Мій друг «Кольт». Пам'яті азовця Івана Шульги, який загинув, захищаючи рідне місто

Про те, що у Вані «Кольта» було прізвище Шульга, я дізнався тільки після його смерті. Про те, що в нього взагалі є хоч якесь прізвище, я ніколи не думав. Ванька був досить потайливою особистістю. Ми дружили багато років, але про свою дівчину він згадував кілька разів, а показав її лише один, та й то випадково. 

Я знав, що він живе десь у Лівобережному районі Маріуполя, але точна адреса була таємницею. Про сім'ю знаю також мало. Одного разу «Кольт» сказав, що він сильно посварився зі своїм батьком і той більше не братиме його з собою в браконьєрські рейди на човні в морі. От і вся інформація про родину.

Я знав його з іншого боку.

«Кольт» мав кілька татуювань і максимально «безпальну» сторінку в соціальних мережах із вічним статусом «Бреемся налысо и уходим в подполье». Він був членом однієї з маловідомих радикальних правих організацій та слабо визнавав усі інші. Він мав проблеми з поліцією через незаконне зберігання боєприпасів. Правоохоронці влаштували облаву на нього вдома. Рятуючись, він вистрибував із вікна.

«Кольт» знався на зброї і любив її. Один із його «азовських» побратимів на псевдо «Ленін» говорив, що для Вані була проблема навести лад у кімнаті, але свій службовий автомат він чистив після полігону перший.

Я не знав відданішого фаната каналу «715 team», на якому обговорювали в гумористичному ключі різні мілітарі-теми. Ваня знав усі їхні жарти напам'ять. Він взагалі мав специфічний гумор. Любив «засунути» щось про Північну Корею, а потім з посмішкою чекати на реакцію. Але найчастіше реакція була така: «Кольт, викликай пояснювальну бригаду».

Ваня був тією людиною, яка покликала мене в похід. Ми якось пили каву ввечері у центрі, а він так просто і без прелюдій сказав: «Пішли на ніч у ліс на вихідні». Була пізня морозна осінь, але відмовити було неможливо. Потім ці виходи стали регулярними. Ваня готувався до них дуже ретельно та складав список необхідних речей, які потрібно взяти із собою. Їх він розсилав із позначками та правками кожному, хто йшов з ним. Кольт був затятим курцем, але в лісі він не брав сигарету до рота. Не те, щоб він був затятим «грінписівцем», але казав, що в лісі це йому не потрібно. Без пафосних слів про високі матерії говорив, що дерева і тиша заспокоюють його, тому ми частенько у вихідні тікали туди від міської суєти.

А ще я пам'ятаю тексти його улюбленого гурту «Слухай екзорцист». Мені самому подобається андеграундна сцена, але цей флегматичний хіп-хоп з описом наркотичних трипів і сцен насильства не може слухати жодна нормальна людина. А Кольту ось заходило, хоча він був далекий від неконтрольованої агресії так само, як і від заборонених законом речовин. Не зрозуміло, чим йому це подобалося, але в його навушниках завжди монотонно розповідалося щось страшне.

…Наскільки я пам'ятаю, до «Азова» він прийшов у році 2019-му. Спочатку служив десь на ЗУ (зенітні установки). Потім Ваньку як молоду і амбітну людину помітили і перетягли до Хорунжої служби до Спайдера. Там він займався організацією азовських заходів, точніше, їх технічною стороною. Наприклад, виготовленням факелів для крайніх Днів пам'яті - це його завдання. 

Від частини своїх родичів факт своєї служби у полку Ваня приховував.

«Не можна сказати, що «Кольт» був на 150% поступливий, але ми з ним порозумілися. Міг поводитись так, нібито «чого ти, діду, мені щось розповідаєш я і так все знаю», але потім прислухатися до досвіду старших і набиратися свого. І це нормально, коли молоді люди на службі хочуть робити все по-своєму, але все ж таки розуміють, що є авторитети. 

«Кольт»  був дуже якісною людиною. Його смерть – втрата для родичів, сім'я, друзів, підрозділу та країни в цілому», - каже азовець «Ленін», який вийшов із полону. Він  був його начальником і сусідом по кімнаті на базі.

"Він розумів трагедії інших людей, не "вівся" на стигми і міг пояснити свою думку про кожного", - каже "Ленін". Наприклад, особисто для нього стало одкровенням, що Ваня розібрався і дав хорошу оцінку одному товаришу по службі, якого відверто недолюблювали навіть через його косоокість. Кольт дізнався, що цей зовнішній дефект – наслідок травми та контузії отриманої на полігоні та забороняв іншим насміхатися.

Спочатку повномасштабного вторгнення «Кольт» виконував завдання в заводі «Азовсталь», потім трохи в місті, а пізніше пішов на бойові позиції. Його побратими розповіли, що він казав, що УБД треба заслужити на ділі, а не на словах.

…Перетинаючись у полоні з різними людьми, я довго не міг знайти того, хто б мені розповів про долю «Кольта». Чомусь, мало хто чув навіть цей позивний. Інформація надійшла аж улітку 2022 року у Горлівській колонії.

«Ти бачиш моє поранення ноги? Коли мене трьохсотило, «Кольта» двухсотило», - розповів боєць (позивний і прізвище не можна називати, бо він досі у російських катівнях), який був з ним на позиціях у фатальний день. З емоційного оповідання стало ясно, що це сталося в старій частині Маріуполя, на Харлампіївській, у березні 2022-го. Без опису подробиць скажу, що «Кольт» загинув у бою, на вулицях рідного міста. «Танчик вистрілив і відірвав йому голову», - це останнє, що повідав мені його побратим.

 Мені так не хотілося вірити в це. Я став питати, чи впевнений він у цьому? Чи бачив він тіло і чи точно був він, коли тіло було без голови. Мене запевнили, що сумнівів не може бути. І найсумніше, що «Кольт» так і залишився в Маріуполі до цього дня. Декілька тижнів те, що раніше було Ванею, лежало серед руїн. Місцеві жителі накрили покривалом, щоби труп не гризли собаки. Потім його кудись забрали. Екстрадиція тіла до України так і не відбулася.

…Хай це не буде стандартною статтею про бійця, який загинув «сумлінно виконуючи свій військовий обов'язок». Вибачте, що трохи уривчасто, проте життєво і просто.

Ваня не був «Рембо», але був дуже ідейним, постійно йшов уперед, бачив цю житуху без химер та прикрас, у всій її повноті. Я написав про друга, таким, як я його пам'ятав і хотів би, щоб він був живий. Багато хто хотів би.

Пам'ятаю, як «Кольт» плакав, коли ми прощалися у 2019 році з нашим товаришем Миколою Волковим «Смурфіком», якого застрелив російський снайпер. Вийшовши з Похоронного будинку, Ваня відійшов убік і дав волю своєму горю.

«Ох і мудак ти, Колю! Навіщо ти змусив мене плакати?» - сказав він, коли трохи заспокоївся.

Те саме я зараз думаю і про тебе, Ваня.

 Але, мабуть, це зайве. Потрібно просто бути гордим тим, що ми були з тобою знайомі.

 Твій друг Олександр Гуділін