1000 днів без дому. Як велика війна змінила маріупольців, - думки про життя

19 листопада 2024 року минає рівно 1000 днів з моменту, коли Росія розпочала повномасштабну війну проти України. За цей час ми пережили втрати, біль і руйнування, які важко виміряти словами. Кожен день цієї війни став випробуванням для всіх українців — на стійкість, на силу духу, на віру в перемогу.

1000 днів війни зробили нас сильнішими, більш згуртованими і рішучими. Це час втрат, але також і час надії — на мирне майбутнє, за яке ми боремось. Це доказ, що свобода і гідність важливіші за все.

0629 спитав у соцмережах у своїх читачів, чи змінилися вони за роки повномасштабної війни, та як себе відчувають далеко від дому.

Маріупольці дають різні відповіді, однак є у відповідях щось спільне. Втома і виснаження змушує людей чітко виставляти кордони і пріоритети. Багатьом стало простіше казати “ні” Дехто втратив можливість займатися справами, звичними до 24 лютого 2022-го. Багато хто втратив здатність планувати. Та й узагалі перестав занурюватися в минуле й майбутнє, живучи одним днем.

“Просто намагаюся не думати про дім, не згадувати, жити сьогоднішнім днем. Працювати, донатити, вірити в Перемогу, інакше можна поїхати кукухою остаточно”, - ділиться Ганна Котельникова.

Маріупольці зауважують, що у багатьох відбулася зміна соціальних контактів. Одні відпали через різницю у цінностях, інші зародились. Є й такі люди, які запевняють, що жодних змін не відчули – мовляв, як викладалися на перемогу до останнього, так далі й триває.

“Зараз за кордоном, наче все гаразд: працюємо, живемо… Але мабуть ніколи не звикнемо:..все чуже: мова, люди, їжа.... навіть повітря. Дуже сумую за домом, якого немає”, - каже пані Валентина Авхадеєва.

Дехто з маріупольців признається, що їх більше не лякає смерть, натомість страшно не встигнути допомогти і не приносити користі. Інші ж навпаки дізналися більше про свої страхи і визнали, що бояться ракет і куль, тож тепер на першому місці – турбота про дітей і виживання.

“Дуже тяжко, що не знаю, як буде далі. Так хочеться повернутися, але, чи буде це можливо? Дико скучаю за рыбой, морем ну и, конечно, своим жильем”, - каже Наталя Басова.

“Почуття несправедливості розриває зсередини. Дуже сумуємо”, - зауважує Наталія Стєпнова.

Дехто з маріупольців перейшов на українську. Дехто виїхав з-під обстрілів і знайшов себе у іншій країні, не втративши при цьому української ідентичності. Дехто виїхав і повернувся, зрозумівши, що жити може лише у Маріуполі. Дехто перевів цивільну професію на військові рейки. Для декого досягнення – вижити і зберегти здоровий глузд. Всі вивчили «правило двох стін», типи ракет та різницю між російськими “Кинджалом” та “Смерчем”.  

Проте об’єднує маріупольців ненависть до російських загарбників та віра про повернення у деокуповане місто.

“Росіяни гвалтують мертве місто...я розумію,що мого Маріуполя більше немає…” - говорить маріупольчанка Оксана Швєдкина.

“Никогда не простим Мариуполь 1000 дней назад. Устроили геноцид Мариуполю. Чтоб они в аду горели убийцы, -  зауважує Ольга Ягелович.

Маріупольська активістка Діана Берг, згадує артпростір “Платформа ТЮ”,  який вона створила у далекому 2016 році.  До окупації міста завдяки платформі Тю у Маріуполі відбувалися різноманітні культурні заходи та перфоманси.

“Тю було моїм домом та життям, і 1000 днів без простору, в який ми вклали всю душу, це дуже багато., - каже Діана. За 1000 днів після вторгнення наша будівля ще стоїть, серед розтрощених домівок поруч. Всередині мало що залишилося, але ззовні ми майже цілі. На фасаді досі робота мисткині Олі Федорової - наразі напевно єдиний напис українською в усьому Маріуполі. Афірмації, створені під час арт-резиденції З.міст у 2017. Можливо, саме ця робота на фасаді захищає будівлю. 1000 страшних днів минуло, а окупанти так і не побачили заборонений в рф пропагандистський напис, що зашифровано серед Оліного стінопису. Такі д… не мають протягнути в нашому місті довго”.

Понад тисячу днів повномасштабної війни продемонстрували нашу надзвичайну силу. Ми стали сильнішими, ніж могли уявити. Це стало очевидно не лише для нас самих, але й для всього світу, включаючи ворога. Війна затягується, але ми вчимося не просто виживати, а жити в її умовах. Навіть після непоправних втрат ми знову піднімаємося. Ми освоюємо навички надання першої допомоги, вчимося використовувати зброю, копати окопи, керувати транспортом, збирати дрони, і вивчаємо англійську, щоб бути готовими говорити про Україну з іноземцями. Зрештою, ми вивчаємо історію і досвід попередніх поколінь. У нас немає вибору окрім як бути сильними і постійно зростати. Ми не знаємо, як довго триватиме війна і яким буде її завершення. Але ми впевнені, що після довгої ночі настає ранок, і після безкінечних “1000 днів 24 лютого” буде переможна весна.

Оксана Зайцева:“1000 днів не вдома. Болить. Сумую за друзями, за морем, за рідними вулицями, де кожен куточок нагадував про щастя. Сумую за відчуттям впевненості у завтрашньому дні, за тим, коли мрії здавалися такими досяжними.

Тут, у новому житті, все ніби добре, але серце завжди прагне туди, де почуваєшся справжнім собою. Інша культура, інші звичаї, інше все… І я знаю, що навіть у найкращих умовах завжди бракуватиме дому.

Живу зараз зі словами Скарлетт О’Хара: “Я подумаю про це завтра”. Сьогодні лишається тільки жити, допомогати ЗСУ,  триматися і вірити, що одного дня ми повернемося до рідного Маріуполя. До нашого дому. Хоча розумію, що вже все буде не те і не так. Але я повинна повернутися хоча б для того щоб відвідати могилки моїх пращурів!

Читайте також: "Лишние люди". Як тисячі маріупольців стали непотрібними по обидва боки лінії фронту, - ВІДЕО