«Хочу справедливості. Не можу бачити, скільки зрадників у місті». Як соціальна педагогиня з Маріуполя рятує українських дітей в Естонії від ПТСР

Олександра Малюга все своє професійне життя присвятила допомозі дітям. Отримавши фах соціального працівника, багато років опікувалася непростими підлітками, котрі навчалися у маріупольському центрі професійно-технічної освіти. Останні три роки працювала педагогом-організатором у школі № 54 Приморського району. Опинившись в Європі, вирішила продовжити свою місію — пішла допомагати українськими школярами, котрі переживають складний період адоптації, у закладі, що працює за методом “мовного занурення”.  

Підлітки — це цілий світ. Але складний 

Олександра завжди любила свою роботу: вона вважає важливим досвід співпраці з підлітками, які потребували особливої уваги дорослих. Їй подобалося знаходили спільну мову зі норовливими хлопцями, бачити їхні зміни, радіти успіхам, відчувати результати своїх зусиль. За роки роботи у центрі професійно-технічної освіти, доводилося налагоджувати співпрацю геть з усіма інституціями, котрі допомогли розв’язувати різні життєві ситуації - від поліції та судів до паспортних столів та чиновників місцевої влади. 

Але Олександра знайшла свій особливий ключик до виховання та дружби зі своїми підопічними — вона долучала їх до творчості! 

- На мій гурток “Натхнення” приходили діти, яким подобалося все: співати, танцювати, грати на сцені — тільки не навчання, - усміхаючись, згадує пані Олександра. - Інколи доводилося трохи маніпулювати: спочатку приходьте до мене, але потім — обов’язково на уроки. 

І, як не дивно, майбутні машиністи тепловозів, електромонтери та металурги охоче виступали зі сцени, танцювали, співали — не тільки для друзів, а й на різних зокрема всеукраїнських та міжнародних конкурсах. Гуртківці-вокалісти часто їздили до Києва та Дніпра.

- Коли пішла працювати до звичайної школи, там теж організовувала різні свята. Використовувала набутий досвід, просто тут були інші завдання, - пояснює пані Олександра. - Співпрацювала з громадським організаціями, разом з школярами брала участь у різних проєктах, викладала мистецтво для учнів з 8 по 11 клас. А ще мені дали класне керівництво 5 класу, з цими дітьми я була до середини сьомого класу. Пам’ятаю, як активно ми готувалися до Дня Єднання 16 лютого, провела виховні заходи. Діти ж тільки вийшли з цього дуже довгого карантину, провчилися 2 дні і почалася велика війна...

Дуже вірила у надійну оборону міста  

Зранку 24 лютого Олександра, як і увесь Маріуполь, прокинулася від вибухів. Але якоїсь особливої небезпеки не відчула, тому знов лягла спати. А вже згодом побачила дуже багато пропущених повідомлень та дзвінків у телефоні... 

- Я знала, що треба писати в групу класу, щоб діти не йшли до школи. Бо була поінформована, як діяти у таких надзвичайних ситуаціях. Паніки не було, бо ніхто тоді не розумів масштабів, - пояснює пані Олександра. - З 2014 року ми живемо як фронтове місто. Чоловік - колишній військовий, тому була трохи в темі. І, звісно, думала, що просто продовжуватиметься гібридна війна. Знала, що місто має потужний захист - азовці, морпіхи, елітні та сильні підрозділи. Вірила, що нічого страшного просто не може бути.

Перші тижні Олександра ходила чергувати до школи. Там не було сховища, але влада наголосила, що потрібно відкрити хоча б підвал, щоб люди могли ховатися. 

- Коли я вперше пішла туди — жахнулася. Там неможливо знаходитися! - каже Олександра. - Але ми туди постягувалися стільці, принесли запаси води. Перші три дні люди просто приходили дивитися. Ще було не так страшно, ми ще чули сирени, що попереджали про обстріли та атаку авіації. Потім почали приходити мешканці району Черемушки. Там місто вже просто нищили. Я продовжувала ходити до школи, знесла до сховища аптечки, цукерки — що там ще залишалося в моєму класі. А 8 березня потрапила під сильний обстріл...

Коли Олександра вийшла з будинку, що знаходився неподалік школи, почався артобстріл. Спочатку вона сховалася у сусідньому будинку, потім добігла до школи, де застрягла на три години. На той момент там вже постійно жило десь 50 людей. Вже був організований побут — хтось відповідав за порядок, хтось за приготування їжі на вогнищі. Світла та води не було з 2 березня, газу - з 6 березня.

Олександру всі знайомі та рідні вмовляли виїжджати, коли ще була можливість. Але вона не вірила- переживемо якось! 

- До мене у квартиру стягнулися друзі із небезпечних районів. Спочатку було шість людей, дві собаки й кіт, а потім один друг виїхав, а подружка з дитиною пішла до брата. Ми майже нічого не знали про те, що відбувається навколо. І головне, наші близькі не знали, чи живі ми, - розповідає Олександра.

Пішки до Мангуша

З чуток вони дізналися, що в одній точці можна зловити зв’язок. Олександра економила заряд телефону, тож, сподівалася, що зможе хоч якось сповістити про себе. Вони перебіжками добігли до місця, де мав ловити мобільний, і дві години просиділи, сховавшись. А телефон залишили на висоті — він відправляв смс, які Олександра написала друзям та знайомим заздалегідь. Так вони дізналися, що вона жива...

- У мою квартиру прилетіло, вже не було вікон. Але, виявляється, пристосуватися можна майже до всього... Ми знали, що місто оточено, а мені, як дружині колишнього військового, було небезпечно проходити якісь перевірки - хто знає, як зреагуються окупанти, - говорить Олександра. -  Але друзі допомогли прокласти найбезпечніший шлях — щоб дізнатися маршрут, я кілька разів бігала на те місце читала їхні повідомлення.

Олександра з кумом наважилися виходити 17 березня. Якийсь час була надія, що допомогти вибратися можуть друзі чоловіка. Але багато з них вже загинули. Свого транспорту в них не було, тож, вирішили йти пішки. 

- Коли я вже знала маршрут, випросила кошик у сусідки, посадила туди свого кота. Йшли через порт, потім піднялися до Селища моряків. Рухалися у напрямку до Мелекіного, потім - на Мангуш, куди добралися вже глибоко під вечір. Але найдовша та найнебезпечніша ділянка була - від будинку до Селища моряків, бо почалися корабельні обстріли, - згадує свій шлях до свободи пані Олександра. - Ми потрапили під мінометний обстріл, падали просто на землю, ховалися у якихось під’їздах.

У Мангуші жили близькі друзі, які там чекали Олександру та її кума. То була вже окупована територія: звідти стріляли Градами у бік Маріуполя. Олександра каже, що бачила російських військових та установки залпового вогню. Довелося пройти два блокпости - вони вигадали легенду, що є братом та сестрою. Її документи не питали, а ось кума обшукували, дивилися татуювання, запитували, чи воював. Врятувало, що мав посвідчення про те, що він чинний працівник міськводоканалу. 

Сміялися з мемів про ”руський корабель” 

Майже тиждень вони просиділи у Мангуші, де у невеличкому будинку друзів переховувалися понад два десятки людей. Пані Олександра розуміла, що окупанти дуже скоро почнуть цікавитися тими, котрі поселилися тут після евакуації з Маріуполя. 

- Я ще не знала слова “фільтрація”, для себе я називала це “зачистка”. Тому залишатися там було небезпечно, треба було якось вибиратися на вільну територію. Ми щодня бачили черги з автівок, але ніхто не зупинявся. Машини були забиті вщент, - каже Олександра. - Я взагалі не розумію, як вони їхали — більшість з них були розбиті, без вікон, прострелені. Ми дивом дізналися, що батьки кума, вони лікарі, вирвалися з Лівого берега, і зібрали колону з чотирьох машин з колегами. Ми якось змогли підсісти до них - дві доби їхали з Мангушу до Запоріжжя. Понад 20 блокпостів... Пощастило, що не перевіряли телефон, тільки документи. А кума постійно роздягали та тягали на допити. 

Під Токмаком їх вже не пропустили, бо почалася комендантська година. Усіх прийняли до себе незнайомі добрі люди, нагодували, помили, а зранку знайшли їм бензин. 

- А то був справжній скарб! Одну машину з нашої колони довелося залишити — був пробитий бензобак, а одну тягли за собою, бо на неї не вистачило палива. Під Василівкою  потрапили під обстріл, але коли вже побачили українських військових, зрозуміли — вибралися. Звісно, сльози, - згадує Олександра.  

На вільній території насичувалися новинами — разом сміялися з усіх цих мемів про “руський воєнний корабель”. Раділи, дізнавшись, що Київ втримали,  Одеса - наша. Тільки в Запоріжжі почули, що Херсон був окупований майже одразу.

Діти мали миритися з рішенням дорослих 

Щоб доїхати до Естонії, де на той час був чоловік, Олександра викупила останній квиток на потяг до Польщі. У неї не було нічого окрім кота, тож, дружні естонці забезпечили всім необхідним. 

- Спочатку жила в селі, де побачила новину, що відкривається набір українських дітей в естонську державну гімназію. Кілька разів подавала резюме, а влітку пройшла співбесіду на посаду соціального педагога. З 1 серпня переїхала в столицю, мені допомогли з орендою житла. Нарешті я знов працюю з дітьми та підлітками — з задоволенням,- каже Олександра. 

В Естонії, ділиться педагогиня, вважається, що усі діти, що приїхали з України, мають ПТСР або інші психологічні наслідки війни. З ними постійно працює команда підтримки: 2 соціальних педагоги, 2 психологи, еріпедагог (для дітей, у яких є особливості розвитку) і два навчальних консультанти. 

- Головна задача - підтримка школярів у навчанні, щоб їм було легше адоптуватися. Ми усі разом маємо допомагати вирішувати конфлікти, які є у здоровому шкільному середовищі, де немає ідеальних стосунків. Навчаються тут майже шістсот учнів - з 7 до 11 класі. Це естонська школа за естонською програмою, але 60% викладають естонською мовою, а 40% - українською. Це метод “мовного занурення”, а наступного року до українських учнів вже долучаться й естонські школярі, - пояснює пані Олександра.  

Вона сама пройшла курси естонської мови, вже має рівень А1. Але вирішила суттєво  покращувати ще й англійську, бо відчуває потребу у більш активному навчанні та спілкуванні. 

- Перші пів року дітям було неймовірно складно. Переїхати — це вибір батьків. Більшість з підлітків не розуміли, нащо це було робити. У якихось регіонах було безпечніше, тож діти запитували і запитували — коли ми повернемося додому, -  згадує Олександра. - Доводилося багатьох виводити зі стану апатії, спонукати знайомитися з новими друзями. А зараз майже усі вони — звичайні активні та веселі підлітки.

Пані Олександра констатує, що навчання в Естонії націлено на розвиток особистості, компетенцій та різнобічних навичок дітей. А в Україні, на жаль, подекуди продовжується гонитва за програмними стандартами та оцінками. 

- Далеко я не загадую — не можу сказати про плани на роки вперед. Я дуже важко виходила з того стану, і, дійсно боюся побачити руїни свого Маріуполя. На жаль, у моєму місті багато зрадників, які радіють триколору, - з сумом каже Олександра. -  Не хочу їх бачити. Хочу справедливості, щоб відбулася деокупація, щоб Маріуполь став вільним українським містом. Буду далі продовжувати волонтерити, допомагати Україні, але поки точно - на відстані. Зараз допомагаю інформацією для тих, хто хоче вибратися. Організували ми тут плетіння сіток разом з учнями, звісно, донатимо. Дуже важко починати все з нуля. Приїхати колись у Маріуполь подивитися, можливо. Але не жити...

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube