«Води для гасіння пожеж вистачало. Брали з ріки. У нас техніку росіяни знищили». Головний пожежник Маріуполя розповів, як рятували місто, - ФОТО, ВІДЕО

«Ми готувались до війни, бо вона ж і так тривала стільки років, але ніхто не був готовий до тотального знищення». Олексій Шаруда, автор цих слів, – рятувальник. До початку повномасштабної російської агресії він очолював аварійно-рятувальний загін спеціального призначення в Маріуполі. Але з 24 по 26 лютого вся верхівка керівництва ДСНС в Маріуполі залишила місто. 27 лютого Олексій Шаруда вимушений був взяв на себе керівництво рятувальними підрозділами Маріуполя. Офіцери, хто залишився в місті, зібрались, обговорили ситуацію  і підтримали його кандидатуру.

Так він опинився в самому пеклі.

Для Олексія Шаруди війна почалась трохи раніше, ніж для всієї країни. Він мешкав з родиною в Сартані. Обстріли маріупольського селища розпочались ще до 4 ранку, коли країна ще спала.

Перші ракетні удари прийшлись по позиціях українських захисників…

Олексій прокинувся, розбудив дружину. Стали збиратися.

«Десь о 5 ранку отримав дзвінок – нас всіх збирали по тривозі. Тож повіз родину до себе на роботу. Але наступного дня вони повернулись до дому. Ми всі вважали, що буде, як в 2014-му, – трохи постріляють і зупиняться біля міста. Але ми помилились. Вже 25 лютого російська армія  почала скидати авіаційні бомби на Сартану і Талаківку.

Ми розпочали евакуацію людей звідти. Маріупольська влада, поліція, рятувальники та представники маріупольського Червоного Хреста  - разом ми вивозили людей з Лебедіно, Талаковки, Сартани в центр Маріуполя. Вважалось, що там буде безпечно.

В Павлопіль, Гнутове, Гранітне ми вже не могли дістатись. Там вже були російські військові».

На фото - евакуація

Тільки 27 лютого Олексій Шаруда зміг забрати родину з селища. Він привіз їх до себе на роботу, в офіс на вулиці Митрополитській. Вони були разом весь час.

27 лютого – це останній день, коли він побачив свій будинок, рідну Сартану. Селище було напівзруйноване.  Вціліла центральна частина. Але окраїни селища дуже постраждали. Особливо будинки в районі кладовища. Там просто не залишилось нічого.

На фото - селище Сартана, лютий 2022 року

28 лютого в Сартану увійшли російські війська. А в Маріуполі розпочались тотальні бомбардування та ракетні обстріли. 

Лівобережжя, Кальміуський район, Західний мікрорайон, потім Приморській район. Це не були послідовні обстріли квадрат за квадратом. Росіяни обстрілювали місто одночасно з усіх боків. В Маріуполі не лунали сирени, тому що обстріли не припинялись в місті ані на хвилину. Якщо тихо в центрі – гучно на Західному, якщо на декілька годин припинили обстрілювати Черьомушки, то в Кальміуському жах не припинявся.

«Спочатку нам вдавалось контролювати ситуацію в місті. Ми виїжджали на гасіння пожеж, діставали людей з-під завалів. Допомагали «швидкій» розвозити людей по лікарнях. Але коло наших можливостей поступово звужувалось. Спочатку ми перестали возити поранених в першу лікарню в Кальміуському районі, потім в четверту на Лівобережжі.

Загиблих було дуже багато. І в перші дні ми ще намагались ховати людей. Але потім поранених  і загиблих ставало стільки, що ми ухвалили рішення: спочатку поранені, потім загиблі. Бо якщо ще є шанс когось врятувати – треба рятувати.

Всі ці питання вирішували в тісній координації з усіма службами та міської владою, які залишались в місті. Не зважаючи на обстріли, ми збирались щодня.

Взагалі, та робота, яку робила наша поліція, наші медики – це просто подвиг. І я дуже вдячний кожній людині, яка виконувала свою роботу в Маріуполі, за співпрацю. Уявіть, ми на початку березня, під обстрілами навіть тролеї обірвані обрізали, розчищали дороги. Бо ми сподівались, що нам вдасться утримати місто і контролювати ситуацію.

Нам навіть вдалось організувати два рази поховання загиблих на території старого кладовища. Біля ста чоловік поховали за два рази. Але потім це стало неможливо.

Після 2 березня, коли зв’язок повністю зник в Маріуполя, нам вдалося встановити радіозв’язок з представникам міської ради, Маріупольгазом,  поліцією, Міськводоканалом та швидкою допомогою. І ми працювали в дуже тісній кооперації.

Розумієте, в цей час люди вже не могли нам зателефонувати і повідомити про пожежу, або якщо потрібно когось дістати з-під завалів. Але місто патрулювали поліцейські, швидка літала. Всі вони повідомляли, якщо бачили, що ми потрібні. Наприклад, телефонує мені поліція. Кажуть: «На вулиці Латишева розбомбили будинок. Людей треба перевезти в укриття. Ми не можемо впоратись самі». Я скеровую туди мікроавтобус, забираємо людей, веземо в «Терраспорт» або в драмтеатр, або ДК «Чайка».  Або телефонують зі «швидкої», кажуть, під завалами опинилась бабуся. Не можемо дістатись. Їдемо, розгрібаємо завали, допомагаємо дістати жінку…».

Рятувальники разом з поліцією розвозили їжу, ліки. ДСНС віддала дуже потужні генератори у військовий шпиталь та лікарню №3, а потім забезпечували, наскільки це було можливо, пальним. В пологовий будинок віддали маленький генератор, що в них залишався.

«До нас звертались підприємці, пропонували свою допомогу, віддавали все, що мають самі. Наприклад, директор магазину «Зеркальний», який працював майже до останнього, звернувся до мене по допомогу, і ми почали їм теж давати пальне, для того щоб забезпечити роботу магазину». 

Вже с початку березня в Маріуполі через постійні обстріли перестала потрапляти вода. Вводи у місто були підірвані окупантами. Міськводоканал почав розвозити питну воду, поки це було можливо. Звісно, води не вистачало. Особливо важко було в тих районах, куди через обстріли було важко дістатись.

Але води для гасіння пожеж вистачало.

«Ми використовували воду з підземних пожежних водойм. Їх багато було в місті, більше десятка. Всі вони були на обліку, їхній стан контролювався нашою службою. Вони були заповнені, і це допомагало нам впоратися з тотальними пожежами. Вони виникали через обстріли по декілька десятків на день.

Окрім цих водойм, ми також використовували воду з басейну «Нептун» - там її було небагато, але була, з басейну фізкультурного комплексу ММК ім. Ілліча. З річки також набирали воду.

Взагалі, ми не мали проблем з технічною водою. Але після 14 березня ми практично припинили роботу. Ми вже не виїжджали і взагалі майже не виходили з підвалу. Починаючи з 10 березня росіяни стали прицільно бити по нашій частині №3. 14 березня в результаті ворожого обстрілу була знищена майже вся наша техніка. Виїжджати, рятувати стало нема на чому…»

Останній раз, коли рятувальники змогли вихати з бази на Митрополитській, було 15 березня. Прийшли люди до них пішки і сказали, що в будинку, де розміщувався ресторан «Чумаков», під завалами залишилися люди.

«Ми взяли спеціальні прилади і пішли. Але тільки ми почали роботу, по нас відкрив вогонь російський танк. Ми встигли врятувати тільки одну людину – літню жінку…»

Після цього всі працівники рятувального загону №3 , їхні родини та мешканці зруйнованих будинків поруч спустилися у підвал і не піднімались звідти навіть для того, щоб поїсти – все робили в підвалі.

«Пожежна частина на Флотській ще попрацювала день чи два після нас, але потім і у них ворог знищив всю техніку. Зв’язку між частинами вже не було. Вони прорвались до нас пізніше, привезли води. Думали, що нас тут вже нікого немає в живих. Зраділи, коли побачили, що ми цілі.

В укритті на Флотській перебувало на той момент 300 чоловік, у нас в підвалі – 287 чоловік.

На Флотській там було справжнє бомбосховище, яке будувалось ще за радянських часів, а у нас тут звичайний підвал. Тож ми з чоловіками самі прорубали запасні виходи, на випадок, якщо завалить. Там же відокремили територію для туалету. Я заборонив за будь яких умов виходити на поверхню. Це врятувало людям життя».

Ввечері 15 березня до нас прорвався наш колега. Він мешкав у власній квартирі, в підвал з нами не спускався. Але як тільки трохи припинились обстріли, він побіг до нас. Розповів, що в пожежному депо вже росіяни. Вони затримали його, протримали три години, допитували. Хлопець наш намагався їм пояснити, що в пожежній частині переховуються жінки, діти, але вони не повірили. Відпустили і пішли слідом, щоб перевірити.

В 22.30 до нас в підвал спустився представник росіян, спитав, хто старший, я підвівся й пішов за ним. Ми піднялись. Він став питати, скільки людей, чи є військові. Він не хотів вірити, що там саме рятувальники та цивільні. А потім я дав йому слово офіцера, що військових немає. І він повірив.

Домовились, що зранку 16 березня прийде їх головний і скаже, що нам робити далі.

О шостій ранку 16 березня мене покликав російській командир. Дав наказ жінкам та дітям виходити, чоловікам – залишатись. Я власне, і не збирався залишати місто до тих пір, поки не дізнався долю всіх своїх підлеглих. Я мав бути переконаним, що всі змогли вийти, і тільки після цього  - дав слово родині – залишу місто.

Але потім установка росіян помінялась, і нам дозволили виходити всім.

Ми розділилися групами. Кожну групу супроводжував на початку колони і в кінці рятувальник, так і пішли. Більша частина людей йшла пішки аж до Запорізького шосе. Там людей чекали автобуси, організовані росіянами. Вони повезли людей у Нікольське. Дехто з рятувальників, у кого вціліли машини, завантажувались і вивозили людей. Але все ж таки більшість йшла пішки».

Вони їхали і абсолютно не розуміли, в якому світі опинились. Всі ці дні березня вони не мали жодного зв’язку з «великою землею». Окупанти розповідали, що Київ пал, президент втік, а пологовий будинок зруйнував український літак, а не російський. І тільки в Нікольському, де був зв’язок, люди почали потроху зізнаватись про справжні новини. Вони були нерадісні. Україна палала, тривалі важкі бої на Сумщині, Чернігівщині, під Києвом. Але Київ – стояв, і президент був на місті.

«Я вивів людей і повернувся в Маріуполь, - пригадує Олексій Шаруда.- Мені необхідно було дізнатись, що з моїми людьми з азовстальської пожежної частини та частини на вулиці Левченка (це 25 частина).

Поїхав в нашу пожежну частину,  думаю, спробую вийти на зв’язок зі своїми. А там вже «МНС ДНР», військові, ще хтось. Ходять, роздивляються нашу техніку, а у нас же – «Мани», «Тойоти», «Фольксвагени», «Форди»… Вони нам позаздрили. Кажуть мені: «Ого, яка у вас техніка. А у нас лише КамАЗи. А в селах взагалі немає асфальту…»

Заходжу, кажу, хто я, мовляв, треба зв’язатись з частиною №23. Вони мені у відповідь: це неможливо. А я кажу – можливо, дайте рацію. Виходжу на зв’язок з пожежною частиною в Ялті, прошу передати інформацію на 23 частину, що ми живі, і що мій наказ – всім виходити в бік Мангушу. Аж раптом прориваються хлопці з 23-ї. Виявляється, вони теж живі і почали вже виходити з міста. Люди виконали наказ».

Маріупольські рятувальники виходили з міста з 15 по 20 березня. Частина з них вийшла на контрольовану Україною територію, частина розташувалась на базі відпочинку «Локомотив» в Мелекіно.

Потім ті, хто залишався в Мелекіно, повертались в Маріуполь. Значна частина маріупольських  рятувальників залишилась в місті і зараз працюють.

«У кожного свої причина, але більшість, здається, все ж таки не розуміла, як їм жити далі, де, що робити, тож і ухвалила таке рішення», - вважає Олексій Шаруда.

Сам він після того, як дізнався, що з його підлеглими все добре, вважав, що виконав свій обов’язок. В Безіменному він пройшов фільтрацію. Каже, що роздягали, обшукували. Фотографували, як злочинця, в фас і профіль, відкатали пальці та долоні. Потім розпитували про ставлення до української влади, про знайомих військовослужбовців, канали зв’язків тощо. А потім відпустили.

В березні в Безіменному ще не було ніяких баз даних. А якщо і були, то застарілі. Тож у Шаруди не виникло проблем, його пропустили. 

Він зміг сісти за кермо свого розбитого вщент автомобіля і вивезти родину з окупації.

Наступного дня в його будинок в Сартані, який він встиг трохи полагодити після обстрілів, прийшли денеерівці. Прийшли по нього, але було вже пізно. Олексій Шаруда став недосяжним для окупантів.