Олександр Бондаренко: «В жодній кримінальній хроніці не було таких жахіть, які ми побачили навесні 2022 року»

Відомий маріупольський журналіст та митець-самоук Олександр Бондаренко залишався в розбомбленому Маріуполі до 22 березня 2022 року. Він став свідком пожежі у своїй квартирі, де на його очах задихнулася та згоріла мати дружини, а сам він отримав глибокі опіки рук, які лікує й досі. Але втративши все і виїхавши до Одеси, пенсіонер продовжує творити: малює самобутні картини та мріє надрукувати свій щоденник, який вів усі дні в оточеному Маріуполі. 

Пом'янули в темряві на стільцях в туалеті 

Виїхати з Маріуполя разом з сином 2 березня, Олександр з дружиною не міг: у квартирі на 4 поверсі з ними жила теща, яка через хворобу не ходила. Та й не вірив журналіст на пенсії, що Маріуполю загрожує оточення та окупація: він вважав, що місто дуже важливе для України, тому тримати його будуть міцно. Але він зізнається: впевненість рухнула, коли стало зрозуміло, що місто будуть атакувати з усіх боків. 

Найстрашніші три тижні вони провели вдома: з вибитими вікнами, зруйнованим балконом, без світла, води, газу та зв'язку, замерзаючи, бо на вулиці був мінус. Аж поки не загорілася квартира: полум'я перекинулося з приміщення поверхом нижче. 

«Квартира була наскрізна - з двору на бульвар, тож, через усі кімнати пронісся дим. Теща вдихнула того чорного диму і померла, - зі сльозами на очах згадує чоловік. -  А ми з дружиною в останню хвилину встигли вискочити. Коли ми бігли через під'їзд, що палає, в мене обгоріли руки. Тільки зараз вони трошки відходять, але я досі не можу нормально ними користуватися, майже рік ходив з забинтованими руками». 

Перелякані, вони побігли в приміщення жеку, що було навпроти будинку. І звідти дивилися, як горить квартира, в якій вони жили понад 40 років. І в якій горіло тіло близької людини, котрій вже ніхто не міг допомогти. 

«Вирішили залишитися там на ніч. В підвалі було багато сміття, серед якого люди спали на підлозі, на якихось речах, на піддонах. А ми знайшли два стільці і поставили їх у туалеті. Світили собі ліхтариком, бо там була повна темрява. Вкриті куртками, які хтось дав, ми так провели усю ніч, - згадує пан Олександр. - А щоб зігрітися та пом’янути померлу, ковтали з пляшки американський віскі, що майже випадково був в одній з моїх сумок. Бо це все було складно вкласти у голові». 

Ні людей, ні машин - тільки тіла

Ранком, як тільки розвиднилося, Олександр з дружиною пішли дивитися, що залишилося від квартири. А виявилося, що нічого не залишилося: вони стояли посеред порожнього, обгорілого приміщення, в якому навіть стіни були ще гарячі. 

«А на місці, де лежала теща на дивані - просто купка попелу, - тихо каже пан Олександр. -  Ми були в такому стресі, що навіть не взяли цей попіл, щоб поховати». 

Вони вирішили виходити з міста, в якому вже нічого їхнього не залишалося. Знали, що десь є церковна організація, яка вивозить людей, тому через все місто йшли пішки з двома сумками. 

«Я свою вдягнув, як рюкзак, на спину, бо руки були всі в опіках, а дружина, як могла, несла свою. Того, що ми побачили на цьому шляху, я не міг уявити в жодній кримінальній хроніці, хоча писав за своє журналістське життя про різне жахіття, - зізнається пан Олександр. -  Поруч з нашим під'їздом лежало чиєсь тіло, яке накрили килимком, наприкінці двору теж лежав труп чоловіка. І ми так потихеньку, роззираючись навколо, йшли по абсолютно порожньому, мертвому місту. Вбитому місту. Ні машин, ні людей. Тільки тіла...»

Вони пройшли повз укріплення, де сиділи українські військові, привітали та пішли далі. У районі Слобідки якісь хлопці запропонували трохи перепочити у них у підвалі. Там і заночували. А вранці пішли по Приморському бульвару - на вихід з міста. 

«Кілометрів п'ять йшли пішки, під обстрілами. Бачили, як на лавочці на Приморському бульварі сидить молодий хлопець. Йому обличчя хтось ганчіркою накрив. Бо то вже не хлопець, то труп був, - каже чоловік, розповідаючи з фотографічними деталями все, що побачив. Навіть у такі моменти журналістська звичка фіксувати все навколо не покинула Олександра Бондаренка. - Йшли довго, бачили багато трупів на узбіччі, розбиті та згорілі машини, а з усіх боків -  постійна канонада».  

До світлого майбутнього, листопад 2022. (7 листопада був головним святом у СРСР)

В пам’яті і у блокноті 

Пан Олександр каже, що ще в Маріуполі почав вести щоденник -  поки міг, записував що відбувалося, усі події та почуття, які були на той момент. Спочатку писав ручкою, а коли вона замерзла, користувався вже олівцем. 

«Ці записи в мене тільки у рукописі, в блокноті. В електронний варіант ще не перевів, бо в мене немає комп'ютера, тільки планшет. А обгорілими пальцями тикати ще боляче, - з сумом розповідає чоловік. - Але я обов'язково це зроблю, щоб хоч дітям та онукам залишилися мої спогади». 

Пан Олександр розповідає, що вже за містом їх підібрали росіяни. Перевірили одним оком документи, навіть сумки не дивилися - мабуть, каже чоловік, виглядали так, що не викликали підозр. А от машини, які проїздили повз блокпости, перевіряли. 

«Побачили автобус, до якого поступово сідали люди, які теж вибралися з міста. Нас спитали: куди треба? А ми не знали, куди треба, головне, якомога далі від Маріуполя, якого для нас вже не було, - каже чоловік. - В моїй квартирі згоріло понад 80 картин, бібліотека з понад 700 книгами, яку я все життя збирав. Штук 20 різних виробів з дерева та метала, які я робив сам. Ікона, яка залишилася від мами. І ціла валіза з родинним архівом фотографій, який залишилися ще від батьків-дідів, та наших було багато. Це найбільш болюча матеріальна втрата для мене». 

Натюрморт гаражний, ностальгія за минулим та загубленим, 2023

Тим автобусом вони потрапили у Мангуш, де в районній лікарні пану Олександру нарешті обробили обпечені руки. Саме у Мангуші вони нарешті могли подзвонити дітям, бо зарядили телефони, які були неробочі вже кілька тижнів. Син плакав, каже пан Олександр, коли почув звістку, що батьки живі. 

«Звісно, він дуже переживав, що вивіз родину, а ми залишилися у пеклі. Але то було наше рішення, і ми не мали іншого вибору, - суворо каже чоловік. - Потім син сказав йти до друга, який жив у Мангуші, він мав нас прийняти. Там ми вперше за ці тижні помилися та поспали в нормальному ліжку». 

А ще син домовився, що батьків вивезуть у Бердянськ, де вже була дальня родичка пана Олександра. Там вони пробули три дні і почули про колони автобусів, які можуть евакуювати до Запоріжжя. 

«І в цій колоні ми за 12 годин доїхали нарешті до Запоріжжя - через блокпости, де постійно перевіряли документи, особливо чоловіків, - каже пан Олександр. - У Запоріжжі нам дуже допомогли волонтери, які поселили у великий дитячий садок. Нагодували, надали місця, щоб поспати. До нас вже поспішала донька з Одеси, щоб забрати до себе. Зараз ми там орендуємо маленьку квартиру з двориком - за ці гроші, що дають переселенцям». 

Поховати хоча б окуляри

На новому місці Олександр Бондаренко знов потихеньку пише картини. Маріуполь, природу, на воєнну тематику, є вже цілий одеський цикл, де з гумором замальовує реальність. 

Картина Олександра Бондаренка. "Маріуполь 2022"

«До речі, про маріупольські чебуреки теж є, - з гордістю каже він. І додає, жартуючи: - Я ніколи не навчався на художника, є самоуком. Коли пішов на пенсію, шукав, чим би цікавим можна було займатися — не горілку ж пити! А в газеті «Приазовський робочий» я писав не тільки на кримінальні теми, а й про культуру, мав багато друзів-художників, бував на усіх виставках, тож, спробував малювати».

Пан Олександр з гордістю показує свої роботи, на яких можна побачити вулиці його рідно міста, море, пляжі, але багато й не таких оптимістичних картин. На якийсь час замислюється, а потім з неприхованим болем каже, наче підсумовуючи: 

«Знаєте, я ж руський за національністю, народився в родині військового в росії, але дивитися на те, що вони зараз роблять з моїм містом, в якому я живу з 1971 року, не можу. Вони зараз намагаються замилити очі, щось там набудувати на кістках, але повертатися туди я особисто не бачу сенсу. Пропаганда росії працює дуже потужно, і жити серед тих, хто тепер вважає нас ворогами, не хочу. 

Місячна ніч на Дніпрі (сучасна інтерпретація великої картини А.Куїнджі) 2024

Він кілька разів повторює, що в нього вже нічого не залишилося. З гіркотою в голосі, яка тільки трохи відкриває завісу над невимовним болем, з яким живе людина вже третій рік. 

«Вони знищили все наше життя, всю нашу пам'ять, все наше коріння. Від історії цілого роду- нема нічого, - з сумом констатує пан Олександр. - З тією територією пов’язують хіба що могили батьків. А у дружини — тільки батька. Від матері в неї залишилися тільки окуляри. То вона каже, може поховати їх десь і табличку поставити. Щоб було де плакати та згадувати, що взагалі була в неї мати...»

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube