“Наскільки швидко розвивався Маріуполь, настільки ж швидко занепадав Донецьк”. Журналістка з Маріуполя перепаковує своє життя

Тетяна Жук народилася й виросла у Донецьку, куди після 2014 року їздила, щоб запам’ятати, як на її очах занепадає рідне місто. Вона не планувала нікуди їхати з Маріуполя, що став рідним ще під час студентства: вона вважала його ідеальним містом для написання роману, де вона — головна героїня. А потрапивши до Львова, дівчина намагається використати свій досвід життя біля кордонів з ворогом, щоб розповісти мешканцям заходу України про власні спостереження за імперськістю Росії. 

Маріуполь — це любов 

Тетяна жила у Донецьку до 17 років, у 2013 році поступила на навчання у Маріуполі. Їй пощастило не опинитися в епіцентрі протистояння у 2014: на початку травня вона виїхала відпочити на море в селищі під Маріуполем, тому не бачила окупації та звільнення міста. 

“Тобто я пам’ятаю, як в місті з’являлися проросійські настрої, але пік подій я не застала. Хоча, коли повернулася в місто, згадую, бачила, як над ним літали військові літаки. Але пам’ятаю все не так чітко та яскраво, як вже другий етап війни”, - зізнається дівчина. 

Вона каже, що Маріуполь посприяв її дорослішанню та вплинув на становлення як людини. Тетяна з великої теплотою та ніжністю згадує Маріуполь, де отримала свою першу роботу, де відбулися перші серйозні стосунки, де знайшла справжніх друзів, з якими спілкується досі. Саме в  Маріуполі у складі “Сильних громад” вона спробувала себе у громадському активізмі: почала цікавиться громадською діяльністю та відчула себе патріоткою цього міста. Дівчина згадує, як проводили мітинги, аналізували показники успішності місцевої влади, її відкритість та ефективність. Саме в Маріуполі Тетяна вперше написала свій журналістський текст. 

“Спочатку я працювала у місцевих виданнях, потім стала власною кореспонденткою в обласному незалежному виданні. Висвітлювала різні події, а найцікавішою для мене була тема екології Маріуполя, - згадує Тетяна. - Я друзям могла сказати: сьогодні не можу зустрітися, бо мені треба дописати статтю про шлакову гору. І вони такі: о, Боже, це ж так нудно! А мені реально було прикольно розбиратися в таких штуках: що це за шлаки, які вони є, які ризики та перспективи”. 

Тетяна каже, що за ці роки так полюбила місто, що ніколи не думала переїжджати з Маріуполя. Хоча, коли тільки приїхала, їй постійно донецькі друзі натякали, що, мовляв, немає нічого вартісного та цікавого у цьому промисловому населеному пункті. А вона, навпаки, захищала місто, бо бачила у ньому великий потенціал. 

“Це місто, за яке варто було боротися. - каже Тетяна. -  За його екологію, за комфорт, битися з корупцією та інертністю. Там завжди була велика тусовка активістів — і молоді, і дорослих людей, які ніколи не кидали Маріуполь напризволяще. Активісти працювали над багатьома темами, мені дуже подобався такий локальний контекст. А ще — місто біля моря... Просто бери й сміливо описує його в якійсь книжці. І себе в ньому - як героїню”. 

Донецьк — це біль 

Тетяна каже, що завжди розуміла, що у Маріуполя не було історії з Євро-2012, коли в місто вклали багато грошей. Але вірила в його подальший розвиток, що врешті решт й сталося: кілька років вона уважно спостерігала за занепадом свого рідного Донецька і за розквітом Маріуполя. Бачила, як вони віддалялися один від одного: наскільки швидко розвивався Маріуполь, настільки ж швидко занепадав Донецьк. 

“Я їздила до Донецька і бачила цей неймовірний розрив. Це наче повертатися до якоїсь кунсткамери, де час не просто заморозився, а рух пішов назад - до минулого, - згадує дівчина. -  Там не відбувалося жодних демократичних процесів, говорити про свободу слова не мало сенсу. Мені було дивно, що люди взагалі не цікавляться, що відбувається: вони не знали й не хотіли знати про катівні типу “Ізоляції”, не цікавилися локальною політикою. Я хотіла б обговорити це з друзями, але це було неможливо. Власне, це те, чого й хотіла росія: люди, які не цікавляться подіями у власному місті, стають зручними для влади. Вона може спокійно робити будь-які незаконні речі, як тільки зникає контроль громади”. 

Спочатку, каже Тетяна, розрив був не такий помітний, але згодом він ставав все більшим. Під час спілкування зі своїми донецькими друзями вона запитувала, де на їхню думку, жити гірше: в росії чи тут, в окупації? І попри усі “затягування гайок” та посилення тиску на незгодних з офіційним курсом у росії, вони зізнавалися, що у так звані “ДНР” все одно гірше. Бо в окупації тотальна атмосфера беззаконня, коли щомиті будь-кого можуть забрати куди завгодно. 

“Я мала бачити, як помирає місто мого дитинства. Відчути, як це - втрачати всіх, хто був поруч. В якийсь момент я відчула майже професійну цікавість — спостерігати та запам’ятовувати реальну різницю між демократичним українським суспільством і тим, що в окупації”, - зізнається Тетяна. 

Росія — це зло

Тетяна розповідає про цікавий парадокс сприйняття. Згадує, що люди, які колись, як і вона, приїхали до Маріуполя з Донецька, розділилися на дві категорії: одні, пам’ятаючи як все відбувалося у Донецьку, зібрали речі й у перші дні великої війни виїхали з Маріуполя. Інші, пам’ятаючи як це було в Донецьку, вірили, що все погане вони вже бачили та переживуть якось й це.  

“З багатьма це зіграло страшний жарт. І я, в принципі, не думала, що росія ризикне застосувати тактику килимових бомбардувань. І не тому, що я сумнівалася у кровожерливості представників цієї країни. Я, скоріше, думала, що світ цього не дозволить! - емоційно каже дівчина. - Я розуміла, що на війні вбивають людей, але те, що сталося в Маріуполі, було поза будь-яким моїм уявленням. На жаль, світ і досі закриває очі на те, що відбулося в Оленівці, що відбувається у полоні з нашими захисниками та захисницями...”

У Маріуполі Тетяна залишалася до 4 квітня: понад місяць жила у підвалі свого будинку, бо без власної автівки не могла виїхати з міста. Вона згадує, що простір поза сховищем здавався тоді смертельно небезпечним: вони чули вибухи та обстріли, бачили тіла людей на вулицях, знали історії, як люди намагалися врятуватися і гинули. 

“Ми не голодували - їжу брали з запасів, об'єдналися з людьми в підвалі, разом готували. Але мені тоді здавалося, що варто вийти з підвалу - і все. І навіть якщо не від снаряда помреш десь, то від сердечного приступу — 100%, - каже Тетяна. - Це було цинічне масове вбивство людей. Я  ніколи не думала, що таке доведеться пережити...” 

Тетяна згадує, що просилися до людей в автівки, але з різних причин не вдалося нікуди прилаштуватися для евакуації. Через певний час росія вже окупувала й той район, де вона перебувала. І згодом їй розповіли про автобуси, які ніби з Маріуполя везуть до Нікольського, а звідти вже можна намагатися вибратися далі. 

“І ми перевірили, що вони існують, ті автобуси... Але я пам’ятаю, що на тому, в якому ми їхали, була велика літера Z. І я думала: Боже, тут же цивільні люди, а автобус с “Zетками”. А якщо, наприклад, українська армія побачить його і солдати будуть впевнені, що це військова ціль? - згадує Тетяна найстрашніші години свого життя. -  Ми ж тоді не мали  жодної інформації, наскільки далеко стоять наші, чи можемо ми потрапити безпосередньо у бій — у нас не було ні зв’язку, ні інтернету, ні просто нормального радіо”. 

Так вийшло, що Тетяна не проходила фільтрацію: з Нікольського вони поїхали ще до одного селища, а там знайшли водія, який вивіз до Бердянська без проходження перевірки. Тетяна каже, що такий запит тоді звучав дуже часто: з Маріуполя рятувалися родини військових, волонтери, активісти, журналісти.  

“Коли росіяни прийшли в місто, я боялася, що в них є готові списки активістів та журналістів і вони будуть шукати людей. Але виявилось, що в них самих не було інтернету, та й шукати по якихось списках, коли усі переховувалися хто де міг, було нереально”, - каже Тетяна. 

У Бердянську, каже дівчина, вона відчула життя в окупації, яке, на її погляд, було схоже з тим, що відбувалося з Херсоном. Ніби й місто функціонує, в обігу — гривні, навіть картками можна було розраховуватися певний час, але присутня невимовна атмосфера страху та несвободи. Люди постійно попереджають один одного, що треба “чистити” телефони, коли виходиш з дому, на вулицях можуть зупинити, а у міських чатах попереджають про перевірки. Це дуже пригнічувало, і Тетяна зізнається, що була дуже щаслива, коли врешті решт вдалося виїхати на вільну територію України. 

Львів — це мрія 

Майже не зупиняючись, вони разом з хлопцем доїхали до Львова. Тетяна каже, що дуже вдячна колегам зі своєї редакції, які багато зробили для її підтримки. Насправді за цей місяць життя в підвалі вона відвикла від того, як працює світ: що у магазинах можна спокійно обирати, що купити, а не хапати у темряві будь-що з їжі. Що тут можна спокійно скористатися газовою плитою, а не шукати навпомацки у підвалі каструлю, в якій можна на вогнищі щось готувати між обстрілами. Що є можливість просто оплатити карткою — і це не якесь диво, а звичні реалії нормального життя. 

“Я пам’ятаю, коли ще доволі сильно бомбили місто, але ми тоді ще не спускалися у підвал, мій хлопець сказав: якщо ми виживемо, я б хотів колись поїхати жити до Львова, якомога далі від цього всього, від росії, від цих “ватанів”. Тому було логічно, що ми рушили саме сюди”, - каже Тетяна. 

Від колег-журналістів Тетяна у перші тижні отримала також допомогу у поселенні — для журналістів відкрили спеціальний шелтер, трохи покрили фінансові потреби. Що пом’якшило болючий процес усвідомлення важких втрат та незапланованих кардинальних змін.  

“Але я ніколи не мала ніяких упереджень щодо Львова, тому згодом почала почуватися більш впевнено. Завела власний телеграм-канал “Східнячка у Львові”, де намагалася розповідати про свій побут, про своє переселенське життя, враження, якісь покупки або донати, - розповідає Тетяна. - Бо, як на мене, люди дуже мало знають про переселенців. Я користуюся цим жартівливим “східнячка”, бо не вважаю це образливим. Мешканці сходу, заходу, півдня — ми усі насправді різні. Але в хорошому сенсі цього слова - ми маємо різні історії, різні етапи розвитку, але ми прекрасно можемо зрозуміти один одного, коли мова йде, наприклад, про радянську окупацію. Нам є чого вчитися один в одного, бо ми, наприклад, живучи поруч з росіянами, більше знаємо про їхню сутність. Я можу в деталях і прикладах пояснити, як російська імперськість проявляється на різних рівнях. І якщо помічаю такі риси в інших людях, то ніколи навіть можу сказати — агов, може, ти не будеш як росіянин поводитися?”

У телеграм-каналі Тетяна описує своє життя, яке вмістилося у дві сумки. Рефлексує про проблеми та спільні риси у тих, хто був змушений тікати від війни з рідних міст та селищ. Наприклад, дуже щиро розповідає, як перший час боялася купити навіть найменшу дрібницю у тимчасове житло - а раптом завтра знову щось трапиться... 

“А ще - усі мої речі зберігалися у сумці. Мені доводилося у темряві сховища в ній шукати одяг. Потім я жила в селі, поки ми шукали, хто нас вивезе, і знов — все у сумці. І де б я не була, я постійно мала перегортати все у цій сумці, аби знайти потрібну річ. Якось в мене ледь не істерика сталася через те, що я вже не могла жити так — у сумці... - згадує Тетяна свої емоції, дуже знайомі усім переселенцям. -  Аж поки я не орендувала собі квартиру з шафкою”. 

Зараз у Тетяни з’явилося багато друзів у Львові. І вона вже не хоче думати про переїзд до іншого міста, бо має тут приємну компанію та улюблені місця. І вважає: для нас усіх ще багато роботи: 

“Я постійно думаю: якби не війна, в нас не було цього шансу дізнатися один одного краще.  Прикро, що за таких обставин, але це хороша можливість пізнати людей з усієї України, пожартувати про стереотипи і спокійно жити далі. Разом”. 

ВИНОСКА 

З ТГ-каналу “Східнячка у Львові”

“А з іншого боку, ну яке дзеркало?”, — подумала я. 

А раптом вартість оренди підвищать? Доведеться зʼїжджати. І куди я потім з тим дзеркалом? Коли я тільки переїхала до Львова, у нас з моїм колишнім хлопцем було дві дорожні сумки речей на двох. Було б ще менше, просто ми здебільшого пакували теплий одяг, а він доволі обʼємний. Я тоді була така щаслива, що вижила в Маріуполі, що мені вистачало однієї пари джинсів і трьох футболок, щоб відчувати себе фешн-іконою. Головне, що для роботи вдалося вивезти ноутбук, а ще головне, що я тепер можу бачити сонечко кожного дня. Ось такими категоріями я тоді думала. Але до комфорту швидко звикаєш. Думаєш: “Невже після місяців у холодному підвалі не можна порадувати себе дрібничкою”? Поступово дрібничок стає більше, і зараз в мене вже купа всякого барахла. Мабуть, краще гроші з (не)купленого дзеркала задонатити.