«Я не розумію тих, хто повертається». Розповідь маріупольчанки, яка не полишала місто і зараз знаходиться в окупації, - ВІДЕО

«А мої знайомі збираються повертатися до Маріуполя. Хочуть щось вирішити з житлом, а далі – як буде». Такі новини ми майже не щодня чуємо від друзів, знайомих, колег, які виїхали з Маріуполя.

Повертаються ті, хто не зміг облаштуватися на новому місці, хто складно переживає відсутність власного житла, хто не має надії та перспектив з ефективного працевлаштування. Люди їдуть додому, попри окупацію, посилаючись на позитивні репортажі про «відбудову міста», спираючись на розповіді деяких родичів, які демонструють телефонне задоволення своїм життям у місті.

Проте серед тих, хто всі два роки знаходився в окупації, є інший погляд на повернення людей до Маріуполя. Багато з них не розуміють, не підтримують повернення земляків. І ось чому.

Наводимо розповідь маріупольчанки Поліни Ж. (40 років, до повномасштабної війни працювала на одному з заводів Ахметова).

«Погоджуюсь з тим, що дома рідні стіни допомагають. Мені теж допомагають жити тут. Але проблема Маріуполя у тому, що інколи за стіни треба виходити. А виходити – нема куди.

Мені страшно і неприємно виходити із своєї квартири. Я не бачу рідного Маріуполя. Я не бачу знайомих облич. Все чуже. Всі чужі. 

Якщо по вулиці йде людина з бородою, можете не сумніватися, що у нього є зброя. До таких людей ніхто не підходить, ніхто не робить зауважень через хамську поведінку на вулиці. Взагалі ніхто з такими не вступає у конфлікт, тому що раптом бородач дістане зброю – поліція не приїде. Вона теж до таких не підходить.

Машини з номерами 95 регіону (регіон Чечня – прим. 0629) по дорогах їдуть без жодних правил, на червоний сигнал світлофору. І їх ніхто не зупиняє. З тієї ж причини.

Всі бояться. 

І от таких, з бородами, чужих, незрозумілих, - повні вулиці. Не повірите, але я б зараз навіть на наших місцевих алкашів з більшим задоволенням дивилась, ніж на цих. 

Це просто чуже і вороже місто, чужаків більше ніж місцевих. Таким став тепер Маріуполь. 

Звісно, в центрі щось роблять, фарбують. Але це не змінює якості життя. Тому що тут щоденне знущання над людьми. Черги всюди. Потрапити у пенсійний фонд – справжній квест. Потрапити до  лікаря – місія нездійснена. 

Ти йдеш до лікаря в лікарню на 17-му (мікрорайоні – прим.0629), йдеш то терапевтки, чекаєш її довго у коридорі разом з декількома десятками пенсіонерів,  а та йде коридором, ніздрі роздуті, вона ще до початку робочого дня всіх ненавидить. І немов би і зарплати у лікарів непогані. Але вони всі скажені якісь, кидаються на людей. Мені потрібно було до травматолога, так вона доводила, що ніякий травматолог мені не потрібний і не давала направлення. Довелось скандалити.

Черги, нерви, крики, образи – і так щодня, з будь-якого питання.

У нас тут часто сварять Моргуна (гауляйтер Маріуполя – прим.0629) за все, що коїться у місті. Але ж насправді він тут – ніхто, нічого не вирішує, ні на кого не має вплив. Жодна компанія йому непідзвітна. Для підрядників він ніхто. Люди скаржаться постійно на будівельників, але що може Моргун, окрім як послухати і пообіцяти взяти під особистий контроль? Нічого.

Ну, можливо, комусь таке життя може сподобатися. Мені ні. Я не можу залишити місто через родинні обставини. Вимушена залишатися. Але я не розумію тих, хто жив деінде, а тепер повертається. Стіни допомагають недовго, коли за цими стінами нічого немає, окрім небезпеки.

І з роботою у місті погано, хто б там що не розповідав. І з грошима біда – все дуже дорого. Телевізор неможливо дивитися – з ранку до ночі ллється ненависть. Ну, про відчуття небезпеки я вже казала. 

Отак сходиш до магазину, повертаєшся, зачиняєш двері за собою – і все. 

Моя квартира – це моя фортеця, моє укриття. Я намагаюся виходити тільки у разі необхідності. Та і нема куди йти. У кіно на радянські фільмі? Вибачте, але це несерйозно. На ресторани грошей немає. А навіть якщо б і були – там такий контингент відпочиває, що небезпечно. Бо повторюсь – поліція не приїде. Її ніхто і не викликає зараз, бо немає жодного сенсу.

Загалом людей у Маріуполі зараз багато. І дітей багато. Не знаю, як їм тут живеться.

Я тішуся тим, що вирощую квіти. І як буде далі – не знаю. 

Якщо для когось життя, що обмежується квартирою і можливістю поїсти, здається нормальним, тоді так, можна повертатись. А в іншому випадку, краще не їхати, бо розчаруєтесь».

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube