Він разом з колегами врятував Маріуполь від витоку аміаку під час блокади, а зараз головує в Раді ВПО на Сумщині. Історія Романа Прилепи

Роман Прилепо зараз живе в селі Ображіївка Шосткинського району на Сумщині. Після того, як чоловік разом з трьома синами вибрався зі Старого Криму, він оселився у будинку матері, котра десять років тому повернулася на свою малу Батьківщину. 

Роман завжди має активну життєву позицію, тому однодумці обрали його головою районної Ради ВПО — щоб допомогти інтегрувати земляків у новій громаді. 

Три сини — найкращі друзі 

Роман — батько-одинак, який у 2015 році після розлучення з дружиною став опорою для своїх синів. Старшому тоді вже виповнилося 18, а середній та молодший ще були школярами. Зараз він зізнається, трьох синів виховувати складно було тільки перший рік. А далі, мовляв, як по маслу — графіки побутової роботи: хтось миє посуд, хтось прибирає, хтось готує їжу. 

«Доводилося часто працювати понаднормово, бо траплялися різні аварійні ситуації — я був керівником станції захисних газів цеху холодного вальцювання на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча, - каже Роман. - Тож, хлопці повинні були вміти все. Добре, що керівництво розуміло мене: наприклад, я не міг їхати на роботу о 6-30, бо на 8 мав повезти малих до школи. Бо якщо не контролювати, то можуть й щоденник забути, і сорочку не попрасувати. Або ще гірше - знайдеться причина, за якою не треба йти в школу». 

Про своїх синів він каже - це мої найближчі люди та найкращі друзі. Тому у батька не було вибору — разом з двома молодшими він не виїздив з оточеного, а потім окупованого міста, поки не знайшовся старший — який жив окремо з дівчиною. Виїхати вони змогли тільки наприкінці квітня — тож, жили під окупацією два місяці. 

Перебувати там, зізнається чоловік, психологічно та емоційно було неприємно. Але він відчував, що й окупанти теж не почувалися  добре - більшість з них була слабка духом, вони не розуміли, навіщо перебувають тут, не очікували, що «звільнення» відбуватиметься саме так. 

«Але були зовсім покидьки, звісно. Я бачив різних на вулицях: були й ті, що з Донецька, вони зазвичай в камуфляжі та кедах. Їх росіяни не дуже балували. А ось кадирівці були екіпіровані зразково», - згадує пан Роман. 

Могла трапитися техногенна катастрофа 

На станції, за яку відповідав Роман Прилепа, було дуже багато аміаку: у випадку руйнування цілісності місткостей могла б постраждати велика кількість людей. 

«Якби аміак потрапив у повітря, була б справжня техногенна катастрофа, - каже чоловік. -  Не можу розкривати деталі, але ж ви не чули про виток аміаку в Маріуполі? Це результат злагодженої роботи нашої команди. На початок повномасштабного вторгнення на складі було сто тонн аміаку. Краще не уявляти масштаби біди, яка могла статися...»

Але навіть після того, як робота була зроблена, виїхати з міста Роман не міг - він не знав, де знаходиться старший син, який жив в іншому районі міста. Це вже потім батько дізнався, що до 15 березня він знаходився у Драмтеатрі, звідти виїхав у Мелекіне. Наступного дня, як відомо, будівлю розбомбили. 

«Але тоді ніхто нічого не знав — зв’язку та інтернету не було. Тому доводилося розпитувати інформацію у людей. Якось ми отримали інформацію, що всіх з його району вивезли у Бердянськ, а по факту, усе було зовсім не так, - згадує пан Роман. - Він повернувся до нас вже з Мелекіного, через блокпости. Бо теж нас розшукував і не знав, що з нами відбувається. Ми шукали один одного, не могли їхати з міста, поки не зібралися всі разом».

Тільки коли старший знайшовся, родина почала думати про евакуацію, хоча ще 28 лютого вони зібрали усі сумки та документи, а одну машину сховали у гаражі. Всього їх було три -  ще одну вони подарували людині, яка не мала на чому виїхати, а третю забрали окупанти — її Роман потім бачив розбиту та знищену. 

Шлях на волю 

Пан Роман з синами готувалися їхати - потихеньку купували паливо для машини, для чого їздили на єдину заправку, яка тоді працювала. Виїхали всі разом - старший забрав меншого в Мелекіно, а батько з середнім поїхали зі Старого Криму, щоб зустрітися усі разом у Нікольському - на ринку в домовлений час. 

«Там ми вирішили їхати на Оріхів, не на Василівку. Не знаю, чи вірне було рішення, але за п'ять годин ми дісталися підконтрольній Україні території. Проїхали понад 20 блокпостів, на яких було складно прогнозувати поведінку окупантів, - згадує пан Роман. - Наприклад, на останньому, де стояли чоловіки з окупованої території Донеччини, нас роздягли при +1 та снігу з дощем - шукали татуювання».

А ще вони з одного з блокпостів забрали дівчинку, яку довезли до Дніпра. Пан Роман посадив її на потяг — дівчина їхала до бабусі. Він не знає, як далі склалася доля цієї дитини, але вважає, що варто було ризикувати та домовлятися з кадирівцями, щоб вони її дозволили вивезти — бо, можливо, це врятувало їй життя. 

«На щастя, ми не проходили фільтрацію - я б її точно не пройшов. Бо завжди висловлював свою чітку патріотичну позицію, нікого не боявся, - каже пан Роман. -  На початку березня до мене підходили певні особи - казали, як тільки фронт просунеться, за мною прийдуть. Але їхати без старшого сина, попри погрози, я не міг: майже 10 років я для них єдина надія та опора. Тому я не уявляв, як буду жити, якщо хоч одного кину в небезпеці». 

Пам’ять про теплу громаду

Коли Роман з синами виїжджали зі Старого Криму, сусіди принесли багато продуктів  - про запас, в дорогу. Це була дуже дружня грецька громада, в якій він мав багато друзів та добрих приятелів. Люди знали, що чоловік один виховує синів, тож, весь час облоги та окупації допомагали, як можуть. 

«Зараз жартую, що стільки шоколаду ніколи не бачив, не те щоб їв (хоча я його взагалі не люблю). Хтось випікав національні булочки якісь, коржики, бо з хлібом була проблема, - каже Роман. - Це при тому, що грекинею була дружина, моє коріння з Сумщини та Чернігівщини, але ставлення до мене завжди було дуже тепле». 

Зараз Роман Прилепа на новому місці працює майстром газорозподільних мереж. Саме в цій галузі він має 18 років досвіду. Але за ці два роки змінив п'ять робіт - працював і торговельним агентом, і менеджером зі збуту, і звичайним слюсарем, і навіть агентом по нерухомості. Бо не уявляв себе, який нічого не робить. Але нарешті доля привела його знов до газового господарства. 

«Зараз зі мною живе тільки молодший - він закінчив 11 клас, планує вступати до навчального закладу. Старший в Києві, працює в сервісі, середній у Дніпрі - на тракторному заводі токарем, - розповідає про сім’ю пан Роман. - З молодшим зараз розглядаємо для навчання Австрію, Грецію чи десь в Україні. Щоб з відповідними знаннями після перемоги відбудувати країну. Напрямок він обрав біологічний або ІТ». 

Батько каже, що Євген ще з дитинства вподобав біологію та медицину. Зараз хлопець почав розглядати перспективний напрямок генної інженерії. Він має грецьке коріння, тому з першого класу вчив англійську та грецьку. Тому й думають вони зараз зокрема й у бік Салоників. 

«Або ж Австрія - там запрошують українських вступників на дуже вигідних умовах, бо в них не вистачає молоді, яка прагне здобувати вищу освіту, - розмірковує пан Роман. - Але після навчання син обов'язково повернеться в Україну. Після деокупації Маріуполя ми разом поїдемо додому. Я вважаю неможливим не хотіти повернутися - туди, де ти знаєш кожну вуличку, де пам’ятаєш рідні море та степ, де з закритими очима можеш розповісти, як краще пройти чи проїхати до будь-якої точки». 

Допомогти інтегруватися 

Роман Прилепа — людина активна, завжди проявляв свою громадянську позицію. Було б дивно, якби на новому місці він залишався непомітним та недієвим. Тож, на Сумщині, куди він потрапив як ВПО, чоловік активно спілкувався з людьми, і дуже скоро в нього з'явилося багато знайомих, зокрема й серед ВПО. Знайшлися активні однодумці з Донеччини. 

«Маріупольці, через те, що довелося пережити, стали більш об'єднані, ми розуміємо один одного і тих, хто був змушений через війну виїхати з рідної хати, - каже Роман.-  Я доволі відкрита людина, почав спілкуватися й з владою - і з районною адміністрацією, і з органами місцевого самоврядування. Ми намагалися шукати виходи зі складних ситуацій, в яких опинилися переселенці. Тому мені запропонували увійти в Раду ВПО, що створили в районі. Шляхом голосування мене обрали головою цієї Ради».

Головне завдання Рад ВПО, які створюються по всій країні, це інтеграція внутрішньо переміщених осіб в громади, які їх прихистили. Не тільки людей, а й бізнесу, громадських ініціатив та активістів. 

«Ми вже спланували роботу на 2024-25 рік, призначили відповідальних за різні сфери: житло, працевлаштування, освіта, медицина, дозвілля, - каже активіст. -  Найважче питання - це, звісно, житло. Ми готові розглядати різні варіанти допомоги родинам, які виїхали - і заселення у будинки в селах району, і співпрацю з громадськими та благодійними організаціями». 

Поки Рада ВПО працює за запитами, намагаючись реагувати на проблеми та потреби людей. Роман Прилепа вважає, що дуже важливо об'єднуватися, щоб такі родини не почувалися сам на сам зі своїми проблемами. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube