"Росіяни влаштували «повітряну тривогу» спеціально для 200 маріупольців, щоб зірвати евакуацію". Історія Євгена Сосновського

Він багато років фотографував Маріуполь. Але міста, яке він знав і любив, більше не існує. Від всього його минулого життя залишився товстий-претовстий прошарок попелу. «Це так страшно – торкатися рукою попелу, який ще зберігає форму книги і розсипається у тебе на очах…» - каже Євген Сосновський.

Він втратив дім, велику бібліотеку, яку збирав багато років, колекцію вінілових пластинок. Пережив зраду. Дивився в очі горю, яке не знає меж.  Ледве не загинув. Але розповідає в першу чергу не про це, а про красивих людей. Красивих зсередини, які роблять красиві вчинки.

«Ти не повіриш… Але нам зустрілось так багато людей, яким ми з дружиною завдячуємо життям. Такі красиві люди!»

Війна

Останні дні напередодні повномасштабної війни внутрішня напруга зростала. Кожен, хто стежив за новинами, не міг не розуміти, що щось важке насувається. Але досвід 2014 року з багатьма зіграв злий жарт: всі чекали, що загострення швидко мине, і намагались перечекати.

«А у мене особисто ще й була величезна впевненість в тому, що західний світ втрутиться, щось таке зробить, що дуже швидко зупинить путіна. Ти ж пам’ятаєш, як вони казали про червоні лінії, і що тільки-но нога росіянина ступить на українську землю… Ну і все таке інше. Я чекав, ну ось щось. Але потім зрозумів, що санкції – це довга історія. Але все одно вірив в ЗСУ, і що Маріуполь – фортеця.

Та і не тільки ця впевненість зупиняла. Нашій бабусі 90 років. Вона вже не ходить, а у нас і візочка не було. Ну куди евакуюватись? Тож ми залишились в своїй квартирі на першому поверсі будинку за пр. Металургів, 85.

Вікна нашої квартири виходили на «Азовсталь», там були наші. Тож ми вважали, що наше житло дуже вдало розташоване.

3 березня ми відчули на собі війну…» - розповідає Євген Сосновський.

Саме в цей день російська армія вперше обстріляла центр міста. До цього під вогнем ворогів були околиці – Східний, Талаківка, Сартана.

3 березня ракети «Град» влучили у 9-поверхівку, впали на дах дитячого садочка недалеко від площі Кірова. Це було так близько, що будинок за Металургів, 85 аж захитався.

«Вибухи, руйнування – все це було дуже схоже на обстріл мікрорайону Східний в січні 2015 року.  Я подумав, що гірше вже не буде. Як же я помилявся. Все стало змінюватись дуже швидко. Ще вчора ми з дружиною так співчували людям з того будинку, куди потрапив снаряд, бо вони ж залишились без газу. А вже наступного дня ми всі опинились в такому ж становищі…»

Євген з дружиною фактично переїхали до родичів в приватний сектор біля заводу «Октябрь». До дому приходили тільки ввечері.

«В приватному будинку було простіше пристосуватись до життя без світла і газу. Там було зручно розводити багаття, готувати їжу на вогні. Доглядати нашу бабусю було легше. В тому будинку жила наша племінниця з двома дітьми та її батьки. Спочатку все було непогано. Але дуже швидко війна підійшла впритул до нашого дому». 

«День, коли я думав, що помер»

Такий день, мабуть, є в житті кожного маріупольця, хто залишився в місті і пережив всі жахи війни. У Євгена Сосновського таким днем стало 15 березня.

Зранку було відносно тихо, і  він пішов розпалювати вогонь, щоб приготувати поїсти. Але раптом почали стріляти дуже близько. Перший снаряд прилетів у город сусіда.

«Я хотів попередити інших, щоб всі ховались, але не встиг. Заскочив в веранду – і тут буквально в метрі від мене влучає снаряд. Вся веранда рухнула, і я залишився під завалами. Мене не поранило, але сильно контузило. Бо вибух був поруч.

Уяви, я лежав в повній темряві, бо ж завалило камінням, нічого не чув, бо контузія. Тільки но навколо мене гуркотіло, і раптом абсолютна тиша. І в цю мить я подумав, що помер. Ніхто ж насправді не знає, як воно там, на тому світі. Ось я і подумав, що це вже трапилось зі мною. 

Потім, трохи полежав і подумав, що раз я думаю, то мабуть, живий. І тоді став відкопуватись. До речі, під обстріл разом зі мною потрапила й книга Айн Ренд «Атлант розправив плечі». Я її читав саме перед обстрілом і вона була у сумці неподалік від мене майже в тому місті, куди влучив снаряд і вона теж опинилась під завалами. Але потім я відкопав її, навіть не здогадуючись, що це буде єдина вціліла книжка з моєї бібліотеки.  

Коли я  вибрався з-під завалу і дістався будинку, де переховувались мої, вони розридались, кинулись на мене. Вони все побачили – вибух, обвал, думали, що я загинув.

Це був не останній прильот по нашому дому. Здається, наступного ранку ми прокинулись через те, що в нашу квартиру за пр. Металургів постукали. Ми відчинили двері і побачили племінницю з двома дітьми. Вони були всі в пилу і крові.

Батько племінниці, брат моєї дружини, був поранений. Діти теж були поранені. У хлопчика був вирваний шмат м’яса на тілі, у дівчини поранена голова. Сама племінниця теж була поранена.  Я взагалі не розумію, як вона дісталась нашої квартири. Вона мала врятувати дітей, і здається, тільки це і тримало  її. Бо у неї у самої були важкі поранення, пошматовані ноги.  Але вона йшла, вела дітей і майже не відчувала болю. Ми дуже довго не могли потім зупинити кров, і коли вдалося це зробити, племінниця майже не могла ходити, настільки важким був її стан. Але дійшла! 

Виявилось, що лікарні вже не працювали. Швидкі – не працювали. Нам  треба було якось допомогти пораненим, але не було чим. Я підбіг до військового (15 березня цю частину міста ще контролювали ЗСУ), попросив про допомогу, але він сказав, що єдине, що у нього є – це знеболювальні та бинти. І він віддав нам це.

На допомогу прийшли сусіди. У них знайшовся перекис водню, марля. Ми обробили рани перекисом, забинтували, витягли залишки металу – зробили все що могли і так, як могли в цих умовах. 

І ми залишились всі разом в нашій квартирі. В ванній у нас був запас води. Був невеликий запас їжі. Завдяки сусідам – мали запас бинтів для перев’язок. Наші поранені поводились дуже мужньо. Особливо хлопчик, який вів свій щоденник. І в ньому стільки правди про цю війну, скільки немає в жодній книзі.

В цілому ми пристосувались до обставин. Але 20 березня все змінилось».

Вранці Євген Сосновський вийшов з дому і побачив, що навколо догорають будинки.  Деякі були наскрізь чорними, деякі ще диміли. Тільки 83-й та 85-й вціліли. Це був жах. 

Через декілька годин до них в 85-й дім увірвались кадирівці. Вони стали всіх виштовхувати на вулицю. Люди не мали змоги хоча би щось взяти з своїх речей. 

«Спочатку ми умовляли кадирівців дозволити нам залишитись. У нас поранені, їм важко ходити. Але ті були непохитні. Тому ми схопили сумку з документами і мої фотоархіви, які завжди стояли напоготові біля дверей. Ось і все майно. І пішли шукати інший прихисток. Племінниці було дуже важко йти. Тому ми пішли недалеко. Нам дали притулок дуже хороші люди в підвалі сусіднього будинку. Скільки ж добрих людей ми зустріли за цей час в Маріуполі!» 

Два тижні у підвалі

«Ми прожили в тому підвалі два тижні, і в якийсь момент я навіть став називати його домом»,  згадує Євген Сосновський.

Тільки він з родиною розмістився на новому місці, як в підвалі роздалися ридання і крик. Якась жінка стогнала: «Зачем?! Зачему вы вышли на улицу! Зачем?!»

«Цей стогін розривав серце. Виявилось, що загинули двоє наших нових сусідів. Молодий хлопець Денис Медведєв вийшов на вулицю подивитися, чи не горить будинок, щоб швидко загасити полум’я, і саме в цей момент куля снайпера вбила його. Побачивши це, батько молодого чоловіка, Андрій Медведєв, вискочив на вулицю, щоб рятувати сина, але снайпер поцілив  і в нього. Обидва загинули.  Без своїх коханих чоловіків залишились дружина, дитина і мати. 

Уявляєш, в такій ситуації вони ще знаходили сили допомагати нам. Зварили супчику – пригостили, зварили кашу – нагодували наших дітей.

Справа в тому, що ми прийшли в цій підвал зовсім без нічого. Кадирівці не дали змоги нам взяти з собою хоча б щось.

Я пройшовся цим підвалом, шукав залишки хоч якоїсь їжі. Дехто на той час вже поїхав з Маріуполя, тому було де пошукати. Знайшов шматочок масла – хтось залишив. Потім пішов на вулицю і позбирав під одним балконом горіхи. Ось такий у нас був білковий обід в той день – горіхи з маслом.

Я  наступного дня вирішив таки піти до своєї квартири, щоб взяти хоча б щось з їжі чи інших корисних речей. Але те, що я там побачив, шокувало. Наш будинок згорів повністю. І я ніколи до цього не бачив, щоб вогонь був таким нищівним. Від нашого життя, від того, що збирали, чим оточували себе багато років, що любили, берегли і колекціонували, залишився лише товстий шар попелу.

Свєта (дружина – авт.) не схотіла навіть піти подивитись на це. Бо це такий біль. Такий біль…»

Стукач

Два тижні провів Євген Сосновський в підвалі сусіднього будинку, призвичаївся. Але трапилось таке, що довелось йому терміново шукати інший прихисток.

«Одного ранку я виходжу на вулицю, і мене кличе сусід, теж Женя. Каже, йди-но сюди, тут поважні люди хочуть з тобою переговорити. Це були денеерівці.

Цей сусід Женя дуже хотів перед ними вислужитися. Тому він вирішив мене здати. Розповів їм, що я журналіст, фотографую тут усе підряд. Ну і почалась неприємна розмова.

Цей денеерівець питає, чи відрізали нам кадирівці голови. Я кажу, що ні, не відрізали. «А мы будем вас резать!» - сказав він мені.

Колись до війни я грав в театрі в Маріуполі, тож мені довелось ввімкнути усі свої театральні здібності, щоб зіграти роль простакуватого інтелігента. Розказав їм, що фотографував дійсно наш новий побут. Але все одно всі мої фото згоріли разом з камерою, показав згорілу квартиру. І вони повірили, відпустили. Але я зрозумів, що залишатись тут неможна. Це небезпечно.

До речі, вже цього вечора справедливість, хоч і в дуже дивакуватій формі, але відбулась. Цей Женя, який мене здав ворогам, захотів захапати собі ще й сусідську квартиру. Підійшов з цією пропозицією до денеерівців. Але  вони хоч і бандити, проте якийсь там свій кодекс у них є. Тож вони його жорстко побили за цю «ініціативу».

Евакуація

Про необхідність залишити місто Євген Сосновський з дружиною думав постійно. Але як врятувати 90-літню бабусю, яка не ходить? Рішення проблеми з’явилось, коли знайомі залишили інвалідне крісло, залишаючи Маріуполь.

Тож спочатку Євген з дружиною та 90-річною  матір’ю  Світлани спробували евакуюватись у складі евакуаційної колони, яку обіцяв надати окупант за погодженням з українською стороною.

Вони дізнались про це через маленький радіоприймач, який роздобули і який дивом ловив одну українську хвилю.

Пам’ятаєте, як українські ЗМІ писали про те, що вперше колона готується евакуювати людей саме з Маріуполя, а не Бердянська, що росіяни дадуть автобуси, називали точки збору людей – Східний, ПортСіті? Євген Сосновський був в числі тих людей, хто стояв під дощем, чекаючи на ті кляті автобуси, але росія їх так і не надала.

«Один добрий чоловік, наш сусід, погодився підвезти нас з бабусею до ПортСіті. Бо ми б самі туди не змогли дістатись, дуже далеко. Ми простояли на зупинці цілий день. Мати дружини була дуже голодна, весь час мерзла, але ми стояли і чекали. Марно! Повертатись назад, у наш прихисток, не було ніякої можливості, тому ми вирішили поки що розміститися в квартирі родички дружини. Її будинок був розташований неподалік, але квартира була аж на восьмому поверсі. Ну ти розумієш, що таке підняти жінку в візочку на восьмий поверх, коли в будинку не працює ліфт. І знову нам дуже пощастило с людьми, сусідами, які побачили, що ми прийшли голодні, без речей, без їжі – нагодували, допомогли».

Після цього ще двічі вони пробували сісти в евакуаційну колону.

Останній раз евакуація виглядала дуже реалістично, каже Євген. Про можливість евакуації в Запоріжжя почали говорити не тільки на українській радіохвилі, а місцеві представники окупаційної влади. І це давало надію, а, може, правда, дадуть автобуси.

«Спочатку на точку збору приїхали журналісти. Багато їх було з камерами, - розповідає Євген. – Потім під’їхали представники так званої влади. Журналісти стали записувати нас на відео, чи дійсно ми хочемо поїхати в Україну і чому. В кущах вони встановили гучномовець, і раптом почали транслювати: «Увага, всім піти в укриття, повітряна тривога. Українські нацисти зараз почнуть обстріл». І журналісти швиденько починають знімати картинку, як українські фашисти хочуть вбити мирних маріупольців під час евакуації, щоб оббрехати росіян.

Дехто з людей, що прийшли на точку збору, залишились на місці, дехто перейшов в укриття. Але що було смішно. Навпроти, через дорогу, біля Метро, стояв великий натовп людей в черзі за гуманітаркою. І їх чомусь ніхто не розганяв, не попереджав про тривогу. Тобто ці клоуни денеерівські влаштували шоу с повітряною небезпекою спеціально для 200 людей, які зібрались на евакуацію в Україну. 

Я  після цього зрозумів, що ніяка організована евакуація із Маріуполя неможлива. Росіяни ніколи не дозволять українській стороні рятувати своїх людей, бо це ж погана картинка для їх пропагандистів.

Тому ми з дружиною вирішили шукати шляхи, як виїхати з Маріуполя приватним способом.

Спочатку нам пропонували телефони водіїв, які вивозили через фільтраційні табори. Але я розумів, що навіть поверхнева перевірка мого прізвища через Інтернет видасть такі посилання, що мене ніколи не випустять.

Але потім добрі люди запропонували телефон хлопця, який вивозить людей через Бердянськ без фільтрації. Звісно ми зателефонували, домовились і стали готуватись.

30 квітня о 10 ранку ми рушили в путь». 

«Я хотів цілувати асфальт»

Шлях з Маріуполя до Запоріжжя був надскладним. Але всюди зустрічались добрі люди, які допомагали вижити, не вмерти від голоду.

Їхали через Пологи, Орехов, але там бус зупинили окупанти і повернули на Токмак. 

«Вони не просто не пускають, а ще і розповідають, навіщо ви туди їдете, - згадує Євген Сосновський. – Нам довелось залишитись в Токмаку і чекати, коли пропустять. Розташувались ми у місцевій церкві, мабуть, вже всі про неї знають. 

Тут вперше за багато днів спробував свіжого хлібу. Він стояв окремо, і можна було підходити і брати, скільки треба. Я пам’ятаю, що підходив і підходив, підходив і підходив. Ніколи в житті я не їв смачнішого хліба і не міг наїстися».

Наступного дня в Токмаці дізнались, що та евакуаційна колона в супроводі ООН та Червоного Хреста, яку так і не дочекались в Маріуполі Сосновські, прямує до Запоріжжя через Токмак, а це значить, що можна буде проїхати разом з нею.

Старенький ПАЗік в цій церкві набився повний людьми. Всі хотіли їхати і готові були терпіти тимчасові незручності. Рушили на трасу і стали чекати колону. Вона приїхала напівпорожня. Зупинилась на перевірку.

«Люди чекали ці автобуси в Мангуші, в Бердянську, а їм окупанти не дозволили забрати людей. Розумієш? Червоний Хрест та ООН немов би є, і супроводжує, але нічого не вирішує. Ми підійшли до них як до своїх, стали проситись пересісти, бо  наш ПАЗік переповнений, дихати нема чим, а їх автобуси порожні. А водій нам каже: з радістю, але не маємо права брати, вибачте.

Допомогли нам чим могли – віддали питну воду з автобусів  нам у ПАЗік».

Для Євгена Сосновського, його родини та десятків людей, які проривались разом з ними у Запоріжжя, шлях видався більш складним, ніж для евакуйованих з Червоним Хрестом. На цьому блок-посту їх так і не пропустили, людей повезли на інший, в об’їзд. Але головне, що всі вони таки дістались вільної України.

«Чесно кажу. Коли побачив блокпост з нашим прапором, ледь не заплакав. Інші люди, інший погляд. Військовий увійшов у автобус і посміхнувся. І все одразу стало ясно – СВОЇ. Якщо б мені дозволили б вийти з автобусу в той момент, я б цілував асфальт, на якому стояв».

Зараз Євген Сосновський переїхав до Києва. Там його діти. Війна, виходить, не розкидала, а навпаки, зібрала родину в одному місті. Дає інтерв'ю, проводить зустрічі:

Повертатись додому, в Маріуполь, не думає.

«Немає того дому, який я відчував своїм. Маріуполь буде інший, можливо, кращий, але не мій. Мені, правда, обіцяють, що будуть відновлювати місто за моїми фотографіями, але я ж розумію, що так не буде.

Звісно я ще поїду туди, буду знімати. Але я не зможу там жити…» 

В репортажі використані фото Євгена Сосновського, Олега Пашко, 0629