Підсвітити людей. Маріупольська фотографиня виставляє світлини, щоб обговорити гострі проблеми суспільства, - ФОТО

Світлана Корабльова відрекомендовується як фотографиня, волонтерка, громадська активістка освітнього хабу «Халабуда», комунікаційниця, дружина, мама двох дітей і власниця кота, врешті решт. І кожна з цих її іпостасей в умовах великої війни отримує нові виклики та має робити важкі вибори. Йти робити коктейлі Молотова для захисту рідного міста чи вивозити дітей, які лякаються вибухів? Мріяти про красиве весілля чи одружитися наступного дня, як чоловік виїхав з Маріуполя? Чекати допомоги від інших чи кинутися закуповувати для переселенців подушки, бо їх чомусь не привозять у гуманітарних вантажах?

Пані Світлана всюди, де опиняється, знімкує людей. Вона впевнена: фотографії здатні підсвітити людей та питання, які важливо обговорювати у суспільстві.

Фотографії з Фейсбук-сторінки Світлани Корабльової. Використані з її дозволу

Все починається з «Халабуди»

Пані Світлана зараз живе у Черкасах. Сюди вона приїхала з Запоріжжя, коли біля офісу «Карітас Маріуполь», в якому вона працювала, «прилетіло» і керівництво вирішило перевезти команду у більш безпечний обласний центр. А до цього був Дніпро, в якому пані Світлана зупинилася після фізичного виїзду з Маріуполя, але думками та справами залишалася у рідному місті – допомагала розшукувати людей, доєднувалася до волонтерів, що намагалися передати паливо для тих, хто прагне евакуюватися з міста, волонтерила в гуманітарному хабі Кирила Долімбаєва «Доброго ранку, ми з Маріуполя».

«Якщо рахувати усе моє життя, то переїжджала десь 20 разів. Кожна людина, яка переїжджала хоча б раз, розуміє, наскільки це важко. Кажуть, що два переїзди - це одна пожежа, але мені здається, навпаки: коли згоріло, хоч не треба пакувати й везти кудись все», - ділиться поточними емоціями пані Світлана.

До 24 лютого 2024 року Світлана працювала маркетологом інтернет-провайдеру Trinity, але з початком повномасштабної війни змінила професію і займається комунікаціями в благодійних фондах, як то фонд Київської школи економіки та Карітас Маріуполь.

«Карітас Маріуполь був релокований спочатку до Запоріжжя, а потім до Черкас. В Карітасі працює Людмила Чичера, дружина Дмитра Чичери – засновника маріупольського хабу «Халабуда». Тому коли ти потрапляєш в Карітас, то є велика ймовірність того, що й «Халабуда» тебе захопить», - зізнається Світлана. 

Але у пані Світлани свої особисті стосунки з «Халабудою». Саме там вона навчалася фотографування у Дмитра Чичери та долучилася до фотоспільноти Маріуполя. І тому все, що вона робить зараз, так чи так починалося саме в «Халабуді»...

«Подушкова» історія

Ввечері першого дня нового етапу війни Світлана виїхала з Маріуполя. Зараз вона згадує, що спрацювало два фактори, хоча вона не планувала нікуди їхати. Навпаки, думала, що зможе бути корисною в місті.

«Перше – мій чоловік, який на той момент працював в поліції. Його по бойовій тривозі підняли о п'ятій ранку, весь день він телефонував, щоб сказати, коли повітряні тривоги. А ввечері приїхав взяти щось поїсти та наказав, щоб ми збиралися та їхали, – згадує жінка. – Бо Маріуполь скоріше за все буде оточений, і виїхати пізніше буде набагато складніше, ніж зараз. Він переконав, що зможе ефективніше працювати, якщо не думатиме про те, що ми в небезпеці».

А другим фактором для пані Світлани стали діти, які були перелякані та не розуміли, що відбувається. Світлана вважає, що вивезти дітей було правильним рішенням. Єдине, про що вона шкодує, що не змогла вмовити виїхати усіх своїх рідних.

«Пам’ятаю, як зателефонувала бабусі сповістити, що їду, а вона відповіла, що залишається, все перемелеться та якось буде, - з сумом згадує жінка ті аргументи, до яких часто вдавалися літні люди, не наважуючись покинути рідний дім. - А я не стала наполягати та в ультимативній формі наказувати, що треба їхати. І досі шкодую про це».

Але з Маріуполя Світлана Корабльова виїздила все ж немалою компанією. Анастасія Пономарьова, з якою вона дружила та працювала разом, жила у Східному мікрорайоні, куди одразу почало прилітати. Тоді здавалося, що у Старому центрі, де жила пані Світлана, буде безпечніше. Тому вона запросила подругу разом з її родиною та друзями до себе. І вже трьома автівками 12 людей, собака та кіт, приїхали до Дніпра й усі разом певний час жили в трикімнатній квартирі.

«У нас не було подушок у достатній кількості, ми клали під голову якісь м'які іграшки, одяг. І коли ми пішли в гуманітарний хаб, що організував Кирило Долімбаєв, то побачили, що й там подушок не було. Чомусь в гуманітарних вантажах були ковдри, пледи, а подушок – не було, - згадує жінка. - Я знайшла контакти поставників, почала збирати гроші та купувати подушки, організувала логістику, і таким чином взяла на себе цей бік допомоги».

А чоловіку вдалося виїхати з Маріуполя 18-го березня. Наступного дня вони одружилися.

«Він мені освідчився 31 січня, ми планували весілля навесні. Але коли він виїхав з Маріуполя, ми вирішили офіційно оформити стосунки, бо не було розуміння, що буде далі, - каже Світлана. - Останнім часом він працював в міжнародній гуманітарній організації у Дніпрі. Ми мали вже переїжджати до нього, щоб об’єднати родину, але його мобілізували. Тому я поки залишаюся в Черкасах».

Світлини, які вражають

Коли разом з хабом «Халабуда» Світлана переїхала до Черкас, то вирішила організувати активності для гуртування переселенців. Провела фотоконкурс для знайомства з містом – щоб і людей навколо цього зібрати, й самій дізнатися, які тут є цікаві місця.

«Поспілкувавшись з людьми, які брали участь у цьому фотоконкурсі, я зрозуміла, що у Запоріжжі спільнота переселенців не була сталою — тобто, люди виїжджали з небезпечних місць та їхали далі, не залишалися в Запоріжжі у більшості своїй, - каже пані Світлана. - А в Черкасах багато хто залишається, бо безпечніше.. Тому готові знайомитися з містом та один з одним, в них є потреба в тому, щоб заводити нових друзів, спілкуватися, проявляти себе».

З цього усвідомлення виникла ще одна ідея - зробити фотопроєкт, який би називався «Переселенці». Світлана фотографувала людей з найціннішими речами, які вони вивезли зі свого дому. Вона створила серію з 26 історій переселенців.

«Вийшов проєкт про різні долі та речі: кожна історія потребує більш детального пояснення та уваги. Можу згадати незрячу літню жінку з Луганщини, яка все життя попрацювала вчителькою географії. І вона дуже просила доньку вивезти з собою намальований портрет її чоловіка, який вже помер. Вона ніколи не зможе побачити цей портрет, але через усі блокпости, без власної автівки, вона вмовила вивезти те, що для неї було найважливіше. Ось така історія про кохання», - розповідає Світлана свої враження від цього проєкту, який вдалося експонувати у різних містах України.

Ще вона згадує дружину військового, який зараз в полоні. Родина взагалі з Миколаєва, але служив чоловік у Маріуполі. 

«Дружина через усі блок-пости, попри небезпеку, знаючи, що вона, як дружина військового, може привернути особливу увагу окупантів, вивезла його кітель з усіма нагородами. Саме з ним й сфотографувалася, - розповідає Світлана. - Героїня проєкту казала, що просто не могла уявити, що хтось під час обшуків буде по ньому топтатися або відривати ці медалі».

А потім фотографиня вирішила підняти тему дітей, які повною мірою стали дітьми війни. І зробила виставку світлин понад 70-ти дітей, що були змушені евакуюватися з рідного дому, втратили зв’язки з друзями та звичні умови для життя та розвитку. Виставка вийшла «камерна» - далі Черкас мисткиня не планувала її вивозити.

«Це був більше захід, що спрямований на підтримку саме цих дітей та їхніх батьків. Я зробила портрети, ми потім зібралися усі разом, робили рамочки для цих портретів, і обговорювали цю тему. Цією виставкою я хотіла звернути увагу дорослих на те, в яких психологічних умовах наші діти ростуть, що вони потребують уваги й допомоги, щоб впоратися з негативом, в якому вони змушені зростати», - пояснює фотографиня.

Нещодавно Світлана Корабльова закінчила проєкт, який присвячений матерям воїнів, які полягли на полі бою: 12 портретів були зроблені під час спілкування з мамами, що втратили своїх синів.

«Насправді це надскладний проєкт. Але в мене така особливість психіки, що в потрібний момент я збираюсь, а вже потім мене починає «розмотувати». Тому мої емоції ще попереду, - каже Світлана і пояснює, навіщо вирішила зробити саме такі світлини. - Моя мета - звернути увагу суспільства і держави саме на цю категорію жінок, яка потребує окремої персональної уваги. Знаєте, у нас є така стала формула - родини загиблих героїв. І зазвичай йдеться про дружин та дітей. Але я вважаю, що саме для мами ця втрата вбивча. Втрата дитини - це найбільший страх для будь-якої адекватної мами. І жінка, яка поховала свого сина, дуже часто залишається взагалі на самоті, їй немає навіть з ким поговорити, куди спрямовувати свою енергію, в неї немає шляхів для нормалізації свого життя».

Добре, каже жінка, якщо є внуки чи ще діти, але мами, з якими їй довелося спілкуватися під час фотосесій, зізнавалися, що просто втратили сенс життя. Тому Світлана впевнена, що саме мами потребують персональної уваги, з ними мають працювати психологи та громадські організації в сенсі долучення їх до різних активностей, щоб саме через допомогу іншим вони знаходили свій шлях реалізації.

«Жінки зізнаються, що з ними перестають спілкуватися навіть ті, з ким вони товаришували - хтось не знає, що сказати у підтримку, комусь незручно, бо їхні сини живі, а її загинув. І це погана стратегія у суспільстві, про це варто говорити», - вважає пані Світлана. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Працювати доведеться довше. Що не так із пенсіями в Україні, пояснила заступниця міністра Дар'я Марчак

Що буде з Донеччиною після деокупації: про міста невідновлення, «перехідну демократію» і новий поділ територій, - ФОТО

Емоції під бомбами: як маріупольська мисткиня малювала в оточеному Маріуполі та продовжує творити у Львові, - ФОТО