Вибір між життям та смертю може бути простим. Історія захисника Маріуполя Олександра та його дружини Олени

«Мені страшно», - сказав Олександр Страфун своїй дружині 1 березня 2022 року. Це був його останній дзвінок в блокадному Маріуполі. 2 березня зв'язок із чоловіком зник. І Олена Юрчина змогла почути голос свого Саші вже із Оленівці.

«Ми разом?»  -  спитав він, і це, мабуть, було найважливіше, що хотів почути Олександр Страфун від своєї дружини в той момент. Відчути, що він – не один, що є заради кого тримати і триматися. 

Вона кричала в трубку: «Так, звісно так, звісно, ми разом!» А сама думала, ну як же можна про це питати, адже вони давним-давно одне ціле…

Ця історія розпочалась…

Ця історія розпочалась так, як і багато інших історій в сучасному світі. Вони познайомились через Фейсбук. 

«Я давно поїхала із Маріуполя. Більше 20 років жила у Києві, і поверталася лише у гості до батьків. Але у 2018 році захворіла моя мама. І я приїхала доглядати за нею, допомагати. У мами була онкологія. Хто піклувався про хворих на рак, знає, як то важко. Морально важко. 

У мене в Маріуполі не було друзів, не було з ким поговорити, поділитися, і я рятувалася спілкуванням в Інтернеті. Так ми і познайомилися. Я сама першою запросила Сашу зустрітися. Мені треба було рятувати себе, з кимось говорити. Він погодився.  Зустрілись, поговорили. Потім ще і ще. 

Коли померла мама, я повернулась до Києва. А Саша продовжував мені писати, дзвонити. І ось там, у Києві, я відчула, що це – любов. Глибока, спокійна, сильна. Я зрозуміла, що не хочу жити без нього. І я повернулась», - пригадує Олена.

Так розпочалось їхнє спільне життя.

Вони були щасливі разом. Доповнювали один одного. Вона – емоційна, вибухова, він – спокійний, розумний, стриманий, схильний до аналізу. Вони жили один для одного і не чекали на таку війну, яка розпочалась у лютому 2022-го.

«Не пам’ятаю нічого до…»

Олена каже, що майже нічого не пам’ятає про життя напередодні повномасштабного вторгнення. Можливо, пам’ять так захищається від болісних порівнянь.

«Саша - офіцер запасу. Він не брав участі в АТО і ООС. Працював на комбінаті імені Ілліча. Але відчував свій обов’язок. І завжди знав, що раптом почнеться – не має права залишатись вдома. Тож 21 лютого він подзвонив у військомат спитати, чи потрібна допомога, і як треба діяти. А потім запропонував мені евакуюватися. Але куди ж я поїду з двома котами? Та і батькам Саші потрібна була моя допомога. Звісно, я залишилася.

Саша пішов до військомату наступного дня після повномасштабного вторгнення, 25 лютого. Там вже нікого не було на той час. І охоронець, який залишався, казав всім йти до Тероборони. 

Наступного дня, вранці 26 лютого, він пішов до штабу ТрО, і звідти мені подзвонив і сказав, що вже не повернеться до дому. Я спитала, а коли ж чекати? І він відповів: «Повернусь після перемоги». 

1 березня Олександр Страфун подзвонив дружині, попросив передати йому мило, шкарпетки, деякі особисті речі, але передати все це Олена вже не змогла. Зник зв’язок.

Її син Ілля, студент київського вишу, на диво, зміг додзвонитися Олександру в кінці березня. Почути від нього, що живий. Але Олені так і не вдалося поговорити з чоловіком самій. Тож вона залишалася в блокадному Маріуполі, чекаючи на звістку від нього.

«Вибір дуже простий: або життя, або смерть»

Олена з Олександром жили у Лівобережному районі, біля парку «Веселка». Там важкі обстріли розпочалися з перших днів повномасштабного вторгнення. Тож Олена переїхала до друзів у приватний сектор на вулицю Лазо. У друзів був підвал, запас їжі, води. Вони практично не виходили з укриття. Їм пощастило вижити.

5 квітня Олена повернулася  додому. Дорогою вона необачно оступилася, перечепилася через дроти і… пролунав вибух. Олена впала. Коли прийшла до тями, її підхопили під руки якісь чоловіки. Це були денеерівці. Вони привели її до приміщення, наставили на неї автомат і почали обшукувати. Знайшли у сумці лихтарик, до речі повністю розряджений, а потім відкрили її паспорт, побачили сторінку з київською реєстрацією, і навіть не звернули уваги, що вона вже скасована, а на наступній сторінці маріупольська прописка, - одразу вирішили, що Олена – шпигунка, працює на ЗСУ чи СБУ.

«В той момент, дивлячись на зброю, яка була направлена мені в обличчя, я вперше зрозуміла, що вибір у мене невеликий – або так, або ні. Або вб’ють, або не вб’ють, а значить, боятися нема чого. Бо страх не змінює ситуацію. Тому я просто чекала, поки вони ухвалять рішення».

Денеерівці протримали її близько двох годин, щось з’ясовували, а потім відпустили.

Скоро в двері квартир в їхньому будинку стали стукати росіяни. Були чемні, роздавали місцевим українські продукти.

Ну а потім у двір заїхав темно-фіолетовий позашляховик. З нього вийшли двоє чеченців і стали колотити у двері.

«Вони кричали, що якщо я двері не відкрию, вони кинуть гранату і підірвуть тут все. Я відкрила. Вони увійшли і одразу направили на мене зброю. Я вже не дивувалась і не лякалась. Швидко засвоїла урок: або вб’ють, або ні. 

Чечени стали допитувати мене, хто така, з ким живу, чим займаюсь. У мене була вже заготована легенда, частково правдива. Я сказала, що з чоловіком розлучена (це дійсно так, з першим чоловіком я розлучена), син студент у Києві. Живу одна. Вони стали розпитувати на дуже поганій російській мові, де квартири заможних людей. Сказала, що не знаю, всі однакові у будинку. А потім один з двох питає: «Секс давно був?» У мене всередині все обірвалося. Відповіла, з якою метою він питає?

«Ти що, дура?» - відповів чечен. Я сказала, що так і є, дура. А потім додала, що от командир чеченців з підрозділу, що стоїть поруч, сказав, що розстрілює за ґвалтування. 

Цей чеченець спершу психанув, а потім повернувся і пішов разом з напарником, прихопивши мій телефон. Добре, що він був повністю розряджений».

 Олена стала терміново збирати речі і думати, як вибиратися із Маріуполя. Залишатися їй було ніяк не можна.

Спочатку вирішила дістатися квартири батьків в іншому районі міста, зібрати речі, і звідти вже шукати можливості виходу з Маріуполя. Але в батьківській квартирі Олену чекала неприємна новина. Сусідка, як тільки побачила жінку, одразу повідомила: «Тебе розшукує комендатура».

Виявляється, вже в перші дні окупації росіяни стали ходити по квартирах і шукати військових, колишніх військових, родичів військових. Вони питали у сусідів, де хто жив, і одна з сусідок вказала на квартиру Юрчиних і сказала, що в її квартирі жили військові.

Вони там і правда жили. Олена здавала порожню батьківську квартиру родині, яка служила в «Азові». Ну от сусідка і вислужилась перед окупантами. 

Олена перелякалась, розгубилася, і стала намагатися зв’язатися з друзями, щоб порадитись. Друг, який в той момент був на «Азовсталі» та зміг відповісти на дзвінок, наказав терміново їхати до його рідні на інший кінець міста. А звідти – бігти з Маріуполя.

Втеча

Син у Києві бився у пошуках волонтерів, які б змогли вивезти повз фільтрацію його мати. І знайшов! Це були американці, які приїхали за вказаною адресою, завантажили і повезли повз Мангуш в якесь інше селище поблизу Маріуполя, а звідти – на Мелітополь.

«Ми мали б поселитися там в хостелі і чекати, поки нам дозволять виїхати. Але так сталося, що дорогу відкрили нам одразу. Тож не зупиняючись у Мелітополі, ми поїхали на Василівку,  - пригадує Олена Юрчина. – В машині сиділи я і ще четверо дівчат. Всі мовчали. Всі були напружені. Боялися говорити, не довіряли одна одній. Але як тільки ми проїхали перший український блок-пост, одна із супутниць і каже: «А я знаю, де наші зараз. Вони в Оленівці».

На той момент Олена вже знала про наказ гарнізону Маріуполя скласти зброю, знала про «Азовсталь». Але вона ніяк не могла звя’затися із Сашею. Можливо, він не брав слухавку, бачачи незнайомий номер телефону. Скоріш за все, телефонував на її номер, але ж телефон вкрали кадирівці. І думка про це розривала їй серце.

Як тільки дісталася безпечного місця, почала шукати різні групи родин полонених, почала спілкуватися, обмінюватися інформацією. Так від однієї з жінок дізналася, що Сашу бачили в Оленівці. Потім інша жінка розповіла, що мала телефонний зв’язок зі своїм чоловіком, який також був там, і Олена попросила спробувати передати Саші її номер телефону.

Яка ж вона була щаслива, коли нарешті роздався дзвінок, і голос, дуже схожий на Сашин, сказав їй ті слова вітання, якими обмінювалися лише вони вдвох.

«Ми разом?» - спитав Саша, як тільки почув у відповідь особливі вітання дружини. Він хвилювався, він страждав, бо не міг додзвонитися на її номер, нічого не знав про свою кохану.

Їх розмова була короткою, але вона надала сил обом жити і боротися далі. 

А потім трапилась трагедія 29 липня, теракт в Оленівці.

«Він подзвонив мені напередодні, 28 липня. Сказав, що в колонії щось дивне відбувається, якісь постійні рухи. Одних людей вивозять, інших переселяють. Подумав, може це вже обмін? Я лягала спати з надією, а прокинулась в іншій реальності. 

Вранці зателефонувала подруга. «Ти вже чула?» - спитала вона. Я стала читати новини і жахнулася. Вибух. Загиблі. Що з Сашею?! Добре, що приїхали друзі, сказали, що мені не можна в такий момент бути одною. І весь час були поруч.

А в неділю вранці він подзвонив. Живий! Сказав, що скоро обмін, чекай, все буде добре. І я чекаю. Вже більше року немає вістей від Саши. Казали, що його із Оленівці перевели в іншу тюрму. Червоний Хрест телефонував 1 жовтня 2022-го, повідомив, що мій чоловік Олександр Страфун дійсно знаходиться у російському полоні, але ні точного місця перебування, ні стану його здоров’я вони не повідомили».

Чи то важко – чекати? Олена каже, що невідомість розриває їй серце.

Інколи її знайомі кажуть, що не треба так рвати душу, запевняють, що Саша повернеться іншою людиною, і ще невідомо, чи зможуть вони бути щасливим разом, як це було раніше. Але вона не хоче про це чути. Каже, що після повернення буде початок іншої історії, і вона буде її проживати так, як вистачить сил. А зараз вона живе тим, що чекає свого коханого чоловіка. І вона неодмінно дочекається його.

«Найважче мені прокидатися вранці. Ненавиджу ранки. Я відкриваю очі і розумію, що нічого не змінилося. Що переді мною ще один важкий день без нього, який треба прожити. І я шукаю сили, щоб піднятися і зробити перший крок. Я живу надією. Я чекаю…»

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube