Чому так багато зрадників серед маріупольських вчителів. Розповідає директор школи №65 Богдан Хомусяк

Досить складно було знайти вчителів, директорів шкіл з Маріуполя, які б погодились говорити про дуже болісне – зраду своїх колег.

«А я скажу вам, чому не хочуть про це говорити. Бо кожен думає, а раптом мені доведеться повертатись в Маріуполь… А ще у мене там квартира, тож краще помовчу. Ми всі втрачаємо. Але ж має бути своя позиція. А її нема», - каже директор ОШ-65 Богдан Хомусяк.

Він говорити погодився. 

«Я хочу правди. Я хочу справедливості.

Нещодавно розмовляв  з одним своїм колегою. У нього інвалідність. І важко їхати з міста. І так сталося, що у нього квартира зберіглася. І ось він в Маріуполі залишається, телефонує мені. І я його питаю, ну ти за кого? Ти за москалів чи за Україну? А він мені – «я на цю тему не розмовляю, я з тобою розмовляю як з людиною». А я йому: ну як же так? Це що ж виходить, не людська розмова? Про власну країну – це вже не про людське? Такий час, війна. Ну треба ж вже нарешті визначитись», - кажу йому.

Богдан Хомусяк визначився давно. Тому не боїться бути відвертим.

Він пропрацював в системі маріупольської освіти 42 роки. Починав в радянській школі, був свідком змін та їх пробуксовки. Очолював певний час управління освіти Маріуполя. Майже про кожного вчителя, який сьогодні працює в місті, він знає якусь історію, бо дуже-дуже довго він всередині цього котла. Багато знає, а про війну не знав…

«Ми були в повній інформаційній блокаді. Напередодні війни у нас не відбувалось справжніх комунікацій. Нас, директорський корпус, не збирали. Ми не розмовляли. Ми не дивились один одному в очі. Ніхто не обговорював з нами можливий розвиток подій. Ніхто не заявляв своєї позиції.  Ніхто не обговорював, що і як  треба робити, якщо станеться війна. Тож ми всі, працівники освіти, виявились не готовими до війни. Війна застала нас зненацька.

Що там казати, 24 лютого я пішов на роботу в школу. А потім 25, а потім 26-го… Я ходив до школи і ховав обладнання, комп’ютери, ноутбуки. Намагався зберегти майно. Ховав трудові книжки. Я робив це, доки не почались бомбардування центру міста.

Коли за мною приїхав зять, щоб забрати нас з дружиною, я відмовимся їхати, бо у мене були певні обов’язки, я мав їх виконати. Я не міг їхати. Я чекав якихось зборів. Я думав, буде якесь завдання. Буде опір. Хтось візьме до рук лопату, а хтось – прапор. Задачі по обороні міста. Мали ж бути якісь процеси в місті. Але їх не було».

Так він і проґавив момент, коли можна було виїхати. А потім почались бомбардування. І вже ніхто нікуди не їхав.

«Ми спустились до підвалу. Спочатку сиділи в підвалі свого 152 будинку на вулиці Куїнджі. Майже тиждень ми не могли вийти навіть їжу приготувати, такі інтенсивні були обстріли. Їли сухарики. Діти хворіли, рвали, постійно плакали. 

Потім до нас в підвал спустились якісь місцеві рецидивісти, кримінальники. Почались постійні погрози, розбірки, пияцтво. Ми сиділи в підвалі 12-поверхівці. Там було темно, ніякого світла. Були перегородочки. І ось сидимо ми за однією перегородкою, а за іншою – вони там гвалтують, насильство чинять. І ми, старі, нічого не могли з цим подіяти. Ось де був справжній жах. Сидіти в тому підвалі було найстрашніше, що ми пережили в Маріуполі».

Але в середині березня в їх будинок було пряме потрапляння снаряду, він був повністю зруйнований. І Богдан Хомусяк разом з декількома сусідами перебрався в приватний сектор на Правому березі. Власниця одного з  будинків пустила людей в підвал. 

Спочатку 21, потім залишилось 14 чоловік. 

«Люди дуже різні зібрались, різних думок. Були серед нас і росіяни, які люто ненавиділи нас. А коли побачили перших денеерівців, побігли їм чайок готувати», - пригадує Богдан Адамович.

Їх з дружиною врятувала і вивезла з міста дочка.

Вона виїхала разом з чоловіком в перші дні війни в село під Маріуполем. Але коли розпочались інтенсивні бомбардування, кожного дня благала чоловіка поїхати по батьків. Він побоювався. Бо маленька дитина на руках, страшно залишити їх. Але в кінці кінців погодився.  

«Приїхали, зупинились біля «Порт-Сіті», а дочка через все місто побігла пішки аж до автовокзалу, ми там жили. Вона підійшла до нашого будинку – а він зруйнований. Наш під’їзд перетворився на купу цегли. У дочки трапилась істерика. Вона кричала без зупинку. Вискочили на її крики денеерівці, стали питати, чого вона репетує. Сказали, що в будинку немає нікого, і що якісь люди переховуються на Правому березі. Тож вона побігла.

А ми в цей час як раз виповзли зі свого підвальчика, взяли лопати та почали трохи розгрібати двір від цегли та скла. Худі, брудні – справжні бомжи. Вона побачила нас і аж заплакала...»

Так і врятувались. Спочатку виїхали до селища Республіка, а далі – до батьківської хати Богдана Хомусяка, на Львівщину. 

«Я поїхав, але я все ще в Маріуполі, розумієте? Я стільки бачив, такого, чого б ніколи не хотів бачити.

Я бачив зірваний український прапор. Ми закопали його з онуком, щоб зберегти. На звалищі біля школи знайшли (плаче). Бачив як горіли школи. 66-а пала у мене на очах. Спочатку в неї влучив снаряд, а потім вона спалахнула. Серце крається. Це такий біль…»

Ще більший біль – знати, що окупанти хазяйнують в його рідній школі. 65-та ОШ найменше постраждала серед маріупольських шкіл. Одне влучання снаряду, без пожару та сильної руйнації, пошкоджена спортивна зала. От і все. Навіть вікна всі вціліли, окрім одного, напроти центрального входу.

«Не розумію, нащо вони полізли всі вікна замінювати, якщо вони цілі були», - каже директор.

Оскільки Богдан Хомусяк співпрацювати з ворогом не погодився, росіяни знайшли іншу кандидатуру на посаду директора. Школу очолила Голікова Світлана Олександрівна. Вона тривалий час працювала завучем 21-ї школи в Кальміуському районі, потім стала там директоркою. Ось тепер вирішила перебратись ближче до центру міста.

«Звісно, директорка там Голікова. Але, думаю, насправді зараз в школі заправляє справами моя заступниця, Кузьменко Світлана Володимирівна. Вона організовує процес. Кажуть, що набирають до 900 чоловік. Не знаю, чи то правда. 

Заступник директора по господарський частині лишилась в місті Дегтяр Ольга Анатоліївна. Лишилися вчителі  - шість чи сім чоловік. Вчителька математики Івлева Надія Євгенівна (не володіла української мовою, родом з росії. Вона завжди казала – допрацюю до пенсії і поїду в росію). Вчителька французької мови Ноздрікова, так само росіянка.  Ще одна вчителька французької, Лариса Леонтівна Алтин. Вчителька математики Сугак Тетяна Іванівна. Вони гарні вчителі – ну тобто як фахівці. Але виявляється, що вони погані громадяни. Лишилася ще завуч початкових класів Новікова Вікторія  Вікторівна. Вона одна з тих, кому нічого не заважало поїхати. Незаміжня, квартира в Маріуполі зруйнована… Але вирішила залишитись.  

Разом близько 10 чоловік погодились співпрацювати  з 80 вчителів школи. Ви уявляєте, як воно їм зараз – працювати в Маріуполі? Там же зараз все дихає смертю!»

Богдан Адамович каже, що весь час думає про те, чому саме стільки освітян в Маріуполі виявились зрадниками. Співають гімн росії так само легко, як півроку тому стояли під українськими прапорами.

«Стояли, але ж не співали, розумієте про що я? Коли у нас звучав Гімн України, співали декілька учнів і декілька вчителів. А інші всі мовчали.

А у мене мрія була. Цього року наша 65-а школа буде святкувати ювілей, і я хотів, щоб всі разом – всі без винятку – заспівали гімн України. Нарешті, щоб усвідомили, де ми живемо. На жаль так не сталось. Бо дуже ліберальна у нас країна. Дуже ліберальна навіть до своїх ворогів».

Хомусяк каже, що чисто по-людськи йому шкода цих вчителів. 

«Я ж розумію, що кожен з них хоче влаштувати своє особисте життя.  У тієї ж Сугак чоловік загинув. І вона каже, залишусь поруч. Але ж і у іншої нашої вчительки, Русанової, теж чоловік загинув. Але вона не пробачила, вона поїхала. Вона має свою позицію. Тобто ситуації схожі, а люди чинять по-різному.  Вони за національністю обидві гречанки  - але ж різні.

Кожен робить власний вибір. На жаль, багато хто – не на користь своєї країни. Можливо, так склалось ще й тому, що люди відчули себе кинутими на призволяще. У нас же вчителі звикли, що ними керують. Власної позиції не мають. Що їм кажуть – те вони і роблять. А тут бах – і ніхто нічого не каже. І вони вже розгубились, не знають без вказівки, як треба вчинити. Може тому такий високий рівень колабораціонізму серед маріупольських педагогів».

Але ж так склалось не сьогодні. В сфері освіти власна позиція ніколи не віталась. Ось і прийшли до того, що вчителі, які б мали нести принципи – ніяких принципів самі не мають, власної позиції не мають (навіщо, якщо від цього одні проблеми), тож і навчити їм не можуть, вважає Хомусяк.

Він каже, що з тих десяти вчителів, які зрадили державі, половина – завжди була не громадянами. І це було відомо всім. Але ці люди продовжували виховувати дітей в такому ж дусі, які і самі вони є. Але це нікого не хвилювало.

"Важливо сказати, що є серед маріупольських вчителів і ті, хто залишився в місті, але принципово відмовляється від  співпраці.  Це дуже сильна позиція. Цими людьми рушать два почуття – страх і надія. Страх вже панував над ними навесні. Тепер вони тримаються надією".

Діти

Але ж у цій історії про вчительство є і іншій бік – діти. Деякі з них живуть в постійному дисонансі. Народились в Україні, іншої країни не знають, а батьки весь час країну кривдять, дивляться в бік росі. В школі ці діти співають гімн України. Дома дивляться російські канали. Тепер в місто прийшли окупанти. І вже не треба співати про Україну. 

Скоро Україна поверне свої території, і дітям знову доведеться пристосовуватись   до нових умов, нової правди.

«Це велика трагедія. Буде глибока ломка і глибока невіра. Як у тому фільмі – червоні прийшли, білі прийшли, змінюємо капелюха. Нас чекає дуже болісний процес в суспільстві через всі ці речі, - вважає Богдан Хомусяк. - І результатом всіх цих процесів є великий ризик взагалі втратити цих дітей в моральному та психологічному плані. Бо залежно від того, як довго буде тривати окупація, як довго ці діти будуть піддаватися впливу, їх свідомість буде змінюватись. І не кожен вистоїть. Ми бачимо це  на прикладі Донецька.

Ті діти, які ходили в 4-5 клас школи, і яких батьки не захотіли евакуювати на контрольовану українську територію, зараз йдуть вбивати нас. Їм по 18 років і вони воюють проти України. Я бачив таких в Маріуполі. Зайшов, палець до рота притиснув, мовляв, мовчи. В одній руці пістолет, в іншій – автомат. В очах – влада. Заходить у підвал, і перше питання: «Є серед вас зелені?» Ми навіть не одразу зрозуміли, про що він. Виявляється прибічників Зеленського розшукує. 

Якщо не хочете, щоб ваших дітей спіткала така доля – треба вивозити їх з окупації.

Буквально сьогодні розмовляли про це з вчителем історії Ахозовим – він грек, але він і українець. Виїхав з Маріуполя. Обговорювали роль та відповідальність батьків за долю дитини. І я хочу сказати, щоб там не проголошували окупанти, але більшість батьків в Маріуполі виявилась відповідальною  і виїхала заради дітей. Вивезли дітей звідти.

На жаль, не всі. І тепер в них спрацьовує обивательська логіка: хай краще вчиться читати та писати, ніж сидить дома.

Але ж він буде вчитись не тільки читати. Він буде вчитись ненавидіти свою крану».

Колаборанти

«У мене був друг, відомий вчитель, директор відомої в Маріуполі 40-ї школи Дисконтов Олександр Яковлевич. Він за своєю суттю був сталіністом. Ми  часто з ним сперечались з різних питань. Але мені було цікаво з ним розмовляти, бо він був розумною людиною, багато читав, багато знав. І часто ми обговорювали єврейське питання, бо Дисконтов був сталіністом і євреєм одночасно. Його батько будував завод «Азовсталь», був в керівних рядах компартії. Тому і Олександр Яковлевич дуже багато цікавого знав.

Він був ідейний опонент для мене. Але це була людина з позицією, принципова була людина.

Коли до нас приїжджав Янукович  (в драмтеатрі була зустріч), і увімкнули гімн партії регіонів, всі присутні піднялись і стояли. І лише дві людини у всьому залі залишились сидіти – це я і мій ідейний опонент Дисконтов. Бо ми ж не партійні, чому ми маємо вставати під партійний гімн? А інші – ні. Вони як всі. Без позиції.

На жаль більша частина вчителів, директорів шкіл в Маріуполі своєї позиції не мають, принципів  - не мають. Навіть більше скажу – значна частина працівників освіти є неосвіченими людьми. Ось що ми мали до початку війни і ось до чого це все призвело. Кадрова політика в сфері освіти – провальна. І влада має це визнати».

А тепер давайте подивимось на маріупольських колаборанітв, пропонує Богдан Хомусяк.

«В'ячеслав Мирошниченко, той що зараз називає себе міністром освіти. Він колись, коли я був начальником управління освіти, просився бути директором школи. Молода людина, нещодавно після інституту. Працював культорганізатором в 27 школі. І одразу – хочу бути директором.

На фото - відкриття 1 вересня ОШ-65 окупантами. Мирошниченко - крайній праворуч

А моїм заступником була Зіновія Дмитрієва по Жовтневому району. 

Мене тільки призначили. Я ще погано знав людей. Подивився на цього Мирошниченка і кажу, що мені імпанує, що ви вчитель української мови. Але ж перш ніж стати директором, треба набратись досвіду, мудрості, завучем попрацювати, пройти певний шлях становлення, і відмовив йому. 

Але проходить певний час, і до мене приходить Дмітриєва і каже: я беру на себе відповідальність, давайте призначимо Мирошниченка директором вечірньої школи №1. Я відповів, раз берете відповідальність, добре. І він став директором вечірньої школи, а потім, коли звільнилося місце – директором 38-ї школи. Пам’ятаю нашу останню фотографію на площі Свободи. Фотографувались в вишиванках. Нас же мужчин-вчителів дуже мало. І він стояв поруч, разом зі своєю донькою. А тепер він зрадив державі, прапору, своїй вишиванці, через те, що не пройшов по конкурсу і його не призначили директором департаменту освіти. Він маніакальна людина, маленький диктатор, фюрер – ось його психологія.

Давайте подивимось на ще одну зрадницю – Олену Узун. Розповім вам і про неї одну історію.

Я працював директором 45-ї школи на Мирному. А там вона працювала вчителем російської мови і була класним керівником. Дуже авторитарна людина. І вона одному хлопчикові в своєму класі як дала по обличчю, що у нього був синець розміром з її руку. Мати хлопця прибігла, кричала. Знаєте, діти часто пробачають своїм вчителям, яких поважають, такі вчинки. Але вони не пробачили Узун. Серйозний був конфлікт. Для Узун нічим поганим він не закінчився, бо школа в ті часи була авторитарною, і батьки не мали прав, як і діти. Але я дав їй рекомендацію на підвищення – порекомендував призначити Узун в інспекцію по охороні дитинства. Це була моя ідея. Я хотів, щоб вона ніколи більше не мала доступу до дітей, щоб пішла зі школи.

І ось тепер ця авторитарна, деспотична жінка перервала свою пенсію, щоб повернутись до роботи і попрацювати на окупантів.

Тож ви тепер розумієте, які саме люди стають колаборантами. Серед них немає людей з принципами і твердою позицією. Немає!»

Богдан Адамович це каже емоційно. Відчувається, що дуже болить йому. Всі події сильно вплинули на нього. Каже, що більше не зможе повернутися до школи. А ось до Маріуполя повернутися хоче. 

«Я повернусь в Маріуполь, бо там залишилась значна частина мого життя. Але я ніколи вже не зможу там жити і працювати. Я за ці місяці під бомбами зрозумів, що все, чому я присвятив своє життя, не має результату. Воно нікому не потрібно. Люди забули, що вони є люди.

Коли почалось мародерство, я бачив своїх вихованців, які стали вже батьками, і вони крали все і перли додому, ще до того, як в місті почався голод. Проносили весь цей награбований скарб біля моїх вікон. Ці  мої колишні вихованці  проходили мимо і питали: «Ви що записуєте нас?»  Такий сором...

А чого мені записувати? Я б хотів, щоб мої очі ніколи не бачили цього позору. Мені було противно все це. 

Мені здається, Маріуполь дихає смертю. В моєму будинку, де я жив, загинули 46 чоловік. У нас на автостанції була братська могила непохованих людей. Воно у мене все в очах. Я не можу це забути. І коли мені кажуть зараз, «у нас зараз хорошо, тому що світло дали», я в шоці. Я не можу це чути. Як же може бути добре в місті, де тисячі людей загинуло. Їх немає. Їх не повернути. Вони жили б, але не живуть. А комусь «хорошо»! Це якесь моральне падіння, глибину якого мені важко оцінити.

Да, я поїду в Маріуполі. Але не для того щоб там жити, а для того, щоб подивитись деяким людям прямо в очі…»

Про майбутнє Богдан Хомусяк говорить неохоче. Бо як і більшість людей в Україні, він не розуміє, яким воно може бути навіть завтра. Але про майбутню українську школу має розуміння.

«Я не знаю, якою буде майбутня школа в Маріуполі, але я точно знаю: вчителі, які зрадили своїй країні, не мають ніколи більше працювати вчителем.

Вчительство на теренах України і царської росії завжди було реакційною силою. Вчительство завжди слугувало державі, а не суспільству. І якщо люди у державній владі були непорядні, вчительство сліпо виконувало ці непорядні накази. 

І доки буде так, доти наша школа не буде виховувати вільних людей, здатних на сміливі рішення і прогресивні вчинки. 

Вчителі мають бути вільні люди. Не треба вчити вчителя як треба вчити. Тільки вільні люди можуть виховувати вільних людей. Сподіваюсь, буде так».

  Читайте також: «Нас – більшість. Поки ми є – живе Маріуполь», - директорка маріупольської ОШ-66 Наталя Ровицька