, коли ти відчуваєш любов рідних, коли радієш досягненням дітей та внуків. Таким була дійсність Жанни Олександрівни.
24.02. 2022 року все змінилось. З початком повномасштабної війни росії в Україні Маріуполь опинився на шляху загарбників. З перших днів йшли бої в різних районах міста. В центральних районах було чути вибухи, видно густі чорні дими, запах гарі витав над містом. Паніка була повсюди. Хтось чекав «руський мір», хтось виїхав до початку війни, хтось надіявся, що все буде так, як 2014 році. Місто вистоїть. Люди перечекають, а потім уже приймуть рішення. Не хотілося залишати свої домівки.
Жанна була разом з дочками та з їх сім’ями. Сподівалися виїхати у Дніпро, якщо буде небезпечно. Коли почалися масовані обстріли та авіабомбування, їхати ніхто не наважувався. Всі надіялися на зелений коридор для цивільних. Але його не було. Жанна Олександрівна з родиною перемістилися до підвалу приватного будинку дідуся, де вважалося більш безпечно.
Батьки Жанни колись розповідали про ужаси війни, які їм довелося виживати. Вона ніколи не думала, що їй, її дітям та онукам доведеться на собі відчувати горе в окупації.
14 березня 2022 рокуворожий снаряд попав в приватний будинок біля по вулиці Войнич 21/44. Від осколкових поранень російських окупантів дорогою до лікарні Ростовська Жанна загинула.
Жанну поховали на Старокримському кладовищі поряд з донькою Тетяною та внучкою Варварою.
БільшеРоянов В'ячеслав Олександрович народився у Маріуполі. Воєнне дитинство, навчання в 20 школі, в Жданівському металургійному інституті.
В’ячеслав Олександрович – патріарх науки, втіливший цілу епоху для Приазовського державного технічного університету та Маріуполя. Він пройшов шлях від інженера-дослідника кафедри ОіТСП до декана факультету і першого проректора ПДТУ. Більше 60 років успішно служив науці. Вражає його науковий доробок: понад 200 наукових робіт, 20 авторських свідоцтв і патентів, 7 підручників, 1 монографія. Завідуючий кафедрою, доктор технічних наук, професор, директор інституту металургії та зварювання ПДТУ, академик Академії наук та вищої школи, академік Міжнародної кадрової Академії – це його наполеглива праця.
Колеги та студенти пам’ятають В’ячеслава Олександровича, як мудрого, розважливого, відповідального керівника, талановитого науковця, добру та чуйну людину.
5 квітня 2022 року 80-річний Роянов В’ячеслав Олександрович пішов з життя. Він любив життя, але важкі часи повномасштабної російської війни навіть молоді люди не витримували. Війна розпорядилася по-своєму.
БільшеЗ початку повномаштабного вторгнення російської армії в Україну, Маріуполь та його мешканці дуже страждали від постійних обстрілів та окупації. Літня людина, Валентина Роянова пішла з життя 25 лютого 2022 року. Онука Ольга згадує про неї, як про прекрасну, найдобрішу людину.
Через бої та обстріли, перекриту дорогу, родичі не змогли поховати Валентину, як було домовлено, на кладовищі у Старому Криму. Знаходилася вона в морзі міської поліклініки № 3. Рідні не знають, чи вдалося поховати їхню бабусю Роянову Валентину Георгіївну.
БільшеВалентина Петрівна проживала в Іллічівському районі Маріуполя. Після виходу на заслужений відпочинок, мала більше можливості приділяти своєму здоров’ю, зустрічам з друзями. Завжди радо допомагала рідним.
З початком російської повномасштабної війни жінка не виїхала з міста. В 73 роки важко наважитися на переїзд, коли під обстрілами гинули цивільні, була постійна небезпека смерті при пересуванні. Вже майже місяць тривали бойові дії. Неймовірно важкі випробування холодом, голодом, без газу, електроенергії, без медичної допомоги стали причиною страждань маріупольців.
23 березня 2022 року Рубець Валентина Петрівна загинула в окупованому росією Маріуполі. Літня жінка загинула в своїй квартирі, яка обрушилася та згоріла через пряме попадання снаряду за адресою вулиця Героїчна, будинок 29 (біля школи № 47). Війна не дала можливості Валентині Петрівні радіти життю у мирі та любові рідних.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року росія розпочала війну проти мирної України. Зразу ж російські війська атакували Маріуполь, розпочалося повномасштабне вторгнення загарбників. Спочатку жителі центральних районів міста лише чули вибухи, бачили пожежі, приймали у себе рідних та знайомих із тих районів, де вже йшли бої, де велися обстріли по житловим будинкам та інфраструктурним об’єктам. В середині березня 2022 року центральний район міста теж страждав від ворожих атак.
Ранком 15 березня 2022 року 16-річний Рудаков Володимир Віталійович загинув у дворі будинку. Інна Володимирівна з глибоким болем каже: «Мирні люди без зброї біля дверей під’їзду збиралися готувати сніданок і думали про те, де взяти дрова. Тишина; дрон над будинком – пряме попадання...». Жінка бігла, когось бачила, надіялася, що син живий, але ... з часом знайшла фрагменти тіла.
Всіх загиблих поховали разом у дворі приватного будинку сусіда.
Війна свідомо вбила людей, «забрала молодих невинних маріупольців, котрі хотіли жити та вірили в своє майбутнє».
БільшеБагато маріупольців у період окупації загинули через те, що не мали можливості перебувати в безпечному місті. Але навіть ті, хто ховався у підвалах та бомбосховищах, все одно виходили на вулицю – шукали дрова, готували їжу, ходили по воду. На вулиці було завжди небезпечно.
15 березня під час військових дій в Маріуполі загинув Рудаков Микола. Він отримав уламкове поранення голови, яке стало смертельним. Чоловіку було 55 років. Навесні його поховали на старому кладовищі на Носовелівці в воронці від снаряду.
БільшеЛариса Валентинівна вийшла на заслужений відпочинок. Жінка насолоджувалася можливістю мати більше вільного часу для спілкування з рідними та друзями. Коли російські війська розпочали повномасштабну війну, Лариса Рудая залишалася в Маріуполі.
Розпочалися жахливі дні виживання. Ворог знищив об’єкти критичної інфраструктури, залишивши мешканців без води, тепла, газу, електроенергії. Люди допомагали один одному, шукали захист від обстрілів.
Рудая Лариса Валентинівна загинула 12 квітня 2022 року. Серце жінки не витримало жахів війни.
БільшеВ’ячеслав Руденко та його сім’я проживали в Маріуполі. Місто давало можливість навчатися, розвивати свою справу, відпочивати. Чоловік був щасливим добрим батьком, любим та люблячим чоловіком. Рідні кажуть, що він був найкращим сином та братом.
Але все в минулому, бо російська війна нагрянула в Україну. Стрімко загарбники просувалися, обстрілюючи мирний Маріуполь. Багато мешканців міста не змогли, або не встигли виїхати. Знаходили більш безпечні місця для виживання.
Війна забрала життя у 46-річного Руденко В’ячеслава Олександровича.
БільшеІгор Рудін загинув у Маріуполі 28 березня 2022 року, коли російська армія захопила майже все місто. Точно не відомі обставини загибелі – за однією версією, його вбив солдат так званої днр, за іншою – у нього потратив уламок снаряду. Ігор Геннадійович був похований на присадибній ділянці. Куди далі його перепоховали, родичі досі не знають.
На момент загибелі Ігорю Рудіну було 51. Свій останній день народження він зустрів за 5 днів до трагедії.
У цивільному житті Ігор працював будівельником – робота не проста, але цікава. Рідні кажуть, що він був дуже веселим, безвідмовним, чуйним, готовим завжди прийти на допомогу.
Більше16-річний Іван Рудов загинув разом із мамою Юлією та бабусею Вірою Лабухіною 21 березня 2022 року від авіаудару російських військ по Маріуполю. Під час повномасштабної війни ця родина переховувалася від обстрілів у приватному будинку на вулиці Пушкіна в Центральному районі. Саме там жила бабуся Івана, Віра. Знайомі родини так розповіли про обставини цієї трагедії: «Лабухіна Віра Миколаївна загинула після вибуху авіабомби у своєму домі разом із донькою Юлією Рудовою та онуком Іваном Рудовим, сусідкою Іриною Мірошниченко і ще кількома людьми. Точна кількість убитих невідома. Ванєчку так і не знайшли. Тільки капюшон від куртки». Іван Рудов народився і зростав у Маріуполі. Навчався в 10 класі ліцею. Його пригадують ввічливим, добрим, спокійним. Мама виховувала Івана самотужки. «Ваня був тією дитиною, про яку говорять «золоте дитя». Дуже старанний, гарно вчився. З ним не було жодних проблем у школі. Ніколи не сварився з однокласниками», – пригадала колишня класна керівниця хлопця Ольга Цехмістер. В Івана Рудова залишився батько.
БільшеРудов Павло Олександрович залишався у Маріуполі, коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ на територію України. Як і всі маріупольці, родина Павла намагалася зберегти життя. Як чуйний, люблячий чоловік, батько, дідусь, чоловік відчував на собі відповідальність за рідних. Ворог нарощував міць обстрілів, авіабомбувань міста.
11 березня 2022 року Рудов Павло Олександрович загинув у дворі будинку від осколкових поранень під час обстрілу.
БільшеЖиття Юлії Рудової відібрав авіаудар російської армії по Маріуполю. Разом із 16-річним сином Іваном і мамою Вірою вона переховувалася від обстрілів у приватному будинку на вулиці Пушкіна, що в Центральному районі. Це – стара частина міста. Саме там жила Віра Лабухіна, матір Юлії. 21 березня 2022 року вся родина загинула в її домі від авіабомби, яку скинули російські військові. «Лабухіна Віра Миколаївна загинула зі своєю донькою Юлією Рудовою та онуком Іваном Рудовим, сусідкою Іриною Мірошниченко і ще декількома людьми. Точна кількість убитих невідома. Від Юлі залишилися тільки рештки тіла. Ванєчку так і не знайшли. Лише капюшон від куртки», – розповіли про трагедію знайомі родини. Юлії було 38 років. Вона народилася в Маріуполі. Була підприємицею. Мала салон краси. Самотужки виховувала сина. «Юля була дуже доброю, спокійною, гарною. На мій погляд, жінка, яка володіє бізнесом, має бути із залізним характером, а вона була, як на мене, дуже м'якою і доброю. Очолювала батьківський комітет, завжди перша йшла на допомогу, жодного разу не мала конфліктів із батьками, могла знайти спільну мову з кожним. Була дуже порядною людиною. І свого сина Івана виховувала так само», – розповіла колишня класна керівниця Івана Рудова, Ольга Цехмістер. У Юлії Рудової нікого не залишилося.
БільшеУ Маріуполі під час російської окупації трагічно загинув Антон Русанов. Разом з сім’єю він знаходився в місті, коли розпочалося повномасштабне вторгнення ворога. Ситуація була дуже складна – виїхати було неможливо, російська армія цілодобово бомбила місто з артилерії та авіації, води та їжі не вистачало. У місті не було зв’язку, люди замерзали та вмирали без медичної допомоги.
13 березня під час чергового ворожого обстрілу на вулиці Леваневського, 19, загинув Антон Русанов. Причиною стало влучання уламку від снаряду в сонну артерію. Чоловіка поховали рідні у саду за цією ж адресою.
Любляча дружина Тетяна Олексіївна залишилася вдовою. Вона з біллю розказує: «Він був люблячим сім'янином: турботливим чоловіком та батьком. Це мій чоловік і це моє велике кохання...».
Антон Олександрович був дуже цікавою людиною. Він закінчив 65 школу та отримав юридичну освіту. У Маріуполі у нього був успішний бізнес з виробництва меблів. Генерував цікаві проекти та ідеї, що викликали захоплення. Також він обожнював музику – грав у рок-гуртку. Антон завжди працював над собою як особистістю, щодня займався саморозвитком та самовдосконаленням. Його також цікавила психологія та згодом він отримав освіту і з цього напрямку.
Через російську воєнну агресію сім’я Русанових втратила Антона – неймовірного чоловіка та батька. Це непоправна втрата для рідних.
БільшеСім’я Рябових Віри Григорівни та Олександра Васильовича цінували мирне життя. На їх долю випало важке післявоєнне дитинство. Вони знали ціну хлібові, заробленому добробуту. Працьовиті, доброзичливі раділи кожному прожитому дню під мирним небом. Разом зустріли старість, підтримували один одного.
Якби 24 лютого 2022 року не нагрянула російська повномасштабна війна. З перших днів ворог обстрілював місто, але людям похилого віку важко було знайти безпечне місце.
22 березня 2022 року подружжя Рябова Віра Григорівна та Рябов Олександр Васильович загинули в окупованому Маріуполі. Загинули в своєму будинку, що знаходився по вулиці 1 Травня, 85, внаслідок прямого влучання снаряду. Будинок склався. З життя пішли ні в чому не винні цивільні мешканці, люди похилого віку. Поховати подружжя на Старокримському кладовищі змогли тільки в червні 2022 року.
БільшеЄвген народився в селі Михайлівка Луганської області. Його життєвий мирний шлях: школа, навчання в Лисичанському педагогічному коледжі, вища освіта за спеціальністю політолога та викладача. Він займав активну громадянську позицію. Любив спорт.
З 2016 року служив у лавах полку «Азов», частини Національної гвардії України. В складні часи брав участь у АТО/ООС на Донбасі (Світодарська дуга, Широкине, Докучаєвськ).
24 лютого 2022 року Євген мав на руках документи для звільнення. Але почалася повномасштабна війна росії проти України, він разом з побратимами мужньо та самовіддано обороняв Україну, захищаючи Маріуполь.
Посестра Олеся Мельниченко пам’ятає цього світлого, завжди усміхненого позитивного хлопця, який втікав з госпіталю, щоб підтримувати побратимів у боях.
31 березня 2022 року 28-річний лейтенант Євген Рясний загинув. Разом з іншими важкопораненого офіцера з травматичною ампутацією кінцівки намагалися вивезти із пекла Маріуполя, але росіяни збили рятівний гелікоптер.
«Брат був опорою для родини. Завжди знав, що робив. Досягав поставлених цілей. Цінував життя, але без вагань віддав його за Україну», - каже Дмитро.
Лейтенант Євген Рясний посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня та медаллю «За військову службу Україні». За час служби він був відзначений багатьма нагородами, серед них «Козацький Хрест» 3 та 2 ступенів.
Більше31-річний Роман Савельєв став однією з жертв війни в Україні. Він загинув 9 березня у місті Маріуполь, потрапивши під мінометний обстріл з боку російських сил. Роман був волонтером і віддавав свій час і зусилля, допомагаючи тим, хто найбільше потребував.
За словами дружини Романа, Анастасії, у той день вранці він разом зі своїм братом Сергієм та трьома друзями поїхав шукати воду та їжу для місцевих мешканців. Роман займався волонтерською діяльністю з моменту, коли війна на Сході України набула повномасштабного характеру.
Анастасія дізналась про загибель Романа та його друзів лише наступного дня. Всі вони потрапили під мінометний обстріл і загинули внаслідок прямого влучання. Двоє з них вилетіли з мікроавтобуса на відстань кількох метрів від вибухової хвилі, а решта згоріли майже повністю.
Анастасія згадує, що вона мріяла про свій власний кабінет нігтьового сервісу і планувала придбати приміщення. Однак Роман вирішив зробити все самостійно: він зніс старий сарай у дворі і збудував там нову споруду. Незважаючи на загрозу війни, Роман був зосереджений на своїх планах та мріях.
Окрім дружини, Роман залишив за собою двох дітей, які тепер втратили батька. Його загибель стала великою втратою для сім'ї, родини та близьких.
Його волонтерська робота була прикладом самопожертви та гуманітарної допомоги для тих, хто опинився у складних умовах через війну.
Після смерті Романа його друзі, рідні та співвітчизники відзначили його незламну відвагу, силу духу та беззавітну любов до України. Вони пам'ятають його як чоловіка, що завжди був готовим допомогти та підтримати інших, незалежно від обставин.
Смерть Романа Савельєва стала ще одним болючим нагадуванням про жорстокість війни і про те, яким чином вона призводить до втрат невинних життів. Його історія підкреслює важливість миру та потребу в постійному зусиллі для досягнення стабільності та безпеки.
БільшеДопомогати комусь – це надзвичайно важлива та потрібна справа. Часто хтось поряд потребує допомоги. Та в той час, коли жорстока війна чатує на кожну людину, то допомагати стає надзвичайно небезпечно. Багато маріупльців вижили, змогли спасти своє життя та життя своїх рідних завдяки безкорисній допомозі волонтерам.
У Маріуполі в період повномаштабного наступу російських військ у людей було мало шансів на виживання. Навкруги холод, голод, постійні обстріли, нестача звичайної води, відсутній зв’язок. Війна стискала мертвою хваткою.
Волонтери дуже багато допомагали, рятували.
9 березня 2022 року 35-річний Сергій Савельєв загинув у Маріуполі від мінометного обстрілу російської армії. Разом з ним загинув його брат Роман, а також троє їхніх друзів: Єлісєєв Стас, Сємикін Микола, Бурдун Стас. Молоді християни-волонтери кожен день їздили по місту, допомагаючи людям їжою, медикаментами, іншим. Пряме попадання в бус по вул Азовстальській 101... Анастасія Савельєва, дружина Романа, розповіла: « Вони потрапили під мінометний обстріл, пряме влучання. Від вибухової хвилі двоє вилетіли з мікроавтобуса на кілька метрів, а решта згоріли практично повністю».
Їх похоронили на території церкви 10.03.2022 року.
Більше24 лютого 2022 року російська армія віроломно напала на Україну. Маріуполь став форпостом на шляху ворога. З перших днів велися бої на території міста. Люди знаходились у паніці, бо дуже багато місцян не вірили в можливість такого смертоносного часу.
Віталій Савенко був працівником на заводі «Метінвест», як і його дружина. Проживали недалеко від заводу, в Кальміуському районі, за адресою вулиця Семашко, 12.
Бої наближалися від окраїн міста, з усіх країв. Поступово оточуючи Маріуполь, російські нелюди скидали авіабомби на житлові квартали, розрушували інфраструктуру, постійно велися масовані обстріли.
2 квітня 2022 року 47-річний Віталій Іванович Савенко попав під обстріл, отримав смертельні поранення, загинув. Його знайшли у палісаднику біля будинку, де проживала сім’я Савенків. Під час цього обстрілу була поранена і дружина Віталія, Катерина. Вона загинула 4 квітня.
Віталія та Катерину Савенків захоронили на кладовищі «Аеродром» в Маріуполі.
БільшеСім’я Савенко Катерини проживала в Маріуполі, за адресою вулиця Семашко, будинок 12. Це Кальміуський район міста, поряд із заводом «Метінвест», на якому працювала Катерина та її чоловік Віталій.
На початку війни росії проти України сім’я Савенко залишалась у місті. Весь Маріуполь був в облозі, тому ні води, ні їжі, ні газу, ні електроенергії, ні тепла вже не чекали. Хотілося припинення нестерпних авіабомбувань, обстрілів із всіх можливих видів зброї. Ховатися було складно.
В результаті чергового обстрілу Катерина отримала поранення. Недалеко була лікарня, куди її несли, намагаючись допомогти, врятувати від смерті. В цей час знову почалися обстріли. Вважаючи, що Катерина померла, її залишили. «До останнього я думала, що мама загинула під час пожежі 2 квітня. Та нещодавно бабуся сказала, що мама вижила під час того обстрілу. Після пожежі вона ще змогла передати записку через якогось чоловіка. Він знайшов мою бабусю, і вона була з мамою до останнього дня, до 4 квітня», - розповідає донька Надія.
БільшеЛідія Савицька загинула в Маріуполі навесні 2022 року, коли російська армія нещадно атакувала місто. Вона знаходилася в приватному будинку на Черьомушках, за адресою провулок Парусний. Тут разом з мамою колишнього чоловіка Лідія переховувалася від війни.
8 березня 2022 ворожий снаряд потрапив у будинок, де знаходилися жінки. Лідія Савицька отримала несумісні з життям поранення та загинула.
До війни Лідія працювала провідним косметологом. Багато років вона присвятила cфері краси, проходила різноманітні курси, вивчала нові технології. Змогла відкрити власний салон краси у центрі Маріуполя, створити команду. Також багато вчила інших, передавала свій досвід. У Лідії було багато клієнтів, які постійно до неї зверталися.
Близькі люди згадують, що Лідія відрізнялася чесністю, добротою, чуйністю та порядністю.
Більше16-річний Денис Андрійович Савченко загинув у Маріуполі 2 березня 2022 року. Відомо, що життя юнака обірвалося на площі Кірова, коли він потрапив під артилерійський обстріл. Денис був похований в братський могилі.
БільшеІрина народилася та проживала в Маріуполі. Як і багато інших мешканців, після школи дівчина закінчила Приазовський державний технічний університет. Згодом працювала на заводі «Азовмаш» у структурному підрозділі. Була щасливою дружиною. Після народження донечки займалася її вихованням. Молода сім’я здійснила бажання – купили будинок, займалися його впорядкуванням. Ірина любила будинок, домогосподарство.
Коли в Маріуполь вторглися російські війська, сім’я Ірини залишалася в місті, надіялися, що все минеться, а в будинку спокійніше. Обстріли були настільки страшні, що стало небезпечно виходити. Люди розуміли, що можуть померти як по дорозі із міста, так і в місті. Захисту не було.
9 березня 2022 року Ірина готувала їжу у дворі будинку. Раптово на подвір’я прилетіла міна. Ірина Савченко загинула внаслідок російського обстрілу від осколкових поранень. Помирала на руках у чоловіка. «Була чудовою дружиною турботливою матір’ю, гарною подругою. Добра, чутлива, завжди готова прийти на допомогу», - з невимовним горем розповів про дружину Олександр Савченко.
Їй було лише 42 роки...
БільшеРуслан Савченко загинув у Маріуполі на початку війни – 3 березня він отримав уламкові поранення в голову, живіт та ноги. Через важкі травми життя Руслана зупинилося. Рідні перепоховали його 25 травня на Ново-Троїцькому цвинтарі. Відомо, що в мирному житті до приходу «російських визволителів» Руслан працював у вапняно-обпалюючому цеху металургійного комбінату.
БільшеМаріуполь – красиве місто біля теплого лагідного моря, місто заводів металургійної промисловості, навчальних закладів, місто, яке розвивалося, розбудовувалося. Металургійні комбінати пропонували робочі міста, давали можливість молодим фахівцям підвищувати кваліфікацію.
На «Азовсталі» працював і Савчук Костянтин. Він навчався в школі № 41, а потім успішно закінчив Приазовський державний технічний університет у місті Маріуполі. Його поважали, довірили одну із відповідальних ділянок – майстер в УЖДТ ЦРПС вагонне депо (по ремонту вагонів у «Метінвест»). Якісні вагони – це основа перевезень матеріалів на завод та готової продукції з підприємства.
Костянтин Анатолійович був патріотом, любив Україну. Був гарним батьком та пишався своїм сином Олександром, який активно та успішно займався важкою атлетикою.
Нажаль, Савчук Костянтин загинув в березні 2022 року, під час окупації рідного Маріуполя російською навалою. Це були важкі часи обстрілів, бомбувань міста.
БільшеМихайло Савчук народився у Костянтинівці Донецької області. Характер хлопця формувався у сімейній любові та злагоді. Його дідусь та бабуся були офіцерами, учасниками Другої світової війни. Михайло любив вчитися: здобув освіту в Краматорській економічній академії, а потім – у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса (Вінниця). Після отримання вищої юридичної освіти пройшов відбірний конкурс до спецназу, де і працював. З початку війни у 2014 році став добровольцем у батальйоні «Золоті ворота», а з 2015 року – у нацгвардії, ОЗСП «Азов». Був нагороджений медалями, орденом «За мужність» 3 ступеня, відзнакою «Козацький хрест», іменною зброєю. Пишався, коли отримав позачергове звання майора, бо дідусь та батько теж були майорами.
З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Михайло був на захисті країни. На жаль, командир бойової розвідки спеціального призначення, 32-річний Михайло Михайлович Савчук загинув 08 березня 2022 року під час оборони Маріуполя. Рідні не мають можливості поховати тіло героя, свого любого сина, чоловіка, батька.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Савчук Михайло посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3 ступеня (2022 рік).
БільшеВ 2014 році Сагіров Валентин закінчив навчання в Харківському національному медичному університеті по спеціальності «Лікувальна справа». Молодий перспективний врач працював у Маріуполі. Починав з інтернатури по урології в міській лікарні №2 з 2014 по 2016 роки. Постійно вивчав нові напрямки в лікуванні, додатково навчався на курсах підвищення кваліфікації, щоб ще краще допомагати пацієнтам.
Його знали та цінували на місцях роботи в медичному центрі «Медіфаст», в медико-санітарній частині Департаменту морського флоту при міській лікарні №9 м. Маріуполя, в медичному центрі «АС Медікел».
З початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, в період окупації Маріуполя Валентин Сагіров залишався в місті та продовжував надавати медичну допомогу, поки був зв’язок, консультував і по телефону.
В місті були масовані обстріли, жахливі бомбування. 12 березня Валентин потрапив під обстріл окупантами маріупольського мікрорайону Кірова. Загинув внаслідок отримання важких поранень. 18 березня йому мав би виповнитися 31 рік...
БільшеВіталій Михайлович Сагіров знаходився в Маріуполі, коли росія віроломно напала на Україну. 20 березня ворог щільно обстрілював Лівобережний район, особливо пекельно було на Морському бульварі, де знаходився Віталій Михайлович. Його будинок розташовувався поблизу заводу «Азовсталь», тому цей район обстрілювали усіма можливими способами. У той роковий день Віталій отримав уламкове поранення від розриву снаряду.
У Віталія Сагірова залишилася дружина, яка тяжко переживає втрату коханого чоловіка. Вона досі не знає, де поховали Віталія.
У мирному житті Віталій Сагіров працював у конверторному цеху металургійного комбінату. 2 дні він не дожив до свого 52-го дня народження.
БільшеВалентина Антонівна Сазонова зустріла вторгнення росії, перебуваючи в Маріуполі. Як і більшість пенсіонерів, вона не мала змогу покинути місто, їй було 76 років.
14 березня 2022 року, знаходячись в окупації, під цілодобовими обстрілами, в тяжких умовах, Валентина Сазонова просто не витримала всього, що відбувалося.
Її поховали біля дому, неподалік від ринку на 17 мікрорайоні. В червні 2022 року рідні перепоховали Валентину Антонівну на Старокримському кладовищі поряд з чоловіком.
БільшеЄвген Модестович Салатін загинув у Маріуполі 4 квітня 2022 року. Це сталося біля легкоатлетичного манежу, що в Лівобережному районі – від влучання міни біля воріт Євген отримав несумісні з життям поранення. Відомо, що довгий час тіло залишалося лежати біля манежу – можливості поховати не було через щільні обстріли окупантів.
У мирному житті Євген Салатін працював на металургійному комбінаті в управлінні безрельсового транспорту. На момент загибелі йому було 63 роки.
БільшеПовномасштабна російська війна проти України застала Людмилу Олександрівну в Маріуполі, де вона проживала на вулиці Заозерній, будинок 238.
Літня жінка важко хворіла, була паралізована, потребувала постійної фізичної та медичної допомоги. За нею дивилася жінка, допомагала по господарству.
У важкі часи окупації приходилося виживати під постійними обстрілами, без тепла, води, їжі, електрики, медикаментів.
7 квітня 2022 року Салахової Людмили Олександрівни не стало.
БільшеПід час окупації міста російськими військовими в Маріуполі 5 березня загинув Сальніков В'ячеслав Олександрович. Разом з рідними він перебував у Лівобережному районі міста, де й проживав. На момент загибелі йому було 63 роки.
У В'ячеслава Олександровича залишилася дружина, діти, онуки.
БільшеВіктор Васильович проживав у Маріуполі. На його долю випало важке післявоєнне дитинство, гартував характер у буднях соціалістичного будівництва, бачив розвиток міста після проголошення незалежності. Заслужений відпочинок на пенсії дозволяв йому приділяти більше уваги рідним, зустрічатися з друзями. Медицина розвивалася, давала надію побачити щасливе життя країни.
Але 24 лютого 2022 року російські війська розпочали повномасштабну війну проти України. Людям похилого віку надзвичайно важко давалася боротьба за виживання. Розруха, холод, голод, відсутність медикаментів, масовані потужні обстріли – все пережив Віктор Васильович. Та організм не мав більше сили. 10 травня 2022 року в окупованому Маріуполі не стало доброго, любого, працьовитого, життєрадісного Сальніченко Віктора Васильовича.
БільшеРосійська повномасштабна війна проти України принесла в мирні сім’ї людей нестерпне горе втрати рідних. Від самого початку бойових дій на території Маріуполя було дуже небезпечно через постійні обстріли, авіабомбування, пожежі, обвали, розрухи, відсутність елементарних умов та медичної допомоги.
21 березня 2022 року в період окупації Маріуполя російськими військами померла Самойлова Лілія Казимирівна.
В мирному житті вона працювала вихователем, котрого поважали та цінували колеги, любили вихованці.
Тетяна Скидкова, донька Лілії Казимирівни, з невимовним болем згадує про матір, як про «світлу, добру, чуйну людину».
БільшеЛюдмила Самсонова проживала в Маріуполі, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріупольці з перших днів ворожого наступу потрапили під масовані обстріли. Кожен шукав безпечні місця, щоб врятувати життя в суцільному пеклі війни. Люди допомагали один одному, бо без води та їжі, без електроенергії та зв’язку одному не вижити. Шукали воду та дрова, готували на вогнищі у дворах просту їжу. Але смертельна небезпека чатувала всюди.
64-річна Самсонова Людмила Іванівна загинула біля вогнища коло свого будинку в окупованому Маріуполі.
БільшеЛюдмилу Володимирівну Самулеви більше знали як зоозахисницю під інтернет-псевдонимом Каріна Март. Вона активно самовіддано захищала, рятувала, любила тварин. ЇЇ аватарка у Facebook – український ангел-захисник із мечем, що карає зло.
Людмила проживала одна в своїй квартирі на проспекті Металургів 62/90 у Маріуполі. З початком повномаштабного вторгнення російських військ важко було доглядати за 7 собаками, котрі були з нею. 5 собак вивезли волонтери в росію. З початку війни друзі шукали жінку в місті, щоб вивезти в безпечне місце. В період постійних обстрілів Людмила зберегла собак, а себе зберегти не змогла... В останні дні життя вона не вставала. Сусідка говорила з нею через закриті двері. Потім Людмила впала в кому. Волонтери вивезли її, але в лікарні спасти не змогли. Вважають, що смерть від діабетичної коми настала в результаті голоду.
Війна вмить змінила життя жінки, вбила його.
Подруга Світлана написала: «Дякую, щоя знала тебе, Карину Март. Таку ніжну й бойову, тендітну й сильну, щиру й люблячу. Цей прекрасний вогник, особливе тепло твоєї душі грітимуть мене і всіх, хто тебе знав, любив, цінував. Дякую...»
БільшеЗахищаючи Україну від російських загарбників на війні 18 березня 2023 року загинув маріуполець Самусенко Дмитро Володимирович.
Відомий у місті керівник танцювального колективу "Матадор", чемпіон України із сучасного танцю, Дмитро Самусенко багато років тренував та викладав танцювальне мистецтво в ДК Іскра. Підопічні Дмитра Володимировича неодноразово перемагали у престижних танцювальних конкурсах, приймали участь у закордонних чемпіонатах.
Завжди з посмішкою, Дмитро Самусенко присвятив життя танцю та наставництву багатьох поколінь.
Останні роки він проживав у Київській області, в місті Ірпінь. З початком повномасштабного вторгнення росії став на захист Батьківщини, був справжнім мужнім патріотом.
18 березня 2023 року, перебуваючи на бойових позиціях на Донеччині, Дмитро Самусенко отримав несумісне з життям поранення.
Його близькій друг Сергій Кузьмін написав: «Війна забрала нашого друга, хрещеного батька нашого сина, світлу людину - Дмитра Самусенко. Людина-посмішка, найкращий батько двох синів, викладач та тренер у кількох поколінь дітей, керівник танцювального колективу "Матадор", чемпіон України із сучасного танцю, справжній чоловік та наставник…Дякуємо тобі, Дмитро, що ти був у нашому житті! Світла пам`ять!»
БільшеСвітлана Лотоцька згадує про свою сестру Самусєву Віру, як про найдобрішу людину. Але 24 лютого 2022 року прийшла російська навала, розпочавши повномасштабну війну проти України. Населення Маріуполя стало заручником в жорстоких умовах воєнних дій в самому місті. Адже обстріли по Маріуполю велися з початку наступу ворожих військ та були постійними масованими, цілеспрямованими на знищення всього та всіх на своєму шляху окупації.
«Авіабомба розрушила твій дім і ти загинула з сином під уламками», - біль та відчай пронизує надривний плач Світлани з приводу загибелі рідних.
Війна росії проти України забрала не тільки рідний дім, але і життя матері з сином.
БільшеРаїса Михайлівна проживала у Маріуполі разом зі своєю родиною. Їх будинок знаходився на вулиці Харлампіївській – в центральному районі міста, майже в центрі. Не так далеко і до моря. Пенсійний вік давав можливість жінці більше відпочивати, більше часу проводити з рідними.
З початку повномасштабної російської війни Раїса Михайлівна залишалася у рідному місті. Як і всі маріупольці, вона виборювала своє право на життя в нелюдських умовах, які створював ворог. Поки був зв’язок, була надія на порятунок. Згодом бої наближалися до центру міста. Ворог обстрілював все, щоб розчистити шлях до повної окупації Маріуполя.
Лише 30 травня 2022 року Тетяна Наперова дізналася, що її мати Санатосенко Раїса Михайлівна загинула під час російської війни в окупованому рідному Маріуполі.
БільшеМикола Сараєв загинув у Маріуполі навесні 2022 року, під час повномасштабного наступу росії. Він був працівником товстолистового цеху металургійного комбінату.
Відомо, що Микола Сараєв був похований в Мангуші. Йому було 52 роки.
БільшеОлександр Саранча отримав уламкове поранення під час окупації Маріуполя російськими загарбниками. Це сталося 13 березня 2022 року – чоловік перебував біля під’їзду свого будинку, коли розпочався черговий обстріл. Олександр отримав поранення у живіт. Через відсутність медичної допомоги він загинув. Дружина та сусіди поховала його 16 березня в воронці від снаряду неподалік від дома. 26 червня тіло Олександра було ексгумовано та перепоховано окупантами.
До війни Олександр вже був на пенсії, але працював у приватній підрядній організації зварювальником. Він захоплювався мисливством та рибальством, добре грав на гітарі.
У Олександра залишилася дружина Лілія з донькою. Рідні з сумом згадують його зі словами: «Найкращий чоловік і батько. Добрий, справжня опора і захисник своєї сім'ї. Дуже любив свою доньку. Комунікабельний, веселий, щирий, мав багато друзів».
БільшеОлександр Сарбаш разом з родиною проживав у Маріуполі. 70-річний ювілей життя прийшовся на рік, коли місто окупували російські війська. Війна чатувала 8 років поряд, тому більшість мешканців надіялися на скоре завершення і цих воєнних дій. Але ворог наступав, обстрілюючи житлові будинки, знищуючи критичну інфраструктуру. Скоро окупанти залишили місто без води, тепла, їжі, газо- та електропостачання. Панував постійний смертельний жах.
Олександр Степанович Сарбаш не зміг побороти війну. Його не стало 26 березня 2022 року. Глибока біль – втратити батька. Він назавжди залишиться в пам’яті рідних добрим, мудрим, найкращим.
БільшеКоли росія розпочала повномасштабну війну проти України, Тетяна Віталіївна знаходилась разом з родиною в Маріуполі. Рідне місто виснажували бойові дії. Ворог знищував критичну цивільну інфраструктуру, житлові будинки.
Тетяна Сарбаш та її рідні надіялися, що власний дім стане захистом для них.
На жаль, 02 квітня 2022 року Сарбаш Тетяна Віталіївна загинула у дворі рідного будинку. Внаслідок обстрілу «Градів» отримала численні смертельні осколкові поранення. Загинула на руках любого сина, який ніяк не міг врятувати матір в окупованому Маріуполі.
БільшеСаргсян Ані трагічно загинула в Маріуполі разом зі своєю старшою сестрою жахливою смертю. Під час окупації міста російськими загарбниками сім’я дівчинки перебувала в місті. Їх будинок був у Східному районі, який з перших днів повномасштабного вторгнення опинився під прицілом ворога.
У той день 07 березня 2022 Саргсян Ані збирала речі разом зі своєю сестрою Мєлине Авагян. Розпочався черговий обстріл, у результаті якого російський снаряд прилетів у кімнату, де знаходилися дівчата. Сестрички не мали шансів вижити – їх тіла розірвало.
Батьки Мєлине Авагян та Саргсян Ані буквально за частинами збирали тіла дітей та складували у пакети. Довгий час не було змоги навіть захоронити дівчаток, бо росія регулярно обстрілювала Маріуполь. Пізніше стало відомо, що батьки Саргсян Ані евакуювалися з міста.
БільшеЯкось так створений світ, що люди працюють, виховують дітей, кудись поспішають, щоб встигнути зробити чим більше доброго та корисного, а потім настає тиха старість. Той період життя, коли людина радіє кожному ранку і дякує Господу за таку можливість, життя має особливу ціну. Має значення навіть те, що маєш можливість спостерігати розквітлі клумби у дворі будинку, чи гру милих дітлахів, чи вдивлятися в море, подих якого добре відчувався в районі, де проживала Надія Харлампіївна. Звичайно, роки беруть своє, здоров’я слабшало. Але ж наука розвивається, Маріуполь – велике сучасне місто, де можна було розраховувати на якісну медичну допомогу.
Все було б добре, якби 24 лютого 2022 року у мирне місто не вдерлася російська війна. Страшна навала постійно гарчала, нагадуючи про себе вибухами після обстрілів, розривала морське повітря гірким димом пожеж. Як же ж це болісно. 14 чи 15 березня 2022 року у важкий час російської окупації в Маріуполі жінка померла в своїй квартирі 82, у будинку 44, бульвар Морський.
БільшеДаниїл родом із Донецька. Тут отримав освіту, працював, мужнів. Щоліта відпочивав у бабусі в Маріуполі. Захоплювався історією, що перейняв від батька. Після закінчення технікума працював на шахті.
З початку війни 2014 року був активним учасником мітингів за Україну. Коли Донецьк окупувала росія, виїхав у Маріуполь. Служив за контрактом у 44-й окремій артилерійській бригаді на Тернопільщині. Три роки провів в АТО.
У 2019 році вступив до лав патрульної поліції Маріуполя. З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну 2022 року боронив місто. Багато допомагав людям. У нього була можливість покинути місто, але Сафронов не уявляв, як потім зміг би дивитися в очі побратимам.
У квітні поліціянт Сафонов Даниїл передислокувався зі своїми побратимами до заводу «Азовсталь». Багато правдивого матеріалу про ситуацію на заводі він викладав у своєму акаунті «Данило з міста-героя Маріуполь».
«Хороший, світлий юнак, робив свою роботу. Дуже любив свою дитину. Це велика трагедія для всіх. Він дуже вірив, що повернеться у свій Донецьк», - згадує про Даниїла керівник патрульної поліції Маріуполя Михайло Вершинін.
Сафонов Даниїл загинув разом з двома бійцями, коли попав під мінометний обстріл після виконання бойового завдання 2 травня 2022 року.
БільшеБагато невинних людей загинуло в Маріуполі під час окупації міста росіянами. Березень був особливо пекельним та страшним. Дуже багато людей померли через обстріли російської армії.
15 березня 2022 року загинув Сафонов Ігор Юрійович – отримані чисельні осколкові поранення забрали його життя. Ігорю було 45 років. Чудовий чоловік, батько, син – непоправна втрата для близьких, біль яких нічим не загасити.
У мирному житті Сафонов Ігор був слюсарем, працював у комунальному підприємстві «Маріупольводоканал».
БільшеГанна Сафошина загинула в Маріуполі 9 березня 2022 року. В її приватний будинок прилетів снаряд, Жанну поранило. Опісля почалася пожежа. Жанна Сафошина згоріла, їй було 45 років.
Подруга Лариса була поряд, вона так пригадала ті події: «Того дня я тільки відійшла від будинку Жанни на Черемушках, як почався обстріл «Градами». Побігла назад, поруч зривалися будинки, все летіло та гриміло. Жах. Я кричала: «Бігом дітей в укриття!»
У будинку були також дві доньки Жанни, онук, невістка та сваха. Діти швидко одяглись та спустилися в укриття. А Жанна стояла біля порогу – прямо туди прилетів снаряд. Вона отримала важкі поранення, була вся в крові, непритомна, мала конвульсії.
«Діти Жанни почали кричати, проситися до мами. Ми їх тримали та плакали», – пригадала подруга. Потім загорівся будинок, в якому все ще залишалася Жанна. Сусіди намагалися загасити вогонь, але води не було. Будинок горів довго. «Вранці наступного дня ми вийшли з підвалу. Знайшли дуже обгоріле тіло Жанни, на городі знайшли голову невістки Віки», – промовила Лариса.
У Жанни Сафошиної було троє дітей: старший син працював у Ізраїлі, а дві дочки, підлітки, жили з нею. Вона самотужки виховувала їх, адже давно вже була розлучена. Дуже любила своїх дітей та онука.
Працювала Жанна Сафошина в Маріупольському порту, була завідувачкою складом. Її пригадують людиною із сильним характером, справедливою, принциповою.
«Жанна могла і з начальством посперечатися, якщо треба, і на мітинг готова була піти. Вона не з боязкого десятка була. А для мене Жанна була колегою та справжньою подругою, на неї завжди можна було покластися. Дуже її не вистачає», – сказала Лариса. У Жанни залишилися троє дітей, онук та мама.
БільшеЗ початком повномасштабного наступу росії на Україну маріупольці відчули на собі весь жах ворожої агресії. Люди намагалися знайти безпечні місця, надіючись на тимчасові військові дії. Через недостатність бомбосховищ більшість мешканців перебували в будинках, де були підвали, підвальні приміщення. Геннадія Яковича прихистили знайомі на Новоселівці. 76-річний чоловік важко переживав страшні потужні обстріли, бомбування, які тривали вже місяць.
24 березня 2022 року Сафронова Геннадія Яковича не стало. Серце не витримало жахів життя в російському окупаційному режимі.
БільшеВід початку повномасштабної війни росії проти України страшна навала російської армії громила все на своєму загарбницькому шляху. З 24 лютого 2022 року Маріуполь, де проживала Світлана Михайлівна, знаходився під авіаційними ударами, різними нищівними обстрілами з реактивних систем залпового вогню. Постійно були поранені, загиблі мирні мешканці. Ворог руйнував багатоповерхівки, приватні будинки, цивільну інфраструктуру. Обстріли лунали скрізь і постійно.
23 березня 2022 року Сачко Світлана Михайлівна знаходилася біля свого будинку 84 по проспекту Миру, що в Центральному районі Маріуполя. «Від вистрілу снайпера вона загинула біля свого будинку», - з глибоким болем розповіла про смерть найкращої подруги Назаренко Світлана, називаючи її «промінчиком теплим у долі». Світлані Сачко було лише 47 років, коли війна назавжди розлучила рідних з нею.
БільшеЛариса Свеженцева залишалася в Маріуполі, коли 24 лютого 2022 року місто здригнулося від потужних масованих обстрілів російської армії. Почалася повномасштабна війна проти України. З окраїн мешканці намагалися виїхати до рідних або знайомих, котрі проживали в центральних районах міста. Виїхати із Маріуполя було небезпечно, адже колони обстрілювали.
Цивільні мешканці міста боролися за життя, як могли. Допомагали один одному. Разом готували просту їжу на багаттях, шукали воду, дрова.
19 березня 2022 року Свеженцева Лариса Михайлівна загинула. Під час обстрілу зайнялася пожежа будинку. У повному безвиході, надіючись на порятунок, жінка вискочила з вікна третього поверху. Війна вбила невинну 68-річну жінку.
БільшеСергію Свириденко виповнилося 50 років, коли розпочалася російська повномасштабна війна. Його життя було наповнено постійною наполегливою працею. Війна не дала можливості пожинати плоди від своїх трудових насаджень. Почалися важкі часи виживання маріупольців. Російські війська руйнували, знищували місто, залишивши цивільних людей без води, їжі, тепла, зв’язку. З часом і надія на допомогу зникала.
Як і багато людей, Сергій залишався в Маріуполі.
13 березня 2022 року Свириденко Сергій загинув в окупованому місті. Трагедія сталася в самому центрі, в районі магазину «1000 дрібниць». Чоловік пішов за дровами. Почався обстріл... Місце поховання невідомо.
Більше10 березня під час воєнних дій в Маріуполі загинула Свіренкова Тетяна Євгенівна. Вона отримала уламкові поранення внаслідок нанесеного росіянами авіаудару. Тіло жінки було знайдено в завалах біля під’їзду. Тетяну поховали у дворі її будинку за адресою пр.Будівельників, 148. На момент загибелі їй було 66 років.
БільшеЛюди намагалися виїхати з міста або знайти більш безпечні місця для того, щоб вижити. Під прицільними обстрілами російських військ постійно страждали люди.
В такі надзвичайно важкі часи загинули 57-річна Селезньова Наталія та 37-річна Крижановська (Селезньова) Євгенія. Трагедія сталася на «6 участку», біля території «Азовсталі» в Маріуполі, 15 або 16 березня 2022 року.
БільшеВікторія, донька Ніни Іванівни, розповіла про сумні часи життя сім’ї під час окупації рідного Маріуполя російськими військами. Будинок 35, де проживала її мати, Семейко Ніна, знаходився на вулиці Латишева. Під час авіабомбування, обстрілів міста разом з іншими Ніна Іванівна спустилася в підвал будинку 31 на вулиці Латишева. Люди шукали бодай якесь приміщення, де може бути безпечніше, ніж в квартирі. Підвали були сирі, холодні, тому люди хворіли.
19 березня 2022 року не витримало здоров’я Ніни Іванівни. «Вона померла від пневмонії, або від ковіда», - з болем згадує Вікторія. З допомогою чоловіка поховали маму за приміщенням Нової пошти (вул. Латишева, 35).
Після сильного бомбування російськими військами цього району 3 квітня 2022 року, Вікторія з чоловіком змогли втекти із міста.
Душа болить, але донька не має можливості приїхати та перепоховати маму, навіть якщо могилка вціліла.
БільшеВоєнний час у Маріуполі був справжнім пеклом. Про таке розказували наші бабусі та дідусі, які пам’ятали Другу світову та здавалося, що в 21 столітті такого вже ніколи не повториться. Але з нападом росії на Україну люди відчули на собі всі жахи війни.
Гинули цивільні та невинні. 13 березня від осколкового поранення загинув Семенюта Олександр Сергійович. Трагедія сталася на Правому березі за адресою вул.Кальчик, будинок 155. З життя пішов коханий чоловік, чудова людина.
У мирному житті Олександр Семенюта працював екскаваторником у комунальному підприємстві «Маріупольводоканал». Йому було 38 років на момент загибелі.
БільшеОлег Семеняко загинув 22 березня в Маріуполі, під час окупації міста російською армією. Разом з ним загинула й кохана дружина Олена.
Олегу було 49 років. Разом з дружиною вони працювали на металургійному комбінаті в товстолистовому цеху.
БільшеОлена Володиміровна Семеняко загинула в Маріуполі разом зі своїм чоловіком Олегом 22 березня 2022 року. У цей час місто вже майже місяць знаходилося під обстрілами, які вела росія.
Олені було 48 років. Вона працювала на металургійному комбінаті в товстолистовому цеху.
БільшеЛюдмила Анатоліївна Семерня проживала з сім’єю у Маріуполі. Багато років працювала вчителем початкових класів у спеціалізованій школі I-III ступенів №5 з поглибленим вивченням окремих предметів. Покоління за поколіннями жителі мікрорайону «Східний» були її вихованцями. Творчий педагог залучав дітей до участі у різних навчальних конкурсах.
Віддавала свої знання, уміння, вчительську любов учням. Діти та батьки шанували і любили її.
Аліна згадує про неї, як про «світлу та добру людину». Катерина каже, що Людмила Анатоліївна «завжди весела була з гумором, любила нас усіх дуже».
Школа №5 постраждала від російських обстрілів у 2015 році. 24 лютого 2022 року знову опинилася на шляху окупантів. Повномасштабна війна лишила життя багатьох мешканців району. Семерня Людмила Анатоліївна загинула від осколкового поранення під час обстрілів Маріуполя біля свого будинку 4 березня 2022 року. Жінку поховали там же, біля будинку. Самовіддана роботі, вона залишилась в пам’яті колег, учнів та їх батьків професіоналом, чудовим педагогом, який знав та любив свою справу.
БільшеОлена Іванівна Сенюк зустріла війну в віці 84 років. Російська армія починаючи з 24 лютого 2022 року нещадно бомбила Маріуполь з різних видів зброї. Олена Іванівна не мала можливості виїхати, тому переживала страшні події у себе вдома за адресою вул. Менделєєва, буд.18. Тут і загинула під час окупації. Жінку поховали біля будинку.
Олена Іванівна Сенюк була жінкою з великим серцем, як згадують рідні.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна росії проти України. Маріуполь став тим містом, де з перших хвилин вторгнення росії хоробрі українські воїни захищали Батьківщину, стримуючи ворога. Окупанти просувалися від околиць до центрального району міста, знищуючи житлові будинки, критичну інфраструктуру. Мешканцям було важко та небезпечно як залишатися в місті, так і виїжджати із нього. Кожен день російські обстріли приносили розруху, розпач, безвихідь, горе в сім’ї.
Раїса Георгіївна залишалася в Маріуполі в жорстокий період воєнних дій. Жінка мешкала в Центральному районі міста. Вікторія, донечка Серафимової Раїси Георгіївни розповіла про глибоку біль утрати: «...моя мати загинула разом з її кішкою 13 квітня 2022 року під час пожежі (не змогла вибратися) будинку 15 по вулиці Зелінського». Як повідомили Вікторії, сусіди змогли поховати жінку біля будинку.
Жахливою загибеллю від обстрілів російських окупантів обірвалося життя Раїси Георгіївни. Вона вже ніколи не зустрінеться з донечкою, не буде радіти її успіхам. Вікторія сподівається приїхати в Маріуполь, щоб після кремації повезти з собою прах матері.
БільшеПенсіонерка Ніна Костянтинівна Сергєєва загинула у Маріуполі 26 березня, коли росія майже окупувала місто. Жінка пережила страшний місяць війни, з щоденними обстрілами, ризиками загибелі від бомбування, поранень. Її життя зупинилося у підвалі будинку 121 по пр.Металургів. Смерть від холоду, голоду, жаги… Смерть, на яку не заслуговує ні одна людина. В самоті, без рідних, які досі не знають, де похована їх матір.
БільшеНа початок повномасштабного вторгнення російської армії в Україну Маріуполь розвивався, в ньому було багато гарних змін. Але з 24 лютого 2022 року все змінилося докорінно, бо загарбницька армія руйнувала в місті все, що будувалося, створювалося різними поколіннями. Люди чекали теплу весну, а війна принесла лютий холод, голод. Російська армія знищила критичну інфраструктуру, залишивши людей без води, газу, тепла, електроенергії, зв’язку, медикаментів – без всього того, що є життєво необхідним.
Ніна Сєргеєва проживала по проспекту Металургів у будинку 121. Літня жінка важко переносила тяготи війни. Потрібно було знайти воду, якось приготувати їжу, зігрітися. Більшість людей ховалися в підвальних приміщеннях, де разом було тепліше, разом на вулиці готували їжу, кип’ятили воду.
По слухам та зі слів тих, хто вибрався із підвалу, Лілія, донька Сєргеєвої Ніни Костянтинівни дізналася, що мати померла 26 березня 2022 року. Лілія з тяжким болем розповіла про смерть матері: «Було дуже холодно і вона зовсім перестала ходити. Вивозили ДНРрівці в район Володарського. Де похована, не знаю. Як шукати?». У доньки не було можливості врятувати дорогу матір, бо в місті керувала людськими долями безжальна російська війна.
БільшеОдна з найгуманніших професій у світі – лікар. Травматолог Сергій Сивоненко вибрав для себе роботу з дітьми. Він мав можливість допомагати тим, хто буде створювати щасливе майбутнє. Після закінчення школи Сергій Сивоненко навчався в Донецькому медичному університеті імені М. Горького. Його медична практика розпочалася в 1995 року. Професійні старання допомогли молодому хірургу заслужити визнання пацієнтів.
Лікар вищої категорії Сергій Станіславович працював дитячим ортопедом-травматологом у Маріуполі. Це було в мирний час, до 24 лютого 2022 року, поки росія не розпочала повномасштабне вторгнення на територію мирної України. В жахливі часи масованих російських обстрілів в Маріуполі було дуже багато поранених, тому Сергій Станіславович працював на грані людських можливостей. Лікарів було мало, медикаментів теж. Сивоненко Сергій загинув, бо серце не витримало, зупинилось в російському пеклі. Тетяна Черненко, сестра Сергія, з невимовним болем каже про загибель брата: «У нього було все для щастя – люба дружина, діти, будинок, робота. І тут настало пекло. Він героїчно оперував під вибухами ракет розірваних, обстріляних дітей, вагітних жінок...»
Сергій до останньої секунди допомагав іншим, в нелюдських умовах рятував життя людей.
БільшеПід час окупації Маріуполя у власному будинку від прямого влучання снаряду загинули Сидоренко Володимир та Сидоренко Вікторія. Трагедія сталася 8 березня 2022 року. Росія вбила мирних людей, які намагалися врятуватися у страшний час окупації.
БільшеСергій Миколайович Сидоренко загинув у Маріуполі, коли російська армія напала на українське місто. Відомо, що він працював на теплоелектроцентралі металургійного комбінату.
БільшеОлена Володимирівна Сильченко проживала в Маріуполі, де працювала заступником директора АГЧ в «Гімназії-школі» №27. Жінка відповідально ставилася до всіх питань, які потрібно було вирішувати. Працьовита, чемна, добра – таку Олену Сильченко знали та поважали колеги.
З початком російського повномасштабного вторгнення залишалася у рідномі місті. Як і всі маріупольці, Олена Володимирівна намагалася побороти жахи окупації. Ворог знищив критичну інфраструктуру, залишив людей без води, газу, електроенергії, зв’язку. Підступний холод, нестача води, їжі, медикаментів доповнювали постійний страх смерті під потужними російськими обстрілами.
Серце Сильченко Олени Володимирівни не витримало нервового напруження, холоду; її не стало в окупованому Маріуполі.
БільшеПід час окупації міста Маріуполь російською армією від серцевого нападу померла місцева жителька Галина Аркадіївна Сисоєва. За три дні до трагічної події жінці виповнилося 79 років. А вже 16 березня її серце зупинилося, не витримуючи усіх жахів того, що відбувалося навкруги.
Галина Аркадіївна проживала на Морському бульварі, 12. Цей район був повністю знищений російськими окупантами, а зараз його знесли.
БільшеПіслявоєнне дитинство, юність у роки відбудови, сімейне життя в часи перебудови та становлення незалежності – багато чого довелося пережити Юрію Олексійовичу Ситніку. Пенсійний період припав на ті роки, коли в Маріуполі, як і у всій країні, були чудові зміни.
Але 24 лютого 2022 року мирне життя розірвали гармати російської повномасштабної війни. Ворог лютував, постійно обстрілював місто, жорстоко руйнував житлові будинки, об’єкти критичної інфраструктури. Юрій Ситник залишався в ці лихі часи в Маріуполі. Війна не пожаліла літнього чоловіка, вкоротила його життя.
5 березня 2022 року Ситнік Юрій Олексійович помер в окупованому російськими військами Маріуполі. Йому назавжди 76 років.
БільшеБойові дії, які розгорнулися на підступах до Маріуполя, завдавали горя цивільним, які не виїхали з міста. Повномасштабна війна росії мала на меті стрімке поневолення українців, загарбання територій.
Борис Ситніков, як і багато людей літнього віку, не виїхав з міста. І вік не той, і надія була на скоре припинення війни.
На жаль, ворог жорстоко нищив критичну інфраструктуру, житлові будинки, вів прицільні обстріли. Руйнувалося місто. Гинули маріупольці.
Через місяць з початку війни, 24 березня 2022 року Ситнікова Бориса Антоновича не стало. Його добре серце не витримало жахів окупації. Він був чуйним, відповідальним, турботливим, щирим для всіх.
БільшеВолодимир Сичев помер у 20-их числах березня 2022 року в своїй квартирі у Маріуполі – через ненадання медичної допомоги, голод та холод. Йому було 64 роки. Після початку повномасштабної війни Володимир тримався разом із сином Олександром та вагітною невісткою Катериною. Вони мешкали на Лівобережжі. Дружина Володимира на той час перебувала у Центральному районі поряд з іншим сином. Від 12 до 15 березня ходила на роботу в лікарню №3. На лівий берег дістатися вже було неможливо – транспортного сполучення не було. Зв'язку в блокадному місті теж не було. 18 березня загинув син Володимира, Олександр. Чоловік залишився сам. Він хворів після інсульту, не міг самостійно про себе подбати. Зокрема, не міг спуститися з дев'ятого поверху на перший, щоби приготувати їжу. «Коли саме помер Володимир – достеменно невідомо. Його знайшли сусіди, які відчули неприємний запах… Він помер від холоду, голоду та відсутності медичної допомоги», – розповіла племінниця Вікторія Темченко. Володимир Сичев народився та жив у Маріуполі. Працював у морському торговельному порту. Його пригадують спокійною людиною. Володимир обожнював фотографувати. Любив рибалити. Поки дозволяло здоров'я, часто возив родину на море, на річку чи озера. Володимира Сичева поховали у селищі Виноградне неподалік Маріуполя. У нього залишилася дружина та син.
БільшеОлександр Сичев загинув 18 березня 2022 року від ракетного обстрілу будинку в Маріуполі. Йому було 33 роки. 18 березня Сашко разом зі своєю вагітною коханою Катериною прийшов до друзів, аби приготувати їжу та повечеряти. Розпочався обстріл й у квартиру влучила ракета. Почалася пожежа. Катерина змогла вибігти з квартири, а Сашко загинув. «Його поховали біля 68-ї школи, де він навчався. Однак влітку тіло забрали, куди – невідомо», – розповіла Вікторія Темченко, сестра Олександра. За її словами, через понад рік від трагедії рідні так і не отримали довідку про смерть Сашка. Сашко народився в Маріуполі. З дитинства цікавився технікою, вмів розібрати та зібрати електронні прилади. Навчався в музичній школі, клас – скрипка. Любив море, мав веселу вдачу. За фахом був металургом та кранівником. «Сашко дуже добре ставився до своєї родини. Був славним хлопцем. Мені дуже шкода, що він так і не побачив свою донечку, яка дуже на нього схожа», – сказала Вікторія. Кохана Олександра, Катерина, 17 листопада 2022 року, в Швеції народила дівчинку та назвала на честь її тата – Олександра. Після загибелі Сашка в Маріуполі без опіки залишився його батько, який не міг самостійно себе обслуговувати, адже був дуже хворим після інсульту. Він помер від холоду та голоду й відсутності медичної допомоги. «Так одна ракета обірвала життя мого брата Сашка та його батька Володимира», – сказала Вікторія. У Сашка залишилися син Володимир від попередніх стосунків, донька, цивільна дружина, мати та старший брат.
БільшеВолодимир Іванович Сичов загинув навесні 2022 року в Маріуполі. Відомо, що до цього він втратив свого сина Олександра, якого вбив снаряд. Після трагічної загибелі сина Володимир залишався один в квартирі. Скоріш за все, чоловік помер від холоду та голоду у себе вдома. Пізніше його поховали на кладовищі у Виноградному.
БільшеСвітлана Павлівна Сільченко загинула в Маріуполі страшною смертю – російські окупанти обстріляли будинок на вулиці Латишева, 27, де жила бабуся. Розпочалася пожежа та Світлана Павлівна згоріла живцем. Жахливо та безжалісно росія знищувала простих людей в Маріуполі, називаючи цю операцію визвольною.
Світлані Павлівні Сільченко було 83 роки.
БільшеЛюдське розуміння не може сприйняти всіх жахів життя маріупольців у період російської окупації. Від початку повномасштабного вторгнення російська армія посилювала обстріли об’єктів критичної інфраструктури та житлового фонду. Знайти безпечне місце під час обстрілів – завдання надважливе. Але бомбосховищ було критично мало.
47-річний Синяткін Віктор Вікторович загинув 12 березня 2022 року, коли у двір житлового будинку прилетів снаряд та забрав життя 10 чоловік. Трагедія сталася за адресою проспект Куїнджі (Артема), будинок 82 в окупованому Маріуполі. Тіла пролежали 4 дні у дворі.
БільшеСтихією життя Радика була активність, якась надзвичайна жага до пізнання та випробування нового. Завжди поряд були друзі, яких він мав багато. «Чудовий, веселий, талановитий» , – так каже про нього Рина Черепанова. Війна – це не його життя.
Але російське повномасштабне вторгнення в Україну змусило всіх шукати прихисток, щоб спасти життя від постійних обстрілів. В ці страшні часи Радику вдалося переселитися в Драмтеатр Маріуполя, де було багато мирних жителів, міцні стіни, підвал. Сюди українські військові привозили, як могли, допомогу. Люди разом готували їжу, дружньо допомагали один одному. Була надія на те, що зелений коридор дасть можливість виїхати з міста, де йшли важкі бої, де вже російська окупація затягувала смертельний зашморг.
16 березня 2022 року Скворцов Радик загинув від російського авіаудару по Драмтеатру Маріуполя. «Не хочеться в це вірити», - з сумом каже Рина Черепанова.
БільшеТамара Іванівна знаходилася у Маріуполі, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Жінка літнього віку потребувала особливої уваги. Таким важче справитися з труднощами. Більше місяця Тамара Іванівна, як і всі мешканці міста, намагалася вижити, борючись з холодом, голодом та іншими труднощами. Маріупольці підтримували сусідів, допомагали один одному. Волонтери готували їжу в центрі міста та розвозили, куди могли доїхати. В кінці березня лють ворога відчувалась у посилених масованих обстрілах по місту.
30 березня 2022 року Скибіна Тамара Іванівна загинула в окупованому Маріуполі.
БільшеЄвген Скляров загинув 28 березня в Маріуполі, коли пішов за водою до колодязя, що був у приватному секторі. В той момент поруч прилетіла міна, Євген отримав поранення в голову, від якого загинув на місці.
Про трагедію розповів сусід Євгена. Також він поділився спогадами: «Євген був дуже сміливий та завжди готовий допомогти. На нього можна було покластися. При цьому був досить імпульсивний та місцями непередбачуваний».
В мирному житті Євген був моряком, ходив у рейси. 1 березня, під час окупації міста, йому виповнилося 49 років.
БільшеПавло був дуже добрим і завжди допомагав нужденним. У такий момент і загинув. Сталося це 30.03.2022 біля будинку на проспекті Будівельників 64 від уламків міни в той момент, коли допомагав закопувати загиблу раніше жінку.
БільшеМихайло Анатолійович Скорина загинув 27 березня 2022 року, за день до свого 48 дня народження.
Він проживав у Маріуполі. Життя Анатолія розвивалося, формувалося в радянські часи, коли всіх виховували в повній залежності від завдань партії. Згодом молодий хлопець мав змогу свідомо зрозуміти боротьбу за незалежність України. Уже і Революція Гідності, і анексія Криму, війна росії проти України та захват частини територій впливали на всі рішення чоловіка. В ці часи Михайло навчався, вибирав професію, створював свою сім’ю, будував плани на майбутнє.
Але 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. У маріупольців була і така думка, що війна з росією продовжується вже 8 років, а життя якось налагодилось. Але в цій навалі окупантів Маріуполь здригався від смертей, розрух, горя, відчаю.
Анастасія розповіла, що Михайло Скорина був доброю та чуйною людиною.
Та війна безжально закінчила його життя.
БільшеВулиця Пушкіна, де проживала Світлана Борисівна, знаходилася в центральному районі Маріуполя. Тут цікаві архітектурні будинки, історичне минуле міста. Приватний будинок – мрія багатьох людей. Завжди більше відчуття свободи.
Під час повномасштабного російського вторгнення Світлана, як і багато інших людей, залишалася в місті. Надіялася, що ніхто не буде вбивати мирних мешканців. Не хотілося покидати рідний будинок.
Надії танули з кожними ворожими обстрілами, з авіабомбуваннями. Російські війська знищили критичну інфраструктуру, прирікаючи людей на вимирання. Відчай панував всюди.
В період російської окупації в квітні 2022 року Скоркіна Світлана Борисівна загинула внаслідок прямого попадання снаряду в її будинок. 59-річну жінку поховали у своєму садочку по вулиці Пушкіна 38/5.
Більше58-річна Світлана Борисівна проживала в Маріуполі. Почався гарний період заслуженого відпочинку на пенсії. Місто давало можливість покращити стан здоров’я. З'явився вільний час для зустрічей з друзями.
Але мирне щасливе життя закінчилося 24 лютого 2022 року з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Жінка всіма силами боролася за право жити. У квітні 2022 року в центрі Маріуполя, на вулиці Пушкіна, в будинок, де знаходилась Світлана, попав снаряд. Скоркіна Світлана Борисівна загинула. Її поховали у дворі будинку 38/5 на вулиці Пушкіна.
БільшеВладислав працював водієм. Був одружений, без батька залишилися сини 2 та 7 років. Мав чудову сім'ю, яка його дуже любила. Владислав був чуйним та мав добре серце.
Загинув, знаходячись на бульварі Морському. Був на вулиці та допомогав тушити пожежу в будівлі, де ховалося близько 170 людей. Його життя зупинилося 19 березня 2022 р. від умалків ворожого снаряду в результаті обстрілу.
БільшеМаріуполь втратив одного зі своїх мешканців, Вадима Скороходова, у результаті страшної трагедії, яка сталася 9 березня 2022 року. Коли жителі міста сподівалися на мирний день, російська міна влучила біля будинку Вадима в Маріуполі.
За словами Вікторії, дружини брата загиблого, ця трагедія не була випадковою. Російський безпілотник корегував ціль, а потім міна приземлилася там, де перебували мирні місцеві жителі, неподалік від будинку Вадима. Вадим отримав численні осколкові поранення, один із уламків потрапив йому в скроню, і він помер миттєво.
Вадим Скороходов народився і виріс у Маріуполі. Він закінчив місцеву школу №33 і мав багато захоплень, серед яких була риболовля.
Рідний брат загиблого, Владислав, згадує Вадима як гарну людину. Вони разом проводили час і мали багато спільних моментів. Владислав висловив сум і сказав, що дуже шкода, що його брат помер не своєю смертю, а в результаті дій російських військ.
У Вадима Скороходова залишилася мати Ірина Красюк та два брати - Владислав і Віталій. У той же трагічний день, Ірина та Владислав також отримали поранення. Загиблого Вадима поховав його брат Віталій, віддавши йому останню пошану.
Ця загибель стала ще одним прикладом невинних життів, які були забрані від мирних маріупольців через російську агресію.
БільшеЄвген Федорович Скрипка загинув у віці 93 років, через вторгнення росіян у Маріуполь. Тяжкі умови перебування у місті, брак води та їжі, постійні обстріли житлових кварталів, холод – таким було «визволення», яки пишається росія. Люди гинули від снарядів, ненадання медичної допомоги, голоду. Цілий місяць з початку війни протримався 93-річний пенсіонер Євген Федорович Скрипка. Він загинув у Приморському районі 25 березня 2022 року. Був похований в парку за рестораном «Коралл».
Протягом життя він відрізнявся інтелектуальністю, нестандартним складом розуму,аналітичними здібностями. Працював провідним інженером НІІ «Прометей».
БільшеВалентина Євгенівна працювала в УСХ на заводі «Азовсталь» міста Маріуполя.
Колеги згадують її, як людину, яка була сповнена сил та енергії творити добро. Працювала на проекті «Наставник», де професіонали ділилися досвідом з молодими працівниками. «Світла та життєрадісна людина», - такою знали Валентину Євгенівну колеги.
Працівники заводу знали її і по роботі секретарем Спостережної ради кредитної спілки «Кредитсталь».
Загинула в період окупації при бомбардуванні Маріуполя.
БільшеРідні Валентини Григорівни з щирою любов’ю згадують про бабусю, яка була прикладом доброти, оптимізму, бережливості, любові до України. Вона народилася в Харкові. Родина була заможньою, але після розкуркулення залишилася тільки квартира. Трагедія в сім’ї почалася з арешту та засудження батька на 10 років за антикомуністичний вислів. В Другу світову війну залишилася без житла і без мами, яка поїхала (або відправили її) на Далекий схід росії. Неймовірно, але вижила. Шукаючи маму на Далекому сході, Валентина працювала у бібліотеці військової частини. Познайомилась із льотчиком, своїм майбутнім чоловіком. Разом приїхали після демобілізації в місто Маріуполь, де жили його батьки.
Залишилася сама в тяжкі часи початку другої війни в її житті – наступом російської навали на Маріуполь, на Україну. Син навідав в останнє Валентину 5 березня. З кожним днем обстріли ставали більш масованими, авіабомбування частішими. «Гради» не вщухали. Рідні лише 20 квітня змогли знайти тих, хто готовий був вивезти бабусю в Мелекіне.
Було пізно... Після пожару в квартирі вона залишалася в холоді, без води та їжі, вже не вставала з ліжка. Допомагав сусід. Але 10-11 квітня вона померла.
«Не повинна була помирати на самоті, у холоді та голоді. Вона мала бути в оточенні своїх рідних! А кляті рашисти не дали їй спокійно дожити своє життя», - говорить онука Валентини Григорівни.
Більше23.09.1981 – 05.05.2023
Війна принесла багато горя, знищила в Україні важливі історичні національні пам’ятки, здобутки – те, що примножували століттями. До російського повномасштабного вторгнення Україна стрімко розвивалася, ставала більш передовою. В Маріуполі, як і в інших містах, модернізували медичну сферу, придбали сучасні лабораторії, застосовували передові технології. З 24 лютого 2022 року, коли Маріуполь цілеспрямовано розстрілювали, разом з лікарнями було знищено багато обладнання.
Холод, відсутність електроенергії, газу, води, їжі, медикаментів призвела під час воєнних дій до масових захворювань людей. Адже ховалися від обстрілів у сирих холодних підвалах.
Слободян Віктор Володимирович, як каже про його загибель Юлія, «помер від двостороннього запалення легенів після двох місяців в лікарнях у Маріуполі та Донецьку». Медицина під час війни не могла зберегти життя молодого чоловіка. Війна забрала від рідних «сина, брата, батька, племінника, товариша».
БільшеМаксим Слободянюк – уродженець міста Ямполя, що на Вінничині. Він завжди був турботливим, відповідальним, щирим, справжнім товаришем, людиною слова.
Професіонально виконував обов’язки старшого оперуповноваженого відділу боротьби з транскордонною злочинністю ГОВР першого прикордонного загону Донецького прикордонного загону в м. Маріуполі.
З перших днів повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, обороняв Батьківщину в Маріуполі. Дуже важкі бої витримували мужні воїни, героїчно тримаючи оборону. Разом з побратимами тримав оборону «Азовсталі». Постійні обстріли, авіабомбування несли руйнування, смертельну небезпеку як військовим, так і цивільним, котрі ховалися на комбінаті.
12 травня 2022 року ворожий обстріл вакуумними бомбами обірвав життя Слободянюк Максима Валерійовича та його товаришів по службі.
Тетяна, жінка Максима, з неймовірним болем каже про свою сім’ю: «У нас було все. Зараз у мене є син. І сильний душевний біль... Я не знаю як сказати своєму синові, що у нього більше немає його люблячого батька...».
БільшеБогдан Васильович народився на Львівщині. Здобув освіту за різними напрямками - «Автомобілі та трактори» у Львівському державному політехнічному інституті. потім за фахом «Клубний працівник вищої кваліфікації — керівник самодіяльного оркестру народних інструментів» у Хабаровському державному інституті мистецтв і культури. У 1972 році виїхав на Сахалін, де працював у дитячій музичній школі. Повернувся в Україну в 1983 р., подальше життя Богдан Васильовича було пов'язано з м.Жданов. Пізніше закінчив повний курс Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти за фахом «Управління трудовими ресурсами». Був керівником дитячої і вечірньої музичної школи № 1, завідувачем культури Маріупольської міської ради. 2000—2003 роки — доцент кафедри музикознавства, заступник завідувача цієї кафедри та заступник декана гуманітарного факультету у Приазовському державному технічному університеті. З 2002 року — член Національної спілки письменників України. З 2015 по 2022 роки очолював Донецьку обласну організацію НСПУ. З 2003 року продовжив свою педагогічну діяльність у Маріупольському державному університеті, де пропрацював до кінця свого життя. З 2011 по 2022 роки — професор кафедри філософії та соціології Маріупольського державного університету. Був єдиним на Донеччині доктором соціологічних наук. Професор заснував у Маріуполі літературно-художній альманах «Маріуполь», керував студентським літературним об’єднанням «Перлини слова».Життя Богдана Васильовича трагічно обірвалось 09.04.2022 унаслідку потрапляння умалків під час обстріла.
БільшеВійна, яку росія почала проти України, настигла Олега Геннадійовича Смирнова у Маріуполі. Як і всі мешканці, чоловік страждав від нелюдських умов, які створювали загарбники. Під постійними прицільними обстрілами руйнувалися будівлі, руйнувалися людські долі. Куди і як сховатися мирним людям, якщо несамовито здригалася, стогнала земля від потужних вибухів.
Смирнов Олег Геннадійович загинув 12 березня 2022 року від авіаудару в Центральному районі міста. Його тимчасово вдалося поховати за будинком 113 по вулиці Миру.
БільшеТаліна Смільтіна проживала в Маріуполі, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Мешканці очікували швидкого завершення війни. Зважували свої сили та можливості уникнути біди, шукали безпечні укриття. В середині березня покотилися чутки про «зелений коридор» для бажаючих виїхати із міста. По-різному закінчувались намагання покинути ад, в який окупанти перетворили Маріуполь.
Орієнтовно 15-16 березня 2022 року Смільтина Таліна Владиславівна загинула в місті, опаленому російською війною. Мати молодої жінки повідомила, що трагедія сталася біля кінотеатру «Перемога» внаслідок обстрілу під час евакуації. Це місце в центрі Маріуполя, де ворог методично руйнував всі будинки. Дитина Таліни вижила, залишилася сиротою.
Рідні шукають місце поховання доньки.
БільшеКатерина Смірнова та її родина залишалися в Маріуполі, коли розпочалася повномасштабна російська війна. Разом готували їжу, підтримували один одного. Військові дії продовжувалися, а допомоги цивільним не було. З кожним днем обстріли ставали більш щільними, завдаючи смертельних ударів по місту та цивільним мешканцям.
17 березня 2022 року 16-річна Смірнова Катерина Юріївна загинула в окупованому Маріуполі. Під час чергового обстрілу снаряд потрапив в будинок, почалася пожежа. З дівчиною загинула мати Наталя, сестра Марина, племінник – 7-річний Слава.
БільшеОлександр Смолярчук проживав з родиною в Маріуполі. Чоловік працював монтажником на металургійному комбінаті «Азовсталь». Він любив проводити вільний час з сім’єю, яку дуже цінував, багато робив для її добробуту.
З початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, Маріуполь став на шляху загарбників. Ворог нещадно руйрував місто, створюючи неможливі умови виживання для цивільних мешканців.
15 березня 2022 року Олександр готував для сім’ї їжу на вогнищі у дворі будинку 181, проспекту Будівельників. Почався обстріл, внаслідок якого чоловік отримав важке осколкове поранення голови. Пораненого вдалося доставити в лікарню №2.
На жаль, 17 березня 2022 року Смолярчук Олександр Миколайович загинув у лікарні. Поховали його у братській могилі на території лікарні.
Євгенія – племінниця та похресниця Олександра, розповіла, що він був «дружелюбним, хазяйновитим, спокійним, готовим прийти на допомогу».
Війна назавжди забрала від рідних люблячого чоловіка, батька, дідуся.
БільшеПантелеймон Собко – перший син (із чотирьох) у дружній працьовитій родині Юрія та Лесі Собко із села Качівка Вінницької області. Хлопчик мріяв про море, тому поїхав учитися в Одесу. Поступив у морське училище.
Любив свою родину. Розповідав братам про море, про кораблі. Закінчив Національний університет «Одеська морська академія». Працював на катері, суда його екіпажу «Лубни» та «Кременчук» базувались в різних містах Азовського моря.
З 3 серпня 2015 року Пантелеймон служив за контрактом у ВМС у місті Бердянську на посаді штурмана – головного корабельного старшини. Мріяв продовжити навчання, стати капітаном. Будував щасливу сім’ю. Дружина Юлія розповідає, що він захоплювався історією козацьких часів, любив дітей.
У вересні 2018 року МБАК «Кременчук» посилив військову присутність України на Азовському морі. Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну з 26 лютого моряки МБАК «Кременчук» були прикомандировані до 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ та билися на суходолі в Маріуполі.
8 квітня Пантелеймон Собко був поранений у бою на «Азовсталі». За офіційними даними він загинув 23 квітня 2022 року, до останнього захищаючи азовські хвилі.
БільшеБагато людей загинуло в Маріуполі від ворожих снарядів, якими цілодобово навесні 2022 року атакувала місто російська навала. Люди не мали можливості перебувати в безпечних місцях, укритися від бомб, також не було електрики, тепла, зв’язку, медикаментів та допомоги.
В важких умовах перебувала й пенсіонерка Собокарь Алла Борисівна. Жінці було 84 роки. Вона трималася більше місяця з початку війни. Але 27 березня 2022 року Алла Борисівна померла.
Рідні з біллю пишуть: «Твоя любов і тепло, бабусю, з нами в серці назавжди».
БільшеЖиття Ігоря Олександровича з кожним днем набирало кращих позитивних результатів. Маючи стабільність, радів життю, мріяв про щасливе майбутнє в Маріуполі.
Коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, Соболєв Ігор залишався в рідному місті. Маріупольці шукали безпечні місця, де можна б сховатися від ворожих обстрілів. Бомбосховищ було мало, тому йшли в сирі, темні, холодні підвальні приміщення. Діставали їжу, воду, допомагали одне одному. З березня й центр міста був під прицільними обстрілами та авіабомбуваннями.
16 березня 2022 року 47-річний Соболєв Ігор Олександрович загинув під обстрілами в районі магазину «1000 дрібниць».
БільшеВіроломне вторгнення російської армії в Україну настигло багатьох маріупольців в рідних домівках. Леонід Іванович залишався в цей час у Маріуполі. Важко літнім людям залишати нажите майно, місце проживання, батьківський будинок. Неможливі умови виживання для людей створив ворог у Маріуполі. Скоро після початку воєнного наступу російські обстріли знищили критичну інфраструктуру міста. Цивільні мешканці гинули без медичної допомоги, при нестачі їжі, води, без тепла, під масованими обстрілами.
Під час російської окупації Маріуполя у квітні 2022 року життя Соколова Леоніда Івановича забрала жорстока війна.
БільшеЯна Соколова, мама Анни, розповіла, що вони проживали в Маріуполі в будинку 20 на Морському бульварі. Це неподалік «Азовсталі». В березні в цьому районі були дуже потужні постійні обстріли, йшли важкі бої. Квартира, де вони ховалися разом із знайомими, постраждала від численних російських снарядів, які впали поряд з будинком. Тому 20 березня всі жителі будинку сховалися в підвалі. Вирішили, що вранці переберуться в безпечне місце, подалі від лінії фронту. Неможливо було вийти приготувати їжу на багатті, бо стріляли із автоматів. Весь час було чути вибухи. Ніхто не спав. Було дуже холодно, голодно, страшно. Вранці, біля 4-ої години від чергової бомби дві плити перекриття над підвалом не витримали, впали. «Моїй донечці уламок плити впав на ноги і розтрощив їх, вона загинула від тих ран», - з глибоким болем розповіла Яна. Яна з донечкою сусідів вижили, вийшли з того підвалу.
Там загинуло 6 людей. Через декілька годин обвалилися всі 5 поверхів будинку.
Від ворожих обстрілів загинула 9-річна радісна талановита дівчинка, з гарним почуттям гумору. Вона вчилася в школі №10, в 4 класі. Ходила на малювання, в школу моделей та займалась волейболом. Мріяла вчитися програмуванню.
«У неї вкрали змогу подорослішати...», бо бомба росії вбила Анну Соколову, опустошила життя її батьків назавжди.
Більше52-річна Олена Соколова загинула 20 березня 2022 в Маріуполі. Олена зі своїм чоловіком ховалися від обстрілів у підвалі їхнього будинку. Район безперервно обстрілювали. Коли 20 березня будинок загорівся, люди почали вибігати й потрапили під мінометний вогонь. Олену поранило в сонну артерію. «Вона ще прожила 20 хвилин та померла у чоловіка на руках», – сказала її колега Ганна Ревка. Олена Соколова народилася та жила в Маріуполі. Була керівницею відділу бухгалтерії в компанії «Метінвест». Її пригадують розумною та красивою жінкою, яка любила життя і подорожі. Колеги кажуть, Олена дуже любила свою родину: маму, брата та його сім’ю, а особливо племінницю, адже своїх діток у них із чоловіком не було. «Чудова професіоналка та керівниця. Я знала її 30 років, ми разом починали працювати в бухгалтерії. Олена прийшла після університету, а я – після технікуму. Вона назавжди залишиться в пам'яті як одна з перших моїх наставниць. Світла пам'ять нашій Оленці», – пригадала загиблу Ганна Ревка. «Для мене стало справжнім шоком дізнатися, що Олени більше немає. Вона заслуговувала жити, будувати плани, втілювати мрії», – сказала колега Ольга Жукова. «Розумна, справедлива, чуйна, завжди виконувала завдання вчасно та якісно», – додала інша колега Євдокія Фрушичева. Лариса Калегіна пригадала, що Олена всією душею вболівала за свій колектив, підтримувала та допомагала – і в робочих справах, і в особистих. «Своїм оптимізмом та енергією Олена заряджала всіх навколо. У неї була дивовижна працездатність, вона просто жила роботою», – сказала Лариса. В Олени Соколової залишилися чоловік, мама та брат з родиною.
БільшеВолодимир Микитович Солдатенко, як каже його син Ігор, загинув на стадіоні «Азовсталь» 22 березня 2022 року. Горе спіткало чоловіка в Лівобережному районі Маріуполя в той період російської війни проти України, коли в місті йшли важкі бої, загарбники вели постійні обстріли. Майже всі мешканці міста шукали бомбосховища, якісь підвали, де життя здавалося безпечнішим.
Агресор наступав від околиць до центральних районів міста. Завод «Азовсталь» мав на своїй території бомбосховища, запаси води та їжі. Там тримали оборону українські війська.
Нажаль, 64-річний Солдатенко Володимир не встиг врятуватися, як каже син про загибель батька: «Ніхто не міг тебе врятувати». А мав би чоловік ще багато років радіти життю, бути щасливим разом з рідними. Війна нещадна до мирних людей.
БільшеКостянтин Борисович проживав зі своєю сім’єю у Маріуполі. Як і більшість людей, працював, робив усе можливе для щастя родини.
З початку повномасштабної війни всі маріупольці шукали якісь безпечні місця, де можна б захиститися від постійних обстрілів. Небезпека смерті чатувала постійно та повсюди.
Соломін Костянтин Борисович загинув 8 березня 2022 року в окупованому російськими військами Маріуполі. Чоловік загинув у під’їзді свого будинку.
Більше88-річна пенсіонерка Лілія Іванівна Солонська загинула у власній квартирі в Маріуполі, коли через обстріли загорівся будинок. Літня жінка не мала змоги врятуватися. Вона перебувала в Лівобережньому районі за адресою пр.Перемоги, 61.
Відомо, що тіло Лілії Іванівні було вивезено окупантами на «Метро» влітку 2022 року, але рідні до сих пір не можуть знайти, де похована рідна людина.
БільшеСергій Іванович Соляник з перших днів повномасштабного вторгнення росіян підтримував Україну, ділився в соцмережах інформативними повідомленнями що до обігу війни. Він перебував у Лівобережному районі, на бульварі Морському, 26. Спочатку тут було досить спокійно. Але з середини березня росія стала наносити удари з моря, а також скидала бомби прямо на житлові будинки. Особливо дісталося тим, що були розташовані неподалік від заводу «Азовсталь».
26 березня 2022 року через чисельні влучання, будинок де переховувався Сергій Іванович, обвалився. На той час він та інші мешканці перебували в підвалі. Відомо, що під завалами п’ятиповерхівки загинуло багато людей.
Сергій Іванович Соляник працював майстром у ККПП «Маріупольтепломережа». На момент загибелі йому було 60 років.
БільшеАндрій Соскіда народився в Мукачеві Закарпатської області. Після навчання в 20-ій школі здобув освіту на юридичному факультеті Київського міжнародного університету. Молодий чоловік працював юристом, займав активну громадянську позицію, надавав безоплатні юридичні послуги. Любив малювати, писав вірші. Андрій дуже любив свою родину.
З 2020 року Андрій Соскіда свідомо змінив дорогу життя, пішов на контрактну службу до ЗСУ. Будучи військовослужбовцем у 128-ій окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді, брав участь в ООС на Донбасі.
У 2021 році Андрій (позивний «Адвокат») був прикомандирований до 36-ої окремої бригади морських піхотинців (м.Миколаєва) імені контрадмірала Михайла Білинського.
З самого початку віроломного повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, Андрій разом з іншими був оборонцем Маріуполя. Ворог мав значні переваги в живій силі та техніці, вів прицільні потужні обстріли, авіабомбування «Азовсталі», де разом з побратимами стояв на захисті Батьківщини і «Адвокат». Справжнім пеклом була територія заводу. Рідні надіялися на скоре повернення любого сина, чоловіка, батька додому. Але 12 квітня 2022 року Андрій Соскіда загинув, «до останнього залишаючись вірним присязі, захищаючи право на наше безпечне життя», – як написала про похресника Лілія, тітка загиблого. 23 лютого 2023 року, у день народження земляка, мукачівці на колінах прощались з героєм. Його поховалиу рідному місті на Алеї Героїв.
БільшеОксана Сотниченко разом з батьком Миколою Пилипенко загинула в Маріуполі 2 квітня 2022 року, коли росія захоплювала місто. Один з снарядів влучив у будинок, де вони переховувались. Оксана та її батько загинули від отриманих травм.
Оксана Миколаївна Сотниченко працювала журналісткою в редакції газети «Портовик». Рідним брат Оксани, Ігор, згадує: «Вона була люблячою матір'ю, сестрою!». Чудова молода жінка загинула внаслідок воєнної агресії росії.
БільшеЛеонід Іванович Сошенко залишався у Маріуполі під час страшного періоду повномасштабного наступу російських військ в Маріуполь. Росія вторглася на територію України та знищувала все і всіх на своєму загарбницькому напрямку.
Сошенко Леонід Іванович повинен був знайти та привезти воду, бо у місті вже не було водопостачання. Він поїхав своєю машиною до джерела, надіявся привезти воду і для сусідів. Йому вдалося набрати води, але коли повертався до свого дому, його обстріляли, отримав поранення. Але зібрався з силами і доїхав до під’їзду, ослаблений випав із машини. Сусіди затягли Леоніда Івановича до під’їзду. У сусідньому будинку знайшли лікаря. Він оглянув пораненого, але виявилося, що у чоловіка пробито легеню та живіт. Терміново потрібно було транспортувати в лікарню.
«Хлопець із сусіднього під’їзду погодився поїхати й лікар, тата поклали на заднє сидіння. Вони проїхали буквально 300 метрів, і на тому місці, де тата поранило, їх обстріляли з міномета. Лікаря та хлопця розірвало та викинуло з машини, а тато згорів на задньому сидінні», - повідомила Світлана, дочка загиблого.
Таким є справжнє лице російського окупанта – по-звірячому вбивати мирних беззахисних людей.
БільшеВ 70 років люди ще можуть розраховувати на допомогу медицини, якщо хвороба підступає. Адже зараз 21 століття – період нових технологій, нових можливостей допомагати людям, перемагати хвороби.
Однак мешканці окупованого Маріуполя не могли розраховувати на медичну допомогу, навіть на допомогу людей, тому що масовані обстріли зупинили життя. Чоловік Лідії Трифонівни Сошенко загинув, згорів у їх машині від мінометного обстрілу російських окупантів. Його везли в лікарню, щоб врятувати від важких поранень, але всіх трьох розстріляли із міномета. Більше ніхто не міг допомогти хворій жінці.
Сошенко Лідія Трифонівна прожила після загибелі свого чоловіка лише 12 днів.
«Мама померла від голоду та зневоднення, бо була лежачою хворою», - розповіла її дочка Світлана.
Такими є наслідки «спецоперації в Україні», нелюдських знущань російської навали в Маріуполі.
БільшеПісля 24 лютого 2022 року життя українців поділилося на «до» та «після». Маріупольці були одними з тих, хто на собі відчув увесь жах подій, що відбуваються. Люди гинули через обстріли, голод, нестачу медичної допомоги, голод.
Олег Володимирович Старущенко загинув 30 березня 2022 року. Як свідчать рідні, його застрелили військові в під’їзді будинку під час окупації міста. Олега поховали біля дому. Але пізніше росіяни провели ексгумацію тіла. Після цього рідні досі не можуть вияснити, де саме похований Олег – його тіло пропало та ніде немає даних.
БільшеПовномасштабна російська війна принесла горе, смерть, розруху в Маріуполь. З 24 лютого 2022 року над містом постійно лунали обстріли, гуркіт гармат, вибухи мін. Пожежі обстріляних будинків розносили їдкий дим. Мешканці страждали від голоду, холоду, без належної медичної допомоги. Авіабомбування, систематичні обстріли створювали пекельну небезпеку життю.
Стецова Валентина Василівна загинула приблизно з 19-21 березня 2022 року в своїй квартирі, за адресою проспект Будівельників 107, квартира 79. Горе сталося в результаті російської окупації.
БільшеМарія Стукало проживала в Лівобережному районі Маріуполя, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України. Жінці виповнилося 88 років. Вона не мала можливості виїхати в безпечне місце. Як людина похилого віку, пані Марія потребувала постійної медичної допомоги, догляду.
Вже на початку березня 2022 року ворог знищив критичну інфраструктуру міста, залишивши людей на вірну смерть в холоді, без електроенергії, газопостачання, без води та їжі. Молоді маріупольці шукали бомбосховища, підвальні приміщення, воду, їжу. Одиноким людям похилого віку це було не під силу.
11 березня 2022 року Стукало Марія загинула: внаслідок обстрілу згоріла заживо в квартирі 44 по бульвару Меотиди 3/2.
Вижила у важкі часи другої світової війни, але російська війна забрала її життя.
Більше35-річний Григорій Стукалов загинув 23 березня 2022 року під час евакуації рідних з Маріуполя. Поряд загинули його мама Любов, сестра Наталія та молодший брат Сергій. Щоб вивезти родину із того пекла, яке відбувалося в Маріуполі під час наступу російської армії, Григорій попросив у друга автівку. Сів за кермо і попрямував у напрямку Запоріжжя. Туди напередодні вивозив людей, також віз гуманітарну допомогу – ліки, воду. Однак 23 березня на виїзді з Маріуполя автівка, в якій він рятував родину, потрапила під обстріл. «Гриша – друг мого сина, який на нього довго чекав у Запоріжжі. Племінник надіслав фото його розстріляної машини. Вона була вся в крові. Перед трагедією Гриша дзвонив знайомим і просив молитися за нього… Перед цією поїздкою він вивіз дві родини. Одну віз своєю машиною, але потім її відібрали окупанти, тому він і поїхав на автівці мого сина», – розповіла Тетяна Ємельянова, мати друга загиблого. Григорій народився та мешкав у Маріуполі. Працював водієм на приватному підприємстві. Мама Григорія хворіла, він допомагав їй та сестрі. Дбав про рідних. У Григорія залишилися дочка, старший брат та колишня дружина.
Більше
Любов Стукалова загинула 23 березня 2022 року під час евакуації з Маріуполя. Їй було 64 роки. Поряд загинули її сини Григорій та Сергій і донька Наталія. Родина Стукалових жила в Кальміуському районі Маріуполя. 23 березня син Григорій намагався врятувати сім'ю та евакуювати рідних з міста, яке перебувало під щільними обстрілами. На виїзді з Маріуполя автівку розстріляли. Усі, хто був у ній, загинули. Любов Стукалова народилася та мешкала в Маріуполі, працювала на металургійному комбінаті імені Ілліча, була ветераном праці. Любов виховала чотирьох дітей. Дочка Наталя з дитинства мала інвалідність. Син Григорій працював водієм, а Сергій – теж на металургійному комбінаті. Ще один син жінки Олексій мешкав окремо. «Вони гарні люди були. Мама дуже добра була, вона одна дітей виховувала. Була на пенсії. Останнім часом дуже хворіла», – розповіла колишня дружина Григорія, Тетяна Пушкарьова. «Любов Григорівна була простою жінкою, працьовитою. Вона любила своїх дітей, завжди піклувалася про них. Особливо про Наталю, яка мала хворобу серця», – розповіла знайома родини Світлана Зимбицька. У Любові Григорівни залишився син Олексій.
БільшеНаталія Стукалова загинула 23 березня 2022 року під час евакуації з Маріуполя. Поряд загинули її мама та двоє братів. Наталії було 33 роки. Разом із родиною вона жила в Кальміуському районі Маріуполя. 23 березня брат Григорій намагався врятувати сім'ю та евакуювати рідних з міста, яке перебувало під щільними обстрілами. На виїзді з Маріуполя автівку розстріляли. Усі, хто був у ній, загинули. «Перед тим, як це сталося, Гриша дзвонив знайомим, просив молитися за нього, сказав, що у Маріуполі дуже страшно. Перед цією поїздкою він вивіз дві родини. Одну сім'ю своєю машиною, але її забрали окупанти, й щоби вивезти своїх рідних, він позичив машину мого сина», – розповіла Тетяна Ємельянова, знайома родини. Наталія Стукалова народилася та мешкала в Маріуполі. Через інвалідність вона не могла працювати. Знайомі розповідають, що Наталія мріяла вийти заміж і стати мамою. «Наталя мала хронічне захворювання серця. Через проблеми зі здоров'ям навчалася вдома. Їй була потрібна операція, але в родині було важко з фінансами…», – розповіла колишня вчителька загиблої Інна Дубовик. «Наталя була дуже сором'язлива, спокійна. Любила слухати музику. Через хворобу вона сильно втомлювалася… », – додала знайома Світлана Зимбицька. У Наталії Стукалової залишився старший брат.
БільшеІгор Іванович Субботін зустрів війну в Маріуполі, переховуючись в тяжкий час у своїй квартирі за адресою пр.Миру, 49. Здавалося, Центральний район міста безпечний, ніхто й думки не мав, що ворог буде знищувати усі райони міста. Але вже через кілька днів з початку повномасштабного наступу стали зрозумілими віроломні задуми окупантів.
13 березня, коли росія цілодобово скидала бомби та обстрілювала з різних видів зброї Маріуполь, не витримало серце Ігора Івановича. Можливо був напад або тромб, як розказую донька. Відомо, що тіло залишалося в квартирі до 24 березня, коли будинок охопила пожежа через влучання.
Рідні Ігора Івановича Субботіна розказують, що він був професіоналом своєї справи, працював ПРАТ "АЗОВЗАГАЛЬМАШ". Його поважали колеги та оточуючі. Він був гарною людиною, чудовим чоловіком, батьком, дідусем.
БільшеАндрій народився в Амурській області в сім’ї прикордонника. Завжди намагався досягати в житті найкращого, тому наполегливо навчався, здобув три вищих освіти. На Київщині працював юристом. З 2019 року на посаді юриста служив у лавах Донецького прикордонного загону (м. Маріуполь).
Від 24 лютого 2022 року, коли російські війська віроломно вторглися на територію України, офіцер юстиції Андрій Суботін разом з побратимами став на захист Батьківщини. Воїни мужньо тримали оборону Маріуполя на позиціях. 20 березня він отримав поранення стегна та руки. Андрія лікували в польовому шпиталі на території комбінату «Азовсталь». Тут перебувала його кохана Валерія. Коли йому стало краще, Андрій зробив дві каблучки з фольги, які стали їх весільними каблучками при одруженні 05 травня на «Азовсталі». Вони дуже щиро кохали один одного.
7 травня 2022 року капітан юстиції Андрій Суботін, позивний Борода, загинув під час виконання бойового завдання на території заводу «Азовсталь» у Маріуполі, де російські загарбники постійно вели прицільні обстріли, авіабомбування. 34-річний офіцер потрапив під обстріл із гранатомета та стрілецької зброї, отримав поранення несумісні з життям. Такі скупі слова, а стільки в них скорботи та подяки від українців, яких самовіддано захищав Андрій.
Валерія згадує про коханого: «Він був особливим, а поруч із ним було так тепло».
Андрія Суботіна нагороджено орденом «За мужність» 3 ступеня (посмертно).
БільшеГанна Василівна Сугак загибла в Маріуполі навесні 2022 року, коли росія відкрила повномасштабне вторгнення на території нашої країни. Молода, красива, розумна – Ганна жила, строїла плани, мріяла. Але все забрав ворог, разом із життям.
У мирний час Ганна Сугак працювала на заводі «Азовсталь», була заступником голови цехкому ЦУтаС.
БільшеОлександр Григорович Сугак загинув у Маріуполі 8 березня 2022 року, коли його будинок був обстріляний окупантами. 12 березня тіло Олександра увезла служба "Орфей".
Рідні намагалися дізнатися, де поховали Олександра Сугака, але поки що їм це не вдалося.
Близькі згадують з біллю непоправну втрату коханого чоловіка, батька, дідуся.
Війна, яку розв’язала росія, забрала життя більше ста тисяч маріупольців.
Більше12-річна Анна Судак загинула 23 березня 2022 року в Маріуполі. Вона з сім'єю перебувала у підвалі дев’ятиповерхівки на вулиці Металургійній, 19. О четвертій ранку російські військові скинули на будинок авіабомби. Стіни завалилися, загинули десятки людей. Разом з Анною загинула її 15-річна сестра Софія та батьки Христина і Євгеній. Анна Судак народилась і жила в Маріуполі. Навчалась у місцевій школі № 47. «Анна була життєрадісною, мала багато друзів, любила гуляти. Спочатку займалась балетом, а згодом – фітнесом та східними танцями», – розповів Богдан Демченко, друг сестри загиблої. Дівчина відвідувала школу східних танців «Шармель данс» при Палаці культури «Молодіжний». Брала участь у танцювальних фестивалях. Ще вона гарно малювала, як і її старша сестра. «Наші доньки займалися танцями в одному колективі і ми перетиналися з мамою. Діти були для неї всім. Красуні й розумниці, дуже творчі. Неможливо повірити в цю трагедію і через рік…» – поділилась Юлія, знайома сім'ї. Анну Судак з сім'єю поховали на Старокримському кладовищі у Маріуполі.
Більше15-річна Софія Судак загинула 23 березня 2022 року в Маріуполі. Того дня о четвертій ранку російська армія завдала авіаудару по будинку, що на вулиці Металургійній, 19. Софія з сім'єю перебувала там у підвалі. Її та інших людей, які ховалися від обстрілів, привалило бетонними плитами. Загинули також 12-річна сестра Софії Анна, її батьки Христина і Євгеній та ще кілька десятків людей. Софія Судак народилась і жила в Маріуполі. Навчалась у школі № 47. «Вона любила тишу, музику та малювання. Була добра, ніжна, спокійна, дбайлива і мила дівчина, яка просто хотіла жити і мріяла стати художницею», – розповів друг загиблої Богдан Демченко. Він на момент обстрілу теж перебував у тій багатоповерхівці. «Софія закінчувала художню школу, мріяла працювати у творчій сфері. Фактично це була справа її життя. Вона не могла дочекатись випуску, щоб розвиватись далі. Софія була щирою і добродушною, я за це її любила і цінувала», – сказала подруга Сніжанна. З її слів, зв'язок зі Софією обірвався 26 лютого. Сніжанна пів року шукала якусь інформацію про подругу. Врешті від сусідів дізналась про трагедію. Софію та її рідних поховали на Старокримському кладовищі в Маріуполі.
БільшеПеред російським загарбницьким нападом на Україну Маріуполь впевнено ставав красивішим, привабливим для мешканців. Відкрилися нові навчальні заклади, виконувалося багато ремонтних робіт на соціальних об’єктах: нове сучасне освітлення вулиць, оновлені сучасні зупинки, оновлений парк громадського транспорту, передові технології на підприємствах, в медицині, в школах. Школи організували навчання по новим програмам в сучасних класах, з новими меблями та технічними засобами навчання. Молодь залишалася в місті, де були перспективи на щасливе майбутнє, на розвиток. Море дарувало ніжне тепло, відпочинок для всіх.
Але російські війська зайшли на територію України, розпочалася повномасштабна війна. Багато маріупольців не встигли виїхати із міста, страждали від постійних обстрілів, від руйнувань, від знищення критичної інфраструктури. Навкруги панувало горе.
Маріупольчанка Супруненко Катерина знаходилася в ці важкі часи в місті, проживала на проспекті Металургів. «Загинула 19 березня 2022 року від попадання снаряду в квартиру», - так розповіла про загибель Катерини Юлія.
Страшно представити такий цинізм російських загарбників, коли гинуть не тільки воїни на полі бою, а гинуть від обстрілів в своїх домівках мирні люди.
БільшеЖиття Олександра, як чиста світла зірка надії. Його наполеглива праця приносила радість перемог. Кікбоксинг допоміг йому проявити свої найкращі риси характеру. Олександр був багаторазовим чемпіоном Всеукраїнських та Міжнародних стартів з кікбоксингу WTKA.
У 2019 році на чемпіонаті України з кікбоксингу він став срібним призером в категорії семі-контакт та бронзовим призером в лоу-кік лайт. Маріупольці радо вітали Олександра та його тренера Михайла Зацепіна з перемогою.
Супрунов Олександр був бійцем ЦСО «Альфа» Служби безпеки України в Донецькій області, мав звання майора.
Разом з іншими військовими захисниками Маріуполя Олександр був учасником бойових дій на території «Азовсталі», де героїчно стримували переважаючі сили ворога. І вдень, і вночі російська навала обстрілювала, бомбила місто, заводи, будинки. Маріупольський спортсмен загинув за Україну під час чергового бомбардування «Азовсталі».
Посмертно майор Супрунов Олександр нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня
БільшеЖиття якось так складається, що сусіди завжди приходять на допомогу. І разом щось святкують, разом сумують, підтримуючи один одного.
Коли в окупованому російськими військами Маріуполі почалися загарбницькі воєнні дії, то мешканці ще більше об’єднувались, щоб разом подолати горе.
Сурков Сергій проживав у Маріуполі по вулиці Новосільській. Коли 10 березня 2022 року в сусідів почалася від обстрілів пожежа, він допомагав її гасити. Але отримав в цей час поранення уламком від снаряда, якій розірвався неподалік.
Сергія вдалося доправити в міську лікарню №1. Але, нажаль, врятувати його не вдалося. 18 березня 2022 року Сергій Степанович Сурков загинув. Похований у дворі лікарні №1 м. Маріуполя.
БільшеКоли розпочалася повномасштабна російська війна, Іван Суров залишався в рідному Маріуполі. В ці важкі часи він допомагав рідним. Ворог цілеспрямовано знищував приморське місто, зруйнував критичну інфраструктуру, залишивши цивільне населення без води, газу, зв’язку, електроенергії. Молоді люди шукали воду, їжу, медикаменти. Від масованих ворожих обстрілів та авіабомбувань захисту майже не було.
01 квітня 2022 року Суров Іван Олександрович загинув від авіабомбування недалеко біля свого будинку в окупованому Маріуполі. Війна назавжди залишила сина сиротою.
БільшеКурсантка 1 курсу ДонДУВС у 110 навчальному взводі Факультету №2. Займалася також бальними танцями. Активна, сонячна, добра та життерадісна дівчина.
Загинула внаслідок авіаудару, що прийшовся на її будинок. Разом з нею пішли з життя її тато та пізніше бабуся.
БільшеОлександр Суту вибрав таку професію, де завжди чекають твою допомогу. Працював у службі ДСНС, в аварійно-водолазній рятувальній службі. Його знали як найкращого, чуйного, завжди готового прийти на допомогу. Олександр врятував багато людей.
Разом з родиною чоловік проживав у Маріуполі, де і опинився в період повномасштабної російської війни. Чоловік відповідально ставився до своєї сім’ї, робив усе для їх порятунку. Місто палало від постійних обстрілів, від регулярних авіабомбувань російської навали.
13 березня 2022 року 37-річний Суту Олександр Іванович загинув в окупованому Маріуполі. Війна обірвала життя найкращого сина, батька, чоловіка, товариша.
БільшеОлександр Суханов – маріуполець, юність якого ототожнює більшість його однолітків. Хлопець мав професію водія та дуже любив дізнаватися щось цікаве про автомобілі, залюбки «заглядав» під капоти автомобілів різних марок.
Навчався у Харківському інституті внутрішніх справ. Молодий чоловік надзвичайно турботливо, з любов’ю ставився до родини, цінував сімейний затишок. Після народження сина вступив до Маріупольського державного університету.
У 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, Владислав став добровольцем. Приймав участь в АТО/ООС, захищаючи рідну країну. Вже в 2018 році вступив до лав НГУ. До 2021 року служив у 12-ій бригаді оперативного призначення на посаді водія-електрика.
Вдома його чекали люблячі син та дружина. Але 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Рятуючи рідних, Владислав вивіз їх у безпечне місце, а сам повернувся боронити Маріуполь.
Солдат Суханов воював проти загарбників у складі рідної 12-ої бригади.
11 березня 2022 року «Життя обірвалося умить. Він загинув, боронячи свою родину, свою рідну Батьківщину. Бути воїном – це було у нього у крові», – розповіла Алла – дружина героя.
За особливу мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку, Суханов Владислав був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
БільшеНаталія Талалай до війни працювала менеджером у магазині техніки. Найбільше її захоплення – кулінарія. Молода жінка була при надії. Це була довгоочікувана дитина, майбутня мати мріяла про її щасливе майбутнє. Батьки тішилися, а на березень готували весілля.
Але 24.02.2022 року росія розпочала повномасштабну війну з Україною. В Маріуполі точилися важкі бої. Ворог безжально обстрілював будинки мирних жителів, знищував інфраструктуру, стискаючи смертельне кільце окупації міста.
13 березня 2022 р. Наталія з Олександром знаходились в Маріуполі за адресою бульвар Т.Г.Шевченка, будинок 291. «Він порався на кухні, а вона відпочивала в залі. Тоді у будинок прилетів снаряд. Від нього плити в залі просто завалилися, як картковий будинок. Наталя залишилася під ними», - розповіла Оля, сестра Наталії. – Ми просто сподіваємося, що колись зможемо її поховати».
БільшеВадим Геннадійович Талдикін загинув у Маріуполі 3 квітня 2022 року, коли російська армія штурмувала місто. Відомо,що він працював у коксовому цеху металургійного комбінату. Разом з рідними проживав у Лівобережному районі міста.
БільшеАлла Олександрівна Тамбовцева пережила жахливий місяць з початку війни. Жінка похилого віку вимушена була виживати під час окупації Маріуполя, починаючи з 24 лютого. Події розгорталися дуже швидко – опинившись у закритому місті, яке постійно обстрілювалося, люди голодували, мерзли, були без зв’язку. У цей період особливо було важко пенсіонерам та інвалідам.
Алла Олександрівна Тамбовцева була евакуйована 24 березня в Новоазовськ, коли росіяні взяли під контроль вже майже все місто. Але здоров’я жінки за останній місяць дуже похилилося й вона померла від серцевого нападу в той же день.
Більше3-річний Іван Танурков загинув у Маріуполі разом із мамою Вікторією, батьком Семеном та своєю дівчиною Олександрою. У будинок, в підвалі якого вони переховувалися від обстрілів, поцілив снаряд. Трагедія сталася 3 квітня 2022 року. Іван Танурков народився у Маріуполі. Вчився у школі №40. Вчителька Тетяна Бурак пригадує його чемним та добрим учнем. Вищу освіту Іван здобув у Приазовському державному технічному університеті, спеціальність – металургія чорних металів. У вільний час юнак захоплювався танцями. «Щороку був учасником фестивалю «Студентська весна». Був активістом, ну і просто доброю людиною. Завжди чемний та позитивний», – розповіла про Івана викладачка ПДТУ Світлана Ларіонова. Із початком повномасштабного російського вторгнення в Україну Іван із своїми батьками та дівчиною переховувалися в приватному будинку на Лівобережжі. Цей район щільно обстрілювали з перших днів повномасштабної війни. Безпечно виїхати звідти, зокрема до центру міста, було майже неможливо. У березні 2022 року в дім родини поцілив снаряд і вони всі перебралися до підвалу сусіднього будинку. «Туди ж влучив ще більш потужний снаряд, який забрав життя одразу чотирьох людей. Родина Тануркових закінчила своє існування, адже нікого більше не залишилося», – сказала подруга мами Івана, Аліна Беззапонова. Тіла Івана, його батьків та дівчини дістали з-під завалів у червні 2022. Вони поховані на Старокримському цвинтарі в одній могилі.
Більше66-річний Семен Танурков загинув у Маріуполі 3 квітня 2022 року. У будинок, де він перебував разом із родиною, влучив снаряд. Той обстріл відібрав життя також його дружини Вікторії, сина Івана та дівчини Олександри. Семен Танурков народився в Маріуполі. Багато років працював начальником зміни доменного цеху Азовсталі. Колеги пригадують його гарним керівником. Коли почалася повномасштабна війна, Семен із родиною залишався у своєму приватному будинку в Маріуполі. Утім туди туди влучив снаряд. Семен, його дружина та син із дівчиною перейшли до підвалу сусіднього будинку. Взяли зі собою собак – добермана і кількох цуценят. Однак 3 квітня в той дім також влучив снаряд, удар був потужним і відібрав життя цілої родини. Тіла Семена, його дружини та сина із дівчиною дістали з-під завалів у червні. «Мені писали, що вони лежали поряд...», – сказала подруга дружини Семена, Аліна Беззапонова. Загиблих поховали на Старокримському цвинтарі в одній могилі. Від першого шлюбу в Семена Тануркова залишився син Ігор.
Більше58-річна Вікторія Тануркова загинула в Маріуполі 3 квітня 2022 року. В дім, де вона разом із рідними переховувалася від обстрілів, влучив снаряд. Той обстріл відібрав життя також чоловіка Вікторії, Семена, їхнього сина Івана та його дівчини Олександри. Вікторія Тануркова народилася в Маріуполі. Закінчила школу із золотою медаллю. Навчалася в металургійному інституті. Працювала операторкою на металургійному комбінаті. Останні роки життя була домогосподаркою. Розводила доберманів. «Віта дуже любила готувати. Завжди була відкрита до спілкування. Любила однокласників та збирала нас влітку на зустрічі. Любила подорожувати», – розповіла подруга загиблої Аліна Беззапонова. Коли почалася повномасштабна війна, Вікторія з чоловіком, сином та його дівчиною ховалися в своєму приватному будинку. Та снаряд його зруйнував і тоді жінка з сім'єю, доберманом та цуценятами перейшли до підвалу сусіднього дому. «Туди влучив ще більш потужний снаряд, який забрав життя одразу чотирьох людей. Мені писали, що вони лежали поряд один із одним», – розповіла подруга загиблої. Тіла Вікторії, Семена, Івана та Олександри дістали з-під завалів у червні. Їх поховали на Старокримському цвинтарі в одній могилі.
БільшеЖиття Віталія Тараніна було пов’язано з Красногорівкою Покровського району на Донеччині. Тут він народився, навчався, знайшов своє кохання. Але у 2014 році, коли росія розпочала війну на сході України, Віталій приєднався зі своїми рідними до «Азову» як волонтер. Згодом перейшов на посаду водія автороти, а пізніше – начальника фінансів полку. В «Азові» також працювала і дружина Віталія, Алла Тараніна – вона була діловодом.
З початком повномасштабного наступу росії, подружжя продовжувало служити Батьківщині. Віталій разом з побратимами мужньо став на захист Маріуполя, не даючи ворогу захопити місто. У березні-квітні 2022 року росія нещадно знищувала Маріуполь, воєнні та звичайні люди знаходилися під постійними обстрілами. Активно застосовувалася авіація – регулярні авіаудари забрали життя десятки тисяч людей, котрі знаходилися у Маріуполі.
У той час у квітні захисники міста ще тримали оборону, з усіх сил завдавали опір. 13 березня 2022 року Віталій Таранін був тяжко ранений. Його вивезли у шпиталь, який знаходився на «Азовсталі». Але у результаті чергового авіаудару, 15 квітня захисник загинув.
Через декілька тижнів, 8 травня, через скинуту на бункер авіабомбу, загинула і дружина Алла. Їх 3-річний син, котрого 24 лютого вивіз з міста дідусь, залишився сиротою.
Віталий був не тільки мужнім та хоробрим, він завжди більше піклувався та хвилювався за інших, ніж за себе. Мав велике серце справжньої людини. Так і віддав життя, захищаючи нас та Маріуполь від російського ворога. Віталій був нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
БільшеАлла Тараніна народилася в Красногорівці Покровського району на Донеччині. Дівчина народилася, проживала й працювала тут. Вона дуже полюбляла робити людей красивими, тому обрала професію перукаря та майстра манікюру, їй це подобалось, мала вдячних клієнтів.
Але у 2014 році, коли на сході країни розпочалася війна, Алла разом з майбутнім чоловіком Віталієм, переїхали до Маріуполя. Тут вони спочатку волонтерили у «Азові» на кухні, а згодом влаштувалися до полку. Алла стала діловодом, а Віталій – водієм, а пізніше – начальником фінансового відділу «Азова».
З початком повномасштабного вторгнення росії, подружжя подбало про 3-х річного сина. Дитину вивіз дідусь подалі від міста ще 24 лютого. Алла та Віталий залишилися нести службу разом з іншими захисниками.
Під час боїв 13 березня чоловік Алли отримав поранення та був відправлений у шпиталь, що розташовувався на «Азовсталі». Але через авіаудар по шпиталю, він загинув 15 квітня 2022 року.
Алла залишалася на «Азовсталі». Ситуація була дуже складна – постійні авіаудари, багатотонні російські бомби не залишали шансів.
8 травня на бункер, де знаходилася Алла, впала велика бомба загарбників. Усі його чотири поверхи рухнули. Життя 33-річної захисниці обірвалося.
Алла Тараніна була нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
БільшеВійна забрала десятки тисяч людей у Маріуполі. 24 лютого 2022 року росія нанесла удари по усій території України. Тоді ж розпочався наступ на прибережне місто – рідний Маріуполь.
Вікторія Тарасенко, як і більшість маріупольців, не могла й уявити, що місто перетвориться у пекло. К середині березня росія цілодобово бомбила місто. У хід йшла не тільки артилерія, а й ворожа авіація, що скидала великі бомби.
14 березня 2022 року Вікторія Тарасенко знаходилася за адресою бульвар Морський б.56. Дев’ятиповерхівка розташовувалася у спальній частині Лівобережного району. У той час жінка вийшла на двір вигуляти собаку, але розпочався черговий обстріл. Вікторія зазнала смертельних поранень.
Останні роки Вікторія змагалася з онкологічним захворюванням і мала позитивну динаміку. Здавалося, хвороба відступила. Але війна усе перекреслила.
БільшеМаріупольчанка Ольга майже все життя прожила у Маріуполі, створювала мир, лагоду, затишок у сім’ї, ростила сина та онуків. Головним в своєму житті вона вбачала допомогу іншим. Отримала інвалідність 1 групи, бо була добровільним ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС.
Багато років Ольга працювала старшим лаборантом клінічної лабораторії у міському онкологічному диспансері. Син Олег ділиться думками: «Мама була родом із Росії... І вбили її саме росіяни...». Олег каже, що мати була дуже обов’язковою людиною. Прочитала безліч книг.
2 квітня 2022 року Ольга Тарасова зайшла додому, щоб нагодувати кота. Вона миттєво загинула у власній квартирі, куди влучила російська ракета. Девятиповерховий будинок із 6 під’їздів згорів дотла. Тіло Ольги не вдалося витягти з-під завалів. «Просто, черговий обстріл авіації. Просто, осколок на п’ятий поверх. І просто, нема більше моєї мами, кращого друга. – Я не встиг її спасти та чи міг... ЇЇ вбили», - з либоким болем каже про маму син.
Повномасштабне вторгнення російських військ у Маріуполь призвело до смерті мирних жителів.
БільшеГанна Тарасовська загинула в Маріуполі за адресою пр.Миру, 127, коли через масовані обстріли ворога багатоповерхівка не витримала та завалилася. Ганна загинула разом зі своєю матір’ю Оленою та братом Артемом.
Відомо, що тіла Тарасовських не були знайдені при розборі завалів будинку.
БільшеОлена Тарасовська загинула в Маріуполі 11 березня, коли через масовані обстріли окупантів обрушився будинок, де вона переховувалася. Це сталося за адресою пр.Миру, 127. Відомо, що разом з Оленою загинули її діти – Артем та Ганна. На момент загибелі Олені Тарасовській було 46 років. Під час розборів завалів тіла Тарасовських не було знайдені.
Більше26-річний Артем Тарасовський загинув під завалами будинку за адресою вул.Миру, 127. Трагедія сталася 11 березня, коли через масові обстріли росіян, будівля багатоповерхівки не витримала та обвалилася. Разом з Артемом загинула його мати Олена та сестра Ганна.
БільшеПовномасштабна російська війна увірвалася в життя українців страшним горем. З перших хвилин бойових дій мешканці Маріуполя, де знаходився і Роман Татар, страждали від жорстокого наступу ворога. Пощади не було нікому. Через холод, голод, нестачу води, відсутність медикаментів помирали цивільні люди. Найстрашнішими були постійні обстріли, від яких захисту майже не було.
24 березня 2022 року загинув 26-річний Татар Роман. Він отримав смертельне осколкове поранення в голову.
Війна лишила життя молодого хлопця, відібрала його у рідних, вбила його мрії та щасливе майбутнє.
БільшеСтаніслав Володимирович проживав у Маріуполі, а з початку повномасштабної російської війни в Україні не виїхав з міста. Разом з іншими маріупольцями чоловік залишався в нелюдських умовах проживання, а точніше – виживання. Кожен день російські війська атакували Маріуполь ракетами, авіабомбами, масованими обстрілами. Люди шукали безпечне місце, можливість знайти дрова, воду, їжу, ліки. Часто ті, хто разом проживали в сирих холодних підвалах, разом і їжу готували, надіючись на те, що зможуть виїхати із міста. Допомагали один одному, як могли. Літнім людям було важко подолати хронічні захворювання, зберегти життя в надзвичайно нелюдських умовах.
Як розповіла Наталія, 15 березня 2022 року її батько, Татарников Станіслав Володимирович, загинув від російського обстрілу у дворі будинку 56 по вулиці Митрополитській у Маріуполі. Разом троє сусідів «готували їжу на багатті, коли прилетів ворожий снаряд, всі троє загинули».
Так життям мирних людей розпорядилися російські окупанти.
БільшеШквальними смертоносними обстрілами нагрянула в Маріуполь повномасштабна російська війна 24 лютого 2022 року.
Як і багато інших мешканців міста, Віктор Михайлович не виїхав з міста. Мужньо переносив труднощі воєнного стану, виборював право жити. Але ворог створив справжнє пекло для цивільних людей. Пересуватися містом було смертельно небезпечно.
5 березня 2022 року Тезиков Віктор Михайлович загинув. Чоловік переживав за свою сестру, пішов до неї. Але російська війна не дозволила провідати сестру, назавжди зупинила його життя масованим обстрілом.
БільшеАнатолій Васильович Тертишнік радів життю на заслуженому відпочинку. Пенсійний вік давав можливість проводити більше часу в колі рідних, спілкуватися з друзями, приділяти увагу покращенню здоров’я. Сім’я дарувала щастя бути люблячим чоловіком, батьком, дідусем.
Все було б добре, якби не почалася повномасштабна російська війна проти України. Анатолій Тертишнік, як і багато маріупольців, залишався в місті. Кожен день був боротьбою за виживання, бо ворог не щадив нікого і ніщо. Намагаючись прискорити оточення Маріуполя, російська армія нищила все.
21 березня 2022 року в окупованому місті не стало 67-річного Тертишніка Анатолія Васильовича. Війна назавжди розлучила його з родиною та друзями.
БільшеЛюбляча, добра, уважна – такою була Антоніна Іванівна Тесленко для рідних. Вона намагалася зробити так, щоб створити їм радість. Бо хто може не любити дітей та онуків? А вони відповідали вдячною щирою любов’ю. Життя на пенсії давало змогу більше спілкуватися з ними, спілкуватися з друзями. Спостерігати за досягненнями нащадків – найбільше щастя.
Але війна спалила всі плани маріупольців, вдершись у місто смерттю, болем, пораненнями, хворобами, розлуками, розпачем. Як і більшість людей похилого віку, Тесленко Антоніна залишалася в окупованому Маріуполі. Ховалися від обстрілів, шукали воду, їжу, дрова для багаття. Згуртовувались, щоб вижити в надзвичайно важких умовах. Та ворог не вибирав місця для вбивства людей. Як повідомила онука, 13 березня 2022 року Антоніна Іванівна загинула внаслідок влучання снаряду у двір будинку. Невимовна біль рідних...
БільшеСім’я Володимира Івановича Тесленко проживала в красивому районі Маріуполя, на бульварі Богдана Хмельницького. Приємний подих моря, поряд необхідна інфраструктура. Батько, дідусь, прадідусь – все личило чоловікові, який любив своїх рідних, піклувався про них.
Під час бойових дій в ході повномасштабної російської війни окупанти знищили критичну інфраструктуру, залишивши мешканців напризволяще. Володимир Тесленко разом з дружиною готовив їжу у дворі свого будинку, коли почався черговий мінометний обстріл, який забрав життя подружжя.
13 березня 2022 року Тесленко Володимир Іванович загинув від поранення під час обстрілу. В кінці квітня тіла забрала служба МНС.
БільшеКоли почалася повномасштабна війна, Марія Тилик з рідними жила у Лівобережному районі. Мама Марії от-от мала народжувати, тож іще 3 березня разом із чоловіком поїхала до пологового у центрі міста. Марія зі своїм хлопцем і бабусею залишалися на лівому березі. «Коли почалося вторгнення, донька була дуже налякана. Вона цілий день лежала і плакала. Я не могла її заспокоїти», – згадала початок війни мама Марії, Владлена. Коли вона з чоловіком поїхала до лікарні, хлопець Марії запропонував піти до сховища. Але із собакою їх туди не пустили. Тоді Марія і бабуся пішли ховатися у звичайний підвал. Кинути напризволяще Чарлі, якого взяла з притулку, дівчина не могла. 13 березня хлопець Марії побіг шукати, з ким вони б могли виїхати, а дівчина із бабусею були у підвалі. Марія розігріла їсти та вийшла з Чарлі надвір. «Було відносно тихо. Проте за кілька хвилин російський літак скинув на будинок бомбу. Усіх, хто був у дворі, засипало. Мама вижила, адже була у підвалі. Донька, через сильні бої, лежала під завалами до кінця травня. Коли тіло нарешті дістали, хлопець і його батьки впізнали її. Сподіваюсь, коли повернеться Маріуполь, я зможу її перепоховати», – сказала Владлена. Марія народилася у Донецьку. З 2014 року жила і навчалася у Запоріжжі. Коли закінчила школу, родина переїхала до Маріуполя. Незадовго до повномасштабної війни Марія здобула фах кухарки-кондитерки. Навіть встигла знайти роботу. Марія завжди любила готувати щось незвичайне і смачне. «Донечка була доброю і щирою. Дуже любила тварин. У дитинстві навіть не дозволяла мені мух вбивати. Вона відвозила їжу до притулку для тварин. Щодня годувала їх на вулиці. Також Марія дуже любила діток, а малеча – її. Куди б донька не приходила, її одразу оточували малі діти, любили з нею гратися», – розповіла Владлена. У Марії Тилик залишилися мама і братик Сашко, якого вона так і не побачила, бабуся та інші родичі.
БільшеЗ початком російського наступу більшість маріупольців сподівалися та вірили, що нічого страшного не буде. Але вже через кілька днів ситуація загострялася, а ворог наносив ще міцніші удари. В березня 2022 року усі райони Маріуполя залишилися без електро-, водо-, тепло-, газопостачання. Зник також мобільний зв’язок. Ситуація стала критичною – в місто не підвозили продукти, воду, медикаменти. Ворог наступав усе ближче, а мирні люди гинули по всьому Маріуполю. Безпечних місць не було.
Борис Тимофєєв знаходився в Лівобережному районі міста – бульвар Меотиди, де розташовувався його будинок, зазнав жахливих атак. Він проживав у будинку №22. Навесні ворог обстрілював цей район з авіації, танків, артилерії. Так Борис підірвався на міні 16 березня 2022 року. Близькі кажуть, що не змогли поховати його, бо від тіла нічого не залишилося – по цьому місті було ще багато влучань.
БільшеБудучи на заслуженому відпочинку пенсіонер Валерій Іванович проживав у морському місті Маріуполі. Тепле південне море, мирне небо, рідна сім’я, вірні друзі, гарне медичне забезпечення – все те, що давало можливість радіти життю.
Але страшне горе російської повномасштабної війни нагрянуло на Україну. Маріуполь мужньо оборонявся, але ворог мав перевагу в живій силі та техніці. Потужні обстріли не тільки вщент руйнували житло, критичну інфраструктуру, але й створювали неможливі умови виживання.
Валерій Іванович Тимофєєв всіма силами боровся за життя, але 7 квітня помер у Маріуполі, окупованому російськими військами.
БільшеІрина Тимощенко загинула в Маріуполі 29 березня 2022 року. У будинок, де вона перебувала разом із ще трьома родичами, потрапив снаряд. Ірині був 61 рік. Останні вісім років до пенсії Ірина Тимощенко працювала в «Укрзалізниці», була інженеркою технічного відділу в пасажирському вагонному депо Маріуполя. У січні 2022 року від ковіду помер її чоловік, а вона сама – ледь одужала. Вже у лютому того ж року – чергове важке випробування: почалася повномасштабна війна. «Разом із моєю мамою вони бігали по воду, збирали дрова, шукали їжу, через пів міста, під обстрілами, йшли, щоби принести ліки для моєї донечки. Вони зібрали весь резерв своїх сил, щоб якось вижити в цьому жахітті», – розповіла Катерина Литвиненко, племінниця Ірини. 29 березня 2022 року Ірина Тимощенко із Катериною Литвиненко та ще трьома родичами трималися разом у приватному будинку в Приморському районі, поблизу залізничного вокзалу. Саме туди й прилетів снаряд. Катерина у момент обстрілу вийшла на вулицю, це її врятувало. «Ми до війни всі жили в різних районах міста: я – з Лівого берега, мама – з Кальміуського району, тьотя – з Приморського, бабуся – з Центрального… Дякую сусідам, які допомогли мені тоді розібрати завали», – сказала Катерина. Свою родичку Ірину Тимощенко вона згадує хорошою людиною. «Ірина була люблячою дружиною, донькою та дбайливою матір'ю для свого єдиного сина, гарною бабусею для онука. Онуку вона так і не побачила – дівчинка народилася вже після трагедії», – розповіла Катерина. Ірина Тимощенко похована на Старокримському кладовищі, біля чоловіка. У неї залишилися син з невісткою, онук, онука та племінниця.
БільшеМирне життя Оксани Титаренко було активне, многогранне, наповнене любов’ю рідних. 24 лютого 2022 року всі мрії, надії обірвала повномасштабна російська війна проти України. Оксана Титаренко не виїхала з Маріуполя, залишилася вдома. Місто не могло зберегти життя своїх мешканців. Оксана, як і всі маріупольці, намагалася врятувати своє життя, шукала більш безпечні місця.
14 березня 2022 року Титаренко Оксана Володимирівна загинула під час обстрілу біля «Азовсталі». Війна безжально обірвала життя молодої жінки.
БільшеТетяна Титаренко – молода, енергійна та активна. Вона обіймала посаду головного спеціаліста відділу організаційного забезпечення діяльності ОСББ Лівобережного району управління з питань житлового фонду.
Тетяна мала сім’ю, планувала майбутнє, прикладала зусилля для того, щоб реалізуватись та мати щасливе життя.
Але 24 лютого 2022 року усе перегорнулося – росія розпочала повномасштабний наступ на Україну.
Тетяна перебувала у Маріуполі. З кожним днем становилося все зрозуміліше, що росія буде намагатися усіма силами захопити Маріуполь. У березні обстріли були жахливі, люди гинули усюди – шансі вижити були мізерні. Працювала ворожа авіація, постійні бомби падали на будинки та споруди по всьому місту.
Тетяна загинула 19 березня 2022 року унаслідок отриманих уламкових поранень. Вона знаходилася на вулиці Українського Козацтва, 55. У тяжкому стані Тетяну доставили у лікарню №4. Але вона померла.
БільшеТищенко Алла загинула від прямого влучання ворожого снаряду в будинок, де вона переховувалася разом з рідними. 17 березня 2022 року російські бомби та снаряди цілодобово атакували Маріуполь, знищуючи все на своєму шляху. Одне з потраплянь прийшлося на будинок сім’ї Тищенко за адресою вул.Грабовського, 64. Тут під завалами залишилися 3 жінки – Тищенко Алла, її донька Катерина та мати.
Жахливої смертю загинули невинні маріупольчанки, яких вбила російська армія.
БільшеНавіть після закінчення активної фази військових дій, після того як росія захопила Маріуполь, люди не переставали помирати. Наслідки жахливих подій весни 2022 року змогли пережити не всі.
Валентина Степанівна Тищенко померла 3 червня 2022 року в віці 84 років. Війна не просто залишила слід, вони забирала життя людей не тільки бомбами та снарядами. І життя пішла чудова мати, добра, щира та чуйна жінка, через наслідки російської воєнної агресії.
БільшеЖахливі події відбувалися в Маріуполі навесні 2022 року, коли росія окупувала місто. Люди вмирали від снарядів, холоду, люди голодували та не мали медичної допомоги.
Під час ворожих обстрілів загинула молода жінка Тищенко Катерина – разом з мамою та бабусею, вони переховувалися в будинку в центральному районі міста – на вулиці Грабовського, 64. Саме сюди 17 березня влучив ворожий снаряд, зруйнувавши будівлю та вбивши невинних жінок. Зі слів сусіда, Катерина з рідними так і залишилися під завалами. Катерині було усього 33 роки.
Друзі та рідні розповідають, що вона була дуже принципова, добра та проукраїнські налаштована дівчина.
БільшеТетяна Іванівна Тищенко проживала в Маріуполі. Знаходячись на заслуженому відпочинку, завжди раділа зустрічам, спілкуванню з друзями, з колегами. Багато часу проводила з рідними. Щасливе мирне життя обірвала повномасштабна війна, яку росія розпочала 24 лютого 2022 року.
Залишаючись в окупованому місті, жінка прожила круги пекла, створені загарбником. Смерть від голоду, холоду, російських обстрілів чатувала постійно.
У квітні 2022 року Тищенко Тетяни Іванівни не стало, серце не витримало всіх жахів окупації.
БільшеСтрашне значення слова «війна» з 24 лютого 2022 року на собі відчули жителі міст та сіл України. Росія розпочала повномасштабне вторгнення на наші мирні землі, горем вдерлася в життя родин. Прикордонний Маріуполь мужньо обороняли наші воїни, але сили ворога домінували технікою, кількістю живої сили противника. З лютою ненавистю загарбники постійно обстрілювали житлові будинки, цивільну інфраструктуру. Дуже скоро місто залишилося без життєво необхідних засобів для життя. Відсутність тепла, води, газу, електроенергії, зв’язку, медикаментів постійно примушувала шукати хоч щось для виживання. Часто в підвали, сховища приходили люди, кажучи, що будинок знищений, їм нікуди йти. Всі шукали більш-менш безпечні місця. Російські окупанти перетворили Маріуполь в справжнє пекло.
Майже в центрі міста 21 березня загинув Олександр Тітов. Віталій розповів, що Олександр «загинув від снайпера». Трагедія сталася а районі автовокзалу в Маріуполі.
БільшеСтудентські роки – це той період, коли молодь шукає свій шлях у житті, розкриває свої здібності, знаходить однодумців, розуміє яким може бути майбутнє.
Рінат Тішанін народився та проживав у Маріуполі. Серед різних навчальних закладів вибрав для себе навчання в Маріупольському морському ліцеї. Батьки підтримували захоплення сина, дуже любили його.
Ріната знали, як активного референта. Він проводив цікаві концерти, свята, інші заходи. Багато часу проводив за вдосконаленням своїх навичок відеозйомок та фотозйомок. Анна Яшина згадує про друга: «Рінат був для мене та мого чоловіка гарним товаришем. Він був уважною, чуйною людиною. Нам його не вистачає».
Серед тисяч маріупольців, які знаходилися в Маріуполі 24 лютого 2022 року, в період повномасштабного вторгнення росії в Україну, була і сім’я Тішаніних. Вони проживали в мікрорайоні Східний, який ще з 2014 року пам’ятав обстріли російських військ. З часом окупації Маріуполя 2022 року обстріли ставала активнішими, масованими. Під час чергового ворожого обстрілу міста один із снарядів влучив у будинок на вулиці Жукова, де жив Рінат. Осколком йому поранило голову. Хоч і було дуже небезпечно на дорогах, але юнака доправили в лікарню. Нажаль, врятувати молодого хлопця не змогли.
Загибель Ріната – величезна втрата, вічна біль батьків, рідних. Це один із фактів насильства росії проти мирних громадян та сімей, які жили мирно та мріяли про щасливе майбутнє.
БільшеМирне життя Маріуполя закінчилося 24 лютого 2022 року, коли російські війська розпочали повномасштабне вторгнення в Україну. Місто та всі його мешканці опинилися заручниками лютої окупації. Залишаючи цивільне населення без електроенергії, без газу, без води, без їжі, ворог добре розумів, що прирікає людей на погибель. Багато маріупольців не змогли виїхати: хтось не встиг, хтось залишався з немічними родичами. Але російські війська жорстоко знищували будинки, заставляючи шукати порятунок від масованих обстрілів у сирих холодних підвалах.
Надзвичайно важкі умови окупації випали і на долю Валерія Стефановича Ткаченко. Російська війна вбила чоловіка 7 квітня 2022 року.
БільшеТкачов Антон та його мати Ткачова Євгенія проживали за адресою вулиця Азовстальська 9/28. «Загинули під завалами будинку, куди прилетів снаряд. Загибель підтвердила рідна тітка Ірина Радько (Кошевая)», - так розказала Наталія.
БільшеВіктор Ткачов, як розповіла одна з його сестер, Тетяна, приїхав на 10 днів провідати рідних, побути у колі родини. Є про що поспілкуватися, порадитися, поділитися успіхами, здобутками, спогадами. Велика радість обняти дітей, рідних, відчути їх любов, наповнюватися нею.
Через початок повномасштабної війни не встиг виїхати із Маріуполя, як планував. Разом з рідними переживав жахи нещадної війни. Чоловік винаймав житло біля залізничного вокзалу. Як і інші, готував нехитру їжу на вогнищі у дворі будинку, коли прилетів снаряд. Він «не встиг забігти в дім – отримав осколкові поранення і стік кров’ю. Діти батька не поховали: останки не були знайдені», – так повідомила його троюрідна сестра Тетяна.
БільшеЗагарбницька війна, яку розпочала росія проти мирної України 24 лютого 2022 року, була смертельною, бо російські війська знищували все і всіх, йдучи до цілі повної окупації Маріуполя. Безпощадні обстріли, цілеспрямовані авіабомбування будинків, інфраструктури залишали на вірну загибель мирних мешканців.
Розгублені, беззахисні мирні люди шукали більш безпечний прихисток, щоб врятуватися від обстрілів. Але надійних місць було недостатньо, тому йшли у звичайні підвальні приміщення.
14 березня 2022 року Ткачова Вероніка Едуардівна загинула в підвалі від прямого попадання ворожого снаряду.
Людмила, сестра Вероніки, з великою любов’ю та болем розповіла, що Вероніка Едуардівна «була вихователем від Бога, людиною рідкісної доброти».
БільшеНемає меж материнській любові. З народження синочка піклування про нього стає майже головним у житті, бо все інше – лише доповнення до любові. Євгенія раділа досягненням сина, підтримувала завжди його плани про навчання. Антон старався допомагати вдома.
Вони проживали в Лівобережному районі. Від самого початку повномасштабної російської війни в Україні маріупольці були під постійними обстрілами. З багатоповерхівок втікали, щоб знайти більш безпечне місце. Найголовнішим бажанням для всіх було одне – вижити. В такому пеклі, яке створили для Маріуполя російські варвари, виживали далеко не всі. Російські загарбники жорстоко знищували всі будівлі разом з людьми: приватні будинки, багатоповерхівки, об’єкти цивільної інфраструктури.
Ткачов Антон та його мати Ткачова Євгенія проживали за адресою вулиця Азовстальська 9/28. «Загинули під завалами будинку, куди прилетів снаряд. Загибель підтвердила рідна тітка Ірина Радько (Кошевая)», - так розказала Наталія.
Щаслива родина назавжди залишилася разом. Їх вбила російська війна, вбила їх щасливе майбутнє.
БільшеБільшу частину свого життя Віктор Ткачук присвятив спорту. Він родом із Волині. Рано почав займатися футболом. Після служби в армії знову повернувся в спорт. Грав у футбольному клубі «Стир».
У 2000 році переїхав у Маріуполь, де розпочав тренерську роботу у ДЮСШ «Азовсталь». Любив своїх вихованців, вони з радістю приходили на тренування. Життя в сучасному місті на березі моря, плани сім’ї на щасливе майбутнє. Поряд роками було чутно постріли, що продовжувалися після 2014 року. Але Віктор, як і багато інших людей, не вірив, що росія розпочне війну.
З початком повномасштабного вторгнення він зміг вивезти свою сім’ю в безпечне місце, але сам повернувся в Маріуполь. Деякі його знайомі розповідають, що Віктор багатьом допомагав. Адже в місті не було води, їжі. ліків, електро- та газопостачання. Всі жахи виживання під постійними обстрілами російських окупантів відчули на собі звичайні люди. Віктор загинув у місті, яке російські загарбники перетворили в пекло для людей.
Його друг Анатолій Романовський розповів, що випадково дізналися про смерть Віктора із теленовин в Італії. Коли Віктор допомагав гасити пожежу в одному з будинків, його вбив снайпер. Вивезти тіло та похоронити на Волині не змогли. Це неможливо через окупацію Маріуполя.
БільшеЩасливий період людського життя – безтурботне дитинство. Звичайно, коли так, як Дмитра Ткачука, дитину люблять рідні, піклуються про неї, приймають активну участь у її житті. Так було у дітей в Маріуполі до повномасштабного вторгнення російських військ. Почалася війна! В місті були важкі бої, масовані обстріли житлових будинків та інфраструктури. Люблячі батьки завжди готові прийти на допомогу дитині, готові віддати за неї своє життя. Але як захистити свого малюка від жахів війни? Пекло почалося раптово, стрімко, зненацька.
Мирні жителі не могли представити можливість таких безжальних злочинів росіян проти них.
15 березня 2022 року 12-річний Ткачук Дмитро Максимович загинув під час обстрілів від осколкових поранень в окупованому російськими загарбниками Маріуполі.
Хлопчик, янголятко своїх рідних, загинув разом з батьком Ткачук Максимом на вулиці Карпинського, будинок 52.
Рідні назавжди втратили синів, чоловіка, онука.
БільшеМаксиму Ткачуку було 29 років, коли розпочалася російська війна проти України. Його сім’я – це основний здобуток життя. Як і кожен турботливий батько, він дуже любив свого 12-річного синочка Дмитра.
Нажаль, війна принесла невимовне горе.
В середині березня російські загарбники постійно обстрілювали Маріуполь. Важко було знайти абсолютно безпечне місце.
15 березня 2022 року Ткачук Максим Валерійович загинув разом зі своїм сином від осколкових поранень. Як каже Наталя Маркова, трагедія сталася «на вулиці Карпинського, будинок 52» в Маріуполі. За «дорогими та найулюбленішими хлопчиками» дуже сумують рідні.
БільшеВ свої 40 років Іван Товсточуб проживав у Маріуполі, мав радість бути сином, чоловіком, батьком. В його планах було багато мрій, які разом з рідними намагався поступово втілювати в життя. Його любили, він любив. У місті були всі умови для життя, для навчання та відпочинку всім рідним. Якби не повномасштабна війна росії проти України, яка жахом смерті та розрухи увірвалася 24 лютого 2022 року в наші міста та села.
Російські загарбники стрімко пробивалися дорогами Маріуполя від окраїн до центральних районів. Навкруги гриміли обстріли, палали та завалювалися будинки, розносився їдкий дим пожеж, постійно лунали потужні вибухи. Головним для всіх стало одне – вижити в нелюдських умовах.
17 березня 2022 року в пекельному, окупованому російською навалою Маріуполі загинув Товсточуб Іван Іванович. «Непоправна втрата, біль розриває душу», - так про важке горе каже Маріша. Російська війна обірвала життя молодого чоловіка, розчавила болем душі його рідних.
БільшеВікторія Тонкодубова була вбита російськими окупантами в своїй квартирі в Маріуполі за адресою вул.Азовстальська, буд.95. Трагедія сталася 15 березня 2022 року, коли вороги розстріляли з танка житловий будинок Вікторії. Жінку поховали на подвір’ї будинку. 8 травня тіло було ексгумовано, але рідні досі не можуть дізнатися, де перепоховали Вікторію. З нею в той день від обстрілу також загинули мати Лапинська Клавдія Мартинівна (1931 р.н.) та чоловік Кувалдін Анатолій Володимирович (1961 р.н.).
Рідна сестра Вікторії Тонкодубової розповідає, що загибель сестри для неї – непоправна втрата. «Вона була сильна, відповідальна, смілива», з біллю каже Валентина Олександрівна.
У цивільному житті Вікторія Тонкодубова працювала головним бухгалтером у Будинку ветеранів.
Більше24 лютого 2022 року маріупольців розбудили масовані обстріли міста. Майже всі телефонували рідним, уточнюючи, чи знають вони, що почалася війна. Повномасштабна війна росії проти України вдерлася в Маріуполь, знищуючи все на своєму шляху. З кожним днем жах все більше наповнював життя горем, болем, смерттю, розрухами...
Постійні бої, обстріли, авіабомбування – такою була окупація Маріуполя російськими військами. Люди гинули, помирали.
31 березня 2022 року загинув Торубаров Євгеній Романович. «Під час авіаудару , – як розповіла донька Альона, – йому відірвало руку».
Похоронили чоловіка на вулиці Цибулько.
БільшеЖитель Маріуполя Євгеній Тосхопаран загинув 27 березня 2022 року від осколкових поранень. Йому було 44 роки. Разом з цивільною дружиною Євгеній жив у 17-ому мікрорайоні. Коли його сестра з родиною евакуйовувались із Маріуполя, він ухвалив рішення залишитися в місті. «Я з ним бачилася 28 лютого, обійняла його. Просила – бережи себе, війна. Вони 22 березня змогли нам додзвонитися. Говорили, що не будуть їхати з міста – у них кіт, собака, квартира ціла», – розповіла сестра Ольга. 27 березня Євгеній пішов до Приморського району на вулицю Кронштадтську, аби провідати батька цивільної дружини. Дорогою потрапив під обстріл, який забрав його життя. Євгеній народився та виріс у Маріуполі. Багато років працював у киснево-конвертерному цеху комбінату «Азовсталь», був майстром із розливу сталі. Євгенія поважали колеги. Його пригадують веселим, щирим, люблячим батьком. «Він смачно готував. Любив тварин, вирощував квіти. Міг і автівку відремонтувати, і кахель покласти. Женька – світла людина, дуже позитивна, з іскрометним гумором та доброю душею. Мамин улюбленець... Не вірю, що його більше немає і я ніколи не почую по телефону: «Привіт, Оля-сестра». Євгенія Тосхопарана поховали на цвинтарі в Мангуші. Із найближчих родичів у нього залишилися син, донька, матір і сестра.
БільшеОлександр Трибунський проживав у Маріуполі, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України. З самого початку наступу ворог нещадно обстрілював Лівобережний район, де за адресою провулок Чигоріна, перебував чоловік. Деякі мешканці зразу покинули свої будівлі, виїхали з міста, або шукали більш безпечні місця. З кожним днем російські війська піддавали обстрілам більше території, знищуючи багатоповерхівки та приватні будинки. Маріупольці залишилися в повній ізоляції, без води, їжі, медикаментів, зв’язку. Потерпали від холоду, без газу та електроенергії. Під обстрілами вижити було надзвичайно важко.
1 квітня 2022 року 54-річний Олександр Трибунський загинув. Трагедія сталася внаслідок обстрілів під час російської окупації Маріуполя. Разом з Олександром загинула його сестра Ольга.
БільшеЖивуть на світі люди, люблять, працюють, радіють, виховують діток..., якщо мир керує світом.
Ірина Петрівна Тригуб загинула навесні, 28 березня 2022 року, коли в Маріуполі, де вона проживала, російська війна диктувала умови життя та смерті.
Важкі бої, в яких стримувався шалений натиск ворога, точилися в різних районах міста. В цей період маріупольці стали заручниками долі. Кожен боровся за виживання, сподіваючись на допомогу. Боролися з холодом, з голодом, з масованими обстрілами. Намагалися разом з сусідами створювати хоч якісь умови в підвалах та підвальних приміщеннях. Разом готували просту їжу на вогнищах у дворах, підтримували один одного.
Зв’язку не було, тому про загибель Ірини Тригуб рідні дізналися лише в кінці квітня 2022 року. Війна не дала змоги боротися за життя.
БільшеНа початку повномасштабної війни росії проти України Олександр Тризна проживав у Маріуполі. Чоловік був у тому віці, коли втілюєш у життя здобуті в молодості основні знання. Впевненість досягалася сумлінням та працьовитістю. Сучасне місто давало можливість розвиватися в різних сферах. Але з 24 лютого 2022 року російське вторгнення в Маріуполь зрівняло горем, нерозумінням усіх, хто залишався в місті. Майже неможливо зберегти своє життя від ворожих авіабомбувань, постійних обстрілів. Вони несли смерть та розруху. Люди гинули на дорогах, у будинках, в укриттях.
19 березня 2022 року трагічно загинув Тризна Олександр Костянтинович. «У своєму дворі по вулиці Ракетній, від осколкового поранення в голову», - так написала Наталія про причину смерті Олександра, про важку втрату в сім’ї. Мало слів, а яке величезне страждання, непоправне горе. Тужать рідні, друзі, знайомі. Російські обстріли вбили мирного чоловіка у його будинку.
БільшеМаріупольці страждали від окупантів з першого дня війни. Місто біло моря було особливо важливим для ворога, адже роками раніше вони не змогли його взяти від свій контроль. Мирні жителі опинилися в жахливих умовах – росія цілодобово знищувала всі райони міста, не давала людям змоги безпечно покинути Маріуполь. До того ж ворог залишив людей без тепла, електрики, водопостачання, запаси їжі також були обмежені.
Так переживав війну й маріуполець Геннадій Анатолійович Трифонов. 10 березня 2022 року чоловік був застрелений на очах своїх рідних… Ось так росія «визволяла» Маріуполь.
БільшеТрофименко Ольга Євдокимівна – пенсіонерка, що загинула в Маріуполі під час окупації росіянами міста. Вона проживала за адресою вул.Купріна, 71.
Через тяжкі умови – холод, брак їжі та води, страх за життя – Ольга Євдокимівна померла від хвороби серця в своїй квартирі.
БільшеПовномасштабний наступ російських військ на територію України, який супроводжувався постійними смертоносними атаками, обстрілами, заставляв людей шукати захист. Бомбосховищ майже немає. В Маріуполі їх було так мало, що основна частина людей залишалася вдома, ховаючись у звичайних підвалах, якщо такі були. Анатолій Троян залишався в своєму рідному будинку в селищі Моряків, міста Маріуполя. В момент, коли не було обстрілів, він порався у дворі. Але неочікуваний ракетний обстріл приніс смерть. Анатолій загинув у дворі власного будинку. «Снаряд влучив у гараж та дах будинку. Маму контузило, вона змогла його поховати на городі лише на четверту добу. Був сильний обстріл», - повідомила дочка Анатолія Ларіоновича. Непоправне горе.
БільшеВесна 2022 року нікого не радувала в Маріуполі та в прилеглих районах, бо страшною навалою, ворожими атаками, постійними масованими обстрілами йшла війна. З 24 лютого розпочався повномасштабний наступ російських військ в Україну, для мирних жителів почалася боротьба за виживання.
Як могли протидіяти люди авіабомбардуванням, ракетним обстрілам та іншим смертоносним діям загарбникам? Майже ніяк. Молилися, надіялися на життєвоважливу допомогу, деякі змогли виїхати з міста, хтось шукав більш безпечне місце, де можна б переховуватися, вижити. Якісних укриттів було недостатньо, запаси води, медикаментів та продовольства скоро закінчувалися. Виходити з укриттів було небезпечно, але приходилося шукати воду, провідувати літніх хворих родичів чи знайомих, шукати дрова для багать, щоб приготувати їжу.
12 квітня 2022 року в Приморському районі Маріуполя, біля вулиці Кронштадтської загинув Тулаінов Сергій Сергійович. Війна вбила його осколком снаряду. Хлопцеві виповнилося лише 16 років... Ніхто не знає, скільки таких мирних людей загинули на вулицях окупованого Маріуполя...
БільшеМолода дівчина любила навчатися та мріяла навчати інших. Віолета цінувала якість навчання, яке отримувала від вчителів і викладачів у школі та в університеті.
Бердянський державний педагогічний університет: Інститут філології та соціальних комунікацій – її alma-mater. Юна студентка з нетерпінням готувалася до початку педагогічної діяльності.
В школі №25 міста Маріуполя педагоічний колектив та учні знали Віолету Сергіївну активною, старанною, яка любила свою роботу, шукала та застосовувала нові методи навчання.
При першій можливості почала працювати приватним викладачем. Як репетитор, викладала англійську мову, українську мову та літературу.
Викладацька діяльність – мрія починаючого молодого педагога була жорстоко вбита окупаційними військами росії. Віолета Туровська попала під обстріл в районі площі Кірова в місті Маріуполі. Молода енергійна, вона просто хотіла жити...
БільшеПовномасштабна війна розпочалася для сім’ї Володимира Миколайовича 24 лютого 2022 року, коли ворог увірвався на територію українського міста Маріуполя. Напевно, надзвичайно важко було голові сім’ї прийняти рішення про те, щоб залишатися вдома. Чоловіку вже виповнилося 72 роки. На цей час родина проживала у своєму будинку. Надіялися, що військові не будуть воювати з цивільними мирними людьми, не будуть чіпати їх домівки. Якийсь запас продуктів був, була можливість готувати їжу.
Місяць окупаційного натиску російських військ привів до масових руйнувань приватних та багатоповерхових будинків, знищення критичної інфраструктури. Надія на допомогу не підтверджувалась ніяк. Обстріли не вщухали ні вдень, ні вночі.
26 березня 2022 року під час артилерійського обстрілу на подвір’ї власного будинку загинуло поружжя Туру – Володимир Миколайович та його дружина 70-річна Надія Семенівна. Війна відібрала у них життя там, де вони мріяли жити родиною довго та щасливо.
БільшеНадія Тутунжи загинула у Маріуполі разом зі своєю молодшою донькою внаслідок обстрілу міста російськими загарбниками.
До жахливих подій Надія працювала у Маріуполі ріелтором. Після народження в 2013 року доньки, чоловік Надії вирішив більше бути з сім’єю та покинув море, перейшовши в IT-сферу,знайшов роботу в Харкові. Сім’я планувала переїзд, Надія готувалася до продажу квартири в Маріуполі та навчалася в IT-академії, щоб змінити професію.
З початком повномасштабного наступу росії, Надія та її діти Поліна та Герман залишалися в місті. Після розмови з чоловіком Богданом, було вирішено перечекати в Маріуполі. Так і зробили, Наталя переїхала до батьків разом з дітьми у приватний будинок.
Коли обстріли ворогів стали сильнішими, снаряд влучив у будинок поодалік того, де переховувалися Тутунжи. Наталя вирішила переїхати до квартири, та була розташована неподалік від вірогідного міста евакуації.
13 березня 2022 року було сонячно. Донька Надії, 8-річна Полінка, побачила на дворі свою подругу з татом, та вмовляла маму теж вийти на вулицю, подихати. У цей час старший син Герман разом з собакою перебували в підвалі.
Як тільки Надія та Полінка вийшли, розпочався обстріл. Надія була тяжко поранена та загинула одразу. Доньку донесли до лікарні, де її прооперували та намагалися врятувати. Поліна дуже постраждала – мала сильне пошкодження голови та кінцівок. Дівчинка померла від ниркової недостатності 16 березня 2022, через 3 дні після загибелі мати.
БільшеПолина Тутунжи – 8-річна дівчинка, що загинула разом зі своєю мамою Надією під час окупації росіянами Маріуполя.
Дівчинка росла дуже життєрадісною, мала хист до танцю – займалася в колективі та брала участь у конкурсах. Поліна навчалася в 2-му класі. Активна, цілеспрямована, хоробра – дівчинка дивувала своїми талантами та характером. Як згадують знайомі, Поліна мала стати зіркою, в неї були сильно розвинені лідерські якості. Дівчинка росла у повній сім’ї, батьки дуже її любили та намагалися забезпечити достойне майбутнє.
З початком повномасштабного наступу росію, Поліночка разом з мамою та старшим братом знаходились у Маріуполі. Батько на той час був у Харкові, куди сім’я планувала переїхати.
Коли загарбники нападали на Маріуполь, Поліна Тутунжи разом з родиною жили дідуся та бабусі в приватному будинку. Але після того, як у сусідній будинок прилетів снаряд, мати Поліни вирішила вивезти дітей до квартири. Вона розташовувалася неподалік від вірогідного міста евакуації.
13 березня 2022 року, коли вийшло сонечко, Поліна вмовила маму піти трошки погуляти біля будинку, там вона побачила знайому дівчинку. На дворі люди готували їжу, було тихо, тож мати дала згоду.
Як тільки Поліна та Надія вийшли, розпочався обстріл. Мати загинула миттєво. Полині отримала чисельні поранення. Дядя дівчинки відніс її до лікарні – Поліна отримала важкі поранення кінцівок. Дівчинку прооперували, намагалися врятувати.
«Потім з’ясувалося, що в доньки була сильна кровотеча та пошкодження голови. Але тоді не було УЗД, щоби все це перевірити», – говорить Богдан, батько дівчинки. Але через 3 дні, 16 березня, її сердечко перестало битися.
БільшеУдовік Олександр Григорович загинув 5 березня 2022 року в Маріуполі.
63-річний чоловік знаходився у своєму будинку, на вулиці Готфейській 19, коли жорстока війна забрала його життя. Трагедія сталася в Центральному районі міста.
Це був надзвичайно важкий період життя. З 24 лютого 2022 року Маріуполь потерпав від повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Ворог атакував місто, примушуючи мешканців з останніх сил боротися за виживання. Масовані обстріли знищували будинки, вбивали цивільних людей. Маріуполь окупувала Росія.
БільшеМайя ІванІвна залишалася в Маріуполі, коли місто окупували російські війська в ході повномасштабної війни. Настали важкі часи для літньої жінки. Організм не зміг витримати всі складнощі життя під постійними обстрілами у холоді, без води, без їжі та належної медичної допомоги.
18 квітня 2022 року Узбек Майі Іванівни не стало.
В підвалі жінка перенесла інсульт та була паралізована. Доправили в лікарню, але через війну не було можливості отримати професійну медичну допомогу.
Рідні назавжди запам’ятають свою любу матір, бабусю, жінку чуйною, доброю, світлою людиною.
БільшеСтаніслав Узіков загинув під час оборони Маріуполя 8 травня 2022 року. Молодий захисник одеського походження до останнього зі зброєю та вірністю боровся за український Маріуполь. Але ворожа авіабомба, яку росіяни скинули на «Азовсталь», забрала життя героя.
Відомо, що Станіслав Узіков "Ріхтер" долучився до лав батальйону «Азов» під час Революції гідності в 2014 році. Він був світлою людиною, мужнім сином своєї Батьківщини.
БільшеВалентина Миколаївна Улічева загинула в Маріуполі 23 лютого 2022 року, в період російської окупації міста. З великим болем у серці, онука каже, що її бабуся була самою світлою, найкращою людиною.
Валентина Миколаївна проживала у Маріуполі, а з початком повномасштабної війни виїхати не змогла. Похилий вік, стан здоров’я не гарантували безпечний виїзд. Евакуації на підконтрольну Україну не було, як і не було допомоги. Майже місяць жінка прожила в російській окупації. Здоров’я 76-річної Валентини Улічевої погіршилося в нелюдських умовах російської окупації без життєво необхідного, без медичної допомоги, у постійному стресі та страху смерті.
БільшеВолодимир Іванович знав та любив свою морську професію. Але не менше він радів тому часу, коли був разом із сім’єю в рідному Маріуполі. Дружина каже про нього, як про сміливу та відважну людину, котра завжди готова прийти на допомогу іншим.
В період повномасштабної війни росії проти України Володимир Уперенко знаходився в Маріуполі. Російські війська цілеспрямовано обстрілювали житлові будинки, міську інфраструктуру, оточували Маріуполь, не давали можливості виїхати мирним людям з цього пекла.
23 березня 2022 року Уперенко Володимир Іванович загинув від осколкового поранення. З невимовним горем дружина Маргарита каже про нього: «Він був гарним чоловіком та батьком, щедрим, відданим та вірним товаришем!».
Більше28 березня 2022 року в Маріуполі Донецької області загинув місцевий мешканець Кирило Уралов. Хлопець прямував з Кальміуського району у бік центру міста, щоб знайти свою бабусю, яка мешкала біля драмтеатру. «У районі Правого берега він отримав поранення голови від осколка міни, що розірвалася недалеко. Його спробували доставити до міськлікарні. Але так і не встигли. Через відсутність зв'язку і обстріл міста рідні довго не могли знайти його. Лише 19 квітня його ім'я виявили у списку загиблих у міській лікарні. За словами лікаря, його навіть не встигли оглянути. Через спроби окупантів приховати реальну кількість загиблих у Маріуполі, місце поховання досі так і не вдалося знайти», – розповіла тітка загиблого Ганна Денисова. Кирилу Уралову виповнилося 20 років. Він був студентом другого курсу Приазовського державного технічного університету. Навчався на спеціальності «Транспортні технології (на автомобільному транспорті)». Захоплювався програмуванням. «Можна було з упевненістю сказати, що про автомобілі він знає все – від специфікації будь-якої марки та моделі до роботи кожного вузла. Ще з часів навчання у технічному ліцеї Маріуполя захопився програмуванням, планував паралельно здобути другу вищу освіту і в цьому напрямі», – розповіла Ганна Денисова. У Кирила Уралова залишилися батьки та молодша сестра.
БільшеДмитро Львович Урутін загинув у Маріуполі 21 березня 2022 року в результаті обстрілу міста в період окупації росією. Через місяць після загибелі рідний брат знайшов тіло Дмитра біля електромеханічного технікуму. Рідні поховали його на Старокримському кладовищі 27 квітня.
За три дні до трагічної загибелі Дмитру Львовичу виповнилося 51. Він працював на металургійному комбінаті в теплоелектроцентралі.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року мирне приморське місто Маріуполь закривав їдкий дим від пожеж, густа пилюка від руйнувань будинків. Всюди було чути стогін, плач. Надривний біль давив серця, мішав сприймати таку реальність. Руйнуючи все на своєму шляху, російські війська намагалися оточити місто. Мешканці страждали без газу, електрики, води, їжі, нестачі їжі.
Від прицільних артобстрілів, авіабомбувань люди намагалися сховатися в бомбосховищах, підвалах. Головним завданням для кожного було вижити в таких нелюдських умовах.
Людям похилого віку було ще важче. 82-річна Усачова Ніна Іллівна загинула 05 квітня 2022 року при ворожому артобстрілі. Як розповіла донька Ірина, трагедія сталася на Лівому березі Маріуполя, в районі стадіону «Азовсталь». Поховали Ніну Іллівну на Виноградівському кладовищі.
БільшеВранці 24 лютого 2022 року мешканці Лівобережного району Маріуполя здригнулися від потужних обстрілів окупантів. Почалася повномасштабна російська війна.
Валентина Уткіна проживала за адресою бульвар Меотиди 15/20, недалеко від моря. 66-річна жінка, як і всі маріупольці шукала безпечне місце для збереження життя.
Як повідомив очевидець, Уткіна Валентина загинула під час обстрілів в окупованому Маріуполі та була похована на полі біля школи №12.
Так війна розпорядилась життям жінки та обірвала всі її надії на спокійне мирне життя на заслуженому відпочинку.
БільшеАнастасія Павлівна Фадєєва, як і більшість маріупольців, переховувалася в своєму власному будинку від війни, яку розв’язала росія. Повідомляють, що жінка загинула приблизно 15 березня та тіло залишалося в будинку. На момент загибелі Анастасії Павлівні було близько 95 років.
БільшеТалановитий програміст. Займався розробкою мобільних додатків для Android. Був цікавим та дружелюбним, мав щире серце та справжні людські цінності.
Разом з батьками та сусідами Тимур намагався евакуюватись з будинку на проспекті Миру в більш безпечне місце. Але в той час, коли вони вже сідали в машину, поруч стався вибух. Тимур отримав осколкове поранення. Його доставили в лікарню, але врятувати не змогли. Він помер у лікарні.
БільшеАндрій Фастовецький загинув під час обстрілів у Маріуполі у першій декаді березня 2022 року. Він із родиною ховався від атак на місто у підвалі будинку, що в провулку Народному, 8. Там також загинули його мама Наталія, батько Сергій та сестра Анастасія. Із-під завалів там не змогла вибратися і родина дівчини Андрія, Карини Пономаренко, й інші мешканці дому. Андрієві Фастовецькому було 23 роки. Народився у Маріуполі. Навчався у місцевому будівельному фаховому коледжі, а згодом вступив до Приазовського державного технічного університету. Жив у Лівобережному районі з дівчиною Кариною. Працював механіком – ремонтував автобуси. Андрій обожнював машини, брав участь у авто- та велопробігах. Любив грати у настільні ігри. «Ми познайомилися з Андрієм у день народження нашої спільної знайомої. Карину, його дівчину, я знала довше. З Андрієм завжди було дуже приємно спілкуватися, він справляв надзвичайно позитивне враження… Запам'ятався цікавою людиною з гарним почуттям гумору. Із таким неймовірним теплом він дивився на свою дівчину…», – сказала подруга Єлизавета. «Він був добрим і чуйним, ніколи не відмовляв, коли його про щось просили. Дуже позитивний», – додав близький друг Андрія, Олександр.
БільшеТрагічними були дні маріупольців від початку російської повномасштабної війни. З околиць міста ворог навалювався смертельними наступами до центральних районів. Люди похилого віку, інваліди, одинокі дуже рідко мали можливість виїхати на безпечні території. Через масовані обстріли небезпека чатувала всюди.
В березні 2022 року в окупованому Маріуполі загинула 92-річна Федоренко (Шимширт) Світлана Іллівна. Жінка тяжко хворіла, не вставала з ліжка. Під час обстрілу прилетів снаряд в її квартиру за адресою бульвар Б.Хмельницького 16, перший під’їзд. Евакуювати жінку не змогли, тому що обрушилася стеля, почалася сильна пожежа. Донька до останньої можливості була з любою матір’ю, але врятувати її не могла.
БільшеОлександр Федорець народився в приморському Бердянську. Згодом переїхав у Маріуполь. Кваліфікований водій, працьовитий, завзятий, активний. Разом з рідними Олександр проживав у Маріуполі в районі Новоселівка. Сусіди, друзі завжди могли розраховувати на його допомогу. Турботливий люблячий батько, Олександр був прикладом життєрадості, любові до книг. Донечка Наталія каже про нього: «Батько був дуже доброю людиною – із великим серцем. Допомагав усім довкола і любив життя в усіх його проявах».
Повномасштабна російська війна почалася для Маріуполя 24 лютого 2022 року. Ворожі війська знищували цілі квартали, просуваючись від околиць міста до його центральних районів. Приватний будинок родини зазнав ушкоджень під час чергових ворожих обстрілів. Як справжній господар, Олександр намагався закрити розбите вікно. Але війна продовжувалася, прилетів осколок – наслідок обстрілу – і вбив чоловіка, назавжди відібрав у рідних люблячого чоловіка, батька, дідуся, тестя.
Федорець Олександр Миколайович загинув приблизно 14 – 17 березня 2022 року у дворі свого будинку. Біля цього будинку чоловіка і поховали.
БільшеЛюдина похилого віку, Федоров Віталій Григорович, залишався у рідному Маріуполі, коли почалася російська повномасштабна війна. Місто палало пожежами після ворожих обстрілів. Зруйновані будинки викидали важкий чорний дим, який довго стелився хмарою. Цивільним маріупольцям були потрібні бомбосховища, укриття, де люди мали б можливість зберегти життя. Таких було обмаль. Ворожі літаки цілеспрямовано з педантичною послідовністю скидали бомби на мирне місто.
19 березня 2022 року Федоров Віталій Григорович згорів заживо у своїй квартирі 83, за адресою проспект Будівельників 107.
Страшну смерть людям приготувала російська окупація.
БільшеМолодий чоловік Сергій Федоров мешкав у Маріуполі. Гарна родина, професійний розвиток, мрії про щасливе майбутнє – все перекреслила повномасштабна російська війна.
24 лютого 2022 року Маріуполь здригнувся від страшних обстрілів. Ворог не давав пощади нікому. В місті залишалося багато цивільних жителів, які надіялися на скоре закінчення воєнних дій. Але окупанти знищували критичну інфраструктуру, житлові будинки, постійно вели прицільні обстріли.
Федоров Сергій Сергійович загинув 10 березня 2022 року в лікарні №2 окупованого Маріуполя. Йому назавжди залишиться 32 роки. Місце поховання любого чоловіка жінка не знає.
БільшеНаталія Федосова проживала зі своєю родиною в Маріуполі. Жінка працювала, любила свою роботу. В колективі її поважали, цінували за працелюбність, чуйність, активність, професіоналізм.
З 24 лютого 2022 року повномасштабна війна надовго відклала всі мирні плани маріупольців. Федосови не залишили місто, бо проживали у власному будинку, надіялися, що їм нічого не загрожує. В приватних будинках більше було запасів їжі, були підвали, іноді скважини з водою. Навіть друзів, родичів запрошували ховатися в таких будинках.
В березні почастішали ворожі обстріли та авіабомбування.
14 березня 2022 року Федосова Наталія Федорівна та її чоловік Федосов Олександр загинули. Як повідомила Світлана Запруднова, трагедія сталася внаслідок авіаприльоту бомби в їх будинок.
БільшеПокликанням життя Олега Валерійовича була його робота. Професор кафедри фізичного виховання, спорту та здоров’я людини, доктор біологічних наук, він викладав в Маріупольському державному університеті. Нова освітня програма «Середня освіта. Біологія» відкривалась в університеті за його допомогою. Досвід та знання професора давали можливість якісній підготовці майбутніх вчителів шкіл Маріуполя. «Перший декан, який був зацікавлений у розвитку медичного факультету №3 м. Маріуполя та робив для цього все можливе», - таким пам’ятають його студенти. Для них він був такою людиною, яка ніколи не відмовляла в допомозі.
Авторитетним, чуйним, різностороннім, надійним, професіоналом своєї справи, шанованим викладачем пам’ятають Олега Валерійовича рідні, друзі, колеги, студенти.
В середині березня 2022 р, в період воєнних дій в Маріуполі, він помер від серцевого нападу.
БільшеПісля 24 лютого Маріуполь опинився під ворожим вогнем. Росіяни знищували усі райони міста, не даючи людям змоги безпечно евакуюватися. Люди дізнавалися про загибель рідних, не маючи варіантів допомогти.
Пенсіонерка Любов Андріївна Фесюк загинула навесні 2022 року в Маріуполі, переживаючи страшні часи окупації. Рідні досі не знають подробиці втрати. Так Сергій лишився люблячої мати через російську воєнну агресію. Жінці було 73 роки. «Найкраща…», - з біллю відкриває серце син.
БільшеКоли ми говоримо про весну в природі, то це про відродження, про початок чогось нового, надія на краще, очікування радості.
Все це, та набагато більше, якщо мова йде про мирне життя. Маріупольська весна 2022 року була з абсолютними антонімами, бо в холоді, без газу, води, електрики, ліків, їжі люди очікували припинення нескінченних обстрілів росіянами мирного Маріуполя. Війна, оточення міста приводили до виснаження жителів, до розпачу.
15 березня 2022 року внаслідок обстрілу в Маріуполі загинула 56-річна Катерина Фіклінець. Про її загибель рідні дізналися лише наприкінці квітня, бо зв’язку в місті не було, а провідати її тим більше було неможливо через постійні обстріли в місті. Вона проживала на вулиці Свердлова в будинку 60.
Катерина була життєрадісною, активною, дружелюбною, доброзичливою, працьовитою. Любила свою сім’ю, багато часу проводила з онуками та з дітьми. Залюбки працювала в своєму садочку.
«Катюша світла людина. Скільки життів забрала ця війна? Неможливо повірити», - написали знайомі Катерини.
БільшеБагаторічний досвід роботи надав можливість учителю Олені Петрівні викладати історію так, щоб кожен учень сам аналізував факти, а не тільки читав дані підручника. Адже всі ці роки історію нашої Батьківщини переписували по-своєму ті, хто був при владі.
Олена Калайтан пише: «24 травня 2022р. Сьогодні не стало нашої викладачки історії Олени Петрівни Філатової. Вона залишалася в Маріуполі до останнього дня. Несподіваний сердечний напад обірвав її надії. Вона виховала сотні учнів, викладаючи нам справжню, а не придуману рашистами казкову історію України».
Філатова Олена Петрівна працювала вчителем історії в Маріупольській загальноосвітній школі 1-3-ого ступенів №4.
БільшеЗаслужена старість – вираження, яке часто кажуть про тих, хто працював, отримав пенсію, живе, радіючи своїм рідним та близьким. Зінаїда Іванівна Філенкова була саме такою пенсіонеркою.
З 24 лютого 2022 року, коли розпочалася війна росії проти України, літній жінці стало дуже важко. Маріуполь, його жителі були під постійним страхом смерті від масованих ворожих обстрілів. Ворог знищував інфраструктуру, тому в місті без тепла, води, їжі, газу, електроенергії, зв’язку, медикаментів було важко вижити навіть молодим здоровим маріупольцям. В квартирах було дуже холодно, не було можливості приготувати їжу, дістати воду. Як вижити літнім людям? Часто допомагали сусіди. Але і вони не завжди могли зарадити біді.
21 березня 2022 року в холодному голодному окупованому російськими військами Маріуполі загинула Філенкова Зінаіда Іванівна, «не витримало серце». Валерія Губенко, онука бабусі, розповіла, що поховали жінку у дворі будинку 127-А по проспекту Металургів.
БільшеВіктор Георгійович проживав та працював у Маріуполі. Активний, працьовитий, творчий, чоловік мав багато вірних друзів. Любив проводити вільний час з рідними.
З 24 лютого 2022 року російська повномасштабна війна заставила всіх маріупольців боротися за життя. Ворог постійно обстрілював цивільні будівлі та критичну інфраструктуру. Окупанти створили нелюдські умови існування людей у місті. Без медичної допомоги, при відсутності води, тепла, їжі, газо- та електропостачання організм не витримував.
В такі часи 23 березня 2022 року в підвалі будинку 148 по вулиці Куїнджі загинув Філіпенко Віктор Георгійович.
Більше85-річна жителька Маріуполя Лідія Філіпенко загинула 17 березня 2022 року. Разом із нею під завалами будинку залишилися донька Світлана та ще 8 сусідів. Лідія і Світлана жили у багатоповерхівці на Лівому березі, приблизно за 20 кілометрів лінії фронту. У ніч на 17 березня 2022 року будинок обстріляли. «Зі сторони Широкиного було влучання снарядів на сьомий і шостий поверхи. На шостому вбило сусідку. Почалася пожежа. Мама з сестрою жили на другому поверсі. Вони сховались у підвалі. Та після цього влучання й пожежі всі перекриття з восьмого по перший поверхи просто обвалилися у підвал… Почалося займання. Там ще залишалися живі люди. Вони кричали, просили про допомогу. Проте двері заклинило. Сусіди намагалися допомогти, але нічого не могли зробити. Отримали опіки… Коли у червні 2022-го розібрали перекриття, знайшли тільки фрагменти кісток і попіл», – розповіла Інеса. Лідія Василівна народилася у Санкт-Петербурзі (РФ). Шкільні роки провела на Чернігівщині в Україні. За фахом була вчителькою фізики. У 1962 році разом із родиною переїхала до Маріуполя. Працювала у школах №61 та №40. «Мати дуже любила учнів. Завжди намагалась зробити уроки цікавими, щоб діти захопились фізикою. Любила читати, любила поезію. Трохи й сама писала вірші, присвячувала їх своїм рідним. На пенсії захопилась вишиванням. Усім рідним вишила по картині. Казала, щоб, дивлячись на них, ми її згадували. Була доброю і чуйною. Була чудовою мамою і бабусею. Велику увагу приділяла вихованню та освіті дітей і онуків. Любила місто, квіти, прогулянки з подругою біля моря. Любила плавати, подорожувати. Планувала і мріяла. Завжди була енергійною, ніколи не втрачала оптимізму», – розповіла донька. Лідію Василівну поховали на Старокримському кладовищі у братській могилі. У неї залишилися молодша донька, онуки і правнуки.
БільшеЗінаїда Георгіївна зустріла війну в віці 88 років. Більшу частину свого життя вона присвятила викладанню англійської мови в 51-й школі. Мала стаж більше 40 років.
Через вторгнення російської армії та постійні обстріли, Зінаїда Георгіївна від страху впала з ліжка та отримала закритий складний перелом. Це сталося в ніч із 26 на 27 лютого. Зінаїда Георгіївна звернулася у лікарню №4 “Мацука”, але їй лише надали екстрену медичну допомогу, після чого вона відправилася додому.
Але підірване здоров’я, постійна нервова напруга, а також складності у зв’язку з відсутністю опалення та світла, призвели до погіршення. З кожним днем рука становилася все гірше, чорніла та відмирала.
11 березня 2022 року Зінаїда Георгіївна померла, знаходячись у своїй квартирі. Близькі та рідні згадують Зінаїду Георгіївну як світлу, добру та сердечну людину, яка не заслуговувала на таку жахливу смерть.
БільшеМаріуполь став мужнім форпостом на загарбницькому шляху російської армії, коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна.
Надія Миколаївна залишалася в цей важкий час у місті. Разом з іншими сусідами, знайомими кооперувалися, щоб готувати у дворі просту їжу на вогнищі. Шукали воду, дрова. Весь час ворог гатив по будинкам, нищив об’єкти критичної інфраструктури, залишаючи мешканців виживати в нелюдських умовах.
22 березня 2022 року Філіпова Надія Миколаївна загинула в Маріуполі, окупованому російськими військами.
Поховали жінку у дворі будинку, де вона проживала, за адресою – бульвар Шевченко, 289.
БільшеВалентин Фількевич загинув 15 березня 2022 року, коли ворог усіма можливими засобами намагався взяти контроль над Маріуполем. У той день черговий артилерійський обстріл прийшовся на будинок 65 по вулиці Олімпійський. Валентин знаходився надворі та отримав смертельні поранення.
У мирний час Валентин Фількевич працював на заводі «Азовсталь» у цеху експлуатації УЗТ.
БільшеВікторія Фількевич загинула в Маріуполі в перший день повномасштабного нападу росії – 24 лютого. Трагедія сталася, коли ворог обстрілював Лівобережний район міста, а саме одну з заправок. У той момент Вікторія отримала несумісні з життям поранення.
Відомо, що Вікторія Фількевич працювала цеху експлуатації УЖДТ металургійного комбінату. Знайомі розповідають, що вона була надзвичайно світлою та доброю людиною.
БільшеУ важких умовах перебували маріупольці навесні 2022 під час окупації міста росіянами. Під час боїв за місто, окупанти відрізали людей від будь-якої допомоги, не було ані води, ані світла, тепла, зв’язку. Це було гірше за жахливий сон.
Родина Філюшкіна Миколи Васильовича переховувалася від обстрілів у частому будинку в Лівобережному районі. Там не було підвалу, кожен снаряд міг стати роковим. Березень вони трималися в край важких умовах. Микола Васильович пережив перший місяць весни, і навіть половину квітня. Але війна підірвала його здоров’я. Та 17 квітня його серце не витримало – стався інсульт. Сім’я поховала його на кладовищі у Виноградному.
У Миколи Васильовича Філюшкіна залишилася дружина, сини, онука.
БільшеОльга Василівна Фоменко у Маріуполі завідувала відділенням неонатології. Більше 30 років свого життя вона віддала роботі в родильному будинку.
Коли росія розпочала повномасштабний наступ, Ольга Василівна залишалася в місті. Кожен день вона виходила на роботу та допомагала пацієнтам.
9 березня росіяни скинули потужну авіабомбу на пологовий будинок. У той час і Фоменко була там. На неї та ще кількох медичних сестер впали плити гіпсокартону. Але жінки залишилися живими. Фоменко скомандувала розподілити пацієнток по іншим лікарням. Її залізна воля допомагала бути зібраною та ефективною в найскладніших умовах.
Переживши пожежу свого дому, важкі дні в лікарні, коли вона рятувала життя, Фоменко Ольга повернулася до підвалу свого 9-поверхівого будинку до чоловіка. Але там у неї зупинилося серце. Житті Ольги Василівни обірвалося.
БільшеПавло Форманюк загинув 6 березня 2022 року від мінометного обстрілу в Маріуполі. Йому було 32 роки.
Із дружиною та двома донечками він жив у Приморському районі міста. Молодшій дівчинці на той час тільки-но виповнилося два місяці. У Маріуполі тривали бої та декілька днів уже не було води. Сусід попросив поїхати по неї до криниці. Павло спочатку не хотів, немов було якесь передчуття, але таки погодився.
О 9:30 вони завантажили авто пляшками. До мечеті, де була криниця, – всього три зупинки. Але Павло довго звідти не повертався.
Коли через п’ять годин його авто заїхало у двір, дружина Наталя зраділа – нарешті чоловік вдома. Однак на місці водія був начальник патрульної поліції Маріуполя Михайло Вершинін. «Він сказав: «Павло потрапив під мінометний обстріл. Його більше нема». В мене – шок. Не знала, що робити. Думка про те, що я вдова...», – обриває свій спогад дружина Павла.
Михайло Вершинін пояснив Наталі, що до моргу тіло чоловіка везти не можна, бо це дуже ризиковано. Та вона добу возила загиблого у багажнику авто, поки нарешті на залишила в ангарі на вулиці Торговій.
«Кохання всього мого життя залишилося в ангарі. Мені потрібно було рятувати дітей. Сподіваюсь, чоловік мене пробачить», – сказала Наталя.
Павло був родом із Миколаївщини, але жив у Маріуполі. Був успішним керівником, працював другим судновим механіком у компанії Maersk. Його згадують чуйним та добрим. Павло любив грати в більярд та збирати з малечею лего. Писав вірші та пісні.
Без батька залишилися доньки Маша та Леся.
БільшеВолодимир Франчук трагічно загинув у Маріуполі під час окупації міста росіянами. Чоловік потрапив під обстріл біля Нептуна та отримав несумісні з життям поранення.
Знайомі Володимира Франчука згадують, що він був добрим, веселим та чуйним. Його життя нещадно забрала російська воєнна агресія.
БільшеПриморський район Маріуполя, де проживала Фтіц Валентина Миколаївна, — чудовий, тихий мікрорайон. Приватні будинки красиво розташувалися поряд з розвинутою інфраструктурою. Живи та радій. Якби не російська повномасштабна війна, яка докорінно змінила все життя маріупольців. Ворог потужно обстрілював, бомбив житлові будинки, об’єкти критичної інфраструктури. Цивільні мешканці залишалися сам-на-сам з усіма проблемами. Від ворожих обстрілів захиститися майже неможливо.
15 березня 2022 року Фтіц Валентина Миколаївна загинула у своєму дворі. Жінка отримала смертельне поранення внаслідок прямого попадання снаряда під час обстрілу її будинку на Ангарському проїзді.
БільшеОлександр Фтіц загив у Маріуполі 28 березня 2022 року від чисельних уламкових поранень. Трагедія сталася за адресою бул.Хмельницького, 23-а – Олександр тушив пожежу в власній квартирі та під час обстрілу під’їзду отримав поранення. Через відсутність медичної допомоги та чисельні поранення він загинув.
Так «визволяла» росія людей в Маріуполі – нахабно забираючи життя невинних людей.
БільшеВійна вломилася в життя маріупольців страшними вибухами, пожежами, димом, який розповідав про місця обстрілів, підпалів. З 24 лютого 2022 року, коли повномасштабне вторгнення російської армії в Україну принесло багато горя, люди намагалися заспокоїти себе, переконати себе, що треба трохи потерпіти, все минеться. Повний жах читався в очах людей, розпач через неможливість щось змінити, через відсутність інформації.
Молода мати чарівної дівчинки Каролінки, Анастасія Бугаєнко, знаходилася в Маріуполі під час його окупації росією. Жінка переховувалася з донечкою в Драмтеатрі. Це місце вважалося досить безпечним, бо був гарний підвал, товсті стіни. Українські воїни та волонтери привозили в Драмтеатр їжу, медикаменти, ділилися інформацією. Тут організували приготовлення їжі. Всіх людей годували, жили дружньо. Дарували один одному надію на добре мирне майбутнє.
16 березня 2022 року сталася велика біда: російські війська скинули на Драмтеатр авіабомбу. Бугаєнко Анастасія Олегівна загинула разом з донечкою Кароліною від ураження авіабомби. Разом з іншими там загинув і Хаджава Олександр Сергійович. Ірина Хаджава каже, що рідні не знають, де вони були поховані.
БільшеВ житті важливе правило для батьків, для держави: найкраще – дітям. Маленькі батьківські улюбленці завжди потребують любов та турботу.
Війна, яку розпочала росія проти України 24 лютого 2022 року повномасштабним вторгненням на наші землі, найбільше лякала дітей. Вони надіялися на батьків, котрі робили все, щоб захистити свою малечу. Каролінці Бугаєнко виповнилося лише два рочки, коли війна нагрянула в Маріуполь. Батьки разом з донечкою вимушені були рятуватися від обстрілів у Драмтеатрі. Він вважався надійним місцем захисту під час російської навали. Зверху, де кружляли ворожі літаки, добре прочитувалося слово «ДЕТИ», яке мало б захистити від обстрілів. В приміщенні була можливість харчуватися, мати воду, деякі ліки. Готували їжу для всіх.
Але 16 березня 2022 року безжальні російські війська цілеспрямовано скинули важку авіабомбу на Драмтеатр. Нелюди вбили мирних людей, серед яких загинула маленька Кароліна Олександрівна Бугаєнко. Їй би жити та жити, пізнаючи світ разом з рідними люблячими батьками у мирі та добрі. Якби не російські окупанти...
Ірина Хаджава каже, що рідні не знають, де похована Кароліна та її мати.
БільшеОлександр Хаджава загинув разом зі своєю сім’єю – дружиною Анастасією та донечкою Кароліною. Трагедія сталася 16 березня, коли російська армія скинула велику авіабомбу на Драматичний театр в Маріуполі. По різним даним, в той день загинуло від 300 до 600 людей. Олександру було 30 років. Рідні довго сподівалися, що сім’я жива, але пізніше підтвердилася їх загибель під завалами.
БільшеПенсіонерка Ніла Олександрівна Хайдарова загинула в Маріуполі 24 березня, переховуючись в підвалі церкви на Східному. Трагедія сталася через відсутність медичної допомоги.
Рідні розповідають про Нілу Олександрівну: «Весела, добра і чуйна людина. Була похована біля церкви, потім перепохована на цвинтарі». На момент загибелі Нілі було 83 роки.
БільшеІван Калинович проживав у приморському Маріуполі. Так сталося, що в період повномасштабної війни росії проти України чоловік не зміг виїхати, залишався у місті. Бойові дії починалися на околицях міста, де українські воїни мужньо стримували натиск ворога. Окупанти стрімко просувалися вглиб міста, руйнуючи все на своєму загарбницькому шляху. В цьому земному пеклі було надзвичайно важко зберегти життя, врятувати рідних. Ускладнювалися проблеми зі здоров’ям, бо медикаментів, як і води, тепла, їжі не було.
Про загибель Халабуди Івана Калиновича Тамара повідомила, що 18 квітня 2022 року рідні «втратили найкращу Людину на землі».
БільшеРосія забрала в Маріуполі більше 100 тисяч життів невинних людей. З першого дня «визволення» гинули люди, незалежно від віку, статусу. Ворог не щадив нікого.
Тетяна Гергіївна Хандога була медичною сестрою в КНП «Маріупольська міська лікарня №4 ім.І.К.Мацука». Вона уже життя допомагала людям, і продовжувала робити цю справу, коли місто було охоплено війною через російських загарбників. 3 квітня 2022 року, коли ворог у черговий раз обстріляв лікарню, Тетяна Хандога отримала осколкові поранення. Вона загинула в віці 50 років.
Тетяна мала чудову сім’ю, коханого чоловіка, з яким вони багато подорожували. Загибель Тетяни – непоправна втрата для близьких та рідних.
БільшеВалентина Іванівна проживала в Маріуполі та довгий час працювала в типографії комбінату «Азовсталь» на лінотипній машині. Їй потрібно було управляти машиною, яка складала та відливала суцільні рядки тексту. Робота відповідальна, бо крім умінь технологічного процесу, потребувала знань правопису. В 2003 році Валентина Іванівна стала пенсіонеркою, раділа можливості більше часу проводити з дітьми, онуками. Це був щасливий час.
Але війна росії проти України змінила все в її житті, як і у всіх українців.
Лівобережний район Маріуполя, де проживала жінка, був під обстрілами російських загарбників від самого початку їх вторгнення. 26 квітня 2022 року, в розпал обстрілів району Лівого берега, після нетривалої хвороби, Хара Валентина Іванівна померла у своєму будинку.
Рідним не вдалося вияснити місце поховання.
БільшеПід час окупації та воєнних дій загинув Харакоз Андрій Олександрович – чоловік готував їжу на дворі, коли прилетів ворожий снаряд. Андрій отримав чисельні поранення та загинув. Це сталося на проспекті Нахімова, 180.
Пізніше його поховали на Старокримському кладовищі, але близькі досі не знають під яким номером.
Відомо, що Ольга, дружина Андрія, вижила.
БільшеКерівник літературного об'єднання «Азов'є». Перша в Маріуполі жінка, яка стала членом Національної спілки письменників України. Нагороджена Золотою медаллю, Почесним знаком та Спеціальним знаком Національної спілки журналістів України, дипломами фестивалів «Книга і преса Маріуполя». З 1967 року була літературним співробітником газети «Приазовский рабочий». Наталя Георгіївна мала активну громадську позицію та приймала участь у житті міста Маріуполь. Була також членом Маріупольського товариства греків.
Увесь період, як почалася війна, Наталя Георгіївна перебувала у Маріуполі. Ії будинок був зруйнований унаслідок ворожих обстрілів, але ще 10 днів вона жила у підвалі, за інформацією керуючого ОСББ. У цих тяжких умовах обірвалося життя Наталі Георгіївни.
БільшеПетро Христофорович Хасхачих загинув у Маріуполі під час перебування в окупації. Російські військові напали на місто та нищили усе на своєму шляху. Люди голодували, замерзали, помирали від ворожих снарядів.
26 березня 2022 року усього жаха не видержало серце Петра Хасхачих – у нього стався інфаркт. Чоловіку було 69 років. Рідні поховали його у селі Кирилівка Нікольського району.
БільшеЗінаїда Тимофіївна проживала в Маріуполі. Життя часто ставило їй складні завдання, бо народилася в воєнний час. Але жінка ніколи не здавалася. Рідні знали її веселий, життєрадісний характер. Жінка, мати, бабуся – вона завжди допоможе, підтримає.
Коли розпочалася повномасштабна російська війна, Зінаїда Хашковська залишалася в Маріуполі. Місто знаходилось під постійними російськими обстрілами. Люди шукали безпечні місця, надіялись сховатися від смерті. Багатьох настигали пулі, осколки, міни, авіабомби, обвали, пожежі. Окупанти не щадили нікого, знищували все. Біда настигла мирних мешканців.
17 березня 2022 року Хашковська Зінаїда Тимофіївна загинула в окупованому Маріуполі. Серце не витримало. Війна забрала у рідних «ясне сонечко», любу бабусю.
Більше
12 березня 2022 року російська армія обстріляла багатоквартирний житловий будинок на проспекті Миру, 111 у Маріуполі. Внаслідок артилерійських ударів здійнялася пожежа. У власній квартирі в будинку, який згорів до першого під'їзду, загинула 72-річна Марія Хижнякова. Марія родом із міста Деражня Хмельницької області. Ще в дитинстві з батьками переїхала до Маріуполя. Там навчалася в індустріальному технікумі, здобувала фах електромонтера. Працювала контролеркою на комбінаті «Азовсталь». Згодом вийшла на пенсію. У 2021 році у Марії Хижнякової стався інсульт. Після того за нею доглядали сини та сусідка. Із початком повномасштабного російського вторгнення в Україну родина Марії не змогла виїхати. 2 березня 2022 загинув її старший син Олександр. Молодший, Сергій, навідував матір до 9 березня – допоки уже в його район не дісталися ворожі танки. Син втратив із мамою зв'язок та не міг виходити за межі 23-го мікрорайону, де мешкав, оскільки довкола точилися активні бої та лунали потужні вибухи, а російські військові розстрілювали навіть тих, хто просто йшов по воду. Через кілька днів Сергієві зі сімʼєю вдалося евакуюватися з міста. Про смерть матері він дізнався, коли вибрався з тимчасово окупованої російськими військами території. Згодом останки Марії знайшли знайомі родини. «Мама займала активну соціальну позицію. Допомагала багатьом знайомим та рідним, які цього потребували – особливо маломобільним людям. Підтримувала їх. Була доброю і турботливою…», – сказав син загиблої Сергій Сабадаш. У Марії Хижнякової залишився син Сергій із сімʼєю.
БільшеБогдан народився в с. Дмитрівка Кропивницького району на Кіровоградщині. Навчався в Миколаївському національному аграрному університеті. А з 2018 року цілеспрямовано вступив до окремого загону спеціального призначення «Азов», де служив водієм 1-ої служби міномету 1-го мінометного взводу, мінометної батареї 1-го батальйону оперативного призначення.
Повномасштабне вторгнення росії зустрів на передових позиціях у Маріуполі. Разом з побратимами захищав місто. Ворог стрімко просувався. Богдан був поранений, отримав контузію, але продовжував виходити на завдання в «Азовсталі». 17 травня загін вийшов із заводу для збереження життя під запевнення Міжнародного Червоного Хреста та ООН. В ніч з 28 на 29 липня в полоні Хомовський Богдан загинув разом з іншими полоненими внаслідок обстрілу російськими військами колонії в Оленівці. Теракт зупинив життя 26 –річного Богдана та ще 53 українських полонених.
Після результатів ДНК, 18 квітня 2023 року жителі громади у скорботі зустрічали воїна-односельця живим коридором, стоячи на колінах. Хорунжій служби «Азов» Едуард Юрченко розповів про Богдана: «...мав мудрий розум, був відважним, відстоював свої принципи, любив Україну і за неї віддав життя. Він прожив коротке, але гідне життя, прославивши свою Батьківщину, свій рід, рідний підрозділ».
БільшеВолодимир Андрійович Хорошун загинув у Маріуполі, коли росія окупувала місто. 20 березня 2022 року він знаходився у власній квартирі на бульварі Меотиди, 22, у той час, коли ворог наносив удари по всьому місту. Від прямого потрапляння снаряду в квартиру Володимир Андрійович отримав несумісні з життям поранення, та згорів там же через пожежу. Рідні кажуть, що від тіла нічого не залишилося – хоронити було нічого.
БільшеХоруженко Василій загинув у Маріуполі під час окупації міста російським ворогом. Зі слів сусіда Олексія, після 22 березня 2022 року його знайшли мертвим у себе вдома за адресою провулок Білоруський, буд.84. Знайомі розповідають, що він був веселий та життєрадісний. Але російська воєнна агресія забрала життя чудової людини.
БільшеБогдан народився та проживав у Маріуполі. Тут формувався його світогляд, тут були рідні, друзі, побратими, сім’я. Здобув вищу освіту в Приазовському державному технічному університеті. Постійно займаючись спортом, став кандидатом у майстри спорту з водного поло. У 2012 році долучився до фанатського руху «Маріуполь», де йому до вподоби була сама атмосфера, дух братерства. Невдовзі Богдан став учасником закритого колективу «Проект 32».
З 2015 року хлопець захищав Батьківщину у складі батальйону «Азов» (ВРСП2БОП). З 24 лютого 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, «Пентагон» обороняв Маріуполь, стримуючи з побратимами натиск окупантів. Місто страждало від авіабомбування, від масованих обстрілів російських загарбників, які мали переваги у військовій техніці та живій силі. Гинули мирні жителі, гинули хоробрі воїни, місто палало в пожежах.
22 березня Богдан Хохленков отримав кульове поранення в бою. Його змогли евакуювати до шпиталю в Дніпро, але через смертельне поранення врятувати воїна не вдалося. Він загинув 28 березня 2022 року.
25 березня 2022 року Указом Президента України старшого сержанта Хохленкова нагороджено орденом «За мужність» 3 ступеня, а 17 квітня 2022 року – орденом «За мужність» 3 ступеня (посмертно).
8 квітня йому виповнилось би 30 років, якби не російська війна.
БільшеОлександр Хоченков проживав у Маріуполі разом зі своєю сім’єю. З великою любов’ю та турботою створювали вдома затишок, гарні умови для розвитку та відпочинку. 36 років – чудовий період життя, коли є можливість реалізувати свої мрії, бачити результат праці.
Але 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Маріуполь став форпостом на загарбницькому шляху ворога. Страшні нелюдські випробування випали на долю тих мешканців міста, які залишалися в ньому. Цивільні люди боролися з холодом, голодом, але не могли протидіяти обстрілам.
13 березня 2022 року Хоченков Олександр Валерійович загинув в окупованому Маріуполі. Російська війна вкоротила життя чудового сина, чоловіка, батька двох дітей.
БільшеЗ перших днів повномасштабного російського вторгнення в Маріуполь, Андрій Христенко знаходився у рідному місті. Разом із сім’єю чоловік виборював у війни право на життя. Масовані обстріли несли горе, смерть. Врятуватися було майже неможливо. Хтось намагався виїхати на території, де не було воєнних дій, хтось шукав безпечні місця у Маріуполі. Андрій Іванович наважився виїхати з окупованого міста.
Але війна не відпустила чоловіка зі своїх смертельних лап.
19 березня 2022 року 54-річний Христенко Андрій Іванович загинув. Снаряд попав в машину, коли Андрій намагався вивезти із окупації дітей та жінку.
БільшеІгор Христофоров проживав у Маріуполі, коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. 56-річний чоловік був впевнений у своїх силах. Як і багато маріупольців, він вірив, що скоро бойові дії закінчаться, як відбувалося 8 років тому. З 24 лютого 2022 року мирні цивільні маріупольці потрапили в горнило жорстокої безжальної війни. Скрізь панував страх, тому що смерть чатувала всюди.
14 квітня 2022 року війна забрала життя Христофорова Ігоря Володимировича. В ті страшні дні, як розповіла Ліка, серце чоловіка не витримало. Тіло Ігоря, разом з іншими загиблими, поклали за будинком №9 по вулиці Азовстальській. Місце його поховання Ліка шукає.
БільшеАлла Андріївна Хританкова зустріла напад росії, знаходячись з рідними в Маріуполі. Вона мешкала в Лівобережному району, який з самого початку сильно обстрілювався ворогами. Після артобстрілу, який стався 2 березня 2022 року, Алла разом з сином перебралися до Кальміуського району, у 27 квартал, будинок 29. Ситуація в міста становила з кожним днем складніше, було дуже холодно, не вистачало їжі та води, через постійні обстріли та нервове перевантаження, здоров’я Алли Андріївни стало слабким. Вона померла 24 березня у бомбосховищі будинку від серцевого нападу. Рідні поховали її на кладовищі, яке розташовано по вул.Армійській.
Алла Андріївна Хританкова була вже пенсіонеркою, але до цього все своє життя присвятила людям – працювала лікарем-терапевтом у різних закладах Маріуполя (міська лікарня №1, заводська поліклініка комбінату Ілліча, ЦПМСД №5, звідки і вийшла на пенсію). Вона завжди намагалася допомогти людям, це було її призначення по життю.
Рідні, син та донька, з великою любов’ю згадують Аллу Андріївну: «Найкраща мама в світі, добра і чуйна, до якої зверталися по допомогу люди навіть після того, як вона вийшла на пенсію».
Більше14 березня 2022 року в Маріуполі загинула Інна Геннадіївна Церцек. Вона ховалася разом з мамою Дроздовою Зінаїдою та мамою куми Білостоцькою Валентиною в приватному будинку за адресою вул.Трамвайна, 1. Після обстрілу 14 березня будинок було зруйновано, почалася сильна пожежа. Інна та її рідні залишилися під завалами та згоріли.
Дружина брата загиблої Інни, Олена, розповіла, що вона навчалася у школі №60, працювала фінансисткою на комбінаті ім.Ілліча, заводі «Азовмаш», на СРЗ та в Держгідрографії. Інна Церцек захоплювалась творчістю: малюванням, плетінням килимів, садовим та квітковим облаштуванням. «Інна була дуже доброю, гостинною, привітною. Любила тварин – у неї вдома жили 2 вівчарки та кішка, які теж загинули. Дуже тепло відносилася до рідних, опікувала мати кожен день. Інна була дуже відповідальною та порядною. Мала багато друзів».
Подруга Інни з біллю каже: «Вона була дуже добра, безкорислива, чуйна людина, яка завжди була готова прийти на допомогу».
Відомо, що в травні окупаційні служби розбирали завали будинку та зібрали останки загиблих жінок – якісь кісти, щелепи. Їх поховали в братський могилі як невідомих через те,що документи залишилися в зруйнованому будинку.
БільшеЛариса Цивіль загинула навесні 2022 року в Маріуполі, коли російські загарбники атакували місто. Відомо, що Лариса працювала кондуктором громадського транспорту. Їй було близько 56 років.
БільшеЕдуард Цимбалюк міг вважати себе самодостатнім, щасливим молодим чоловіком. Сім’я проживала в Маріуполі. Місто розвивалося, давало можливість молодим людям навчатися, вибирати професію, будувати свій бізнес, займатися спортом, приємно відпочивати. Життя стрімко мінялося в кращу сторону.
Всі щасливі мрії знищила російська війна, яка приперлася жахами в лютневі холоди та з весняним теплом принесла лише смерть, горе, відчай, поневіряння. Росія робила все, щоб знищити чим більше житлових будинків, мирних маріупольців. Авіабомбування, обстріли не залишали надій на порятунок.
Ольга каже, що 28 березня 2022 року Цимбалюк Едуард Володимирович пішов у інший світ. Війна назавжди забрала з їх життя любого та люблячого чоловіка, батька, сина, брата, зятя, товариша.
БільшеВалентина Андріївна безмежно тішилася щасливим життям зі своїми рідними. Турбота про близьких була пріоритетом у сімейних стосунках. Любов, повага, допомога, підтримка – частина основ життя її родини.
Проживаючи в Маріуполі, Валентина Цуркова опинилася на території жорстоких нелюдських умов існування через російське повномасштабне вторгнення. Літня жінка залишалася в місті, потребувала постійної допомоги, медичної кваліфікованої підтримки. Але її не було, бо Маріуполь страждав від постійних масованих прицільних обстрілів.
7 квітня 2022 року Цуркової Валентини Андріївни не стало. Російська окупація не дала можливості літній жінці жити мирно у турботі та любові рідних.
БільшеВолодимир Остапович Чайка – 83-річний пенсіонер, який загинув під час воєнної агресії росії в Маріуполі.
З початку повномасштабного вторгнення ворога на українські землі, Володимир Остапович разом з дружиною та донькою Журавель Наталею залишалися у місті. Вони проживали та переховувалися за адресою вул.Седова, 82. Це був приватний будинок, де намагалася вижити родина Володимира Остаповича.
6 березня 2022, коли російська армія постійно обстрілювала Маріуполь, у будинок прилетів снаряд. Уламок лишив дідуся життя, а його доньку Наталю засипало під завалами. Дружина Володимир чудом вижила – вона знаходилася в іншій кімнаті та змогла вибратися через вікно.
У загиблого Володимира Чайки залишилася також онука, яка з біллю та сумом згадує цю трагедію.
БільшеЧерез пережиті навесні 2022 року жахливі події під час окупації міста, здоров’я маріупольців дуже похилилося. Багато людей трималися якийсь час, але стрес через обстріли, холод, голодування, нестача води, брак медикаментів та допомоги – все це призвело до загострення проблем зі здоров’ям. Так тримався й Юрій Георгійович Чайка, але через пережити події він помер у віці 70 років, 18 лютого 2023 року. Зупинилося серце – відголоски війни через рік після усіх подій. Рідні умовляли виїхати з міста – в травні 2022 року була така можливість. Але Юрій Георгійович був твердим: «Я все життя прожив у Маріуполі, тут і помру». Так і сталося, але йому було усього 70 років, ще би мав пожити.
В 1986 році Юрій Чайка перевірся з заводу «Азовсталь» до заводу ім.Ілліча. До 2013 року він працював начальником турбінного відділення на ТЕЦ-2.
Дружина Юрія Георгійовича, Ірина, згадує: «Чоловік був світлою, відкритою людиною, мав добре серце. Він був оптимістом у житті, дбайливим. Юрій жив, радів світу, людям, що його оточували; майже з кожним знаходив порозуміння. Маріуполя знав його як грамотного енергетика, справедливого керівника».
БільшеПід час російської повномасштабної війни родина Чаленко Євгена залишалася в Маріуполі. Через воєнні дії вони, як і всі мешканці міста, шукали бомбосховища, підвальні приміщення, де був би захист від постійних обстрілів. Переміщатися по місту було вкрай небезпечно. Молодий батько, чоловік, син намагався створити безпечні умови для рідних. Але війна безжально робила смертельну справу.
11 березня 2022 року на вулиці Купріна 11, в окупованому Маріуполі, Чаленко Євген отримав поранення та загинув через дві години. Мати Євгена – Чаленко Світлана була поранена в стегно, загинула 16.03.2022р.
Чоловікові було лише 33 роки.
БільшеСвітлана Вікторівна Чаленко дуже цінувала родину. Навіть під час повномасштабної навали російської армії в Україну, родина була разом в Маріуполі. Місто з перших днів ворожої навали було смертельною пасткою для цивільного населення. Родина Світлани Чаленко переховувалась на вулиці Купріна. Тут біля 11 будинку 10 березня 2022 року жінка отримала поранення в стегно. Син теж був поранений, загинув через дві години.
Світлану змогли перемістити в підвал, де без належної медичної допомоги прийшлося терпіти 6 днів. В лікарню №2 вдалося потрапити лише 16 березня. Жінку взяли на операцію. На слідуючий день Чаленко Світлану Вікторівну знайшли мертвою. Поховали її та сина на Волонтерівському кладовищі.
БільшеІрина Олексіївна Чалих загинула в Маріуполі в березні 2022 року, коли отримала уламкове поранення від розриву снаряда. Разом з чоловіком вона проживала за адресою вул.Котляревського, 6. Через чисельні влучання 9-поверхівка частково була зруйнована. Якийсь час рідних батьків шукав син Михайло Чалих. Але згодом стало відомо, що його мати загинула. На своїй сторінці в фейсбуці Михайло показав зруйновану багатоповерхівку його батьків та повідомив про загибель матері.
Ірина Олексіївна Чалих працювала викладачкою фортепіано в музичній школі №3. Рідні та близькі, колеги, знайомі, учні, розповідають, що Ірина була неймовірна добра та щира, прекрасна людина, світла.
Одна з учениць Ірини Олексіївни написала: «Вона один із найсвітліших і найдорожчих мені людей. Я її дуже любила. Вона мене навчила любити музику. Моя перша вчителька музики!».
БільшеМикола Костянтинович проживав у Маріуполі. Коли в місті розпочалися бойові дії в ході повномасштабної війни, чоловік не зміг виїхати. Навкруги лунали потужні вибухи від російських обстрілів, від авіабомбувань, тому в 76-річному віці не так просто кудись їхати під обстрілами. У місті навіть переміщатися на невеликі відстані було небезпечно. Разом з іншими маріупольцями він намагався знайти більш безпечне місце для збереження життя. Але з кожним днем обстріли були більш жахливими, потужними, небезпечними.
Як повідомила Лідія, донька Чаплигіна Миколи Костянтиновича, він «помер 6 квітня 2022 року внаслідок бомбувань і отруєння». Нажаль, рідні не знають де похований їх батько.
БільшеВеличезне горе принесли російська війна в українські родини. Скільки болі, страждань відчувають рідні загиблих мирних людей у Маріуполі!
Лідія, донька Чаплигіної Антоніни Василівни, розповіла, що її мати «загинула після обстрілу будинку, обвалилася плита і почалася пожежа, згоріла. Прах матері під завалами». Обстрілами зруйновано життя жінки. Яка могла б жити на заслуженому відпочинку, радіючи спілкуванню з рідними, їх успіхам.
БільшеНадія Сергіївна Чаркіна була вже похилого віку, коли росія напала на Україну. Жінка, як і більшість, навіть й думки не мала, що братський народ так може поступити.
В жахливих умовах, Надія Сергіївна перебувала увесь період. Постійні обстріли, нестача води та їжі, холод та страх. Навіть молоді не витримували такого, що вже казати про людей в віці.
Під час окупації Маріуполя навесні 2022 року загинула й пенсіонерка Надія Сергіївна Чаркіна. Точні обставини смерті не відомі. Жінку поховав син. Також у неї залишилася онука, яка завжди буде пам’ятати рідну бабусю з теплом та любов’ю.
БільшеДіти. Уже саме слово визначає пов’язані з ним поняття радості, сміху, ласки, любові рідних, навчання в школі, безтурботність, спорт, море, відпочинок, мрії та надії. Це вірно, але люте нашестя російської армії вбило всі ці поняття, вбиваючи мирних людей, руйнуючи все, що роками було створено.
Маріуполь став на шляху окупантів. Постійні обстріли, бомбування призвели до відключення електроенергії, води, тепло/ та газопостачання, зв’язку. Як вижити? Хтось зміг виїхати, але багато людей не мали ніякої можливості врятувати себе та своїх рідних.
Дмитру було всьго лиш 16 років. У двір його рідного будинку прилетіли один за одним два мінометних снаряди. «Уламки влучили в ноги, грудну клітку та в голову. У стані шоку дитина доповзла до порогу будинку. «Мамо, допоможи» ,- ледве вимовив. І його не стало», - розповіла тітка загиблого. Його не стало на руках у матері, на очах у молодшого брата, якому лише 6 років.
Дмитро уже в ранньому віці працював на будівництві, де знали його працелюбність. Старанний та сумлінний юнак, який завжди приходив усім на допомогу. 16 років. «Це лише крихітна частина життя. І її забрали», - додала тітка Дмитра. Забрала війна.
БільшеРосійська повномасштабна війна нагрянула в Маріуполь важкою артилерією, масованими обстрілами, жахом смерті. Дмитро Чебаненко залишався в ці жорсткі часи в Маріуполі. Як і всі цивільні мешканці, молодий чоловік намагався зберегти своє життя. Війна керувала життям людей.
У квітні 2022 року Чебаненко Дмитро Ігнатович загинув від сильного удару вибухової хвилі в окупованому Маріуполі на вулиці Італійській.
БільшеУ Маріуполі Геннадія Володимировича знали як обдарованого педагога, директора 1-ї міської музичної школи, якою він керував, починаючи з 1969 року. Маріупольці досі пам'ятають успіх, зібраний ним ансамбль скрипалів, який підкорив своїми виступами Київ. Ансамбль був удостоєний нагород та запрошений для запису на республіканське радіо. 1970-го року Геннадій Володимирович був одним із творців і першим диригентом міського симфонічного оркестру. Після чого продовжив свою педагогічну та творчу діяльність у Норильську, де працював заступником директора музичного училища, керував ансамблем скрипалів та міським Норильським симфонічним оркестром.
У 1980-му році, після повернення з Норильська, музикант брав участь у створенні нового колективу-симфонічного оркестру музичного училища в нашому місті. Потім Геннадій Володимирович стає керівником камерного оркестру Каприччо. Коли у дев'яностих роках багато колективів розпадалися, музикант не здається. Він створює зі своїми товаришами тріо, яке працювало без зовнішнього фінансування на чистому ентузіазмі, пропагуючи найвищі стандарти світової класичної музики.
Життя талановитого музиканта, видатного маріупольця обірвалося 18 березня 2022 року в наслідку перитоніту – результату острого апендициту. Нажаль, через відсутність медичної допомоги Геннадія Володимировича не змогли врятувати.
БільшеТетяна Володимирівна проживала в Маріуполі. Тут вона працювала викладачем математики, тому з багатьма мешканцями була знайома, приятелювала. Цінувала вірність друзів, часто зустрічалися, разом відпочивали, допомагали один одному. Всі цінили її доброту, чуйність.
Коли російська армія розпочала повномасштабну війну проти України, жінці виповнилося 88 років. Їй важко було виїхати з міста в такому віці. При відсутності критичної інфраструктури, без води, тепла, медичної допомоги, під постійним страхом смерті страждали маріупольці.
У березні 2022 року Чекменьова Тетяна Володимирівна загинула в своїй квартирі в окупованому Маріуполі, за адресою вулиця Зелінського 19.
БільшеГеннадій Челахов проживав у Маріуполі. Чоловік не виїхав з міста, коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ в його рідне місто. В 76 років йому важко було наважитися на довгі поїздки. Оптимістично надіявся, що цивільним людям не загрожує небезпека. Але війна принесла в життя маріупольців поневіряння, горе, страх, розпач.
Від обстрілів люди ховалися в підвалах, у бомбосховищах. Готували просту їжу на вогнищах. Діставали воду, дрова, їжу, медикаменти. З часом ставало зрозумілим, що допомоги не буде, бо ворог окупував місто. 12 квітня 2022 року Челахова Геннадія Георгійовича не стало. Вікторія розповіла, що він «загинув у своїй машині при спробі евакуюватися» із Маріуполя. Жорстока війна не дала чоловікові можливості врятувати своє життя.
БільшеУ важкий воєнний час особливо тяжко було пенсіонерам, інвалідам, людям похилого віку. Багато з них не змогли пережити цей жахливий період – навесні 2022 року в Маріуполі росія проводила масові атаки на місто, люди залишилися без води та електрики, було дуже холодно.
Валентина Никифорівна Челахова загинула 12 квітня 2022 року – вона отримала уламкові поранення на подвір’ї у себе вдома. Життя Валентини обірвалося, їй було 70 років.
Відомо, що у Валентини Никифорівни залишився син.
БільшеВіктор В'ячеславович Челпан отримав поранення 19 березня – в його спину влучив уламок від снаряду. Чоловік знаходився на вул.Ракетній, неподалік від дому 75. Після поранення він був притомний, але не міг сам підвестися та йти. Повідомляють, що через обстріли Віктора залишили на вулиці, не було змоги надати допомогу.
Через отримані поранення Віктор В'ячеславович загинув. Пізніше рідні поховали його в Сартані.
БільшеГалина Іванівна працювала вчителем математики в НВК "Гімназія-школа" №27. Багато подорожувала, побувала в різних країнах, любила життя та свою справу. Її уроки з теплом згадують учні. Була світлою та доброю людиною.
Загинула 13 березня 2022 р. внаслідок ракетного обстрілу її будинку по вул.Громової. Там же під завалами загинули чоловік та свекор Галини Іванівні.
Більше56-річний Віктор Чепіга загинув 11 березня 2022 року під час бомбардування російськими військами Маріуполя.
У лютому-березні родина Віктора (дружина, донька та онука) переховувалася в будинку на вулиці Купріна. Час від часу вони спускалися до підвалу, а Віктор ходив на роботу. Офіс охоронної фірми, яку він очолював, розташовувався в підвалі на проспекті Миру, 127. Останній раз дружина Галина бачила Віктора 10 березня. З розбитої крамниці він приніс їжу та сказав, що завтра забере всіх до свого підвалу.
Галина згадує: «Я віддала портфель із документами, гроші. Він пішов близько 16:00. Перебіжками. Я перед тим ще запитала: «Може, залишишся?». А він відповів: «Не бійся, я заговорений». Так і пішов. Назавжди».
Близько 18.00 Галина почула гуркіт. З балкона побачила танки. У сутінках були помітні літери Z. Невдовзі вона почула гул літаків. У їхньому районі почалося пекло.
Три дні родина чекала, щоби Віктор повернувся. Але він так і не прийшов.
Опісля сім'я виїхала на околиці Маріуполя. У квітні Галина приходила до міста пішки. Вісім кілометрів в одну сторону, вісім – в іншу. Вона прямувала до 127 будинку на проспекті Миру з надією щось дізнатися про Віктора. Там Галині розповіли, що на світанку 11 березня, о 5:30, сюди прилетіла авіабомба. Будинок склався з 9 поверху до підвалу.
Тіло Віктора знайти так і не вдалося.
«Я не знайшла твого тіла, Вітю. І в глибині душі продовжую сподіватися на диво. Внучка Ладушка щодня згадує, як ти з нею гуляв, читав казки, які любив страви, як покривав її витівки, щоб бабуся не гнівалася; як ти вчив її плавати. Зараз я розумію, скільки ще не встигла тобі сказати. Будь-яке слово, яке не виберу, не передає й сотої частки того, щоб висловити, як нам тебе не вистачає», – сказала Галина.
БільшеОльга Чепурна загинула в Маріуполі під час окупації. Знаходячись в тяжких умовах, в холоді, Ольга захворіла на запалення легень. Через деякий час хвороба дуже сильно ускладнилася, додався набряк мозку. Через велике навантаження, серце Ольги не витримало.
До війни Ольга Чепурна працювала у бьюті сфері – була масажисткою. Жінка робила різні масажі – річні, апаратні, постійно дізнавалася про нові методики та втілювала їх у своїй роботі. Мала багато задоволених клієнтів – жінки після сеансів покращували свій вигляд та худли, приходили ще та з радістю розповідали подругам про чудового спеціаліста своєї справи.
Ольга мала дружню родину – люблячого чоловіка, з яким вони багато подорожували, доньку Юлію. Під час війни чоловік Ольги отримав поранення.
БільшеБагато не встиг зробити в своєму житті Роман Чепурних, бо перервала його наміри війна росії проти України. Чоловік проживав у місті Маріуполі, яке з 24 лютого 2022 року охопила своїм смертельним полоном люта навала. Багато місцян надіялися на можливість скорого припинення війни, вважали неприпустимими обстріли мирних людей. Але ворог нещадно руйнував всю критичну інфраструктуру, житлові будинки, знищував будь-яку можливість вижити, залишивши людей без газопостачання, без води, електроенергії, зв’язку, медикаментів та іншого важливого забезпечення життя.
Про свою тяжку втрату повідомили згорьовані батьки. 5 квітня 2022 року війна лишила життя їх сина, 41-річного Романа Володимировича Чепурних. Чоловік був активним по життю, очолював благодійну організацію «Благодійний Фонд «НОВЕ-ЖИТТЯ». Організація займалася допомогою різним верствам населення в Україні.
БільшеМаріуполь – надзвичайно цікаве, привабливе місто. Мешканці люблять його, Азовське море, безкрайні степи. Як можна не радіти життю, коли морський вітер ніби вселяє надію в щасливе майбутнє. Молоді люди залишалися жити тут, здобували освіту, працювали, закохувалися, створювали сім’ї.
Таким був і Євген Чередниченко – молодий, амбітний, працелюбний. Море стало частиною його життя. Після закінчення навчання в Приазовському державному технічному університеті, хлопець працював на заводі «Азовсталь». Був керівником зміни у цеху механічних випробувань.
24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, Євген та його рідні залишалися в Маріуполі. Всі тяготи випали на їх долю, як і на всіх маріупольців. Не хотілося вірити, що в таке пекло перетвориться людське життя. Хтось намагався виїхати з оточеного міста, маючи надію врятуватися.
Євген Чередниченко загинув 05 квітня 2022 року біля укриття будинку на проспекті Перемоги. Його вбив снайпер, випустивши дві кулі. Йому завжди буде 32 роки. Загарбницька війна росії проти України руками снайпера вбила молодого чоловіка.
Євгена поховали разом з іншими загиблими на дитячому майданчику за будинком. Пізніше перепоховали на Старокримському цвинтарі в Маріуполі.
БільшеЄвген народився та навчався в Маріуполі. Після закінчення школи здобув дві вищі освіти, але завжди мріяв працювати поліцейським або військовим. Залюбки займався спортом.
У 2018 році свідомо вступив до полку «Азов», щоб «захищати Україну», як сам пояснював матері та друзям. В полку Євген, з позивним Жекан, обійняв посаду стрільця-гранатометника. Свою військову професію знав добре.
З 24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, боєць разом з побратимами мужньо, самовіддано захищав Батьківщину, захищаючи Маріуполь, своє рідне місто.
24 березня 2022 року 27-річний «Азовець» Євген Черкез загинув під час бою з російськими загарбниками. Він останнім відходив з позиції, прикриваючи побратимів. Хлопець отримав смертельне поранення.
Побратими та друзі пригадують Євгена, як розумного, життєрадісного, дуже доброго та веселого.
Попрощалися з бійцем у Києві 28 липня 2022 року, коли б йому могло виповнитися 28 років.
Він мав нагороди: нагрудний знак «Ветеран війни – учасник бойових дій», медаль «Операція Об’єднаних сил За звитягу та вірність», орден «За мужність» 3 ступеня (посмертно) – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку.
У героя залишилася мама.
БільшеМихайло Петрович Черкез загинув під час окупації міста Маріуполя росією. Пенсіонер помер через переохолодження у себе вдома на проспекті Будівельників. Навесні 2022 року, через постійні обстріли, маріупольці були відрізані від водо-, електро-, газо- та теплопостачання. Багато літніх людей померло саме через те, що не було тепла в домівках.
Відомо, що у Михайла Петровича був син – Черкез Дмитро Михайлович, який працював заступником начальника конвертерного цеху з розливання на заводі ім.Ілліча.
БільшеСемен Черкесов – 34-річний маріуполець, що загинув під час окупації міста російськими військовими.
У мирному житті молодий чоловік жив, працював, планував, мріяв. Він був добрим, відритим, мав багато друзів. Семен зустрів війну в рідному місті, перебуваючи за місцем свого постійного проживання. Його будинок знаходився у Центральному районі Маріуполя, неподалік від пологового будинку.
У середині березні російські окупанти нещадно атакувати місто з різних видів зброї, працювала авіація. Регулярні обстріли призвели до руйнування міста ї загибелі тисячі маріупольців.
17-18 березня Семен пішов з дому, але так і не повернувся. Він був одягнений у робу Метінвесту.
У Семена залишилася мати, яка дуже сумує за сином, життя якого нахабно забрала російська агресія.
БільшеМаксим Черних загинув разом з батьками від час окупації Маріуполя російськими загарбниками. Сім’я перебувала в Лівобережному районі тоді, коли 14 березня 2022 стався черговий обстріл. На той час росія активно використовувала різні види зброї – постійні авіаудари та робота важкої артилерії забрали життя десятки тисяч мирних жителів.
Квартира, де перебував Максим з батьками була розташована на Площі. Від прямого влучання ворога усі троє загинули.
Максим Черних працював у компанії зв’язку «Трініті». Він захоплювався музикою, туризмом, обожнював екстремальний відпочинок. Мав свій Youtube-канал, де публікував відео з драг-рейсингу в Маріуполі.
БільшеРодина, як вважає людство, передбачає любов та турботу поколінь, взаємозв’язок та взаємодопомогу. Велике щастя мати таку родину. Станіслав Олександрович мав таку любов рідних.
З початком російського повномасштабного вторгнення в Україну, чоловік залишався в Маріуполі. Ворог нещадно руйнував місто. Маріупольці страждали під постійними обстрілами, без надії на допомогу. Станіславу Чернишову було важко справлятися з труднощами окупації через свій похилий вік.
11 березня 2022 року Чернишов Станіслав Олександрович загинув. Рідні кажуть, що через війну назавжди втратили найкращого батька, дідуся.
БільшеОлег Чернобай разом з дружиною Оленою загинув 11 березня 2022 року на подвір’ї свого будинку, куди прилетів ворожий снаряд. Отримавши несумісні з життям поранення, вони загинули на місці.
До війни Олег Чернобай працював програмістом, мав люблячу сім’ю. Сестра Олега, Анна, згадує, що брат був «надійний, чесний, цілеспрямований. Його відрізняла турботливість, добродушність та вірність».
БільшеОлена Чернобай загинула 11 березня 2022 року, коли російські загарбники активно бомбили місто артилерією, наносити авіоудари по усім кварталам. Страдали цивільні люди, які переховувались у себе в домівках, підвалах. Бомбосховищ не вистачало, люди не мали ліків, медичної допомоги, був жахливий холод.
Олена Чорнобай була добра, турботлива, вірна та працьовита. Олена мала сім’ю, якій віддавала свою любов та тепло. Разом з нею від ворожого снаряду загинув Чернобай Олег – чоловік Олени.
БільшеМикола Чернявський проживав у Маріуполі. Молодий, працьовитий чоловік будував плани на щасливе майбутнє. Місто стрімко розвивалося, давало молоді гарні перспективи. Але 24 лютого 2022 року росія віроломно напала на Україну. Ворог намагався оточити Маріуполь, знищуючи все на своєму загарбницькому шляху.
Від постійних обстрілів, авіабомбувань горіли будівлі, гинули мирні мешканці.
15 березня 2022 року в окупованому Маріуполі загинув 24-річний Чернявський Микола Валерійович. Жорстока війна знищила всі добрі мрії молодого чоловіка, забравши його життя.
БільшеУ Маріуполі 29 березня 2022 року загинула 83-річна маріупольчанка Катерина Четвертакова. Смерть настала, коли снаряд влучив у будинок, де вона перебувала з родичами.
Пенсіонерка проживала у своїй квартирі на проспекті Миру з самого початку повномасштабної війни. Під час одного з обстрілів її кімнату вразив уламок, що спричинив вибухову хвилю та розбив вікна. У зв'язку з тим, що Катерина Іванівна не могла спуститися з четвертого поверху через проблеми зі здоров'ям, вона просто зачинилася у своїй кімнаті. Останні півроку важко ходила через свої проблеми зі здоров'ям. Її донька забрала її з дому, і вони разом з чотирма родичами переїхали жити неподалік від залізничного вокзалу, вважаючи, що там буде безпечніше.
29 березня онука Катерини Іванівни вийшла з будинку, щоб оцінити ситуацію, плануючи подальший виїзд. Інші родичі чекали біля входу зі зібраними речами, коли поцілив снаряд. Онука Катерини Іванівни отримала контузію, а четверо її близьких загинули.
«Нам не вистачило всього кількох хвилин, щоб поїхати, або хоча б вийти надвір. Як мені хтось сказав, бабуся загинула не на самоті, не від голодної смерті, щонайменше є кого поховати... Сумно, але це правда. Багато лежачих дідусів та бабусь просто згоріли», - розповіла онука, яку також назвали Катериною на честь бабусі.
Катерина Іванівна Четвертакова довго проживала у Маріуполі і пережила події Другої світової війни ще у свої дитячі роки. Вона працювала в «Укрзалізниці» і зробила все можливе, щоб забезпечити своїх дітей, онуків і правнуків щасливим майбутнім.
Катерина Іванівна похована на Старокримському кладовищі поряд із своїм чоловіком. Вона залишила за собою сина, онука, онучку, правнука і правнучку, які будуть завжди пам'ятати її доброту, мудрість та терпіння.
Більше57-річна Світлана Четвертакова загинула в Маріуполі 29 березня 2022 року. Поряд загинули онука Мирослава Литвиненко, родички Ірина Тимощенко та Катерина Четвертакова. Снаряд потрапив у будинок, де вони перебували. Світлана з донькою Катериною Литвиненко, маленькою онукою та ще двома родичками кілька тижнів переховувалися в приватному будинку в Приморському районі. 29 березня вони планували покидати місто. Катерина вийшла на вулицю оцінити ситуацію навколо. Її родичі зі зібраними речами чекали біля виходу з будинку – там і прилетів снаряд. «Вибуховою хвилею мене тільки контузило, а ось моєї родини не стало. Поховати рідних вдалося тільки наступного ранку, під обстрілами. Ніколи не думала, що буду всю ніч молитися, аби їхні тіла не згоріли; що буду копати могилу для своєї матусі та донечки. Але копала. І своїми руками поклала в цю яму довгоочікувану дитину разом з мамою», – розповіла Катерина. Світлана Четвертакова народилася в Маріуполі. Майже 35 років працювала в протитуберкульозному диспансері. Останні 20 років була дезінфекторкою. «Мама була найріднішою людиною, моєю найкращою подругою. Завжди приходила на допомогу, була моєю опорою. Мій чоловік казав, що його теща найкраща у світі. А коли народилася Мірочка, вона стала найкращою бабусею. Мені не вистачить цілого життя, щоб описати, яка це була людина – дбайлива, співчутлива, найкраща матуся в цілому світі!», – розповіла Катерина. Світлану із онукою Мирославою перепоховали на Старокримському кладовищі. У неї залишилися донька Катерина та чоловік Володимир.
БільшеНайскладніше в період окупації в Маріуполі було людям похилого віку. Пенсіонери, інваліди – вони залишились без допомоги, лише з надією у краще. Але навіть надія стрімко згасала під час жорстких обстрілів, які ворог здійснював і вдень и вночі. Це було справжне пекло.
У таких складних умовах, де налякані люди не мали змоги покинути місто, безпечно вивезти себе та рідних, було багато смерті та сліз.
Ніна Мефодіївна Чефранова була вже старенька, 90 років було за плечима. Але хто дозволив росіянам розпоряджатися життями маріупольців? У такому віці бабуся мала щасливо доживати свої роки та радіти кожному дню. Але, нажаль, 25 березня 2022 року серце Ніни Мефодіївни не витримало – вкрай не вистачало медикаментів та медичної допомоги. Жінка була похована на подвір’ї свого будинку за адресою вул.Лавицького, 21.
Рідні розказують про неї: «Дуже товариська та гостинна була бабуся! Приємна співрозмовниця з чудовою пам'яттю!».
БільшеПід час повномасштабної війни росії проти України Валерій Павлович проживав у Центральному районі Маріуполя. Його літній вік потребував догляду. В довоєнному місті була можливість слідкувати за належним станом здоров’я, бо працювали професіонали в різних лікарнях, поліклініках. Маріуполь придбав нові реанімобілі,багато сучасного передового медичного обладнання для всіх мешканців. Медикаменти були доступні, аптеки різного підпорядкування працювали цілодобово.
Але з 24 лютого 2022 року стало недоступним усе, що потрібно було для забезпечення елементарних умов життя. Російські загарбники знищили всю критичну інфраструктуру, навмисно залишивши місто без тепла, води, газу, електроенергії, зв’язку. У літніх людей та у таких, котрі мали хронічні захворювання, були невеликі запаси ліків, але, з часом, вони закінчувалися.
З глибоким горем Людмила каже про смерть Чинах Валерія Павловича: «...любий дідусь, все ще не вірю, загинув, бо не було змоги надати медичну допомогу». Це сталося 22 березня 2022 року, коли російські окупанти оточували смертельним колом Маріуполь, знищуючи все на своїй дорозі.
БільшеДо повномасштабного вторгнення росії в Україну Віталій проживав та працював у Маріуполі. Школа, ліцей, завод «Азовсталь» – такі основні етапи становлення його особистості, як і в більшості жителів міста. Від інших однолітків відрізнявся добротою, щирістю. Був працьовитим, довірливим, відповідальним. Сім’я для молодого чоловіка була дуже важливою складовою життя, тому старався створити достаток, гармонію і для синочка, і для жінки.
Від початку воєнних дій у Маріуполі Віталій залишався з сім’єю в місті в районі селища Мирного. Масовані обстріли, авіабомбування тримали у постійній тривозі. Страх за своє життя, за життя рідних панував над іншими проблемами. Без води, газу, електрики, медикаментів, у холоді треба було вижити. У квітні 2022 року російські загарбники сміливо ходили по окремим районам міста, шукали чоловіків, кудись вивозили. Батьки не мають точної інформації про загибель сина, але з будинку він вийшов із паспортом, без телефона.
З невимовним горем батько В’ячеслав каже про смерть сина Чорного Віталія В’ячеславовича: «Мій син загинув 03 квітня 2022 року від осколкових поранень голови та тулуба. Знайдений на вулиці Таганрозькій у Маріуполі». Таку інформацію батьки отримали, але не встановлено місце поховання та ще багато питань, щодо загибелі рідного сина. Отак російські окупанти вбили молодого чоловіка, який чесно працював, любив сім’ю, рідних, завжди допомагав тим, хто потребував його участі.
БільшеНещадна війна, яку розпочала росія проти України 24 лютого 2022 року, примусила кожного мешканця Маріуполя виїхати з міста, або знайти безпечне укриття, щоб вижити. Володимир Григорович залишався в рідному Маріуполі. Літній вік чоловіка не дозволяв виїхати в далеку невідому дорогу. Не було елементарних умов проживання та виживання. Розпач, паніка, безвихідь опановували людьми. Окупанти постійно обстрілювали все і всіх. Ніхто не міг бути впевненим, що при першому ж обстрілі залишиться живим.
Ірина Дудіна повідомила, що Чорновалов Володимир Григорович помер в ніч з 14 на 15 квітня 2022 року, в період російської окупації, тому що «не витримало серце».
БільшеОлена Василівна Чудная проживала зі своєю родиною у Маріуполі, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України. З 24 лютого 2022 року ворожі війська постійно вели масовані прицільні обстріли всього і всіх у місті. Щоб зберегти життя, мирні цивільні люди були загнані в бомбосховища, в сирі підвали. Після знищення об’єктів критичної інфраструктури все населення залишилось без газу, електроенергії, води, тепла. Допомогу в місто окупанти не пускали, як і виїхати було дуже важко та небезпечно.
19 березня 2022 року, під час окупації Маріуполя, загинула Чудная (Горелкіна) Олена Василівна. Жінці було лише 48 років. Неможливо змиритися з тим, що її життя перервала війна.
БільшеСьогодення давало Володимиру Чужикову можливість жити щасливо у чудовому приморському місті Маріуполь. Маючи професію, сім’ю, рідних, молодий чоловік мріяв про чудове майбутнє.
На жаль, з 24 лютого 2022 року повномасштабна російська війна розчавила мирні сподівання Володимира. Під постійними обстрілами люди важко виживали в окупованому Маріуполі.
4 березня 2022 року Чужиков Володимир Геннадійович загинув.
Ворог знищив критичну інфраструктуру. Володимир пішов за водою, котрої не було в місті, але потрапив під обстріл і загинув.
Любий батько, брат, племінник, дядько, хресник назавжди залишиться в пам’яті рідних 39-річним.
БільшеЖиття маріупольця Олександра Чуйко трагічно обірвалося через 5 днів після того, як його родина евакуювалася з міста. Чоловік разом з дружиною та донькою Дариною змогли вирватися живими з пекла, у яке перетворила росія квітучий Маріуполь.
31 березня, коли родина перебувала вже в безпеці в Урзуфі, у Олександра стався інфаркт. 40 хвилин лікарі швидкої намагалися його врятувати, робили штучне дихання. Але серце Олександра не витримало усього пережитого за останній місяць.
У Олександра Чуйко залишилася дружина та донечка, які пам’ятають його як щирого, дбайливого та люблячого чоловіка та батька.
БільшеЛюбов Олексіївна проживала в Маріуполі, недалеко від теплого Азовського моря, на Морському бульварі в будинку 16, квартира 34. Лівобережний район, де знаходилося її помешкання, з перших днів повномаштабної війни росії проти України смертельними пострілами відчув на собі натиск агресора. Важко було людям виживати, а літні були і зовсім безпомічні.
Любов Олексіївна Чуйкова померла 19 березня 2022 року в своїй квартирі, під час постійних російських обстрілів з моря, з суші, з повітря.
Онука Катерина розповіла, що через сильні обстріли поховати бабусю не змогли. А ввечері всіх людей вигнали з будинку. На слідуючий день будинок згорів, а тіло бабусі залишалося вдома...
БільшеПодії, які відбувалися в Маріуполі навесні 2022 року неможливо описати словами. Це були картини з фільмів-катастроф, які переживали реальні люди – маріупольці.
3 квітня 2022 року росія обстрілювала мікрорайон "Черьомушки". Внаслідок цього загорілася 5-повершівка – будинок 27 на вулиці Латишева. Тут перебувала 84-річна пенсіонерка Людмила Михайлівна Чулкова. Через пожежу вона загинула в своїй квартирі.
БільшеОлена проживала в Маріуполі та працювала хірургічною медсестрою в заводській Іллічівській поліклініці. Професія медичної сестри їй завжди подобалась, бо уже в характері мала бажання допомагати людям. Олена Денисова допомагала всім, хто був поряд, хто потребував. Донька жінки каже, що її мати «все життя допомагала всім, до кого могла дотягнутися».
10 березня 2022 року Чумакова Олена Денисова загинула в своїй квартирі, точніше «в тім, що від неї залишилось», - з глибоким смутком розповіла донька.
Це сталося в той час війни росії проти Україні, коли Маріуполь знаходився в пеклі воєнних дій, коли в місті були постійні обстріли, велися важкі бої, а на людей всюди чатувала небезпека.
БільшеНаступ російських військ на Україну в ході повномасштабної війни, увірвався в Маріуполь страшними обстрілами, загибеллю мирних мешканців. Анжела Чумаченко залишалася в ці жорсткі часи в рідному місті. Жінка знайшла прихисток у підвалі. Тут знаходилася разом з надійними друзями. Так легше було знайти воду, їжу, дрова, підтримати один одного.
На жаль, ранньою весною Чумаченко (Стач) Анжели не стало. Жінка померла під час російської окупації Маріуполя у підвалі через відсутність інсуліна.
БільшеРосія під лозунгом «визволення» вбила більше 100 тисяч людей в Маріуполі. Це були невинні жертви, діти, підлітки, пенсіонери, вагітні – ракети на снаряди ворога вбивали усіх, без розбору. Найтяжче переживати події весни 2022 було старикам та хворим.
Так загинула Ольга Анатоліївна Шабанова – вона була інвалідом дитинства, мала ДЦП, була лежачою та не транспортабельною. 28 березня 2022 року, знаходячись у своїй квартирі за адресою вул.Зелинського, 21, Ольга померла від серцевого нападу. Жахлива війна, холод, стрес похитнули її здоров’я. Улюблена тітка, сестра, донька, бабуся..
БільшеТетяна Миколаївна Шабанова проживала в Маріуполі. З початком російського вторгнення в Україну жінка залишалася в місті. Далеко не всі жителі змогли виїхати, щоб врятувати своє життя. З 24 лютого 2022 року російські загарбники постійно вели прицільні обстріли по житловим будинкам та по цивільній інфраструктурі. Сховищ, де можна було б знайти прихисток від обстрілів, було мало.
6 березня 2022 року Шабанова Тетяна Миколаївна загинула від ворожого снаряду в дворі будинку 60 по проспекту Нахімова. Тіло забрав поховальний транспорт в морг на доменній. Війна обірвала життя 52-річної жінки.
БільшеАнатолій Григорович проживав у Маріуполі, в Лівобережному районі, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. 72-річному чоловікові важко було наважитися виїхати з міста, покинути свій рідний дім. Як і багатьом іншим маріупольцям, йому не вірилося, що від окупантів постраждає цивільне населення.
Однак, ворог знищував все, щоб захопити місто, а потім – інші населені пункти України. Мужнє протистояння стримувало російську армію.
Знищення критичної інфраструктури, цивільних будинків призводило до масової загибелі мешканців.
05 березня 2022 року Шайда Анатолій Гаврилович загинув «під завалом від прямого попадання у власному будинку на вулиці Римського Корсакова». Жахливий біль рідних ще і від того, що, як каже син Віктор, вони навіть не знають, чи похований Анатолій Гаврилович.
БільшеУ ніч на 8 березня 2022 року у будинок, де мешкала родина Шайхутдінових, влучив ворожий снаряд. Будівельний уламок вдарив 67-річного Раіфа в спину, в ділянці серця. Він упав. Проте знайшов сили підвестися, щоби відкопати дочку з-під завалів. Невдовзі після травми життя Раіфа обірвалося. «Внаслідок удару у батька відійшов стент. Отримати медичну допомогу не було можливості. Тато тримався до останнього. Навіть зробив запаси води та розчистив стежку, щоби можна було пройти до понівеченого будинку через подвір’я – після обстрілів воно було засипано уламками і сміттям. Серце батька зупинилося 23 березня приблизно о 7-ій ранку. Він ще встиг довезти до двору візок із водою. Помер із усмішкою на обличчі. Стояв, спершись на ручку візка. Ми з мамою так його і знайшли. У травні 2022 року батькові мало виповнитися 68 років», – розповіла донька Наталя. Раіф Шайхутдінов народився в місті Кизил (РФ) – туди, як етнічного татарина, з української Луганщини депортували його батька. Після армії Раіф приїхав до Маріуполя. Близько 35 років працював у Маріупольському морському торговельному порту. Був докером-механізатором. Разом із дружиною Людмилою виховував двох дітей. На пенсії захоплювався риболовлею, багато читав. Раіф пережив два інфаркти. Йому робили коронарне стентування. Попри проблеми зі здоров’ям, він був дуже жвавим та активним, пригадують рідні. «Батько був хазяйновитий. У дворі і в будинку підтримував ідеальну чистоту. Він не сидів спокійно: постійно щось лагодив, прибирав. Був товариський, не відмовляв у допомозі. Жителі Піщанки і колишні співробітники його дуже любили. Він дбав про дружину і стареньку тещу. Коли мати перенесла інсульт, взяв на себе всі господарські клопоти. Багато часу присвячував своєму єдиному онукові, якого обожнював: возив його до ліцею, на тренування, на змагання. Мав собаку Джека, якого завжди балував», – згадала про тата донька Наталія.
БільшеВіктор Шалатов – один з багатьох маріупольців, що залишалися у рідному місті в період повномасштабного російського вторгнення в Україну. Проживав у центральному районі старого Маріуполя, на вулиці Фонтанній, будинок 55.
Жахливі події воєнного часу переживалися важко, допомоги не було. В холоді, без газу та електроенергії, без води, їжі, ліків, без зв’язку літній чоловік боровся за життя.
Але 18 березня 2022 року Шалатова Віктора не стало. Сусідка (проживала поряд) принесла йому гарячого чаю, але знайшла його мертвим. Скоріш за все, його не стало через переохолодження. Так обірвалося життя чоловіка в окупованому Маріуполі.
БільшеІван Митрофанович Шаломєєв, як і більшість маріупольців, переживав страшні місяці окупації, знаходячись у місті. У воєнний період здоров’я не могло залишатися добрим – постійні переживання обстрілів, холод, брак їжі та медикаментів – зіграло свою роль. Ті, хто вижив навесні, нажаль, у тяжких умовах намагалися хоч як би вернутися до нормального життя.
Іван Митрофанович Шаломєєв помер у лікарні 12 червня 2022 року.
В мирному житті він був керівником гуртка спортивного напрямку у комунальному закладі «Міський центр позашкільної роботи за місцем проживання». Він став прикладом для багатьох дітей, у яких виховував любов до спорту та здорового способу життя.
БільшеМаріуполь став місцем горя та смерті з приходом російських «визволителів». З початку війни місто потопало в крові невинних жертв та плачу.
Жанна Рудольфівна Шамраєнко була пенсіонеркою, жінці в серпні мало виповнитися 85 років. Але 20 березня під час чергової ворожої атаки вони згоріла в своїй власній квартирі. Рідні кажуть, що так і не змогли поховати рідну матусю. Це непоправна втрата для близьких та горе.
БільшеНіла Улянівна Шамрай часто виборювала у долі своє право на життя. В пам’яті зберігалися часи виживання під час окупації 1942-1944 року, під час другої світової війни. Спогади залишилися назавжди. В мирні часи працювала, вірячи у щасливе майбутнє своєї родини. Жінка створила свою сім’ю, де всі намагалися допомагати один одному.
Але російським повномасштабним вторгненням війна знову увірвалася в її життя. Літній жінці було важко пережити всі ужаси окупації.
19 березня 2022 року Шамрай Ніли Улянівни не стало. Вона похована у дворі свого будинку по вулиці Сімферопольській у Маріуполі.
БільшеВіктор народився на вільних просторах Донеччини, на березі Азовського моря, в селищі Ялта біля Маріуполя. Так сталося, що він піклувався про матір та сестру після смерті батька. Завжди старався жити так, щоб бути корисним.
Навчався на двох факультетах Маріупольського державного університету. У вересні 2021 року підписав воєнний контракт. Служив у воєнній частині №9937 Першого пограничного загону ДНСУ. Від 16 січня 2022 року пройшов навчання в Черкаській області. З 10 березня отримав направлення у Волноваху, де був прикомандирований до 54 бригади. Виконував бойові завдання у Волновасі, Солодкому, Степовому, Новомихайлівці.
20-річний студент, вірний патріот загинув разом зі своїм однокурсником побратимом 26 квітня під селом Солодким від мінометного обстрілу російської армії на своїй рідній землі.
Віктор посмертно отримав звання сержанта, нагороджений нагородою Командуючого Об’єднаних сил «Козацький хрест», орденом «За мужність» 3 ступеня.
БільшеМаксим Шаповалов загинув у Маріуполі 23 березня, коли росія скинула авіабомбу за адресою вул.Полєтаєва, 120. Максима придавило плитою будинку. Його змогли поховати лише 2 квітня. Пізніше мати перепоховала сина на Новотроїцькому цвинтарі. Максиму було всього 33 роки. Він працював на металургійному заводі в доменному цеху.
Близькі розповідають, що Максим був неймовірно добрим, чудовим другом.
БільшеМихайло Йосипович Шарай загинув 21 березня в Маріуполі під час окупації міста російськими військовими.
Рідні з біллю та глибоким сумом згадують улюбленого батька, дідуся. «Ти був найкращим. Минув рік, але біль становиться лише сильнішою», – кажуть близькі.
БільшеНа початок повномасштабного російського вторгнення в Україну Василь Шарапов знаходився в Маріуполі. Професійний водій, який добре знав свою роботу, людина мирної професії, чоловік не міг прийняти саму війну.
День за днем виборював у долі життя. Ворог лютував: обстріли по місту велися постійно. Цілеспрямовано знищуючи об’єкти критичної інфраструктури, російські війська доводили маріупольців до відчаю від холоду, голоду, від нестачі медикаментів. Смерть чатувала всюди.
29 березня 2022 року Шарапова Василя Владиславовича не стало в окупованому Маріуполі. Якби не війна...
БільшеРосія розпочала повномасштабну війну проти України 24 лютого 2022 року. Масивними нищівними обстрілами заявила про себе мирному Маріуполю. Дуже скоро важкі бої та цілеспрямовані обстріли житлових будинків, критичної інфраструктури досягли центральних районів міста. Авіабомбування були регулярними, російські ворожі літаки, як по графіку, кружляли над Маріуполем, скидаючи бомби на мирне місто. Люди шукали небезпечні місця, намагаючись врятуватися.
15 березня 2022 року Шарикіна Світлана Вікторівна загинула від авіаудару. Страшна біда сталася по проспекті Будівельників, будинок 112, 2 під’їзд. Вадим, син Світлани Вікторівни з глибоким болем та безмежною любов’ю згадує про маму: «Це дуже добра, чуйна та надзвичайної життєвої енергії людина». Світлані було лише 54 роки, життя могло б їй дати багато років щастя, якби не війна...
БільшеВторгнення росії забрала багато невинних душ. Шастун Олексій загинув 1 квітня 2022 року під час чергового ворожого обстрілу. Трагедія сталася надворі його будинку, який розташовувався в Лівобережному районі Маріуполя.
У лютому Олексію виповнилося 35 років. Він був дуже добрим, чесним та завжди мріяв про мирне небо, де люди будуть поважати та цінувати один одного.
Рідні поховали Олексія Шастуна на кладовищі в пос.Виноградне.
БільшеНаталія Петрівна Шашкіна загинула в Маріуполі 16 березня 2022 року, коли росія обстрілювала з градів район Хлібозаводу. Наталія прикрила собою дівчину, врятувавши їй життя.
Шашкіна Наталія працювала в рельсобалковому цеху металургійного комбінату. На момент загибелі їй було 51.
БільшеАнатолій Федосійович Швець загинув у Маріуполі 17 березня 2022 року, коли російська армія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Він переховувався у підвалі будинку, але у той час ситуація була страшна: постійні жахливі обстріли окупантів, холод, брак їжі та води, відсутність медикаментів. Через складну ситуацію в Маріуполі, здоров’я Анатолія Федосійовича погіршилося. На фоні стресу в нього стався інсульт. Врятувати дідуся не було можливості – він помер у віці 77 років. Був похований під номером.
Анатолій Федосійович Швець був особливим. Рідні розповідають про нього: «Найкращій дідусь у світі. Був добрим, уважним, порядним, сміливим, працьовитим, сильним, жартівливим, шкодником, серцем нашої родини».
Анатолій Швець був родом з м.Києва, але закохався у майбутню дружину та залишився в Маріуполі назавжди.
БільшеХоч люди похилого віку і страждають від різних хвороб, але у них є можливість більше часу проводити з рідними та друзями. Будучи на заслуженому відпочинку, Ганна Борисівна Швець-Бучавая теж раділа можливості допомагати дітям, більше спілкуватися з ними. Відчувати себе бабусею – значить ділитися спогадами, розповідати казки та цікаві історії, частувати молодь чимось смачненьким. Це дуже гарний період у житті кожного. Велике щастя мати можливість дарувати любов рідним, споглядати, як мужають діти, онуки.
Ганна Швець-Бучавая не виїхала із Маріуполя, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. З 24 лютого 2022 року почалися важкі поневіряння для всіх маріупольців. Ворог не зупинявся ні перед чим, щоб окупувати місто. Цілеспрямовано обстрілювалися житлові квартали, об’єкти критичної інфраструктури. Люди залишалися під постійними обстрілами без елементарних умов життя.
25 березня 2022 року Швець-Бучавої Ганни Борисівни не стало. Жорстока війна забрала у рідних життя найдорожчої для них людини – матері та бабусі. Залишились тільки світлі спогади.
БільшеРоман Шворінь загинув разом зі своєю матір’ю Юлією в Маріуполі 13 березня, коли росія нанесла авіаудар по житловому району, де вони знаходилися. Трагедія сталася за адресою пр.Перемоги 32/42, що в Лівобережному районі міста. Від отриманих поранень Роман та Юлія скінчалися.
Роман навчався в школі-ліцею №14. Його батько, Руслан, залишився живий. Але він втратив у цій війні найдорожчих людей. І ця біль втрати найважча.
БільшеЮлія Олександрівна Шворінь загинула разом зі своїм сином Романом 13 березня 2022 року, коли росія скинула авіабомбу на район їх проживання. Мати з сином у той час перебували на подвір’ї будинку 32/42 на проспекті Перемоги, що в Лівобережному районі. Від отриманих травм їхні життя обірвалися.
Чоловік Юлії, Руслан, розповідає, що дружина працювала на заводі "Азовсталь" в цеху мереж й підстанцій. Через російське вторгнення Руслан втратив найдорожчих людей – свою сім’ю – дружину та сина. "Буду пам’ятати їх завжди", - з біллю каже Руслан.
БільшеАйшан Шевцова загинула проти ночі 10 березня 2022 року під час обстрілів Маріуполя. Їй було 23.
Разом із мамою Айшан жила в приватному будинку за адресою – провулок Кленовий, 17 б, Центральний район. Напередодні трагедії разом із ними була ще сусідка Аліна. Вони з Айшан обговорювали весілля, яке планувалося на осінь. Розмовляли про вбрання, про гостей. Спати лягли о 23:30. За годину в будинок прилетів снаряд.
«Аліна з моєю донькою спали разом на одному ліжку. Коли сусіди її відкопали, дівчина була в шоці і не сказала, що поруч десь Айшан. Я ж прокинулася від того, що мені важко і холодно, завалило так, що навіть руку не протягнути вперед, не було простору. Мене знайшов собака сусіда. Коли відкопали голову і запитали, де моя донька, з моменту вибуху минула вже година. Було пізно. Айшан вже померла», – розповіла мама дівчини, Наталія.
Айшан спершу поховали на городі. Згодом, вже без мами, перепоховали на Старокримському кладовищі.
«Через місяць після трагедії в соціальних мережах мене знайшов її хлопець, сказав, що восени планували весілля. Завдяки йому я відмовилася від роботи з психологом. Ми гарно один одного підтримали», – згадала Наталія.
Айшан народилась та жила в Маріуполі. Була доброю та веселою. Працювала помічницею завідувачки відділом в торговій мережі на Черемушках і дуже любила свою роботу. Багато читала. Слухала музику. Любила море та своїх улюбленців: хаскі Корсара і кота Василя. Останнього знайшла на вулиці й дуже про нього піклувалася.
В Айшан залишилася тільки мама.
«Я живу тобою щохвилини. Ти мій незримий Ангел. Спочивай з миром. М'яких тобі хмаринок, моя рідненька», – сказала вона.
БільшеВладислав Шевченко народився в далекому російському місті Находка. Проживав все життя у Маріуполі. Здобував освіту у Харківській академії будівництва та архітектури, отримавши спеціальність інженера-будівельника. Любив свою мирну працю, будував мости. Захоплювався фотографією, подорожував. Весь вільний час завжди проводив у колі рідних.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, багато людей намагалися виїхати, щоб бути в безпеці. Владислав Шевченко «по-справжньому любив свою країну. Тому завжди знав, що стане на її захист. 25 лютого 2022 року прибув в Маріуполь та вступив до ТРО», — розповіла дружина офіцера Світлана. Капітан з позивним «Борода», служив у 109-ій окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ, командував ротою. В неймовірно важких бойових умовах наші воїни стримували натиск ворога, але загарбники мали значні чисельні переваги в техніці та особовому складі.
31 березня 2022 року капітан Владислав Шевченко загинув у бою з окупантами під час оборони рідного Маріуполя, захищаючи рідних, Батьківщину. Надавав допомогу пораненому побратиму, але сам зазнав смертельних поранень.
Дружина каже про свого любого Влада: «Найкращий батько, вірний друг, турботливий син».
Посмертно капітан Шевченко Владислав нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
У нього залишилися батьки, брат, дружина та син.
БільшеЗ перших днів повномасштабної війни росії проти України мешканці Маріуполя по-різному намагалися виїхати з-під обстрілів, спасти своїх рідних. Неможливо було вибратися в той період, коли масовані цілеспрямовані обстріли та авіабомбардування майже не припинялися. Люди ховалися в підвалах, в небагатьох бомбосховищах. Чудом виживали в холоді, без води, їжі, газу, електроенергії, медикаментів, зв’язку.
Шевченко Володимир вибирався з міста на початку квітня, коли вже неможливо було чекати допомоги. Дарина пише: «Йшли, евакуювалися, прилетів снаряд під ноги...». Володимир Володимирович Шевченко загинув 09.04.2022 року в Маріуполі від вибуху снаряду. Його поховали в Лівобережному районі, на Успенівці.
Більше15 березня 2022 року російські військові обстріляли провулок Купріна у Маріуполі. Виникла пожежа в одному з будинків. Там загинув 37-річний Михайло Шевченко та його мама Любов. Михайло народився у Маріуполі. Навчався в місцевій школі, згодом вступив до коледжу водного транспорту в Ростові-на-Дону (РФ). Був моряком, старшим помічником капітана. Регулярно ходив у рейси. Любив грати у футбол, цікавився автомобілями, мріяв вирушити у навколосвітню подорож. Зі свого останнього рейсу в море Михайло повернувся за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення російської армії в Україну. Він мешкав на проспекті Миру в Маріуполі, але часто навідував батьків, які жили в будинку, розташованому в провулку Купріна. 15 березня 2022 року Михайло був там із мамою, коли російські військові обстріляли провулок із реактивної системи залпового вогню «Град». Будинок, де мешкали його батьки, спалахнув. Михайло та його мама Любов згоріли. Від їхніх тіл залишилося декілька кісток… «Мені дуже не вистачає мого друга, надійного товариша. Він був щедрим, веселим, компанійським, сміливим», – розповів про Михайла товариш Олександр Онищенко. У Михайла Шевченка залишилися батько Анатолій, сестра Тетяна, племінники та друзі.
БільшеНіна Володимирівна Шевченко загинула в віці 84 років у окупованому Маріуполі. Пенсіонерка зустріла війну в місті та весь час перебувала у своїй квартирі на 232 кварталі. Тут вона провела весь пекельний березень 2022 року, коли російські загарбники напали на мирний Маріуполь. Це був жахливий час – холод, брак води, їжі, постійні обстріли. Жінка трималася зі всіх сил.
Онук Ніни Володимирівни розповідає, що вона була дуже доброю та щиро любила життя. Не дивлячись на поважний вік, вона була дуже рішуча та цілеспрямована. «Мені її не вистачає. Її кофе з молоком та яєшню кожного разу, коли я до неї приходив. Не вистачає її розповідей про кішку Мусю та походів по магазинах за продуктами зі списком, заздалегідь підготовленим. Нічого не залишилось...».
Російська воєнна агресія забрала життя Ніни Володимирівні Шевченко 28 березня 2022 року. Через три дні сусіди її поховали неподалік від дому. Пізніше, у вересні, рідні перепоховали Ніни Володимирівну на кладовищі.
БільшеНіна Шевченко загинула у Маріуполі 22 березня 2022 року. У будинок, де жінка перебувала зі сім'єю, залетів снаряд. Почалася пожежа. Ніна Григорівна задихнулася від диму. Їй було 92 роки. «Все було в диму, мамі стало погано і вона померла. Ми з чоловіком вибили двері. Все горіло… Ми накрилися ганчірками і поповзли. Уже на вулиці я побачила, як горить моя квартира. Разом із мамою. Не залишилося нічого, тільки попіл», – сказала донька загиблої Лариса Бондаренко. Їй разом із чоловіком вдалося вийти з міста. Ніна Шевченко народилася в Маріуполі. Пережила події Другої Світової війни. Вона часто розповідала рідним, що якось у дитинстві пливла на човні морем і ніби випадково, але насправді навмисно вдарила німецького окупанта веслом. Той схопив пістолет, почав кричати. Батько Ніни заспокоїв його, мовляв, дочка несповна розуму. Так її вдалося врятувати. Ніна Шевченко працювала на радіаторному заводі в Маріуполі. Виховувала дочку, любила онуків та присвячувала їм свій час. Рідні пригадують Ніну Григорівну позитивною людиною. «Мама заряджала оптимізмом та вірою, мала ясний розум. Ми дуже сумуємо за нею, часто згадуємо», – сказала Лариса Бондаренко. У Ніни Шевченко залишились дочка та двоє онуків.
Більше16 березня 2022 року Олександр Шевченко отримав важкі поранення внаслідок авіаудару російської армії по Драматичному театру в Маріуполі. Його життя врятувати не вдалося, Олександр помер у лікарні. Йому було 37 років.
Олександр Шевченко близько п'яти років працював охоронцем на «Азовсталі», потім був оператором у компанії вантажоперевезень. Перед повномасштабною війною (з 2021 по 2022) працював розливником води на ринку «Азовський».
Олександр любив слухати музику, співати пісні у жанрі шансон. Любив читати книги, грати з сім’єю «Монополію» та «Ерудит». Любив гуляти з дітьми.
«Наша родина в Драмі втратила головного для нас чоловіка – Шевченка Олександра Миколайовича. Любимо, скучаємо, пам'ятаємо, сумуємо. Хай земля тобі буде пухом», – написали рідні загиблого. В Олександра залишились двоє синів – Ярослав та Данило, дружина і мама.
Від авіаудару по драматичному театру в Маріуполі загинули за різними оцінками від 300 до 600 людей.
БільшеШевчук Надія проживала в красивому Лівобережному районі Маріуполя (бульвар Морський, будинок 40), де можна було відчувати приємний подих Азовського моря. Чудові краєвиди, спілкування з друзями, зустрічі з рідними – життя на заслуженому відпочинку.
Але 24 лютого 2022 року Маріуполь здригнувся від російського повномасштабного вторгнення в Україну. Страшні ворожі обстріли знищували все і всіх на загарбницькому шляху. Надія Шевчук не виїхала з міста. Дався в знаки 75-річний вік. Як і інші маріупольці, жінка мужньо боролася з неймовірно важкими умовами, створеними окупантами.
18 березня 2022 року Шевчук Надія загинула в окупованому Маріуполі. Війна обірвала життя назавжди.
Більше33 роки – період розквіту сил людини, як вважається сьогодні. Період, коли починають реалізовуватися мрії, коли набирають оберти успіхи, перемоги, здобутки. Чудовий етап розвитку та становлення особистості.
33-річний Юрій Шевчук проживав у Маріуполі, коли розпочалася повномасштабна війна росії проти України. Страшна навала ворога руйнувала все на своєму загарбницькому шляху. Маріуполь захищали відважні воїни, справжні патріоти. Але авіабомбування, масовані обстріли вбивали мирних жителів, руйнували будівлі. Зв’язку не було, тому і про долі рідних, знайомих не знали.
Про загибель свого брата, Юрія Сергійовича Шевчука, Юлія дізналася через 5 місяців. Вона надіялася, що хлопець виїхав з окупованого міста. А він загинув від осколкових поранень, стік кров’ю. Допомоги не було, бо вирувала війна.
Більше«Шелякіна Олена Павлівна, моя люба мамочка, дружина та бабуся померла 30 березня 2022 року», - з глибоким горем повідомила Люба. Був би зрозумілим відчай рідних, якби жінка довго хворіла і сталося горе. Але вона померла в надзвичайно важкі часи Маріуполя, який знаходився в окупації російськими загарбниками. Постійні масовані обстріли, авіабомбування, ворожі атаки на мирне місто відгукувалися погіршенням здоров’я, стресами, істериками, панічними атаками, смертю. При цьому російські варвари знищили об’єкти критичної інфраструктури, залишивши маріупольців виживати у холоді, без води, газу, їжі, зв’язку. Медичної допомоги не було, ліки скоро закінчилися, допомогу в місто російські окупанти не пропускали. Як вижити літнім людям, інвалідам, дітям, якщо постійно гинули в цьому пеклі навіть міцні молоді люди. Війна...
БільшеПід час окупації Маріуполя росіянами, в місті загинуло близько 100 тисяч людей. У цей період особливо важко було людям пенсійного віку. Росія наносила авіаудари цілодобово, не дивлячись на то, що люди на мали змоги сховатися або безпечно виїхали.
Черговий наліт ворога 13 березня прийшовся на будинок 32/42 на проспекті Перемоги. Лівобережній район з першого дня війни був під жорсткими обстрілами. У той роковий день від авіа удару загинуло подружжя пенсіонерів Шепелєв Олександр Миколайович та Шепелєва Тетяна Олександрівна.
Шепелєв Олександр Миколайович, як і його дружина, усе життя працював на заводі «Азовсталь», був почесним ветераном праці комбінату. Він загинув від російської атаки в віці 70 років.
БільшеНавесні 2022 року маріупольці познали усі сторони «визволення» від росії. Люди гинули від ворожих снаряді, які прилітали до їх домівок, на подвір’я, у лікарні; маріупольці гинули від холоду, відсутності медичної допомоги, вмирали з голоду. Страшні часи переживали люди похилого віку, яким було особливо тяжко як емоційно, так і фізично.
13 березня 2022 росія цілодобово скидала бомби, обстрілювала з артилерії, танків. Тоді авіаудар прийшовся на будинок 32/42 на проспекті Перемоги. Внаслідок ворожої атаки загинуло подружжя пенсіонерів Шепелєва Тетяна Олександрівна та Шепелєв Олександр Миколайович.
Шепелєва Тетяна Олександрівна, як і її чоловік, усе життя працювала на заводі «Азовсталь», була почесним ветераном праці комбінату. Вона загинула від російської атаки по житловому будинку в віці 69 років.
Більше60-річний Віталій Шестаков загинув 30 березня 2022 року від вибуху міни у Маріуполі. Під час повномасштабного російського вторгнення Віталій жив із мамою у Центральному районі. Її квартира була на першому поверсі. Там же розташовувався і відкритий підвал. Чоловік сподівався, що місто ось-ось звільнять. Тому з виїздом не квапився. Автівка так і залишилася в гаражі, цілою. 30 березня 2022 року разом із мамою Віталій йшов від себе до її будинку на проспекті Будівельників. Дорога через двори займала не більше 10 хвилин. «Поблизу кафе «Еллада» прилетіла міна. Мати почула вибух позаду і падіння. Повернулась – син лежить. Рука окремо. Голова у крові. Вона до нього, а він вже дивиться у вічність. Закрила очі, прив'язала поясом руку… Ледь під стрілянину добігла до дому», – розповіла двоюрідна сестра Віталія, Олена. Із дому мама змогла вийти через 5 днів. Віталій залишався на тому ж місці. Потім сусіди допомогли поховати його у дворі дитсадка. Влітку 2022 року чоловіка перепоховали на Старокримському кладовищі. Віталій був родом із Маріуполя. Любив життя, із задоволенням обробляв дачу, любив море, музику. Грав на гітарі, співав. Був чудовим кулінаром. Працював провідником, мав кафе у театрі. Останнє місце роботи – у котельні на молокозаводі. У Віталія залишилися мама, син і сестра-близнючка.
БільшеКоли розпочалася повномасштабна російська війна проти України, Вадим Шилін, як і багато маріупольців, залишався в місті. Була надія, що воєнні дії не чіпатимуть цивільних. Але війна перетворила Маріуполь в страшне пекло. Масовані обстріли переміщались з околиць до центральних районів. Надія на виживання загнала людей в сирі підвали, бо бомбосховищ було мало. В середині березня ворог посилив обстріли, постійно вів авіабомбування.
Шілін Вадим Володимирович загинув від осколків під час обстрілу градами у дворі будинку 311 по бульвару Шевченко. Війна назавжди забрала у рідних чоловіка, батька, дядька.
БільшеОльга Степанівна Шило загинула 20 березня в Маріуполі разом зі своїм чоловіком. Подружжя переховувалося в власній квартирі в Лівобережному районі на вулиці Ломізова, 11. Цей район щільно обстрілювався окупантами через близьке розташування з заводом «Азовсталь», тут було справжнє пекло.
Через обстріл будинку розпочалася пожежа. Пізніше це призвело до обрушення конструкції до першого поверху.
БільшеТетяна Олексіївна Шинденкова проживала з сім’є ю в Маріуполі. Чудове приморське місто давало змогу насолоджуватись кожним новим днем. Заслужений відпочинок доповнювали зустрічі з рідними, можливість займатися покращенням здоров’я, більше часу приділяти улюбленим заняттям.
Шинденкови залишалися в місті, коли розпочалася повномасштабна російська війна. Маріуполь, як і вся Україна, протидіяв ворожому наступу. Російські війська знищували об’єкти критичної інфраструктури, залишивши місто без усього життєво необхідного.
Сім’я літніх людей, як і інші маріупольці, кожен день виборювала собі право на життя. Під постійними обстрілами весь час люди знаходились у смертельній пастці.
31 березня 2022 року Шинденкова Тетяна Олексіївна загинула від інсульта. Поряд був її чоловік. Кваліфікованої медичної допомоги не було, бо війна не дозволяла рятувати.
Перепоховали Тетяну Олексіївну на Старокримському кладовищі.
БільшеВ Лівобережному районі Маріуполя, на вулиці Азовстальській, 7, проживав Олексій Ширкін. Під час російського повномасштабного вторгнення чоловік з родиною залишався в місті.
Територію Лівого берега ворог обстрілював та знищував з особливою прискіпливістю. Там йшли важкі бої за Маріуполь. Палали цілі житлові квартали, гинули люди.
42-річний Ширкін Олексій Валерійович загинув 17 березня 2022 року у дворі свого будинку. Смерть наступила через смертельне осколкове поранення внаслідок обстрілу в окупованому Маріуполі.
Більше24 лютого 2022 року Маріуполь здригнувся від потужних обстрілів, від гучного реву моторів хижої військової техніки. Почали палати будинки, далеко було чути несамовиті крики, плач. З окраїн міста повзла смертельна окупантська навала – повномасштабна російська війна.
Проста мета окупантів – загарбати все, знищити всіх. Хтось встиг виїхати на вільну територію. Ті, що не змогли виїхати, були кинуті на вірну смерть під обстрілами у холоді та голоді.
22 березня 2022 року від осколкових поранень загинув у окупованому Маріуполі Широколав Владислав Анатолійович.
Йому виповнилося лише 47 років, міг би щасливо жити, працювати у мирному місті, тішитися успіхам рідних, любити та відчувати любов.
Але війна вбила цивільного чоловіка, назавжди розлучила його з рідними.
БільшеЗ початку повномасштабного вторгненя російських військ в Україну Маріуполь був під масованими обстрілами. З околиць міста бої переходили в інші райони. Бомбосховищ було настільки мало, що про них навіть знали лиш ті, хто проживав десь поруч з ними. Основна частина мешканців Маріуполя на свій страх і ризик шукала якісь більш безпечні місця, ніж квартира, або будинок. Старі, немічні, хворі не шукали. Для них нестерпним було чекання, сподівання на милість когось. Молилися, надіялися.
Шичев Сергій проживав у своїй квартирі у Маріуполі за адресою проспект Перемоги, 99. В цьому районі, на Лівому березі Маріуполя, постійно були обстріли, йшли важкі бої. В ніч з 16 на 17 березня в його дім влучила авіабомба. Пряме попадання в житловий будинок, де проживали мирні люди. Якимось чудом Сергій вижив, з-під завалів його витягли сусіди. Через 5 днів, 21 березня у страшних муках він помер, бо належної медичної допомоги вже не було в місті.
Дружина Сергія розказала, що він просив їх втікати в небезпечне місце. Через сильні обстріли навіть з дому винести тіло змогли лише через добу. «Поховати не змогли... Його залишили у дворах за адресою Межова, 15 – Горлівська, 2. Там тіла складали між гаражами. На руку прив’язали бірку», - з невимовним горем розказала дружина загиблого 51-річного Шичева Сергія.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. Життя в Маріуполі поділилось на «до» та «після» вторгнення загарбників на рідну землю. Основним завданням стало для всіх одне – вижити, захистити своїх рідних. Перші шокові дні війни заставляли людей шукати більш безпечні місця, щоб сховатися від обстрілів, врятувати життя.
Люди не могли постійно знаходитися в підвалах, бомбосховищах, бо потрібно було знаходити воду, дрова, їжу та інше необхідне для виживання. В місті йшли важкі бої, продовжувалися масовані обстріли.
18 березня 2022 року Шишкін Володимир вийшов з укриття, але отримав осколкове поранення внаслідок обстрілу у дворі свого будинку 62 на бульварі Морському, де він з сім’єю проживав у 49 квартирі. Тетяна Солодова розповіла, що після поранення «бійці ДНР відвели його в польовий шпиталь, на наступний день нам повідомили, що Володимир помер».
Сусіди поховали чоловіка біля будинку 56, по бульвару Морському.
БільшеНаталя Іванівна Шиян проживала в Маріуполі. Мріяла про добре спокійне життя у колі рідних, коли вже ось-ось стане пенсіонеркою. На жаль, всі мирні плани зруйнувала повномасштабна російська війна. З перших хвилин вторгнення ворог нещадно обстрілював критичну інфраструктуру, житлові будинки. Мирні цивільні маріупольці опинилися заручниками російської навали. Люди гинули від постійних обстрілів, від холоду, через нестачу медикаментів, води.
9 травня 2022 року Шиян Наталя Іванівна загинула разом зі своєю матір’ю під завалами будинку під час російської окупації Маріуполя. Війна лишила життя мами з дочкою.
БільшеЖиття людини має бути щасливим, тому кожен мріє про щастя, робить все можливе для цього. Таким мало бути і життя в Маріуполі, де багато нових можливостей створювалось в 20-ті роки. Та мріям зашкодила страшна навала російської повномасштабної війни проти України, розпочата 24 лютого 2022 року.
Геннадій Шкіндер проживав у Маріуполі. Неймовірні жахи смерті, розрухи принесла в місто війна. Люди втікали з окраїн, де обстріли були з самого початку воєнних дій, намагалися знайти більш безпечні будинки, укриття, підвали. Допомагали один одному, підтримували. Але сховатися важко, коли смерть війни чатує скрізь.
Геннадій Вікторович Шкіндер загинув у Маріуполі 27 березня 2022 року. Як повідомила Юлія, «від кулі снайпера загинув наш рідний і любий чоловік та батько». Нажаль, навіть про місце поховання Геннадія рідні не знають.
БільшеСергій Школьной-Волошинов загинув 11 березня 2022 року в Маріуполі. У той день він піднявся в свою квартиру на 9 поверх, коли прогримів вибух, а потім ще один. Діти, які вирішили до цього піти за батьком, біля 6-7 поверхів були накрити уламками стекол – перелякавшись вони побігли знов до підвалу. Як стало відомо пізніше, ворожий танк двічі вистрелив у квартиру Сергія. У результаті обвалилася стеля, вибило вікна, балкон, стіни… Сергій загинув у той самий час, отримавши тяжкі травми.
Дружина Надія згадую, що Сергій був чудовим батьком двох діточок. Завжди веселий, енергійний, любив життя та мав невичерпний оптимізм. «Людина з приголомшливим почуттям гумору. Навіть під час війни, лежачи в підвалі, без світла, тепла, води та зв'язку та читаючи дітям книгу, він міг змусити їх сміятися», каже Надія.
До війни Сергій захоплювався кайт-серфінгом, обожнював велоспорт, був приватним підприємцем. Він був особливий та неймовірний.
БільшеВесна 2022 року не давала мешканцям Маріуполя надію на гарний рік, бо з 24 лютого на місто наступала російська повномасштабна війна. Всі опинилися в жахливих умовах виживання. Постійні обстріли критичної інфраструктури та житлових будинків знищували все навкруги.
Генадій Шол перебував у рідному Маріуполі, коли ворог намагався оточити всю територію. Страждали, гинули цивільні люди.
20 березня 2022 року 47-річний Шол Генадій Іванович загинув в окупованому місті. Рідні назавжди втратили дорогого чоловіка, батька та дідуся.
БільшеПро що мріє, на що сподівається людина похилого віку в мирні часи? Напевно, найважливіше – жити поряд з рідними, розраховуючи на достатнє матеріальне забезпечення від держави після довгих років праці. Як і багато інших українців, маріупольці жили в миролюбній країні, яка розвивалася та давала можливість молодим розвиватися. Тому Світлана Шостак мала надію радіти досягненням своїх рідних.
З 24 лютого 2022 року ніхто в Маріуполі не думав про розвиток. Найважливішим було – вижити в нелюдських умовах, створених російськими загарбниками після вторгнення в Україну.
Тетяна К. повідомила, що 6 квітня 2022 року їх дорогої людини не стало. Не змогла витримати всі жахи окупації. Але рідні навіть не знають, де похована Світлана Агапівна Шостак. Не про таку старість мріють люди. Війна все зруйнувала.
БільшеКатерина Семенівна проживала в Маріуполі. Коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, вона залишалася в будинку на вулиці Казанцева, 25. Ворог нещадно руйнував місто, знищував критичну інфраструктуру, залишивши мирних мешканців без тепла, води, газу, електрики. Через постійний холод, у 85 – річної жінки розпочалося ускладнення тромбозу. В ті страшні часи російської окупації медичної допомоги не було, вона померла у своїй квартирі. А через 3-4 дні після смерті Шот Катерина Семенівна згоріла після обстрілів будинку.
Прах жінки підпоховали в могилі її чоловіка.
БільшеПід час повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Алла Шпакова залишалася в Маріуполі. Жителі міста на собі відчули весь жах воєнних буднів. Постійні обстріли, бомбування, важкі бої.
18 березня 2022 року у будинок Алли влучила російська ракета, що спричинило велику пожежу. Шукаючи більш надійного захисту, жінка спустилася в підвал під час обстрілу. Вранці наступного дня сусіди знайшли Шпакову Аллу мертвою. Вона загинула від отриманих травм в результаті обстрілу. Через обстріли сусіди не могли зробити нічого, винесли Аллу на вулицю біля дому і залишили. Де похована досі невідомо...
До війни пані Алла 50 років працювала лікаркою-невропатологинею. До останнього займалася своєю професійною справою в МСЄК міста Маріуполя. В свій час закінчила Донецький медичний інститут.
«Мама була дуже порядною, чесною людиною. Завжди приходила на допомогу. Любила життя. Захоплювалася вирощуванням квітів, а улюбленими для неї були орхідеї», - з глибоким болем розповідає Вікторія, донька Алли Шпакової.
Без мами та бабусі залишилися донька, родина внука, народжена недавно правнучка.
БільшеІван Штокало родом із Львова, проживав в Поморянах. Навчався в загальноосвітній та художній школі, а потім – у Львівському медичному університеті. Через три роки навчання у грудні 2014 року цілеспрямовано пішов в полк «Азов», після навчання обійняв посаду військового медика. Заспокоював матір про свій вибір: «... я іду творити добро. Я буду дарувати людям життя...».
За вісім років у зоні бойових дій пережив багато важких боїв. Він пройшов випробування в Широкино і отримав нагороду за оборону Маріуполя, яку вважав найголовнішою із всіх можливих. За роки війни Віра, мати Івана, бачила сина дуже рідко, бо «він жив «Азовом», - згадує вона. Іван був добрим, товариським, турботливим сином, щедрим, котрий завжди знаходив тих, кому потрібна його допомога.
З 24 лютого, з початку війни, Іван мало розповідав матері про ситуацію в Маріуполі. Жінка знала, що син уже на «Азовсталі», а він казав,що нема часу дзвонити. Місцевість була під постійними обстрілами, прицільним авіабомбуванням. Разом з побратимами Іван знаходився на передовій. 20 квітня 2022 року 28-річний Іван загинув у Маріуполі, у медичній машині, коли їхав за пораненими. Потрапив під обстріл російських загарбників.
Чин прощання відбувся 16 травня 2022 року в церкві Пресвятої Трійці в рідному селищі. Але тіло загиблого героя перебуває на «Азовсталі», окупанти не віддають навіть мертвих.
Іван Штокало нагороджений орденом «За мужність» 2 ступеня та «За мужність» 3 ступеня (посмертно).
БільшеМолода, творча Олеся знаходилася в Маріуполі, коли повномасштабна російська війна змінила всі плани мешканців та гостей міста.
Бойові дії заганяли всіх у холодні, сирі, занедбані підвали, підвальні приміщення, бомбосховища, у будь-які місця, котрі могли захистити. В таких місцях люди допомагали один одному. Разом діставали воду, дрова, продукти, ліки; готували їжу. Молилися, співали, плакали. Важкі переживання.
10 березня 2022 року, коли воєнні дії кільцем стягувалися навколо Маріуполя, загинула Штоль Олеся. Трагедія сталася внаслідок обстрілів, коли снаряд потрапив прямо в будинок, де разом з іншими ховалася Олеся. Дарина назавжди запам’ятає свою подругою доброю, чуйною, життєрадісною. Війна обірвала життя Олесі в 24 роки.
БільшеДмитро Шувалов – 17-річний син Сергія на Наталії Шувалових, які загинули 27 березня 2022 року в Маріуполі. Того дня подружжя поїхало на мотоциклі за гуманітарною допомогою, але на перехресті в районі «Нептуна» вони зупинилися. Свідки розповідають, що тоді їх вбив снайпер.
Дмитро страждав на церебральний параліч. Після смерті батьків він залишався сам вдома. Хлопець помер від голоду та відсутності допомоги.
БільшеШувалов Сергій, як і його люба дружина, бачили свою місію життя в допомозі людям. Наталія Шувалова працювала сестрою медичного догляду у міській лікарні № 4 ім. Мацука в Маріуполі. Це дуже важка робота як фізично, так і морально. Сергій знайшов себе, працюючи на швидкій медичній допомозі. Разом з неймовірною любов’ю та турботою виховували синочка.
Але мирне життя враз змінила, зробила дуже важким війна росії проти України, яка розпочалася для сім’ї віроломним нападом на Маріуполь. Почалася окупація мирного міста, ворог нищив інфраструктуру, житлові будинки, залишаючи людей без їжі, тепла, води, газу, електрики, зв’язку, медикаментів.
Все треба було якось знайти, здобути, щоб вижити під постійними обстрілами та авіабомбуваннями.
В такий трагічний час окупації Маріуполя російськими військами Шувалов Сергій та Шувалова Наталія загинули недалеко від свого будинку. Пронизує страшна біль, бо без допомоги, без батьків загинув від голоду їх синочок інвалід Дмитро.
Більше48-річна Наталія Шувалова та її чоловік Сергій загинули в Маріуполі 27 березня 2022 року. Подружжя вбив снайпер на перехресті поблизу басейну «Нептун». Разом із чоловіком Сергієм та сином Дмитром Наталія жила в приватному будинку в Кальміуському районі Маріуполя. 27 березня 2022 року подружжя на мотоциклі поїхало по гуманітарну допомогу. Того дня в цей район зайшли російські військові. Повертаючись додому, Наталія та Сергій зупинилися на перехресті, поблизу басейну «Нептун». Свідки розповіли, що подружжя вбив снайпер. Наталію та Сергія поховали біля світлофора на дорозі. Їхній 17-річний син Дмитро мав дитячий церебральний параліч. Він залишився сам і помер від голоду та через ненадання медичної допомоги. Наталія Шувалова народилася та мешкала в Маріуполі. Працювала медсестрою в хірургічному відділенні лікарні №4. «Вона була позитивною та доброю. Захоплювалася садівництвом. Вирощувала квіти. Любила шити та загалом рукоділля. Виготовляла вироби із клаптиків тканини, з дерева. Вони з чоловіком завжди дуже підтримували одне одного», – розповіла сестра чоловіка загиблої, Наталія. У липні 2022 року подружжя перепоховали на Старокримському цвинтарі. У Наталії Шувалової залишилися сестра чоловіка та племінники.
БільшеПочаток повномасштабного вторгнення російських військ в Україну розпочався для маріупольців раннім жахом від обстрілів міста. На околицях розпочалися важкі бої, які стримували шалений натиск ворога.
Олександр Шуліка залишався в цей час у Маріуполі. Він проживав в районі «Мирний». Гарна назва, але під час війни всім та всюди було важко зберегти життя.
15 березня 2022 року жорстоко обірвалося життя молодого чоловіка. Як повідомила Альона, він був застрелений у машині. Трагедія сталася в районі, де Олександр проживав. Похований (перепохований) Шуліка Олександр Миколайович в селі Соханка.
Більше4 березня Микола Шульга, 58-річний підприємець, загинув від російських обстрілів у Маріуполі. Його донька розповіла, що останній раз почула голос тата за день до трагедії. Він казав, що все добре, але вже тоді росія скидала бомби з неба, і міни летіли з усіх сторін.
Коли відбулося повномасштабне вторгнення, Микола вирішив залишитись у Маріуполі та допомагати місцевим жителям. В день трагедії він був разом із майже 100 людьми у підвалі, де всі ділили запаси харчів та води, щоб залишитись живими. Однак наступного дня, коли все стихло, Микола зі своїм песиком та декількома чоловіками вийшов на вулицю. Була сонячна погода, тиша, але раптово почалися ворожі обстріли, від яких Микола Шульга не встиг добігти до укриття і загинув.
Донька Миколи Шульги згадує свого батька як найріднішу людину, оберіга та зірочку, що вкаже правильний шлях.
БільшеДоля Шуляк Миколи склалася так, що, народившись на Чернігівщині, здобувши знання з морської справи у Херсоні, переїхав до Маріуполя. Тут він одружився, виховували двох доньок та проживав 55 років. Микола брав участь у військових операціях колишнього Радянського Союзу. Працював старшим механіком на кораблях.
Коли почалася російська повномасштабна війна, чоловік залишався у Маріуполі. Місто знаходилось під постійними обстрілами ворога. Молодим важко було вижити в тому пеклі, а він – людина похилого віку, майже не виходив із дому. «Але 26 березня здолав шлях від басейну «Нептун», де мешкав, до 13 мікрорайону. Біля магазину «Успіх» отримав смертельне поранення. Де тато похований – ніхто не знає...», – з невимовним болем каже Олена, донька загиблого. З любов’ю та тугою вона розповіла, що батька дуже поважали, він мав багато нагород, був патріотом України.
85-річний чоловік загинув від російського обстрілу, коли йшов по воду, якої лишили людей окупанти.
Він міг би жити, радіючи успіхам дітей та онуків разом з любою дружиною.
БільшеКостянтин Анатолійович Шумаков загинув у Маріуполі 18 березня 2022 року.
Костянтин родом із міста Костянтинівка, що в Донецькій області, але під час повномасштабної російської війни знаходився в Маріуполі. В ті важкі часи окупації цивільним мешканцям було неймовірно важко знайти місця, де було хоч трохи безпечніше, ніж в житлових будинках. Бомбосховища, підвали, підземні приміщення заводів – все заповнювалось людьми. Снаряди, міни, бомби діставали скрізь. Ворог знищував будинки, не було пощади нікому.
Костянтина шукали, очікували від нього телефонного дзвінка, але з ним не було зв’язку з 5 березня. Поховали чоловіка на проспекті Металургів б.235, в районі комбінату ім. Ілліча.
Війна обірвала життя молодого чоловіка в 39 років.
БільшеВ дитячому садочку №56 «Капітошка» в Маріуполі, де працювала до повномасштабної війни росії проти України Світлана Щебетова, виховательку поважали та любили. І вона любила свою роботу, своїх вихованців. Євген каже, що Світлана - «вихователь від Бога, промінець сонця, добра, життєрадісна».
Але мирний весняний Маріуполь 2022 року здригався від ворожих обстрілів, стогнав муками людей, та руйнацією житлових будинків.
В один із таких жахливих днів окупації міста загинула під час російських обстрілів Щебетова Світлана Олександрівна. Сталося пряме попадання снаряду в будинок в Приморському районі Маріуполя по вулиці Дніпропетрівській, де перебувала жінка.
Вбита люба жінка, мати, сестра, донька. З глибоким болем Євген каже, що рідні вдячні Світлані «за світло, любов, щастя, яке вона дарувала».
БільшеПісля 24 лютого життя маріупольців перевернулося. Росія принесла смерті, голод, розруху. Люди не мали медичної допомоги, вмирали через нестачу ліків та через хвороби. Так загинула під час окупації Людмила Григорівна Щегорец. Жінка хворіла на цукровий діабет та в березні впала в діабетичну кому, перебуваючи у себе вдома за адресою пр.Будівельників, 107. Після цього в її будинок сталося потрапляння та він загорівся. Тіло Людмили Григорівни Щегорец не було знайдено.
БільшеВалентина Щербатих загинула 24 березня 2022 року у власному будинку в Маріуполі. Того дня близько 18:00 розпочався артилерійський обстріл. Один зі снарядів влучив у будинок і він спалахнув. Валентині було 78 років. Вона народилася 15 серпня 1943-го у німецькому концтаборі, куди її маму Ганну відправили із Полтави. Валентина була найстаршою в сім'ї, де виховували трьох дітей. У Маріуполі до пенсії працювала на металургійному комбінаті «Азовсталь». Була ветеранкою праці. Любила поратися на городі. Відвідувала заходи для ветеранів та їхні збори. Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну жила у Лівобережному районі Маріуполя. Цей район потрапив під вогонь одним із перших. Проте виїхати до більш безпечного місця Валентина Степанівна не змогла. «24 березня о 18:00 російські війська почали артилерійський обстріл. Один зі снарядів влучив у будинок. Зі слів сусідів, одразу розпочалася пожежа. І більше бабусю ніхто не бачив... Вона згоріла живцем... Бабуся завжди була маленька, худенька, сонячна. Приходила на допомогу, якщо було потрібно. Дуже переживала за близьких, дуже любила двоюрідного правнука», – сказала Крістіна, двоюрідна онука загиблої. У Валентини Щербатих залишилися племінниці та їхні діти з онуком. Будинок, де вона загинула, окупаційна влада почала зносити разом із вбитими там людьми.
БільшеЗ початку повномасштабної російської війни проти України маріупольці стали заручниками смертельної небезпеки. Ворог лютував, бо не зміг миттєво подолати спротив мужніх українських воїнів. Знищувалась критична інфраструктура, цивільне населення залишалось без медичної допомоги, без зв’язку, без води, у холоді та голоді.
Андрій Щетинін не виїхав з Маріуполя, де проживав у Приморському районі по вулиці Кронштадтський, 4. Як і всі мешканці, молодий чоловік шукав безпечне місце для збереження життя. Постійні масовані обстріли, регулярні російські авіабомбування доводили до повного відчаю.
16 березня 2022 року Щетинін Андрій Миколайович загинув на вулиці Котляревського. Трагедія сталася внаслідок осколкової травми грудей під час обстрілів. Жорстока російська війна лишила життя молодого чоловіка.
БільшеРуслан Щуренко загинув у Маріуполі 10 березня, коли пішов за водою. Чоловік майже зайшов у під’їзд свого будинку, як уламок ворожого снаряду прилетів йому в спину. Це сталося на вулиці Купріна 19, коли російські окупанти знищувати все на своєму шляху. Більш за все постраждали мирні люди, котрі ніколи не могли передбачити, куди саме впаде снаряд на цей раз.
Так і загинув маріуполець Руслан Щуренко у віці всього 28 років. Друзі поховали його біля будинку, де він мешкав.
БільшеРовесники Вадима Юдіна – молодь Маріуполя, котра мала всі можливості для всестороннього творчого та фізичного розвитку. Фізкультурні зали, стадіони, спортивні майданчики у дворах будинків, басейни – все давало можливість вибрати та займатися улюбленим видом спорту. Гарні можливості були щодо різноманітних освітніх напрямків. Живи та радій.
Так було до 24 лютого 2022 року, до повномасштабної війни росії проти України. З перших днів над містом лунали гучні вибухи; чутно було стрільбу боїв; вітер розносив по всій окрузі їдкий дим пожеж.
Вадим Юдін проживав у центральному районі міста, тому всі події змінювались відносно того, як ворог просувався вглиб Маріуполя. Намагаючись оточити місто, зруйнувалась уся критична інфраструктура. Прицільно знищувались як багатоповерхівки, так і житлові будинки в приватному секторі.
24 березня 2022 року Юдін Вадим Сергійович загинув у своєму будинку, по вулиці Фонтанній 39, під час воєнних дій. Так повідомила Ольга К. Нажаль, рідний дім не став фортецею під час російської навали.
БільшеМи створюємо сім’ї, щоб любити та відчувати любов інших, радіти щасливому життю разом, виховувати дітей, піклуватися про старших. Багато чого доброго дає родина. Анатолій Юрченко любив та цінував свою родину, де любили та шанували один одного.
Повномасштабна російська війна зруйнувала все, знищуючи Маріуполь, вбивала найкраще. Через потужні ворожі обстріли люди не могли безпечно пересуватися, шукати воду, їжу, допомогу, рідних. В суцільних стражданнях минали дні окупації. Зв’язку не було.
27 березня 2022 року Юрченко Анатолій Афанасійович зник безвісти в окупованому Маріуполі.
Рідним неможливо прийняти таке горе.
БільшеОлексій Юрченко трагічно загинув у Маріуполі під час окупації міста російськими загарбниками. Трагедія сталася 23 березня 2022 року, коли він хоронив сусідку. Прилетіла ворожа міна, яка вбила Олексія. Йому було всього 45 років.
Дружина Олена Олександрівна з великою біллю розповідає про нього: «Найкращий чоловік на світі…». Він був особливий для своєї родини…
Олексій Юрченко працював слюсарем на металургійному комбінаті. Мав плани на майбутнє, сім’ю. З приходом російських «визволителів» Олексій Юрченко лишився головного – життя.
БільшеНа долю Юрія Митрофановича випало багато випробувань. Воєнне та післявоєнне дитинство... Загартований труднощами, чоловік працював, турботливо ставився до рідних, надіявся на щасливе майбутнє разом з дітьми, онуками. В 79-річному віці мав більше можливостей відпочивати, зустрічатися з друзями, спілкуватися з рідними.
Але російська армія напала повномасштабною війною на Україну, вдерлася жорстокою навалою в Маріуполь. Юрій Юшін, як і багато мешканців, залишався в місті. В такому віці важко витримати жахи масованих обстрілів, регулярних авіабомбувань ворога. Люди шукали місця, де надійно можна сховатися, зберегти життя. Таких було мало.
З великим болем повідомила Наталія Іванченко, що її батько, Юшін Юрій Митрофанович, загинув 29 березня 2022 року в опаленому війною Маріуполі.
БільшеЗнаходячись на заслуженому відпочинку, Федір Васильович радів спілкуванню з рідними, тішився їх досягненнями.
Коли розпочалася повномасштабна російська війна, чоловік знаходився у квартирі своєї доньки, що на вулиці Зелінського у Маріуполі. 79-річний чоловік залишався там і під час постійних російських обстрілів. Ворог лютував, намагаючись окупувати місто.
15 березня 2022 року Ягмурджи Федір Костянтинович загинув. Він згорів живцем в квартирі. Через попадання снаряду внаслідок обстрілу виникла пожежа в будинку, в квартирі.
Родичі поховали останки (попіл та кістки у відрі) біля дому. Згодом перепоховали на Старокримському кладовищі, у могилі померлої дружини.
Війна жорстоко розправилась життям мирної людини.
БільшеМикола Яковенко загинув у Маріуполі на очах своїх рідних – дружини та дитини. 21 березня 2022 року під час жахливих обстрілів, які наносила росія, уламок снаряду пробив кришу будинку Миколи та потрапив прямо йому в спину. Це сталося, коли сім’я вже спала на одному ліжку – постраждав лише Микола – дружина та донька вціліли. Приватний будинок, де перебували Яковенки, знаходився на Пентагоні.
Рідні розповідають, що Микола обожнював свою сім’ю та був дуже добрий. Він працював на заводі «Азовсталь».
Росія забрати сотні тисяч невинних душ на Україні, захоплюючи наші землі та вбиваючи наш народ.
БільшеОлег Якушев загинув 17 березня в Маріуполі. Про це стало відомо від дружини Наталі. Того трагічного дня сім’я Якушевих перебувала за адресою вул.Торгова, 38. Разом з Олегом та Наталею переховувалися від російських загарбників їх доньки Вероніка та Анастасія. Через влучання в будинок усі, окрім Наталі, загинули. Олегу було 43 роки.
Більше19-річна Анастасія Якушева загинула в Маріуполі 17 березня, через влучання в будинок за адресою вул.Торгова, 38. Трагедія забрала життя ще її батька – Олега, а також молодшої сестри Вероніки. Відомо, що мати дівчинки, Наталі, вдалося вижити.
Більше15-річна Вероніка Якушева загинула в Маріуполі 17 березня, коли російська армія поцілила в будинок за адресою вул.Торгова, 38. В результаті трагедії, окрім Вероніки, загинула її старша сестра, 19-річна Анастасія, а також їх батько – Олег Якушев. Відомо, що мати дівчинки, Наталі, вдалося вижити.
БільшеЛюдмила Іванівна проживала в Маріуполі, в центрі міста, по проспекту Миру, будинок 86. Це п’ятиповерхівка. Жінка, як і кожна любляча мати, бабуся, раділа, коли у неї гостювали рідні. Залюбки готувала для них смаколики, разом гуляли по місту.
Нажаль, 23 березня 2022 року Якушева Людмила Іванівна загинула. Онучка Ольга розповіла, що «спочатку прилітали снаряди, потім підпалили будинок військові, моя бабуся була вдома (зі слів сусідів). Загинула в своїй квартирі».
Допомогти їй не могли, бо навкруги все палало від вибухів, від цілеспрямованих обстрілів російських окупантів. З 24 лютого 2022 року була жорстока безжальна війна росії проти України. Маріуполь був під масованими обстрілами.
З любов’ю Ольга згадує бабусю як світлу, добру і дуже турботливу людину.
БільшеОлександр Яловчук загинув у Маріуполі 13 березня 2022 року. Одна з авіабомб, якими тоді росія атакувала місто, втрапила на подвір’я будинку Олександра. Чоловік був похований у воронці, яка утворилася після вибуху за адресою пр.Перемоги 32\42. Пізніше у липні тіло Олександра було ексгумовано та перепоховано на Старокримському кладовищі.
До війни чоловік мав стабільну роботу – працював ведучим спеціалістом ТОВ "Метінвест інжиніринг". Був одружений та мав гарну сім’ю.
БільшеОлексій - український спортсмен і військовослужбовець підрозділу Національної гвардії України. Чемпіон України з кікбоксингу та чемпіон світу з тайського боксу (муай-тай). У 2020 р вступив до ОЗСП «Азов». Мав стальний характер та був вірний своій країні. Олексій вів здоровий спосіб життя та завжди підтримував гарну фізичну форму.
10 березня 2022 року отримав кульове поранення в ногу і три тижні провів у шпиталі. Загинув 7 квітня 2022 р. у віці 38 років під час оборони Маріуполя. У Олексія залишилися дружина та син.
БільшеБудучи на заслуженому відпочинку, Олександр Андрійович намагався більше часу проводити з рідними. Раніше більше працював, менше приділяв уваги сім’ї. Все змінилося в житті маріупольців 24 лютого 2022 року, коли розпочалася повномасштабна російська війна. Олександр Ярошенко залишався в рідному Маріуполі.
Як і всі мешканці міста, чоловік став заручником ворожих злочинів. Російські війська нещадно скидали авіабомби на місто, обстрілювали постійно, руйнуючи об’єкти критичної інфраструктури та житлові будівлі. Жах руйнацій, страх смерті в суцільному пеклі панував скрізь.
29 березня 2022 року Ярошенко Олександр Андрійович загинув у Маріуполі в період російської окупації.
БільшеАндрій Ясиновий та його родина проживали у Маріуполі. Як і всі сім’ї, працювали, виховували підростаюче покоління, раділи життю. Молоді батьки були в тому віці, коли молодь збирає плоди своїх навчань, знань, мріє про зростання добробуту на щастя рідних.
Коли почалася повномасштабна російська війна, родина не виїхала з Маріуполя. З кожним днем ворог наступав ближче до центральних районів міста. Ніщо не стримувало його жаги до знищення всього на меті до окупації. У холоді, голоді, без зв’язку та медикаментів люди не витримували, помирали. Гинули від куль, снарядів, осколків мін, авіабомб.
Як повідомила Інна, її чоловіка Ясинового Андрія Андрійовича не стало 30 березня 2022 року. «Війна змінила його долю...», – горює дружина, сім’я.
БільшеЧерез війну, яку розпочала росія, в Маріуполі загинуло багато літніх людей. Пенсіонери опинилися в страшних умовах – без медикаментів, під постійними обстрілами, в холоді, та без нормальної їжі. Вони виживали, як могли.
Фаїна Олександрівна Ясліковська загинула в період окупації, 20 березня 2022 року.
Рідні розказують, що вона була найкраща сестра, бабуся та прабабуся. «Ти була світлим промінцем, так тебе не вистачає, твоїх порад. Ти завжди поспішала на допомогу, а ми не змогли тебе врятувати. Вибач нас, ти назавжди в наших серцях», - з біллю та нестерпним сумом кажуть близькі Фаїни Олександрівни.
БільшеЗ 24 лютого 2022 року Маріуполь відчув на собі вбивчу лють російської повномасштабної війни. Скрізь лунали гучні вибухи, горіли будинки, спішили люди, які шукали безпечні місця для збереження життя. Майже всі ті, хто проживав у приватних будинках, ховалися у своїх підвалах, прихищали у себе родичів, друзів, знайомих.
Владислав Яценко проживав у Маріуполі, в селищі Моряків, не покинув рідне місто, дім. В кінці березня 2022 року війна вдерлася в його дім прямим попаданням смертельного снаряду. 57-річний Яценко Владислав Петрович загинув у своєму будинку.
БільшеСергію Яценко виповнилося 32 роки, коли в його рідне місто вдерлася російська повномасштабна війна. Маріуполь став бажаним «шматочком» для загарбників. Відчайдушно захищалося приазовське місто. Мирні жителі не всі покинули свої домівки, надіючись на такий сценарій подій, де вони будуть в безпеці. Але ворог з лютою ненавистю знищував критичну інфраструктуру, багатоповерхівки, приватні будинки. Цивільні мешканці гинули пеклі постійних обстрілів, авіабомбувань.
29 березня 2022 року Яценко Сергій Олександрович загинув від кулі снайпера в окупованому Маріуполі.
БільшеКоли росія розпочала повномасштабну війну проти України, багато маріупольців залишалися в своїх домівках. Була надія,що всі жахи обстрілів скоро закінчаться, адже не будуть війська боротися з цивільними жителями.
Потужні обстріли, які розпочалися 24 лютого 2022 року на околицях міста, наближатися до центру. Окупанти оточували місто, залишивши мешканців без допомоги в смертельній небезпеці.
Василь Яценко, як і інші, знайшов прихисток на території металургійного комбінату імені Ілліча, в районі 3-іх прохідних. Це був бункер, яких чимало знаходилося на заводах. Нажаль, як повідомив Олександр, Василь загинув 24 березня 2022 року. Молодого чоловіка поховали в окопах біля контрольно-пропускного пункту. Він навіки залишився 38-річним. Війна забрала надії, сподівання, життя.
БільшеМаленький хлопчик Кирило Яцько ріс на потіху батькам у морському місті Маріуполі. Раділи синочку, мріяли про його щасливе майбутнє.
Але російська армія почала війну проти України, принесла з собою смерть, біль, горе. Маріуполь, його жителі потерпали від постійних обстрілів.
На початку березня 2022 року окупанти знову обстрілювали місто. Під мінометний обстріл потрапив будинок, в якому проживав з рідними Кирилко. Осколки мінометного снаряду потрапили до голови малюка. Батьки загорнули його в ковдру та одразу поїхали до лікарні. Батько ніс на руках малюка, а мати Марина у сльозах бігла за чоловіком. Вони дуже сподівалися на краще. В реанімації лікарі робили все, що від них залежало. Але врятувати Кирила не вдалося. У розпачі були і лікарі, які не змогли допомогти дитині.
Фотограф Євген Малолєтка зафіксував цю трагедію на фото та відео. Після смерті синочка вбита горем мати голосила: «Чому, за що, чому?»
4 березня в окупованому росією Маріуполі від мінометного обстрілу загинув 18-місячний Кирило Яцько, у якого попереду могло бути довге та щасливе життя.
БільшеПід час окупації Маріуполя російськими загарбниками, молодий чоловік Антон Яшин, отримав поранення ноги. В травні хлопця вивезли в Донецьк, де лікарі намагалися його врятувати, але, нажаль, операція не допомогла.
Антон мав хист до творчості – його дуже приваблювала музика, саме тому він втягнувся в напрямок діджейства. Музика була його стихією уже життя.
Відомо, що Антон відвідував у Маріуполі «Церкву Добрих Змін». У соцмережах церкви в 2016 році була публікація про те, як Яшин Антон отримав зцілення від ВІЛ-інфекції.
Більше