Про кримське питання та російсько-українські відносини. Блог Сергія Клочка

Сергій Клочко народився і виріс в Маріуполі. Навчався у Маріупольському державному університеті на кафедрі історії та археології, а тепер отримує другу вищу освіту за спеціальністю журналістика. Це його історичний блог на сайті 0629. Сьогодні він розповідає про болючу історію "кримського питання".

Одна з суттєвих причин існування проблемної складової у взаємовідносинах між Україною і Російською Федерацією з часу проголошення незалежності двох держав, з нашого погляду є, в обопільно невірному сприйнятті зовнішньополітичних інтересів та цілей. Зокрема, претензії Москви на провідну роль на пострадянському просторі в Україні розглядаються як імперські амбіції. Недовіру до Росії посилюють і дискусії на великодержавні теми, характерні для російських націонал-патріотів, які накладають відбиток на сприйняття відповідним чином російських інтересів і цілей. А європейський вибір України, зокрема її зближення з НАТО і ЄС, розглядаються значною частиною російської еліти як «зрада» ідей «словʼянської єдності», «вікової російсько-української дружби» тощо. Серед чинників, що ускладнюють атмосферу взаємовідносин між Києвом і Москвою, можна вказати також на рецидиви спільного радянського минулого, які дають додатковий привід зростанню напруги в українсько-російських відносинах. Однак саме кримська проблема традиційно було барометром політичного клімату, який домінував в українсько-російських відносинах починаючи від часу розпаду СРСР.

Ще в умовах «параду суверенітетів» союзних республік 1990 р. Комітет державної безпеки СРСР посприяв утворенню на території «проблемних» союзних республік автономних утворень. Керівництво УРСР, шукаючи прагматичних компромісів у відносинах із РРФСР, погодилося на закріплення референдумом статусу автономної республіки для Криму. Фактично досягнення зазначеного компромісу зблизило демократичне керівництво Росії на чолі з Б. Єльциним, який вів боротьбу за владу з президентом СРСР М. Горбачовим і намагався налагодити з суверенними республіками прямі звʼязки без навʼязливого посередництва старого союзного центру, та офіційний Київ. Символом цього стало підписання 19 листопада 1990 р. в Києві під час візиту голови Верховної Ради РРФСР Б. Єльцина договору про основи відносин між УРСР і РРФСР, головною метою та завданням якого був «розвиток міждержавних відносин на основі принципів суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили або економічних методів тиску, урегулювання спірних проблем погоджувальними засобами».

Утім відразу після провалу серпневого путчу і проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) Росія взяла на себе функції центру, «збирача земель», а комуністично-націоналістичні політичні сили цієї країни, зокрема, наполягали на невизнанні існуючих на той час державних кордонів України. Найгострішою проблемою стало питання поділу Чорноморського флоту колишнього СРСР та статус Криму й міста Севастополя.

Складні та суперечливі переговори щодо поділу Чорноморського флоту СРСР відбувалися у Дагомисі (червень 1992 р.), Ялті (серпень 1992 р.), Москві (червень 1993 р.), Масандрі (вересень 1993 р.) — до підписання проміжної угоди у Сочі (1995 р.). Однак 16 жовтня 1996 р. Державна дума РФ затвердила проект закону «Про припинення розподілу Чорноморського флоту», що мало поширити юрисдикцію Російської Федерації на місто Севастополь. Українська сторона пропонувала росіянам орендувати за відповідну плату на обмежений період часу інфраструктуру військово-морської бази у Севастополі. Зрештою, 28 травня 1997 р. Україна і Росія підписали угоди про статус і умови перебування ЧФ та про взаєморозрахунки, повʼязані з розподілом ЧФ і перебуванням ЧФ РФ на території України. Зазначені документи набули чинності лише 6 липня 1999 р.

Ситуація ускладнювалася внаслідок приходу до влади в АРК сепаратистського керівництва на чолі з «президентом» Ю. Мєшковим.

Конституція Автономії 1992 р. наділила місцеву владу великими повноваженнями, поставивши під сумнів навіть конфедеративні звʼязки з Україною. Однак Київ не був схильний до силових рішень і погодився зі створенням Автономної Республіки Крим, аби локалізувати внутрішній конфлікт між російськомовним населенням і кримськотатарськими репатріантами. Після цього тодішнє кримське керівництво взяло курс на розширення своїх повноважень та однобічну орієнтацію на Кремль. У липні 1993 р. Державна дума РФ ухвалила скандальну постанову про російський статус міста Севастополя як головної бази єдиного Чорноморського флоту, котру було засуджено ООН та всією світовою спільнотою. Внутрішньополітичні суперечності у самій Росії завадили тоді сконцентрувати зусилля на «вирішенні» на російську користь кримського питання.

Водночас політичною помилкою «президента» Ю. Мєшкова стала підтримка заколоту російського парламенту (Р. Хасбулатова — О. Руцького) проти президента Б. Єльцина. Однак  після придушення 3–4 жовтня 1993 р. «червоно-коричневого путчу» частина російської політичної еліти, орієнтована на Б. Єльцина, не підтримала кримських сепаратистів. Зменшення фінансування російськими структурами «президента» Ю. Мєшкова спровокувало загострення суперечностей між різними фракціями проросійських політичних сил Криму, насамперед між «Русским обществом Крыма» і «Русской общиной Крыма».

Обтяжений проблемами розподілу Чорноморський флот на той час прямо не втручався у внутрішньополітичні питання, тому кримські сепаратисти не отримали прямої російської військової допомоги. Крім того, Росія була зацікавлена домогтися від України відмови від радянської ядерної зброї. Західні країни за цих умов не допустили висунення Росією територіальних претензій до України. Гарантії безпеки і територіальної цілісності України було закріплено 5 грудня 1994 р. на саміті НБСЄ/ОБСЄ у спеціальному Будапештському меморандумі підписаному США, Великобританією, Росією, а незабаром ще двома ядерними державами — Китаєм і Францією.

Щоправда, цей документ був насамперед політичним, він не мав юридично зобовʼязуючої сили, до того ж його суттєвою вадою стала відсутність механізму реалізації гарантій у разі нападу на Україну однієї з держав-гарантів. Увагу російського керівництва від грудня 1994 р. займала проблема «наведення конституційного ладу» у Чечні. АРК тимчасово відійшла на другий план російських інтересів, але залишалася у центрі стратегічних геополітичних потреб, відповідно до яких Крим вважається ключовою точкою контролю за Євразією.

У квітні 1995 р. Державна дума РФ виступила «гарантом» проведення референдуму щодо «самостійності» Криму, але президент України Л. Кучма не допустив такого розвитку подій.

Зрештою, статус Автономної Республіки Крим було закріплено Конституцією України 28 червня 1996 р. Відтак виникли умови для фіксації цього факту в українсько-російських міждержавних документах. Нарешті, Договір про дружбу, партнерство і співробітництво між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. зафіксував міжнародно-правові зобовʼязання сторін визнавати суверенітет і територіальну цілісність одна одної. Також було поділено радянський Чорноморський флот, а Севастополь до 2017 р. визначено основною базою дислокації його російської частини. Російська сторона розглядала залишення на території українського Криму своєї військової бази як гарантію від дрейфу України в бік НАТО.

Після компромісного врегулювання конфліктів навколо Криму, Севастополя і Чорноморського флоту так звана «хронічна криза» в російсько-українських відносинах тривала, що засвідчив складний перебіг процесу ратифікації «Великого договору», котрий патріотично-комуністична опозиція в Державній думі Федеральних зборів РФ обумовлювала різними додатковими вимогами. Наприклад, голова думського комітету у справах СНД та звʼязках зі співвітчизниками Г. Тихонов на початку березня 1998 р. запропонував провести «референдуми про державну єдність народів Росії та України». У вересні того ж року голова Держдуми Г. Селезньов виступив із заявою у Верховній Раді України з вимогою пріоритетної ратифікації трьох базових договорів про поділ Чорноморського флоту, чіткого визначення негативної позиції щодо розширення НАТО на схід та про вступ України до «союзу словʼянських держав». А наступного місяця Державна дума Росії ухвалила постанову «У звʼязку з закріпленням у Конституції Автономної Республіки Крим української мови як єдиної державної мови на території АРК», що стало ще одним формальним проводом затягування ратифікації «Великого договору». Водночас у націонал-патріотичних колах російської політичної еліти розгортаються спекуляції щодо так званої проблеми співвітчизників, зокрема здійснювалися спроби структурування та консолідації проросійських суспільно-політичних сил на території України, насамперед у Криму. Загострювалась проблема делімітації та демаркації українсько-російського кордону і спроб її розвʼязання на користь Росії. Наприклад, наприкінці 1999 р. делегація уряду Москви та голова Верховної Ради Криму Л. Грач підписали протокол щодо намірів спорудження 4,5-кілометрового транспортного переходу між Керчю та Кубанню через Керченську протоку і створення відкритого акціонерного товариства «Міст Росія — Україна», в якому контрольний пакет акцій — 51% — належатиме Москві. 28 січня 2003 р. Україна й Росія нарешті підписали договір про державний (сухопутний) кордон, звідки було вилучено статті стосовно морських ліній розмежування в Азовському й Чорному морях. 29 вересня, за офіційною версією Кремля, керівництво Краснодарського краю розпочало будівництво дамби «для відновлення історичної справедливості і зʼєднання острова Коса Тузла з Кубанню». Прецедент територіальних претензій із боку Росії був занадто явним, що й викликало негативну реакцію міжнародних інституцій. Однак і після вичерпання цього інциденту домінувала непрозорість схем управління Керч-Єнікальською протокою, незважаючи на підписання РФ і Україною 24 грудня 2003 р. договору про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки.

Наступний етап українсько-російського протистояння щодо Криму припав на період президентства В. Ющенка (2005–2010 рр.).

Весь цей час українська сторона домагалася від росіян уточнення правових умов перебування у Криму російського ЧФ та приведення їх у відповідність із міжнародними нормами ціни оренди військових баз. У відповідь російські спецслужби інспірували пожвавлення сепаратистського руху на півострові. У липні 2006 р. було зірвано проведення навчань військ України і НАТО «Сі-бриз» у Криму. Посилилася конфронтація в українсько-російських відносинах. Активісти молодіжних національно-патріотичних рухів блокували бази російських моряків. МЗС України звинуватив російський ЧФ у систематичному порушенні локаційних, екологічних та інших норм угод про перебування ЧФ у Криму. Масштабна криза в українсько-російських відносинах мала місце у серпні 2008 р., коли кораблі Чорноморського флоту брали активну участь у блокаді чорноморського узбережжя дружньої Україні Грузії. Причому бойове застосування підрозділів ЧФ під час російсько-грузинської війни здійснювалося без погодження з українською стороною, як це мало б бути згідно з домовленостями 1997 р. Визнання у жовтні 2008 р. РФ «незалежності» грузинських автономних республік Південної Осетії та Абхазії надихнуло проросійські сили у Криму.

Взимку 2009 р. під час президентських виборів в Україні у Криму майже одностайно було підтримано кандидата В. Януковича.

21 квітня 2010 р. у Харкові вже президент України В. Янукович та президент Росії Д. Медвєдєв підписали угоду про пролонгацію термінів оренди російським ЧФ баз у Криму до 2042 р. в обмін на суто символічну знижку ціни на газ. Попри протести національно-патріотичних сил у Верховній Раді України, харківські домовленості було ратифіковано. Лише формально в рахунок сплати за оренду баз Україна отримала «знижку» 100 доларів за 1000 кубометрів російського газу. Не змінилися симпатії більшості кримчан і під час виборів до Верховної Ради України у жовтні 2012 р. Проросійські сили у Криму активно підтри мували ідею приєднання України до Митного союзу з Росією, Казахстаном і Білорусією. У листопаді 2013 р. вони вітали відмову В. Януковича від запланованого раніше підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Події Євромайдану (21 листопада 2013 — 21 лютого 2014 рр.), які проходили під гаслами європейського інтеграційного вибору України, сприймалися на півострові як «бандеризація» України та привід для «самовизначення» на користь приєднання до Росії.

Незаконний, невизнаний світовим співтовариством так званий «референдум» 16 березня 2014 р. став символом когнітивного дисонансу, коли кримчани вирішили приєднатися до країни, де референдуми конституційно заборонено. Анексія Криму фактично означала грубе порушення Росією умов Договору про дружбу з Україною від 1997 р. та відмову від рівноправного стратегічного партнерства з нашою країною. Коли Крим був анексований у  України, Україна відокремилася від Росії й де-факто завершила пострадянський період своєї історії. Однак це не значить, що проблематика статусу окупованого півострова залишилася в минулому. Це питання — відкрита рана для українсько-російських відносин, воно ставить під сумнів можливість не лише стратегічного, а й будь-якого двостороннього співробітництва.

Більше блогів ЧИТАЙТЕ В НАШІЙ СПЕЦТЕМІ