Солодке і красиве дуже потрібне під час війни. Як двічі переселенка з Маріуполя відновлює бізнес в Дніпрі, - ФОТО

Двічі переселенка Світлана Новікова виїхала з окупованого Донецька разом з синами, тому що розуміла – в окупації немає майбутнього. Оселилась в Маріуполі. Але в березні 2022 року знову вимушена була тікати від росії. Зараз вона налагоджує у Дніпрі виробництво їстівних квітів із зефіру.

Смак дитинства 

Світлана згадує, що найулюбленішим смаколиком її дитинства був саме зефір. Дівчинка зростала у селі та не могла пропустити, коли у маленькій крамничці з’являлися ці біло-рожеві, м’якенькі повітряні “хмаринки”.  Вона просила продавчиню зважити 100 грамів, а мама потім віддавала гроші за доньчину покупку. 

«Це мій спогад про такі солодощі, котрі не лежали вдома щодня, - зізнається пані Світлана. - Тож, моя дитяча зефірна історія — це щастя через три омріяні круглявки зефіру».

До 2014 році родина Новікових жила у Донецьку. Світлана здобула економічну освіту, довгий час працювала в галузі освіти — у Донецькому регіональному центрі оцінювання якості освіти — помічником директора. Напередодні війни дуже сильно хворів чоловік, тому виїхати з окупованого Донецька разом з підприємством Світлана не могла. Але жінка розуміла, що майбутнього в окупації не буде. 

«Ми не сумнівалися, що потрібно їхати на вільну Україну, старший мав ось-ось отримати диплом, молодшому треба було продовжувати навчання, - згадує Світлана. - Тож, як поховали чоловіка, одразу з синами поїхали. Не думали, що надовго. Тому обрали найближче велике місто — Маріуполь».

Певний час Світлана навіть їздила дивитися за будинком у Донецьк. Але потім стало зрозуміло — навряд чи все це закінчиться швидко. Потрапивши у чуже та майже незнайоме місто, де немає власного житла, роботи, звичного кола знайомих та друзів, підсвідомо починаєш шукати щось зовсім нове. Така собі ілюзія чистого аркуша паперу, на якому ти можеш написати різноколірну сторінку життя. В Маріуполі Світлана працювала в міжнародних проєктах, захистила дві ідеї: одну для себе, другу для міста. Але, каже, треба ж було ще щось робити, окрім основної діяльності — щось нове, незвичне, цікаве! 

«Понад рік тому потрапила на рекламу в соцмережі —  онлайн курс, як робити квіти з зефіру. Майже одразу згадала свої щасливі зефірки дитинства, вирішила спробувати. Тим більш, що виробляти треба було квіти!» - згадує пані Світлана.

Як можна їсти таку красу?

Перші кулінарні вироби Світлана носила на роботу — основними споживачами та тестувальниками були колеги з банку, де працювала жінка. Саме на них проводила свої “виробничі випробування”- вони ділилися, що більше смакує, краще виглядає, критикували, радили, які квіти хотіли б бачити у таких букетах. Але беззаперечно усі були задоволені такою своєю місією. Майстриня згадує, що керівник завжди казав, дивлячись на квіточки: «Світлано, як таку красу можна їсти?» 

Справжні замовлення з’явилися, коли кулінарка відчула впевненість, що її зефірно-квіткова техніка бездоганна, а зефірна маса виходить стабільно — без винятків. Почала ставити фото букетів та писати про своє хобі у соціальних мережах. Каже, не те щоб одразу завалили замовленнями, але на різні свята люди все частіше хотіли подарувати незвичайний подарунок близьким та рідним. Нарешті її хобі почало приносити не тільки задоволення, а й додаткові гроші до сімейного бюджету. 

А потім прийшла велика війна...

Тістечко у підвалі  

З Маріуполя Світлана з молодшим сином змогла виїхати тільки на початку квітня. Увесь час з початку повномасштабного вторгнення родина перебувала у підвалі будинку, де вже встигли купити квартиру. Далі під'їзду нікуди не підеш, згадує Світлана, бо страшно. Кілька разів потрапили під обстріл, тож, навіть за водою намагалися не виходити зайвий раз — небезпечно. 

Діти у сховищах часто казали — як же ж хочеться солоденького! І якось Світлана “здалася” - пішла до себе на кухню, пошукати, чи не залишилося там у її кулінарних засіках чогось, що не зіпсувалося без електрики.

«А там знайшлися якісь залишки шоколаду, крем, що можна було розвести, вафельні ріжки, трохи “п’яної вишні”!  Кажу рідним: о, я вам зараз зроблю! - посміхаючись, каже пані Світлана. -  Син не повірив — що, правда, зможеш? А я кажу - п’ять хвилин терпіння і все буде!»

Так, день за днем, родина намагалася вижити в страшних умовах безкінечних обстрілів, відсутності елементарних умов та у повній інформаційній ізоляції. До середини березня вони взагалі не знали, чи можна з Маріуполя виїхати. Особистого транспорту в них не було, знайомих, котрі б могли взяти з собою — теж. Про офіційну евакуацію навіть не чули. 

«Але з’явилися чутки, що біля “Метро” є автобуси, на яких можна виїхати з міста. Старший син давно жив в Дніпрі, тож ми з молодшим планували виїхати до нього: головним завданням було об’єднати родину, - з болем згадує Світлана. - Нам підказали, де формуються ці колони. Черга величезна: багато людей хотіли виїхати. Записалися на евакуацію, коли дійшла черга — поїхали». 

Жінка каже, що перетин блокпостів окупантів було дуже важким випробуванням. У сина була складна операція на серці, він мав купу медичних довідок, що не служив, що не підлягає призову чи мобілізації. Але на кожному з 14 блокпостів окупантів — все повторювалося знов і знов. 

«Особливо їх дратувало, що у хлопця донецька реєстрація. Бо всі чоловіки звідти, на їхню думку, мали б бути мобілізовані та воювати на боці росіян, - каже Світлана». 

Шлях до Дніпра був довгим та складним, але тепер усі члени її родини - поруч, а це, каже жінка, головне у такі важкі часи. 

Творчий драйв!

Світлана зізнається - спочатку було зовсім не до зефірів. Але їй було шкода втрачати навички. І вона розуміла, що улюблене заняття допоможе відірватися від важких думок, можливо, навіть потрохи відновлювати себе для повноцінного життя. Але було багато “але”... Все її дороге обладнання залишилося в Маріуполі. Тому довелося потихеньку купували все наново: найбільш коштовний прилад -  міксер — вийшло купити аж влітку. Потім частинками купувала все, що потрібно — коробочки для пакування, стрічки, насадки. 

«Щоб щось робити, до цього треба добре підготуватися. А це все гроші, гроші, гроші, - з сумом ділиться Світлана. - Наше підприємство перевели до Дніпра, тож, я залишилася з роботою, але мрія про квіти з зефіру переїхала разом зі мною...»

Світлана не розраховувала на швидкий старт у новому місті — для виготовлення великих обсягів треба мати фінанси, а для збільшення клієнтської бази — активізувати рекламу. На яку теж, за великим рахунком, необхідні матеріальні та фізичні ресурси. Але допомога прийшла звідти, звідки її не чекали: на сторінці у соцмережі для переселенців у Дніпрі Світлана натрапила на оголошення про фестиваль бізнесу, який переїхав.

«Я дуже рада, що потрапила на Перший фестиваль релокованих бізнесів Check-in Dnipro! Він пройшов у Центрі сучасної культури, де була можливість дізнатися про кейси підприємців, що переїхали до Дніпра. Дізнатись про грантові, медійні та урядові опції для бізнесу, познайомитись з потенційними партнерами для колаборації, заявити про себе та знайти клієнтів та прихильників», - поділилася враженнями Світлана у себе на сторінці Фейсбуку одразу після фестивалю.  

А спочатку вона просто заповнила анкету, і була навіть здивована, що її запросили! Бо вважає свій бізнес маленькою дитиною, яка робить перші кроки, а тут така велика аудиторія! 

«Зробила кілька букетів, один з них в народному стилі - з маками та соняхами, кілька невеликих наборів.  Думали просто показати, а виявилося, що на фестивалі все можна було купувати! Я не була готова до того, що у першій же день в мене викуплять усі демонстраційні букети!» - сміється Світлана. І розповідає, що до наступного виставкового дня готувалася всю ніч — щоб було чим здивувати гостей та колег-бізнесменів.

Після цієї виставки, каже Світлана, отримує більше дзвінків, замовлень, активніше просувається її сторінка в Інстаграмі. У Дніпрі дізналися що є такі зефірні букети, які робить маріупольська майстриня. 

«Але головне - це драйв, знайомства, відчуття підтримки. Якщо чесно, захотілося робити ще та дарувати людям радість...»

Жінка зізнається, що поки не готова до участі у великих проєктах. Бо підсвідомо відчувається невпевненість, страх, що в одну мить все знов полетить шкереберть. 

«Роблю вночі квіти, а за вікном чую вибухи, обстріли. Стою з цією трояндочкою і думаю - чи ліпити її, чи це вже нікому не буде потрібно, - розмірковує майстриня». 

Здавалося б, другий раз простіше бути переселенцем: ти наче готовий до випробувань та не тішиш себе ілюзіями. Але дуже часто люди відмічають, що навпаки. Бо ти стаєш більш обережним, і кожний крок дається складніше. Ти вже знаєш, яку довгу та складну дистанцію тебе знов треба бігти. І передбачаєш втрати, складності, навантаження. У Світлани десь у Донецьку залишився дім, десь у Маріуполі - квартира. А вона знов у чужому місті намагається дарувати людям солодке та красиве. Та надію, що все буде добре. 

«Може, хтось зауважить, що на війні усім треба жити в обмеженнях — мовляв, які квіти, який зефір! Але, знаєте, коли складний період, часто так хочеться солодкого. Бо воно дає крихту радості та надає поштовху до життя, - впевнена Світлана. -  Тож, хочеться бути причетною до цього маленького свята... Бо війна виснажує зокрема емоційно, а ці  яскраві та смачні квіти потрібні, щоб трохи відірвати нас від реалій, у яких страшно та боляче...»