Як тікали з Маріуполя громадяни Туреччини, - ФОТО, ВІДЕО

78 громадян Туреччини біля трьох тижнів залишались в Маріуполі під постійними обстрілами без їжи, води, тепла, світла. Маріупольська міська влада намагалася докричатися до влади Туреччини. В Маріуполі сподівались, що якщо Ердоган домовиться з путіним про гуманітарний коридор для громадян Туреччини, то і маріупольці зможуть скористатися ним і влада зможе евакуювати містян. 

Але так не сталося. Люди вимушені були вибиратися з міста самотужки, бо росія відмовлялася виконувати режим припинення вогню.

Яна та Єнер зі своєю донькою бігли із свого дома до підвалу зовсім без нічого та довго ховалися там. Потім друг забрав їх до Мечеті. Там хоч якась їжа була.

А 16 березня вдалося виїхати на власних авто до Запоріжжя. Виїхало лише 5 машин того дня, в кожній з яких було близько 8-10 осіб. Громадяни Туреччини та їх родини. Ночували під Токмаком на пустих баках. 

Як розповів 0629 Мехмед, в Мечеті на той день залишилося ще 78 громадян Туреччини з родинами. Запасів їжі було небагато. Готували по черзі. Близько тижня взагалі не виходили з підвалу. Постійні обстріли авіацією. 

Мехмед в 2014 році біг з Донецьку, де в нього був свій бізнес. Розвинув його в Маріуполі, де в нього кілька точок з виготовлення шаурми, а тепер мусить знову бігти. І таких історій чимало. Разом з друзями та співробітниками Мехмед випікав лаваші та роздавав мешканцям міста, волонтерам та військам.

Навіть коли не стало світла, а потім газу вони місили тісто руками та випікали до 500 лавашів на день на дровах. Доки це було можливо. Коли обстріли стали безперервними, залишатися на виробництві було неможливо. 

«В нас забрали наш дім. А ми лише захищали свою землю. Мені дуже шкода. Я сумую за Маріуполем так сильно. Маріуполь має бути в Україні. Я скоро залишу цю країну. Але моє серце залишиться тут. Хай живе Україна – єдина та неповторна!»

Оксана, дружина громадянина Туреччини, розповіла, як ходили за водою до криниці, яку кілька разів обстрілювали, але люди все рівно йшли туди, попри нескінченні обстріли, та навіть коли загинуло кілька людей. Її небіж із бабусею, братом та сусідом пішли на пошуки їжі, загинули всі, крім небожа. В нього осколкове поранення ноги. У лікарні почалося зараження. Пам’ятає, як прилетіло у чергу за продуктами біля магазину Шанс на Азов’ї, загинуло близько 4 осіб. А на лавочці зупинки на Кронштадтській кілька днів лежав труп чоловіка, якого нікому було поховати, а голодні собаки обгладжували його тіло. 

«Ці три тижні пекла неможливо стерти з пам’яті. Сьогодні дізналася, що моя домівка згоріла. Це добре! Бо ніхто туди не зайде.»  

Ми ще довго спілкувалися. Але це вже не було інтерв’ю. Це була розмова колишніх мешканців нашого любого міста. Ми ніколи не бачили цих людей раніше, але вони були такими близькими. Вони – це частина нашого тепер колишнього життя. Якійсь зв'язок з рідними, про яких ми нічого не знали наразі, та з домом, якого нас всіх ганебно позбавили, відібрали в нас все, що було таким рідним та цінним. 

Наразі всі вони поїхали далі, втікаючи від сумних спогадів у пошуку нового життя. Проте, цей вечір ще раз нагадав, що Маріуполь – це місто багатьох народів, які просто люблять свою землю, своє життя на ній та країну, що стала для всіх домом! Маріуполь – це Україна!