Маріупольська майстриня допомагає Україні, виготовляючи цілющі трав'яні збори, і шукає зниклого сина, - ФОТО

Тетяна Постол разом з родиною виїхала до Норвегії, бо потребувала психологічної реабілітації тишею та недоторканою природою після випробувань, що довелося пережити в Маріуполі. Зараз, попри незвичну для українців полярну ніч, жінка пакує та продає на благодійному ярмарку у невеличкому містечку свої запашні чаї та свічки, а зароблені кошти місцева українська волонтерська спілка передає на Батьківщину.  

Лаванда замість картоплі на власному городі

Родина орендувала квартиру у Маріуполі тільки останні три роки перед великою війною, бо чоловік пані Тетяни працював на металургійному заводі. Їхня родинна садиба, де вони прожили більшу частину життя, народили та виховали двох синів, знаходилася у селі Волноваського району. Власне там пані Тетяна і закохалася в аромати приазовського степу, який, як нечувана перлина поблизу промислових гігантів, давав сили та натхнення. 

«Ці мої свічки та чаї — звідти. Ідея приходила поступово, складно навіть згадати, коли я про це подумала вперше. Для мене природа, квіти, трави — це все до душі. Але зробити це невеличким бізнесом я вирішила не одразу,  - розповідає пані Тетяна. - Можу згадати потужний поштовх: у Маріуполі у хабі Халабуда проводили двомісячні бізнес-курси, на яких навчали азам підприємництва: як відкрити справу, де рекламуватися. Я навіть тоді отримала сертифікат і була дуже рада: такі майданчики дуже допоміжні та корисні, особливо для людей мого віку, яким хочеться робити щось цікаве, але ми не знаємо, з чого починати». 

Чайні композиції, зізнається жінка, робила сама — майже інтуїтивно. Вона не має освіти фармацевта, тому враховувала власні смаки або побажанням клієнтів. Головне, каже, щоб у людини не було алергії на якісь компоненти. Сушила трави у селі «бабусиним способом» — у приміщені, що добре вентилюється та не пропускає прямих сонячних промінців. Її маленький «бізнес» почався зі знайомих волонтерів та активістів. У Халабуді запропонували купувати чайні набори, щоб пригощати гостей, які приїздили звідусіль. Пані Тетяна згадує, що Дмитро Чичера, очільник «Халабуди», хотів познайомити друзів зі смаком та ароматом приазовських степів.

«Бо справжні дикі степи, які не розорали на поля, навіть в Європі — розкіш. Я хотіла навіть розробити туристичні маршрути, наприклад, для тих, хто захоплюється скандинавською ходьбою чи просто любить фотографувати природу. Бо Маріуполь — місто промислове, тому інколи дуже сильно хочеться повернутися до природи, пройтися степом, подивитися, як все квітне навесні. Це ж неймовірна краса!” - із захопленням розповідає пані Тетяна про природу рідного Приазов’я. 

Але вона зізнається, що приймати туристів цілими автобусами була б не готова. Бо вважає, що дуже важливим є екологічне, турботливе ставлення людей. Фотографувати — будь ласка, хапати квіти на величезні букети — то шкода природі.

А потім пані Тетяна вирішила засадити весь свій город у селі... лавандою. Звісно, у селі почали пліткувати: де б це бачене, щоб замість картоплі якусь травичку висаджували. І вважали Тетяну трохи дивакуватою. Аж поки сусідка не побачила по телебаченню таке поле, куди люди приходили фотографуватися. Тоді всі погодилися, що це гарна ідея — раз вже по телевізору показали...  

«А поки я просто продавала букетики лаванди, запрошувала знайомих на фотосесії. Бо це ж тільки початок, кущики мали вирости потрібного розміру. А от саме навесні 2022 року мало б бути, як треба, щоб робити красиві світлини», - каже пані Тетяна. 

Пережита трагедія 

Але милуватися лавандовим полем, на жаль, не довелося. Родина хотіла виїхати до свого села з Маріуполя на другу добу повномасштабного вторгнення, але на трасі вже йшли бої, автівки розстрілювали, тож, ризикувати вони не стали. Звісно, каже пані Тетяна, як і більшість пересічних маріупольців, вірили, що місто вистоїть і треба просто пережити важкі моменти. 

«Особисто я — відповідальна людина. Тому сподівалися, що відповідальні за такі рішення та інформацію люди мали б нас попередити у разі небезпеки. Але вийшло не так. Багато маріупольців через це постраждали, - каже жінка. - Людям тоді було складно орієнтуватися у реальності через стрес, відсутність інформації. Ми не розуміли, чи маємо кудись виїжджати, не уявляли, де брати кошти, щоб жити десь в інших регіонах». 

На фото Тетяни Постол - черга за хлібом у Маріуполі. Весна 2022 року

Пані Тетяна каже, що тоді все відбувалося з такою швидкістю, що мало хто встигав реагувати на зміни. Одного ранку, наприклад, вони зрозуміли, що вже не зможуть потрапити до квартири, яку орендували — через потрапляння бомби, впали сходи з 5 по 1 поверх. 

«А квартира була на п’ятому - там все й залишилося. При нас - тільки те, що ми взяли у підвал — казанки, чайники, продукти. Усі мої чайові запаси, що були в Маріуполі, згоріли.  Але, на щастя, там не був великий обсяг - більше трав залишалося у селі», - згадує пані Тетяна. 

Навіть після того, як родина змогла вибратися з Лівого берега у бік окупованої території, пройти так звану фільтрацію та опинитися у рідному селі, їхати далі вони не могли. У Маріуполі залишився старший син пані Тетяни, який не міг виходити разом з ними, бо раніше мав досвід служби в ЗСУ. Кілька місяців після того, як місто окупували та перестали обстрілювати, пані Тетяна, яка знайшла спосіб їздити до Маріуполя, шукала будь-які сліди сина. Вона писала заяви, ходила на кладовища та у морги, знайшла навіть тих, з ким перебували в одному сховищі. Але зусилля не мали успіху. Згодом, у вересні, вони все ж прийняли важке рішення: їхати звідти, і продовжувати пошук сина вже з іншої країни. Так вони опинилися у Норвегії. 

Чаї з ароматом дома

Місто Тромсе, яке має населення 50-60 тисяч, зовсім не схоже на Маріуполь. Обирати, де жити, біженці у Норвегії не можуть, тому пані Тетяна з чоловіком та молодшим сином опинилася там у лютому 2023 року за волею долі та служби, що опікується біженцями. Сама Норвегія здалася пані Тетяні дуже мальовничою — і це було їй дуже до вподоби, хоча українка ніколи не мріяла жити так далеко від рідних степів. 

«Я досі не дуже освоїлася і не дослідила все, що тут росте — якщо казати чесно, не вистачає потрібного рівня знання мови. Але знайшла, наприклад, іван-чай (зніт вузьколистий), його можна ферментувати та робити чаї. У нас він не росте, для мене це було справжнім відкриттям, - ділиться пані Тетяна своїми новинами вже з нової країни. -  Тут росте багато чого, але норвежці вирощують розсадою, з насіння нічого вирости не встигає». 

А ще пані Тетяна сходила до місцевого ботанічного саду. Бачила різні пряні трави, які тут намагаються вирощувати в арктичних умовах не у теплицях, а у відкритому ґрунті.

«Але я думаю, що частину все ж на зиму вони заносять. Як вивчу краще мову, обов’язково порозпитую. Іван-чай у цьому році я назбирала, але ще не продавала. Бо в мене був справжній скарб, - зізнається Тетяна. -  Нам передали пакунок з села: усе, що було в саду та городі, десь зберігалося, сушилося — приїхало до нас. Розпакували, син заходить і каже: це ж запах дома! Це було неймовірно, такий аромат ні з чим не сплутаєш  і ніколи не забудеш».  

Саме з трав та квітів, що були зібрані у Приазов’ї, пані Тетяна навіть зараз, під час полярної ночі, робить чайові набори та передає українським волонтерам, які продають їх щосуботи на імпровізованих ярмарках. А потім місцева Спілка, до якої входять і ті українці, які живуть тут вже давно, і біженці, надсилає адресну допомогу в Україну. 

«Я тільки останнім часом спробувала продавати сама на цьому маленькому ярмарку. Норвежці приходять купувати різні наші вироби, роблять це охоче і з цікавістю. Хоча, може, просто щоб допомогти Україні, я ж поки не можу розпитати, чи подобаються їм мої чаї», - зізнається майстриня. 

Пані  Тетяна має дві сторінки в Інстаграмі — одна, ще маріупольська, де можна подивитися світлини приазовських степів, побачити фірмові рецепти її чаїв. Іншу вона тільки зараз наповнює, щоб спробувати, як це працюватиме у нових умовах. 

«Поки це просто мій посильний внесок у волонтерську діяльність для України. Норвегія забезпечує нам нормальні умови для проживання. Нам дали окрему квартиру: тут поважають право на простір. Навіть собаку не дадуть придбати, якщо для неї у майбутнього власника немає окремої кімнати. Ми отримуємо «соціальну зарплату», бо проходимо мовні курси та різні заходи для інтеграції. З неї оплачуємо потрібні розходи, зокрема комунальні платежі», - розповідає пані Тетяна про свій теперішній розклад життя.

Нещодавно на одному такому тренінгу біженці з інших країн розповідали, як відкривали бізнес у Норвегії. Казали, що громада дуже допомагає, але треба зважувати ризики, вивчити попит та ринок послуг. Тому Тетяна зараз думає, наскільки вона готова збільшувати обсяги свого крафтового виробництва. І трохи скаржиться, що через вік та пережитий стрес не дуже швидко опановує нові навички. 

«Ми усі тут у такому підвішеному становищі. Ми питали — чи не відправлятимуть нас додому. Поки ми у цій програмі — ні. А потім все залежатиме від того, наскільки ми будемо успішно інтегровані, знайдемо роботу, увіллємося в громаду, - пояснює жінка. - Але, звісно, ми хочемо до України, бо маємо розшукати сина». 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube