Маріупольський підліток в оточеному місті знімав відео, яке тепер презентують в Європі

Владиславу Пятіну-Пономаренку було 16 років, коли йому довелося пережити жахи оточення Маріуполя, приниження під час фільтрації та зневір'я перших місяців великої війни. Але попри реальну небезпеку хлопець вирішив фільмувати будні Маріуполя, бо йому здавалося, що поза містом цього ніхто просто не може уявити. Завдяки допомозі земляків Владислав зміг з’їздити на презентацію свого фільму до Амстердаму. 

Маріуполь - моє все

Хлопець разом з батьком зараз живе та працює баристою в маленькому містечку в Ірландії. Продовжує дистанційно навчатися у маріупольському коледжі, намагається вчити англійську та знаходиться у постійному творчому пошуку — окрім документальних відео, які вже вдалося оформити в мініфільми, пише поезію та відновлює по пам’яті свій щоденник, який залишився у нотатнику в Маріуполі. І постійно згадує своє рідне місто. 

“Маріуполь - це моє все. Я народився тут, перші кроки були у Маріуполі, перше кохання — у Маріуполі, перші мої мінівідео, що зняті на кнопковий телефон, були теж в Маріуполі. І перший виступ на сцені - теж там, - каже з гордістю юнак. -  Хоча, тут я трохи сказав неправду - театральний виступ на сцені перший був, дійсно, у Маріуполі. Але взагалі перший виступ на великій сцені, у 2013 році, в Криму - в Ялті. На конкурсі я тоді співав пісню “Смерека”. 

Попри свій вік, Владислав, дійсно, має багато про що розповісти — бо змалечку був залучений до культурного життя міста. Навчаючись у школі, ходив до Зразкового театру “Грані” на Лівобережжі, а з 2019 року Владислав — актор Народного театру Театроманія. 

“А потім ми з друзями організовували власну аматорську кіностудію, намагалися щось знімати. І цей досвід став у пригоді, коли почалася велика війна. Можливо, це виглядало як безглузда сміливість, але ми з батьком постійно знімали все, що відбувалося навколо. Бо тоді нам здавалося, що це робити просто необхідно, бо ніхто не знає і уявити собі не може, що тут відбувається”. 

Бульбашка, що луснула

Владислав описує свої відчуття напередодні великої війни емоційно і метафорично. Каже,  відчував, як наповнюється бульбашка, як вона росте, збільшується, і все більше стає зрозумілим, що вона має луснути, а звичне мирне життя закінчиться.

“Я ще з листопада 2021 року всім говорив, що буде велика війна і треба готуватися до цього. Це була впевненість, яку я інколи не міг пояснити. Бо хоч і цікавлюся історією, але до політичних прогнозів якось не схильний, - згадує хлопець. - А лютий 2022 року почався з поганого для мене. Уся родина захворіла на Ковід, були ще особисті переживання, звичайні, але для нас, підлітків, важливі. Це відчувалося як бар'єр, який треба було пройти. Пам’ятаю, як 21 лютого повертався з репетиції з Театроманії, і, читаючи новини про визнання путіним “бананових республік”, подумав — 100% наближається”. 

Але більшість на зауваження хлопця відповідали, що такого бути не може. А вночі проти 24 лютого Владислав навіть не встиг заснути, коли все почалось. Якійсь знайомий зателефонував вночі, щоб сказати про початок війни, і у цей момент хлопець почув потужний вибух. 

“Усе відбувалося, буквально, як у фільмах: тільки кладу слухавку, ошелешений, як щось бабахає за вікном. Дуже, в поганому сенсі, все було кінематографічно”, - згадує Владислав. 

Родина не знала, що робити: бабуся знаходилась в реанімації на штучній вентиляції легень через ускладнений Ковід, машина, на якій можна було виїхати, була в іншому районі.

Владислав з братом намагалися евакуюватися до Приморського району міста. Але з Лівого берега було тільки два автобуси, в яких їм не вистачило місця. 

“Бабусю теж не могли забрати, бо в неї ноги відмовили. Батьки спочатку ходили просто носили їжу, але потім й це стало неможливо. Так,  з 24 лютого по 17 травня ми залишалися в Маріуполі. І бачили та пережили все -  від боїв до фільтрації, від окупації до знущань на блокпостах”, - з сумом каже юнак. 

Каганець: мрія у місті Марії

На третій день великої війни Влад з татом почали знімати документальний відеощоденник. Вже потім Влад дізнався, що відео бойових дій зсередини Маріуполя, дійсно, було небагато — знімати, а тим більш, зберігати такі матеріали було вкрай небезпечно. 

“Ми знімали, але електрики не було, заряджати телефони було дуже важко. Тому у нас дуже обмежена кількість кадрів, на жаль. Ми знімали побут, наслідки вибухів, - розповідає Владислав. -  Сьомого березня в наш багатоповерховий будинок прилетів перший снаряд, потім ще було чотири.  До речі, дуже цікаво вийшло: 16 березня ми з татом вперше вийшли на вулицю, просто подивитися на сонце... Я стою, і таке відчуття погане, що щось зараз трапиться.  Я кажу: давай зайдемо! І тільки ми зайшли, прилетіло прямо під під’їзд, де ми стояли.  Було дуже страшно, звичайно”.

Разом з сусідами майже місяць вони переховувалися у підвалі свого будинку. 77 людини спало на мішках від одягу, на дерев'яних столах. Замість світла були каганці. Влад зізнається, що сподівається в майбутньому випустити книгу на основі щоденника, який писав усі ці дні.

І назвати її “Каганець: мрія у місті Марії”. А ще у нього є мрія  – зняти художній великий фільм на основі пережитого.

“Їли сало, огірки, хлоп'я. Іноді якусь юшку робили на вогнищі, іноді коржики з борошна, що залишилися. Але їжі залишалося все менше, - згадує хлопець. -  Багато хто зі зруйнованих магазинів щось приносив, ділили по під'їзду, але ми нічого не брали, бо щось всередині не дозволяло. Тому економили. Але 15 березня все закінчилося, і почалося справжнє виживання. Саме про це було у моєму щоденнику, який тепер тільки в моїй голові”. 

Справжні цінності  

І тільки 17 травня Владислав зміг виїхати -  через Росію. На кордоні була жорстка й абсолютно абсурдна фільтрація, де хлопцю ставили незручні питання - не тільки політичні, інколи просто відверто провокативні, спрямовані на посилення психологічного тиску. Провезти відео, які знімали в Маріуполі, у телефоні, звісно, було неможливо. Тому Владислав перекинув їх на картку пам’яті, яку заховав серед білизни. 

“До речі, вивезти мені вдалося й наш прапор, який окупанти з колаборантами зняли з Маріупольського будівельного фахового коледжу, кинули на землю, а я підібрав. Він у мене зараз в Ірландії, висить у моїй кімнаті. Мрію повернутися в наш український Маріуполь та повісити його на будівлю коледжу”. 

Владислав зізнається, що зараз пише вірші для власної поетичної збірки, яку назвав “Цінність”, де розкриває переживання біженства, війни, нових емоцій і  відновлення себе як особистості після війни.

“А поки я зробив документальний відео щоденник “Imagine”. Ця пісня Джона Леннона протягом всієї облоги та окупації підтримувала мене. Я її слухав кожного дня. Це про те, як важко уявити -  уявити війну, уявити, як це прощатися з домом, як бачити, як ціле місце помирає, як бачити померлих людей. У цей фільм я вклав не тільки кадри з війни, там багато особистого... - пояснює Владислав. -  Музикою я намагався підкреслити те, що відчував у цей момент. Зараз мені важливо відчувати, що люди не просто його дивляться, вони починають задумуватися й про свій сенс життя, й про те, чи варто за чимось ганятися, якщо життя таке коротке. І в один момент може закінчитися все. Тому він  не тільки про війну, це більше про наше життя і смерть, душу, правду, надію, сім'ю, любов, підтримку, віру”.

Цей мініфільм 18 серпня презентували на виставці в Амстердамі — у приміщенні мерії. До цього були невеличкі покази в Берліні, в Ризі та, власне, в Ірландії. На перших трьох виставках Влад не зміг бути присутнім, але до Амстердаму йому вдалося потрапити завдяки підтримці земляків. 

“Я дуже хочу, щоб ці кадри побачили багато європейців, деякі з яких не розуміють, чому стільки біженців, чому потрібна допомога Україні, - каже юнак. - Хочу, щоб й наші люди подивилися його і згадали про цінність свого життя. Можливо, найближчим часом мені вдасться викласти фільм для перегляду на одній з платформ”.

Владислав зізнається, що мріє  присвятити своє життя кіномистецтву. Для цього хотів би здобути європейську освіту, а потім обов’язково повернутися до України з новими навичками, знаннями, щоб розвивати країну.

“Я хочу принести для своєї держави щось нове, розвивати кінематограф, наприклад, - зізнається хлопець. -  Я вірю в те, що ми повернемо наші території, і, якщо потрібно буде, готовий піти до армії. Бо хочу повернутися до свого міста і не хочу, щоб ці злодії залишалися в ньому, щоб все зійшло їм з рук!”

Але на постійне життя у Маріуполі після цього пережитого він навряд чи наважиться. Бо навіть у сховищі бачив так багато земляків, які підтримували дії окупантів. І жити серед них він не хотів би. 

“Я розумію, що на це піде багато років... Зокрема через мистецтво треба буде щось робити з цими людьми. Але що? Я не знаю. Для мене це складне питання. Я не люблю популізм, мовляв, все можна вирішити швидко й одразу — когось вигнати, когось покарати, когось залишити. Це дуже складне питання, але колись, сподіваюсь, ми знайдемо відповіді”.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube