"Мене не треба жаліти". Бізнесмен та турист Руслан Гришечко розповів, як перетворився на військового

Руслан Гришечко – один із тих маріупольців, який не маючи бойового досвіду, залишився захищати своє місто. Навчатися доводилося всьому на ходу. Надягнувши розірваний бронежилет, чоловік виконував відповідальні та ризиковані завдання та був відряджений до полку «Азов».

Бізнесмен, турист, доброволець

«Я 20 років працював на себе. Приватний підприємець із стажем», - починає розповідь про себе Руслан. Каже, що жодного дня в житті не працював на інших людей. Тепер підкорятися іншим йому  доводиться вчитися, пройшовши жорна війни та полону.

Маріуполець мав із дружиною магазин сантехніки на Центральному ринку та продуктовий магазин у Приморському районі.

Але його основною пристрастю був туризм. До 2014 року Руслан часто ходив у походи із друзями. Через політичні розбіжності компанія розпалася. Чоловік залишився один, але хобі не закинув, а перекваліфікувався: він став ходити виключно у самотні зимові походи. 

«Люблю складності та відчувати себе. А ще інколи не люблю бачити людей. Такий от трохи асоціальний», - сміється Руслан. 

Основні місця відвідувань – степи Донецької та Запорізької областей та водосховища. Особистий рекорд Руслана – 10 днів у дорозі та 4 з них жодної людини на горизонті.

«Я за цим і йду. Люблю поринути у свої думки», - каже чоловік. Він згадує, що в останній період мав проблеми у бізнесі, через принципову позицію були фінансові складнощі. («Бувало, що бив морду і нічого не продавав відвертим «сепарам», - каже він). Тому в 2024 році були думки все продати і виїхати в Західну Україну. Однак війна розставила все на місця сама.

«Будьте обережні з бажаннями!»

24 лютого 2022 року Руслан за звичкою прокинувся о 5-й ранку і почав читати новини. 

«Я взагалі став дуже політизованим із 2014 року. Постійно щось читав, вивчав, хотів бути в курсі справ», – каже Руслан. 

Тривожні сигнали він став помічати  із середини лютого. Спочатку місто почали залишати магазини, виїхав навіть «Мілітарист». Потім був брифінг глави СБУ Кирила Буданова, на якому той сказав про  можливі удари РФ. Руслан бачив ці знаки, відчував, що насувається щось дуже недобре,  але все ж таки початок повномасштабної війни став для нього несподіванкою.

«Я розбудив дружину і сказав, що почалася війна. Було завдано ракетних ударів по всій Україні. Вона мені не повірила, пам'ятаю, ми ще трохи поскандалили на цьому тлі, і вона пішла на роботу», - згадує Руслан.

Чоловік же на той час взяв свій туристичний рюкзак, склав у нього додаткові ліхтарі та спорядження, а батькові сказав взяти документи та готуватися до евакуації.

«З 2014 року я хотів піти воювати, але не пішов. Знайшов собі обставини не робити цього. Потім шкодував про це. З 2018 року казав, що якщо почнеться, то піду…. Тож будьте обережні зі своїми бажаннями!» - з усмішкою каже Руслан.

Він приїхав записуватись у військкомат на вул. Громова, але там перенаправили на базу ТРВ на вул. Азовстальську. У Руслана поцікавилися його стажем водія, але став він не водієм, а помічником гранатометника.

«Уніформу дали яка була. Було видно, що не готове. Та що сказати, ми місяць воювали без аптечок, - згадує Руслан Гришечко.

Разом з частиною перших добровольців маріуполець вирушив розвантажувати боєкомплект у Володарському лісі, потім переночували у маріупольському університеті, а отримав зброю вже у військовій частині 3057. Групу бійців ТРО відправили охороняти правопорядок до району інтернату на перетині Зелінського та Миру, а звідти вже вони стали займати позиції біля АС-2 (автозаправочна станція). Було завдання стримувати просування броньованих колон противника, але просування не було. Росіяни просто обстрілювали місцевість із усіх калібрів та завдавали ударів по цивільній інфраструктурі авіабомбами.

«Бомба провалила цілий під'їзд 9-поверхівки. Люди залишилися заблокованими усередині. Ми врятували лише двох. Викопували з-під уламків у пилу, який можна було мацати руками, під плач і крики», - згадує доброволець.

Танки з Z та морська піхота РФ

Через постійні обстріли доводилося відступати квартал за кварталом. Проте росіянам кожен метр Маріуполя не давався без бою. Одного разу група Руслана знищила автомобіль з особовим складом супротивника, але чисельна перевага була не однакова. Місто було у ворожому кільці.

«Особисто я не володів інформацією, що ми є в оточенні. Але коли я побачив, як танки з Z поїхали на «1000 дрібниць», а ми ще в районі АС-2 у них у тилу, я зрозумів, наскільки все погано», - каже Руслан. Засобів для знищення техніки вже не було, демаскувати позиції вогнем з піхоти було небезпечно. Тому було ухвалено рішення зміщуватися. Незважаючи на те, що ТрО були по суті «анархічною командою», з мінімальним досвідом ведення бойових дій, часом вдавалося досягати добрих результатів.

Руслан згадує цікавий випадок. Якось несподівано, коли його взвод перебував в одному з під'їздів, у двері постукали невідомі та представилися морською піхотою. Після уточнення стало зрозуміло, що це морська піхота РФ.

«Ми вирішили запускати та «баранити». У цих двох «баранів» забрали рацію. Через обстріл інші росіяни не почули наших пострілів і не прийшли перевірити як там їхні товариші, хоча перебували в сусідніх під'їздах», - розповідає Руслан.

Група відійшла у бік «Адастри», потім перемістилася до будівлі СБУ, а звідти почала виходити на позиції в Кальміуському районі. Був момент, коли Руслан не спав 3,5 доби, а потім ще охороняв танки.

«Я зрозумів, що таке мікро сон, коли засинаєш на 3 секунди стоячи, б'єшся каскою об стовп і потім стоїш у вбранні ще годину», - пояснює Руслан.

Омут війни затягував маріупольця все глибше й глибше. Дні змінювалися днями в битвах, обстрілах, переміщеннях, засідках на росіян. Якось зрозумівши, що ми відірвані від основних сил, вирішили  йти до заводу «Азовсталь».

«Підходячи до пост-мосту ми голосно розмовляли українською, щоб нас не пристрелили свої. Потім зв'язалися зі штабом ТрО та прийшли на бункер «Шеврон», – розповідає Руслан.

Однак там йому та його групі відверто не сподобалося. Число людей, які не розуміють, що відбувається в місті і не разу не бували в боях, там було колосально. Тож Руслан та його команда поїли, поспали там, а потім стали виходити на позиції на Лівому березі.

Там він потрапив під обстріл з вогнемета «Джміль», а одного разу, 29 березня, до будинку, де була позиція ТрО-шника, потрапив снаряд танка. Стіни обвалилися і всі три поверхи впали вниз. Ногу Гришечка затиснуло між бетонними плитами.

«Я вдячний хлопцям, що мене не кинули, не втекли. Мене витягли, і хлопці тримали сектор, поки я на одній нозі, допомагаючи собі дерев'яною палкою, дошкондибал до сусідньої позиції», - розповідає Руслан.

Малюнковий психоділ та незламна воля

Перебуваючи у статусі 300-го, Руслан був неофіційно зарахований до «Азову». Він знаходився на позиції «Фанат», де раніше був притулок для цивільних.

«Мене вразили малюнки дітей на стінах. Все було в них. На одному був намальований палаючий будинок у похмурих тонах і над ним літак. З вікон привиди, душі загиблих людей здіймалися до неба. Це психодел повний», – розповідає Руслан. З того місця хотілося бігти на позиції, щоб не бачити дитячих страждань і далі мститися ворогам. 

Але потім Руслан виконував іншу роботу: носив патрони, воду і їжу по всьому заводу. Доводилося переміщатися з вантажем по 50 кг, але це було необхідною частиною стійкості захисників «Азовсталі». 

Авіаналети посилювалися. По бункерах прилітали важкі бомби, втрати зростали з кожним днем 15 травня останні сили оборони міста були змушені скласти зброю і здатися в полон. Для Руслана Гришочка розпочалися етапи по колоніях Оленівки, Горлівки та Кіровська. Після 2,5 років у російській неволі маріуполець повернувся на українську землю.

«Мене не треба жаліти»

Після того, як Руслан знову опинився на волі, довгоочікуваний «хеппі енд» виявився лише частковим. Як і багато хто, він зіткнувся з непорозуміннями у своїй військовій частині. 

Питання житла для ВПО, статусу учасника бойових дій залишаються не вирішеним. Зараз Руслан живе цивільним життям, працює в туристичному магазині продавцем у Києві, але будь-якої миті готовий знову взяти зброю до рук. Він ходить на курси тактичної медицини та збирається на полігон. 

«З одного боку, я шкодую, що дозволили звільнятися з армії після полону. Так би не було сумнівів, чим займатися. Є багато пропозицій із різних підрозділів. Але якби я залишився на службі – я остаточно втратив би сім'ю», - каже Руслан. Зараз його дружина та дві доньки живуть у Німеччині і повертатися в Україну не хочуть. А Руслан у свою чергу не бачить свого життя поза Батьківщиною. Сімейні стосунки через це не покращуються. 

«Навіщо тоді були всі ці жертви? Навіщо помирали наші люди? Переїзд на постійне проживання за кордон я розглядаю як втечу. Якщо буде мир та перемога – тоді так», - каже маріуполець. 

Йому хотілося б знову жити колишнім мирним життям, знову ходити в походи по землі, не понівеченій обстрілами, але поки це залишається лише далекими мріями.

«Мене не треба жаліти. Як і нас усіх. Потрібно просто  гідно оцінити наш внесок. Хоча б вирішити питання з житлом, щоб люди не тікали в інші країни», - каже Руслан. Він розуміє, що в бюджеті країни зараз величезна «дірка», але ж втрата людського ресурсу лише її збільшить. 

Маріуполець каже, що не звик ні перед ким принижуватися, випрошувати нагороди та пільги і тим більше вірити популізму політиків. Однак він залишається вірним сином України та впевнений, що захищати незалежність та суверенітет держави – завдання кожного. І він його виконав з честю.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube