"Я розчарувався в людях". Розповідь чоловіка, який 18 днів поспіль вивозив власним коштом людей із заблокованого Маріуполя

 Він 18 днів за власною ініціативою і за власні гроші вивозив людей з Маріуполя. Більше сотні врятованих. Тисячі – нагодованих. Максим колись до війни був моряком, мав бізнес в Маріуполі. Ніхто не вимагав від нього витрачати власні кошти на допомогу іншим. Ніхто не змушував його кожного дня ризикувати власним життям заради чужих і незнайомих людей. 

Так навіщо він все це робив?

«Я вперше поїхав у Маріуполь, щоб вивезти звідти родичів. Дружину з дітьми вивіз з міста одразу, а ось рідня залишалась там. Тож поїхав. Але коли я вперше спустився у підвал  і побачив людей, які там переховувались… Розумієте, я подивився їм в очі. Це було страшніше за бомби. Там був страх, безпорадність, відчай. Якщо ти хоч раз побачиш такий погляд, ти не зможеш не повернутися. І я повернувся…»

Перший раз, коли він повертався, він свою машину забив до верху. Знайшов місто в селищі під Маріуполем, де було світло, вода, зв’язок. Там розвантажив все, що привіз. І зробив в цьому місці такий собі власний штаб допомоги. І звідти став прориватись в місто.

З початку не вдавалось. Тривали бої. Нікого не пускали. Потім стали запускати в місто.

З початку березня Максим на своєму автомобілі, до речі, не дуже великому, робив по 2-3 ходки  на день. Заїжджав в місто, знаходив людей, які погоджувались виїхати з Маріуполя, довозив їх в Мангуш, Нікольське, Мелекіне і залишав там. Люди вже самі вирішували, в якій бік їм рушити далі чи взагалі залишатись на місці. 

«Я всім давав свій номер телефону, і ті, хто хотів їхати далі, але не міг знайти транспорт, телефонували мені, і я допомагав.

8 днів я таким чином вивозив людей,  а паралельно роздавав їжу. Заходив у під’їзд з пакунками. Роздавав допомогу, розмовляв з людьми, пропонував їхати з міста, в першу чергу забирав жінок та дітей. Більшу частину родичів за цей час мені вдалось забрати. За тиждень у мене закінчився весь запас допомоги, яку я придбав. І я вже розумів, що треба їхати в Запоріжжя скуплятися».

Максим вискочив до Запоріжжя. Дивлячись, як виживають люди у підвалах, як облаштований їхній побут, він вже краще розумів, що дійсно потрібно людям, чого їм не вистачає. Тож закупи робив більш свідомо, ніж у перший раз. 

Він приїхав до Запоріжжя, але там багато магазинів вже були зачинені, вибір товарів був невеликим, тож Максиму довелось їхати до Дніпра. Два дні він витратив на те, щоб придбати все, що необхідно.

Купував ліки, багато  муки, дріжджі, бо люди жарили пишки на кострі, дитяче харчування, дитячі памперси. Я накупив дві машини. У цей час якраз зі мною зв’язався мій товариш, який знав, чим я займаюсь, і попросив, щоб я взяв з собою його знайомого. У нього була машина, «пірожок», знаєте таку? Тож ми затарились суттєво більше.  І перший раз я привіз в Маріуполь дуже багато бензину. Тому що люди вже почали виїжджати, але була велика проблема заправити машину.

Я купив 16 5-літрових каністр, чотири 10-літрових та одну 20-літрову каністру.

І в цю свою поїздку я дуже багато допомагав людям заправляти машини, або заряджав акумулятори, допомагав виштовхати машини з гаража. Якийсь ремонт робив, бо у багатьох людей машини були пошкоджені».

Саме в цей час Максим став стикатися з людською непорядністю. Звідси почались його розчарування в людях. 

«З приводу  бензину. Мені почали писати люди, допоможіть, мої рідні не можуть виїхати. Я приходжу за адресою. А це до речі було досить важко зробити. Часто мені доводилось залишати машину і пішки йти в потрібне місце, ризикувати, витрачати багато часу. І ось я дістаюсь з таким трудом, приношу бензин, щоб люди могли виїхати. Кажу: ось ваші друзі попросили допомогти вам. Давайте швидко вам заливаю бензин і ви швидко їдете звідси. І чую у відповідь: та ну ми не знаємо, та ми, мабуть, ще почекаємо. Ви нам залиште бензин, а ми якщо що потім поїдемо. Я їм відповідаю: «Ви мене не зрозуміли. Я заливаю бензин в бак, і ви їдете. Якщо ні – я віддам бензин тим, кому він більше потрібний. Просто так я бензин не дам, бо його мало, і я не можу просто так його роздавати, не розуміючи, чи поїдуть люди чи ні».

І таких випадків було дуже багато.

Ти ризикуєш життям, витрачаєш безцінний час, під обстрілами прориваєшся до будинку, а люди тобі у відповідь: «Ну почекайте». І починають перебирати свій скарб.

«Мені все частіше доводилось бути жорстким. І казати: у вас є тільки 15 хвилин. Або ви їдете, або я їду без вас. Бо все це – не іграшки…

Люди не розуміють, що часто час іде на хвилини. Я так одну жінку на Черьомушках забирав. Вона теж дуже ображалась на мене. А коли ми поїхали, в її дім прилетіло, і він спалахнув. Вона потім вибачалася переді мною».

Війна дуже змінила психологію людей. Максим дуже дивувався, коли забирав людей з великих бомбосховищ, наприклад, у палаці піонерів. Брав в першу чергу жінок і дітей. Їх чоловіки, старі залишались. Але ці жінки забирали повні пакунки їжі з собою, замість того, щоб допомогти тим, хто залишається в блокаді.

«Я на них кричав. Казав: залиште. Там, куди ми їдемо, все є, їжа є. Вас нагодують, там можна купити. Але вони мене не слухали. Не могли розстатися з їжею. Доводилось ставити умови: або ви залишаєте їжу у бомбосховищі, або ніхто нікуди не їде».

Семешко вивозив людей виключно безкоштовно, за власний рахунок. Були пропозиції за гроші взяти на борт чоловіків або літніх. Але він відмовляв.

«Пояснював, що всіх забрати не можу, тому такі пріоритети. Ми з вами вже пожили, а дітям ще треба жити. І їм потрібні мами. Дехто ображався…»

Про людей

У маріупольських підвалах було декілька типів людей. По-перше, були ті, хто хотів виїхати будь-якою ціною. Бо розуміли, що залишатись в місті далі неможливо.

Але були і ті, хто нікуди їхати не бажав. Серед них декілька типів людей.

Були ті, хто реально боявся кудись далі рухатись через те, що вони не розуміли, що їх там чекає, і тому відмовлялись.

Були люди без надії, я би так їх назвав. Зламані. Загублені такі. Вони нічого не хотіли, ні во що не вірили і нікуди не збирались. Але я вивозив і таких, якщо у них були діти. Через дітей. Бо треба рятувати дітей, я це розумів. Таким людям доводилось пояснювати і про евакуаційні автобуси, про допомогу, про центри для біженців. Доводив, що їх ніхто не кине напризволяще. Я радив йти навіть пішки, але не залишатись.

І була категорія людей, які призвичаїлись до нового життя. Вони знаходили собі алкоголь. Веселились. У них все було добре. І таких стало багато, особливо в крайні дні, коли вже багато людей поїхало. Такі стали особливо помітні. Дивитись на цих людей було дуже сумно.

Взагалі, люди часто розчаровували. 

Наприклад, мені було дуже важко зрозуміти людей, які самі виїжджали, а потім боялися повернутися за своїми батьками. Я пояснював, розповідав, де безпечно, де можна проїхати, як пройти і що зробити. Але у відповідь чув якісь відмазки. 

Найбільше мене вразив випадок з одним з моїх знайомих. Він напередодні війни пішов від дружини. У них був син. Цей знайомий почав жити з іншою дівчино. І раптом я побачив в соцмережі повідомлення, що він врятувався з цією дівчиною. Зрадів за нього дуже. А вже наступного дня він став писати: допоможіть врятувати сина, він залишився в Маріуполі. І ось цього я ніколи не зрозумію. Як можна не повернутися за сином? Да я за своїми дітьми би на животі повз, стріляли б у мене, а я все одно повз і дійшов би, і забрав би. Я ж не самий сміливий. Я це саме в Маріуполі зрозумів. Але я так би ніколи не поступив – не залишив би дітей.

Або ще один приклад. Інший мій знайомий чотири роки прожив з дівчиною. У неї була дитина. Але коли почалась війна, це знайомий мій вивіз свою маму, а людину, з якою прожив 4 роки, залишив. І дитину її залишив. Я ніколи цього не зрозумію…

А ще у мене є велика образа на тих людей, хто складає керівництво Маріуполя. Бо вони поїхали з міста. І люди відчули себе просто покинутими. Вони нічого не розуміли, не знали, що робити і чи варто залишати місто. Я би так ніколи не зробив. Я б не залишив Маріуполь.

Взагалі дуже багато розчарувань в людях за ці дні.

Але є багато людей, хто розкрився зовсім по-іншому. Дуже багато людей допомагали один одному, рятували. Ми обмінювались один з одним інформацією, допомагали. Це справжні люди. І я пишаюсь тим, що вони такі є".

Про машину

Машина в Маріуполі – велика цінність. Це надія на порятунок. Це засіб для виживання. 

Залишати машину просто так без нагляду в місті зараз неможна. 

Але мені часто доводилось саме залишати її, бо багато було місць, куди під’їхати неможливо було. Я намагався знаходити людей, нормальних, які могли б приглянути за машиною. 

Без нагляду маріупольці могли злити з машини  бензин або зняти акумулятор.

Іноді на мене навіть з ножом кидались – намагались пограбувати і мене, і автомобіль. Тобто небезпечно було.

Про блокпости

Щоб проїхати блокпости, ніяких особливих домовленостей не потрібно було. Всіх пропускали, і мене пропускали. Звісно, питали, куди їду і навіщо. Я відповідав, що їду за речами додому, за мамой, за рідними… Не завжди казав правду. Але мене слухали і пропускали. 

Не пускали тільки, коли стріляли, коли я потрапляв у війну. Іноді через це навіть доводилось залишати  машину і йти пішки на свій страх і ризик. 

Іноді так йшов пішки, заходив у якісь двір – а там повно техніки ворожої. Заламували руки, клали на пузо. Але я пояснював, казав, що не знав, йду до дому. І відпускали мене.

Сигарети, звісно, також ніхто не відміняв. Роздавав на блокпостах, щоб лояльно ставились. І нормально до мене ставились. Ніколи у мене нічого не вимагали. Не знаю, як у інших. Це мій досвід. Але вони знали, що я не мародер, не за гроші працюю – просто допомагаю. І ставились відповідно.

На початку квітня місто зачинилось на виїзд. Але через те, що добре знали мене, на деяких блокпоста навіть після заборони ще декілька разів пропускали. 

До тих, хто вивозив людей за гроші, у росіян було більш прискіпливе ставлення. Я не можу судити таких людей - тих, хто заробляє на війні, заробляє на порятунку. У кожного різні обставини. Я про них нічого не знаю. Вивозити людей – це великий ризик для життя. І не кожен здатний на це. Думаю, є інший суддя, який дасть відповідь на це питання, чи можна так робити, чи ні. 

Ось кого я не можу пробачити, так це людей, які брали задаток за вивезення, а потім зникали. Ось таких би я забивав молотком.

Про небезпеку

Не багато людей витримували таке навантаження. Деякі мої знайомі робили 3-4 поїздки, а потім казали: все, більше не поїду, страшно.

В Маріуполі дійсно було страшно. І можна було багато разів не повернутися. 

Одного разу вивозив дружину свого знайомого з дитиною. Сам він вирішив залишитись у Маріуполі – захищати від мародерів свій дім. Домовились. Заїхав за ними на «Комсомолець» .Вони дуже швидко зібрались, і тільки сіли в машину, як стали прилітати міни. Спочатку за куполом (будівля волейбольного палацу – прим.ред.), потім все ближче, ближче і зовсім близько з машиною розірвалась міна. Жінка злякалась, закричала. А я подумав, що зараз і її не врятую, і сам загину. Але замість того, щоб зупинитись, натиснув педаль газу. І ми проскочили.

Але це був ще не найстрашніший випадок. Іншого разу у дворі багатоповерхівці я теж забирав людей. І раптом прилетіли міни прямо біля машини. Вікна повибивало. Мене контузило. Я дві години взагалі нічого не чув. Двоє людей були поранені.  Але нічого, вибрались. Нормально.

***

Зараз Максим залишив свої волонтерські справи. Місто закрите. Нікого не впускають, не випускають. Прийшов час для того, щоб подумати про себе, про родину, подумати, що робити далі.

«Треба якось починати все з початку. Щось робити, якось заробляти на життя. Але не питайте мене про майбутнє. Я не знаю поки, що буде завтра…»