Неймовірна історія порятунку. Як рятувальник з Макіївки разом з пораненим сином потрапив в заручники окупантів в Маріуполі, - ФОТО

Працівник ДСНС Максим Повненький вже дев’ять років каже — в мене немає дому. Бо через російську агресію чоловік разом з родиною був змушений виїхати з рідної Макіївки. Але пів року до повномасштабного вторгнення він служив у Маріуполі, і саме це місто стало для нього новою точкою відліку — тут він почав відроджувати традиції маріупольських поетичних вечорів, сподіваючись об’єднати навколо цього творчих містян. Але у Маріуполі він отримав й найтрагічніший досвід свого життя — потрапив разом з дружиною та сином під завали після бомбардування, став заручником окупантів, а потім ризикнув на евакуацію, яка зберегла життя його важкопораненій дитині. 

Про своє захоплення віршами Юрія Іздрика, історію життя в облозі та евакуацію і свій поміркований оптимізм після пережитого Максим Повненький розповів сайту 0629, перебуваючи на завданні на сході країни.  

Вірші будь-якою мовою. Окрім російської

...ах якими були ми дурними й веселими!

як усе нам вдавалося легко і просто!

в цьому світі ми всюди були новоселами

навіть світло прино́сили власне у темний ще простір...

(Ю.Іздрик)

- Все, що можу сказати - я зараз виконую обов’язки згідно з наказами керівництва ДСНС, - тоном, який не передбачає заперечень, каже Максим. - А у серпні 2021 року переїхав до Маріуполя з Краматорська, де служив з 2014 року після виведення донецького гарнізону з окупованих територій. Жив там з дружиною та сином, який зараз одинадцятикласник, донька вже навчалася в Харкові.

Він зізнається, що тоді відчував Маріуполь навіть більш безпечним та захищеним містом, ніж Краматорськ. Життя там кипіло — зокрема культурні події були на усі смаки та вподобання. Згодом Максим дізнався про місцевий волонтерський центр “Халабуда”, з яким почав активно співпрацювати. 

- У Краматорську ми ходили на поетичні вечори, де поціновувачі поезії могли почитати улюблені вірші. Я обожнюю творчість Юрія Іздрика, тож, його вірші і читав на таких заходах, - згадує Максим — Дізнавшись, що колись й тут були такі події, але активний хлопець, що їх організовував, поїхав, вирішив, так би мовити, “підняти прапор, що впав”.

Так ДСНС-ник став організатором поетичних посиденьок, на яких можна було почути вірші будь-якою мовою — грецькою, англійською, німецькою, українською. Обмеження єдине — читати вірші російською було заборонено. 

- Я читав Іздрика, хтось - Ліну Костенко, а хтось Жадана. І якщо спочатку прийшло до десяти людей, то з кожним наступним заходом кількість відвідувачів зростала: я запрошував знайомих та друзів, події рекламувала “Халабуда” і я на своїй сторінці у Фейсбуці. Ми планували чергову зустріч на вечір п’ятниці 25 лютого. Але зранку 24 всім стало зрозуміло, що не до віршів, тому весь вільний час, який в мене залишався від роботи, наступні тижні я проводив у “Халабуді” -  вже як волонтер. 

Під завалами 

...скільки б часу не лишилось – завше буде забагато

скільки б ангелів не впало – полюбому перебор

закриваю газ і воду продаю ключі від хати

і виходжу в світ широкий крізь зелений коридор

в чорне море...

(Ю.Іздрик)

Того ранку його одночасно розбудив син, якому зателефонували друзі, сповістивши про початок вторгнення, і тривога, по якій менше ніж за годину Максим прибув на роботу.  Звісно, він пропонував дружині виїхати, але вона відмовилася — хотіла, щоб родина була разом. 

- Ми продовжували частково виконувати свої функції, частково - не свої. Моя посада не пов’язана з ліквідацією пожеж, тому я робив усе, що було необхідно, - розповідає Максим. - У вільний час — волонтерили. Тепер в “Халабуді” стали у пригоді сильні руки — ми з сином та товаришем, який потім загинув, розвантажували, рубили дрова, щось пересували. А дружина допомагала пекти хліб — звідкись привезли борошно, сіль, у розібраному вигляді пекарню. Ми її встановили, спочатку навіть підключали до електрики, потім пекли лаваші, розкладаючи під цими столами багаття. Роздавали людям, розвозили у місця переховування, де скупчувалося багато маріупольців. 

Родина Максима жила у районі, який спочатку був віддалений від основних сил наступу окупантів. А колега, який теж нещодавно перевівся у Маріуполь з північної Донеччини, орендував житло районі, який з перших днів відчував на себе усі жахи війни. Тож, Максим вмовив їх переїхати до себе. Але коли Маріуполь оточили, і ця частина міста опинилася на передній лінії фронту, то вже  всім довелося змінити локацію.

- У наш будинок прилетіло, а в сусідів вибило всі вікна, то ми запросили їх у свою квартиру — в них була маленька дитина. А самі переїхали у підвал під офісом ДСНС, який поступово очищували від усілякого мотлоху і він заповнювався людьми, - каже Максим. -  Нам теж виділили куточок. Там був генератор, а значить — електрика, польова кухня, з навколишніх житлових будинків люди приходили підзаряджати ліхтарики, телефони та павербанки... 

По місту ходили чутки про “зелений коридор”, і 10 березня Максим з товаришем зранку говорили про те, що треба евакуювати родини. І саме в цю мить прилетіла ракета. Товариш загинув — його тіло змогли дістати вже співробітники “МЧС” так званого “ДНР” з Донецька - після повної окупації міста. 

- А мене завалило: голова і плечі були ззовні. І коли пил улігся, з підвалу вийшли колеги, котрі почали аварійно-рятувальні роботи, - каже Максим, здається, навмисно дуже сухо та по-діловому, щоб емоції не захлеснули. - Годин шість йшли рятувальні роботи, обстріл не вщухав, мене дістали відносно цілого, дружина постраждала мінімально, а ось сина привалило плитами. Він був при свідомості, я був увесь цей час біля нього. Його деблокували, коли приїхав кран та зняв декілька плит.

Лікарня як полон 

...риба велика шукає де глибше

риба мала утікає як може

вряд чи усе це нам вийде на ліпше

якось не схоже..

зовсім не схоже...

(Ю.Іздрик)

Дружину з сином відвезли в лікарню, де хлопцю зробили складну операцію. Тоді у Маріуполі ще були відносно цілі дороги, у лікарні — паливо, а значить, працював генератор, ще були ліки та лікарі, котрі могли допомагати людям. 

Зранку Максим прийшов до лікарні провідати сина. Вона була ближче до лінії фронту, ніж офіс, там було гучно та людно. Хворі та поранені лежали у коридорах, а ті, хто був після важких хірургічних втручань, залишалися в операційних - просто не було можливості безпечно транспортувати їх у відділення. 

- Я намагався максимально допомагати у лікарні, щоб мене не виганяли з реанімаційного блоку — тоді ще лікарі притримувалися хоч якихось правил: не пускали сторонніх, вимагали вдягати бахіли. Я розумів, що за стінкою у 20 метрах звідти лежить моя дитина, якій може бути потрібна допомога. І окрім мене це, мабуть, не зробить ніхто, - каже Максим. -  А потім в один “прекрасний” день я прийшов в лікарню, а вона захоплена росіянами! Як завжди, я зайшов “чорним входом”, і лікарі дуже здивувалися, що я у формі — вже кілька годин як їх вишикували у коридорі та сказали, що тепер вони працюють на “ДНР”. Бо чомусь тоді взагалі не казали про росію, хоча усі прекрасно розуміли, що до чого... 

Максим тим самим “чорним ходом” з такими новинами повернувся до підвалу. А ввечері, порадившись з дружиною, вирішив зранку знов йти до лікарні, щоб дитина там не залишалася сама. Тим більш, що захопивши будівлю, загарбники перестали її обстрілювати й там була відносна безпека. 

 Але коли вони прийшли до лікарні, там було вже набагато більше військових. У перший день були штурмовики, які одразу пішли далі. А наступного дня вже на кожному поверсі стояли кулемети та солдати зі зброєю. І їх вже не випустили. 

- Вони дивилися мої документи, знали, що я з пожежної охорони. Спочатку мені хотілося хоча б дізнатися, який в нас статус — ми полонені, заручники, хто? - емоційно запитує Максим. - Але потім стало зрозуміло: усе зійшлося до того, щоб зібрати в лікарні максимальну кількість цивільних, які мали забезпечити захист від українських військ. У лікарню примусово зганяли навіть людей з приватного сектора, у яких був нормальний підвал та запас консервації. Люди там були, як шпроти - і поранені, і просто цивільні.

Евакуація — значить, життя 

...скучай але в міру –

та не забувай скучати

чекання – офіра

прожити життя на чатах

скучай але в міру

і не забувай любити –

безмежну довіру

і віру в потребу жити...

(Ю.Іздрик)

 Так відбувалося до 19 березня. А коли лінія фронту значно відсунулася, окупанти дозволили вільний вхід з лікарні. Але син Максима потребував уваги лікарів, тож, просто вивезти його до найближчого підвалу було не варіантом.

Він лежав на підлозі на старому ватному матраці у гіпсовій кімнаті відділення травматології. Поруч ще дві людини — дівчина з пробитою легенею, чоловік з простреленою снайпером ногою. Син був немобільний — одна нога перебувала на розтяжці, інша -  зі металевими спицями, і рука - загіпсована. 

- Так вийшло, що перед активною фазою війни у мене було дві автівки, і обидві - заправлені: як Байден сказав, що буде війна, я тримав баки постійно повними. Автівки були побиті, але на ходу. Але лікар, який спостерігав за  станом здоров’я сина, сказав, що врятувати його може тільки термінова евакуація. І я вирішив, що варто ризикнути, - згадує Максим. - Я звернувся до молодого лікаря-інтерна Дениса, який, як я встиг помітити, був дуже спритним у тій ситуації — міг знаходити ліки, продукти, воду — мені був потрібний другий водій. Він не ризикнув сісти за кермо сам, бо не мав досвіду, але знайшов водія. І з цим чоловіком та його родичами завантажився у другу мою автівку. І ми поїхали так двома машинами у бік Запоріжжя. 

По дорозі їх постійно зупиняли та обшукували, настирливо радили їхати до Донецька, мовляв, там хлопчину вилікують. Рухатися доводилося під обстрілами, не знаючи ані новин, ані становища на фронті. Тільки коли з’явився зв’язок, Максим зміг сповістити, що вони живі та їдуть на Дніпро. 

- До Запоріжжя ми потрапили вже у комендантську годину. Але поліція увійшла в ситуацію і з мигалками супроводила через усе порожнє місто, - згадує Максим. -  А на в’їзді у Дніпро їх вже зустрічали колеги, які домовилися про лікування у дитячій лікарні.

Хлопцю зробили термінову операцію, але його стан був кепський — в нього катастрофічно знизився гемоглобін, почалися запалення та сепсис. І через кілька днів лікарі вирішили відправити пораненого на лікування за кордон. 

- Бо у Дніпрі теж не було безпечно, організувати перевезення до сховищ післяопераційних хворих було дуже важко. Тому у суботу в нас запитали, чи є закордонні паспорти, а зранку в неділю вже на Швидкій везли у бік польського кордону, - розповідає Максим про ті дні, коли вирішувалася доля його дитини. - У Кракові з’ясувалося, що стан його гірший, ніж думали, тож, два тижні його стабілізували.

Вже майже рік дружина і син Максима Повненького перебувають на реабілітації в Америці. Хлопець вже ходить за допомогою спеціального пристосування, хоч і має інвалідність - правий гомілкостоп не працює. Юнак пережив кілька тижнів коми, бо були проблеми з серцем. І кожна перев’язка за складністю була як операція. 

- Питання навіть не в травмі, а у тому, що за 10 діб у Маріуполі не відбувалися післяопераційні регламентні дії. Тому отримали сепсис шкіри, крові, кісток. Операцію тоді зробили успішно, а більшого у тих умовах ніхто не міг дати, - пояснює Максим. - Добре, що той лікар сказав нам, що сина треба терміново вивозити... 

Максим зізнається, що ніколи не був повноцінним оптимістом, скоріше - реалістом. І тому поки що він не бачить варіантів швидкого повернення до Маріуполя чи навіть рідної Макіївки. Але кожен день робить те, що по краплі наближає перемогу. 

- Ну, я така людина — звик не мріяти, а робити те, що потрібно зараз. І щоб не було соромно в очі дивитися, - впевнено, хоч і з відчутною втомою каже чоловік. -  У Макіївці мені, фактично, є куди повертатися, але я не впевнений, що там населення швидко змінить ставлення до України. Якщо тут вистачає тих, хто підтримує дії росії, уявіть, що відбувається в голові тих, хто кілька років живе на голці пропаганди. Там є і нормальні люди, я їх знаю, з деякими спілкуюсь. Але вони роз’єднані, кожен боїться, що його здадуть. Тож, не мрію. І поки в найближчих планах - прокинутися вранці та заступити на чергування. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube