«Я не можу не піти, зрозумій мене!» Як жив і боровся маріуполець Олексій Андреєв

Сьогодні виповнюється рік зі дня загибелі відомого маріупольця, журналіста, оператора Олексія Андреєва.

«Я не можу не піти, зрозумій мене!» Ці слова були майже останніми, що сказав дружині телеоператор, сержант ВСУ, маріуполець Олексій Андреєв перед тим, як з невеличкою групою сміливців рушив на дуже небезпечне завдання, з якого вже ніхто з них не повернувся.

На захист України Олексій став вже на другий день повномасштабної війни, записавшись в ряди Чернівецької тероборони, бо на той час вже декілька років разом з дружиною Наталею Ікім мешкав в столиці Буковини.

 “Він був світлим” 

Олексій дуже любив Маріуполь і воювати пішов, перш за все, щоб взяти участь в його звільненні. Дуже страждав, коли стало відомо, що з містом зробили російські “визволителі”. А коли бачив кадри з окупованим Азовським морем, здавалось, з самого серця виривався стогін: “Морько!” 

Саме біля морька був його рідний дім, де Олексій провів чи не найкращі роки свого життя. З дитинства жив у Лівобережному районі на вулиці Ломізова, де морська панорама мальовничо вписувалась в міський пейзаж. Батько Олексія все життя працював старшим механіком на великих вантажних суднах, мама була вчителькою математики. В родині царювали мир, любов та ніжність. Тато для хлопця був дійсним святом, а мама — взагалі головною людиною життя.

Олексій навчався в школі, трошки бешкетував, грав у футбол та захоплювався важким роком. Життя сприймав добрим і світлим. Та й сам був таким, а ще білим, мов альбінос, за що друзі називали його Сметаною, а любляча мама — Солодкою Булочкою.

Татків морський шлях Олексія не приваблював, тож в коледжі він отримав технічну освіту, відслужив строковиком у Львівській області, трошки попрацював на одному з промислових підприємств і зрозумів: то все не його, і поїхав до Києва, щоб вступити в університет культури та мистецтва на “Режисуру кіно та телебачення”.  

”Ласкаво просимо до групи Наташ”

Так його привітала енергійна та симпатична дівчина, коли затримавшись на два тижні через хворобу, Олексій нарешті приєднався до одногрупників. Згодом він з посмішкою згадував цю “історичну” фразу, бо доля швидко з'єднала їх з старостою Наташею назавжди, спочатку як друзів, потім як подружжя. А тоді, під час знайомства, дівчина, прихильна до неформалів, побачила в хлопцеві з забраним у хвіст світлим волоссям, завзятого рокера й добряка.

Навчання в університеті було цікавим, основні дисципліни викладали потужні фахівці:  операторську майстерність — відомий кінооператор Анатолій Химич, режисуру — член Національної спілки кінематографістів України Олександр Столяров. Перший розгледів в Олексії кіноопертора, другий запропонував йому та Наталі роботу в своїй продакш студії “Общее дело №”. А друзі-студенти помітили в Олексія чудові акторські здібності, особливо при зображенні характерних персонажів.

Неабияку роль в подальшому творчому розвитку та особистих стосунках відіграв майстер-клас в Карпатах за творами Гоголя, який провів молодий театральний режисер-авангардист Дмитро Лазорко. Молодь жила на турбазі, вчилась спілкуватися з природою, працювати з енергетикою, акумулювати її та направляти в творче русло. “Саме цей майстер-клас вирішив, шо ми відтепер хочемо бути разом”, - констатувала Наталя.      

“З усім погоджувався, але робив по-своєму” 

Творча пара чотири роки успішно працювала в студії “Общее дело №”. Кіно- та телепродукти, зроблені за їх участю, виходили, як на київських телеканалах, так і російських, таких як “Культура” та РЕН-ТВ, на початку 2000-х це було нормально. Але студія закрилась, а пошуки нової роботи відбувались дуже повільно. Тож, Олексій з Наталею вирішили під час вимушеної відпустки поїхати до Маріуполя. А там їх закружляли дуже теплі та турботливі батьки на тлі тривалої відсутність новин з Києва. Олексій вирішив час очікування використати з користю і влаштувався телеоператором на ТВ-7. Для дружини-режисерки там вакансій не знайшлось, тож вона пішла працювати на “Маріупольське телебачення”. 

Зі слів Наталі, їх подружжю ніколи не заважало те, що обидва мали творчі професії, головне було не працювати разом. Бо через різні погляди на процес оператора та режисера в Києві вони знімали двічі: спочатку, як казала вона, потім, як вважав правильним він, і вже  під час монтажу знаходили консенсус. 

“Ми мало сварилися, бо він з усім погоджувався, - згадує Наталя, - Але якщо Льоша був абсолютно впевнений в своїй правоті, то робив так, як вважав за потрібне. А коли вже все було зроблено, губився сенс злитися чи лаятись”.

Через якийсь час з ТВ-7 Олексій перейшов до прес-служби “Азовмашу”, потім до “Сігми”. Окрім своєї основної роботи на цьому телеканалі, він з натхненням робив, хай і недовго, авторську програму “Щасливий білетик”, в якій був одночасно телеоператором та режисером. Разом з журналісткою проводили зйомки в трамваях, звертаючись до пасажирів з  запитаннями на кшталт, що таке щастя, кохання чи мир. В пострадянський період для людей такі діалоги були доволі незвичними.  

Війна почала з батьків

В 2012-му у Наталі в Чернівцях помирала мама, важко захворів тато, тож, вона була вимушена поїхати до рідного міста. Олексій тимчасово залишився в Маріуполі з улюбленим котиком Кузею. З 2014 року, коли росіяни віджали Крим і почали вторгнення на сході Донбасу, у Олексія розпочалося політичне протистояння із проросійські налаштованими родичами та друзями. Він гостро відчув себе серед них чужим, білою вороною, бо був патріотом України.

А став таким, завдяки шкільній вчительці, про яку завжди тепло згадував. В радянській школі, коли багато хто взагалі відмовлявся від вивчення української мови та літератури, ця смілива жінка зуміла прищепити своїм учням любов до України: розповідала про тризубця, малювала його на дошці та показувала зашифроване слово ВОЛЯ.

Багато чого в долі Олексія вирішив січень 2015 року. 25-го в неділю вранці він відпочивав вдома після важкої поїздки на нуль, де знімав російські системи залпового вогню. Як ось о 9.25 трапилось жахливе — ті ж “Гради” обстріляли його мирний мікрорайон. Олексій на власні очі бачив, як в будинки, на дитячий майданчик падали снаряди. Після першого залпу вибіг з під'їзду з документами та з котом за пазухою, перестрибуючи через розірвані трупи сусідів. А ще бачив, що першими, хто прийшов на допомогу постраждалим, були бійці та медики батальйону “Азов”. Якби не вони, загиблих було б набагато більше. 

Через деякий час, коли знімав для телебачення азовців, Олексій познайомився з їх командиром Андрієм Білецьким й домовився, що прийде до добровольчого батальйону воювати. Розповів про це батькам, і через ту звістку хвора мама зовсім злягла, а завжди лояльний батько жорстко спитав: “Ти хочеш убити матір?!”.

До “Азову” Олексій тоді так і не потрапив. Але війна невдовзі все ж наздогнала родину. Коли чоловік був на недільному обіді у батьків, до нього зателефонували з телекомпанії, щоб попередити про заплановану на завтра чергову зйомку на нулі. Батьки почули і дуже розхвилювались. І не даремно, в ту поїздку знімальна група потрапила під обстріл і дивом повернулась живою, здоровою. Але мати не витримала нервового напруження і померла від інфаркту. А за рік за нею пішов і батько. Олексій, залишивши Маріуполь, поїхав до дружини в Чернівці. 

“Нарешті я збудував будинок!”

Він дуже важко переживав смерть батьків. Особливо мами, до якої ставився з величезною ніжністю. Наталя згадувала, як завжди в неділю, в день сімейного обіду, Олексій тільки встигав переступити батьківський поріг, як мати летіла йому назустріч, мов не бачилися років п'ять. “У нього було одне - «Маменька!» і усмішка до вух. Вона маленька, він на дві голови вищий, тож, постійно цілував її в тім'ячко. І вони якийсь час так стояли, обнявшись”.

Все це щастя зникло разом з тими, хто пішов з життя. Залишились спогади і розуміння, що їм, живим, треба йти далі. Наталя працювала головним режисером на телеканалі “Чернівецькій промінь”, а Олексій відкрив майстерню з лазерного різання та гравіювання, де виготовлялись різні вироби: від фотозон, сувенірів, предметів меблів до ажурних дверних полотен. Ескізи виробів малювали вдвох, конструюванням займався Олексій. Справи йшли непогано: оптові замовлення, вихід на румунський ринок. 

Зароблені гроші наближали втілення спільної мрії - знімати документальне кіно про війну та переселенців. Вони прагнули робити не комерційний продукт, а фестивальний, щоб розповідати правду про події в Україні всьому світові. Олексій, який в юності грав в гаражній музикальній команді, а потім багато років писав музику, почав брати приватні уроки нотної грамотності й планував піти навчатись саунд-дизайну. До вже готових сценарних планів майбутніх фільмів писав музику. Дуже радів, коли щось виходило в творчості або бізнесі.

Олексій з Наталією разом сконструювали та зробили в чотири руки два чудових лялькових будиночки. Один з них подарували на відкриття дитячого дому “Місто добра”. “У Льоші в майстерні навіть фото було, де він поруч з цим будиночком. Він дуже ним пишався і якось з посмішкою сказав: “Нарешті я збудував будинок!”

Все нарешті йшло добре, але розпочалася повномасштабна війна. А Олексій заздалегідь попереджав дружину: якщо що він піде на фронт. 

Льоха, почалось! Йдемо? Йдемо!

24 лютого о п'ятій годині ранку з Маріуполя зателефонував друг Олексія Влад Зубенко, який працював монтажером на ТВ-7. «Леха, почалося! Все, танки заходять! Ну то що, ми йдемо?», Льоша відповів: «Йдемо!». Помітно було, що колись вони домовлялись про те, що робити, якщо почнеться велика війна. Наталя зрозуміла: він вже все вирішив. Незважаючи на добродушний вигляд, її чоловік мав міцний внутрішній стрижень. 

Олексій за один день розрахувався зі всіма замовленнями, звільнив робітників, дав Наталі ключі від майстерні, де після фарбування сохла остання партія продукції. А наступного дня почав збирати наплічник. До військкомату пішли разом. Не встигли пройти з десяток метрів, як на абсолютно порожній дорозі назустріч виїхав чорний бусик з надписом “Ритуальні послуги”. У Наталі підкосились ноги і вона стала опускатися вниз. Чоловік вчасно її підхопив і вони попрямували далі. 

Коли Олексій вже майже відстояв довгу чергу з добровольців, Наталя влетіла в приміщення, на ходу мало не знісши вертушку з черговим: “Ну ні, якщо хочеш воювати, йди в ТРО!” Їй тоді здавалось, що таким чином чоловік залишиться поруч, а не піде на фронт. 

Поїхали в ТРО, там його записали і залишили в казармі: “Все, ти відтепер військовозобов'язаний”. Під час навчання бійців возили в гори, де вони в повному обмундируванні, в броніках та касках долали по 25 км щодня. Для 49-річного Олексія це було дуже важко. Коли він за тиждень приїхав на день додому, Наталя відзначила, як сильно він схуд і як рішуче був налаштований.  

“Нема таких, кому не страшно”

22 листопада 2022 року Олексій з хлопцями опинилися в Харківській області на кордоні з Білгородською. Він був командиром відділення. В квітні позиції підрозділу обстріляли два російські танки. Олексій отримав сильну контузію, тимчасово втратив слух, мав тріщини ребер і сильний забій хребта. Його відпустили додому на лікування. До Чернівців чоловік їхав, лежачі на сидіннях автобусу. 

Всю відпустку дружина разом з лікарями намагались поліпшити його стан - кололи, капали, лікували. Було ясно, що за відведений час повністю вилікуватись Олексій не встигне, тож вмовляли оформити лікарняний. Але він відмовився і рвонув назад до хлопців, які вже мали перші жертви: 200-ті та 300-ті. Їхня Чернівецька тероборона стала підрозділом ЗСУ.

Невдовзі чернівчан із Харківської області перекинули до Бахмуту, з вогню та в полум'я. Олексій казав, що в порівнянні з тим, що відбувається в Бахмутському районі, Харківська область здається курортом. В той час Бахмут вже був окупований, хлопці тримали оборону неподалік. Саме тоді Олексій сказав дружині: “Немає таких, кому не страшно. Просто одні відмовляються йти на ризик, інші бояться, але йдуть”.

Він сам був з других. Тож, коли під Богданівкою набирали групу добровольців на дуже небезпечне завдання, Олексій погодився, незважаючи на відмовляння друзів: «Леха, не йди туди зараз!». Відповівда: "Я сержант, я не можу не піти".

Імовірно Олексій відчував, що це буде його останній вихід на позиції, бо “на дорожку” замість одного традиційного дзвінка дружині, він зробив три... Група пішла 25-го листопада, на повернення чекали 29-го. Але зв'язку з нею вже не було. 

Влітку 2023-го Андреєв встиг на фронті відзначити свій 50-річний ювілей. Дуже пишався, що народився 24 серпня, в день, що згодом стане головним святом його країни. 

Рік у Пеклі 

З листопаду всі восьмеро буковинців вважалися зниклими безвісті. Рідні бійців об'єдналися в неформальну групу, щоб з'ясувати, що трапилось з хлопцями і де вони зараз, плекали надію, що серед мертвих їх нема. Кожен з родичів (а це переважно мами, дружини, сестри) щодня, вранці та ввечері, переглядав кілометри відео та фото з зображеннями українських воїнів, полонених, живих та мертвих. Збільшували моторошні кадри з тілами, що вже навіть розклалися, щоб переконатися: наших серед них немає. 

Наталя розповідала, який жах відчувала, коли бачила на небіжчикові берці, як у її чоловіка. На питання, що краще, мати надію чи знати про найгірше, відповіла: “Краще знати. Невизначеність мучила так, що за рік можна було збожеволіти! Я жила, мов у Пеклі!”

Ще взимку Наталя здала для відбору проби ДНК Олексієву шапочку, що ще грудні хлопці прислали з іншими речами. Через халатність слідчого ця шапочка чотири місяці пролежала в сейфі і потрапила до лабораторії тільки після чисельних скарг дружини. Проба підтвердила збіг з ДНК одного з тіл, репатрійованих з Росії. Зробили другу пробу, - повне підтвердження. В жовтні, майже через рік після загибелі чоловіка, Наталю запросили в Київ на впізнання. Її супроводжували дядя та подруга-лікарка. 

Олексій став другим з групи, смерть якого підтверджена і чиє тіло повернули до України. Першим був його товариш з позивним Алекс і про маму якого турбувалися всі дівчата, бо вона ледве перенесла загибель єдиного сина. 

В перші ж дні атаки на Маріуполь загинув і друг Олексія, боєць Маріупольської тероборони Влад Зубенко, за долю якого Андреєв дуже хвилювався. 

 “Ну це ж не орки!” 

На похованні Андреєва було багато військових, всі вони служили з ним разом. Багато хто страждає на “синдромом того, хто вижив”, комплексом вини за те, що загинув інший. Ці хлопці дуже важко переживають поховання друзів і я бачила, скільки сліз було на їх мужніх обличчях, коли після прощання підіймалися з колін і відходили від Олексієвої труни. 

Через декілька днів я запитала засмучену Наталю, що хлопці розповідали про її чоловіка. Вона трошки замислилась і несподівані вологі очі весело засяяли: “Скаржилися, що не дозволяв мишей вбивати у бліндажах! Казав: “Ну це ж не орки!” Льоша завжди дуже любив тварин. В місці розташування будував котам будки, коли було холодно. Завжди їх годував, купував корм, замовляв його хлопцям, коли кудись виїжджали. Чоловік був страшенним кошатніком! Мав надзвичайні відношення з котом Кузею, якого привіз з Маріуполя. Той взагалі нікого до себе не підпускав, окрім Олексія. Весною 2023-го старенький Кузя дуже захворів, навіть вже не вставав і я все вмовляла його дочекатись Льошу, який їхав до Чернівців на лікування після поранення. І кіт дочекався, почувши знайомий голос, навіть якось перейшов через всю квартиру. Сів на порозі перед своїм другом, а потім вмер у нього на руках”.  

 Людина, яка вміла кохати

Життя та смерть так тісно переплетені, особливо під час війни! В квартирі подружжя поруч зі свічкою та фотографіями в траурних рамках —  гітара з прапором Олексієвої роти, а ще компактний музичний інструмент калімба. З таким його колись познайомив ще один маріупольський телевізійник Макс Грабовський, який, доречи, теж пішов захищати Україну.  Наталя купила цей інструмент і подарувала чоловікові для емоційної розрядки на фронті. Під час відпочинку за допомогою калімби та планшета (і мабуть, під акомпанемент віддалених вибухів) він складав музику, точніше її лейтмотив, який тепер ще треба допрацювати.  

На шафі — симпатичні дерев'яні ємності для зберігання меду. В двох кроках — двері, прикрашені ажурними візерунками. Це справа рук Олексія. Дуже гарні декоративні роботи та незакінчена картина на стіні у спальні — це Наталкіна творчість. І це ж все — про життя! Мрії — теж, особливо спільні та сміливі.

Вдвох вони мріяли знімати документальне кіно, писати музику, робити лялькові будиночки і прикрашати власне житло. Збиралися мандрувати, об'їздити всі найцікавіші й найгарніші місця в Україні. Придумали маршрут поїздки до Італії — Рим, Флоренція, Мілан, озеро Комо. Бо обидва захоплювались творчістю Мікеланджело і взагалі цікавились епохою Ренесансу.  

Тож в пам'ять про Олексія хтось повинен ці мрії здійснити! А ще дописати картину, яка так і застигла в стані, в якому її заскочило те недобре 24 лютого. 

Звичайно можна мріяти про те, щоб ще раз побачити море, яке так любив Олексій, щоб пройтись вулицями, якими гуляли разом, щоб постояти біля будинку, де жили чудові його батьки. Але ж нема тих будинків, вулиці і навіть цілого мікрорайону! Проте є пам'ять про людину, яка вміла любити. Батьків, дружину, країну, людей, тварин і відчувала до кожного надзвичайно сильну емпатію.

Світлана Кузмінська

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналіМаріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube