«Не хочу повертатись в окупований Маріуполь». Їй 76 років, її будинок вцілів, вона хоче додому, але не може взяти в руки російський паспорт

Лідія Миколаївна все життя прожила в Маріуполі. Власне, три покоління її родини жили у місті. Її старий будинок в Маріуполі будували ще батьки одразу після Другої світової. Було голодно, грошей бракувало, батьки Лідії Миколаївни брали кредити, але нічого, впоралися.

Цей старий будинок з великою любов’ю ремонтував і осучаснював син Лідії Миколаївни, Віктор. День за днем, місяць за місяцем він приходив після роботи, щоб щось поремонтувати, перебудувати, а потім бігти до власної родини. 

Сьогодні в цьому будинку живуть інші люди, чужі.

«Коли почалася війна, я спочатку не вірила, що таке можливо  - знищувати місто. Виявляється, все можливо, - розповідає Лідія Миколаївна. – На нашій вулиці перші «прильоти» почались вже в кінці лютого. Було дуже страшно. Мій син прийшов до мене 13 березня і зник. Я місяць не знала, що з ним та онуком. Чи варто казати, що я відчувала, про що думала в ті страшні дні?

Хоча я і жила в приватному будинку, але він був газифікованим. І коли ми робили ремонт і проводили газ, то піч прибрали. Тож коли в місті зникло газопостачання, я стала замерзати у власному будинку.

Від голоду не вмирала. В домі завжди є якісь припаси, закрутки, городина, але ж води не було і холод – такий холод».

В якийсь із днів Лідія Миколаївна відчула, що замерзає і може не прокинутися більше. Тоді вона зібрала останні сили і пішла до сусідки на кінець вулиці, у якої точно залишалася дров’яна піч. Вона знала цю жінку років 30-ть, а може й більше. І ось Лідія Миколаївна прийшла до неї і попросила посидіти декілька годин вдень, а на ніч обіцяла піти до свого дому. Але сусідка її не пустила. Сказала, що людей багато, місця замало, і ще одній людині місця не знайдеться.

«Я йшла по рідній вулиці і ридала. Я плакала так, як, мабуть, ніколи в своєму житті. І сльозами виливались образа, безпомічність, страх, відчай. Аж раптом із двору виходить мій сусід Іван. Ми ніколи не були аж занадто дружні. Він був замкненою людиною, не дуже балакучий, ще й жінка від нього пішла ще до війни через проблему з грошима. І треба ж, саме він запропонував мені поміч. Сказав, Ліда, у мене теж є в домі піч, заходь, живи, разом не так страшно. 

Війна зовсім по-іншому розкрила людей. І ті, кого я вважала добрими, виявилися настільки жесткосердними, а тих, хто мені здавався дикуном і невдахою, виявив справжнє добро до мене».

Лідія Миколаївна каже, що нікуди не ходила ховатися. Бомбосховищ поруч не було, підвал її власного будинку був неглибоким і навряд чи міг врятувати від бомби чи ракети, а у сусіда Івана взагалі підвалу не було. А ще у неї хворі ноги, то вона все одно не змогла б туди-сюди ходити. Тож вони із сусідом просто забивалися в дальній кут кімнати або сідали в дверному отворі і стискалися в грудку від жаху, коли літали літаки.

«Літаки – це було найжахливіше. Ще до початку польоту сусідський собака, кавказець, починав вити. І від того вою ціпеніло серце. Ми вже знали – зараз прилетить. І точно – за хвилину ми починали чути цей страшний моторошний гул, а собака замовкав. Мабуть, теж стискався від жаху. А потім вибух. І перша думка – ми живі. А друга думка – там хтось загинув»,  - пригадує Лідія Миколаївна і змахує сльози, які і після трьох років після війни не може стримати, згадуючи ті дні

Війна шагала поступово. Спочатку російські ракети знищили першу лінію будинків від проспекту, потім другу, третю. Перший прильот на їхню вулицю на Новосьоловці трапився на початку березня, ракета потрапила в будинок і повністю його зруйнувала.

Потім через пару днів – ще один прильот, вже з іншого боку вулиці.

«Я в ті дні стільки плакала, скільки за всі 70 років свого життя. Страх померти, страх залишитися безпомічною і без допомоги, страх за сина та його родину».

Через місяць, 13 квітня, син Лідії Миколаївни, Віктор, зміг дістатися будинку матері. Місяць вони з дружиною і сином не виходили із підвалу через тотальні обстріли. В районі, де вони мешкали, як раз велися вуличні бої, і там взагалі не можна було перебувати.

На щастя, всі вціліли. Але треба було щось вирішувати із життям, бо на вулицю, де вони жили, увійшли росіяни і стали ходити по дворах з перевірками.

«Кого вони шукали, я не знаю, але спочатку денеерівці (ну тобто наші зрадники) пройшлися, а потім і самі росіяни.

Денеерівці взламували будинки, заходили всередину, перевіряли шафи, вивалювали особисті речі. Прийшли і в будинок Лідії Миколаївни. Попри те, що хазяйка в домі, вони стали обшукувати шафи, меблі, підвал – все. Розпитували про сусідів, хто ким працює, хто куди поїхав або де ховається.

«На сусідній вулиці хтось здав цим нелюдам Пашку, сусіда. Сказали, що начебто він в ЗСУ. Я чесно кажучи, і не знала, що він якось із військом пов’язаний. Але хтось саме так сказав. Так росіяни пригнали танк і на очах у людей розстріляли будинок Паши прямо з танка».

А потім росіяни ледве не розстріляли сина Лідії Миколаївни. Він пішов на вулицю шукати зв’язок, щоб подзвонити, а окупанти запідозрили, що він «український шпійон». На крики вискочили сусіди, вискочила Лідія Миколаївна. Жінка стала молити озброєних і явно неадекватних чоловіків відпустити її сина, доводила, що він ні в чому не винний. І вони таки його відпустили.

Ось після цього жінка сказала: «Сину, треба виїжджати. Нам тут життя не буде. Або те, що тут буде – це точно не життя».

Дортмунд

Дорога за кордон була складною. Їхати довелося через Новоазовськ та Ростов. Вивозили їх, як не дивно, російські рятувальники. Грошей не взяли.

Ну а з Ростову поїхали вже спочатку в Литву, а потім – до Німеччини.

Зараз Лідія Миколаївна живе у Дортмунді. Родина сина теж там, але живуть окремо. Соціальна служба Німеччини забезпечує кожну родину окремим житлом.

У Лідії Миколаївни – двокімнатна квартира. Вартість її оренди 590 євро на місяць, проте вона за квартиру не платить. Це робить соціальна служба.

З грошей, які вона отримує як соціальну допомогу, пані Лідія сплачую лише Інтернет (34 євро), електрику (40 євро), соціальний проїзний у транспорті всіх видів (39 євро) та телефонний зв’язок (10 євро).

Її соціальна допомога складає 563 євро. Після сплати обов’язкових витрат, у неї залишається сума, яка дозволяє жінці купувати собі червону рибу, інколи ікру, балувати смаколиками.

Окрім цього, соціальна служба приставила до пані Лідії працівницю, яка раз на тиждень приходить прибирати її кімнату (у Лідії Миколаївни хворі ноги, і вона важко пересувається). 

«Чесно кажучи, я до цього не звикла, і кожного разу, коли ця жінка приходить і починає прибирати, я прошу її нічого не робити, сказати, що все зроблено, а я сама все приберу. Але соціальна працівниця відмовляється. В Німеччині так не працює. Є обов’язок, є робота – маєш його виконати. А мені так незручно через це прибирання», - каже Лідія Миколаївна.

Крім того, Німеччина забезпечила пані Лідії медичну страховку, яка покриває всі медичні потреби. Ось зараз лікарі пропонують Лідії Миколаївні зробити операцію. Наполягають! Кажуть, що вона зможе ходити без болі і значно покращить якість свого життя.

«Страшно робити операцію, але онуки вмовляють. Кажуть, давай, бабуся, наважуйся, будемо разом мандрувати Європою. І мені так хочеться в свої роки ще подивитися світ».

В окупованому Маріуполі у Лідії Миколаївни залишилася сестра і вцілів будинок. Таке диво, але він зовсім неушкодженим пережив страшну весну 2022-го. Сестра дзвонить. 

«Спочатку дуже часто дзвонила, зараз вже рідко. Дуже вмовляла мене повертатися в Маріуполь. Минулим літом тиснула на мене, кричала, казала: «Ліда, що ти там собі думаєш! Приїжджай терміново, будинок цілий, треба забирати, переоформлювати його, а то заберуть! Втратимо дім!»

І я в якийсь момент навіть подумала, що треба їхати. І серце защиміло. Дім є дім, рідні стіни ніщо не замінить, особливо коли ти прожив там все своє життя, знаєш там кожен камінчик.

Але потім я подумала, що для того, щоб переоформити це все, треба брати до рук російський паспорт. А я – не можу! Просто не можу – і все. Все моє життя зруйнували. Мою подругу не змогли врятувати через цю кляту війну. Стільки людей вбили, як це можна прийняти і пробачити? І я сказала сестрі: ні, не приїду. Заберуть будинок – ну то хай забирають. Буду чекати тут, у Німеччині, де окупації Маріуполя.

Мені тут, у Дортмунді, добре живеться. Тихо, комфортно.

Квартирка моя дуже затишна.

Правда, кухня невеличка, але там все є, сучасна техніка, обладнання.

Раз на тиждень соціальна служба забезпечує мене транспортом, і автомобіль возить мене у великий торговий центр на закупи. Я купую смачні і якісні продукти, одяг, і у мене ще залишаються гроші, щоб щось подарувати онукам, побалувати їх.

Спокійне, забезпечене життя.

Єдине, чого мені не вистачає, це спілкування. Німці дуже привітні, але німецькі слова не лізуть мені у голову. Все ж таки вік. Хоча декілька слів я все одно знаю, ну а коли треба з лікарем поспілкуватися або з соціальним працівником, то я беру із собою онука, який прекрасно вивчив німецьку і перекладає мені.

Мені дуже боляче дивитися на людей, які залишаються в окупації. Я з небагатьма з них спілкуюся, підтримую зв’язок. І знаєте що спостерігаю? Вони через три роки окупації починають повторювати російську пропаганду. Проукраїнські люди зараз починають мені говорити такі дивні речі про Росію і Україну.

Пропаганда – страшна річ. Тому мені точно нема чого робити там, де людей перемелюють як муку. Буду чекати де окупації Маріуполя тут, у Німеччині. Вірю, що це буде».  

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube