Безкінечна боротьба. Як родина Козубів вже шість років чекає на компенсацію за втрачене житло

«Як я втомилась воювати…» - каже Наталя Козуб. Її війна почалась ще десять років тому. Вони з родиною жили у Сніжному, яке було окуповане в 2014-му. Чоловік служив прикордонником і добре бачив, хто саме увійшов у місто.

«Це був один суцільний жах. Те, що почалося у Сніжному після окупації, страшно згадувати. Ми протрималися там до кінця 2014-го, а потім просто зібрали речі і покинули все, що мали. Ми зробили це заради сина, заради того, щоб він мав майбутнє», - розповідає Наталя.

Вони з чоловіком працювали на двох роботах 9 років, щоб придбати той будинок у Сніжному, і залишилися ні з чим.

Роками тинялися по чужих хатах, а потім у 2018 році Кабінет міністрів ухвалив рішення, яким дозволив переселенцям-військовим отримати компенсацію за втрачене через російську агресію житло.

На той момент в родині було вже двоє військових – син Олексій також вирішив піти у військо і підписав контракт.

Син

Олексій Козуб був абсолютно домашньою дитиною. Його мама жодного разу не червоніла через нього ані в дитячому садочку, ані в школі. Батьки неймовірно пишалися ним. «Мамина радість, батькова гордість», - так вони казали про свого хлопчика.

Наталя Козуб із сином Олексієм 

Рішення Олексія стати морським піхотинцем було для родини повним сюрпризом. Проте вони не могли впливати на його рішення. 

Вони стали служити разом – батько та син. А мамі залишалося хвилюватися за обох та пишатися ними.

В лютому 2022 року Олексій Козуб з позивним «Маркус» захищав Маріуполь – місто, яке стало рідним для нього та його батьків після втрати малої батьківщини.

«Маркус» загинув на «Азовсталі» 17 квітня 2022 року. 

«До мене приїжджав Богдан «Пугач» Грішенков, капітан азовців. Став на коліна, а у нього ж поранені ноги (!), казав, що тіло Олексія не вдалося врятувати. Його засипало після падіння бомби. Побратими викопували його. Потім Богдан відніс загиблого друга до одного з трьох рефрижераторів, де зберігалися тіла загиблих. Але одна з бомб впала як раз на цей рефрижератор. Хлопці кажуть, що там утворилася така вирва, що нічого не залишилося. Ми звісно здали аналіз ДНК. Один шанс із ста все ж таки залишається знайти тіло сина і поховати. Але станом на зараз наше родинне кладовише – це «Азовсталь». А місця, де ми можемо покласти квіти,  - це стела біля Михайлівського собору і український прапорець на Майдані Незалежності», - розповідає Наталя Козуб.

Двічі військові-переселенці

Оскільки родина Козуб в 2018 році мала вже двох військових зі статусом переселенців, було сподівання, що це мало полегшити отримання компенсації за втрачене житло. Проте син сказав: «Я подивлюсь на вас. Якщо у вас вийде, то і я подам документи на компенсацію». 

Наталя Козуб почала збирати необхідні документи. Це виявилось дуже складно і дуже довго. Тільки уявіть – 6 років вони добиваються від держави того, на що двічі мають право.

«Чоловіки мої постійно на службі, тож всіма паперовими проблемами почала займатися я. Виявилося, що зібрати всі папірці – це надскладна задача. Маріупольська комісія, яка ухвалювала рішення про компенсації, нашій родині відмовила. Я плакала, але нічого не могла подіяти», - пригадує Наталя Козуб.

Вона каже, що привід був формальним. У чоловіка довідка про ВПО не була проштампована. Він просто не встиг цього зробити, бо по службі його направили в Одесу. Ані підтвердження від командування підрозділу, ані інші документи не переконали членів маріупольської комісії підтвердити право родини на компенсацію у якості військових переселенців. 

«Мені сказали, що треба просто почекати рік, і все владнається. Тобто через рік комісія без проблем ухвалить це рішення. Для них це був просто рік, а для нас – ще один рік по чужих хатах, без власного дому. Наступного року, це був 2019-й, я знову зібрала документи і подала їх, і цього разу комісія, дійсно, вже без проблем ухвалила рішення про компенсацію, проте нас поставили в чергу на отримання  грошей. Держава Україна не поспішала. Я була 96-ю в черзі. А пізніше дізналася, що в 2018-2019 рр лише 13 родин на весь Маріуполь отримали гроші. Я, звісно, хотіла поцікавитися, хто ж це такі щасливчики, що то за військові, які воювали і втратили свої домівки, але мені відповіли, що їх прізвища не розголошуються. Але я і так знала, хто це  - СБУшники та поліція. Ну а тим, хто дійсно воював, довелось знову чекати», - розповідає Наталя Козуб.

Вони з чоловіком так і не дочекалися тієї компенсації і за декілька місяців до повномасштабного вторгнення купили на останні гроші невеличкий будинок в Кальміуському районі, на «Україні». Його треба було ремонтувати від А до Я, але він був найкращим з тих, на які вистачало грошей у родини.

Вони почали робити ремонт, накупили нову сучасну побутову техніку, і… почалося повномасштабне російське вторгнення.

«Ми знову все втратили. А ту техніку виплачували банку аж до листопаду 2022 року. В цей час її вже не існувало. Як і нашого будинку на вулиці Дністровській,12», - з болем каже Наталя.

Будинки на вулиці Дністровській, де вони були щасливі

Її рідна сестра, яка мешкає і досі в окупованому Маріуполі, за декілька днів до повномасштабного вторгнення встигла отримати офіційне повідомлення, що гроші на компенсацію втраченого житла виділені (родина Козуб зареєструвалася у сестри, тому і лист прийшов туди). Але скористатися цією допомогою родина вже не могла. Наталя Козуб була вимушена знищити, спалити всі документи, для того щоб пройти російські блокпости і вирватися із блокадного Маріуполя.

А потім почалась боротьба за сина, пошуки. Звістка про його загибель. Вона більше не думала ані про компенсацію, ані про будинок. Наталя Козуб боролася за пам'ять Олексія «Маркуса».

Влаштовує виставки фотографій загиблих героїв, бореться з іншими родинами за меморіальне кладовище.

На одній із зустрічей в Міністерстві ветеранів з цього приводу їй порадили скористатися можливістю і спитати про втрачені документи на компенсацію. Міністерка Юлія Лапутіна відповіла, що така можливість є. Там же, у міністерстві, Наталя Козуб написала заяву, а потім звернулася до центру «ЯМаріуполь» у Дніпрі з проханням допомогти відновити втрачені документи.

«Треба віддати належне – в центрі «ЯМаріуполь» мені реально допомогли. Вони самі робили запити на відновлення документів. І це було досить швидко все зроблене. Потім я ці документи повторно передала. Минув рік, на жаль, ми досі не отримали гроші».

Зараз родина стикнулася з байдужістю сільської ради селища Гатне (можливо, це не байдужість, а халатність, а можливо щось інше), де як переселенці зареєстровані Козуби. Півтора місяці тому родину поінформували, що компенсаційні гроші, які родина чекала ще з 2018 року, нарешті зайшли – іменною платіжкою на сільраду Гатного. Соціальна працівниця пояснила, що сільрада має їх затвердили, після чого вони будуть перераховані на спеціальний  рахунок Козубів. Але час минає – грошей немає.

«Ми почали хвилюватися. Справа в тому, що ці гроші не можуть зберігатися безкінечно. Якщо ми їх не використаємо за певний відведений час, то ми їх втратимо. 

Чоловік через поранення і проблеми зі здоров’ям був списаний. Йому потрібен відпочинок, відновлення. Ми дуже сподівалися придбати невеличкий будиночок, де він міг би ходити. Але Гатне не переводить гроші!»

Наталя Козуб каже, що довелося їхати в сільраду на прийом до голови. «Ви не повірите – він сказав, що і гадки не мав, що на рахунках сільради є чужі гроші. Бухгалтерка – знала, депутати сільради – знали, бо ж голосували, а сільський голова – нічого не знав».

Родину попросили почекати ще пару днів. І вони з чоловіком чекають. Ось вже справа і на вересень перекотилася.  А тим часом ціни на житло повзуть вгору, немов би і нема війни.

«Ми з чоловіком зараз як безпритульні. Ми не знаємо, де наше місце, де мусить бути наш дім. Серце тягне мене до Маріуполя. Олексій назавжди залишився там…

Маріуполь прийняв нас. Він був таким, де хотілося прожити все життя. 

Але все менше віри в те, що місто буде деокупованим».  

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube