«Хочу бути корисною людям, бо для чогось же ми вижили в Маріуполі». Історія Наталі Логозинської, яка двічі втратила свій дім, - ФОТО

«Все буде добре» – це, мабуть, найулюбленіша фраза Наталі Логозинської. Вона повторювала її в 2015-му, коли прощалася із рідним селом Широкиним. Повторювала в 2022-му в Маріуполі. Повторює й зараз, коли отримала нагороду «Волонтер року» в Естонії, де Наталя живе й гуртує навколо себе українців, пише газета Схід.NOW

 «Коли ми втратили свій дім в Широкіно і приїхали до Маріуполя, у нас з чоловіком було енергії – море. Нам здавалося, що ми можемо все. Ми відкривали бізнес, намагалися заробити гроші для себе, щоб влаштувати життя на новому місці. 

Коли ми вдруге все втратили в Маріуполі і абсолютно випадково опинилися в Естонії, енергії поменшало. Щось не те відчуваємо. Чомусь більше не хочеться заробляти для себе. Хочеться щось корисне робити для людей. Бо недарма ж ми вижили в Маріуполі»,  - говорить Наталя Логозинська.

В середині 2015 року її рідне село Широкіне Новоазовського району перетворилося на сіру зону, яка хоч і контролювалася Збройними Силами України, проте там не залишилося жодного вцілілого будинку. І українська влада провела евакуацію мешканців. Хтось, як Наталя, осів у Маріуполі. Хтось обрав жити в окупації і поїхав до Новоазовську. 

В 2022 році, після окупації Маріуполя, Наталя зустріла своїх колишніх земляків – тих, хто поїхав в окупацію. Кинулася обіймати, бо не бачила їх більше 8 років, але у відповідь отримала холод.

«Чужі люди. Вони стали зовсім інші, зовсім чужі. Виходить, що нема до кого повертатись. Все знищено – і майно, і місто, і стосунки», - з сумом каже вона.

Оптимістка по життю

Наталя Логозинська взагалі-то – непереборна оптимістка. «Все буде добре» - це, мабуть, найулюбленіша її фраза. Вона повторювала її своїм землякам-широкинцям в 2015-му, коли прощалася із рідним селом. Вона повторювала її і в 2022-му, коли в Маріуполі вже розривалися снаряди.

«Я чомусь була абсолютно впевнена, що Маріуполь захистять. Ну не може бути такого, щоб стільки грошей в розвиток міста вкладалося, щоб підприємства розвивалися, і щоб все це було зруйноване. Проте я помилилася…»

Вранці 24 лютого вона відкрила своє невеличке кафе на Лівобережжі Маріуполя, проте працювати вже не змогла. Обстріли посилювалися. Наталя з чоловіком побігли до дому, зібрати документи, речі, але десь поруч впала міна, від вибуху обвалилася стеля. Вони вціліли, але зрозуміли, що вже ніякі речі з дому забрати не можуть.

Стали думати, як вони можуть бути корисними для громади. Поїхали до «Халабуди», щоб якось вгамувати паніку. Питали, що вони можуть зробити, чим допомогти.  Дмитро Чичера дав їм людину, і разом вони зібрали продукти та воду, які зберігалися у них в кафе, і віддали все в «Халабуду», яка із вільного простору перетворилася на центр гуманітарного порятунку в Маріуполі. 

Дуже швидко дорога із Лівобережного району в центр стала майже неможливою. Тож Наталя та її чоловік Олександр більше не могли їздити до «Халабуди». Вони вирішили шукати прихисток і знайшли його  в пологовому будинку №2 на Лівобережжі.

Полювання на людей

Логозинські туди дісталися 2 березня. Там складали списки тих, хто селився. Так от, на початку березня Наталя була вже 107-ою, а Олександр – 108-им. Через тиждень в підвалах пологового було вже 170 людей. Серед них – 38 дітей. Вони плакали, кричали, страждали. І дуже-дуже боялися.

«Тоді я попросила у лікарів трохи медичних рукавичок. Мені дали. І я стала придумувати різні штуки з тих рукавичок і розважала ними дітей. Ми їх надували, розфарбовували, робили вистави.

Я вигадувала для них конкурси, квести, ми писали листи один одному, малювали малюнки. Влаштовували дитячі свята, дні народження. Мені дуже хотілося, щоб в таких страшних умовах діти посміхалися. І вони посміхалися! Навіть коли було найстрашніше – коли в небі були ворожі літаки.

Я і зараз зберігаю всі листи, які вони написали для мене. Мрію, що коли закінчиться війна, зможу побачити їх і обійняти», - каже пані Наталя.

Скоро до цієї місії, яку Наталя Логозинська взяла на себе добровільно, додалась ще одна – готувати їжу. Звісно, її бізнес був пов’язаний із приготуванням. Проте вона ніколи в житті не варила 20-літровими каструлями супи і каші.

Це була одна із найризикованіших справ в блокадному Маріуполі, тому що готувати доводилося на вулиці. А це – небезпека. Одного разу, пригадує пані Наталя, вона вже зварила 20 літрів супу, і треба було просто забрати його з вулиці і занести в підвал. Але почався обстріл, і міни лягали так близько, що не було можливості вискочити навіть на хвилинку.

«Ми стояли в дверному отворі і дивилися на вулицю, вичікуючи, поки буде пауза в обстрілах, і раптом снаряд прилетів прямо в наше вогнище. Мене контузило. Хлопцю, який чергував зі мною, поранило всі внутрішні органи. На щастя, герої-лікарі змогли врятувати йому життя. Я бігала по лікарні і щось тараторила, і ніхто не міг зрозуміти, що я кажу. Це у мене був шоковий стан».

Після цього хлопці в укритті якось облаштували віконний отвір так, щоб Наталя могла готувати у вікні і не виходити на вулицю.

Приблизно в середині березня територію навколо пологового будинку захопили росіяни. Ну як росіяни… Туди по черзі заходили українські зрадники з окупованої території Донеччини, кадирівці ну і власне «рускіє». Кого тільки не було. Всі вони приходили з російськими журналістами, які шукали «героїв» для своїх пропагандистських сюжетів. Були і французькі журналісти, що дуже здивувало пані Наталю.

Одного разу у вікно, де вона готувала їжу, просунулися два автомати.

«Серце у мене обірвалося. Вони шукали лікаря, назвали його прізвище. Ми у нього орендували житло. В нашому орендовану домі до повномасштабного вторгнення частими гостями були військові. Чоловік у дворі ремонтував їхній транспорт, я – шила одяг. І з’ясувалося, що сусід, з яким ми не дружили, але завжди ввічливо віталися, здав нас окупантам. А оскільки будинок був не наш, а цього лікаря, і саме його прізвище було написане на таблиці з номером будинку, то ось по нього й прийшли спочатку.

Лікаря після перевірки відпустили, бо сусід-зрадник сказав, що інший чоловік жив в будинку і допомагав азовцям. Проте росіяни заявили, що вранці знову прийдуть в пологовий і будуть шукати «пособника нацистов».

Мій чоловік сказав, що не буде наражати на небезпеку всіх, хто переховувався в пологовому, тому вирішив не чекати, поки окупанти прийдуть вдруге, а пішов сам здаватися. 

Ми всі були шоковані. Люди ходили просити, щоб чоловіка відпустили. Казали, що він працівник лікарні, що без нього як без рук. Але спілкувалися росіяни хамські, грубо. Надії на те, що чоловіка відпустять, майже не було. Проте ввечері того ж дня він повернувся – чорний, як земля.

Пізно ввечері, після допитів і залякувань, росіяни таки вирішили його відпустити, але влаштували справжнє полювання на нього у темряві. Сказали  - виживеш, значить, така твоя доля».

Олександр Логозинський йшов по темному місту під кулями. Він вирішив не пригинатися. Просто йшов і думав, якщо доля йому вижити – то виживе.

Окупанти заборонили Олександру Логозинському залишати місто. Але було зрозуміло, що треба виїжджати. Знайшлися сміливі люди, які погодилися довезти родину Логозинських до російського кордону. Далі – фільтрація, довгі допити, і нарешті вони перетнули кордон в Новоазовську і сіли в евакуаційний автобус, який довіз родину разом з іншими біженцями до Таганрогу.

«Іншого шляху для нас не було – тільки через Росію. Нас привезли в табір для біженців. Ми були голодні і сподівалися хоча б поїсти там, але працівники центру стали вимагати від нас українські паспорти. Ми не хотіли принципово показувати документи (а раптом нам би їх не повернули). Я стала просити нагодувати хоча б дітей, але ті були категоричні. Ми вирішили, що краще будемо голодними.

Нам дуже пощастило зустріти нормальну людину, хоч і росіянина, який почувши, що ми із Маріуполя, погодився допомогти нам  - відвіз на вокзал і допоміг взяти квитки до Ростову. А там вже ми придбали квитки на потяг до Санкт-Петербургу. Людей на вокзалі було так багато, що ми змогли купити квитки лише в 4 рази дорожче, ніж зазвичай. Але ми були щасливі, що можемо вирватися звідси. Наша мета була – Естонія.

Випадковий вибір

До 2022 року Логозинські взагалі нічого не знали про Естонію. Їх вибір, куди їхати, був цілком випадковим. Близько від кордону з РФ. Приймають українців. Ну тож поїхали. Така була логіка.

Перейшли через мосточок – і потрапили до Нарви. Там заночували у свого доброго знайомого, який знову ж таки абсолютно випадково подзвонив їм, спитати де вони і що з ними, саме в той момент, коли Логоинські перетнули естонський кордон. 

В кінці кінців вона потрапили до центру допомоги біженцям у Валзі,  і не просто отримали там прихисток, а і самі включилися в роботу. Разом з пані Терезою, яка організувала роботу центру, Логозинські приймали людей, допомагали розподіляти продукти,робили все що потрібно, щоб нещасні, змучені війною люди могли відпочити, відновитися і рушити далі – влаштовувати своє життя.

«Тут у Терези я зв'язалася зі своєю Любою, що була в нашому маріупольському кафе кухарем, і вони теж приїхали до нас сім'єю. Ми разом волонтерили, бо об'єм роботи і біженців був таким великим, що ми ледь двома сім'ями справлялися», - пригадує пані Наталя.

Наталя Логозинська там познайомилася і з іншими волонтерськими організаціями, які діяли в Естонії. Наприклад, центр допомоги «Друзі Маріуполя», волонтери російської організації «Рубікус».

«Спілкування  з «Рубікусом» для мене  тривалий час було - як заглядати в чорну трубу. Росіяни, вороги… Проте я спостерігала за тим, які величезні добрі справи робили ті волонтери, як вони рятували українців, вивозили їх з території РФ, робили такі добрі справи, що моя насторога поступово змінилася на прийняття. І я теж включилася в їх волонтерську діяльність і допомагала, чим могла».

Взагалі пані Наталя – така людина, яка не може стояти поза громадським життям. Тому і тут, в Естонії, вона стала гуртувати навколо себе українську спільноту, створюючи можливості для адаптації людей і їхнього розвитку у країні.

У неї була ідея створити спільну з естонцями громадську організацію, довго не наважувалася через мовний бар’єр, і нарешті їй це вдалося. Буквально на минулому тижні разом з естонцями у місті Вільянді вона зареєструвала громадську організацію «Вулик добра», і вже отримала грант на реалізацію масштабного проєкту, який включає дев’ять різних заходів. Це і спортивний табір для  українських переселенців, і презентація книги «Жити попри все», в якій окрему главу написала сама пані Наталя, і різноманітні майстер-класи, виставки, в тому числі виставка фотографій Дмитра Чичери.

Наталя Логозинська реалізує всі ці задуми не сама, а зі своєю командою, яка працювала з нею в Маріуполі і зараз вони не полишають одна одну.

«Разом ми можемо зробити все. Наші горизонтальні зв’язки – дієві. Українці – унікальні люди, які готові допомагати безкорисно. І це дуже дивує естонців. Я можу подзвонити нашим дівчатам і попросити зробити щось не за гроші – і всі вони відгукуються і допомагають. Це надихає мене. Я отримую неймовірне задоволення від того, що ми робимо», - каже Наталя Логозинська.

Робота, мова, житло

Естонія створила для українців всі умови для адаптації і інтеграції. Зараз програми підтримки змінюються, проте в цілому маленька країна з невеличкими економічними можливостями виділяє дуже багато фінансового ресурсу на підтримку біженців з України.

Загалом процес легалізації українців в Естонії виглядає так. Всі, хто прибуває в країну, звертаються в поліцію або міграційну службу із заявою про надання дозволу на тимчасове перебування в країні. Термін від подачі ходатайства на захист до отримання рішення - близько 2 місяців. Після підтвердження, через два тижні видається ID карта.

Працездатних українців ставлять на облік на біржу безробітних, і люди починають отримувати соціальну допомогу як безробітні – 9 євро на день.

Якщо родина знаходить окреме житло і починає платити за оренду, то їй держава видає 1200 євро разової допомоги. Ці гроші надають для того, щоб родина могла придбати речі, які необхідні в побуті, але яких немає в орендованому житлі.

Держава також повертає родині гроші, які вона витрачає на оренду та комуналку.

«Це працює так. Після того, як я зробила платежі, я беру всі квитанції і йду в соціальну службу, і мені повертають витрати», - пояснює механізм пані Наталя. 

Крім того,  родинам виплачується допомога 200 євро і 180 євро на другу людину в родині.

Українці, як і естонці, отримують безкоштовні медичні послуги (першій візит до лікаря коштує  5 євро, а далі всі послуги, в тому числі і операції, безоплатні).

Естонія забезпечує біженців безкоштовними мовними курсами. Але естонська – дуже складна, важко дається українцям. І це є проблема, тому що без знання естонської працедавці не хочуть приймати на роботу. Рівень зарплати також нижчий, якщо працівник не розуміється на естонській.

«Все це так. Проте всі – люди. І завжди можна знайти спільну мову, якщо ти демонструєш зацікавленість в роботі і професіоналізм, - розповідає пані Наталя. - Моїм першим місцем роботи стала кулінарія у великому супермаркеті. Спочатку мене взяли мити посуд на випробувальний термін. Проте вже через півтора місяці запропонували роботу кухарем, тому що я маю досвід, допомагала на кухні, і власник побачив, що я можу. Причому зарплату мені запропонували таку само, як і естонцям.

Зараз я вже можу сказати, що по роботі розумію естонською майже все, і навіть трошки пишу. Хоча, звісно, цього недостатньо для вільного спілкування. Я навела цей приклад, щоб було зрозуміло, що завжди можна знайти спільну мову, коли є бажання. Головне – бути відкритим і не боятися».

За словами пані Наталі, естонці загалом закриті люди. Вони не одразу розкриваються, довго придивляються до людини. Але коли бачать, що людина надійна, професійна, відповідальна, то готові до співпраці».

Наталя Логозинська зараз намагається скористатися всіма можливостями, які надає Естонія, для навчання та розвитку. Вчить не тільки мову, а і правила ведення бізнесу, відвідує тренінги та навчальні курси. 

«Я все ж таки мрію відкрити тут власне бістро. Поки що не впевнена у собі. Відчуваю, щось заважає зробити цей крок. Але думка ця не полишає мене, тому що я думаю про наше майбутнє. 

Нам з чоловіком нема куди повертатися. В Широкіно нашого дома вже немає. В Маріуполі ми так і не встигли його собі побудувати. 

А Естонія прийняла нас як рідних. І мені хочеться зробити тут щось корисне для людей». 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube