Євген Корабльов: «Суспільство, в якому виховують воїнів, завжди зможе себе захистити»

Євген Корабльов відомий в Маріуполі, як людина, дотична до розвитку національних бойових мистецтв. Історик за освітою, він пішов захищати Батьківщину ще у 2014 році, після повномасштабного вторгнення продовжує службу в ЗСУ. Євген поділився з 0629 спогадами про рідне місто, епізодами своєї участі у війні та ролі історика в окопах.

Пане Євгене, чим для вас є Маріуполь? Чи вірите у те, що колись туди повернетеся?

- Маріуполь для мене рідний. Саме він посідав роль міста у моєму дитинстві, у Маріуполі я здобув вищу освіту і зустрів Кохання, у цьому місті я жив і працював. Тут, де тисячі років тому степ зустрівся з морем, де мешкали вільні люди, наші предки - і в скіфські часи, і в пізню добу. І попри все, що сталося після 1775 року, я завжди відчував цей дух козацької й скіфської звитяги та свободи, які зберігалися в енергетиці Маріуполя під напластуваннями чорної енергії окупанта.

Після початку повномасштабного етапу війни мій Маріуполь опинився під ударом «болотяного» пекла. Біль від втрат і руїни Маріуполя - це мій особистий біль. Доля багатьох гідних маріупольців мені досі не відома. Але цей біль не зневірює, а лише перетоплюється у невимовну безжальну лють, жадання знищити усіх до одного ворогів і зрадників, а також стерти з мапи світу нашого одвічного, але такого смертного ворога, як московська імперія зла. І можливість така у нас насправді є, думаю, ми обов'язково зробимо це. Тому, звісно, Маріуполь буде деокуповано, і він постане з попелу - прекрасне українське місто, культурний, науковий і економічний центр. Але все ж Маріуполь вже ніколи не буде таким, яким був - з усіма його особливостями. Це буде новий Маріуполь.

Чи довелося вам захищати рідне місто?

- Я долучився до захисту України у 2014 році. Брав участь у бойових діях на Донеччині та Луганщині. З 2018 року став морським піхотинцем. На момент початку повномасштабного вторгнення вже пів року перебував на фронті в Донецькій області, але набагато північно-східніше Маріуполя. Там я зустрів новий період війни.

Кількість обстрілів наших позицій з 24 лютого 2022 року дуже зросла, ворог готувався штурмувати, але спершу хотів завдати нам якнайбільше втрат за допомогою різноманітної артилерії, деякі позиції було атаковано й за допомогою РСЗВ. Втім наш батальйон давав жорстку відсіч і, на щастя, я не пропустив «веселощів» цих боїв. 

Згодом інший підрозділ замінив нас на тих позиціях, а мій батальйон направили у Приазов'я. Звісно, ми були сповнені рішучості вбити кожного орка, що посміє підійти до Маріуполя, проте через те, що з певних причин ворог поліз ще й з Криму, ситуація у Приазов'ї різко погіршилася. Виявилося, що завдяки багаторазовій перевазі у техніці й в кількості особового складу, а також тотальній перевазі у повітрі, ворог оточив Маріуполь, а підрозділи ЗСУ змушені були з важкими боями відійти північніше. На жаль, оборонці Маріуполя опинилися в оточенні. 

Саме в цей час я прибув у Приазов'я. Там, біля двох сіл, назви яких напевно можна буде вказати вже потім, 503 ОБМП зустрів ворожу навалу. Але сили були надто нерівні — для відсічі потрібні були хоча б декілька бригад, а не один батальйон. Проте кілька днів ми все-таки билися, орків лягло там багато, чимало ворожої техніки згоріло. А потім настав останній день цієї битви - день крові та слави. Ворог поліз на тотальний штурм — багато нових Героїв віддали життя за Україну, але ворог таки прорвався. Мені вдалося уразити ворожий танк... 

Згодом нам довелося виконати наказ і відійти. Потім була жорстка оборона ще в одному селі, що оточене з трьох боків, і з вогневим контролем з четвертого. Ворог штурмував з різних напрямків, але отримував нещадну відсіч. Зрештою ми вирвалися звідти, дісталися до нової лінії оборони, і разом з іншими підрозділами не пустили орків далі. 

Ворог звісно ж намагався прорватися далі, ми були переважно в обороні, але батальйоном ширилися чутки що скоро ми знову будемо пробиватися до Маріуполя. Наближався квітень і оборона Маріуполя тривала. Зрештою виявилося що наш новий похід справді планувався, бо командири повідомили що ми справді йдемо до Маріуполя, проте наші шанси врятувати місто і його захисників не так щоби високі, а от ціна буде чималою у будь-якому випадку. І тому йдуть виключно ті що зголосяться добровільно. Нам сказали: "Не поспішайте з відповіддю, маєте час до ранку все обдумати." Я відповів що  вирішив давно і сумнівів жодних немає, це моє місто і я повинен його врятувати. Потім я був приємно вражений тим що величезна кількість морських піхотинців зголосилася йти на Маріуполь, а маріупольці з нашого батальйону так взагалі враження було що усі як один зголосилися на цей похід.

Минуло ще кілька тижнів боїв і нестерпного очікування. А тоді вищим командуванням похід було скасовано, бо вони підрахували що наші втрати будуть просто величезні. Це було велике розчарування. Нам не дали навіть спробувати. 

Потім було ще багато захоплюючих битв у багатьох місцевостях. Проте я і зараз вважаю що ми повинні були зробити більше для Маріуполя і всієї України.

Звідки у вас таке захоплення бойовими мистецтвами? Чому на ваш погляд, важливо розвивати національні види спорту?

- Ще в дошкільному віці я потрапив на перші тренування - це ще не були саме бойові мистецтва, як такі, але я отримав ту базу, яка неодмінно присутня практично у кожному бойовому мистецтві. Мене навчили різноманітних вправ на гнучкість, витривалість, силу, координацію рухів і деякі базові елементи акробатики.

Моя мама зналася на цих вправах - саме вона мене тренувала. А батько навчив деяким дуже важливим вправи і навіть першим прийомам. З того часу я вирішив тренуватися, щоб мати здоров'я і силу завжди. Пізніше я довідався про східні бойові мистецтва, з 9 років сам збирав по крупицях різні вправи, тренувався, і до 11 років я вже накопичив досить знань.

Водночас зацікавився східною філософією, усвідомив важливість самовдосконалення і духовного розвитку. Філософія і бойове мистецтво поєдналися для мене, і хоч я був самоуком, досить наполегливо тренувався. А ще я дуже хотів дізнатися правду про нашу власну традицію бойових мистецтв, адже розумів, що позаяк й скіфи з сарматами, й воїни Русі, й козаки були винятково вмілими воїнами, то це не можна пояснити лише хоробрістю: обов'язково мала бути якась серйозна традиція бойової підготовки. Проте вороги свого часу зробили усе, щоб знання було втрачено, адже це важлива складова культурного коду нації. 

Згодом я довідався, що в Україні є видатні постаті, що докладають зусиль до пошуку і відновлення наших знань з бойових мистецтв. Тому вже у студентські роки почав опановувати ті наші національні традиції, які повернулися із забуття. Я прагнув створити у Маріуполі потужну спільноту, яка б плекала наші традиції бойових мистецтв. Проте довершити цю справу не вдалося. Я мав учнів, серед них були дуже талановиті люди, і впевнений, що ці тренування принаймні дали їм основи й показали шлях, а деяким з них довелося вдаватися до бойових мистецтв для самооборони. Комусь це могло врятувати життя. З початком війни можливості для регулярних тренувань були не завжди, і я майже нікого не тренував, проте маю за мету після Перемоги повноцінно приділити увагу цьому питанню. Суспільство, в якому виховують воїнів, буде сильним і завжди зможе себе захистити. 

Чому для вас стати рушійною силою історії (брати участь у захисті Батьківщини) було важливіше, ніж досліджувати історію, як науковець? Чим вам допомагає знання історії та її закономірностей? 

- З дитинства я дуже цікавився історією, після служби в ЗСУ у 1995-97 роках здобув вищу історичну освіту. Працював у школі та у рідному університеті, але потім вирішив зробити перерву у викладанні історії, щоб самостійно займатися науковими дослідженнями. А у 2014 році, і мабуть, навіть трохи раніше, для мене стало очевидним, що та сама майбутня війна з росією, про яку здогадувався і говорив ще у роки Першої чеченської війни, тепер стрімко наближається. І звісно ж, не мав жодного сумніву, що мушу брати участь у ній як воїн. Фактично, я вже давно був морально готовий до війни, це дозволило мені відносно швидко адаптуватися до її реалій. Якщо чесно, я навіть сам собі іноді дивувався - як легко сприймаю усі випробування і ризики війни: як належні та цікаві пригоди. Звісно, я бачив кров і смерть людей і нелюдів, та і мене самого бувало відділяли від неї якісь долі секунди, і власною кров'ю рідну землю трохи полив. Проте, все одно, завжди зберігав самоконтроль і це врятувало мене багато разів.

Як війна, яка для вас стала життям на багато років, змінила ваш світогляд? 

- Мені здається, що війна мало мене змінила, лише дещо загартувала... Хоча, визнаю, напевно це не зовсім так, адже я все одно не міг повністю уявити те, якою війна буде взагалі, і якою особисто для мене. Зрештою хтось сказав: «З війни не повертається ніхто і ніколи». Гадаю що це все ж правда, але головне - не втратити себе і залишитися людиною і воїном.

Чи добре знають історію країни на фронті, з якими міфами вам доводиться боротися? Чи часто побратими запитують вас, як історика, про певні події?

- Знання історії у ЗСУ загалом різне, адже особовий склад там не лише з самих істориків, трапляються й інші (сміється — авт.). Зазвичай загальне розуміння історії у людей досить непогане, принаймні достатнє для розуміння того, що захищаємо і що робити з нашим ворогом. Проте, звісно, багатьох фактів люди часто не знають, а відтак існують й помилкові погляди. Наприклад, деякі люди вважають, що наш ворог належить до слов'ян, або дозволяють собі бути жертвами імперської пропаганди й називають їх «руснею». Ми маємо називати їх так, як вважаємо за доцільне і справедливе (до речі, на фронті їх насправді найбільш часто називають правильним словом). На моє глибоке переконання, Русь - це одна з форм української держави, на яку москва абсолютно не має права претендувати.

А ще трапляється, що хлопці добре знають, які злочини вчинені ворогами у нинішній війні, але не знають багатьох фактів про їхні злочини з багатьох попередніх століть. Це може призвести до того, що людина недооцінює рівень ницості й дикунства ворогів. Так, нерідко бувало, побратими, знаючи, що я історик, запитували щось, або я чув чиєсь помилкове твердження і не міг промовчати. Звісно ж, за стільки років я прочитав чимало імпровізованих лекцій з історії, і хоча вдячних слухачів навколо зазвичай було не так багато, проте воно було того варте - адже вода камінь точить. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube