42 лікаря з військового шпиталю в Маріуполі перебувають у полоні. Дехто з них – на грані життя та смерті

42 лікаря, серед них 19 жінок, досі перебувають у російському полоні у Оленівці. Частина з них там  – з 12 квітня, частина – з травня. Ці люди ніколи не тримали в руках зброю. Вони вдень і вночі рятували життя людей в Маріуполі. Спочатку тільки важкопоранених військових. Потім, коли росія почала килимові бомбардування, до військового шпиталю потягнулись мирні мешканці.

«Бували дні, коли вони працювали безперервно вдень і вночі, а підлога в операційній залита кров’ю по щиколотки», - розповідає волонтер Ірина Козка.

Вона на зв’язку зі шпиталем з 2020-го. Саме тоді на базі 61-го мобільного шпиталю був створений в Маріуполі гарнізонний шпиталь №555.

«Після початку повномасштабного вторгнення наші військові лікарі були присутні  практично у всіх лікарнях Маріуполя. Потім, коли росіяни стали бомбити міські лікарні, звідти лікарі стали приходити вже до військового шпиталю. Працювали всі разом – і маріупольські лікарі, і військові. Рятували всіх, кому вдавалося дістатись до лікарні. Вона в Кальміуському районі Маріуполя була», - розповідає Ірина Козка.

Лікарі оперували спочатку в операційних. Потім, коли почали розриватися снаряди зовсім поруч – оперували в коридорі, біля вікна, потім в підвалі…

«Пам’ятаєте того хлопця з «Азовсталі», без рук, фото якого облетіли світ? Лікарі в шпиталі, коли ампутували йому руку, думали, що хлопець не виживе. Так і казали: оперуємо, і розуміємо – не зможемо врятувати. А молодий організм впорався. Хлопець буде жити», - пригадує волонтерка.

А ось самі лікарі опинились зараз в таких умовах, що вижити їм вкрай важко…

15 березня російський літак скинув на військовий шпиталь №555 авіабомбу. Шпиталь був зруйнований. Лікарі та поранені розділились на дві групи: одна рушила на територію МК «Азовсталь», інша – на територію ММК ім. Ілліча.

«Вони продовжували працювати доти, поки було чим лікувати людей. Але дуже скоро все закінчилось. Я приїжджала в шпиталь і чула, як стогнуть від болю поранені, але не було ані знеболюваних, ані перев’язочного матеріалу, ані антибіотиків. Нічого! На території ММКІ закінчилась вода, їжа, ліки. На початок квітня у них вже не було іншого виходу, аніж здатися у полон», - розповідає Ірина Козка.

Останній раз Ірині вдалося привезти медикаменти, скальпелі, багато такого, що дуже потребували поранені, в середині березня, коли почали з міста виїжджати перші автомобілі.

Саме тоді маріупольський підприємець Юрій Тернавський (зараз, на жаль, він активно співпрацює з окупантами) на складах своїх аптек знайшов медикаменти і передав їх волонтерам та військовим. Вони потрапили на ММКІ та «Азовсталь». І саме ті медикаменти рятували життя азовцям, прикордонникам, морпіхам, поліцейським, які опинились в повній блокаді на території підприємства. І допомагали воїнам і лікарям триматись аж до травня. До полону.

Лікарі же шпиталю №555 з металургійного комбінату імені Ілліча потрапили в Оленівку ще 12 квітня. З тих самих пір вони перебувають в жахливих умовах. 

«Я наголошую – це люди, які ніколи не брали в руки зброю. За всіма існуючими законами, конвенціями тощо вони не мали б там бути. Але росія плювати хотіла на всі ці закони.

Вони тримають лікарів в якості військовополонених. А це означає, що їм не можна передавати посилки. Я намагалась передати через довірену особу, але нічого не вийшло. Зараз ми шукаємо можливості передати ліки, одяг в колонію. Але не має сміливців, які б допомогли. Раніше туди можна було проїжджати. І я знаю, дехто з родин змогли проїхати і передати речі. Але зараз це вже неможливо.

А у людей там не має не тільки зимового одягу – за півроку у них навіть трусів не залишилось.

 Один лікар страждає на цукровий діабет. Через відсутність інсуліну у нього стався набряк. Його доставили в Донецьк, в лікарню, трохи підлікували, і знову повернули у колонію. Але інсуліну так і не дали! 

Взагалі, там люди не отримують медичну допомогу. Вони голодні, виснажені фізично, морально.

Умови, в яких перебувають зараз ці люди – нічим не краще тих, що були на «Азовсталі», тільки що не бомблять».

Взагалі в колонії в Оленівці 6 бараків. Вони заповнені вщент. Полонені з різних бараків не мають змогу спілкуватись один з одним.

Більше пощастило полоненим, які знаходяться в шостому, крайньому бараці. Під час прогулянок місцеві мешканці, що співчувають українцям, кидають їм через паркан воду та їжу і так рятують полонених від голодної смерті та зневоднення.

«Взагалі-то долею полонених має опікуватись Червоний Хрест. Я спочатку зв’язалась з українським Червоним Хрестом. Мені там відповіли, що не мають доступу на окуповану територію, і я маю зв’язатись в Донецьким відділенням. Я зуміла зв’язатись, але мені в Донецьку відверто сказали: нас туди не пускають, ми пройти не можемо, розповідає волонтерка. - 

Жодного разу українські військовополонені не бачили в очі представників Червоного Хреста. Я просила хоча б інсулін хворим передати, але вони й цього не змогли зробити. Єдине, що вони роблять, так це отримують від росіян списки тих, кого утримують, і повідомляють родичам. Це все».

Ірина Козка вважає, що 42 військові лікаря в Оленівці опинились в ситуації, коли ними взагалі ніхто не опікується.

Бо долею інших полонених опікуються керівники військових підрозділів, а про лікарів нема кому подбати.

«Я маю дуже великі претензії щодо дій військового медичного керівництва. У мене є до них питання: що вони зробили для того, щоб звільнити лікарів? Навіть списки полонених подавала в СБУ я, а не вони».

Ці списки Ірина Козка отримала із рук лікарів  шпиталю перед полоном. 21 лікар – з ММКІ, 26 – з «Азовсталі». Їх треба рятувати терміново. 

Але для цього потрібні зусилля всього суспільства. Зусиль тільки волонтерів виявляється замало. 

В матеріалі використані фото азовця Ореста, зроблені під час блокади "Азовсталі".