Згадати себе справжню. Як маріупольська волонтерка відновлює своє ментальне здоров’я після пережитого

Оксана Котікова багато років займалася з дітьми та підлітками: прищеплювала любов до української історії, традицій, організовувала та проводила вертепи та інші обрядові святкування. З оточеного Маріуполя їй довелося виходити пішки, кілька разів потрапляючи під обстріли. Пережите далося взнаки: щоб спробувати знов розпочати улюблену діяльність, вона змушена проходити терапію і щодня пропрацьовувати свою травму. Це непросто -  повернути собі справжню себе. 

Смерть як даність 

Свою кішку Оксана винесла з Маріуполя на руках. Вони мали йти пішки, тому зважували кожен грам вантажу, який з кожним кілометром шляху ставав кілограмами, тоннами. Ця, наймолодша, була слухняна, її вдалося завантажити в сумку. Двох інших, які були справжніми членами родини, віддали сусідці, з надією, що зможуть забрати пізніше. Одну, з цікавим та помітним забарвленням, дійсно, через волонтерів, знайомих і не знайомих людей, знайшли та переправили до вільної частини України. Рятувальна операція тривала два місяці, і зараз обидві кішки разом з Оксаною, але ще одна, Буся, - звичайного кольору, тому її так і не змогли знайти серед зруйнованого Маріуполя. 

«Ці кішки є тією ниточкою, яка тримала мене у перші місяці на цьому світі. Бо вийти з пекла, побачити та пережити страшні речі, це дуже важко, - зізнається жінка. - Ми з літа 2022 року у Львові, поки нікуди переїжджати не планую. Бо, якщо чесно, кожен переїзд - це занурення у найбільшу травму мого життя. Хочеш - не хочеш, а тіло згадує той вихід, який з психотерапевтами я пропрацьовую багато разів». 

Оксана ділиться своїм досвідом, який може іншим допомогти зрозуміти потребу у психологічній допомозі. Каже, всі проблеми починаєш відчувати потім, бо у самому пеклі смерть сприймається як даність. А згодом, вже у відносній безпеці, не вмерти - означає просто щось робити, бо треба їсти, платити оренду щомісяця. 

«От і увесь секрет моєї сили, - зізнається жінка. - А там думалося: добре, якщо померти одразу, але страшно, якщо через катування та знущання. Я багато спілкувалася з людьми, які пройшли полон ще у перші роки війни, тому дуже чітко уявляла, які випробування там можуть чекати на жінку. Ми навіть домовилися з чоловіком, коли вже бачили, що російські військові зайшли у місто, що він допоможе мені не потрапити до них живою. Бо особливо жорстко знущалися, якщо людина пов'язана з активізмом». 

Відродження українських традицій 

Оксана в Маріуполі справді займалася «страшним» на погляд окупантів: патріотичним вихованням дітей. Переважно це були проєкти з відродження українських традицій, але проводили й лекції проти булінгу, за здоровий спосіб життя. Співпрацювала з різними ГО, щось вдавалося реалізовувати через фандрейзинґ, щось - виключно власними силами. 

«Щоб нашити костюмів для вертепу, наприклад, я могла кинути клич серед друзів: мені потрібні речі, які можна перекроїти, перешити, змайструвати. Але це все було точно не комерційними проєктами - а за покликом душі, - пояснює жінка. - Бо донори зазвичай дають кошти на якісь фестивалі, а це був не наш формат. Наша мета була працювати з маленькими групками, щоб доносити ідеї до кожного. Це були не просто якісь «коляд, коляд, колядниця», ми вивчали справжні аутентичні колядки та щедрівки».  

Оксана була учасницею маріупольського гурту «Чиста криниця», які часто з просвітницькою метою їздили з виступами до людей літнього віку. Їх запрошували у територіальні центри, де жінки співали багатоголоссям старовинні пісні, спілкувалися на тему українських традицій. 

«Для багатьох з цих людей чути пісні було радістю, бо вони згадували їх з дитинства. І казали, що усі ці традиції вкрали «совєти», позбавивши приємних моментів і навіть спогадів, - розповідає Оксана. - А потім  бабусі поверталися додому, розповідали своїм дітям та онукам, й це зернятко любові до України проростало». 

Точки болю

Спогади про «Чисту криницю» - це одна з Оксанчиних точок болю. Тому що організаторку колективу, Валентину, вбили росіяни в Маріуполі. Будівельник, який приїхав з якихось російських глибин, наїхав на КамАЗом на неї з чоловіком. Пані Оксана вважає, що це було свідоме вбивство.

«Також мені болить, що не встигли реалізувати найбільш виплеканий та намріяний проєкт, який ми задумали напередодні повномасштабного вторгнення разом з коаліцією кількох громадських організацій Маріуполя, Сартани та Мангуша, - каже Оксана. - Це проєкт з відродження села Приазовське, до якого вже були залучені інвестори, а я мала займатися позашкільною освітою дітей та молоді. Ми хотіли вчити їх робити український інтернет-контент, щоб YouTube та Тік-Ток ставав українським, навчити їх знімати, писати тексти, опанувати ораторське мистецтво». 

Травматичними для Оксани є усі спогади перших місяців великої війни. У Маріуполі вона залишилася з чоловіком, його братом і його мамою. Вони не поїхали відразу, бо хотіли бути корисними для захисту міста. Навіть записалися в ТРО, згадує Оксана, яке фактично так і не запрацювало. Про евакуаційні потяги вони дізналися випадково, побачивши в телеграм-каналі голови області призов до евакуації. Але вже було пізно. У них не було грошей і не було чим їхати, до цього ж подружжя не планувало кидати своїх тварин. 

Не життя, а виживання 

Вони до останнього залишалися у квартирі, навіть не спускаючись до підвалу. Коли вимкнули електрику, просто існували на галетному печиві, хоча мали сирі продукти: в будинку не було газу, а зробити мангал на вулиці ніяк не виходило через вогкість дров, які назбирали. 

«А потім нас почали сильно обстрілювати, і це вже було не життя, а виживання, - згадує Оксана. -  Поруч було багато літніх людей, які потребували постійної допомоги. До нашого будинку прийшли ще люди з сусідніх, які погоріли. Жили по 20 людей в кімнаті, об'єднувалися, щоб чоловікам було легше допомагати всім». 

Напередодні, згадує Оксана, вони з чоловіком важко перехворіли ковідом і були дуже слабкі. А поруч - багато поранених, які вже не зверталися до лікарень, бо це були об'єкти для бомбардувань. Тож, якщо поранення не важке, допомагали один одному на місці. 

«Ми вже розуміли: щойно з'явиться можливість, треба вибиратися. Планували вихід із Маріуполя, шукали можливість забрати всіх своїх тварин, взяти запас їжі, документи, - згадує жінка. -  Навіть вийшли у «розвідку»: хотіли перебратися до мого недобудованого будинку, де хоча б був камін у домі та вода на дворі. Але побачили, що у приватному секторі будинки знищені до фундаменту, і я зрозуміла, що то не варіант, і треба намагатися виходити з міста».

Складні рішення 

 Єдиною людиною в родині, в кого залишалося трохи заряду на телефоні, був брат чоловіка. Шукаючи зв'язок на висоті, через його друзів вони намагалися дізнатися, чи можна якось знайти волонтерів, які б забрали їх з міста. Водночас вони бачили, що росіяни робили з колонами, котрі виходили з Маріуполя, знали, що вони розстрілюють людей і боялися наважитися. 

«Тоді здавалося, ми ретельно продумали кожну річ, яку планували взяти з собою. А тепер я думаю, наприклад, краще б я Бусю взяла, ніж стос документів на мій будинок, які виявилися некорисними. Бо дім не введений в експлуатацію, тому навіть колись я не зможу претендувати на компенсацію, - каже Оксана, в розповіді якої відчувається постійний біль через залишену тварину, - Ми брали котячий корм, якщо чесно, навіть як варіант їжі для себе теж». 

У Маріуполі тоді вже мало в кого залишалися автівки, бо по них прицільно били дронами. Оксана впевнена: росіяни робили усе, щоб маріупольці не виїжджали з міста і залишалися живими щитом. Вона бачила, як вони одного дня під'їхали під вікна її дома, припаркувалися під будинок і стріляли по Маріуполю.

«Коли ми дізналися, що висадився СОБР, а не просто якісь «днрівці», чекати вже не було часу, - каже Оксана. - Ми йшли пішки, у нас була легенда, що йдемо до родичів у село, яке знаходиться вздовж Запорозької траси. Мовляв, в місті ж нема електрики, води, тому йдемо туди. Легенда здавалася цілком логічною і помічною, поки ми не побачили, що вони роблять з людьми, які намагаються врятуватися».  

Дивитися в очі 

Вже за містом вони дізналися від таких самих людей, які йшли пішки, що є автобус, котрий вивозить до Нікольського, а звідти можна рухатися у бік Бердянська.

«Як тільки ми стали у чергу на автобус, поруч майже одразу прилетів снаряд від міномета. А перед тим ми бачили, як росіяни пішли до укриття - бо знали, що буде обстріл, хоча і кричали нам потім, що це українські війська обстрілюють, - згадує жінка. - Але я ж знала, що наші вже так далеко, що ніякий міномет не дістав би. На щастя, гупнуло поруч, але достатньо далеко від нас, щоб когось вбити».

У Нікольському вже діяли обмеження: місцевим заборонили прихищати людей, що рятувалися з Маріуполя, і залишатися на ніч дозволяли тільки в комендатурі: все готувалося до фільтрації. 

«Там я прямим текстом запитала у дівчинки, що реєструвала людей, як дістатися до України. А вона пошепки сказала про автобус до Мангуша, який приїжджає раз на тиждень, бо звідти є варіанти виїхати до Бердянська, - каже Оксана. -  Але той автобус вже був заповнений, і мені довелося вмовляти водія зробити сьогодні ще одну ходку до комендантської години. І він зголосився, якщо я знайду, ким заповнити автобус». 

Але це було не дуже безпечно - ходити серед людей і питати, чи не хочуть вони виїхати в бік вільних територій України. Тоді, згадує Оксана, довелося грати у такі «гляділки»: вона просто ходила і дивилася в очі людям, покладаючись на інтуїцію. І запитувала. 

«Так я назбирала пасажирів на цілий автобус, водій не збрехав і приїхав за нами, а до Мангуша ми дісталися за 15 хвилин до початку комендантської години,- каже жінка. - Ми зупинилися на ночівлю у лікарні, і у ту ніч бачили, як вони ракетами з моря обстрілювали Приморський район і привозили поранених цивільних. Нам сказали мовчати, бо там вже були не українські лікарі, а російські, які б з радістю здали усіх, хто поводився б не так, як треба».

У Мангуші Оксані з чоловіком неймовірно пощастило: їх зголосилися взяти волонтери, які приїхали за своїми родичами, але з'ясувалося, що ті вже поїхали. Там довелося розділитися з мамою та братом чоловіка, вони виїхали пізніше, і їм вже довелося проходити фільтрацію. Де, до речі, в них питали про чоловіка Оксани, який був держслужбовцем. А у їхню квартиру через два дні, як вони звідти пішли, російські військові приходили вже по саму Оксану — вони отримали списки та почали «чистки». 

Шлях до себе 

З тими волонтерами подружжя доїхало до Запоріжжя, але вони рухалися нетиповою дорогою, не визначеним для усіх маршрутом. На цьому шляху російські військові використовували цивільні автівки як живий щит: дозволяли їхати тільки з певною швидкістю, поки повз рухалася техніка з Криму. 

«З Запоріжжя ми одразу поїхали до Вінниці, потім поїхали до Тернополя, де нарешті з'єдналися з ріднею. А влітку 2022 приїхали до Львова», - розповідає про свій шлях Оксана. 

Останнім часом вона працювала у гуманітарній організації з командою з гуманітарної допомоги та підтримки для жінок і дівчат, що зазнали гендерно-зумовлене насильство. Але спершу мала пройти курс лікування у психотерапевта. ПТСР, каже вона, не проявляється одразу, але коли вона його відчула по повній, вже не могла знаходитися постійно серед людей. 

«Наприклад, я пішла в магазин, за мною в черзі стала людина. І я ловила себе на думці, що відчуваю таку небезпеку, що перераховую як найменше 10 предметів, якими я можу людину позбавити життя, - каже про симптоми психологічного травмування жінка, - Або йду вулицею, і раптом відчуваю, що це вже вулиця Маріуполя. Це як показують в кіно: так психіка реально тебе дурить. Також тригерять звуки - трамвай проїхав, а в мене відчуття, що почалося бомбардування». 

Вона працювала з фахівцем пів року, але, зізнається, й зараз інколи має панічні атаки, якщо фізично втомлена або хвора. У Маріуполі жінка також "піймала" контузію, коли у квартирі  хвилею вибило вікна. 

«І ця хвиля пройшлася по мені... Такі контузії ніхто не діагностує, поки людина жива. Але через неї мені неймовірно важко дається саме життя: я дуже швидко ментально втомлююсь, емоційно виснажуюсь, дуже важко працювати, - каже Оксана. - Коли я почала інтенсивно вивчати англійську мову, то інколи фізично нудило від того, як я пхала собі в голову якісь слова чи речення. Але я розуміла, що мені потрібно англійська, якщо я хочу працювати з гуманітарним організаціями чи займатися проєктами». 

Оксана впевнена, якщо не підтримувати своє ментальне здоров'я, наслідки травмованого мозку можуть проявитися дуже швидко. Вона радить обов’язково пропрацювати свої травми з фахівцями, звернутися за допомогою до лікарів. 

«Я поки не впевнена на всі 100%, що готова до нових ініціатив. Щоб відновити роботу над проєктами, які були в Маріуполі, потрібна команда вмотивованих людей. Щоб сприймали таку роботу не тільки як спосіб отримати кошти, а як поклик душі. Бо це не про гроші, це про душу!» - каже жінка.  

Але вона все одно мріє займатися соціальними проєктами та сподівається, що збере команду, в якій підтримували б один одного, коли комусь потрібна перерва або відпочинок. 

«Я вже зараз можу завзято працювати, відчувати себе такою «батарейкою», але, на жаль, знаю, як працюють механізми та чого це мені коштуватиме у майбутньому, - зізнається Оксана. - Але я продовжую навчання, знайшла класну фундацію, яка допомагає ВПО інтегруватися. Вони влаштовують ретріти, на яких навчають і прокачують на практиці наші скіли. Я дуже їм вдячна, бо поруч з ними я згадую себе. Ту, яку я вже майже забула. Себе справжню».

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube