Інтерв’ю з маріупольським партизаном. Історія людини, яка рік прожила в окупованому Маріуполі, - ФОТО

Андрій Кожушина цілий рік провів в окупованому Маріуполі. Він жив на околицях Кальміуського району і гадки не мав, що існують якісь волонтери, які можуть допомогти дістатись  України. Тому він збирав гроші, відкладав щомісяця свою стипендію студента Приазовського державного техуніверситету, щоб заплатити перевізнику. А поки збирав,  - партизанів. Слідкував за рухом військової техніки, фотографував документи, колаборантів і відправляв в «Маріупольський Спротив».

«Я знаю, що за межами Маріуполя мало хто вірить в те, що в окупованому Маріуполі є спротив. Але  ось він я. Я - спротив», - каже хлопець.

Андрія вже розшукують у Маріуполі. Хтось таки доніс окупантам. В магазин в тому районі, де жив хлопець, заходив якийсь росіянин чи денеерівець і показував його фотографію. Тож вчасно поїхав, встиг.

Зараз він почувається цілком безпечно в Дніпрі і погодився говорити відкрито.

«Я з тих людей, хто слідкував за новинами. Після того, як росія визнала незалежність Донецька та Луганська, я розумів, що буде війна. Питання лише – коли. Але все одно 24 лютого мені було важко усвідомити, що щось таке страшне відбулось. Я прокинувся о 10 ранку. Не чув ніяких пострілів. Зібрався в університет, і тут побачив повідомлення, що війна почалась, і заняття скасовані. Це не шок, ні. Це розгубленість. Так би я описав свій стан».

В Кальміуському районі, де він мешкав, світло та інтернет зникли майже одразу. Тож хлопець перебрався до своєї хрещеної, на вулицю Покришкіна. Там на диво аж до 4 березня було і світло, і інтернет, і вода. Світло і зв’язок зникли 4 березня, газ – 5 березня. Почались страшні обстріли. Люди із сусідніх будинків стали збиратися у гуртожитку, що був розташований за будинком районної адміністрації.

«Я спускався у сховище лише один раз, коли треба було допомогти людині. Я вважаю, що від долі не втечеш, тому і не ховався. От один мій знайомий хлопець, Максим, коли почалась війна, приїхав спеціально в Маріуполь. Думав, що місто захищене, як фортеця. Вважав, що саме тут він в безпеці. Мешкав в будинку біля «Нептуну». А саме у той будинок – пряме влучання авіаційної бомби. Хлопець загинув. Так шо, не втечеш. Тож немає сенсу і ховатись».

12 березня Андрій вирішив повертатись до дому, до батьків. У них був приватний будинок, там була піч, тепло, у дворі – власний колодязь. Тож за маріупольськими мірками, майже автономне існування. 

Взагалі-то у них в приватному секторі було два колодязя на вулиці. Але хтось в один із колодязів кинув пральний порошок. І вода стала не питна. Кому це було потрібно, не відомо. Але з тих пір колодязь у дворі Кожушини став єдиним джерелом води для сотень людей в тому районі.

«Я йшов. А над головою літало, свистіло, бахало. Йшов дві години. Падав, припадав до якихось споруд, біг. На площі Левченка, поруч з написом «Комбінат імені Ілліча», було повно тіл загиблих. Десь 50 чоловік лежали розкидані по площі. Я досі дивуюсь собі, як я все то бачив і не втратив розум.

Коли дістався дому, батьки дуже здивувались. Це здавалось неможливим пройти таку відстань під обстрілами. Розпалили піч, нагріли 40 літрів води з колодязя, і я помився. Боже, яке то було щастя…»

Десь в середині березня стало тихіше. А на Західному взагалі перестали стріляти.

«Я вже по обстрілах орієнтувався, що в якому районі відбувається.  В нашому районі обстрілювали в той час переважно ММК ім. Ілліча, а на Лівому – «Азовсталь». Над «Азовсталлю» небо палало. А коли почали скидати фосфорні бомби, так небо три дні було фіолетовим. На ММКІ такого не було.

8 квітня ми з батьком наважились зробити першу вилазку за межі будинку. У нас закінчились всі запаси їжі, і наш обмінний фонд теж був вичерпний. Під час боїв гроші в Маріуполі не вартували нічого. А от бартер був в ходу. У сусіда була бензопила, а у нас трохи бензину, тож ми давали бензин, а сусід допомагав пилити дрова для печі. Або вимінювали яйця від нашої курки на щось корисне.

На початку квітня ми опинились в ситуації, коли вже і вимінювати було нема чого. Тож треба було йти по гуманітарну допомогу, аж на «Метро».

Подорож не була безпечною. Обстріли не припинялись. Ми весь час їхали на своїх велосипедах під звуки вибухів. 

На перетині бульвару Шевченка та проспекту Будівельників стояв ворожий блокпост. Там вишукалась велика черга з людей. Перевіряли всіх. Навіть дітей. Нас з батьком роздягли, пошукали татуювання, а потім відпустили…»

Біля «Метро» був багатотисячний натовп людей. Це був перший центр гумдопомоги від росіян в Маріуполі. Люди стікались туди звідусюди. 

«Там було чотири великих черги. Ми стали записуватись і чекати. В першій черзі безпосередньо де роздавали гуманітарні набори з їжею, ми опинились 3683-ми за рахунком. У другій черзі стояли люди за ліками. Там було 1500 чоловік. У третій черзі люди брали картки мобільного оператора денеерівців «Фенікс», там ми були 2500-ми. Ну а в останній черзі, здається, це називалось «воєнний комісаріат», стояли ті, хто розшукував близьких. Там небагато людей було, десь 500-600 чоловік, але мабуть це тому, що вони більше людей на день все одно не могли прийняти.

Ще там стояв пересувний магазин, де можна було купити продуктів, але туди як раз черги не було, бо мало у кого на той час були гроші.

В черзі говорили про якісь зачистки, але ми ще тоді не розуміли, що воно означає. Взяли з батьком гуманітарку та стали повертатись. Я, звісно, дуже хотів взяти ще сімку для зв’язку, але батько не погодився чекати. Шлях був довгим, небезпечним. І він не хотів ризикувати».

До дому вони рушили через 5 мікрорайон і пошкодували про це. Там сидів снайпер, і він став прицільно стріляти спочатку по велосипедах, а потім по людях.

«Коли снайпер пробив колеса, батько одразу зреагував. Він штовхнув мене і сам пригнув в балку, знаєте, є така на 5 мікрорайоні. І це врятувало нас. Правда, одна куля пролетіла мені через зап’ястя, на виліт. Дивом кістку не зачепила. Проте головне, що живі. 

Через певний час ми зняли гуму і на одних ободах поїхали далі. У нас був вибір – рушити через шлакову гору (вулиця М.Мазая – ред.) чи через Садки. Поїхали другим варіантом. Але виявилось, що в Садках-1, серед приватних будинків, стояли російськи гаубиці і танки і так гучно стріляли, що я на певний час втратив слух. 

Дісталися дому ми тільки ввечері. Мама була дуже налякана. Нас не було  із самого ранку. Вона хвилювалась. 

Більше за гуманітаркою я не їздив. Мені огидно було брати від цих людей допомогу. А батько їздив. Тільки вже не на «Метро», а на Курчатова. Там в будинку номер 45 теж роздавали гуманітарку.

Одного разу там сталася страшна трагедія. Батько повернувся звідти і був сірим. На нього неможливо було дивитись. Ось що він розповів.

В той день там зібралось дуже багато людей. Утворився натовп, і ніяк не вдавалось його організувати. Прийшли денеерівці, звісно, озброєні, стали намагатися натовп посунути від дверей. А в цей час якийсь міцний чолов’яга у кінці черги натиснув і посунув натовп уперед. І тут один денеерівець зняв з плеча автомат і вистрелив у людей. Не в гору, не на попередження, а одразу в людей. Це був жах, неймовірний жах. Близько 20 людей загинуло, невідомо скільки ще отримали поранення. Серед загиблих було четверо дітей.

Всі тіла  відтягнули у бік, і вони ще там довго лежали, декілька днів, а потім денеерівці вирили яму поруч з будинком і там всіх закопали».

Після цього Андрій став шукати можливості бути корисним для України, шукав людей, які проводили якісь дії на спротив окупації. Так він потрапив на Телеграм-канал «Маріупольський Спротив» і написав адміністратору.

Російська ракета, яка проломила 9-поверхівку (на фото), а потім впала на дитячий майданчик і там лежала дуже-дуже довго. Фото Андрія Кожушини

«Я насправді не знаю, з ким я спілкувався. Всі  хто там працює, роблять це анонімно. Я написав, запропонував свою допомогу. Мені відповіли. І стали казати, яка саме інформація потрібна. 

Я фотографував рух техніки. Робив багато фото з Маріуполя. Знайшов доступ до деяких документів. Неподалік від мого дому окупанти розмістили свою пошту. Для мене не склало труднощів зламати там паролі і увійти в їхню базу даних. Багато документів там скачав і переслав у «Спротив». Викладачів ПДТУ-зрадників теж я опізнавав».

Андрію Кожушині вдалося не тільки потрапити до зруйнованого університету і зробити там фото і відео.

Він ще й забрав документи всіх своїх одногрупників, а також деяких викладачів, які виїхали з міста.

В середині квітня Андрія раптом схопили на вулиці озброєні люди. 

«Я просто йшов, нічого не фотографував. Звісно, я дуже злякався. Добре, що я був без телефону, він залишився дома. Мене просто завантажили в машину і повезли в Новоазовськ. Там був один з багатьох фільтраційних таборів. Мене кинули в приміщення, де було дуже багато людей, в основному чоловіки. Вони чекали фільтрацію.

Нас там не били, не катували. Нас просто утримували. Їжа була дуже скудна, води мало. Не дозволяли залишати приміщення. Так я провів два тижні, поки дійшла моя черга. Мене, як зека, фотографували, взяли відбитки пальців і довго допитували. Чи бачив я злочини азовців, чи маю друзів, знайомих серед азовців або в ЗСУ. Просто щастя, що телефон мій залишився дома розряджений. Вони намагались телефонувати, їм відповідали, телефон поза зоною. Тож мені повірили і відпустили. А там в телефоні було стільки всього, що мене б мабуть на місці розстріляли.

До дому довелось повертатись пішки, бо в Новоазовськ мене доставили на машині, а в зворотному напрямку – йди сам. Грошей не було, довелось ногами. Я йшов чотири доби, звертався до людей поділитися хоча б якоюсь їжею. Люди ділились. Отака у мене була фільтрація».

Взагалі за минулий рік у Андрія в житті було стільки жахливих моментів, що не перерахувати. Але був один день, який він вважає найжахливішим у своєму житті.

На фото Андрія Кожушини - залишки політехнічного коледжу ПДТУ

«Я повертався до дому. Йшов по Нікопольському проспекту і десь в районі других прохідних ММКІ побачив чоловіка на дорозі з пораненням в живіт. Я вирішив допомогти. Перемотав рану. Він майже не говорив, але сказав, де мешкає. Виявилось, що десь поруч зі мною. Я допоміг йому піднятись, дав на себе опертися, і ми пішли. Дійшли до площі Левченка, а там – снайпер, стріляє прямо по нас. Сидів на даху магазина «Яблучко». Він влучив в того чоловіка (я навіть ім’я його не знаю) і він рухнув вниз. І потягнув мене за собою. Ми упали, лежимо обличчями один до одного, і я розумію, що він вже мертвий. А ворухнутися не можу. Бо снайпер спостерігає. 

Я дивлюсь в блакитні, але вже мертві очі чужої мені людини… Нічого страшніше в моєму житті не було. Я пролежав так шість безкінечних годин. Абсолютно нерухомо. В обіймах трупа. 

Я досі не розумію, як не втратив розум в ті шість годин.

Ближче до вечора на площу під’їхала машина, я почув розмову, почув по звуку, що снайпер соскочив  з даху. Я скористався цим моментом, щоб швидко залишити площу».

Не один раз Андрій дивився у вічі смерті, але захотів покінчити з життям не через війну.

«Знаєте, воно так буває, що одразу все навалюється. У мене так в грудні було. У нас на районі і досі не має світла. І у грудні його також не було. Ані світла, ані інтернету. Я виміняв гривні на рублі, у дівчини, яка з Донецька приїхала, купив за 3000 рублів  картку «Фенікса» і інтернет. І ось виходжу у Телеграм, пишу своєму викладачу, а він мені: «Я не поняв, Андрій, ти взагалі думаєш навчатись чи як? Ти мав би здати роботу…» Я намагався пояснити, в якій ситуації перебуваю, але він мене не розумів. І я був просто у відчаї. З одного боку, треба думати, як не вмерти з голоду, де знайти то кляте світло, як заряджати телефони, а тут ще курсач… Все одне до одного. 

Але нічого, впорався. І роботу здав. Хоча не просто то було».

Андрій назбирав гроші не евакуацію в грудні, і був готовий вже їхати, коли батьки повстали проти. 

«Вони вважали, що я можу навчатись і в цьому фейковому університеті. Мовляв, спеціальність одна (теплоенергетик), яка різниця, де знання отримувати. А яке там навчання! Лабораторій немає. Обладнання знищене. Бібліотеку вони самі знищили – повикидали всі книжки. Цілих приміщень майже немає. 

Дуже показово, що з тих студентів, які вже навчались, лише 400 чоловік відновились в Маріуполі. Всі інші навчаються в справжньому вузі в Дніпрі.

А от першокурсників вони змогли набрати. 1500 студентів. Це жах. Я маю констатувати, що серед молоді дуже багато проросійських. Батьки впливають. Якщо батьки налаштовують на проросійський лад – то і діти з ними. 

У мене друг був. Ми з ним ще до війни разом були в Національному корпусі. І 22 лютого разом стояли на площі біля театру під українським прапором. А зараз він вступив до їхньої «Молодої гвардії», навчається в фейковому вузі. Пристосуванець.

Ще одного товариша, одногрупника, вбили. Забили до смерті на Лівобережжі. Я спочатку думав, що це кадирівці чи ще хтось з таких. А потім з’ясувалось, ні. Вбивцями виявились діти моєї викладачки з коледжу. В справі, яку розслідували місцеві менти, було написано, що мій друг сам напав, а ті вбивці захищались. Але мій друг не міг ні на кого напасти. І ще важливо, його так по-звірячому били, що це не самозахист, точно. Я не уявляю, чим саме можна так розірвати людину. Щось звіряче з молоддю відбувається в окупації.

На жаль, таких людей, як я, які чекають Україну, небагато. Але вони є. Молодим людям дуже важко виїжджати, якщо батьки проти. Вони не можуть вирішити грошові питання самостійно. Де жити, що їсти. Ось і залишаються там. І мовчать. Бо інакше як там вижити? Ніяк».

Сам Андрій зрозумів, що переконувати батьків їхати з ним або дозволити їхати йому самому немає сенсу, і вирішив їхати без попередження. А тут викладачка з Австрії йому написала. Сказала, що є міжнародні волонтери, які допомагають виїхати анонімно. Треба лише подати заявку.

«Я подав, і 6 березня вже сидів в машині разом ще із одним студентом та жінкою з дитиною. Ми їхали на Новоазовськ, далі Ростов-на-Дону через Брест – на кордон з Україною.

Поки їхав, написав викладачам в ПДТУ. І там закрутилось все. Хтось з викладачів збирає гроші мені на допомогу, хтось вирішує питання гуртожитку. Всі намагались  допомогти. І це було так приємно, що я не можу навіть слів знайти.

Батькам зателефонував з Ростову. Вони почали кричати. Я дуже домашнім хлопцем був, для них це велика трагедія, що я поїхав. Але я не міг залишатись в Маріуполі більше. Просто не міг.

Знаєте, що перше зробив, коли приїхав в Дніпро? Побачив магазин АТБ і побіг туди, купити собі пакет з написом «АТБ». Інколи дуже дивні речі пов’язують тебе з Батьківщиною», - сміється Андрій.

Зараз він відновив навчання на 3 курсі ПДТУ. Отримав кімнату в студентському гуртожитку. А ще й працевлаштувався на роботу в ПДТУ секретарем приймальної комісії. Тож у хлопця все гаразд. Вчиться, чекає повернення в український Маріуполь і вірить, що всі вороги України, - і росіяни, і місцеві  - будуть тікати дуже швидко в бік росії після повернення української влади.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube