Чому ми неодмінно переможемо. Інтерв’ю з маріупольським пастором Геннадієм Мохненко

«Зло ніколи не зупиняється  само по собі. Хтось має його зупинити», -  переконаний пастор Церкви добрих змін, капелан Геннадій Мохненко. Коли в 2014 році російська армія напала на Україну, протестантський пастор довго не коливався, на який бік йому ставати. Він почав рити окопи навколо Маріуполя разом із своїми синами, для того щоб зупинити зло.

Про це Геннадій Мохненко розповів в інтерв'ю газеті "Схід NOW"

«Завжди важливо залишатися на світлій стороні. Мені особисто легко було не переплутати, де саме сяє світло, бо я виріс на «ворожих голосах». І добре розумів, що робить чекіст [Путін], придушуючи свободу в своїй країні», - каже пастор.

Пастор Геннадій Мохненко разом із синами риють окопи під Маріуполем. 2014 рік/ Фото із архіву Геннадія Мохненко

Геннадій Мохненко називає себе старим антисовєтчиком та «соціальним сиротою». Його батьки страждали на алкоголізм, тож хлопець виховував себе сам. В 13 років він прочитав «Один день з життя Івана Денисовича» Олександра Солженіцина, і це змінило хлопця докорінно.

«Я зненавидів страшну радянську систему. Путін зараз намагається всіма силами втягнути нас туди, в минуле. Я буду цьому спиратися, доки у мене є сили. Для мене свобода – найвища цінність. На жаль, у світі не так багато людей, для яких свобода взагалі має хоча б якусь цінність», - каже Геннадій Мохненко.

Власне 32 роки свого служіння він присвятив вихованню в людях цього прагнення свободи.

Геннадій Мохненко прийшов до Бога в 1991 році, після служби в армії та побудови спортивної кар’єри. Вступив в біблійну школу у Вільнюсі, а повернувшись в Маріуполь, в 1992 році заснував там Церкву добрих змін. Його церква допомагала багатьом людям зберегти себе для життя. Реабілітаційний центр «Республіка Пілігрим», який відкрив пан Геннадій у Маріуполі, став найбільшим реабілітаційним центром для дітей, що залишилися сиротами при живих батьках та мали проблеми з алкоголем та наркотиками. Він особисто збирав їх по підвалах, приводив в центр, допомагав позбавитися від залежності.

«Сьогодні росіяни називають цих дітей разом зі мною терористами. Ви тільки вдумайтеся в це! Декілька років тому вони зустрічали мене та дітей як героя, писали про мене статті та знімали у кіно. А зараз раптом я став для них терористом, і «Республіка пілігрим» - терористичною організацією…»

Це пан Геннадій пригадав про свій навколосвітній велопробіг, який він організував в 2003 році разом із своїми прийомними дітьми. Його мета була привернути увагу до проблеми сиротинців, заохотити до всиновлення. Ось тоді вони з дітьми і доїхали аж до Владивостоку, де росіяни зустрічали їх як справжніх героїв. А тепер постпред РФ в ООН Небензя робить дикі заяви, перетворюючи дітей на злочинців.

Учасники велопробігу. Хабарровськ, 2003 рік/ Фото із архіву Геннадія Мохненко

«Насправді, після 2014 року така поведінка росіян мене не дивує. Всі останні 10 років я переконував свою паству, що Путін не зупиниться, що він піде далі. Я ж не тільки історик, я і богослов. І я знаю напевно, що зло не зупиняється ніколи, поки його не зупинить інша сила. Тому я переконував свою паству готуватися до нової атаки зла. І ми готувалися.

Мені здається, ми були готові набагато більше ніж інші маріупольці. В церкві, яка розташовувалася в колишньому кінотеатрі «Комсомолець», в підвалі ми облаштували справжнє бомбосховище. Там був глибокий, надійний підвал, і ми звозили туди заздалегідь матраци, воду, зробили запас їжі.

Ми готували документи для евакуації дітей із «Пілігріма». Окрім наймолодших, всі інші готувалися взяти до рук зброю і йти захищати Маріуполь».

Проте все склалося не так, як гадалося.

«Республіка Пілігрім»

Першій конвой Церкви добрих змін виїхав із Маріуполя вранці 24 лютого. Жінки з дітьми, літні люди, які боялися залишатися у місті і ухвалили для себе рішення тимчасово виїхати, змогли це зробити організовано. Всі інші, в тому числі і підлітки із «Респуліки Пілігрім», планували залишатися, чинити опір ворогу. Але пізно ввечері представники розвідки зв’язалися з пастором і наказали терміново вивозити дітей. Казали, що з Криму рушить велика колонна росіян, є загроза оточення.

Вже через 40 хвилин всі вихованці реабілітаційного центру сиділи в машинах і рушили на захід України, а звідти – до Німеччини.

«Ми їхали в конвої, а мені телефонували військові і казали: пасторе, тисни на газ, вони йдуть вам назустріч. І ми гнали вперед, рятуючи дітей», - пригадує пастор.

Повернутися до заблокованого Маріуполя Геннадій Мохненко вже не зміг. Каже, що з друзями намагалися зробити це двічі, ледь не загинули, але так і не змогли прорватися крізь блокаду. Тож довелося допомагати місту з цього боку лінії фронту.

«Республіка Пілігрим» перебувала у Німеччині протягом двох років, а навесні повернулася в Україну. Друзі церкви змогли зібрати гроші і купити будинок в Яремче – безпечному місці в Карпатах. Саме там зараз відновлює роботу реабілітаційний центр.

«Ми стали першим дитячим центром, який повернувся в Україну з-за кордону після повномасштабного вторгнення. Чому ми ухвалили таке рішення? По-перше, в Карпатах – безпечно, і це основний аргумент, який ми розглядали. По-друге, ми не могли працювати за кордоном, а в цей час в Україні сотні дітей потребують нашої допомоги. Тому ми тут, ми повернулись».

Зараз в «Пілігрімі» небагато дітей, близько 30. Але співробітники центру ведуть набір дітей, які потребують захисту і допомоги.

Бомбосховище

Попри те, що в «Церкві добрих змін» готувалися до війни, ніхто не очікував , що вона буде такою страшною і руйнівною.

«Ми готували запас продуктів в нашому бомбосховищі на 100 людей, а у нас одночасно було не менше 500 людей. Одні йшли, інші приходили. Тисячі людей рятувалися під нашим дахом», - пригадує Геннадій Мохненко.

Тому запаси їжі швидко скінчилися, треба було комусь брати на себе відповідальність за забезпечення людей, що знайшли прихисток в церкві, всім необхідним. Син Геннадія Мохненко, Артем Олефиренко, взяв на себе таку відповідальність. Часто ризикуючи, він їздив по місту в пошуках води, продуктів. А в цей час, коли навколо розривалися снаряди, в теплому підвалі «Церкви добрих змін» дітям крутили мультики, показували кіно, проводили з ними ігри, влаштовували свята.

«Наша Ольга Бутрімова була дітям мамою, нянею, всіх годувала, опікала. Мій син Артем Олефиренко взяв на себе керівництво бомбосховищем, і забезпечував людей всім необхідним для виживання. А коли з’явилася перша можливість, він відправився у розвідку -в пошуках можливостей для того, щоб вивозити людей.

Артем разом з Аскольдом Квятковським вивезли першу організовану колону людей із Маріуполя на початку березня. Поодинокі машини тоді виривалися з блокади, але ось так, організованою колоною вони були першими. Ці люди – справжні герої. Колона їхала і наштовхнулася на заміновану ділянку дороги. Артем дав наказ всім зупинитися, і поїхав своєю машиною першим. Сказав, щоб якщо він підірветься на міні, всі поверталися назад до Маріуполя. На щастя, їм вдалося проїхати, - пригадує Геннадій Мохненко. – Ми зустрічали їх на нулі з української сторони. Вони пережили страшне. Сина просто рвало, коли він вийшов з машини. Я ледве впізнав його.

Ми були неймовірно щасливі побачити, що всі живі. Але вранці хлопці повернулися до Маріуполя, щоб забрати ще людей. А потім ще і ще. Я домовлявся за алкоголь і сигарети для них. Це було трохи незручно для мене – пастор, який скуповує горілку, але саме це було основною валютою на російських блокпостах, і це допомагало хлопцям проїжджати. Хоча не можна сказати, що без проблем. Були погрози, декілька разів водіїв вивозили на показові розстріли, машини обстрілювали з мінометів. Але вони знову поверталися у місто, рятували людей, вивозили по підробних документах військових».

Загалом, за словами Геннадія Мохненко, Церква добрих змін вивезла з Маріуполя 8 тисяч людей. Жоден з тих, хто знайшов прихисток в колишньому приміщенні кінотеатру, не загинув.

Дорога на схід

Ми розмовляли з Геннадієм Мохненко, коли він сідав в капеланську автівку і рушив на схід,де на нулі його підтримки чекають тисячі українських захисників.

11 його синів зараз на фронті, семеро з них отримали поранення. Один з них втратив руку, коли виводив свій підрозділ з оточення. Тож пастор робить те, що може, щоб допомагати їм і таким, як вони. Разом з паствою закуповує корисні речі для фронту, кількість «буржуйок», які вони передали різним підрозділам, вже перевалила за тисячі. Але основна робота – це все ж таки духовна підтримка людей на передовій.

Ще в 2014 році капелани різних релігійних конфесій з різних міст України вирішили об’єднатися в своєму служінні, щоб бути поруч з тими, хто ризикує життям заради України. 250 капеланів пристали до цього об’єднання. Так утворився Капеланський батальйон Маріуполь.

«Дух, світло, віра в справедливість – ось справжня зброя нашого народу. В 2022 році у росіян було набагато більше зброї, але вони зламалися о силу духу нашого народу. І ми їх погнали. Сьогодні дуже важливо щоб дух війська тримався. Дух Божий на стороні справедливості. Ця війна аж занадто чорно-біла, щоб не розуміти, на чиїй стороні правда. Ми захищаємо свою країну і маємо на це Божествене право.

Мене часто питають люди, де подівся Бог, чому він не зупинить війну. Я чув таке, що Бог покинув нашу країну, що він покинув Маріуполь. Але я з цим не згодний. Бог посеред війни разом з тими, хто робить добро. Бог з воїнами, які віддають життя, які втрачають своє здоров’я. Бог з волонтерами, які ризикують. Бог з моїми капеланами, які сьогодні вранці роз’їхалися по фронту, щоб бути поруч з воїнами і допомагати їм та цивільними. Добро, світло, жертовність - це все прояв Божого духу.

Але Бог не зможе зробити за нас нашу роботу. Він може зупинити історію, і колись це станеться, але він не може зупинити війну замість нас. Це мають зробити люди світла.

Проте я оптиміст. Я знаю напевно: світло обов’язково переможе. Я не знаю, скільки це буде тривати. Але я абсолютно впевнений, що прийде час, і путінський сатанинський режим рухне. Я впевнений, що прийде час, коли по російському телебаченню і в російських підручниках будуть називати цю війну жахіттям і злочином проти людяності. Коли діти путінських холуїв будуть соромитися своїх прізвищ.

Знаєте, колись я був знайомий з хрещеницею Гітлера. Її батько був нацистським генералом, і вони дружили з Гітлером. Вона казала, що добре пам’ятає, як дядя Адік, брав її на колінка, приносив шоколадки і гладив по голові. Все своє життя вона їздила по світу і каялася перед народами, які постраждали від дій її батька і «дяді Адіка». Зараз ця жінка вже померла, але все своє життя вона несла свій хрест, спокутувала провину.

Я вже 32 роки священик. У мене особливий погляд на людей, які зараз розповідають про «українських нацистів», в тому числі і в окупованому Маріуполі. Я більше відчуваюнавіть не лють, не гнів. Я відчуваю жалість до них. Як же можна було так спаскудити себе, щоб заплутатися в трьох соснах і не зрозуміти, де добро і зло?! Я знаю багатьох, кому байдуже, з ким жити, під якими прапорами, кому байдуже на свободу і справедливість. Але ж це російський філософ Бердяєв писав, що свобода – «удел элиты духа». Я дуже пишаюся тим, що історію пишуть саме вони, еліта духу, а не оці всі інші, яким байдуже. Серед маріупольців так багато людей, для яких свобода - велика цінність. Ці люди стоять зараз на стороні світла, добра і Духа Божого. Бо в цій війни ми маємо справу із сатанинським кремлівським режимом – з темрявою.

Тому ми переможемо – так влаштований світ. Не можу сказати, як швидко. Ми можемо з вами завтра прокинутися і прочитати в новинах, що голову Путіна винесли на блюді і просять три дні, щоб дати час російським військам на вихід з території України. А може і тривати роками. Це не моя справа. Моя справа – йти дорогою правди, справедливості, чеснот. Я маю робити те, що маю.

От подумайте самі, скільки було диктаторів в цьому світі! Скільки було таких, хто вбивав людей граючи. Де всі вони? Що сталося з ними? Їх нема. І Путіна не буде. Він згине.

Так, на жаль ми платимо велику ціну. Але ми на стороні світла. В цьому наша сила. І тому ми переможемо».