Анатолій Бутенко - про українську громаду Маріуполя та тих, хто не вважає окупацію міста окупацією

"Єдині у вірі в Україну" - так назвав свою колонку для 0629 маріуполець Анатолій Бутенко і присвятив свій текст тим, хто відстоював і продовжує відстоювати українську національну ідею – вільну Україну.

Кожного дня люди стикаються з безліччю особистих проблем, які, залежно від їхньої важливості й нагальності, так чи інакше вирішуються. А ось справи, які за своїм змістом мають щось змінити на користь суспільства, зустрічають на своєму шляху складні перешкоди. Чому? Щоб відповісти на це запитання, спробуємо критично подивитися на ті обставини, в яких вони виникали.

Скільки б не минуло часу, події 2014 року завжди будуть визначальними не тільки в історії України, але й історії прогресивного людства, яке прагне гуманізму і демократії.

Віктор Янукович (на той час президент України) усунувся від виконання своїх обов’язків – забезпечення вступу країни до Європейського Союзу – і спрямував свою увагу на зближення з російською федерацією. 

Обурені зрадою керівника держави, який за змовою з Кабміном намагався змінити стратегічний курс України до європейської співдружості, українці встали на захист інтересів нації. Ціною власного життя українці відстояли своє прагнення бути вільними. Так відбулася Революції Гідності!..

…06.04.2015 року в Управлінні юстиції міста Маріуполь відбулася реєстрація громадської організації «Центр творчих ініціатив «Єдність.

До її складу увійшли ті, хто не був байдужий щодо стану національної культури й освіти в Маріуполі – викладачі ВНЗ, вихователі дитсадочків, учителі середніх шкіл, психологи, лікарі, працівники бібліотек, художники, музиканти, поети, журналісти – тобто ті, хто за своїм фахом і покликанням тривалий час самостійно намагалися привернути увагу до мистецько-просвітницьких надбань української національної культури і на своєму творчому шляху досить часто зазнавали певних незручностей (перешкод і утисків) з боку тих, хто, м’ягко кажучи, ставився до культури й освіти з неналежною увагою, а подекуди навіть з погано прихованою неповагою. Ось імена найбільш активних членів організації: Галина Ареф’єва, Євген Баль (пізніше закатований рашистами), Галина Буланчук, Тетяна Булі, Юлія Василенко, Тетяна Войцешек, Людмила Голбай, Олександр Косовський, Вікторія Лісогор, Надія Умриш, Тамара Федоренко, Ольга Фесенко, Олександр і Марія Сладкови і багато інших.

Принциповим питанням для громадської організації було об’єднатись і разом сприяти популяризації української культури. І Закон України про «Громадські об’єднання в Україні» давав на це право і певні надії. Доцільність створення саме такої співдружності була викликана за особливих обставин: на той час ми жили в прифронтовому Маріуполі.

Сподіваємось, маріупольці пам’ятають, що в 2014 році, за 30 кілометрів від міста, проходив фронт, тож щодня зі східної сторони було чути звуки артилерійських пострілів (це вже відбувалося після того, як бійці полку «Азов» 13 червня 2014 р. звільнили місто від банди «Чечена» і криминальних елементів з Новоазовська і Ростова-на-Дону, які блокували життя міста). Під обстрілами артилерійської системи «Град» опинилися мікрорайон «Східний» і поселення Сартана. Місто зазнало значних людських жертв і руйнувань.

Для тих, хто здатний був мислити критично, це не стало несподіванкою, адже ворог на той час уже окупував Крим і частину Донбасу, і всі розуміли, що на черзі – Маріуполь.

Так трьохсотлітнє протистояння між Україною і росією переросло у відверту війну, бо Україна під час Революції Гідності рішуче заявила, що має тверде бажання остаточно вирватися з цупких і задушливих обіймів «старшого брата». Але, як ми бачимо, це ніяк не входило в великошовіністичні й імперські плани очільника кремля. Його мета – знищення України як держави, а українців – як нації.

Так, український народ твердо заявив, що він будує незалежну, суверенну Державу Україна, і в цьому є історична справедливість. Але ж яка нахабна підступність: путлер вигадує, так би мовити, «привід» для агресії проти сусідньої країни і майже у кожному своєму виступі чи інтерв’ю заявляє, що бореться з українським націоналізмом заради захисту російськомовного населення, яке нібито потерпає від утисків нацистів, і це має особливий прояв на Сході України, на Донбасі, зокрема в Маріуполі.

Розрахунок путіна був зроблений на російськомовну «п’яту колону», яка навіть не приховувала свого сподівання на повернення в «тихую гавань». Він вважав, що разом із симпатиками росії йому вдасться зруйнувати віковічну українську твердиню – віру в національну ідентичність і державну незалежність. Але ж для більшості українців і представників демократичного табору було зрозуміло, що проблема полягала не в тому, хто якою мовою говорить, а в тому, що у нього в голові, як він оцінює сучасні події. Іншими словами, на чиєму він боці, по який бік «барикади»?

І як не прикро, але слід було визнати, що дещо путлеру вдалося… Мало місце внутрішнє протистояння: навіть у східних регіонах України несподівано з’явилися такі ганебні явища, як сепаратизм, а згодом і колабораціонізм. Однією з причин цього стало те, що в українському суспільстві довгий час не було належного ставлення до виховання патріотизму на Донбасі і, зокрема, в приморському Маріуполі. За роки незалежності України її історія, мова і культура не стали стрижнем української нації. І знову виникає питання – чому?

Аналіз державного бюджету країни за минулі десятиліття свідчить, що постійне недофінансування культури сприяло тому, що прогалини, які виникли у вітчизняному просвітньо-культурному просторі, заповнилися дешевими російськомовними продуктами низького, бездуховного рівня (але конкретного пропагандистського навантаження!), які цілеспрямовано завдавали шкоди відродженню національної ідеї. Тому на той час вона (національна ідея) у свідомості певного прошарку суспільства була в аморфному стані і, відверто кажучи, багато хто до кінця навіть не розумів її змісту.

На Сході України, та й не тільки, на 80% вживалася російська мова. Не можна погодитися з тим, що у влади постійно не вистачало коштів на підтримку вітчизняних мистецьких програм – створення кінофільмів, видавництво газет і книжок українською мовою тощо. Такого не могло бути в апріорі, бо з самого початку, з 1991 року, уряд країни, здобувши право на незалежну політику, повинен був взяти курс на створення національної держави!

Але чому ж це не відбулося? Пригадаймо «ліхіє 90-є». У країні жваво відбувався перерозподіл державного майна між тими, у кого в головах перш за все вибудовувалися особисті плани (і як тут не згадати арію Мефістофеля: «Люди гинуть за метал, Сатана тут править бал»?!). Країні не просто було відразу перейти від адміністративно-командної системи до ринкової економіки. Реформа національної економіки відбувалась у надзвичайно складних умовах. Сучасну картину псувала суцільна кооперація з колишніми країнами СРСР, зокрема, з росією. Але й у таких умовах заповзяті вітчизняні підприємці не розгубилися!..

Цілком природнім стало і те, що влада на місцях не прикладала багато зусиль щодо консолідації суспільства на загальнонаціональних засадах. До того ж її кадровий склад значною мірою був дезорієнтований у сучасному розвиткові подій, тож і доводилося «крутити головою» в різні боки. За цих обставин одна частина населення умовно була поділена за мовними і ментальними ознаками, хоча й прагнула демократичних змін, а інша – продовжувала знаходитися під впливом інерційного механізму виховання «радянської людини». Зрозуміло, що був потрібен час для переосмислення дійсності, аби прийти до єдине правільного стратегічного курсу – виховання у людей відчуття патріотизму як об’єднуючого фактору. І шукати для цього відповідні ресурси у тих, у кого вони були. Така політика, певною мірою, робила місцеве керівництво залежним від доморощеного олігархату. Напевно, буде доречним пригадати вислів: «хто платить, той і замовляє музику», але ж і танцювати тоді доведеться «під чужу дудку»!..

Ситуація й насправді була складною, тож, відповідно до вислову «спасіння потопаючих – справа рук самих потопаючих», члени новоствореної ГО «ЦТІ «Єдність» вирішили, що їхньою головною метою є захист прав громадян у задоволенні культурних, просвітницьких та інших інтересів, пропаганда літературно-художньої творчості, народного фольклору тощо.

А як на це відреагувало місцеве керівництво, у складі якого знаходилися департаменти культури і освіти? Як відомо, за тією традицією, яка формувалася довгі десятиліття в нашій країні: чи не на другий день після виборів влада починала поводитися так, наче вона від Бога. Ми ж вважали, що дійсна ситуація в місті потребує нашого втручання.

Ми усвідомлювали, що для реалізації безлічі творчих проєктів у першу чергу потрібно було знайти ініціативних, небайдужих фахівців. А ще – приміщення і витрати на його утримання, а також кошти на проведення культурно-просвітницьких заходів. З першою частиною більш-менш у нас не виникало проблем, тому що переважно виконавцями заходів були члени нашої організації – відповідні фахівці, а ось що стосується необхідних ресурсів для організації заходів, то тут із місцевим керівництвом нам довелося «ламати списи»…

10 років відділяють нас від тих подій, і у багатьох уже, мабуть, виникло запитання: то що ж відбулося за планами нашої громадської організації, а що їм завадило реалізуватися? Не соромлячись, можемо сказати: перелік цікавих і змістовних справ – доволі великий.

Сподіваємося, маріупольці пам’ятають, як за нашою ініціативою щорічно проводилися культурно-мистецькі заходи, до яких, у першу чергу, належать яскраві фестивалі хорових і вокальних колективів «Українська пісня єднає нас». За п’ять років фестиваль пройшов шлях від місцевого до всеукраїнського рівня. До прикладу, у 2019 році приморське місто приймало найкращі хорові колективи із десяти областей України. Три дні на майданах, у парках і скверах, в університетських концертних залах, у Палаці культури «Український дім» лунали українські народні пісні, адже не дарма кажуть, що пісня – то душа народу!

Своїми чудовими голосами й музичними композиціями вражали місцян заслужений народний хор «Оксамит» (кер. Лариса Купчинська, Запоріжжя), народний хор «Горлиця» (кер. Наталія Медведєва, Кропивницький), заслужений народний хор «Лтава» (кер. Наталя Іванова, Полтава), Київський хор «Просвіта», а ще хорові колективи з Чернігова, Львова, Одеси, Жовкви, Сумів тощо. 

І все це здійснилося завдяки добрій й щирій підтримці наших друзів, за що ми їм дуже вдячні, – начальника Маріупольського Державного торгового порту Олександра Олійника, митрополіта, керівника Донецької і Маріупольської єпархії Владики Сергія, генерала поліції Миколи Семенишина, Голови Всеукраїнської спілки «Просвіта» Павла Мовчана, співачки народній артистки Оксани Білозір, народного депутата Сергія Тарути та ін.

Із року в рік, починаючи з 2015-го, у листопаді, в Міському палаці естетичного виховання молоді проводилося загальноміське свято до Дня слов’янської писемності та мови «Україна починається з тебе». У цей день ми намагалися заохотити до спільної справи освітян, науковців, працівників культури, журналістів, артистів. Лунали палкі промови, вірші й музика...

У складі нашої організації був літературно-музичний клуб «Світоч», завдяки якому нам вдалось об’єднати маріупольських поетів. Спільною гордістю і справжнім святом став випуск поетичної збірки «Ти в серці моїм – єдина!». А ще наші поети були постійними авторами в україномовній рубриці «Джерело» місцевої газети «Приазовский рабочий» – це Надія Бойко, Анатолій Бутенко, Богдан Коваль, Олександр Косовський, Антоніна Прядка, В’ячеслав Удовиченко, Надія Умриш, Віктор Федоров та ін.

Появою цього видання ми завдячуємо головному редакторові газети «Приазовский рабочий» Миколі Токарському (на превеликий жаль, його немає зараз із нами…), який підтримував нашу організацію, надаючи можливість знаходити найкоротший шлях до маріупольського читача.

Наша участь у популяризації культурно-просвітницьких проєктів не обмежувалася статтями в місцевій газеті «ПР», ми намагалися донести інформацію до населення Донецького краю, і в цьому нам допомагала обласна газета «Донеччина», зокрема, її головний редактор Ігор Зоц, за що йому наша велика подяка.

Не безучасним до наших справ був і маріупольський сайт 0629 і її головний редактор Анна Романенко, яка з повною об’єктивністю підходила до кожної справи. Завдяки їй місцяни вчасно дізнавалися про кожну наступну нашу ініціативу, до прикладу, реконструкція бульвару імені Михайла Грушевського і встановлення пам’ятника видатному вченому і патріоту, першому президентові України. За це вам, пані Анно, наша подяка і шана.

Ми не можемо сьогодні не згадати про внесок у цю надзвичайно важливу справу завідувача кафедри історії України МДУ професора Романцова В. М. і його колектива, а також депутатки Катерини Сухомлинової. Громадські слухання пройшли злагоджено і конструктивно. Рішення було прийнято одностайно – пам’ятнику Михайлові Грушевському в Маріуполі – бути!

Майже з самого початку існування нашої організації ми неоднаразово, через засоби масової інформації, доводили громадськості міста про доцільність заснування в Маріуполі культурно-просвітницького осередку «Український Дім «Єдність», головною метою якого мало б стати відтворення української національної ідеї. Але, як ни прикро, наша Концепція залишилася без уваги, хоча згодом ПК Металургів із галузевого підпорядкування ММК ім. Ілліча за рішенням депутатів маріупольської міськради 16.01.2018 року було передано до комунальної власності з новою назвою КУ МПК «Український Дім». Можна було б порадіти, але основний задум – стати просвітницьким центром – здійснено, на жаль, не було!

Ще одна ланка нашої наполегливої праці – перспективи створення українського народного театру, україномовного радіо- і телеканалу, місцевої газети, фото- і кіностудії. До відома керівництва міста ГО «ЦТІ «Єдність» постійно доводила, що у своїй діяльності першочергово посилається на законодавчі і нормативні акти: Конституцію України, Закон «Про освіту», Закон «Про культуру», Закон «Про мову» та ін., але повного порозуміння по деяким питанням чомусь не завжди отримувала, і ми вважаємо, що це наносило спільній справі неабияку шкоду.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Сьогодні Маріуполь окупований рашиськими військами. Наслідки оборони міста – жахливі: десятки тисяч загиблих, десятки тисяч покинули свої домівки в пошуках кращої долі. Частина населення залишилася в місті з різних причин: хтось мусив доглядати рідну людину, а хтось не мав засобів для того, щоб вийти з оточення. За різними оцінками, у місті залишилася третина від загальної кількості людей – приблизно 150 тисяч. Безумовно, якщо ті, хто залишився, розуміють, що у них Батьківщина одна, то вони чекатимуть на своє звільнення або намагатимуться повернутися на Велику Землю і своїми діями наближатимуть Перемогу над заклятим ворогом.

Прикро, але ми змушені визнати, що серед тих, хто залишився в окупованому Маріуполі, є і такі, хто не сприймає своє становище як окупацію. Можливо, вони навіть погодилися з тим, що їх «звільнили від нацистської влади» і тепер вільно можуть говорити російською мовою із своїми «асвабадітєлями». Декого з них ми добре знаємо. Хто вони – зрадники чи малодушні люди, пристосуванці? На це дасть відповідь час…

Перемога починається із свідомого ставлення до того, що ти робиш для неї: займаєшся волонтерством, плетеш сітки, збираєш кошти на закупівлю дронів і медичних препаратів для поранених, виховуєш патріотів, майбутніх будівників незалежної України, і всіма своїми діями переконуєш у цьому інших...

Щиро віримо, що Перемога буде за нами! Слава Україні! Героям Слава!!!

Голова Громадської організації

«Центр творчих ініціатив «Єдність»

Член НСЖУ А.Ф. Бутенко

Більше блогів читайте в нашій СПЕЦТЕМІ