Аскольд Квятковський: Ми вивезли з Маріуполя понад сім тисяч людей , - ФОТО

Відомий маріупольський підприємець, волонтер та капелан Аскольд Квятковський три тижні разом з родиною та друзями перебував в охопленому війною Маріуполі. В середині березня, попри неймовірну небезпеку, він вирішив вивозити людей замінованими дорогам, мінуючи ворожі блокпости. А до вільної території вдавалося діставатися завдяки кмітливості, хитрощам та жадібності окупантів.

Про події минулої весни та сьогодення — у прямій мові пана Аскольда. 

Три тижні пекла

Народився та виріс я в Маріуполі, і тільки раз надовго виїздив з міста — коли служив в армії. Але через рік повернувся та продовжив службу в рідному місті. Тут створив та двадцять років очолював івент-команію подій “Фігаро”, яка проводила кращі весілля та будь-які інші свята. У 2014 році теж довелося виїхати, але ми дуже швидко повернулися, і усі ці роки переживали події війни разом з Маріуполем. 

Аскольд Квятковський - до початку повномасштабного вторгнення росії. Фото з Фейсбуку

Минулого лютого я теж не збирався нікуди їхати — ми вже звикли до періодичних загострень та постійний бойових дій під Широкиним. Тим більше, що місцева влада закликала до спокою, а напередодні у місті були різні політичні, державні та бізнесові лідери, котрі демонстрували впевненість у надійному захисті Маріуполя. 

Але вийшло, що з 24 лютого по 14 березня я разом з дружиною та сином пережили пекельні дні у рідному місті. Наш будинок - біля літака, тому потужні обстріли почалося з перших днів. Певний час ми були у себе вдома, і хронологія тих часів вражає: 3 березня відключили зв’язок, електрику, воду, а 8 березня ми вже спали у власних квартирах при температурі повітря мінус 8. Через три дні в наш двір прилетіли бомби, пошкодило квартири, вбило сусіда та сусідку, іншому відірвало пів ноги. 

Тож, ми усією родиною разом зі своїми трьома котами перебралися в бомбосховище, де на той момент перебувало 300 людей, половина з них — діти. Воно ближче до центру, тому ворожі снаряди долітали не так часто. Це — підвал під приміщенням, де розташовувалася протестантська церква з капеланом Артемом Олиференко. До речі, попри обстріли та тотальну невизначеність, щонеділі там продовжували проводити богослужіння. Люди молилися за порятунок, і, знаєте, це допомогло — з того сховища, яке постійно знов і знов наповнювалося людьми, під час евакуації ніхто не загинув. 

На волю по мінному полю

Звісно, ми хотіли виїхати та вивезти людей. Але довго не було жодної можливості: ми бачили, як з колони у 40 машин, котрі намагалися виїхати з Маріуполя, половина або поверталися назад, або просто залишалися на узбіччі разом з людьми, яких розстріляли. Ми намагалися слідкувати за тим, що відбувається, чекали, коли фронт зміститься, щоб ми могли спробувати евакуюватися. 

Цей момент настав ввечері 13 березня. У дворах навколо нашого сховища після потужного обстрілу водночас загинуло багато людей. Вони йшли по продукти чи воду, гріли чайник на вогнищі — і всі загинули. Я відчув впевненість, що саме зараз треба виїжджати. Ми з товаришем з’їздили на Мелекінську трасу з боку моря. Побачили, що дорога замінована, всюди протитанкові міни, але жодних військових не було. Можу сказати відверто: усі в нашому бомбосховищі були проти цієї ризикової ініціативи, бо вона була дуже небезпечною. 

Але ми ризикнули поїхати кількома машинами. Там вже стояла колона з 30 автівок, ми стали першими й наказали людям: як проїдемо пів кілометра і не вибухнемо, їдьте за нами. Приїхали в село ближче до ночі, бо боялися набирати швидкість. Заночували, а у 3-30 ранку всі, як один, прокинулися: у цей час над Маріуполем зазвичай бомбив літак. Ми підсвідомо чекали цього обстрілу, вже перебуваючи у відносній безпеці. Подивилися один на одного і вирішили повертатися до Маріуполя, щоб забрати людей — дітей, стареньких, з якими стали однією родиною. Ми просто не могли їх там залишити.

Коли ми повернулися до бомбосховища, нас зустріли зі сльозами та неймовірною радістю, бо, якщо чесно, проводжали як на смерть. І вже 15 березня ми вивезли понад 100 людей, орендувавши у селі великий автобус. Там же орендували приміщення школи, у спортзал поставили ліжка та домовилися про опалення. У цьому спортзалі й відпочивали наші перші евакуйовані, серед яких дитина, котра народилася 24 лютого. Це стало місцем, де люди могли побути кілька днів, щоб набратися сил перед наступним етапом. Кожного дня, під обстрілами  з різних видів озброєння, кулями, снарядами та авіабомбами, ми забирали та вивозили з Маріуполя повні автобуси людей. Коли місць у школі вже не було, селяни забирали маріупольців у свої хати. А потім ми повезли велику колону в Запоріжжя. 

Хитрощі та кмітливість 

Де можна було, ми проїжджали селами та полями, але починаючи з Більмака довелося проходити близько 20 блокпостів, де стояли й росіяни, і кадирівці, і так звані “ДНР-івці”. 

Це була друга частина наших випробувань: проїхати так, щоб нікого не висадили, не арештували та не розстріляли. Бо тоді було багато таких випадків: знаю, як бабусю розстріляли, бо заговорила до них українською - з переляку. Усі жахи, які ви чули про проходження цих постів, були й з нами: стріляли над нашими головами, кричали, ображали, погрожували. У дорослих чоловіків були істерики, вони сідали на узбіччі і плакали. Діти кричали - не чіпайте  батька! Особисто мене тричі виводили на розстріл... Але вижив. Зараз це видається якимось нереальним, але тоді все відбувалося на адреналіні. 

Знаю, що арештували та відвезли до Оленівки 20 водіїв з іншої команди, яка евакуювала людей. Ми мали бути дуже уважними, слідкувати за змінами ситуації, дізнаватися про можливість хабарів, котрі беруть окупанти за безпроблемне провезення людей. Доводилося проявляти кмітливість, інколи відверто брехати: відвозячи гуманітарну допомогу в Маріуполь, на російських блокпостах я пояснював, що це ми вкрали і веземо на продаж. Їм це було зрозумілим, тому ці вантажі охоче пропускали. Свою родину я залишив у тому селі на окупованій території, щоб завжди мати привід повертатися. Це була моя “легенда” — я всім розповідав на блокпостах, що шукаю родину. Вони, звісно, сумнівалися, мовляв, ти якось схожий на волонтера! Але я кожного разу обіцяв — одразу, як знайду, більше ви мене тут не побачите. Вже у сьомий рейд я нарешті забрав їх, бо мене попередили, що вже є наказ про затримання. Тож, довелося демонструвати тих котів та дитину й грати: люди, порадійте зі мною, я нарешті родину знайшов! Це було 1 квітня, за два тижні ми вивезли близько півтори тисячі людей. Але ми були розгублені, що не можемо більше їздити до Маріуполя. 

Евакуація продовжується й дотепер 

Але виявилося, що моя ефективність збільшилася, коли став керувати процесом, а не вивозити самостійно — з квітня по вересень ми змогли врятувати з окупації майже 7 тисяч людей. Бо перебуваючи постійно в дорозі, я був відрізаний від комунікації, а тепер міг організовувати, планувати логістику, зв’язуватися з людьми з усього світу. Спочатку ми забирали людей тільки з приміщення бомбосховища, пізніше мали можливість працювати адресно — забирати по заявках. 

У Запоріжжі колони зустрічав відомий у Маріуполі пастор Геннадій Мохненко. Разом з різними церквами він організовував для евакуйованих житло, їжу, одяг. А вже інші волонтерські групи розвозили врятованих, куди їм треба. Всі автобуси, котрі їздили до Маріуполя, були оформлені як власність водіїв, і всі вони їхали за своїми “великими родинами”.  Їх, а також техніку, гроші, іншу допомогу я збирав на своїх сторінках у соцмережах. Звісно, коли я їхав до окупації, сторінки були закриті від сторонніх очей. 

Певна евакуація триває й досі — ми допомагаємо виїхати через росію на Європу, а звідти в Україну. Нещодавно так провезли хлопця 17 років, у якого не залишилося жодних документів. Не вивезли б, ймовірно, що незабаром хлопчину забрали б в армію воювати проти України. Поки в них процвітає хабарництво, у нас все буде виходить. Інколи жартуємо, що зараз просто підвищилася вартість перевезення однієї людини — якщо в автобусах на Запоріжжя десь 27 доларів, то тепер — до 400 євро за людину.  

Лікувати душі 

Ми з родиною зараз знаходимося у Дніпрі: свою квартиру нам запропонували знайомі, котрі виїхали до іншої країни. Син навчається в морської академії, та займається просуванням наших сторінок у соцмережах. 

Ми допомагаємо волонтерській ініціативі латвійських лікарів, котрі безплатно виготовляють протези для тих, хто постраждав у війні — цивільним та військовим. Шукаємо таких людей в Україні та з’єднуємо з лікарнею у Латвії. Нещодавно двом хлопцям з Азовсталі отримали такі протези. 

Я збираюсь повертатися до Маріуполя. Так, я бачив багато горя, коли їздили по місту збирати їжу з зламаних магазинів та складів, щоб нагодувати людей у бомбосховищі. Ти бачиш руїни, тіла — це неймовірний біль. За різними підрахунками, загинуло понад 100 тисяч мирних мешканців, яких поховали у дворах і парках. Мій батько помер у Маріуполі, бо йому вчасно не надали медичну допомогу, а я не міг вже дістатися у той район, щоб евакуювати.

Але саме це — пам’ять про них - змушує повертатися, відновлювати, гідно жити. Я думаю, Маріуполь буде відновлювати весь світ, щоб зробити місто майбутнього. 

Зараз я вступив навчатися на сімейного психолога у Християнську відкриту академію, щоб допомагати маріупольцям. Бо бачу, що більшість тих, хто пережив жахіття війни, вже мають ознаки ПТСР. Збільшилася кількість тих, кому терміново потрібна психологічна і навіть психіатрична допомога. У шелтері, де живуть переселенців, за рік відправилося на лікування 15 мам, які бачили, як загинули діти. Тому я вирішив вчитися, щоб знати, як допомагати іншим долати наслідки моральних травм. Щоб бути максимально бути ефективним. 

Читайте також: ПТСР – у половини мешканців. Як блокада Маріуполя вплинула на людей. ДОСЛІДЖЕННЯ